Традиція косівської мальованої кераміки

Висловлюємо щиру вдячність Вікторії Яремин —

завідувачці Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини (філії Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського), авторці блогу «PRO гуцулів», яка любязно надала на сайт «Казки Принцеси Квіточки» цікаву та пізнавальну інформацію про традицію косівської мальованої керамікі.

13 грудня 2019 року традицію косівської мальованої кераміки внесено до Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Тут народжуються шедеври

Містечко Косів на Івано-Франківщині – один з небагатьох давніх гончарних осередків України, де донині виготовляють кераміку.

У Косівському районі працює понад 70 гончарів, серед яких 8 – Заслужені майстри народного мистецтва, близько 30-и члени національних творчих спілок. Крім приватних, діють творчі майстерні кераміки Косівської регіональної організації НСХУ. Також у Косові студенти отримують кваліфікацію майстрів художньої кераміки, навчаючись у місцевому Інституті прикладного і декоративного мистецтва на спеціальності Професійна освіта (так правильніше, однак треба уточнити, чи так називається спеціальність) http://kipdm.com/halereya/kafedra-dekoratyvno-prykladnoho-mystetstva/khudozhnya-keramika/108-viddil-khudozhnoi-keramiky.html.

Більшість митців працює у техніці косівської мальованої кераміки, традиція виготовлення якої у 2019 році внесена до списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Свічник. Валентина Джуранюк. Косів, 2020 р.

Мальована кераміка Косова має характерні розписи коричневим, жовтим та зеленим кольором (іноді синім) на білому тлі, покриті блискучою прозорою поливою.

Визначною рисою виробів косівських гончарів (як сучасних, так і минулих століть) є багатство сюжетів декоративних розписів, серед яких поширені зображення сценок з людьми, тваринами в обрамленні рослинних орнаментів. Кожен автор, як правило, має власну неповторну стилістику розписів.

Тисячі виробів косівських гончарів, датованих від ХVІІІ століття й донині, зберігаються в музеях світу поряд з найкращими взірцями народного мистецтва. Близько тисячі одиниць кераміки зберігається в Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини... сайт ще у розробці

Сайти сучасних косівських майстрів кераміки

https://dileta.kosiv.biz/?fbclid=IwAR13Ts6KJSbb9pEn7WMzF-FhT-4V2aB3eigmNiruBsstx6G2F-1-oM7NJp0
https://kosivceramics.com/

Як виготовляють косівську кераміку

Гончарі використовують глину з місцевих кар’єрів. Щоб вона стала придатною для формування гончарних виробів, її потрібно зробити однорідною та очистити від сторонніх домішок, зайвої води й повітря. У ХІХ столітті це робили вручну – товкли глину ногами, місили руками, виморожували.

Вироби формують на гончарному крузі або використовують ручну ліпку та відливання в гіпсових формах. Потім виріб «забі̀люють» («побілку̀ють») - покривають ангобом - тонким шаром рідкої білої глини. Після побілкування на підсушений виріб починають наносити рисунок.

Спочатку виконують «ритування» - за допомогою негострого шила прорізають на «побілкованій» поверхні неглибокі лінії майбутніх зображень. Ця техніка нагадує гравіювання.

Ритування –
нанесення малюнка на покриту білим ангобом поверхню виробу

Після того, як майстер наніс всі лінії рисунка за допомогою ритування, окремі частини зображення покривають «червенню» – червоно-коричневим ангобом. У минулі століття це робили за допомогою коров’ячого рогу з обрізаним кінцем, куди закладали гусяче перо. Тому цей спосіб нанесення фарби називали «ріжкуванням». Сучасні майстри замість рогу використовують гумову медичну грушу.

Одним з видів «ріжкування» є нанесення смуг або крапок ангобу на мокру поверхню виробу. Такий спосіб оздоблення називають «фляндруванням», за якого іноді утворюються характерні кольорові запливи.

Ріжкування –
розпис виробу червоно-коричневим ангобом

За традиційною технологією косівську кераміку випалюють двічі. У минулому в якості палива використовували дрова, пізніше з’явились електричні та газові печі. У ХІХ столітті в печі досвідченого гончара могло міститися близько трьохсот мисок, а під ними – горщики та дзбанки. Тривалість випалу залежала від величини печі та кількості виробів.

При першому випалі піч повільно розігрівають для видалення зайвої вологи з виробів. Після досягнення температури близько 250 градусів починається основний випал. Коли температура в печі сягає близько 900-т градусів, випал припиняють. Коли піч вистигає, її відкривають та виймають вироби, для того щоб продовжувати розписувати.

