Німеччина

Лінгвісти та дослідники німецької народної культури. Якоб народився 4 січня 1785 року, а Вільгельм – 24 лютого 1786 року. Обидва з'явилися на світ у сім’ї чиновника в німецькому місті Ханау. У Якоба та Вільгельма було ще три брати й сестра.

Діти росли у благополучній родині, в атмосфері любові та добра. На жаль, вони рано втратили маму, потім помер і батько. На його могилі одинадцятирічний Якоб поклявся піклуватися про сім’ю і дотримався обіцянки.

Найкращі стосунки склалися в нього з Вільгельмом. Тим більше, що в них виявилися схожі інтереси – книги. Спочатку брати збиралися в пам’ять про батька вивчати юриспруденцію, але потім все-таки вирішили обрати свій шлях – лінгвістичний.

За чотири роки, замість заявлених восьми, брати закінчили повний курс гімназії. Потім було навчання в ліцеї та університеті.

Вільгельм влаштувався працювати секретарем у бібліотеці (що на ті часи було дуже серйозно), а Якоб, рішуче відмовившись від переваг запропонованої йому дипломатичної кар’єри і від професури в Бонні, став особистим бібліотекарем брата самого Наполеона – Жерома Бонапарта, який і правив Німеччиною.

Король дозволяв ученому вести будь-які дослідження, був схильним до нього. Однак незабаром до влади прийшов новий правитель, а брати висловили протест його рішенню скасувати Конституцію. За це обох звільнили та зобов'язали протягом 3-х днів покинути місто. Але за братів вступилася інтелігенція, і їм на громадських засадах запропонували скласти перший німецький словник.

Укладання словника – клопітка наукова робота. Якоб і Вільгельм віддали їй дуже багато сил, тому й результат був настільки вагомий, що словник цей перевидавали неодноразово – до середини ХХ століття.

Збиранням і вивченням народних казок брати Грімм захоплювалися ще у студентські роки. Їхній творчий шлях розпочався з видання в 1812 році першого тому збірки казок. За три роки побачив світ і другий. Дещо пізніше був виданий і третій том «Дитячих і сімейних казок». Між іншим, брати навіть гонорару за тритомник не отримали.

У двадцять років вони вже зібрали значну колекцію казок, прислів’їв і приказок. Серед них – «Бременські музиканти», «Горщик каші», «Кіт у чоботях», «Червона шапочка», «Білосніжка», «Попелюшка», «Золотий гусак», «Вовк і семеро козенят» – всього близько 200 казок.

Деякі вчені вважають, що брати Грімм не складали казки, а просто записували сюжети народних історій. Насправді, більшість із записаних братами казок були з часів Середньовіччя, коли панували дуже жорстокі звичаї. Самі Грімм займалися літературною обробкою історій, пом’якшуючи їх та оминаючи жахливі деталі.

Зібрані Якобом і Вільгельмом казкові історії оголошені ЮНЕСКО надбанням людства. Книги перекладалися багатьма мовами. Так, брати прославилися на весь світ ще за життя. Навіть коли в Німеччину прибула перша в історії делегація з Японії, гості захотіли познайомитися з «казкарями», для яких складання дитячих історій було схоже на хобі.

Паралельно брати Грімм вивчали особливості рідної мови. Вони вважаються, власне, засновниками філології та германістики. Існує навіть «закон (Якоба) Грімма» про історичне пересування приголосних у німецькій мові.

Вільгельм помер 16 грудня 1859 року, а Якоб пережив свого брата майже на чотири роки. Його не стало 20 вересня 1863 року.

Стефані Максі Джулі Далє – німецька художниця-ілюстратор, дитяча письменниця.

Штефані народилася 18 червня 1981 року у Шверині. Мати – незалежний художник, батько – інженер-механік.

Родині Далє було дозволено покинути Німецьку Демократичну Республіку в 1983 році за сімейними обставинами, і дитинство Штефані пройшло в БаденВюртемберзі, у Нижній Саксонії.

Дівчинка годинами могла розглядати книжки з ілюстраціями, а потім розмальовувала шпалери у своїй кімнаті.

У 2001 році Далє закінчила середню школу, потім (до 2005 року) навчалася на дизайнерському факультеті (курс Ілюстрація) в Гамбурзькому університеті прикладних наук.

З 2006 року Штефані працює позаштатним ілюстратором й автором для різних дитячих і молодіжних книжкових видавництв. Художниця створює прекрасні, повні фантазії світи мальованих книжок, по яких можна годинами мандрувати.

