Житомирська область

Андрушівський район‎

Андрушівський район приваблює своєю унікальною культурою і пам’ятками. Адже подорожуючи Житомирщиною, не можна не звернути увагу саме на цей регіон, багатий на історичні й архітектурні пам’ятки.

Варто почати з районного центру Андрушівка, адже саме тут знаходиться садиба місцевого цукрового магната Терещенка. Палац увібрав у себе французький шарм епохи неоренесансу.

Садиба Терещенка – це двоповерхова будівля, зведена з цегляної кладки. Відома родина купила замок 1848 року у польської шляхти з роду Бєржиньскіх. На території знаходиться й парк, де збереглися вікові дуби, кедр і єдине коркове дерево. За часів Громадянської війни в будівлі знаходився штаб Першої кінної армії на чолі з Будьонним. І донині відбиток історії зберігає балкон над входом, що пам`ятав усі його промови перед громадою.

Наразі в будівлі знаходиться середня школа. Відвідайте на дозвіллі сімейний парк маєтку Терещенків для того, щоб відчути дух епохи ХІХ століття. Архітектурний комплекс садиби й сьогодні зберігає спогади від подій, що відбувалися на його території.

Любителі садово-паркового мистецтва звернуть увагу на Андрушівський парк, оскільки тут уціліли рідкісні види дерев, не притаманні для цих країв. Є на території і ставок, куди щороку прилітають лебеді. Також зберігся красивий фонтан.

У селі Перші Бровки можна побачити руїни садиби, де жив дядько Максима Рильського. Про будинок існує цікава історія. Коли сталася революція 1917 року, робітники й селяни прийшли до Рильського, щоб заявити свої права на його власність.

Той зустрів їх на ґанку, сперечатися не став, оскільки «проти лому немає прийому», але попросив трудящих про одне – не руйнувати споруду (такі випадки, коли поміщицькі садиби знищували «просто так», були досить поширеними), а знайти йому якесь корисне застосування: наприклад, можна влаштувати тут школу.

Рильський повернувся назад у свій (мабуть, із цього моменту вже не свій) будинок, і після цього його ніхто не бачив. Кажуть, у садибі був підземний хід, що виводив на околицю села. Там на господаря будинку чекала запряжена карета, якою він й утік.

Серед безлічі пам’яток, що розташувалися в Андрушівському районі, не можна не згадати про містечко Стара Котельня, адже тут зберігся костел Святого Антонія, споруджений у стилі пізнього європейського бароко Антонієм Прушинським у ХVІІІ столітті на честь відомого проповідника – францисканця Антонія, який залучав невіруючих у віру християнську, був захисником мандрівників, а також покровителем сімейних відносин.

Святиня вражає своєю архітектурною довершеністю. Фасад костелу прикрашений колонами іонічного ордера. Поблизу знаходяться залишки дзвіниці та кам`яної огорожі. На сьогодні костел є римсько-католицьким храмом.

Ще одна пам’ятка архітектури, котру неодмінно варто відвідати, знаходиться в селищі Червоне. Будівлю, що виділяється на тлі інших, розташованих у цій місцевості, споруджено в неоготичному стилі. Палац збудував польський офіцер Адольф Грохольський і, оскільки він не мав спадкоємців, то передав Федору Терещенку, а той надав будівлі того вигляду, що є зараз.

Новий власник багато займався благодійністю і був почесним громадянином у Києві. У 1870 році Федір Терещенко збудував у Червоному цукровий завод, що працює й донині. При підприємстві діє музей, де зібрано різноманітні експонати. Крім того, палац Ф. Терещенко трохи реконструював: зробив вежі нижче на 2 яруси, прилаштував портик із балконом перед головною вежею, додав йому готичного вигляду.

За радянських часів будівля слугувала притулком для сиріт, згодом тут розмістилося місцеве ПТУ, наразі після стількох років занепаду споруду передано жіночому монастирю.

Ще одне село з цікавою історією знаходиться в Андрушівському районі. Назва йому – Яроповичі. Цікавим воно є тому, що саме тут розмістився розкішна садибна споруда ХІХ століття. Вражають розміри будівлі, адже площа становить 6 гектарів. До 1859 року красива садиба з мальовничим парком належала польському магнату на прізвище Тржецяк. Потім її власником став дворянин С. Котюжинський.

