Росія (Російська Федерація)

Поет, драматург та прозаїк, реформатор і творець сучасної російської літературної мови, автор критичних й історичних творів.

Народився Олександр Сергійович 26 травня 1799 року в Москві. Вірогідно, що Ефіопія є батьківщиною предків поета. Там ще в ХVІІ столітті жив прадід поета – Ібрагім Петрович Ганнібал. Його, африканського арапа, подарував царю Петру I турецький султан.

Цікаво, що вже у 8 років Пушкін писав французькою мовою невеликі комедії та епіграми. Однак, сам поет говорив, що почав писати з 13-и років.

О. С. Пушкін непогано знав французьку та англійську, італійську та німецьку, а також латинську, іспанську, грецьку та слов’янські мови. Одні вивчав досконало, а інші не припиняв опановувати все своє недовге життя. У його бібліотеці було 3560 томів книг – 1522 найменування, з котрих 529 російською і 993 іншими мовами.

На навчання у знаменитому Царськосільському ліцеї Пушкін потрапив завдяки знайомству. Ліцей заснував міністр, граф Сперанський, для навчання царевича та 30-и юнаків із дворянських сімей. Дядько Пушкіна, знаменитий Василь Львович Пушкін, був із ним знайомий. Так Олександр і потрапив на навчання. Можливо, дядькові довелося червоніти через нього, бо той у рейтингу з успішності знаходився в кінці списку.

Саме в ліцеї Пушкін відзначився першою дуеллю. Особисто Олександр був ініціатором 15-и дуелей, 4 з яких відбулися, а решта скасовані в результаті примирення сторін, як правило, стараннями друзів поета.

Відомий і кумедний факт із життя Пушкіна (1818 рік). Олександр перехворів («гарячка») і його поголили. Через це він ходив у перуці. І ось, виступаючи у Великому театрі, майбутнє «Сонце російської літератури» під час, напевно, найбільш патетичної сцени, поскаржився на спеку. Він зняв перуку з голови і став нею обмахуватися, як віялом! Така нестандартна поведінка насмішила глядачів.

Хоча О. С. Пушкін спеціально для дітей не писав, його твори вже за життя були популярними серед маленьких читачів. Письменник завжди цікавився казками, але створювати їх почав у зрілому віці. Він чув їх від няні Орини Родіонівни й захопився цим видом народної творчості. Пушкін вивчав, збирав і записував фольклор різних народів, а потім талановито використовував його у своїх творах.

З-під пера Олександра Сергійовича вийшли п’ять казок: «Казка про попа і наймита його Балду» (1830), «Казка про царя Салтана, про сина його славного й могутнього богатиря князя Гвідона Салтановича та про прекрасну царівну Лебедицю» (1831), «Казка про рибака та рибку» (1833), «Казка про мертву царівну та сімох богатирів» (1833) і «Казка про золотого півника» (1834).

Саме народна творчість стала підґрунтям для його дитячих казок. Так, за основу для «Казки про царя Салтана...» він узяв народний твір «Косоручка», для «Казки про рибака та рибку» – «Жадібна баба», а для «Казки про мертву царівну...» – «Чарівне дзеркало».

Казки Пушкіна прості, у них – народне поняття про мораль, симпатії та антипатії. Творам властивий гуманізм. У них шануються прості люди, які прагнуть до волі та щастя.

Олександр Сергійович був одружений з найкрасивішою жінкою Санкт-Петербурга Наталі Гончаровою. Її врода й чарівність не давала спокою Дантесу – французу, офіцеру, всиновленому нідерландським послом у Росії бароном Луї Геккерном. Залицяння до дружини викликало ревнощі в Пушкіна. Дуель із Дантесом була 21-ю для поета. Олександр Сергійович отримав смертельну рану в живіт і помер 29 січня 1837 року.

Російський учений, викладач і перекладач, який за свою творчу кар’єру написав декілька науково-популярних праць, історичні романи й фантастичні повісті, а також переклав російською безліч творів популярних зарубіжних авторів. Широкому колу читачів він став відомий завдяки серії дитячих книг, написаних за мотивами казки американського письменника Лаймена Френка Баума про чарівника з країни Оз.

Народився Олександр Волков 14 червня 1891 року в місті Усть-Каменогорськ у військовій фортеці. Його батько, Мелентій Михайлович, був фельдфебелем у відставці, а мати працювала кравчинею.

