Національний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини України

Інвентар нематеріальної культурної спадщини

1. Традиція Косівської мальованої кераміки

м. Косів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.
Наказ від 14.12.2012 № 1521

2. Кролевецьке переборне ткацтво

м. Кролевець Кролевецького р-ну Сумської обл.
Наказ від 14.12.2012 № 1521

3. Опішнянська кераміка

смт. Опішне Зіньківського р-ну Полтавської обл.
Наказ від 14.12.2012 № 1521

4. Петриківський розпис

смт. Петриківка Петриківського р-ну Дніпропетровської обл.
Наказ від 14.12.2012 № 1521

5. Козацькі пісні Дніпропетровщини

Дніпропетровська обл.
Наказ від 21.01.2015 № 16

6. Пісенна традиція с. Лука

с. Лука Києво-Святошинського р-ну Київської обл.
Наказ від 29.06.2017 № 561

7. Технологія виконання вишивки «білим по білому»

смт. Решетилівка Решетилівського р-ну Полтавської обл.
Наказ від 29.06.2017 № 561

8. Традиції рослинного килимарства

смт. Решетилівка Решетилівського р-ну Полтавської обл.
Наказ від 12.02.2018 № 105

9. Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки

с. Бубнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл.
Наказ від 30.05.2018 № 465

10. Бортництво

Житомирська обл., Рівненська обл.
Наказ від 30.05.2018 № 465

11. Традиція гуцульської писанки

Івано-Франківська обл., Чернівецька обл., Закарпатська обл.
Наказ від 16.11.2018 № 995

12. Традиція обряду «Водіння Куста»

с. Сварицевичі Дубровицького р-ну Рівненської обл.
Наказ від 16.11.2018 № 995

13. Традиція декоративного розпису

с. Самчики, с. Сахнівці Старокостянтинівського р-ну Хмельницької обл.
Наказ від 04.07.2019 № 510

14. Художнє дереворізьблення Чернігівщини

Чернігівська обл.
Наказ від 04.07.2019 № 510

15. Гуцульська коляда та плєси

Верховинський р-н Івано-Франківської обл.
Наказ від 28.12.2019 № 978

16. Звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ

смт. Печеніжин Печеніжинської ОТГ Івано-Франківської обл.
Наказ від 05.08.2020 № 2008

17. Мистецтво виготовлення звукової глиняної забавки «Валківський свищик»

Валківський р-н Харківської обл.
Наказ від 05.08.2020 № 2008

18. Технологія виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині

Вінницька обл.
Наказ від 05.08.2020 № 2008

19. Культура приготування українського борщу

Вся територія України
Наказ від 13.10.2020 № 2182

20. Карпатське ліжникарство

Івано-Франківська обл., Закарпатська обл., Чернівецької обл.
Наказ від 13.10.2020 № 2182

21. Борщівська народна вишивка

Тернопільська обл., Івано-Франківська обл., Львівська обл., Запорізька обл., м. Рівне, м. Київ, м. Фінікс штату Арізона, м. Лейквіл штату Міннесота США
Наказ від 13.10.2020 № 2182

22. Технологія створення клембівської сорочки «з квіткою»

с. Клембівка Ямпільського р-ну Вінницької обл., м. Вінниця
Наказ від 13.10.2020 № 2182

23. Великоднє гуляння «Водити Володара»

с. Розкошівка Теплицького р-ну Вінницької обл.
Наказ від 13.10.2020 № 2182

24. Традиція приготування яворівського пирога

м. Яворів, Яворівського р-ну Львівської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

25. Створення об’ємної сферичної різдвяної звізди

с. Мацьковичі (тепер територія Республіка Польща), Львівська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

26. Знання і практики приготування сахновщинського короваю

смт. Сахновщина Сахновщинського р-ну Харківської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

27. Новорічна традиція буковинського маланкування

Чернівецька обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

28. Особливості виконання клезмерської музики

Подільський (Кодимський) р-н Одеської обл., Вінницька обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

29. Різдвяний обряд «Мошу » (обряд чоловічої коляди)

с. Орлівка Ізмаїльського р-ну Одеської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

30. Знання, вміння та практики, що стосуються приготування та споживання біляївської рибної юшки

м. Біляївка Одеської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

31. Міліна – знання, навички та звичаї

Білгород-Дністроський р-н, Ізмаїльський р-н Одеської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

32. Метод будівництва «суха кладка »

Одеська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

33. Бузинник – десертна страва з бузини, традиції приготування та споживання

Золотоніський р-н Черкаської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

34. Традиція приготування обрядової страви «крупки»

с. Мостове Андрушівської ТГ Житомирської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

35. Мистецтво виготовлення яворівської дерев ’яної забавки

Яворівський р-н Львівської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

36. Традиція лозоплетіння

с. Іза Хустського р-ну Закарпатської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

37. Гуцульська бриндзя

Закарпатська обл., Івано-Франківська обл., Чернівецька обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

38. Культура приготування та споживання плацинди у селах долини річки Фрумушика

Одеська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

39. Українська писанка

Вся територія України
Наказ від 06.07.2022 № 228

40. Бортництво Київської області

Київська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

41. Традиція соломоплетіння

Турійська ТГ Волинської обл.
Наказ від 25.07.2022 № 269

42. Сливовий леквар – традиція приготування та культура споживання

Закарпатська обл.
Наказ від 25.07.2022 № 269

43. Обряд «засівання з конем»

с. Вістря Чортківського р-ну Тернопільської обл.
Наказ від 24.10.2022 № 398

44. Традиційний обрядовий хліб Вінниччини

Вінницька обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

45. Кобзарство

Волинська обл., Дніпропетровська обл., Запорізька обл., Київська обл., Львівська обл., Рівненська обл., Херсонська обл., Харківська обл., Полтавська обл., Черкаська обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

46. Надсянська говірка на теренах Мостищини

Яворівський р-н Львівської обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

47. Буковинська та бессарабська тайстра: традиції виготовлення

Чернівецька обл.
Наказ від 27.01.2023 № 28

48. Традиція приготування та споживання обрядових хлібів до Дня Святого Георгія

с. Криничне Болградського р-ну Одеської обл.
Наказ від 17.02.2023 № 78

49. Традиції рогозоплетіння

с. Щітки та с. Писарівка Вінницького р-ну Вінницької обл.
Наказ від 04.05.2023 № 234

50. Традиція наряджання могильних хрестів на Рівненському Поліссі

Рівненська обл.
Наказ від 04.05.2023 № 234

51. Приготування української традиційної страви «Голубці»

Вся територія України
Наказ від 04.05.2023 № 234

52. Культура традиційного вівчарства Бессарабії та знання, пов'язані з ним

Одеська обл.
Наказ від 04.05.2023 № 234

53. Традиція повіншування Василів

с. Липівка Рогатинської ТГ Івано-Франківської області
Наказ від 04.05.2023 № 234

54. Буковинське поминальне деревце з дарами

Чернівецька обл.
Наказ від 25.05.2023 № 299

55 . Традиція гуцульського художнього дереворізьблення

Івано-Франківська обл., Закарпатська обл.
Наказ від 12.07.2023 № 380

56 . Традиційний обряд Маланка

Снятинська ТГ Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.
Наказ від 12.07.2023 № 380

