Китай (Китайська Народна Республіка)
итайська Народна Республіка (КНР) – держава в Центральній і Східній Азії. Найбільша у світі за чисельністю населення. Її територія посідає третє місце на планеті Земля. Китай межує з Монголією, Казахстаном, В’єтнамом, Киргизстаном, Таджикистаном, Індією, Російською Федерацією, Афганістаном, Північною Кореєю, Непалом, Бутаном, М’янмою і Лаосом. Має численні острови, найбільші – Тайвань і Хайнань. Омивається водами Жовтого, Східно-Китайського і Південно-Китайського морів та Тихого океану. Узбережжя Китаю має завдовжки близько 14 500 км. Тягнеться від кордону з Північною Кореєю на півночі до В’єтнаму на півдні.
Згідно з загальнопоширеною версією слово «Китай» походить від «Катай», що утворилося від назви не китайської, а протомонгольської групи кочових племен з Маньчжурії – кидані.
Столиця – Пекін, що в перекладі означає «північна столиця». Населення міста – 22 млн. Пекін – це політичний, освітній та культурний центр країни, а ось головними економічними центрами вважають Шанхай і Гонконг.
Офіційною мовою є китайська мандаринська, але у країні багато народностей зі своїми мовами та діалектами, яких більше 200-т.
Каліграфія в Китаї займає провідне місце з усіх видів мистецтв, що не дивно, адже всього налічується більше 87 000 ієрогліфів.
Прапор затверджений 1 жовтня 1949 року на Народній політичній консультативній раді. Його створив Цзен Ляньсун, економіст й актор з провінції Чжецзян. Червоний колір прапора символізує революцію та комунізм; велика п’ятикутна жовта зірка в лівому верхньому куті – Комуністичну партію Китаю, а інші малі зірки – чотири класи населення: робітників, селян, інтелігенцію та «патріотичну буржуазію».
Герб. У центрі червоного кола зображено Ворота Небесного Спокою (входу в Заборонене Місто з площі Тяньаньмень у Пекіні), що символізують давні традиції китайської нації. Над зображенням Воріт розміщуються п’ять зірок, як на державному прапорі КНР. Коло обрамляють колоски пшениці. По центру нижньої частини розміщене колесо-зубачка, що символізує промислових робітників. Жовтий і червоний кольори герба традиційно в Китаї символізують щастя і благополуччя; колосся пшениці та шестерінка – це відповідно селянство і робітничий клас.
Символ. Великий китайський мур – це воістину дивовижна споруда цивілізації людства. Хоча цій будівлі вже не одна тисяча років, вона досі підносить дослідникам сюрпризи, і багато питань поки залишається без відповідей. А скільки цікавих фактів приховує в собі Великий китайський мур! Наприклад, його загальна довжина становить майже 90 тисяч кілометрів.
Мур — найдовша штучна споруда у світі. При укладанні кам’яних блоків застосовували клейку рисову кашу з домішкою гашеного вапна. І, як не прикро, Великий китайський мур – найбільший і найдовший цвинтар у світі. За численними даними, його будівництво коштувало життя понад мільйону людей.
Стіну було включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в 1987 році як одну з найбільших китайських історичних пам’яток. До того ж, це одна з найвідвідуваніших пам’яток у світі – щороку тут буває близько 40 мільйонів туристів. Усупереч поширеній думці, мур не можна побачити неозброєним оком з орбітальної станції, хоча на супутникових знімках його видно.
Цікаві факти. Китай — це не тільки Великий мур, рис і дешеві товари, що заполонили полиці магазинів по всьому світу. Це ще й давня країна з багатою історією і культурою, котра подарувала світові чимало винаходів, якими ми всі користуємося й по сьогодні. Китай називають «Піднебесна імперія».
Піднебесна — це особливе становище китайців у світі, їхнє уявлення про устрій держави. Китайці поклоняються безликому Богу – Небу, що вважається джерелом життя. Саме небо посилало мудрих правителів на землю, щоб вони сіяли мудрість, справедливість і надихали людей до гармонії.
У стародавні часи вважали, що небосхил покриває лише частину землі, причому там, де знаходиться їхня країна на чолі з імператором. Недарма в далеку епоху існувала ще одна назва Китаю – Серединна держава, що знаходилася між святими небесами та неблагословенною землею. Пізніше країну стали називати Піднебесною Імперією. Адже китайці тільки себе вважали наближеними до неба.
Національні китайські костюми виготовлені з шовку, оздоблені багатою і майстерно виконаною яскравою вишивкою. Причому кожній з 55-и етнічних груп, які проживають на території країни, притаманні свої риси одягу.
Китайський юань — це офіційна валюта Китаю. Це слово буквально означає «круглий об’єкт» або «кругла монета».
Китайські ієрогліфи – одна з найдавніших і найзагадковіших форм писемності на планеті. Ієрогліф – це малюнок. У кожного знака – своя історія і значення. Вважається, що ієрогліфи винайшов чотири тисячі років по тому історіограф небесного імператора Хуанді на ім’я Цан Цзе. Про це казали так: «Він створив шість видів ієрогліфічних рисок, узявши за зразок контури гір і потоків, річок і морей, сліди дракона та змії, птахів і звірів».