З 2007 року працює виключно на видавництво «Арена». Світлові ілюстрації Штефані зачаровують усе більше й більше дітей по всьому світу.

Починаючи з 2009 року, Далє працює над створенням власних книжок. Коли відкриваєш її книгу, то мимоволі потрапляєш у маленький рай, де все таке невагоме та дуже миле, де є місце феям, русалкам, німфам, де живуть незвичайні дитячі мрії, утілені вмілою рукою художника.

Сьогодні український читач має унікальну можливість поринути в казковий світ книг Штефані Далє, де можна зустріти маленьку ягідну фею Суничку, яка дуже любить чаклувати своєю чарівною паличкою. Живе вона на сонячній лісовій галявині. Фея вміє робити дива: ягідки, до яких вона торкається своєю паличкою, миттєво дозрівають. У Сунички є багато друзів – трав’яна фея, метелик Бібо, феї Труді та Лілі, їжачок Цетті, равлик Руді, землерийка Ірма, квіткова фея Белла і навіть сама Королева фей.

Німецький дитячий письменник.

Міхаель Енде народився 12 листопада 1929 року в містечку Гарміш-Партенкірхен. Батько, Едгар Карл Енде, – художник-сюрреаліст. Мати, Луїза Енде, – фізіотерапевт.

З 6 вересня 1935 року Енде винаймають маленьку квартиру в районі Мюнхена Швабінг. Сварки батьків через постійну матеріальну скруту лякали маленького хлопчика, який став відчувати постійний страх перед нуждою.

У школі Міхаель учився погано. З весни 1940 року Енде відвідував гімназію Максиміліана в Мюнхені (цікаво, що в 1996 році її було перейменовано в гімназію імені Міхаеля Енде).

На заняттях з релігії Міхаель знайомиться з Матіасом Миколою, сином книгопродавця. Матіас був відмінником і спочатку недолюблював Енде, який закінчив перший клас з поганими оцінками. Його залишили на другий рік. Він навіть хотів покінчити життя самогубством. На дозвіллі Матіас читав твори Шіллера, Новаліса і Гольдерліна. Крім того, він захоплювався класичною музикою, живописом і театром.

Натхненний прикладом Матіаса, Міхаель починає сам писати вірші. Його найпепша поезія, що відбиває весь жах війни, називається «Молитва Апокаліпсису».

15 квітня 1947 року сімнадцятирічний Енде переходить у школу Вальдорфа Штуттгарта, винаймає маленьку квартирку, живе окремо від батьків. А вже 2 травня 1949 року він вивчає акторське мистецтво в Мюнхенській школі Falkenberg, де пише п’єси, ставить їх на сцені, підробляє, виконуючи невеликі ролі в міському камерному театрі. 31 березня 1951 року Міхаель отримує диплом актора сцени, але вирішує присвятити своє життя написанню літературних творів.

У 1954 році Енде працює кінокритиком на баварському радіо. До 150-річчя від дня смерті великого Шіллера пише скетч для кабаре «Маленькі раби», що приносить авторові перших успіх.

За дорученням радіо, Міхаель у 1956 році мандрує Італією, де одного разу на королівській площі в Палермо почув, як блискуче італієць переказує твори Александра Дюма. Енде зрозумів, що має поставити перед собою мету: мине 100 років – і його твори так само талановито зазвучать на вулицях Палермо.

Приблизно в цей же час Міхаель зустрівся з одним зі своїх однокласників, який попросив написати декілька рядків для дитячої ілюстрованої книжки. Але замість короткої розповіді з-під пера Енде вийшов великий 500-сторінковий роман. Так виникли історії про Джима Ґудзика. Автор надсилав рукопис, розбитий на дві частини, у різні видавництва. Перша частина «Джим Ґудзик і Лукас-машиніст» вийшла в 1960 році, а друга, «Джим Ґудзик і чортова дюжина», – двома роками пізніше.

За свої перші книги Енде отримує «Літературну премію міста Берліна для юного покоління», а в 1961 році – «Німецьку премію книг для дітей». Твори, перекладені 19-ма мовами, звучали в радіопостановках. Так почалася для Міхаеля Енде кар’єра професійного письменника та можливість отримати великі гонорари за свою творчість.

У 1972 році світ побачив роман «Момо» (повна назва – «Момо, або Дивна історія про злодіїв часу і про дитину, яка повертала вкрадений час людям»). Книга була перекладена більш ніж 30-ма мовами. У 1974 році вона отримала «Німецьку премію літератури для дітей».