57 . Традиційні жіночі прикраси із бісеру на Прикарпатті

Івано-Франківська обл., Покуття, Опілля, Бойківщина
Наказ від 12.07.2023 № 380

58. Традиція і технологія вишивки жіночої сорочки на Гадяччині

Гадяцька ТГ Миргородського р-ну Полтавської обл.
Наказ від 12.07.2023 № 380

59. Обряд приготування зливаної каші

смт. Карнаухівка Кам»янського р-ну Дніпропетровської обл.
Наказ від 26.07.2023 № 403

60. Технологія приготування обрядового напою «Варена»

с. Боромля Охтирського р-ну Сумської обл.
Наказ від 26.07.2023 № 403

61. Традиція і технологія виготовлення Обухівського «шитого» рушника

м. Обухів Київської обл.
Наказ від 12.12.2023 № 695

62. Традиційне свято «Міра»

Закарпатська обл., Івано-Франківська обл., Чернівецька обл.
Наказ від 26.12.2023 № 768

63. Традиційне ткацтво у Камінь-Каширській громаді

Камінь-Каширська ТГ Волинської обл.
Наказ від 26.12.2023 № 768

64. Традиція Щедрого вечора в Україні

Вся територія України і українська діаспора за кордоном
Наказ від 26.12.2023 № 768

65. Традиція приготування сушки з фруктів у селах Охтирщини

Охтирський р-н Сумської обл.
Наказ від 26.12.2023 № 768

66. Традиції приготування та споживання каші «Зозулі»

Вінницький р-н Вінницької обл.
Наказ від 23.02.2024 № 135

Інвентар нематеріальної культурної спадщини, яка потребує термінової охорони

1. Олешнянське гончарство Чернігівщини

с. Олешня, смт. Замглай Ріпкінського р-ну Чернігівської обл.
Наказ від 04.07.2019 № 510

2. Звичай і технологія приготування святкової та поминальної каші у місті Авдіївка

м. Авдіївка Донецької обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

3. Випікання весільних утят

с. Річки Річківської ТГ Сумського р-ну Сумської обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

4. Обряд приготування страви «Зелеківська зливанка»

с. Зелеківка Старобільського р-ну Луганської обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

5. Гуцульська боднарка

Вижницький р-н Чернівецької обл., Косівський р-н Івано-Франківської обл.
Наказ від 23.12.2022 № 525

6. Мистецтво виготовлення глинянського візерункового текстилю

Львівський р-н Львівської обл.
Наказ від 27.01.2023 № 28

7. Поліська дудка-викрутка

Північні села Дубровицької і Рокитнівської ТГ Сарненського р-ну Рівненської обл.
Наказ від 27.01.2023 № 28

8. Обуховицьке ткацтво

с. Обуховичі Вишгородського р-ну Київської обл.
Наказ від 13.03.2023 № 109

9. Традиційне ремесло бджільництва

Сватівський р-н Луганської обл.
Наказ від 12.07.2023 № 380

10. Буковинський урочистий вінок з ковилою

Чернівецький р-н Чернівецької обл.
Наказ від 26.07.2023 № 403

11. Обряд «Гоніння гадюк»

Великоновосілківський р-н Донецької обл., Сватівський р-н Луганської обл.
Наказ від 20.11.2023 № 650

12. Обряд заплітання весільної коси

с. Білокуракине Сватівського р-ну Луганської обл.
Наказ від 20.11.2023 № 650

13. Пісні голубці з картоплею

с. Сонячне Волноваського р-ну Донецької обл.
Наказ від 12.12.2023 № 695

14. Традиція травництва Старобільського краю

Старобільська ТГ Луганської обл.
Наказ від 26.12.2023 № 768

15. Коболчинська кераміка

с. Коболчин Дністровського р-ну Чернівецької обл.
Наказ від 26.12.2023 № 768

16. Традиція приготування затірки у селі Крива Лука

Донецька обл., інші території України та закордон
Наказ від 23.02.2024 № 135

Інвентар належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини

1. Традиційне харківське коцарство

Харківська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

2. Музей традиційного народного мистецтва як інтерактивний простір нематеріальної культурної спадщини Одещини

Одеська обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228

3. Міжнародний Різдвяний фестиваль «Коляда на Майзлях»

м. Івано-Франківськ Івано-Франківської обл.
Наказ від 06.07.2022 № 228 культурної спадщини

4. Практика з охорони горюнської культури «Музеєм горюнської культури»

с. Нова Слобода Конотопського р-ну Сумської обл.
Наказ від 27.01.2023 № 28

5. Практика з охорони традиційних ремесел та народного мистецтва

Вся територія України
Наказ від 20.11.2023 № 650

Інвентар, що представляє культуру корінних народів України

1. Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього

Автономна Республіка Крим, місця тимчасового проживання творчих родин з числа тимчасово переміщених осіб
Наказ від 12.02.2018 № 105

2. Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом)

м. Мелітополь Запорізької обл.
Наказ від 16.11.2018 № 995

3. Практика та культурний контекст приготування «чіберек» та «янтик» - традиційних страв кримських татар

Автономна Республіка Крим, Київська обл., Херсонська обл., міста Київ, Львів, Вінниця, Полтава, Луцьк, Мелітополь
Наказ від 25.07.2022 №269

4. Кавова традиція кримських татар

Поширення елементу напряму пов ’язане із місцями проживання кримськотатарського народу на території України.
Наказ від 23.02.2024 № 135

5. Агир ава ве Кайтарма - традиційний танець кримських татар

Поширення елементу напряму пов ’язане із місцями проживання кримськотатарського народу на території України.
Наказ від 23.02.2024 № 135

Інвентар нематеріальної культурної спадщини

1. Косівська мальована кераміка — традиційний народний промисел гуцулів, які здавна проживають на території українських Карпат.

13 грудня 2019 року Косівську мальовану кераміку внесено до Репрезентативного списку ЮНЕСКО нематеріальної культурної спадщини людства.

Зародилася косівська кераміка у XV ст., проте остаточно її неповторний стиль сформувався у XVIII ст.

Техніка виготовлення гуцульської кераміки є унікальною і єдиною у світі. Називається вона «ритування», або «гравіювання», та полягає в розписі покритого білою глиною й підсушеного виробу, що після першого випалювання в гончарній печі розфарбовують, покривають глазуром і випалюють удруге, після чого він набуває свого неповторного вигляду.

Колористика косівської кераміки впізнавана. Це – жовтий, зелений, коричневий кольори, зрідка – вкраплення синього.

Теми сюжетів на виробах різноманітні, проте здебільшого це сімейні сценки, відображення історії краю, побут гуцулів, а також біблійні сюжети.

Навчитися професії кераміста сьогодні можна в Косівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, що з 2006 року підпорядковується Львівській національній академії мистецтв.

Унікальні колекціі та найкращі взірці косівської кераміки зберігаються в музеї Косівського інституту, у музеї Гуцульщини м. Косів, а також у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського м. Коломия.