Старовинний будинок знаходиться в чудовому місці на узбережжі річки Ірпінь. Будівлю споруджено з натурального дерева в провінційному архітектурному стилі з додаванням ноток готики й неоренесансу. Різні декоративні елементи внутрішнього й зовнішнього дизайну приміщення прибудинкової території демонструють особливості дворянського побуту тих часів. Кілька останніх десятиліть у стінах споруди знаходилася середня загальноосвітня школа.

У маленькому селі Городківка знаходиться справжня родзинка для туристів – виконаний у неоготичному стилі мальовничий костел, архітектура якого повторює архітектурні особливості середньовічних замків та маєтків заможних феодалів.

Будівництво розпочиналося під керівництвом польського письменника Євстафія Івановського, або, як його називали сучасники, – Геленіуша, а закінчилося вже після його смерті. Євстафій хотів звести храм на честь покровительки його матері Клари Іванівської.

В облицюванні чітко видно використання двох видів матеріалу – природного каменю й обпаленої червоної цегли, а дах виконано з червоної черепиці. На дзвіниці встановлено три дзвони, а вікна викладені кольоровими вітражами.

Особливо увагу привертає внутрішнє оздоблення храму. Не можна не звернути увагу на шикарну люстру, зроблену з кришталю. З захопленням можна слухати звук органу та розглядати живописні стіни.

Не можна не згадати й про дивовижну пам’ятку архітектури – дерев’яну Спасо- Покровську церкву, розміщену в мальовничому селі Зарубинці. Споруджена вона наприкінці ХІХ століття на місці старого храму і є прикладом церковного дерев`яного зодчества України.

Дуже позитивним є той факт, що церква збереглася донині в первозданному вигляді, хоча пережила чимало реконструкцій.

Не можна оминути увагою і населений пункт під назвою Івниця, де розташувалася садиба французьких баронів, що знаходиться під охороною держав й наразі визнана пам’ятником архітектури.

Сім’я барона володіла величезним багатством, колекціями раритетних речей, картин, величезною бібліотекою. Частина експонатів ще за його життя була продана в Ермітаж. Парк за заповітом барона передали місту.

З безлічі скульптур збереглася тільки одна – бронзова Діана, однак і та постраждала під час війни). Барон де Шодуар – відомий меценат і захисник тварин. Свій маєток він заповів жіночій гімназії і дітям.

Також тут знаходився закладений ще у ХVІІІ столітті ландшафтний парк, багатий на різноманітну рослинність. Тут можна побачити близько 50-и різних видів. Здебільшого це ялина, в'яз і ясен. І наразі весь палацово-парковий ансамбль має всього лише кілька збережених споруд.

Перше, що можна побачити, – це парадні в'їзні ворота, виконані в одному зі стилів бароко. Далі – баштові огорожі й господарські споруди. На жаль, ми вже ніколи не відвідаємо прекрасного палацу французьких баронів, оскільки його зруйнували ще в другій половині ХІХ століття.

Маловідомим є той факт, що на території Житомирської області, зокрема в Андрушівському районі, знаходиться єдина в Україні офіційно визнана Андрушівська аерокосмічна приватна обсерваторія, що має назву «Липневий ранок». Ті, хто полюбляє астрономію, сміливо можуть вирушати сюди й замовляти екскурсію.

Тут спостерігають за кільцями Сатурна, супутниками Юпітера, серпом Венери, а також працюють над створенням телескопа, здатного бачити об'єкти в мільйон разів слабші, ніж ті, що підвласні людському зору.

Баранівський район‎

Культурна спадщина району нараховує 94 об’єкти, серед яких на державному обліку знаходяться 64 пам’ятки історії, 4 – монументального мистецтва, 28 пам’яток археології.

