Україна

Письменник, класик сучасної української дитячої літератури. Нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня; преміями – імені Лесі Українки, імені Трублаїні, імені Олександра Копиленка; другою Премією Першого Всесоюзного конкурсу на кращу книгу для дітей; Відзнакою «Золотий письменник України».

Всеволод Зіновійович Нестайко народився 30 січня 1930 року в місті Бердичеві на Житомирщині в сім’ї службовця. Коли хлопчику було 3 роки, разом з іншими січовими стрільцями загинув його батько. Ішов страшний 1933 рік і сім’я, рятуючись від голоду, переїхала до родичів у Київ. Тож усе своє свідоме життя Всеволод Нестайко прожив у цьому місті.

Мати В. Нестайка була вчителькою. Коли Всеволод навчався в молодшій школі, його життя здавалося безтурботним. Та одного це раптово скінчилося – почалася Друга світова війна. Хлопцеві було тоді 11 років. Мама організувала у своїй кімнатці підпільне навчання, щоб учні не забули того, чому їх учили. Хлопець одразу потягнувся до літератури, і питання з вибором професії для Всеволода вже не стояло.

Скінчивши десятирічку, 1947 року майбутній письменник вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету. Нелегкими й голодними були повоєнні роки Всеволода Нестайка – роки юності та студентства, що запам’ятовуються на все життя.

В. Нестайко працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 роки завідував редакцією у видавництві «Веселка».

Перші оповідання для дітей Всеволод Нестайко почав друкувати в журналах «Барвінок» та «Піонерія». Перша книжка «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році.

Майже п’ятдесятирічний шлях у дитячій літературі він засвідчив виданням близько тридцяти книжок оповідань, казок, повістей і п’єс. Найвідоміші з них – «В Країні сонячних Зайчиків» (1959), «Супутник ЛІРА-3» (1960), «Космо-Натка» (1963), «Робінзон Кукурузо» (1964), «Тореадори з Васюківки» (1973), «Одиниця з обманом» (1976), «Незвичайні пригоди в лісовій школі» (1981), «Загадка старого клоуна» (1982), «П’ятірка з хвостиком» (1985), «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» (1988), «Слідство триває», «Таємничий голос за спиною» (1990), «Неймовірні детективи» (1995) та інші непересічні твори.

Книги В. Нестайка перекладено 20-тьма мовами, у тому числі англійською, німецькою, французькою, іспанською, арабською, бенгалі, угорською, румунською, болгарською, російською, словацькою тощо.

За творами Всеволода Нестайка поставлено фільми, що отримали міжнародні нагороди. Телефільм «Тореадори з Васюківки» одержав на міжнародному фестивалі в Мюнхені Гран-прі (1968), на Міжнародному фестивалі в Алегзандрії (Австралія) – головну премію (1969). Кінофільм «Одиниця з обманом» премійовано на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1984), відзначено спеціальним призом на міжнародному кінофестивалі в Габрово (Болгарія, 1985).

1979 року рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури трилогія «Тореадори з Васюківки» внесена до Особливого Почесного списку Г. К. Андерсена як один з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

Помер Всеволод Нестайко 16 серпня 2014 року в Києві.

Український письменник, поет і вчений. За свої творчі досягнення в 1915 році був номінований на Нобелівську премію з літератури. Однак митець помер і його кандидатура не розглядалася.

На честь письменника названо українське місто Івано-Франківськ (раніше Станіслав) і селище міського типу Івано-Франково (раніше Янів).

Псевдоніми – Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко та інші (близько 100 псевдонімів і криптонімів).

Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко.

Батько працював у кузні, що стояла на околиці села, був великим майстром своєї справи, людиною розумною, усіма поважною. Батьківська кузня стала для майбутнього письменника першою життєвою школою, а батьківські оповідання та розповіді селян – першими незабутніми уроками.

У 1862 році Івана Франка віддали до школи в сусіднє село Ясениця-Сільна, де хлопчик навчився читати польською та німецькою мовами, писати й рахувати. Далі освіту продовжив у Дрогобицькій школі монахів-василіян.

На 9-му році життя малий Іван зазнав страшного горя – смерті батька, найближчого друга й порадника. Франко-школяр почав заробляти на життя, пишучи однокласникам твори. Учитель дивувався: усі учні так раптово порозумнішали, не списують, кожен розкриває тему по-своєму.