До кольору — до вибору
косівська мальована кераміка
автор фото Світлана Пахлова

україна
косівська мальована кераміка
м. Косів Івано-Франківська обл.

спадкоємність поколінь
робота анастасійки слави

2. Кролевецьке переборне ткацтво — традиційне народне ремесло в місті Кролевець, що на Сумщині.

У лютому 2018 року з метою збереження традицій кролевецьке переборне ткацтво включили до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Вперше згадку про кролевецьке ткацтво знаходимо у другій половини XVIII ст. у Румянцевському описі (1765–1769 рр.)

У кролевецьких тканих рушниках використовується традиційна техніка перебору з ремізно-човникововим ткацтвом, що дає можливість майстриням ткати вироби з одностороннім або двостороннім орнаментом.

Характерною для кролевецьких тканих виробів є червоно-біла колористика та багаті геометричні, геометризовані рослинні й зооморфні орнаменти, поетично звані в народі «віконця», «сосонки», «ялинка», «гречка» тощо.

Опанувати професію «Ткач ручного художнього ткацтва» можна у Кролевецькому вищому професійному училищі, яке від 2002 року увійшло до складу навчально-науково-виробничого комплексу Київського національного університету технологій і дизайну.

Найбільше зібрання стародавніх і сучасних тканих виробів, що налічує понад 1000 експонатів, сьогодні можна оглянути в Музеї кролевецького ткацтва. Найстаріший із них датований 1838-м роком.

Кролевецькі ткані рушники – активні творці української традиційної культури протягом багатьох століть, що впевнено крокують у майбутнє.

ткацький верстат
станок «самольот»
музей кролевецького ткацтва

україна
кролевецьке переборне ткацтво
м. Кролевець Сумська обл.

Вас вітає
гостинна сумщина
колекція одягу «вільний птах»

3. Опішнянська кераміка — традиційна українська кераміка із смт. Опішня Зіньківського району Полтавської області.

У лютому 2018 року опішнянська кераміка увійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Активний розвиток керамічного промислу в Опішні розпочинається з кінця ХІХ ст. У цей час формуються й основні групи виробів опішнянської кераміки: димлена кераміка, поливаний мальований посуд, фігурний посуд, іграшки та дрібна скульптура.

Технологічний процес виготовлення займає 40 днів. Майстри-гончарі створюють свої вироби без попередніх ескізів. Для кераміки використовують місцеву глину сіруватого відтінку, котра при обпалюванні набуває світло-жовтого кольору.

Розписують вироби традиційно жінки, проте до такого процесу нерідко долучаються всі члени родини.

В Опішні діє єдина в Україні Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колеґіум мистецтв в Опішні», що носить ім'я знаменитого українського етнографа Василя Григоровича Кричевського. Освітній заклад надає початкову мистецьку освіту з образотворчого мистецтва та гончарства. З 2004 року підпорядкований Міністерству туризму і культури України.

У 2000 році в Опішні створений Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України.

Найбільше й найцікавіше зібрання опішнянської кераміки знаходиться в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішні. Воно налічує тисячі унікальних експонатів.

голос історії
гончарний ряд на міському ярмарку
полтава. хіх ст.

україна. опішнянська кераміка
смт. Опішня Полтавська обл.
Зіньківський район

професіонали – дітям
урок гончарства василя омеляненка
у колегіум мистецтв м. опішня

4. Петриківський розпис — українське декоративно-орнаментальне народне малярство, що сформувалося в селищі Петриківка на Дніпровщині.

5 грудня 2013 року петриківський розпис включили до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Час народження мистецтва невідомий, проте вважається що свої витоки воно бере з селянського хатнього стінопису. Окремі речі з візерунками у стилі петриківського розпису збереглися ще з ХVIII ст.

Характерним для мистецтва є те, що малюнок плоскісний, тобто розгорнутий в одній площині. Орнамент здебільшого рослинний, де навколо одного-двох стебел вибудовується вся композиція сюжету. Фігури птахів, звірів, людей мають зазвичай контурне зображення. Тварин малюють у профіль, а квіти – у повному розгорнутому вигляді.

Візерунок у техніці петриківського розпису створюється з допомогою чотирьох типів мазків, якими необхідно оволодіти майстру. Це – «гребінець», «зернятко», «горішок» та «перехідний мазок».

Інструменти для розпису мають зазвичай природне походження. Це і різноманітні стебла, і гілочки, і м'яка котяча шерсть – для знаменитого пензлика «кошачка». А ще – пальці художника, чим теж малюють «петриківку».

Перші фарби для петриківського розпису також були природні: різні відвари та настої з коренів, стебел та квітів, що давали різноманітні кольори та відтінки. Найчастіше це усталена кольорова гама: червона, синя, жовта, зелена, рожева, жовтогаряча, іноді – фіолетова.

Для петриківського розпису майстри намагаються добирати чисті врівноважені кольори, щоб розкрити всю розкіш і багатство малюнку. Фарби замішують на яєчному жовтку – для його блиску і стійкості. Сьогодні для розпису можуть використовувати й різноманітні промислові фарби.

Професійні майстри петриківського розпису зазвичай не користуються ескізами – вони малюють свої шедеври з уяви.

Навчитися майстерності петриківського декоративно-прикладного малярства можна у Дніпровському театрально-художньому коледжі (спеціальність «Художній розпис»), а також у Петриківській художній школі та училищі.

Найунікальніше й найбільше зібрання шедеврів петриківського розпису зберігається у спеціалізованому Петриківському музеї етнографії, побуту та мистецтва, що відкрили у 2010 році при Петриківському центрі народного мистецтва в селищі Петриківка, а також у Національному музеї українського народного декоративного мистецтва м Києва.

ганна ісаєва. квіткова композиція
1970-ті роки
папір. темпера

україна
петриківський розпис
смт. Петриківка Дніпропетровщина

надія коваленко. калина
1977 рік
папір. темпера

5. Козацькі пісні Дніпропетровщини – традиційно чоловіче багатоголосе виконання степових пісень, притаманне запорожцям, які проживали на теренах Запорізької Січі.

Саме на території сучасної Дніпропетровщини утворилося та існувало п'ять Запорізьких Січей.

У 2016 році козацькі пісні Дніпропетровщини включили до Репрезентативного списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО.

Козацькі пісні у своєму звучанні розлогі, протяжні, мають сольний заспів («заводити») та сольний верхній голос («тягти»), гуртова частина пісні розкладена на три або чотири голоси.

Мелодійність пісні, що зазвичай виконуються гуртом без супроводу музичних інструментів, нерідко поєднується з її філософським текстом –роздумами про життя, надаючи пісенному твору звучання молитви-медитації.

Тематика козацьких пісень різноманітна: про походи, ватажків, козацькі лірику й романс, стосунки між козаком і дівчиною. Проте сучасні пісні про козаків не є козацькими.

Носіями елементу «Козацькі пісні Дніпропетровщини» можуть бути як пісенні фольклорні колективи, так й окремі особи, або ж просто любителі поспівати.

Сьогодні козацькі пісні Дніпропетровщини найчастіше виконуються жіночими гуртами з усією притаманною чоловічому співу технікою, або ж змішаними, де беруть участь і жінки, і чоловіки.