До пам’яток архітектури Баранівського району належать: Пам’ятний знак «430 років Баранівці», розташований на площі Свободи;
старий виробничий корпус фарфорової фабрики братів Мезер;
скульптура XIX ст. «Помона», виготовлена невідомим італійським скульптором, що прикрашає центральний вхід до фарфорового заводу;
пам’ятник воїнам-визволителям;
мурована Церква Різдва Богородиці;
Вознесенська дерев’яна церква, споруджена в 1906 році на мальовничому кам’янистому пагорбі над р. Смолка;
Пам’ятна капличка на честь 1000-річчя Хрещення Русі (м. Дубрівка);

у містечку Мар’янівка збудований мальовничий сквер із водограєм «Дивний світ тварин», де у траві та під кущиками «сховались» оригінальні скульптурки десяти тваринок, які мешкають у баранівських лісах. На північно-західній околиці села Остріжок знаходиться пам’ятка археології: поховання 4–3 тис. до н. е. у кам’яних гробницях.

Звання перлини Баранівського заслужено можна віддати музею порцеляни при фарфоровому заводі, що розмістився в районному центрі містечка Баранівка. Фарфоровий завод славиться своєю давньою історією, адже його вік становить понад 200 років. І займається підприємство виготовленням посуду ще з далекого 1802 року.

У березні 1802-го Михайло Мезер, майбутній засновник порцелянової фабрики, прикупив землі в Баранівці під будівництво порцелянової фабрики, котра розпочинає свою діяльність в березні того ж року під чітким керівництвом власника. Баранівку обрали в якості місця розташування майбутнього заводу завдяки тому, що неподалік добувалася особлива глина, необхідна для виробництва виробів із порцеляни.

Майстри Баранівки використовували глину, видобуту в селах Городище та Стара Гутка. З часом ще більш якісний матеріал виявили в Бутирині, теж не особливо далеко від Баранівки – півтора десятка кілометрів.

Завод порцелянових виробів нерідко бере участь у міжнародних виставках, що проводяться в різних країнах: США, Канада, Франція, Німеччина та ін. Причому продукція підприємства заслужено отримує високі оцінки експертів і споживачів. У 1825 році керувати заводом починає син Мезера.

За часів розквіту СРСР, у 1973 році, на заводі ведеться титанічна робота з механізації виробничих цехів. Уведено в експлуатацію передове на той час обладнання.

Подальший розвиток подій після розвалу СРСР накладає відбиток і на розвиток підприємства – у 1993 році відбувається приватизація заводу зі створенням колективного підприємства, у 2004-му завод у Баранівці переоформлений у товариство з обмеженою відповідальністю.

Крім вищевказаних пам’яток, у районі зведено храми, що не можна оминути своєю увагою. Насамперед це Косьмо-Доміанівська церква, розташована в селі Дубрівка, а збудована в першій половині ХХ століття. Також є Дмитрівська церква, зведена в 1901 році в селі Берестівка, і Вознесенська церква в селі Мирославль, зведення якої розпочалося в далекому 1895 році.

Бердичівський район‎

На півдні Житомирської області розкинувся красень – Бердичівський район. Багата історія і прекрасна культура робить Бердичівський край справжньою туристичною меккою. Найбільшу увагу хочеться приділити саме районному центру – місту Бердичів, адже саме він був найбільш єврейським у Російській імперії, у що зараз важко повірити.

Неформально Бердичів ще називають «Волинський Єрусалим». Він був сильно пошкоджений за часів Другої світової війни, а найбільше – за часів радянської перебудови.

Крім того, Бердичів – ще й святе польське місце, бо саме тут знаходиться легендарний монастир, що, за католицькою традицією, іменується «Санктуарій Божої Матері». У святині є коронована Ватиканом ікона, що залишається головною окрасою та пам’яткою міста.

На тому місці, де колись збудували фортецю, стоїть Монастир Кармелітів Босих Монастир-фортеця Ордену босих кармелітів – найвідоміша архітектурна й релігійна пам'ятка Бердичева.

Споруда чудово оздоблена в стилі бароко й гармонює з оборонними мурами, що височать на пагорбах над річкою Гнилоп’ять. Саме таке поєднання, а також розташування в головному храмі монастиря шанованої серед католиків ікони Бердичівської Божої Матері, робить це місце важливим паломницьким центром та цікавим туристичним об'єктом.

