Казка про Хоробру Маленьку Дівчинку і золотий соняшник, або Проста, як соняшник, історія

Чи простий соняшник? На перший погляд – що тут складного? На великій пласкій тарелі щільними рядами вишикувалися пузатенькі чорні насінини. Вони крокують пліч-о-пліч від центру круглого плацу аж до самісінького ген-ген краю у затишок лапатих золотих пелюсток, де в холодку і тиші можна перепочити. Проте, уважно вдивляючись у цей одвічний поступ, одразу помічаєш, як усе нові й нові шереги виринають із глибин у центрі суцвіття. І ось уже котиться-міниться могутня, чорна з полиском хвиля аж до обрію, б’ючи об жовтогарячий відблиск пелюсток.

Тому мав рацію древній мудрець, який розгледів у простому соняшнику складну суть безмежно-глибинного коловороту буденного життя.

Хоробра Маленька Дівчинка народилася і зростала у країні просторих квітучих жовтих полів. Там, де пустун-вітер ніжно колихає голівки струнких соняшників, а вони у щирому пориві обертаються за сонцем, що яскраво і щедро ллє свою благодать із неозорої блакиті небес.

На світлому пагорбі привільно розкинулося невелике кучеряве селище. Воно навпростець збігало до тихоплинної у верболозах спокійної річки, за якою мліло у тремтливому мареві поле золотого соняшнику. Вдалині зеленою лавою-хвилею застиг густий ліс. У цьому селищі й проживала з великою дружною родиною Хоробра Маленька Дівчинка. І треба сказати, що місцина ця була казково-чарівна.

Узимку тут усе накривала пухнаста біла-білюсінька снігова перина. Вона поважно лежала у полі та лісі, стелилася широкими дворами аж попід пороги й надягала на дахи великі, крислаті, чудернацькі брилі. Довгими зимовими місяцями, чи то на вулиці тріщав-рипів лютий мороз, чи кружляла-звивалася іскрометна хурделиця-віхола, чи сипав густий лапатий сніг, – селищем слався запашний солодкий дух ...