Козацькі пісні дійшли донині в усній формі. Їх тексти й мелодії запам'ятовуються під час виконання твору. Проте наприкінці 90-х років ХХ ст. здійснюються регулярні експедиції етнографів до сіл Дніпропетровської області з метою запису та зберігання пісенних творів на фізичних носіях.

При Дніпропетровській академії музики ім. М. Глінки створено Лабораторію фольклору та етнографії. Саме там, а також у Дніпропетровському національному університеті імені Олеся Гончара зберігається найповніша колекція записів козацьких пісень Дніпропетровщини.

учасники народного аматорського
фольклорно-етнографічного ансамблю
дніпропетровщина

україна
козацькі пісні дніпропетровщини
вид на м.підгородне з гори монашка

багатий на таланти богуслав
с. богуслав дніпропетровська обл.
павлоградський район

6. Пісенна традиція села Лука Києво-Святошинського району Київської області – це унікальна скарбниця народних, найрізноманітніших за жанрами пісень, що збереглася донині в селі Лука, поблизу Києва, на берегах річки Ірпінь.

У 2018 році пісенну традицію села Лука внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Стиль виконання пісень тут має ознаки наддніпрянської пісенної традиції: розлогий спів, розвинута мелодика і грудне дихання.

У селі Лука зареєстровано близько 300-т пісень різних жанрів, а саме: календарні, ритуальні, ліричні, балади, козацькі, наймитські, сирітські. Одних тільки весільних тут нараховується більше 70-и.

Слова та мелодія творів запам'ятовуються під час їх виконання, передаються виконавцями усно. Проте у 2009 році професор Київського національного університету Іван Павленко провів кропітку роботу по запису пісень села Лука. На основі досліджень опубліковано унікальну книгу – «Пісенна традиція села Лука», де міститься найповніше зібрання пісенних творів цього осередку Київщини.

Носіями пісенної традиції є як професійні пісенні колективи й сольні виконавці, так і співаки-аматори. Знаний на всю Україну й за кордоном гурт «Червона калина», котрий уже багато років поспіль виконує мелодійні та ліричні пісні регіону, є частим і бажаним гостем фольклорних фестивалів.

співочі голоси україни
автор фото ольга троян
2008 рік

україна. пісенна традиція села лука
Київська обл.
києво-святошинський району

діючий склад гурту «червона калина»
автор фото романенко олександра
2018 рік

7. Технологія виконання вишивки «білим по білому» селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області – це унікальний, особливо складний тип вишивання.

У лютому 2018 року технологію виконання вишивання «білим по білому» селища Решетилівка внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Техніка вишивання «білим по білому» полягає у використанні білого полотна, як основи, і білих ниток. Потрапляючи на візерунок, промені світла відбиваються від білої тканини та білих ниток, вишитих під різними нахилами й кутами, утворюючи той неповторно-мінливий мережаний образ, притаманний тільки решетилівській вишивці, де використовується рахункова техніка, що дає можливість застосовувати різноманітні види основних швів, доповнюючи їх допоміжними.

Орнаменти решетилівської вишивки зазвичай геометричні та рослинні. Напередодні майстрині роблять детальний ескіз виробу, якого потім дотримуються під час вишивання, ретельно рахуючи нитки тканини основи, щоб не помилитися у візерунку.

Для роботи майстрині Решетилівки здавна використовували лляні тканини й шовкові нитки. Сьогодні для вишивання беруть і бавовняні тканини, і бавовняні нитки, інколи й інші матеріали.

Опанувати професію вишивальниці можна в Решетилівському художньому професійному ліцеї.

Основними носіями й центром збереження сучасної вишивки «білим по білому» є майстри та викладачі Решетилівського художнього професійного ліцею, викладачі та вчителі Решетилівської дитячої школи мистецтв і Решетилівської гімназії імені І. Л. Олійника.

У 2019 році в селищі Решетилівка відкрито Всеукраїнський центр вишивки і килимарства, в експозиціях якого зібрані як унікальні старовинні вишивки Полтавщини, так і сьогочасні вироби молодих талановитих майстрів.

Чистота ліній, гра тіні-напівтіні всіх відтінків білого разом із палкою любов'ю українців до своєї землі – ось що творить казку невмирущої решетилівської вишивки.

рушник «україні присвячується»
майстриня вакуленко Н.В.
2007 рік

україна
вишивка «білим по білому»
м. решетилівка Полтавська обл.

«біло-біло ниточка вела...»
шедеври іпатій Ніни Іванівни
2016 рік

8. Традиції рослинного килимарства селища Решетилівка Решетилівського району Полтавської області – унікальне й одне з найвідоміших у світі народних мистецтв українців, що процвітає на теренах Полтавщини.

У 2017 році традицію рослинного килимарства селища Решетилівка внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Розповсюдження килимарства на Україні спостерігається з ХVI ст. Протягом наступних століть воно активно поширюється теренами України, а у ХVІІІ-ХІХ ст. стає популярним по всіх регіонах і на Полтавщині зокрема, де цьому сприяло виведення решетилівської породи овець.

Виконання решетилівських килимів – це рахункова техніка «деркання», що дозволяє поєднувати від однієї до десяти ниток одночасно, а саме такий різновид ткання дає можливість мальовничо пожвавити тло килиму, засвідчивши всю його красу.

Для решетилівських килимів традиційною є ніжна, спокійна гама візерунку, нанесеного на соковитому, насиченому тлі, здебільшого блакитного, золотаво-жовтого або чорного кольорів.

килим «древо життя»
майстриня Бабенко Н.Н.
подарунок оон від україни. 1969 рік

україна
традиції рослинного килимарства
м. решетилівка Полтавська обл.

неперевершині килими ольги пілюгіної
пілюгіна ольга євгенівна
2015 рік

9. Традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки – самобутні стилістичні особливості виконання орнаменту й композиції бубнівської кераміки, що зародилася в с. Бубнівка Вінницької області Гайсинського району.

У травні 2018 року традиція орнаментального розпису бубнівської кераміки включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Бубнівська кераміка повстала на теренах с. Бубнівка, яке вже у XVII cт. згадується як осередок гончарства. Започаткував тут цей вид розписного гончарства талановитий майстер Андрій Гончар, який досконало вивчив усі секрети цього народного ремесла та написав канони бубнівської кераміки, що залишаються незмінними донині.

Найбільший розквіт бубнівської кераміки припадає на 30-і роки ХХ ст.

Техніка її орнаментального розпису – це підполив'яне контурне малювання та фляндрування, що найчастіше поєднуються в одному виробі.

Колористика бубнівської кераміки доволі впізнавана і має характерні риси. Це яскраво-червоного вохристого кольору виріб, тло якого густо розписане білими, зеленими, жовтими й темно-брунатними фарбами.

В орнаменті кераміки широко використовуються геометричні малюнки, а також стилізовані рослинні мотиви. Асортимент виробів широкий – від повсякденного до святкового, багато оздобленого посуду, від фігурного посуду до іграшок.