Існує легенда, що київському воєводі та власнику великого маєтку в Бердичеві Янушу Тишкевичу під час перебування в турецькому полоні наснився сон: монахи-кармеліти моляться за його визволення перед іконою Богородиці. Прокинувшись, Тишкевич пообіцяв Божій Матері, що якщо вона почує його благання й допоможе вийти на волю, він збудує в Бердичеві монастир на її честь.

Невдовзі воєводі таки пощастило звільнитися, і він виконав свою обітницю: спорудив монастир та подарував йому фамільну реліквію – чудотворний образ Матері Божої Сніжної.

Для будівництва святині Тишкевич віддав ордену кармелітів свій родинний маєток. Саме на його фундаменті 1630 року заклали монастир. 1634 року розпочалося будівництво Маріїнського костелу та господарських будівель, ченці також укріпили фортечні мури. 22 липня 1642 року спорудження монастирського комплексу завершили, також урочисто відкрили й освятили Маріїнський храм.

У липні 1648 року, після взяття Бердичева військами Максима Кривоноса, кармеліти на довгі роки покинули обитель, забравши з собою дорогоцінну ікону. Деякий час вони перебували у Львові, а після звільнення міста знову повернулися до Бердичева. У 1768 році монастир-фортецю Ордену босих кармелітів спіткав черговий штурм.

Справжньою окрасою святині є базиліка Маріїнського костелу, виконана в стилі бароко архітектором Яном де Вітте, який спорудив також Костел кармелітів босих та Домініканський собор у Львові.

Храм оздоблено пілястрами й напівколонами коринфського ордеру. Він має один великий купол із ліхтарем та хрестом на високому підбаннику із широким фризом. Фасад прикрашають лик Богородиці та кам’яні різьблені фігури Богородиці, Івана Хрестителя і святої Терези. По обидва боки від фасаду встановлено дві годинникові вежі з ліхтарями.

Одна з них, заввишки понад 30 метрів, була місцем патрулювання сторожової охорони фортеці, а друга, трохи вища, слугувала дзвіницею. У ній до Першої світової війни висіло три дзвони, звук яких лунав на відстань до 20-и кілометрів. Не менш вражає і внутрішнє оздоблення костелу.

У приміщенні святині спокійно розмістився Бердичівський історичний музей із 7-ма експозиційними залами найрізноманітнішої тематики. Неподалік знаходиться величезна братська могила, де поховано у війну євреїв.

У музеї цій трагічній темі присвячено безліч експонатів і виставок. Події тих часів висвітлено у фотографіях, документальній літературі, архівних матеріалах. Крім основних стаціонарних фондів, у стінах історичного музею постійно проходять виставки та фотовиставки, зустрічі з відомими людьми, вечори живопису, організовуються виступи колективів і груп творчої самодіяльності.

Гостям міста неодмінно потрібно відвідати музей Джозефа Конрада – письменника з незвичайною долею: поляк, народжений в Україні, він став класиком англійської літератури, одним із тих, хто сформував її в славнозвісну вікторіанську епоху (середина та друга половина ХІХ ст.).

Сучасний й інтерактивний музей у Бердичеві, розрахований на сприйняття західним відвідувачем, допомагала створити Польща. Розповідь про долю та життєві шляхи Конрада тут ведеться трьома мовами: польською, українською та англійською. Відвідувачі можуть побачити фрагмент корабля «Otago», капітаном якого свого часу був письменник.

Милуючись прекрасною архітектурою Бердичева, не можна оминути костел Святої Варвари, заснований у середині ХVІІІ століття. Адже в березні 1850 року тут вінчалися французький письменник Оноре де Бальзак та графиня Евеліна Ганська.

Про це нагадує меморіальна дошка, встановлена на центральному фасаді святині, та пам’ятник письменнику. У приміщенні костелу Святої Варвари вчився грати на органі великий композитор Фредерік Шопен. Його наставником був чеський професор Войцех Живний.

За радянських часів у храмі діяв спортзал. Учителем фізкультури тут працював відомий радянський тренер зі стрибків у висоту Віталій Олексійович Лонський.