Вигляд косівської кераміки після першого випалу.

Майстер розписує виріб пензликом фарбниками зеленого, жовтого (іноді, синього) кольорів. Для виготовлення зеленого фарбника - «зелені» використовують окис міді. Жовтий колір – «жовтень» отримують з окису заліза. Деякі гончарі наносять на виріб також синю поливу на основі кобальту.

Рецепти приготування фарбників кожен гончар тримав у таємниці. Розписану таким чином поверхню виробу покривають поливою, яка після випалу набуває глянцевого блиску та прозорості.

Після розпису фарбниками вироби знов укладають у піч таким чином, щоб вони не торкалися один одного та стінок печі. Удруге випалюють при вищій температурі, ніж уперше. Це є завершальний етап у виготовленні косівської мальованої кераміки.

Цікаві факти з історії косівської мальованої кераміки

Історія цього ремесла пов’язана з відомими в минулі століття гончарними осередками – містечками Ко̀сів, Ку̀ти та Пі̀стинь, у кожному з яких склалася своя стилістика розписів кераміки. Тепер ці населені пункти належать до Косівського району Івано-Франківської області (статус міста має тільки Косів, Пістинь - села, а Кути - селище міського типу).

До кінця ХVІІІ - початку ХІХ століття місцеве гончарство не вирізнялося серед інших керамічних осередків. Це був ужитковий посуд зі штампованими тисненими простими орнаментами.

Осередки мальованої кераміки ХІХ_ХХ ст.

Пістинь

Місто вперше згадується в писемних документах 1375 року. До кінця ХІХ століття Пістинь був одним з відомих центрів солеваріння. Завдяки багатим покладам глини, гончарство тут існувало з давніх часів.

Пістинь 1912 р.

Саме з Пістиня походять найдавніші керамічні вироби, оздоблені ритованим розписом по «побілко̀ваній» поверхні. Датовані вони кінцем ХVІІІ століття. Більш ранні вироби – це простий полив’яний або димлений посуд. Тож дослідники припускають, що притаманна сучасній косівській кераміці технологія нанесення малюнка на виріб уперше з’явилась у Пістині, а звідси поширилась до Косова, пізніше – у Кути.

Миски невідомих авторів. Пістинь. ХІХ ст. Зберігаються в Косівському музеї Гуцульщини.

У середині ХІХ століття містечко мало право на проведення одинадцяти ярмарків у рік, що було значно більше, ніж у сусідніх населених пунктах Гуцульщини та Покуття. Це сприяло розвитку попиту на гончарство. Наприкінці ХІХ століття в Пістині нараховувалось 27 гончарів. Серед авторів кераміки цього періоду відомі імена Дмитра Зондюка та Павла Волощука.

Найбільший розквіт виробництва мальованої кераміки припадає на період кінець ХІХ до 1930-х років. Найвідомішими гончарами цього часу були Петро Кошак, Казимир Возняк, брати Зондюки та ін.

Вироби Петра Кошака. Пістинь. Початок ХХ ст. Зберігаються у Косівському музеї Гуцульщини.

Декоративна тарілка. Казимир Возняк. Початок ХХ ст. Зберігається в Косівському музеї Гуцульщини.

Кераміка Пістиня була популярною також у сусідній Румунії, де її знали під назвою «de Kutti» (саме через митницю в Кутах галицькі вироби потрапляли до цієї країни).

На розвиток гончарства Пістиня та Кутів вплинула створена в 1876 р. Коломийська гончарна школа – одна з найбільш визначних навчальних закладів керамічного мистецтва на Галичині. Знані гончарі Пістиня та Кутів також були в числі випускників цієї школи.

Кути

Перша письмова згадка про Кути датована 1448 роком. Місто було відомим осередком торгівлі та солеваріння. З початком століття сюди почали переселятися євреї та вірмени. Оселяючись у Кутах, вони отримували значні податкові та суспільні пільги. Вірмени, як і євреї, займалися торгівлею та ремеслами.

Кути. Початок ХХ ст.

До початку ХХ століття Кути були відомим осередком з виробництва димленої кераміки. Димлений «сивий» посуд вкривали «лискованими» розписами, що наносилися гладеньким камінцем. Крім ужиткового посуду, кутські гончарі виготовляли черепицю, кахлі для печей.

Прикрашати «білений» посуд ритованими розписами кутські гончарі почали наприкінці ХІХ столяття. На розвиток кутської орнаментики вплинула творчість пістинського гончара Якова Волощука, який близько 1907 року оселився в передмісті Кутів.