Носіями традиції орнаментального розпису бубнівської кераміки є місцеві майстри, а також майстри-керамісти Вінничини, де щороку проводяться численні симінари, виставки, майстер-класи по розпису, на яких пропагують це унікальне мистецтво та навчають йому.

Опанувати традиції орнаментального розпису бубнівської кераміки можна в гуртках і студіях школи с. Бубнівка, Тульчинському фаховому коледжі культури, гуртках кераміки м. Вінниці.

Велика й різноманітна колекція самобутньої бубнівської кераміки знаходиться в Музеї-садибі братів Герасименків с. Новосілка Гайсинського району Вінницької області, у музеях України та закордонних музеях, численних приватних колекціях.

розмаїття
чарівна бубнівська кераміка
від майстрині шпак тетяни

Україна. бубнівська кераміка
с. Бубнівка Вінницька обл.
Гайсинський район

безцінний досвід
майстриня міщенко фросина проводить майстер-клас

10. Бортництво – традиційний вид народного промислу, лісова форма бджільництва, що збереглася на теренах України в Житомирській, Рівненській та Київській областях.

У 2018 році бортництво включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України та належить до одного з найдавніших господарських занять людини. Згадки про це ремесло сягають у V ст. до н. е. Ще за часів Київської Русі існували закони, які охороняли бортництво від знищення.

Протягом багатьох століть цей промисел в Україні активно розвивався на Поділлі й Поліссі, у Карпатах та на Полтавщині. Проте згодом бортництво занепало «завдяки» розорюванню лісів й осушенню боліт, що призвело до втрати великих масивів диких медоносів, зокрема вересу. Сьогодні цей промисел є однією з форм традиційної діяльності людини, зберігається в небагатьох селах на півночі Житомирської, Рівненської та Київської областей.

Бортництво вважається традиційним чоловічим ремеслом, оскільки вимагає від людини неабиякої фізичної сили й витривалості. Перші бортники діставали мед диких бджіл, знищуючи увесь рій димом – викурювали. Згодом люди стали турбуватися про бджіл, оскільки зрозуміли, що ті можуть не один рік годувати їх медом.

У природі дикі бджоли зазвичай облаштовують свої вулики в буплах старих сосен або в щілинах розтріснутих дерев. Щоб збільшити видобуток меду, бортники виготовляють з колоди дерева вулики-борті та кріплять їх на стовбурі дерев заввишки від 5-и до 15-и метрів, або ж видовбують у деревах бупла. Досвідчений бортник може мати до 200-т таких вуликів і збирати від кожної бджолиної сім'ї 5–10 кілограмів меду, що зазвичай збирається один раз на рік – восени, залишаючи бджолам третину меду на зимування.

У своєму промислі бортники використовують інструменти, незмінні століттями. Це і плетені зі шкіри, льону, коноплі чи кропиви драбини, короби з липи для зберігання меду, підвісні дошки-лавки, колеса для підйому вулика-колоди на дерево та багато іншого інструментарію. Нерідко на цих предметах ставлять родинний знак-оберіг.

Сьогодні бортництво, як метод видобування меду, найбільш поширене в північних районах Житомирської, Рівненської та Київської областей. Тут існують цілі династії, де наука бортництва передається з покоління в покоління. Також передаються у спадок і «закріплені» за родиною дерева, на яких оселяються бджолині сім'ї.

Навчитися вмінню й навиків бортництва можна з досвідченими бджолярами з родини, спільно доглядаючи за бджолами, або, якщо є бажання займатися цим промислом, напроситися до когось у науку.

Ознайомитися з цікавою інформацією про бортництво можна в музеях Житомира, Рівного, Києва, у Музеї Івана Гончара – Національному центрі народної культури. Також за підтримки Українського культурного фонду реалізовано проєкт Бортництво Полісся архаїчна традиція у сучасному вимірі.

бджолина сім’я в борті в живій сосні
с. будки-кам’янські рівненська обл.
рівненський район. 2014 рік

україна
бортництво
рівненська, житомирська, Київська обл.

бортник відкриває «довж» сидячи на «жені»
с. купель рівненська обл.
рокитнівський район. 2017 рік

11. Традиція гуцульської писанки – один з найдавніших видів народного декоративно-ужиткового мистецтва гуцулів, етнічної групи українців, яка з давніх-давен проживає в Карпатах.

У 2018 році традицію гуцульської писанки внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Розквіт писанкарства в Україні припадає на ХІХ–ХХ ст. Проте виготовлення ритуальних розписних яєць має давнє походження і сягає ще часів Київської Русі.

Гуцульська писанка є найскладнішою у виконанні та найбільш символічно зашифрованою писанкою України. ЇЇ головний осередок – село Космач Косівського району Івано-Франківської області, де писанкарів, які плідно працюють та переймають з покоління в покоління безцінний досвід своїх предків, проживає найбільше.

Гуцульська писанка зазвичай виконується за допомогою воскової техніки, що полягає в поперемінному нанесенні воску й фарбуванні різними кольорами шкаралупи сирого яйця. Для цього використовується спеціальний писачок з резервуарчиком для воску, а також природні чи анілінові фарби.

Колористика гуцульської писанки яскрава, однак гармонійна й помірна. Переважають жовтогарячі, помаранчеві, зелені, сині, рожеві й фіолетові кольори. Також використовують і чорний. Будь-який колір має символічне значення: чорний – земля, зелений – весна, жовтий – сонце і т. д.

Гуцульська писанка розписується дрібним, добре вивіреним візерунком, що може налічувати десятки символів, кожен з яких має чітке трактування. За допомогою цих знаків-символів писанкар зашифровує тільки йому відому інформацію, котру прагне донести світові. Це може бути історія життя родини, побажання молодятам, новонародженим, прославлення Бога. На писанках можна побачити різні візерунки – як геометричні, так і рослинні. Можливе і їх поєднання.

Писанкарством займаються здебільшого дівчата й жінки у час Великого посту. Писанки обов'язково кладуть до великоднього кошика й освячують на Великдень, щоб потім обдаровувати ними рідних і знайомих.

Навчитися мистецтву писанкарства можна на майстер-класах, що проводяться в осередках писанкарства, а також у носіїв цього виду унікального мистецтва.

Найбільшу колекцію писанок (більше тисячі) зібрано в Музеї писанкового розпису міста Коломия (зараз Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського), а також в етнографічних зібраннях музеїв Києва.

Щороку в Коломиї проводиться фольклорний фестиваль «Писанка», де гості з усього світу можуть ознайомитися з невмирущою спадщиною гуцульської писанки українських Карпат.

учасники фестивалю «писанка»
м. коломия івано-франківська обл.
автор фото віта бойчук. 2017 рік

україна
традиція гуцульської писанки
гуцульщина

невмируща традиція з давніх-давен
в музеї писанкового розпису м. коломия
автор фото оксана ясінська

12. Традиція обряду «Водіння Куста» в селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області – це унікальна пам'ятка давньослов'янського західно-поліського весняно-літнього свята, що оригінально проводиться в Україні тільки в селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області.