Варто згадати й історію створення костелу, що бере вона початок з 1759 року, коли, за фінансової підтримки Варвари Радзивілл, стартувало його будівництво. Завершилися роботи 1826 року. Саме завдяки опікунству князів Радзивіллів костел Святої Варвари та вся парафія залишалися одними з найбагатших у краї аж до ХХ століття.

Є в Бердичеві й цікава пам’ятка, що вабить туристів, – могила Леві Іцхака Бердичівського, знаменитого філософа та провідника, який проповідував хасицизм. Усипальниця Леві Іцхака знайшла своє місце на єврейському кладовищі, котре розміщується перед залізничним переїздом.

Могила помітно виділяється білою цегляною кладкою та огорожею. Незважаючи на те, що цвинтар дуже занедбаний, сюди нерідко навідуються гості. Могила Леві Іцхака Бердичівського – місце паломництва безлічі хасидів різних країн.

Також славиться Бердичів й однією з перших синагог радянського періоду, розташованою в самому центрі міста. Не можна не звернути увагу на її розміри, що дійсно вражають. Завдяки цьому для місцевих жителів вона має неабияке значення.

У 1850 році на кошти єврейської спільноти в Бердичеві звели велику хоральну синагогу. Відомо, що 93% усього населення були євреями. Хорал – церковний хоровий спів. Відповідно, хорова синагога означає заклад, де богослужіння проводять разом зі співом хору. Тут створили бездоганний хор, багато вихідців із якого стали оперними співаками та відомими диригентами.

У 1929 році з приходом більшовиків храм перетворили на спортивний клуб. Під час німецької окупації будівлю зруйнували. Вже по закінченню війни спільними зусиллями вцілілих членів єврейської спільноти синагогу відновили.

У 1964 році влада остаточно відібрала будівлю й відкрила в ній фабрику з виробництва рукавичок, котра все ще існує. З часом споруду повністю переобладнали для промислових потреб.

У центрі спокійнісінько розмістився Свято-Нікольський собор – справжня окраса міста, що не може не тішити око місцевим та гостям. Храм зведено в першій половині ХХ століття на місці старовинної церкви Святого Миколая.

Храмовий ансамбль складається з кількох частин, як-от: власне собор та дзвіниця. Куполи величної споруди видніються на багато кілометрів. Надзвичайний розпис стін нікого не залишить байдужим, внутрішній інтер’єр вабить своєю розкішшю.

Собор є головною православною святинею міста.

Не можна не згадати й про давній пивзавод, розташований у місті Бердичів, адже його продукція відома далеко за межами регіону. Тут варять унікальне пиво за найдавнішими рецептами. А історія його створення сягає аж у 1861 рік.

Заснував завод чеський колоніст Станіслав Чеп, який придбав тут великий клапоть землі. Він дуже пишався своєю справою. Наступники засновника ніколи не відходили від первинних задумів і тому навіть сьогодні, через 155 років, можна спробувати те саме справжнє пиво.

Тут, як і тоді, варять унікальний напій за найстарішими перевіреними рецептами. Працівники заводу залюбки проведуть екскурсію.

Із сакральних пам’яток у місті варто згадати Троїцьку церкву, зведену в 1721–1746 роках. До заснування її був причетний князь Микола Радзівіл (чоловік Варвари), який був одним із власників міста.

Збудована в стилі класицизму, святиня обслуговувала величезний район, заселений, у більшості, саме православним населенням. У післяреволюційні роки тут розмістили склади та навіть конюшню. Дивом збереглося кладовище при храмі. У 1942 році службу відновили, і відтоді церква залишається дієвою.

Для того, щоб побачити давній Бердичів, варто зайти до нового музею єврейства, що відкрився лише в 2015 році. Тільки в трьох залах музею міститься інформація про історію Бердичева, коли 80 відсотків населення становили євреї.

Перша згадка про них датується 1593 роком, коли в місті орендувався євреєм місцевий млин. А про єврейську релігійну общину згадується вже в 1712 році.