У 1979-му Міхаель Енде пише найвідоміший свій роман «Нескінченна історія», за яким було знято художній фільм. Автор отримав Національні та Міжнародні нагороди, а звукова інсценівка твору – премію «Золотий диск». Книга привернула таку увагу, що вчителі й доценти розпочали дискусії про можливість застосування «Історії» в якості навчального посібника в системі освіти.

Після цього успіху починається найпродуктивніша фаза у творчості Енде: майже щороку виходять ілюстровані книжки для дітей і книги казок.

В особистому житті письменника відбуваються зміни. 27 березня 1985 року помирає його дружина Інгеборга Хофманн. Через два роки Міхаель вирішує жити разом з японською перекладачкою своїх книг Маріко Сато. А в 1988 році письменнику загрожує банкрутство й тюрма за борги. Виявляється, його багаторічний літературний агент за період своєї роботи зумів записати на ім’я Енде борг майже на мільйон франків. Були описані картини його батька, усі меблі у квартирі і, якби не втрутилося й не допомогло видавництво «Thienemann-Verlags», авторові зі світовим ім’ям загрожувала б тюрма.

Свій останній твір, збірку історій «В’язниця свободи», Енде опублікував в 1992 році. У червні 1994-го він оперується в Мюнхені, йому роблять хіміотерапію (рак шлунку), а через рік, 28 серпня 1995 року, письменник помирає в госпіталі недалеко від Штутгарту.

Поховали Міхаеля Андреаса Гельмута Енде в Мюнхені. За заповітом покійного, траурну церемонію супроводжувала музика Моцарта, Глюка, а хор Державного театру виконав завершальний акт його опери «Goggolori».

Німецький письменник-романтик, композитор, художник, юрист.

24 січня 1776 року на території сучасної Німеччині, у Кенігсберзі, у сім’ї адвоката Людвіга Гофмана та його дружини-кузини народився син, якого назвали Ернстом Теодором Вільгельмом. Батьки розлучилися, коли він був ще зовсім маленьким. Вихованням хлопчика зайнялася бабуся.

У їхньому будинку частим гостем був рідний дядько Ернста, юрист за освітою, людина з великою фантазією і схильністю до містики. Усе це, поза сумнівом, вплинуло на маленького Гофмана.

Хлопчик виявляв здібності до малювання та музики, чим потім і намагався заробляти на життя. Але, за наполяганням дядька, Ернст Гофман вступив до Кенігсберзького університету, на курс юридичних наук, і чудово його закінчив. Спочатку Гофмана звали Ернст Теодор Вільгельм, але, будучи фанатичним прихильником музики Вольфганга Амадея Моцарта, у 1805 році він дещо змінив своє ім’я.

Далі життя Гофмана було пов’язане з державною службою. До 1807 року він працював у різних чинах, а на дозвіллі займався малюванням і музикою. Як тільки не доводилося Гофману заробляти на життя! Він давав приватні уроки, робив постановки своїх музичних творів у театрі, працював диригентом.

Одного разу Гофман так шалено закохався у свою ученицю, що хотів покінчити життя самогубством. У цей період народжується його новела «Дон Жуан». Пізніше постійні спроби Гофмана заробити собі на життя мистецтвом призвели до бідності й лиха.

Але Ернст Теодор не засмучувався. У цьому ж, 1807 року, він покидає Кенігсберг. У 1813-му отримує невеликий спадок, а за через деякий час утрачає місце капельмейстера в Дрездені.

Життя змушує Гофмана повернутися на службу в Берлін. Роботою сильно не навантажували, грошей на життя тепер вистачало, а головне – залишалося багато вільного часу, який він із задоволенням присвячував творчості.

Свої фантастичні погляди на життя Ернст Гофман намагається засвідчити в казках і повістях. Він талановито вигадує різних героїв, які і веселі, і граціозні, а іноді занадто похмурі. Такий сарказм і несерйозну сатиру німецька критика не сприйняла. За свій роман «Повелитель мух» Гофман потрапив навіть під суд. І це не дивно, адже в цій книзі він сміливо протестує проти прусських поліцейських порядків.

Твір «Життєві переконання кота Мурра» ґрунтується на реальному «вусатому» героєві – улюбленцеві Гофмана. Але кіт був старим і не дожив до виходу другої частини цієї сатиричної книги.

Гофман відчував сильну відразу до міщан та їхніх ніжних «чайних» суспільств, і все більше й більше вечорів, а інколи й ночей, він проводив у місцевому винному льосі. Велика кількість випитого вина позначилася на його нервах. Гофман став дратівливим і страждав безсонням, починав писати жахи. До 46-и років він довів себе до остаточного виснаження.