У 3 роки маленький Сашко вже вмів читати. Любов до казок йому прищепила мати. Вона їх багато знала та щоразу по-новому розповідала синові.

Сім’я жила дуже скромно і такої розкоші, як книги, у будинку було мало. Для того, щоб мати можливість читати якомога більше і трохи матеріально підзаробити, хлопчина у 8 років навчився хвацько реставрувати книжки сусідів і товаришів батька по службі. Його улюбленими письменниками були Олександр Пушкін, Жуль Верн, Чарльз Діккенс, Майн Рід. Саме творчість цих майстрів слова значно вплинула на подальше життя Сашка Волкова.

У 12 років талановитий хлопчик на відмінно закінчив міське училище, куди після закінчення Томського вчительського інституту поступив на службу викладачем математики. Потім повернувся в рідний Усть-Каменогорськ, де в 1915 році познайомився на новорічному балу з викладачкою гімнастики й танців Калерією Губіною.

Через два місяці вони одружилися, за рік у них народився син Вівіан (помер у 5 років від дизентерії), а за три роки народився другий син – Ромуальд (помер у 2 роки від крупу). Однак, за декілька років в Олександра та Калерії знову по черзі народилися два сини, і вони дали їм ті ж імена.

Маючи здібності не лише до точних наук, Волков самостійно вивчив німецьку і французьку мови та намагався перекладати.

Перейнявшись революційними ідеями про загальну освіту, Олександр Мелентійович викладає на курсах педагогів в Усть-Каменогорську й паралельно пише комедійні п’єси, що ставляться в театрах для дитячої аудиторії. Переїхавши у 20-х роках до Ярославля, він обіймає посаду директора школи й заочно закінчує математичний факультет міського педагогічного інституту.

У 30-х роках Волков із дружиною та двома синами перебираються в Москву. Щоб очолити навчальну частину Робочого факультету, Олександр екстерном складає іспити в Московському університеті на фізико-математичному факультеті.

У 1931 році створюється Московський інститут кольорових металів і золота, де Волков працює впродовж багатьох років – спочатку викладачем, а пізніше доцентом кафедри вищої математики. Окрім наукової та викладацької діяльності, упродовж усього життя він активно займався літературною творчістю.

Волков став писати ще з 12-и років. Натхненний романом Даніеля Дефо «Робінзон Крузо», хлопчик намагається створити пригодницький роман. Потім захоплюється поезією, що публікує під загальною назвою «Мрії» в газеті «Сибірське світло». Також пише ряд дитячих п’єс – «Сільська школа», «Орлиний дзьоб», «Квітка папороті», «Домашня вчителька», «В глухому кутку».

У 1937 році О. Волков завершує дитячу історичну книгу «Дивовижна куля». Головного героя цієї повісті, Дмитра Ракітіна, російська імператриця Єлизавета запроторила у фортецю. Там купецький син винайшов першу в Росії повітряну кулю та втік із неволі.

Бажаючи практикувати свою англійську, Олександр Мелентійович береться перекладати російською казки «Дивовижний чарівник з країни Оз». Захоплений перекладанням і сюжетом твору, Волков вирішує зробити його яскравішим. Він наділяє героїв новими якостями та додає неймовірних пригод. У 1939 році книга.

«Чарівник Смарагдового міста» завоювала серця багатьох читачів і започаткувала знаменитий цикл з однойменною назвою. Письменник розкрив теми морального самовдосконалення, сили дружби, здатної творити справжні дива, любові до рідної землі, колективної боротьби за свободу і справедливість. Хоча основні події циклу проходять у Чарівній країні, герої знаходять вихід зі складних ситуацій не стільки за рахунок якоїсь чарівної сили, як завдяки власним знанням, кмітливості, сміливості, взаємовиручки.

О. Волков вірив у всемогутність створеної людиною техніки, тому його герої перемагали чаклунство за допомогою різних технічних винаходів (гармата, сконструйована Чарлі Блеком, механічний бур, суперробот Тіллі-Віллі).

За часів Другої світової війни для Олександра Мелентійовича тема пригод і фантастичних історій відходить на другий план, усі твори автора цього періоду мають військову й патріотичну спрямованість.