Марія Франко вдруге вийшла заміж. Вітчим, Гринь Гаврилик, ставився до маленького Івана як до рідного сина та фактично замінив йому тата. З вітчимом Франко був у дружніх стосунках до кінця життя.

З 1867 до 1875 року Іван Якович навчався у Дрогобицькій гімназії. Юнак з головою поринає у світ літератури. Уже у п’ятому класі гімназії він почав збирати власну бібліотеку, що незабаром стала духовним центром невеликого учнівського гуртка, де обговорювалися цікаві твори. Франкова книгозбірня нараховувала близько 500 томів українських, зарубіжних і російських письменників. За кількістю книжок на той час це було рідкісне зібрання. Значно пізніше, за часів розквіту творчих сил письменника, його бібліотека була однією з найбільших у Львові (10 000 томів).

У 1875 році, сповнений жадоби до знань, обдарований випускник Дрогобицької гімназії вступає на філософський факультет Львівського університету. Як талановитого й успішного студента його звільнили від сплати за навчання, призначили заохочувальну стипендію. Серед студентів університету юнак знайшов справжніх друзів, увійшов до складу редакції журналу «Друг». Всього за два роки перебування у Львові Іван Франко став видатним громадським діячем, до голосу якого дослухалися як друзі, так і вороги.

Навколо нього гуртувалася прогресивна молодь, яка стала новою силою в Галичині та створила революційно-демократичний гурток. Тоді ж Іван Якович багато уваги приділяв перекладанню та популяризації творів Миколи Чернишевського, Михайла Салтикова-Щедріна, Івана Гончарова, Дмитра Писарєва, Миколи Гоголя. Водночас він установив контакти з багатьма революціонерами-емігрантами з Росії, допомагав їм переправляти на батьківщину заборонену літературу.

Така діяльність в очах австрійської влади розцінювалася як державний злочин і стала приводом для арешту письменника. У 1877 році його посадили за грати львівської тюрми. Але й тут поет працював не покладаючи рук: записував народні пісні й приказки, почуті від в’язнів, складав свої пісні. Це був перший арешт. Потім Іван Франко ще неодноразово потрапляв до в’язниці. Після виходу з тюрми видавав брошури під назвою «Дрібна бібліотека». Ці дешеві книжки, доступні бідним верствам населення, популярно знайомили народ із новітніми досягненнями науки й культури, сприяли його духовному розвиткові.

Минали роки в постійній щоденній праці, громадській діяльності. А в домі Івана Франка вже підростало четверо дітей – три хлопчики (Андрій, Тарас, Петрусь) і дівчинка (Ґандзя). Доводилося багато працювати, щоб забезпечити сім’ю: письменник брав активну участь у виданні польської робітничої газети «Рraca», виступав із лекціями перед робітниками, відвідував лекції в університеті, самотужки вивчав англійську та французьку мови, перекладав. За обсягом перекладеного Франко не має собі рівних у жодній літературі. Він один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (українською, польською, німецькою) мовами, а перекладав із 14-и мов.

1894 року трапилася нагода обійняти професорську посаду кафедри історії української літератури і мови Львівського університету, але австрійський уряд не допустив його до викладання, побоюючись впливу на молодь демократичної творчості письменника.

Іван Франко прагнув бачити Україну вільною, незалежною державою, а її народ – господарем власної долі. Ця велика мета осявала все його життя.

Нестатки, ув’язнення, непомірна й важка праця підірвали здоров’я письменника. Він захворів на тяжку нервову хворобу – контрактуру рук, що призвела до корчів пальців. Іван Якович проходив лікування в Хорватії, Одесі, Києві, Карпатах. Коли наставало полегшення, він одразу ж хапався за роботу.

У 1915 році здоров’я погіршало настільки, що поет став передчувати свою смерть. У березні 1916-го він написав заповіт, згідно з яким просив передати всю свою бібліотеку і твори науковому товариству, що носить ім’я Тараса Шевченка. Не маючи змоги писати свої праці власноручно, Франко диктував їх синові Андрієві, а після його смерті – іншим людям, здебільшого студентам, які охоче допомагали хворому письменнику.

Писав ногами, а згодом і зубами. Щоденна праця була девізом його життя аж до самої смерті.

28 травня 1916 року Івана Яковича Франка не стало. Гірка звістка про смерть великого письменника поширилася далеко за межі рідного краю.

На могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі у Львові височить надгробок – каменяр, що молотом розбиває гранітну скелю.