У 2018 році традиція обряду «Водіння Куста» в селі Сварицевичі Дубровицького району Рівненської області була включена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Обряд зародився в дохристиянські часи і був присвячений літньому сонцестоянню, пробудженню природи, початку нового посівного року. З приходом християнства його святкування дещо видозмінилося. Однак популярність «Водіння куста» спостерігається лише на Трійцю (свято П'ятидесятниці, Зелена Неділя) і в єдиному місці в Україні – у селі Сварицевичі.

Обряд має символічне значення. Наші предки вважали: щоб усюди було гаразд (у родинах, у хаті, на полі, у стодолі), душі померлих, які приходять у світ живих на Трійцю, необхідно задобрити. Для цього найгарнішу молоду дівчину – «Куст» (уособлення душ предків) – убирали в зелене листя й водили від хати до хати. Господарі величають і пригощають «Куст», сподіваючись, що він захистить їх від природних стихій та забезпечить родинний добробут на цілий рік.

В обряді «Водіння Куста» чоловіки участі не беруть, самі лише жінки й дівчата. Першого дня Трійці жінки йдуть на кладовище, де прикрашають могили родичів і голосять над ними, розповідаючи померлим, як прожили рік. Потім, співаючи величальні кустові пісні, водять селом убрану зеленню лепехи та клену й заквітчану дівчину-«Куст».

По завершенню обряду «Куст» розбирають, а щоб добре родилося й велося увесь прийдешній рік, зелень розкидають на полі, у садибі, у хаті.

З метою збереження унікальних нематеріальних пам'яток України сьогодні кустові пісні записуються на електронні носії. Усе частіше ці твори мистецтва входять до репертуару фольклорних гуртів, куди залучають до їх виконання молодь.

З метою популяризації обряду в останні вісім років у селі Сварицевичі проводиться районний фестиваль народного мистецтва «Водіння Куста».

створення «зеленого» вбрання для куста
с. сварицевичі рівненська обл.
дубровицький район. 2018 рік

україна. традиція обряду «водіння куста»
с. сварицевичі рівненська обл.
дубровицький район

кустові народні ігри, танці та гуляння
дитячий ансамбль «віночок»
2017 рік

13. Традиція декоративного розпису села Самчики – унікальний вид українського декоративно-ужиткового мистецтва, збережений у своєму яскравому та самобутньому вигляді в селі Самчики Старокостянтинівського району Хмельницької області.

У 2019 році самчиківський розпис було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Достеменно невідомо, коли зародився розпис на білених стінах сільських хат, проте розквіт його припав на ХІХ – початок ХХ ст., коли ще «наживо» можна було споглядати цей чудовий вид мистецтва.

Самчиківський розпис виконується великим зубчастим малюнком, схожим на гобеленовий. Ілюстрація площинна, у ній елемент не заходить за елемент і зазвичай його кількість не перевищує сім. Малюнок складається з зон: низ, середина, верхівка, завершення. Для врівноваження композиції елементи низу малюють більшими, верху – дрібнішими.

Розпис переважно сюжетний. Основна тематика – рослинні мотиви, що органічно переплітаються з зображенням людей, тварин і птахів.

Фарби самчиківського розпису мають традиційну українську колористику. Це червона, синя, жовта, зелена. Іноді для підсилення використовується чорна, коричнева, рожева, фіолетова. Зазвичай це вохра і глина.

Навчитися самчиківського розпису можна в дитячій художній школі традиційного народного декоративно-ужиткового мистецтва, що діє в селі Самчики.

Художники-майстри самчиківського розпису їздять по всій Україні з майстер-класами, а також проводять активну виставкову діяльність з метою якнайширшого пропагування цього унікального й неповторного елементу нематеріальної культурної спадщини України.

Родинний оберіг
Розмальована хата с. Самчики
Хмельницька обл.

Україна. Традиція декоративного розпису
с. Самчики Хмельницька обл.
Старокостянтинівський район

Малюють всі
Нове життя самчиківського розпису
Хмельницька обл.

14. Художнє дереворізьблення Чернігівщини – вид декоративно-ужиткового мистецтва, широко розповсюдженого на Чернігівщині з давніх-давен.

У 2019 році художнє дереворізьблення регіону внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Мистецтво різьблення зародилося на Чернігівщині ще за часів стародавніх слов’ян в ХІ столітті та найбільше розквітло у ХVІІІ – ХІХ століттях.

Різьблення по дереву в регіоні – це плоска рельєфна техніка тригранно-виїмчастого різьблення. Характерним елементом орнамену є використання солярних розеток у поєднанні з трикутними елементами виїмчастого різьблення (сливки). Для цієї техніки використовують деревину груші, яблуні, вишні, проте найчастіше – липи як найбільш пластичного матеріалу.

Сьогодні в Україні професію різьбяра по дереву можна опанувати, навчаючись у професійно-технічних та вищих навчальних закладах. Наприклад, у Ніжинському училищі культури і мистецтва імені Марії Заньковецької, що на Чернігівщині, є спеціальність «Декоративно-прикладне мистецтво».

Для популяризації та збереження традицій художнього дереворізьблення регіону обласний навчально-методичний центр культури і мистецтв у 2006 році провів І Всеукраїнський симпозіум з художнього різьблення по дереву «Сіверщина-2006», де взяли участь як провідні, так і молоді майстри художнього різьблення з різних куточків України.

Сприяють популяризації цього виду декоративно-ужиткового мистецтва й фестивалі «Поліське Коло» та «Київська Русь», які щороку проводяться на чернігівській землі.

Багаті традиції художнього дереворізьблення Чернігівщини широко представлені в численних зібраннях музеїв України (Національний музей українського народного декоративного мистецтва, Чернігівський обласний музей та інші), а також у багатьох приватних колекціях в Україні та за її межами.

Відроджена казка
Чернігівські різьбярі по дереву –
кращі в Україні

Україна
Художнє дереворізьблення
Чернігівщина

Наставник
майстер-різьбяр Андрій Каменецький
Дитяча студя м. Чернів

15. Гуцульська коляда та плєси – унікальне святкування Різдва у Верховинському районі Івано-Франківської області. Лише в цьому регіоні України воно майже незмінно збереглося.

У 2019 році гуцульську коляду та плєси Верховинського району Івано-Франківської області включили до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини нашої держави.

У своєму первинному значені коляда – дохристиянське слов'янське свято в ніч на 25 грудня, яке наші предки святкували на честь народження Сонця, – свято зимового сонцестояння. З приходом на Київську Русь християнства воно перейшло в Різдво – християнське свято народження Ісуса Христа.

Коляда на Верховині триває від другого дня Різдва (8 січня) до Водохрещення (19 січня). Колядують виключно чоловіки, які, одягнені у святкову традиційну одежу, 8 січня після Служби Божої збираються з топірцями (символ опришків) біля церкви.

Учасники коляди гуртуються в колядницькі «партії» по 12 чоловік (12 апостолів), що очолюють керівники – «берези», які бездоганно володіють усіма тонкощами коляди, знають напам'ять усі колядки і яким беззаперечно підпорядковуються учасники дійства.

Кожен колядницький гурт має свою чітко визначену територію для колядування. Коляду співають у кожній хаті й кожному члену родини. Оскільки одна коляда триває до тридцяти хвилин, то загалом співати в господаря можуть по декілька годин. Якщо ж у хаті ніхто не живе, то колядують перед дверима.