У післявоєнний період з-під пера Волкова виходять історичні романи «Два брати», «Архітектори», «Поневіряння», твори науково-фантастичного характеру «Земля і небо: Цікаві оповідання з географії і астрономії», «Мандрівники в третє тисячоліття».

У 1963 році автор, натхненний успіхом першої книги про пригоди в Чарівній країні дівчинки Еллі, песика Тотошки та їх друзів, видає книги, що продовжують казковий цикл: «Урфін Джус і його дерев’яні солдати», «Сім підземних королів», «Вогняний бог Марранів», «Жовтий туман», «Таємниця покинутого замку».

Усі книги Олександр Волков пише як цілком самостійні. Об’єднують їх лише головні герої казкової країни. Навіть дівчинка Еллі, подорослішавши, уже не могла повернутися в чарівний світ і на допомогу казковим друзям приходить нова героїня Енні з собачкою Артошкою.

Помер Олександр Мелентійович 3 липня 1977 року, залишивши після себе багатий спадок у вигляді перекладів творінь знаменитих зарубіжних авторів, науково-популярних праць, історичних романів і, звичайно, пригод героїв Смарагдового міста.

Багато творів Волкова присвячені видатним особистостям минулого – ученим, будівельникам, першовідкривачам, філософам. У своїх романах і повістях письменник найчастіше звертався до історії. Перед роботою над такою книгою він ретельно й усебічно вивчав епоху, знайомився з документами, спеціальними вченими працями.

Тому захоплюючий сюжет й емоційність викладу поєднуються в нього з науковістю й достовірністю. У книзі «Слід за кормою» розповідається про історію мореплавання від первісних часів до легендарних походів вікінга Лейфа Еріксона. У повісті «Царградська полонянка» автор розповів про часи великого князювання Ярослава Мудрого.

Російський дитячий письменник, драматург, сценарист.

Народився Микола Миколайович 23 листопада 1908 року в сім’ї естрадного актора.

Батько майбутнього письменника, Микола Петрович, був артистом і співаком. Ремесло своє любив до самозабуття. Він воював у російсько-японській війні 1905 року, з військами двічі пройшов по Сибіру, де надивився на життя й побут каторжан і, повернувшись, організував квартет «Сибірські волоцюги», учасники якого виступали, одягнувшись у рване ганчір’я та личаки, співали пісні «в’язниці і волі».

Квартет гастролював Російською імперією, але матеріального достатку в Носових так і не було. Незадовго до революційних подій 1917 року цензура заборонила «Волоцюг», і Микола Петрович залишив сцену заради зовсім уже «чорної» роботи: влаштувався кочегаром на паровозі, а потім теслярував у київських залізничних майстернях. Але до кінця днів вважав себе людиною мистецтва і мріяв описати перипетії свого життя в мемуарах.

Мати письменника, Варвара Петрівна, непогано співала, хоча про сцену не думала, ростила дітей, була непримітною, але надійною опорою сім’ї. Дітей було четверо: Микола і Петро, старший на півтора роки, Лариса і Борис. Старші хлопчики дружили між собою, а якщо й бешкетували, то завжди на пару: то новенькі сандалі, промочені на болоті, у духовці засмажать, то на ножній швацькій машинці по будинку поїздять, то з сусідського даху в бочку з водою стрибають. Обоє наслідували батьківський артистичний склад натури, любили музику. Петро рано усвідомив своє покликання – захопився живописом і, як старший із братів, помітно впливав на поведінку й вибір шляху брата.

Микола від народження відрізнявся великою гостротою почуттів, спостережливістю й талантом вигадувати. До 5-и років самостійно вивчився читати, а подарована братам книга «Чарівні казки» дала новий напрям його і без того нестримній фантазії. Хлопчик захоплювався музикою, театром, шахами, фотографією, електротехнікою і навіть радіоаматорством.

У 1914 році родина Носових продала свій просторий дім в Ірпені та перебралася в Київ, де винайняла квартирку на Борщагівці. Переїзд затіяли заради старших синів: їх віддали у приватну київську гімназію Стельмашенка.

Першої ж київської зими сім’я заразилася тифом. Микола довгий час був на межі життя і смерті, а коли пішов на поправку, виявилося, що в нього відмовили ноги, і довелося наново вчитися ходити. Але ці маленькі життєві драми не залишили рубців у пам’яті дитини. Носов вважав своє дитинство, яке припало на тяжкий період Першої світової та громадянської війн, дуже щасливим, а його ранні спогади про Київ носили відтінок безтурботної цікавості і спонтанної радості буття, що так властиво і його казковим героям.