З початком століття кутське керамічне виробництво розвивалося під впливом міської культури. Вироби відзначалися еклектичністю форми та декору, яку мистецтвознавці оцінювали неоднозначно. Популярними були геометричні орнаменти та запозичення з античного стилю. У 1900 році в Кутах працювали понад 60 гончарів. Найвідомішими були майстерні братів Брошкевичів та сім’ї Наппів, діяльність яких базувалася на традиціях Коломийської гончарної школи.

Ваза невідомого автора. Кути.
Початок ХХ ст.
Зберігається в Косівському музеї Гуцульщини

Ваза авторства майстерні Брошкевичів.
Кути. Початок ХХ ст.
Зберігається в Косівському музеї Гуцульщини

Мальована кераміка Косова у ХІХ столітті

Косівське гончарне виробництво було сконцентроване як у самому містечку, так і в селах передмістя: Монастирському, Москалівці, Старому Косові, Смодній, Вербовці. Крім традиційного побутового та декоративного посуду, у Косові виготовляли пічні кахлі з розписами.

Миска невідомого автора.
Косів. ХІХ ст.
Зберігається в Косівському музеї Гуцульщини

Декоративний баран – вазон.
Йосип Баранюк. Косів.
Кінець ХІХ ст

Косів

Перші постійні поселення на місті сучасного Косова виникли ще з початком ІV століття за часів Галицько-Волинської держави. Зокрема, в 1318 р. засновано село Косово. Основними заняттями місцевих жителів було солеваріння, ремесла, торгівля та садівництво.

Косів. Початок ХХ ст.

У ХІХ столітті Косів був популярним – популярний курорт зі статусом повітового міста. На його околицях містечка добували гончарну глину, тож виробництво кераміки тут було досить розвиненим. Гончарі збували свою продукцію, переважно, на косівському базарі – одному з найвідоміших торгівельних центрів Галичини.

У Косові, (як і в Пістині та Кутах), гончарним ремеслом займалися цілі родини. Діти змалечку допомагали дорослим та переймали професію, котрій згодом навчали своїх нащадків. Серед сучасних косівських гончарів є такі, які походять з давніх гончарних династій. Проте автори найдавніших косівських мальованих гончарних виробів (кінець ХVІІІ ст. ) залишилися невідомими.

Одним з перших місцевих гончарів, які повністю перейшли на ритовані розписи був Петро Гаврищів. Знаними косівськими майстрами кераміки ХІХ століття була родина Баранюків. Вони виготовляли пічні кахлі, миски та підсвічники з розписами. У майстерні Михайла Баранюка навчався знаменитий майстер косівської кераміки Олекса Бахматюк. Його вироби відомі складними сюжетними розписами. Митець любив зображати сценки з життя містян та гуцулів.

Наприкінці ХІХ століття в Косові та передмістях працювало 23 гончарі.

Пічні кахлі Олекси Бахматюка. Косів. ХІХ ст. Зберігаються в Косівському музеї Гуцульщини

Гуцульська кахельна піч

У ХІХ столітті Косів був відомим центром виготовлення пічних кахлів з розписами. Косівські мальовані печі часто називають «гуцульськими». Вони були популярними в селах і містечках Прикарпаття, Закарпаття та Буковини. Зокрема, у цих регіонах дослідники 1950-х років зафіксували близько 400-т мальованих печей, датованих ХІХ століттям.

Печі, як правило, складалися з кахлів різних сюжетів. На лицьовому боці ко̀мина розміщували кахлі із зображеннями святих. Поряд - малюнки церков, дзвіниць, двоголового орла – герба Австро-Угорщини. На інших поверхнях печі знаходилися кахлі з рослинними або зооморфними мотивами, сценки праці або розваг тощо.

Для однієї печі майстри використовували від 24-х до 68-ти, а іноді й більше кахлів.

ХХ століття. Розвиток кераміки в Косові

Початок ХХ століття став випробовуванням для гончарної галузі. Падіння попиту через конкуренцію з промисловою продукцією, високе оподаткування, події Першої світової війни стали причиною занепаду окремих гончарних осередків. Зокрема, після Другої світової війни припинилось виробництво кераміки у Пістині.

До середини століття майстри кераміки працюють приватно, збуваючи свою продукцію на ринках. З 1939 року Косів стає радянським, створюються колективні об’єднання майстрів. Згодом налагоджується навчання ремеслу та стабільно збуваються вироби.

На ХХ століття припадає період розквіту косівської художньої кераміки, що пов’язують із гончарською династією, засновником якої був сучасник Бахматюка – Олекса Совіздраню̀к. Четверо дітей його нащадка - косівського гончара Йосипа Совіздранюка продовжили родинне ремесло та передали його своїм потомкам. Серед них декілька відомих сучасних майстрів кераміки.