У період розквіту в Бердичеві проводилося 10 ярмарків на рік, що за оборотами були схожі з Лейпцизькими. Але Бердичів був не лише суто торговим містом, але й «столицею контрабандистів»: так, у 1867 році спеціальною комісію тодішнього МВС було виявлено 130 підземних ходів та 78 погребів під вулицями, де ховали контрабанду й заборонені товари.

З 1870 року місто було складовою траси телеграфу Лондон-Калькутта, що явно говорило про величезне його значення у всесвітній системі товарно-грошових відносин.

Крім районного центру, у Бердичівському районі є дійсно романтичні місця, одне з яких знаходиться в селі Старий Солотвин і називається Будиночок рибалки на острові Кохання. Місцина виглядає по-справжньому казково.

«Острів кохання», створений у 1970 році, має штучне походження. Пізніше, у період з 1984 по 1985 роки, на ньому спорудили дерев'яний будиночок, що стали називати «хатиною рибалки та мисливця».

Він слугував рибалкам для відпочинку та схову від дощів, також використовувався як місце, де виставлялися мисливські трофеї. Трохи згодом з'явився дерев'яний місток, що з'єднав острів з «цивілізацією». Особливої мальовничості крихітному острівцю надають дерева, що там ростуть – саме вони створюють казкову атмосферу. Зараз будинок усередині дещо занедбаний, вхідні двері зачинені, та й місток має не кращий вигляд. Однак це не заважає туристам відвідати місцеве диво.

Брусилівський район‎

Брусилівський район Житомирської області є найменший за площею та «наймолодший за віком». Проте і він не обходиться без музейної спадщини. Завдяки відвідуванню місцевих краєзнавчих музеїв можна отримати неповторні враження про минуле краю, ознайомитися з тутешніми мешканцями та їх побутом.

У районному краєзнавчому музеї можна знайти цікаві історичні факти й прослухати незвичайні історії, поринувши в атмосферу давнини. Відомо, що в регіоні є два музеї краєзнавчого та історичного спрямування, розміщені в районному центрі Брусилів та селі Осівці.

Варто зазначити, що є в Брусилові й пам'ятки архітектури – залишки костелу й кляштора Ордену капуцинів (1787р.), городище в центрі Брусилова (XI –XII ст.), замок (XIVст.), 2 могильники на околиці містечка (XII–XIII ст.).

Серед інших пам'яток архітектури – дерев'яний особняк Синельникова з парком (2-а половина XIX cт.) та комплекс споруд земської лікарні, що складається із 3-х корпусів (рубіж XIX – XX ст.). У центрі Брусилова є зразки старої житлової та громадської забудови ХІХ – першої половини ХХ століть.

У 1997 р. встановлено погруддя Т. Г. Шевченка. 21 серпня 2010 р. відкрито перший в Україні та другий у світі пам'ятник І. І. Огієнку біля музею, де представлено матеріали про життя і творчість справжнього титана українознавства, лінгвістики й теології.

Ємільчинський район‎

У селі Велика цвіля є дуже цікавий та незвичний Музей Хліба, відкритий у квітні 1985 року в сільській школі вчителем фізкультури.

Загальна кількість експонатів і матеріалів музею становить понад 4 тисячі. Тут можна побачити колекцію національних хлібів усіх 15-и республік колишнього СРСР, є колекція жорен із різних регіонів, де представлені кам`яні екземпляри та механізовані.

Є триметрова робоча модель вітряної млини, дерев`яний плуг для волів. Унікальним експонатом вважається «космічний хліб», що важить усього 3,5-4,5 грами. В упаковці є 10 таких хлібин. Уся справа в тому, що цей шматочок відповідає одноразовій нормі прийому їжі космонавтом, перебільшення якої призведе до загибелі.

Також тут можна побачити знайдене під час розкопок у Миколаївській області жито, що налічує близько 3 тисяч років. Крім цього, зберігаються різні документи, прислів`я та інші матеріали про хліб.

Також у районному центрі знаходиться краєзнавчий музей, відкритий зовсім недавно, а саме у 2016 році. Тому, щоб ознайомитися з побутом та дізнатися про історію місцевих, до нього варто завітати.