19 січня учасники коляди вдруге збираються біля церкви, де кожна «партія» співає по одній коляді, а касир – «вибірця» – віддає наколядовані гроші на потреби храму. Розплєс відбувається в хаті «берези». Після спільної коляди й молитви учасники дійства символічно перевтілюються у «звичайних» людей.

З метою популяризації древніх народних традицій багаторічні учасники коляди навчають молодь колядок і плєс, проводять майстер-класи. У Верховині щороку відбувається районний фестиваль коляди, куди збираються всі «партії», адже брати участь у цьому – почесно й ґонорово, а ще варто бути добрим ґаздою.

Верховина
Коляда на Гуцульщині вважається стародавньою молитвою Божого Різдва

Україна. Гуцульська коляда та плєси
Івано-Франківська обл.
Верховинський район

Унікальна Гуцульська коляда
Від Різдва Христового до Водохрещення
2020 рік

16. Звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ – самобутнє виконання українського народного танцю Аркан з Ковалівкою, поширене серед гуцулів Івано-Франківської, Чернівецької та Закарпатської областей.

У 2020 році звичай виконувати танець Аркан з Ковалівкою в Печеніжинській ОТГ внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

За легендами Карпат, уперше «славетний аркан, вихровий танець карпатських богатирів» виконали витязі, які спустилися з гір. Вони навчили цьому мешканців того регіону. Відтоді звичай танцювати Аркан передається з покоління в покоління.

Танець Аркан – обрядовий. Він є головним елементом ініціації (обряду) посвячення гуцульського легіня в опришки, а також своєрідним символічним приєднанням парубка до «чоловічого союзу». Після виконання Аркану хлопець набуває всіх прав опришка: може танцювати, носити топірець, підперезуватися широким поясом (чересом).

Носіями звичаю виконання сакрального іскрометного танцю Аркан з Ковалівкою є корінні жителі Карпат, а також усі небайдужі, які хочуть зануритися у цей вихор.

Починаючи з 1991-го, щороку в одному з міст Гуцульщини проходить Міжнародний гуцульський фестиваль, де одним із обов'язкових виступів є змагання з танцю Аркан. Вислів «Той не гуцул, що Аркан не вміє танцювати» є актуальним і сьогодні.

«У однім пориві!
благодать – у силі!»
Танець Аркан

Україна. Танець Аркан з Ковалівкою
смт. Печеніжин Івано-Франківська обл.
Коломийський район

«Гей, орлине щастя
Здобувати воям!»
Символічна посвята молодих легінів в опришки

17. Мистецтво виготовлення малих керамічних форм із глини, зокрема звукової глиняної забавки «Валківський свищик», – традиційне українське ремесло, що побутує в м. Валки Харківської області.

У 2020 році мистецтво виготовлення звукової глиняної забавки «Валківський свищик» внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Розквіт гончарства у Валках припадає на середину ХІХ – початок ХХ ст. Недарма в той час місто називають гончарною столицею Слобожанщини, адже 25% від загальної кількості гончарів губернії працювало саме у Валківському повіті.

Валківський свищик – це звукова глиняна забавка, що належить до малих керамічних форм. Ліпиться з місцевої глини, заготовленої майстрами восени та взимку. Протягом декількох місяців глина «дозріває» просто неба, стає більш пластичною.

Секрет валківського свищика в тому, щоб не лише зробити глиняну забавку, але й «дати» їй голос, щоб вона «співала».

Свищик звучить завдяки повітряній камері всередині глиняної фігурки й одному-двом (рідше – трьом) отворам, що виходять звідти назовні. За допомогою такої нескладної архітектури глиняної фігурки й забезпечується її звучання. Проте, щоб воно було мелодійним і гармонійним, потрібний високий професіоналізм і вміння майстра, що набуваються й удосконалюються усе життя.

Кольори валківського свищика – природні та елегантні – від світло-жовтих до темно-коричневих, що вказує на наявність сполук заліза у глині. За бажанням після висихання виріб декорують кольоровими глинами. Їх використовують зазвичай дві: білу – «каолін» та червоно-коричневу –«червінку», що наносять звичайними пензликами. Поливу для оздоблення валківського свищика використовують рідко, ніколи – для фарбування деталі «свисток».

Найчастіше вживаними формами валківського свищика є птах, півник (курочка), коник, козлик (коза), веприк.

Носіями виготовлення звукової глиняної забавки «Валківський свищик» є місцеві майстри-керамісти, а також люди, небайдужі до збереження цього виду мистецтва.

Навчитися робити валківський свищик можна у Валківській районній комунальній дитячій школі мистецтв. Завдяки наявності в закладі двох відділень – образотворчого та музичного, валківський свищик має змогу не тільки відтворюватися, а й розкривати свій звуковий потенціал.

Справа усього життя
Роботи майстрині О. Тимошенко
м. Валки

Україна
Звукова забавка «Валківський свищик»
м. Валки Харківська обл.

Умілі рученята
Виготовлення юною майстринею
Забавки «Валківський свищик»

18. Технологія виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині – виготовлення популярного у ХІХ – ХХ ст. весільного атрибуту «восковий» вінок у цьому регіоні.

У 2020 році технологію виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Мода на «воскові» вінки прийшла в Україну наприкінці ХІХ – з початком ХХ ст. із Західної Європи. Особливою популярністю користувалися весільні «воскові» вінки, широко вживані аж до 80-х років ХХ ст. Ця прикраса нареченої була невід'ємним атрибутом весільного строю. У такому ж стилі нерідко виготовлялися й весільні букети на груди молодим.

Техніка виконання «воскових» вінків є простою та незмінною протягом століть, малозатратною, однак кропіткою. Вимагає від майстра терпіння, уваги та високої майстерності. Найскладнішим типом «воскового» весільного вінка є «литий вінок» або «восківка».

Основою «воскового» вінка є елемент «восковиця», що виготовляється за допомогою дроту й розтопленого воску, парафіну чи суміші з них. Один кінець дроту загинається й занурюється в розтоплений парафін. Така процедура може повторюватися до 15-и разів, поки на кінці дроту не сформується бульбашка з воску, бажана форма якої досягається майстром вручну. Потім заготовки «восковиці» сушаться і складаються на купки для подальшого використання.

Допоміжними матеріалами для виготовлення «воскових» вінків є дроти, папір білий і кольоровий, флористична стрічка, фольга, нитки, різноманітні намистини, тканини.

Весільні «воскові» вінки Вінниччини характеризуються вишуканістю й філігранністю виконання. Разом із зачіскою нареченої вони творять єдину складну символічну композицію. Нерідко вінки роблять у декілька ярусів, прикрашаючи по боках так званими «берізками» або «кучерами» – елементами вінка, що спадають до грудей.

Колористика весільних «воскових» вінків залежить від матеріалу, з якого виготовляється «восковиця». Якщо це віск – вінок злегка кремового кольору, якщо парафін – то сніжно-білий.

Весільні «воскові» вінки одягають на голову здебільшого вертикально, проте є і горизонтальні, що називають коронами.