Багатодітна сім’я жила дуже скромно, і тому майбутньому письменникові довелося з 14-и років почати працювати: був він землекопом, торговцем газет, візником колод, косарем.

У 1924 році Носови повернулися в Ірпінь із надією, що прожити тут буде легше. По закінченню гімназії Петро вступив у Київську художню профшколу, жив у столиці в дядька, навідуючись до Ірпеня на канікулах. Миколі ж довелося поєднувати навчання в київській вечірній школі з працею чорнороба на бетонному заводі в Ірпені, потім на цегельному в місті Буча. Саме в цей час брати Носови знайомляться з сестрами Оленою і Марією Мазуренко. Перше кохання виявилося справжнім. Будучи студентами, брати побралися з сестрами в один день.

Микола був упевнений, що має стати хіміком, мріяв вступити на хімічний факультет. Закінчивши школу, він раптом передумав і вступив у Київський художній інститут, але, захопившись кінематографом і фотографією, перейшов на навчання в Московський інститут кінематографії, після завершення якого почав працювати постановником і режисером навчальних, наукових і мультиплікаційних фільмів для дітей у студії «Союзкіно». Незабаром у журналі «Мурзилка» були надруковані перші оповідання М. М. Носова.

Микола Миколайович прийшов у літературу випадково. Спочатку він просто вигадував забавні історії для свого сина й лише пізніше зрозумів, що оповідання варто записувати. Перша надрукована в дитячому журналі розповідь «Витівники» мала несподіваний успіх, як і наступні всі твори письменника завойовували визнання та любов юних читачів. Носов черпав сюжети з реального життя, детально і природно описуючи пригоди своїх забавних героїв – тямущих, дотепних і допитливих, в яких кожна дитина могла неодмінно впізнати себе самого.

Сам батько, автор прекрасно орієнтувався в дитячій психології і, що важливо, сприймав дітей як особистостей, роблячи ставку на вихованні в їх незміцнілій свідомості здорових ідеалів дружби, поваги і взаємодопомоги. При цьому у творах Носова немає ідеологічної пропаганди, властивої письменникам того періоду. Зрештою, дитячі оповідання автора – це просто веселі історії, що захоплюють увагу читача з першої сторінки.

За свою творчу кар’єру Микола Миколайович був нагороджений безліччю державних премій і нагород. Слава дитячого письменника остаточно закріпилася за ним після виходу трилогії про Незнайка, що став класикою дитячої літератури. Взагалі твори Носова перекладаються багатьма мовами. Персонажів Миколи Миколайовича знають в усьому світі.

Смерть наздогнала письменника уві сні на 68-у році життя. Причина – розрив сердечного м’яза. Похорони Миколи Носова відбулися в Москві. На надгробку його могили на Кунцевському кладовищі кудись весело біжить у своєму величезному капелюсі Незнайко – найулюбленіший герой письменника.

Справжнє ім’я – Микола Васильович Корнєйчуков – російський дитячий письменник, критик, перекладач.

Народився Корній Іванович 31 березня 1882 року в Санкт-Петербурзі. Його батько – Еммануїл Соломонович Левенсон – спадковий почесний громадянин міста.

Мати – Катерина Йосипівна Корнєйчукова – селянка з Полтавщини, працювала прислугою в сім’ї Левенсонів. Батьки майбутнього письменника прожили разом три роки, але їхній шлюб офіційно не був зареєстрований. До Миколи народилася старша дочка Марія (Маруся). Незабаром після народження Миколи батько залишив свою незаконну сім’ю, переїхав у Баку, де відкрив «Перше друкарське товариство»; мати Чуковського змушена була переїхати до Одеси.

Дитинство Микола провів в Одесі та Миколаєві. Відвідував дитячий садок мадам Бехтєєвої, потім навчався в одеській гімназії, закінчити яку так і не вдалося: з 5-го класу хлопця відрахували через низьке походження. Ці події Корній Чуковський описав в автобіографічній повісті «Срібний герб».