Імператорський палац (у перекладі «Пурпурове заборонене місто») – найбільший палацовий комплекс у світі, який нараховує 980 будівель. Звідси Піднебесною правили 24 імператори династій Мін і Цин, а сьогодні – це резиденція сучасних керівників країни. У 1987 році палац першим із китайських об’єктів занесений ЮНЕСКО до списку Світової спадщини людства.
Шаолінський монастир заснований ще у V столітті на горі Суншань. Прославився він як центр бойових мистецтв. Сьогодні у храмі широкому колу людей викладається філософія чань-буддизму за допомогою бойових мистецтв або медитативних технік, наприклад, таких, як кунг-фу.
Ще за часів зародження цивілізації кожна людина вірила в чарівну силу містичної атрибутики – амулетів, ідолів, оберегів, талісманів. У Китаї такими символами стали Дракон, Фенікс, Чапля, Черепаха тощо.
У країні нараховувалося близько 100 видів тварин, яких більше ніде не можна зустріти. Найвідоміші – ірбіс і панда.
Чи замислювалися ви, яка з усіх порід собак найдавніша? Насправді, це дуже важко визначити. Але є десяток найстаріших порід собак. Серед яких і представники Китаю – шар-пей, чау-чау, пекінес.
Саме в цій країні вперше з’явилися папір, компас, шовк, друк, фарфор, парашут, механічний годинник й багато чого іншого.
Лао Ше
У видатного майстра національної літератури, прозаїка, драматурга й публіциста два імені. Справжнє – Шу Шеюй, інше – Шу Ціньчунь.
Майбутній письменник народився 3 лютого 1899 року в Пекіні в бідній сім’ї. Ще в ранньому дитинстві втратив батька, який загинув під час Іхетуанського (Боксерського) повстання 1899-1901 років.
Лао Ше з шести років навчався в приватній школі (мати працювала прачкою, щоб оплатити навчання сина). Через декілька років хлопець перейшов у державну початкову школу, вступив до педагогічного училища, яке закінчує в 1917 році й одразу працює директором пекінської початкової школи. Викладає мову і літературу в середній школі при Нанькайському Університеті в Тяньцзині.
У 1919 році повертається в столицю, вивчає англійську мову в Яньцзинському університеті, публікує в студентському журналі своє перше оповідання. У 1934 році Лао Ше їде в Англію викладати китайську словесність спочатку в Лондоні, потім в Оксфорді.
У літературному журналі «Щомісячник прози» публікує свої романи «Філософія шановного Чжана», «Мудрець сказав» та «Двоє Ма», де відобразив розвиток буржуазних відносин у феодальному Китаї. У 1929 році Лао Ше вирішує повернутися на батьківщину, але затримується спочатку на три місяці в Парижі, а потім на півроку в Сінгапурі, де викладає у школі для китайських переселенців.
У Цзінані письменник пише роман «Дамінху», що так і не побачив світ – рукопис «загинув», коли в типографію влучила японська бомба (часи японської окупації). Лао Ше пише ряд публіцистичних статей, де закликає об’єднати зусилля для відсічі ворогу, організовує випуск журналів «Чини супротив до кінця» і «Читання для усіх».
У березні 1938 року в Чунцині, тимчасовій столиці Китаю, створюється «Всекитайська асоціація працівників літератури та мистецтва по відсічу ворогу» і Лао Ше стає її координатором. Він також пише багато творів, де засуджує зрадників батьківщини, оспівує мужність народу та дружбу між людьми різних національностей.
У 1946-1949 роках Лао Ше мешкає в США, читає лекції, а після проголошення Китайської Народної Республіки повертається на батьківщину, багато пише, займає адміністративні посади. Був оголошений «народним художником» та «великим майстром слова».
Під час «культурної революції» Лао Ше, як і багато інших письменників, піддався критиці та переслідуванню. Він встав на захист своїх товаришів по службі, які потерпали від нападок хунвейбінів, і був ними сильно побитий. За добу, 24 серпня 1966 року, його тіло в одній білизні знайшли на околицях міста, в озері Тайпінху. Верхня одіж лежала на березі, на поверхні води плавали аркуші паперу, які одразу конфіскувала поліція. Вочевидь, письменник покінчив життя самогубством.
- «День народження Сяопо»
Дія цієї повісті-казки відбувається в Сінгапурі у тридцяті роки минулого століття, де пліч-о-пліч живуть прості люди, китайці та індійці, бірманці та малійці, які приїхали сюди в пошуках кращої долі. Сінгапур – багатонаціональне місто, де в кожної нації – свої звичаї та професії, а от ігри малюків – спільні, бо діти бавляться разом, навіть коли дорослі їм те забороняють. Герой твору – малюк Сяопо, жвавий, сміливий хлопчик, зі шляхетним, гарячим серцем. Мальовничі сценки його реального життя вдома, у школі, на вулиці змінюються епізодами неймовірних пригод... уві сні.