Великим Каменярем називають нащадки Івана Франка, письменника, який своїм полум’яним словом ламав скелю неправди та гніту в ім’я правди й волі.

Український поет, прозаїк-казкар.

Народився Сергій Даушков 8 жовтня 1905 року в багатодітній сім’ї мельника в селі Лішня Кременецького повіту на Волині.

Батько – виходець із Росії, а прадід свого часу був полковим лікарем Ізюмського полку.

У сім’ї маленький Сергійко був десятою дитиною. Батько взяв в оренду млин над Іквою в Малій Андрузі, а пізніше купив садибу на хуторі Новомиколаївка.

Думка писати зародилась у Сергія Юхимовича ще з дитинства – це ніби як природний потяг. У нього була специфічна «письменницька школа». Його батько працював мельником. А млин на селі, як і церква, був осередком комунікації. До млина сходилися різні люди, там і точилися всілякі розмови. Та і Юхим Даушков був гарним оповідачем, а малий Сергій прислуховувався до тих оповідей і запам’ятовував на все життя.

Початкову освіту малий Сергійко здобував самотужки (допомагала старша сестра), а в 40-х роках пішов учитися до Острога, де закінчив педагогічне училище на «відмінно».

Одружився Даушков у 1928 році. За рік у молодої сім’ї народився єдиний син Ярослав, який, до речі, став кадровим військовим. Родинне щастя було недовгим – померла молода дружина. Через два роки Даушков одружується вдруге на сільській дівчині Марфі, з якою прожив до кінця життя.

Сергій Юхимович учителював, трудився на пошті, потім упродовж 13-и років займався торговельною справою (був продавцем) на Кременеччині в селах Сапанів та Сичівка. За недостачу в касі потрапив до тюрми. Після звільнення, 1960 року, Даушков живе в селі Мала Андруга.

У нього була якась якась внутрішня потреба писати. Згадуючи молоді роки, він зазначав: «То був час, коли думки самі лягали на папір, коли з душі рвався природний потяг висловитись, щось потрібне сказати людям».

Сергій Юхимович рано заявив про свій літературний талант. Коли йому було 19 років, на сторінках львівської газети «Громадський голос» був надрукований вірш молодого поета. Потім з’явилися гуморески, оповідання й фейлетони.

У «Літературно-науковому віснику» побачило світ оповідання «Костоправ», завдяки якому Даушков звернув на себе увагу.

Великим прозовим дебютом письменника стала повість «Опанас Тятива», опублікована у Львові в 1932 році. У цьому творі йдеться про монголо-татарські наїзди на Кременеччину.

Доля повісті «Опанас Тятива» виявилася не дуже щасливою. Видаючи її в 1932 році, редактори дозволили собі переробити текст, вилучити кілька сторінок, дещо переписали. Даушков не змирився з таким свавіллям і вирішив стати самостійним видавцем. Щоб зібрати необхідний стартовий капітал, продав частину свого господарства, і вже в 1936 році видав у Кременці «Опанаса Тятиву» тиражем 1000 примірників в авторській редакції під назвою «Було колись».

Це розповідь про княжі часи, про боротьбу пращурів-українців із половцями, татаро-монгольськими ордами. Найбільше привертають увагу розділи, присвячені сивочолому Кременцю, його природі, а також боротьбі народу за свободу та незалежність рідної Вітчизни. У повісті автор використав багато легенд, переказів, народних пісень.

Пізніше Сергій Даушков написав другу частину тетралогії – «Хмари надходять». Це мали бути окремі книги – «Хмара надходить», «Кровавая слава», «Серед руїн». У рукописі зберігся лише перший із названих творів.

Написав Даушков і романи про події Першої світової війни – «Трилогія крові», «Волею Дажбога», «Проклін». На жаль, ці твори не вціліли. Під час війни друкарню було закрито.

Писав Сергій Юхимович і для дітей. 250 казкових історій під загальною назвою «Казки старого млина» він надіслав у видавництво «Каменяр», але отримав відмову. І взагалі, багато його творів залишалось у рукописах. І лише після смерті письменника у видавництві «Незабудка» (Дубно) у 1992 році було надруковано книжечку «Циганські ліки», до якої увійшли чотири казки. Пізніше творчістю Сергія Даушкова зацікавилися науковці інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук України. А у 2008 році завдяки місцевому історику-краєзнавцю Гаврилу Чернихівському світ побачила збірка «Казки старого млина», куди ввійшли 59 казок письменника.