Коростенський район‎

Коростенський район Житомирської області – один із тих, що варто, без сумнівів, уключити у свою подорож по Житомирщині. Гарним фактором є те, що всі визначні пам’ятки районного центру, міста Коростень, розташовуються на невеликій відстані один від одного, що дуже зручно для пересічних туристів.

Перше місце, куди варто завітати в Коростені, – це Древлянським парк, що розташовується на чималій території. Тут багато цікавих місцин і пам'ятників. Древлянський парк (раніше він називався парк Островського) розташований у знаковому місці: довкола гранітної скелі, що слугувала центром оборони легендарного Іскоростеня ще у VІІІ – ХІІІ століттях.

Сьогодні про ті часи нагадує макет міських укріплень, установлений неподалік, та пам'ятник древлянському князеві – Малу. Біля підніжжя крутої скелі, на одному з берегів річки Уж, стоїть пам'ятник княгині Ользі, без якої неможливо уявити історію Коростеня часів Київської Русі.

Також тут розташовані й знамениті для свого часу купальні княгині. Не так давно цьому об'єкту надано статус пам'ятки природи та історії. Загальна площа купалень – близько 100 квадратних метрів. На другому березі річки можна побачити пам'ятник, створений на честь не менш відомого героя – Добрині Микитовича, якого місцеві жителі вважають своїм земляком і дуже цим пишаються.

Далі необхідно побувати в оборонному підземному містечку, де є і пам’ятник древньому князю Малу.

Натупною, не менш цікавою місциною, є Червона гірка – місце, де було знайдено велику кількість коштовних речей. Крім того, пагорб – одне з чотирьох древніх городищ. Археологи відкопали тут ювелірну майстерню та житло ХІІ століття. Найбільш цікаві вироби представлені в краєзнавчому музеї, що неодмінно потрібно відвідати.

Цікавим місцем є і підвісний міст – найбільший у Європі такого типу, що з’єднує береги річки Уж.

Неформально Коростень називають князівством Дерунів, адже тут є пам’ятник цій страві. Тут, за традицією, відбувається міжнародний фестиваль дерунів.

Ще одне надзвичайно цікаве та красиве місце в Коростені – це так звані купальні княгині Ольги. За переказами, після свого хрещення в 957 р. в Царграді княгиня Ольга оселилася в Іскоростені та спорудила там першу на Русі християнську церкву (виходить, цей храм збудували ще до хрещення Русі).

Це було кам'яне русло зі струменями кришталево чистої води. Сьогодні на одному з каменів встановлена табличка с написом, де засвідчено, що саме тут знаходилася купальня княгині. Ольжині купальні – надзвичайно красиве місце і, беззаперечно, претендує на звання найцікавішої пам’ятки Коростеня.

У місті варто звернути увагу на одне з сакральних місць – Собор Різдва Христового, або Ольгинську церкву. Варто зазначити, що його будівництво розпочалося в 1991 році й тривало майже 10 років. Роботи велися засобами й зусиллями міської громади, пожертвами від підприємств міста.

16 лютого 2001 року собор урочисто освятили в присутності настоятеля УПЦ МП Володимира, який подарував святині ікону Різдва Христового, єпископа Овруцького та Коростенського й представників міської адміністрації.

Святиня має другу назву – Ольгинська церква, оскільки нижній храм присвячений Рівноапостольній княгині Ользі. Це пов’язано з історичними подіями, що стосуються міста. У першій половині X століття Коростень (Іскоростень) був столицею деревлянської землі, котру київський князь Ігор обклав непомірними податками.

Під час князевого чергового грабіжницького наїзду в 945 році жителі Коростеня вбили його дружинників. Дружина Ігоря, княгиня Ольга, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона спалила місто Іскоростень і підпорядкувала деревлян своїй владі.

Але, ставши християнкою, Ольга розкаялася в злочині й веліла спорудити на місці Коростеня православний храм, куди приїжджала молитися про прощення гріхів.

Для любителів містики та різних таємниць цікавим буде місце, що іменується Громовищем. Розташована ця аномальна зона в селі Купище. Місцеві жителі назвали її «Гніздом блискавок», бо сюди часто влучають блискавки.