Ще в гімназії став писати вірші та невеликі оповідання, але дуже соромився своїх творів, тому використовував псевдонім «Корній Чуковський», до якого згодом додалося фіктивне по батькові — «Іванович». А потім взагалі псевдонім став його офіційним іменем, по батькові та прізвищу.

1903 року Чуковський, як спеціальний кореспондент, який вільно володіє англійською (опанував самотужки за «Самовчителем англійської мови» Олендорфа), їде до Англії.

За два дні до від’їзду Корній Чуковський одружується з Марією Гольтфельд. У цьому шлюбі народилися діти – Микола, Лідія (обоє стали письменниками, Лідія – ще й правозахисником), Борис (загинув на фронті в перші місяці Другої світової війни) і Марія (Мурочка), яка померла від туберкульозу в 1931 році. Саме Мурочці присвячена більшість дитячих віршів батька.

Англійські статті Чуковського публікуються в «Одеських новинах», «Південному огляді» і в деяких київських газетах. Гонорари з Росії надходили нерегулярно, а потім і зовсім припинилися, тому Чуковському довелося підробляти переписуванням каталогів у Британському музеї. Проте в Лондоні він ґрунтовно ознайомився з англійською літературою – прочитав в оригіналі Діккенса, Теккерея.

Після повернення до Росії Чуковський почав видавати сатиричний журнал «Сигнал», але після виходу четвертого номера письменника заарештували за «образу імператорської сім’ї». Його захищав знаменитий адвокат Грузенберг, який домігся виправдання. Чуковський перебував під арештом 9 днів.

У 1906 році Корній Іванович приїхав у фінське містечко Куоккала (нині Рєпіно, курортний район Санкт-Петербурга), де прожив близько 10-и років. Від поєднання слів «Чуковський» і «Куоккала» утворено слово «Чукоккала» – назва рукописного гумористичного альманаху, який Корній Іванович вів до останніх днів свого життя. У 1907 році Чуковський перекладає твори Уолта Уїтмена, Редьярда Кіплінга, Марка Твена, Оскара Уайльда.

Після російської революції він продовжував займатися критикою, видавши дві найбільш знамениті свої книги про творчість сучасників – «Книга про Олександра Блока» («Олександр Блок як людина і поет») і «Ахматова і Маяковський»; критичні нариси про письменників Чехова, Бальмонта, Блока, Сергєєва-Ценського, Купріна, Горького, Арцибашева, Мережковського, Брюсова та інших склали збірник «Від Чехова до наших днів». З 1917 року Чуковський взявся за багаторічну працю про Некрасова, свого улюбленого поета, яку закінчив лише в 1926 році.

Захоплення дитячою словесністю, що прославила автора, розпочалося порівняно пізно – коли чоловік був уже знаменитим критиком.

У 1916 році Чуковський уклав збірник «Ялинка» і написав свою першу казку «Крокодил». У 1923-му вийшли знамениті казки «Мийдодір» і «Тарганисько», у 1924 році – «Бармалей».

Незважаючи на те, що казки були надруковані великим накладом і витримали безліч видань, вони не зовсім відповідали завданням радянської педагогіки. На письменника «посипалася» критика. «Муху-Цокотуху» оголосили гімном куркульського та міщанського побуту, що завдає радянським дітям непоправної шкоди, а казка «Тарганисько» – це сатира на «батька народів» Йосипа Віссаріоновича Сталіна. Але, незважаючи на критику, саме в цей період у ряді міст Радянського Союзу встановлюються скульптурні композиції за мотивами казок Корнія Івановича.

Найбільш відома – фонтан «Бармалей», установлений у 1930 році за типовим проектом у Сталінграді та інших містах Росії та України. Композиція є ілюстрацією до однойменної казки Чуковського, а сталінградський фонтан прославився як одна з небагатьох споруд, що вціліла під час Сталінградської битви. У житті Чуковського до початку 1930-х років з’явилося ще одне захоплення – вивчення психіки дітей і того, як вони опановують вимову. Він записав свої спостереження за дітьми, за їх словесною творчістю у книзі «Від двох до п’яти».

У 1960-х роках К. Чуковський задумав адаптований переказ Біблії для дітей. До цього проекту він залучив письменників і літераторів та ретельно редагував їхню роботу. Сам проект був дуже важким у зв’язку з антирелігійною позицією радянської влади.