Cергій Даушков прожив нелегке життя. Працював багато на своєму віку, однак пенсії так і не отримав. Жили на мізерну колгоспну пенсію дружини.

Від голодної смерті сім’ю рятував невеликий городець біля хати й ліс, де Сергій Юхимович збирав цілющі трави, які на базарі продавала дружина. І лише за декілька місяців до смерті почав отримувати аж (!) 35 рублів пенсії.

Незважаючи на всі життєві незгоди і труднощі, Сергій Юхимович до останніх днів зберігав світлу пам’ять і розум, трудився і писав.

Помер Сергій Даушков 21 квітня 1991 року. Осиротіла оселя Даушкових у Малій Андрузі. Скромним був його похорон: переважно старенькі люди-односельчани проводжали свого славного земляка в останню путь.

У 1995 році до 90-річчя від дня народження на хатині письменника відкрито меморіальну таблицю. Ідею про створення тут літературно-меморіального музею ніхто не підтримав, і садибу Даушкова було продано.

Сергій Юхимович вірив, що колись його твори надрукують. Крига скресла, твори вийшли, але вже по смерті письменника, який до останнього дня жив надією про це.

Ім’я Сергія Даушкова, скривдженої людини з нелегкою долею, мало відоме в Україні. А твори його ще з початку 30-х років захоплювали і дорослих, і дітей, а особливо молодь.

Український педагог, публіцист, письменник, поет.

Народився 28 вересня 1918 року в селі Василівка Онуфріївського району Кіровоградської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом – Василівська волость Олександрійського повіту Херсонської губернії) у незаможній селянській родині.

Батько – Олександр Омелянович – наймитував. Був за тесляра і столяра в поміщицьких економіях та заможних селянських господарствах. Брав участь у керівництві кооперацією та місцевим колгоспом, виступав у пресі як сількор, завідував колгоспною хатою-лабораторією, керував трудовим навчанням учнів (із деревообробної справи) у семирічній школі.

Мати майбутнього славетного педагога працювала в колгоспі. Разом із чоловіком вона виховала, крім Василя, ще трьох дітей – Івана, Сергія та Меланію. Усі вони стали вчителями.

Василь Сухомлинський навчався спочатку у Василівській семирічці, де був одним із кращих учнів. Улітку 1934 року він вступив на підготовчі курси при Кременчуцькому педінституті і того ж року став студентом факультету мови та літератури цього вишу.

Проте в 1935 році через хворобу змушений був перервати навчання в інституті.

Сімнадцятирічним юнаком розпочав Василь свою практичну педагогічну роботу. У 1935-1938 роках він викладав українську мову і літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району. У 1936 році Сухомлинський продовжив навчання на заочному відділі Полтавського педагогічного інституту, де спершу здобув кваліфікацію вчителя української мови і літератури неповної середньої школи, а згодом – викладача цих же предметів середньої школи.

З 1938 року Василь Олександрович працював в Онуфріївській середній школі учителем української словесності, а через деякий час – завідувачем навчальною частиною школи. Війна внесла свої корективи в розмірений ритм життя: у липні 1941 року Сухомлинського призвали до війська. Закінчивши військово-політичні курси в Москві, він одержав військове звання молодшого політрука. 9 лютого 1942 року в бою за село Клепініно під Ржевом дістав тяжке поранення й понад чотири місяці лікувався в евакогоспіталях.

З червня 1942-го до березня 1944 року Василь Сухомлинський працював директором середньої школи і вчителем російської мови і літератури в селищі Ува Удмуртської АРСР. Навесні 1944-го Василь Олександрович разом із дружиною Ганною Іванівною виїжджає в Україну, у щойно визволений Онуфріївський район Кіровоградської області. Упродовж чотирьох років він працював завідувачем районного відділу народної освіти й одночасно викладав у школі. Саме в цей період Василь Олександрович дебютує у пресі (онуфріївській районній газеті «Ударна праця» та обласній газеті «Кіровоградська правда») зі статтями на педагогічні теми.

На прохання Сухомлинського в 1948 році його призначають директором Павлиської середньої школи, якою він керував до кінця життя. Двадцять три роки в Павлиші стали найпліднішим періодом науково-практичної та літературно-публіцистичної діяльності. Василь Олександрович доклав чимало зусиль, аби піднести пересічну сільську школу на рівень найкращих у тодішньому СРСР загальноосвітніх навчальних закладів, щоб перетворити її на справжню лабораторію передової педагогічної думки та якнайповніше узагальнити набутий досвід. І він досяг поставленої мети, насамперед завдяки власній винятковій працьовитості, постійному творчому горінню, твердій, безкомпромісній вимогливості як до себе, так і до всього педагогічного колективу.