Сьогодні весільні «воскові» вінки не є популярним доповненням у весільних церемоніях, проте їх нерідко використовують, щоб засвідчити весільні обряди минулої доби.

Навчитися технології виготовлення «воскових» вінків на Вінниччині можна в носіїв цього мистецтва, а також в аматорів, які відновлюють для нащадків таку цікаву сторінку української народної творчості.

Одна з найбільших в Україні колекцій «воскових» вінків зібрана в Музеї Івана Гончара – Національному центрі народної культури. Зберігаються вінки й у численних приватних колекціях як оберіг сімейного щастя, сили й добробуту українського роду.

«Ой вінче мій, вінче»
Весільний «восковий» вінок
Вінниччина

Україна. Технологія
Виготовлення «воскових» вінків
Вінницька обл.

Відроджена казка
Чарівні «воскові» вінки
Від майстрині Марії Курячої

Інвентар нематеріальної культурної спадщини, яка потребує термінової охорони

1. Олешнянське гончарство Чернігівщини – самобутнє гончарне ремесло, що зародилося в селі Олешня Ріпкинського району Чернігівської області.

У 2019 році олешнянське гончарство було включено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Олешня по праву вважається гончарним центром Чернігівщини. У її околицях залягають унікальні високоякісні скляні кварцові піски, завдяки чому протягом багатьох століть тут розвивалося місцеве гончарство, розквіт якого припадає на ХVIII – ХIХ століття. У ХІХ столітті тут відкривається перша гончарна майстерня, а потім артіль, що дає змогу виробляти й масово розповсюджувати глиняний посуд.

Олешнянська кераміка виконана в найкращих народних традиціях давньослов'янської кераміки з украпленням загальноукраїнських рис. Це, зазвичай, чорнолощена кераміка (димлена), для якої характерні класичні форми та якісне виконання. Проте з часом димлений посуд витісняється виробами з червоним черепком. Орнамент – рисочки та хвильки, зрідка – рослинний малюнок.

Сьогодні в Олешні працює близько 10-и майстрів, які з метою відновлення традиції організовують у школах гуртки з гончарства, майстер-класи, виїзні виставки, різноманітні творчі зустрічі, що спонукають молодь займатися гончарством.

Вироби олешнянських майстрів добре знані в Україні та світі. Вони широко представлені унікальними експозиціями в багатьох музеях нашої держави: у Музеї народної архітектури та побуту, Чернігівському історичному музеї, Чернігівському художньому музеї, а також приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Неперевершена олешнянська кераміка
від найстарішого майстра України
Івана Бібіка (1925 р.н.)

Україна. Олешнянське гончарство
с. Олешня Чернігівська обл.
Ріпкинський район

Майбутні витвори мистецтва
Вироби спадкового олешнянського гончара Анатолія Кобзара

Інвентар належних практик з охорони нематеріальної культурної спадщини

...

Інвентар, що представляє культуру корінних народів України

1. Орьнек – національний кримськотатарський орнамент

Орьнек є своєрідним кодом самобутності й одним із найдавніших елементів культури кримськотатарського народу. Найвищого розквіту мистецтво досягло у ХV–XVIII ст., а в лютому 2018 року його внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Орьнек – це дзеркально-симетричний або довільний орнамент, у якому дрібні композиційні елементи об'єднані одним смисловим доволі різноманітним символічним змістом – від побутових до філософських та релігійних тем. Тут широко застосовуються елементи рослинного та геометричного характеру, де кожен із них має своє чітке трактування та призначення. Зазвичай це символічні зображення квітів і дерев.

Колористика орьнек – усі відтінки рожевого, зеленого, жовтого й синього кольорів. Частим є використання неприродньої кольорової гами, як зумисного прийому дематеріалізації орнаменту.

Орьнек традиційно використовують у ювелірних виробах, різноманітних вишивках, килимах, карбуванні, кераміці, малюнках, архітектурних оздобах, а також з успіхом практикують на склі, у вітражах.

Носіями орнаменту орьнек є представники кримськотатарської культури і всі небайдужі до цього унікального мистецтва. Серед них є багато відомих майстрів, у яких можна навчитися виконанню цього казкового орнаменту.

До кінця ХІХ ст. ткачі використовували до 70-и природних барвників, Проте з часом вони поступилися більш стійкішим хімічним сполукам.У решетилівських килимах використовуються рослинні квіткові мотиви, де відчувається вплив східної орнаментики. Пишні рослинні й анімалістичні форми притаманні так званим «панським» килимам. У барокових виробах малюнок має вигляд крупних стилізованих квіткових форм, що розгалужуються по всьому полю симетрично від центру.

Напередодні ткання майстри виготовляють макет майбутнього килиму з чітким нанесенням орнаменту. У процесі роботи можливе незначне відхилення від базового макету.

Навчитися професії килимаря можна в Решетилівському художньому професійному ліцеї.

Багатющі колекції решетилівських килимів зберігаються в колекціях Решетилівського музею ткацтва і вишивки.

У 2019 році в селищі Решетилівка відкрито Всеукраїнський центр вишивки і килимарства, в експозиціях якого зібрані як унікальні старовинні килими Полтавщини, так і сучасні вироби молодих талановитих майстрів.

орьнек у ювелірних виробах
жіночий пояс. автор невідомий
хіх століття

україна
орьнек – національний
кримськотатарський орнамент

орьнек на кераміці «sini»
блюдо. майстриня марина курукчі
2016 рік

2. Традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом). Досвід караїмів Мелітополя – це унікальна можливість торкнутися витоків культури караїмів – одного з найдавніших етносів, який проживає на території України, у Криму. Караїми (караї) – нащадки тюркських племен, які споконвіку населяли Крим, що у VIII–X ст. входив до Хазарського каганату.

У 2018 році традиція приготування ет аяклак (караїмський пиріжок з м’ясом) увійшла до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.

Коли з'явилася ця страва, достеменно ніхто не знає, адже національна кухня караїмів сягає хазарського періоду. Проте завдяки смаковим якостям і відданості караїмів своїй національній кухні ці унікальні пиріжки пройшли крізь роки й віки. «Їжу, яку не споживає мій батько, і я не споживаю» – говорять тут у народі.

Караїмський пиріжок готується з листкового тіста; додається баранячий жир і начинка з рубленого баранячого м'яса, куди інколи кладуть і картоплю. Пиріжок завжди має форму пів місяця, а на його поверхні роблять два отвори для заливання баранячого бульйону. Соковита начинка в поєднанні з тонким хрустким тістом надає пиріжку неповторного смаку.

Навчитися мистецтву готувати караїмський пиріжок можна на майстер-класах, організованих зокрема етнокультурними центрами Мелітополя, а також у носіїв традицій караїмської культури, які продовжують вивчати й популяризувати у світі національну кухню свого народу.

прадавній досвід караїмів мелітополя
приготування караїмських пиріжків
усією родиною

україна. традиція приготування ет аяклак
(караїмський пиріжок з м’ясом)
м. мелітополь запоріжська обл.

незмінний процес з діда-прадіда
приготування караїмських пиріжків
м. мелітополь