Книгу «Вавилонська вежа та інші стародавні легенди» опублікувало видавництво «Дитяча література» в 1968 році, однак увесь тираж знищила влада. Перше книжкове видання, доступне читачеві, вийшло в 1990 році. У 2001-му у видавництвах «Росмен» та «Стрекоза» книга стала друкуватися під назвою «Вавилонська вежа та інші біблійні перекази».

У 1962 році Корній Чуковський став почесним доктором літератури Оксфордського університету у Великобританії. На своїй дачі в Передєлкіно він організував за власний кошт дитячу бібліотеку, читальню та дім дитячої книги, де влаштовував зустрічі з відомими людьми, знаменитими льотчиками, артистами, письменниками, поетами.

Чуковський був всенародним улюбленцем, лауреатом низки державних премій та орденів. Помер Корній Іванович 28 жовтня 1969 року від вірусного гепатиту у віці 87 років. Похований на невеликому кладовищі селища Передєлкіно.

Російський поет, письменник, драматург.

Народився Петро Павлович в сім’ї чиновника, волосного комісара, 6 березня 1815 року в містечку Безруково Тобольської губернії (Ішимський повіт).

Сім’я часто переїжджала з місця на місце, тому родина Єршових бували в козачих станицях, відвідували місця, де перекази про Єрмака і Пугачова жили ще в кожному будинку.

У 1824 році Петро та його брат Микола вирушають учитися в гімназію, яку майбутній письменник закінчує з відзнакою. Вони живуть у сім’ї купців Пиленкових, родичів по маминій лінії. Павло Єршов переводиться по службі в Санкт-Петербург, і брати, після закінчення гімназії, вступають до Імператорського Петербурзького університету.

Петро навчався на філософсько-юридичному факультеті протягом 1831- 1835 років. Хоча студентом він був не дуже старанним, йому завжди щастило. Якщо, скажімо, готуючись до іспитів із кримінального права, він устигав вивчити лише один квиток, то саме він йому й попадався на екзамені.

В університеті Петро Павлович зближується з професором Петром Плетньовим – ученим російської словесності, знайомиться з Олександром Пушкіним та Василем Жуковським. Саме на їх «суд» Петро Єршов віддає свій перший великий твір – казку «Коник-горбоконик». Пушкіну казка сподобалася, він навіть «поправив» у ній перших чотири вірші. А сам Плетньов під час лекції прочитав уривок з «Коника-горбоконика», а потім представив здивованій публіці автора слів – їхнього однокурсника Петра Єршова.

У 1834 році у третьому томі «Бібліотеки для читання» з’являється уривок з казки Петра Єршова, а вже влітку 1834-го твір виходить як самостійне видання. Молодого літератора супроводжує успіх. У грудні того ж, 1834-го, року виходить одна за одною частини старовинної бувальщини «Сибірський козака».

Молодому сибірякові довелося зіткнутися з деякими проблемами після закінчення університету. Йому не дісталася бажана посада, довелося розлучитися з деякими друзями, яких у нього було і так мало, а також вийти з літературного середовища. Прощання з містом Петербургом викликало в письменника суперечливі почуття: багато що влилося в його душу, стало рідним, дорогим. Петро Павлович мріяв досліджувати місто, його вабила, як він казав, «північна красуня», він мріяв про її дослідження, оскільки вона тоді була майже не вивченою.

У 1836 році Єршов повертається на батьківщину, працює вчителем у гімназії Тобольська, потім, у 1844-му, його підвищують до інспектора, а в 1857-му призначають на посаду директора. Одним із учнів Петра Павловича був сам майбутній хімік Дмитро Менделєєв.

У Тобольську Єршов гаряче закохався в Серафіму Олександрівну Лещову – вдову з чотирма дітьми. Дочка колишнього директора гімназії Тобольська, красива, освічена, але при цьому практична, не відразу зважилася на шлюб із молодим 23-річним учителем. Проте 8 вересня 1839 року весілля все-таки відбулося.

У гімназії Єршов створює любительський театр, сам займається режисурою, пише п’єси, як-от «Суворов і станційний доглядач», «Сільське свято», комічні опери «Черепослов» і «Якутські божки».

Петро Єршов друкує вірші в Сенківській «Бібліотеці для читання», а також у «Сучаснику» Плетньова.

Петро Павлович Єршов помер 18 серпня 1869 року. Похований на Завальному кладовищі в Тобольську.