Починаючи з 1949 року, Василь Олександрович виступає не тільки в місцевій періодиці, а й у республіканських та всесоюзних, а згодом і зарубіжних виданнях. 1955-го він успішно захищає в Київському державному університеті кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально-виховної роботи», а за рік з’являється його перша велика монографія «Виховання колективізму у школярів».

У 60-ті роки Василь Олександрович написав найкращі книги, статті, художні твори для дітей та юнацтва (48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей), які назавжди ввійшли до скарбниці вітчизняної педагогіки та національної духовної культури, знайшли своє поширення в різних країнах світу: у Росії, Болгарії, Угорщині, Польщі, Німеччині, Японії, Китаї.

Ідеї Сухомлинського викликали інтерес і набули певного розповсюдження у педагогів далекої Австралії та Сполучених Штатів Америки. Твори В. Сухомлинського видані 53-ма мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена 30-ма мовами світу й витримала 54 видання.

З 1957 року В. Сухомлинський – член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 року – заслужений учитель УРСР. Через 10 років йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці; його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

2 вересня 1970 року серце Василя Олександровича Сухомлинського перестало битися. Після смерті видатного педагога й мислителя при Павлиській школі відкрили музей В. О. Сухомлинського, що в 1973 році набув статусу державного педагогічно-меморіального.

У 2011 році на честь Василя Сухомлинського названа вулиця в Києві.

Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач-Квітка. Це українська поетеса, письменниця, перекладачка.

Народилася Лариса Петрівна 13 лютого 1871 року в місті Новоград-Волинському (Житомирська область) у дворянській сім’ї, що були вихідцями з Лівобережної України, нащадками козацького старшини.

Батько – Тетерук Петро Антонович – освічений поміщик родом із чернігівських дворян, в університетські роки захоплювався літературою, математикою і юриспруденцією. По закінченню Київського університету поступив в Київську палату кримінального суду як кандидат на судового слідчого.

Розпочав кар’єру з чину колезького секретаря й за відмінну службу його перевели в дійсні статські радники. Петро Антонович обожнював літературу, музику та захоплювався живописом. У його будинку часто збиралися друзі, які насолоджувалися піснями, творами класиків, а також милувалися картинами.

Мати – Ольга Петрівна – сестра знаменитого публіциста Михайла Петровича Драгоманова, захоплювалася письменницькою діяльністю. Була ерудованою жінкою, знала багато мов: деякі європейські, слов’янські, старогрецьку й латинську. Дала прекрасну домашню освіту дітям. Також переклала декілька творів Миколи Васильовича Гоголя українською мовою, видала свою збірку віршів.

Лариса Петрівна виховувалася разом із молодшою сестрою Ольгою і старшим братом Михайлом, який теж не був далекий від творчості: з-під його пера вийшли ряд оповідань і новел, що були надруковані в періодичних виданнях. Він перекладав рідною мовою твори Миколи Гоголя, Володимира Короленка, Генріка Сенкевича, Френсіса Брета Гарта.

Брат і сестра були не розлий вода, за що батьки й дали їм загальне прізвисько Мишелосіє. Хлопчик і дівчинка отримали домашню освіту, навчалися у приватних учителів. Майбутня письменниця вміла читати вже у чотирьохрічному віці, а у п’ять років ще й вигадувала невеликі музичні п’єси.

У 1882 році в сім’ї Тетеруків сталося поповнення – народилася дочка Оксана, а потім Микола та Ізідора.

Дитинство Лариси не було безхмарним: коли дівчинці виповнилося 10 років, вона застудилася. Хвороба протікала важко, турбували гострі болі в нозі та руці. Спочатку лікарі вважали, що в дитини гострий ревматизм, і дівчинку лікували зігріваючими ваннами та цілющими мазями. Але всі спроби виявилися марними. У 1883 році в Лариси діагностували туберкульоз кісток, унаслідок чого руку дівчинки прооперували, але вона залишилася покаліченою. Тому про музичну кар’єру майбутньої письменниці, яка прекрасно володіла грою на фортепіано, навіть і не йшлося.