Є Шентао
Справжнє ім’я – Є Шао-цзюнь. Був впливовим китайським письменником, педагогом і видавцем, засновником Асоціації літературних досліджень, першої літературної асоціації під час травневого четвертого руху в Китаї, заступником міністра культури Китайської Народної Республіки.
Народився 28 жовтня 1894 року в Сучжоу, у провінції Чжецзян, Китай. Сім’я жила дуже скромно. Батько працював бухгалтером у домовласника. Коли хлопчику виповнилося шість років, він пішов до середньої школи, щоб опанувати початкову освіту. Нерідко ходив із батьком на роботу, подорожував містом, споглядав життя бідних. Ранній життєвий досвід юнака вплинув на його почуття націоналізму і сприяв подальшій кар’єрі журналіста й педагога.
У 1907 році Є Шентао перейшов до середньої школи Цаоцяо. По її закінченню до 1914 року працював учителем початкової школи.
У цей час Є Шентао пише класичні китайські романи, що опублікувалися в журналі «Libailiu», а з 1915 році працює редактором початкових підручників Шанхайської торгової преси.
Упродовж усього свого життя Є Шентао працював над створенням літературного руху, брав участь у студентській організації «Нове суспільство приливів» Пекінського університету, писав вірші, прозу, статті з літературознавства, драми, був редактором у PuShe.
У 1921 році Є Шентао став одним із засновників літературної спілки Руху Нової Літератури «Асоціація літературних досліджень», виступаючи за мистецтво реалізму, але відкидаючи принцип «Мистецтво для мистецтва». А вже в 1936 році було засновано «Спілку китайської літератури і мистецтва». У 1941-му Є Шентао працював редактором «Навчання літературі та історії», був одним із засновників «Літературного альянсу за антияпонський імперіалізм».
Розквіт творчості письменника припав на 1920-30-ті роки, коли майже щорічно виходили збірки його оповідань: «Відчуження», «Пожежа», «У місті», «Непересичений». Описуючи життя нижчих верств суспільства – учителів і учнів, селян, дрібних службовців, – засуджуючи соціальну нерівність і міжусобні війни, письменник зробив помітний внесок у розвиток критичного реалізму.
Є Шентао, фактично, – перший китайський письменник, який почав створювати казки. Його книга «Опудало» була опублікована в 1923 році й викликала неабиякий інтерес у дітей. Наступна казка – «Кам’яна фігура древнього героя» – розповідала про камінь, з якого витесали статую героя, і читачі побачили в ній приховану критику влади.
У 1928 році опублікував один із перших великих творів нової китайської літератури – роман про шлях молодого інтелігента в революцію «Учитель Ні Хуань-чжи». Книга закінчується трагічно – поразка революції в 1927 року позбавляє героя волі до життя.
Більшість журналістських робіт Є Шентао були натхненні життям людей. Він вважав, що література призначена не лише для дозвілля, але і для розкриття життя і стимулювання читачів до усвідомлення реальності. Письменник вважав, що зобов'язаний повідомити читачу про те, що відбувається насправді. Це була одна з причин, що пояснювала його бажання об'єднати літературу з журналістикою. Є Шентао вважав, що завдання літературних творів – пробудити в молоді бажання почути суспільство й усвідомити його. Ця ідеологія нагадує журналістський принцип істини. Тому, можна сказати, що Є Шентао – репортер життя.
Письменник жив бурхливим політичним життям. Він обіймав різні посади в органах влади: після комуністичної революції був заступником директора Головного управління друку і публікацій, президентом Народної освітньої публікації і заступником міністра освіти. Його також обрали в Комітет П’ятого Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників, Національного комітету П’ятої китайської народної політичної консультативної конференції, головою Китайської асоціації сприяння демократії.
Помер у Пекіні 16 лютого 1988 року на 94-му році життя. Є Шентао значно вплинув на вдосконалення сучасної китайської мовної освіти. Він привніс нову ідею китайським педагогам: учнів потрібно навчати методам навчання, а не довгому і детальному змісту книг. Вона була проривом у традиційній китайській освіті, що значною мірою ґрунтувалася на запам’ятовуванні та ідеологічній обробці.
Крім того, письменник цінував особисті якості школярів і сприяв розвитку їхнього критичного мислення. Є Шентао припускав, що це має бути всередині дитини і слугувати підґрунтям для навчання впродовж життя.
- «Опудало»
Головний герой цієї казки – Опудало, якого змайстрували звичайні селянські руки з тонких бамбукових прутиків, пожовклої торішньої соломи, лотосового листя. Опудало завжди насторожі: мов вартовий, непорушно стоїть край села. Лише воно найкраще обізнане з життям поля, з усіма його таємницями. Опудалу відомо, як усміхається місяць, як спадає на землю роса. Воно чує, як зорі шепочуть свої чарівні казки, бачить, як поринають у сон дерева і трави, як вітаються жучки та бабки, а веселі метелики кружляють у шлюбному танку. А переймається Опудало гіркою долею своєї господині: коли вона усміхалася востаннє? Цьогоріч врожай обіцяє бути багатим, і, напевно, на її обличчі знову засяє усмішка...