У 1822 році Гофман важко захворів і його охопив параліч. Помер Ернст Теодор Амадей Гофман у Берліні 22 червня 1822 року, похований на Єрусалимському кладовищі. У пам’ять про письменника Жак Оффенбах написав оперу «Казки Гофмана», а Микола Бажан – поему «Ніч Гофмана».

А для усіх любителів казкових історій Ернст залишається автором «Лускунчика», створити якого надихнуло письменника спілкування з дітками свого друга Хітцига. Гофман завжди був бажаним гостем у цій сім’ї, а діти чекали його чудових подарунків, казок, іграшок, які він робив своїми руками. Подібно умільцю-хресному Дроссельмейєру, письменник змайстрував макет замку для своїх маленьких друзів, чиї імена «оселилися» в казці.

Це лише одне з перетворень і чудес, на що так багате життя, і що бачив і відчував у всьому великий романтик Ернст Теодор Амадей Гофман.

Німецький дитячий письменник.

Майбутній казкар народився 20 жовтня 1923 року у Верхній Богемії, у старовинному місті Рейхенберг (нині Ліберец). Це містечко, де жили німецькі майстрові – сукнарі – було розташоване у відрогів гір. Ліси, гірські струмки, могутні дерева – усе, здавалося, приховувало казкових істот – працелюбних гномів, хитрих відьом і всесильних чаклунів. Враження дитинства та домашня атмосфера вплинули на творчість майбутнього письменника. Його бабуся була прекрасною оповідачкою і пам’ятала багато народних легенд та переказів про водяних гірських духів, привидів, що живуть у старовинних замках.

Батько письменника, Йозеф Сироватка, був шкільним учителем, захоплювався історією і фольклором свого краю, зібрав величезну бібліотеку в 6 тисяч томів, тому книги з раннього дитинства увійшли в життя Отфріда Пройслера.

У школі хлопчикові найлегше давалися мови та література. Він мріяв займатися історією або філологією і вступити до Карлівського університету у Празі. Але Отфрід зустрів свою єдину любов Аннеліз Кінд і вже подумував про весілля, як розпочалася Друга світова війна.

У 1942 році, як тільки Пройслер закінчив школу на «відмінно», його призвали в армію та відправили на Східний фронт. У 1944 році, уже в чині лейтенанта, він потрапив у полон і 5 років провів у таборах для військовополонених (в Елабузі та під Казанню). Це все далося Пройслеру нелегко – він перехворів малярією і висипним тифом, схуднув до 40 кг.

У 1949 році, після звільнення з полону, Отфрід почав шукати близьких. Свою сім’ю та Аннеліз він знайшов у баварському містечку Роенхайм. Молоді зіграли весілля, у них народилися три дочки.

Отфрід Пройслер став працювати в місцевій школі. Спочатку молодшим учителем, а згодом і директором. Освоюючи ази педагогічного ремесла, він отримав гарну пораду від свого старшого колеги – не лаяти дітей за промахи, а розповісти їм повчальну історію з хорошим кінцем. Так Отфрід почав вигадувати казки, що з часом переніс на папір.

Є в нього казка про вчителя Клінгсора – молодшого брата знаменитого чарівника. Цей учитель то на хвилинку перетворює хлопців на кривульків, схожих на їх карлючки, щоб вони зрозуміли, як доводиться бідним буквам, то примушує фантастичного бісика Кляксенка злизувати плями. Відповідно до цього, можна здогадатися, яким учителем був сам Пройслер.

У вільний від педагогіки час Отфрід підробляв репортером у місцевій газеті і писав сценарії для дитячих передач на радіо.

Якщо не враховувати оповідань, друкованих у ЗМІ, першу книгу Пройслера під назвою «Маленький водяний» опублікували в 1956 році. Наступного року письменник видав свою, мабуть, найпопулярнішу казку – «Маленька Баба-Яга». В її основу покладено історію, яку Отфрід розповів своїй дочці, зляканій казкою про злу відьму.

Своїй маленькій Бабі-Язі письменник дав усього лише 127 років. Вона вважала за краще чаклувати так, щоб смішити й радувати людей, і зуміла перемогти злих старих чаклунок. Думка про те, що будь-яке зло можна перемогти розумом, добротою і наполегливістю стала головним лейтмотивом казок Пройслера, завдяки чому їх так люблять діти.