Лариса Петрівна намагалася пізнати живопис і записалася у спеціалізовану школу, де вчилася малювати під наглядом Миколи Івановича Мурашко. Щоправда, з пензлями і фарбами в дівчини не заладилося: Лариса не захотіла робити професію художника своїм покликанням. Із цього періоду залишилася тільки одна картина, написана поетесою.

Леся Українка написала свій перший вірш через душевні переживання. Справа в тім, що навесні 1879 року тітку Олену Антонівну заарештували й відправили до Сибіру строком на п’ять років за те, що вона нібито зробила замах на генерал-ад’ютанта Олександра Романовича Дрентельна. Ларису Петрівну й тітку Елю, сестру Петра Антоновича, зв’язували теплі стосунки. Жінка часто приїжджала наглядати за дітьми, а її дружба з племінницею залишила помітний слід у подальшому житті і творчості поетеси. Дізнавшись про арешт, 8-річна дівчинка пише свій дебютний драматичний вірш під назвою «Надія».

Коли Ларисі виповнилося 12 років, вона стала писати й публікуватися в журналі «Зоря», а також перекладала «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя. Приблизно в цей же час дівчинка взяла собі творчий псевдонім – Леся Українка, а в 1883 році вийшла перша віршована збірка юної поетеси «На крилах пісень».

Першим обранцем Лесі Українки став громадський діяч Сергій Мержинський, з яким письменниця познайомилася в 1898 році. Щоправда, ця любов принесла Ларисі Петрівні не крила щастя, а велике горе: Сергій Костянтинович помер від туберкульозу. Незадовго до смерті коханого Леся Українка приїжджала до хворого Сергія, і в один із холодних зимових вечорів творча біографія письменниці поповнилася драмою «Одержима».

У 1907 році поетеса переїхала в Крим з новим обранцем Климентом Васильовичем Квіткою – одним із основоположників музичної етнографії. Молоді люди познайомилися ще в 1898 році, коли Лариса Петрівна декламувала свій твір «Над морем» у літературно-артистичному гуртку Київського університету.

Климент Васильович був також хворий на туберкульоз, і можна сказати, що поспішний переїзд у Крим урятував його життя, тому що м’який клімат й активне лікування змусили смертельну хворобу відступити. Закохані узаконили стосунки 7 серпня 1907 року, але дітей в подружньої пари не було.

Після того, як Леся Українка вийшла заміж, вона почала працювати в пришвидшеному режимі: 5 травня 1907 року завершила поему «Айша і Мохамед»; твір «Кассандра», який почала писати ще в 1893 році; працювала над «За горою зірниці», «В пущі» та «Руфин і Присцилла».

Важка хвороба примушувала письменницю з самого дитинства лікуватися на курортах. Таким чином, в останні роки життя Лариса Петрівна перебувала в теплих країнах – Єгипті та Грузії. Проте всі старання жінки побороти туберкульоз кісток були марні: здавалося, що хвороба не відступає, а навпаки, невблаганно прогресує. До того ж, до всіх недуг Лариси Петрівни додалася хвороба нирок.

Але, незважаючи на це, Леся Українка знаходила в собі сили займатися творчістю. В останні роки життя з-під її пера світ побачили: драма-феєрія «Лісова пісня», поема «Оргія», епічний триптих «Що дасть нам силу?», «Орфеєве диво», «Про велетня».

Велика українська письменниця померла 19 липня 1913 року в 42-річному віці. Могила поетеси знаходиться на Байковому кладовищі в Києві. На згадку про талановиту поетесу названо багато вулиць у країні, відкрито музей, її іменем названо Національний академічний театр російської драми.

У 2001 році портрет Лесі Українки розмістили на українській купюрі номіналом у 200 гривень.

Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник. Український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч, редактор низки українських періодичних видань, один із засновників Української радикальної партії, автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, «Рідного слова» – книжки для читання в школі, укладач чотиритомного «Тлумачного словника української мови», один з організаторів і керівників товариства «Просвіта».

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) у дрібнопомісній дворянській родині. Батько – відставний штабскапітан – пишався родинними зв’язками з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, знайомством із Петром Гулаком-Артемовським, але був людиною обмеженою та деспотичною. Маючи невеликі статки, він водночас культивував у сім’ї великопанські звички і зневажав простолюд.

У домі була велика бібліотека, і здібний Борис, який у п’ять років навчився читати й писати, виховувався на кращих зразках світової художньої літератури. Світогляд й естетичні смаки хлопчика формувалися під впливом творів Вальтера Скотта, Джорджа Байрона, Віктора Гюго, Миколи Гоголя, Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова. Вирішальним для долі Бориса Грінченка як письменника стало знайомство з творами Тараса Шевченка, які він прочитав, будучи ще учнем Харківської реальної гімназії та під впливом яких почав писати українською мовою (у сім’ї розмовляли російською).