Бабуся й онука – майстрині з династії Совіздранюків
Павлина Цвілик (донька Й.Совіздранюка) з онукою Надією Вербівською

Косівські майстри кераміки першої половини ХХ століття

Відомим майстром був Йосип Совіздранюк із Старого Косова. Він виготовляв ужитковий поливаний посуд з нескладними фляндрованими орнаментами. Дружина майстра Марина також походила з сім’ї місцевих гончарів Волощуків. Послідовниками подружжя стали четверо з п’яти дітей. Двоє синів - Михайло та Василь займалися ремеслом разом з дружинами. Вони виготовляли мальований полив’яний посуд. Доньки - Павлина та Ганна вийшли заміж за гончарів та продовжили свою діяльність під прізвищами родин Цвіликів і Рощиб’юків.

Також відомими косівськими гончарними родинами були Тутуруші, Тим’яки та Волощуки.

Вироби Павлини Цвілик. Косів. 1950 – ті рр. Зберігаються в Косівському музеї Гуцульщини

Керамічне виробництво другої половини ХХ століття

Косівська кераміка радянського періоду розвивалась за двома напрямами.

У містечку, як і раніше, гончарством займалися майстри – нащадки гончарних династій Совіздранюків, Рощиб’юків, Цвіликів, Волощуків та ін.

Паралельно діяли організовані в 1950-х роках промислові керамічні цехи, де поряд із народними майстрами працювали художники-керамісти з професійною освітою. Там упроваджувалися механізовані технології первинної обробки глини, що полегшило працю гончарів та дозволило значно збільшити обсяги виробництва художньої кераміки.

У 1957 році подружжя гончарів Ганна та Михайло Рощиб’юк відкрили в Косові керамічний цех при Артілі імені Т. Шевченка. Спочатку організували навчання ремеслу – набрали 14 учнів, які протягом 3-х років отримали кваліфікацію майстрів кераміки. У 1967 році артіль реорганізували у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» (скорочено – ВХО «Гуцульщина»), де, крім кераміки, виготовляли текстильні та дерев’яні художні вироби.

Важливою подією стало створення в 1957 році відділу художньої кераміки у Косівському технікумі народних художніх промислів. В основу навчання покладено кращі досягнення народного гончарства Косова, Пістиня та Кутів. Заклад і сьогодні готує фахівців художньої кераміки (сучасна назва – Косівський інститут та училище прикладного і декоративного мистецтва). Серед випускникив інституту – сотні успішних митців.

У 1959 році засновано Художньо-виробничий комбінат Художнього фонду всесоюзної Спілки художників, при якому також діють керамічні майстерні (наразі – творчі майстерні кераміки Косівської регіональної організації Національної спілки художників України).

Декоративна скульптура. Михайло Кікоть. 1970-ті рр.

Декоративна тарілка. Марія Рйопка. 1970-ті рр.

Вироби майстрів кераміки реалізовувалися через Художній фонд всесоюзної Спілки художників в усі республіки колишнього Радянського Союзу та в понад двадцять країн світу. 1970-80-і роки стали періодом інтенсивного розвитку художньої кераміки в Косові, коли в керамічних майстернях ВХО «Гуцульщина» працювало 45 майстрів, при Художньому фонді УРСР – 90 кераміків.

Майстриня художньої кераміки Олена Зеленчук в Косівських творчих майстернях Всесоюзної спілки художників. 1988 р.

З 1990-х років розпочався складний період для косівських майстрів. Радянський спосіб виробництва та збуту виявився недієздатним за нових ринкових умов. Значно знизився попит на гончарні вироби, художня кераміка стала втрачати престижність як професія. Проте діяльність косівських кераміків не припинялася й у роки занепаду.

Завдяки зусиллям багатьох талановитих митців художньої кераміки, які не полишили улюблену справу, місто Косів зберегло свій статус відомого гончарного осередка. До когорти досвідчених майстрів старшого покоління весь час долучаються нові обличчя – випускники Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва.

Залужена діячка мистецтв України, майстриня косівської кераміки та мистецтвознавиця Марія Гринюк, згуртувавши навколо себе однодумців, протягом декількох років організовувала різні заходи та готувала документи, необхідні для процедури внесення косівської кераміки до списку об’єктів нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

Вікторія Яремин,
завідувачка Косівського музею
народного мистецтва та побуту Гуцульщини
(філії Національного музею народного мистецтва
Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського),
авторка блогу «PRO гуцулів»