Усього в літературній спадщині Отфріда 32 книги, у тому числі й декілька збірок ранніх оповідань. Особливе місце посідає казкова повість «Крабат», видана в 1971 році. Ця книга ґрунтована на фольклорних переказах лужицьких сербів, про що письменник пам’ятав ще з дитинства. У ній розповідається про протистояння юного Крабата й чаклуна-чорнокнижника, до якого він іде навчатися. Автор наголошує на необхідності морального вибору, на всепереможній силі любові.

Книги Отфріда Пройслера 26 разів нагороджувалися національними й міжнародними преміями. Письменник був відзначений Офіцерським хрестом «За заслуги перед ФРН», Баварським орденом «За заслуги», Баварським орденом Максиміліана, Великою премією Німецької академії дитячої літератури за сукупністю заслуг, премією Спілки німецьких лялькарів. Пройслер двічі отримував голландську премію «Срібний грифель Роттердама», що присуджується за кращі твори літератури для дітей і юнацтва, премію «Чудова книга» американської бібліотечної асоціації, літературну премію ім. Конрада Аденауэра та ін.

За творами письменника знято 13 екранізацій.

Останні роки життя Отфрід Пройслер провів у Прім-ан-Химзі, що недалеко від Розенхайму. Багато часу він віддавав роботі та спонсорству в Німецькій комісії з військових могил. Крім того, Пройслер написав велику книгу спогадів про перебування в полоні, але заповідав опублікувати її тільки після своєї смерті.

Отфрід Пройслер помер 13 лютого 2013 року.

Його книгами зачитується не одне покоління дітей. Дивовижні казки Отфрода Пройслера вже стали класикою дитячої літератури, видавалися 55-а мовами загальним накладом більше як 50 мільйонів екземплярів.

Німецький новеліст, письменник. Народився 29 листопада 1802 року в місті Штутгарт.

Мати – Ядвіга Вільгельміна Ельзаессер Гауф. Батько – Фрідріх Август, працював у міністерстві закордонних справ секретарем.

Вільгельм був другою з чотирьох дитиною в сім’ї.

У 1809 році, коли хлопчику виповнилося сім років, помирає батько, і мати разом із дітьми змушена переїхати в місто Тюбінген.

Дитинство і юність Вільгельма пройшло в будинку діда, батька матері.

У 1818 році Гауф їде вчитися в монастирську школу, а в 1820-му – до університету Тюбінгена, який закінчує за чотири роки з ученим ступенем доктора теології і філософії.

Гауф влаштувався репетитором у сім’ю міністра оборони, генерала, барона Ернста Югена фон Хегеля і став наставником його дітей.

Разом з ними Вільгельм відвідав столицю Франції, з величезним інтересом знайомився з північною і центральною частинами Німеччини, був у Брюсселі, Антверпені, на батьківщині братів Грімм, у місті Кассель, у Берліні, Лейпцігу, Дрездені.

Гауф написав для дітей барона Хегеля чарівні казки. Уперше їх опублікували в «Альманасі казок січня 1826 року для синів і дочок знатних станів», куди ввійшли «Каліф-лелека», «Маленький Мук» та інші твори, що відразу ж стали популярними в німецькомовних країнах.

Цього ж року Гауф пише оповідання «Людина з місяця» і першу частину роману «Сторіночки мемуарів сатани». Під впливом романів Вальтера Скотта з-під пера Вільгельма виходить історичний роман «Ліхтенштейн», визнаний одним із кращих історичних романів ХІХ століття. У цей же час з’являється декілька новел і віршів, що відразу ж були покладені на народну музику.

З січня 1827 року Гауф працює редактором газети Штутгарта. Тоді ж здійснюється його мрія – він одружується зі своєю кузиною, в яку був закоханий з самого дитинства. Її звали Ліза Гауф.

Проте щастя їх було недовгим. 10 листопада в письменника народилася дочка Вільгельміна, а через вісім днів він помер від черевного тифу.

Вільгельм Гауф залишив світу велику літературну спадщину. Після його смерті Ліза Гауф опублікувала три збірки альманахів казок, а також романи та поеми.

Саме казки й романи принесли письменникові світову популярність. Прекрасні містичні, іноді страшні, а подекуди й сумні казки пронизані духом Сходу без звичайної східної мішури. Гауф – один із небагатьох авторів, який зумів зробити з нудних легенд про бідняків, що карають багатих і злих людей, яскраві чарівні шедеври світової літератури. Його твори цікаві не лише дітям, а й дорослим.