Глибоко співчуваючи знедоленому простому люду, критично ставлячись до тогочасного суспільного ладу, Борис Дмитрович підтримує зв’язок із гуртком революційних народників, читає та розповсюджує заборонену літературу, за що в 1879 році юнака заарештовують. Ця обставина мала сумні наслідки – виключення з гімназії, заборона продовжувати навчання, постійний жандармський нагляд, набута в тюрмі хвороба легень. Після в’язниці Грінченко займається самоосвітою, вивчає німецьку та французьку мови.

Майбутній письменник остаточно утверджується на позиціях інтелігента-народника, просвітителя, важливе значення надає книжкам для народу, зокрема для дітей. У Харкові письменник видає три книжки для народного читання – художні «Бідний вовк», «Два товариші» і науково-популярну брошуру «Про грім та блискавку». Грінченко мріяв скласти таку популярну бібліотеку для простих людей, яка б допомогла їм здобути хоча б елементарну освіту.

Борис Дмитрович складає іспити на народного вчителя та розпочинає багаторічну педагогічну діяльність у сільській школі, вивчає історію педагогіки, пише низку статей про школу і для школи, є автором «Української граматики до науки читання й писання», разом із дружиною Марією Миколаївною (літературний псевдонім – Марія Загірня) пише першу книжку для читання в школі «Рідне слово».

У 1881 році відбувся літературний дебют молодого поета: у львівському журналі «Світ» Іван Франко друкує перші вірші Грінченка. Потім світ побачили поетичні збірки («Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом»), оповідання («Екзамен», «Без хліба», «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дядько Тимоха», «Ксеня», «Хата», «Каторжна», «Серед чужих людей»), повісті з життя інтелігенції («Сонячний промінь» і «На розпутті»). Свої думки суспільно-культурного діяча, громадянина, патріота країни Грінченко викладає в публіцистично-критичних статтях.

У 1893 році Борис Грінченко з сім’єю переїздить до Чернігова і, працюючи тут на різних посадах у земстві, цілком присвячує себе культурно-освітній роботі. Разом із дружиною видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв).

Борис Грінченко брав активну участь у роботі нелегальної «Чернігівської громади», програма якої мала на меті протидіяти самодержавству. На чернігівський період припадає також подвижницька діяльність Бориса Дмитровича як упорядника колекції музею української старовини Василя Васильовича Тарновського, у якій були особисті речі, рукописи й малюнки Тараса Шевченка, шабля Богдана Хмельницького та інші цінні реліквії.

Громадянська позиція Грінченка щодо захисту національної культури, пропаганда ідей національного відродження та просвіти, соціальної рівності, його широка, демократично спрямована видавнича діяльність, зміст художніх творів та літературно-критичних статей викликали різкий супротив і переслідування з боку влади, у результаті чого Борис Грінченко змушений був залишити роботу в земстві. Деякий час він займається лише літературною роботою.

У 1902 році Грінченки переїжджають до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови. Громадянським і творчим подвигом можна назвати цю роботу письменника, адже скласти словник української мови мріяли такі знані діячі української культури, як Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та інші. Завдяки дивовижній працелюбності, наполегливості Бориса Грінченка роботу з укладання чотиритомного словника, що й сьогодні не втратив своєї наукової цінності, було завершено в 1904 році. Працю високо оцінили вітчизняні й зарубіжні фахівці, а 1906 року Російська академія наук відзначила «Словник…» другою премією ім. М. Костомарова.

Під час першої російської революції громадянський обов’язок покликав письменника відгукнутися на події гострим нарисом «9 січня», узяти участь в організації Української радикальної партії, редагувати щоденну українську газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), журнал «Нова громада», очолити Всеукраїнську вчительську спілку, стати одним із засновників, а згодом головою товариства «Просвіта». Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало письменника (майже одночасна смерть єдиної доньки, онука й матері Грінченка), загострили набуту у в’язниці хворобу легень – туберкульоз. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 року їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття «Просвіти», утиски демократії.

Помер письменник 6 травня 1910 року в місті Оспедалетті. Тіло його перевезено до Києва й поховано на Байковому кладовищі.

Похорон Бориса Грінченка перетворився на багатотисячну демонстрацію протесту проти самодержавства. Труну з тілом письменника несли на руках від Володимирського собору до Байкового кладовища.

Українська дитяча поетеса, перекладачка, перша лауреатка літературної премії імені Лесі Українки, зачинателька сучасної української дитячої літератури.

Народилася майбутня поетеса 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями.

Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник, Петро Забіла (1580-1689), славний не тільки рідкісним довгим віком (він прожив 109 років), а й багатьма справами: як борзнянський полковник за часів Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, і, нарешті, як 105-річний генеральний обозний.

Пармен Забіла (1830-1917) – дід Наталі Львівни – прославлений скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів – бюстів Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, пам’ятника Олександру Герцену в Ніцці.

Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі».

Рідна тітка майбутньої поетеси Надія Забіла (1868-1913) – дружина видатного художника Михайла Врубеля, відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь».

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток та художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві намагалася писати вірші, казки, оповідання.

1917 року сім’я Наталі переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя Львівна закінчує пришвидшений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років учителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки педагогічної праці багато дали майбутній письменниці: вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість.

У 1925 році Наталя Забіла закінчує історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Савою Божком. Народжується синочок Тарасик, та сімейне життя не склалося. Ще в студентські роки Забіла пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі «Війна – війні».

По закінченні інституту Наталя Забіла працювала в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927-му – перша книжка для дітей – оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Твори Наталі Львівни приваблюють юного читача насамперед материнською щирістю, справжньою любов’ю до дітей. У самої поетеси їх було четверо. Вдруге жінка вийшла заміж за дитячого поета з Золочева Антона Шмигельського. У пари народилися двоє дівчаток – Ясочка та Галинка. А Маринка була дитиною від третього чоловіка, художника Дмитра Шавикіна.

Любила Наталя Забіла рідних діточок, піклувалася ними, наспівувала їм власних пісень, писала й розповідала вірші та казки. Захоплення в очах малюків було для неї кращою оцінкою нових творів. Мама-поетеса прагнула до того, щоб діти виросли вихованими, розумними, чесними, мужніми, щоб, читаючи її вірші, більше пізнавали, частіше посміхалися. Тому поетичні слова ніби лилися з її душі. Вони ніжні й мальовничі, цікаві й повчальні, сповнені доброго гумору та пройняті материнським теплом.

Після того, як у 1928 році було надруковане віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо вирішує присвятити своє життя творенню дитячої літератури. І хоч подекуди в неї виходять книги і для дорослого читача, твори для дітей стають її покликанням, щоденною турботою і з часом приносять заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. З-під пера Наталі Забіли виходять «Пригоди з автобусом», «У морі», «Про Тарасика й Марисю». Пізніше, уже в повоєнний час, вона видала кілька ліричних збірок поезій для дорослих.

Одним із найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка». Ця невеличка за обсягом збірка складається з 8-и коротких оповідань, де діє одна героїня – маленька дівчинка Яса.

Особливе місце у творчості письменниці посідають віршовані казки – такі пісенні, легкі, цікаві. Поезії та прозові твори розповідають про життя дітей і дорослих. Це дуже повчальні історії, бо з них дитина дізнається про особливості поведінки і вчинків дорослих у різних життєвих ситуаціях, над чимось замислюється, робить висновки. Отак і формуються смак, характер, світогляд людини, тобто особистість.

Письменниця вводить читачів у чарівний і таємничий світ, де поруч казка й реальність, люди і тварини, дорослі та діти. Вона одне оспівує, з приводу іншого радіє, а з чогось і сміється, по-доброму, без глузування. Наталя Забіла знає дітей, тому невимушено веде з ними поетичну бесіду: про квіти і траву, вітер, дерево, струмок, про свійських тварин, лісових звірів та все живе навколо. Прочитавши такі рядки, дитина не зможе залишитися байдужою до природи. Тому герої творів Забіли охоче саджають дерева, захищають своїх зелених друзів.

За часів Другої світової війни Наталя Забіла жила та працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Пише книги для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку. Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто й дохідливо розповіла вона малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» та у драматичній поемі «Троянові діти» (поетичний переказ «Слова про Ігорів похід»), присвяченій 1500-річчю заснування Києва (ілюстрації намалював Дмитро Шавикін, чоловік поетеси). У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Вона – авторка перекладів українською мовою творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського. Наталя Львівна плідно працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов.

Наталя Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець. Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.