Під час грози Громовище біля Купища ніби магніт їх притягує. Крім того, місцеві жителі стверджують, що час від часу тут з`являється загадкове мерехтіння, а вгору злітає промінь світла, ніби включили підземний прожектор. Місцина вже давно має погану славу.

За легендою, на Громовищі жив багатий пан, який славився на всю округу своєю надзвичайною жорстокістю. Але одного дня блискавка влучила в нього і спалила його будинок.

Ось відтоді під час грози блискавки б'ють у цю галявину. Громовище є чітко вираженою аномальною зоною: дуже бідна рослинність, не ростуть гриби, а в деяких людей погіршується самопочуття. Учені пояснюють всю цю містику з наукового погляду: деякі ділянки земної кулі мають понижений електричний опір, саме через це й виникають такі зони.

На цій території велися розкопки, у ході яких знайдено кам’яні плити з написами невідомою мовою, а також статуя древнього божества. Завдяки таким знахідкам можна зробити висновок: раніше, ще до створення Київської Русі, ці землі населяла невідома цивілізація.

Ні в кого не викликає сумнівів і той факт, що на Поліссі, а особливо в маленьких поселеннях, збереглася велика кількість унікальних споруд. По обидва береги річки Уж розташувалося мальовниче село Межирічка, відоме завдяки своїм гранітним валунам та Миколаївській церкві.

Храм збудований у ХVІІІ столітті у класичному стилі Поліської архітектури. Також цікаво буде глянути на місцеві будинки, що зберегли свою автентичність: стіни їх розписані візерунками та не абияк милують око.

Є в районі і село Воронове, де збереглися залишки гідроелектростанції. Напівзруйнована будівля апаратного корпусу й бетонна дамба на річці утворюють чудову локацію та приваблюють відвідувачів.

На тому місці, де відбулася страта князя Ігора древлянами, у селі Немирівка (приблизно 8 км. від Коростеня) встановлено пам’ятний знак.

Коростишівський район

Коростишівський район – незвичайної краси місцевість, що обов'язково потрібно відвідати тим, хто подорожує Житомирщиною. Передусім варто завітати до районного центру – міста Коростишів. Історики стверджують, що виникло воно ще за давньоруських часів, але перша письмова згадка про нього датується 1499 роком.

Щодо назви поселення, то дослідники виводять її від слова «корость», що в давньослав’янській мові означало «камінь». Не дивно, адже Коростишів стоїть на багатих покладах граніту й лабрадориту. Скелі разом із рікою Тетерів надають місту виняткової мальовничості. На одній із них колись стояв замок магнатів Олізарів.

Цікавим є і той факт, що в місті збереглися окремі будівлі садиби стародавнього графського роду Олізарів, яким Коростишів належав з 1565 р. Палацово-парковий комплекс заклав у XIX ст. видатний поет і громадський діяч Г. Олізар. У палаці була зібрана прекрасна картинна галерея, бібліотека налічувала декілька тисяч томів. Зберігся службовий флігель, частина колонади. У садибному парку за радянських часів споруджена Алея слави, а в нижній частині можна побачити колекцію гранітних скульптур.

У місті Коростишів є незвичайної краси костел Різдва Пресвятої Діви Марії, зведений у 1779 році. Досить тривалий термін у будівлі знаходилася усипальниця членів сім`ї Олізарів. Відомий рід практично до середини ХІХ століття був повноправним і єдиним власником коростишівських земель. За часів правління радянської влади костел був порожній, у ньому ніколи не проводилися церковні обряди.

У приміщенні святині зберігали запаси зерна, а після Другої світової війни навіть демонстрували кіно. З 1991 року з розпадом Радянського Союзу храм став належати римо-католицькій громаді. Включно до 2008 року в будівлі проводилися ремонтні роботи.

За цей час у ній відреставрували більшу частину внутрішнього й зовнішнього приміщення. Прикрашають інтер`єр храму ексклюзивні твори польського народного майстра Фурдини. Перед будівлею костелу стоїть пам`ятник Г. Олізару – громадському діячеві й відомому поету.

Крім архітектурних й історичних пам’яток є в Коростишівському районі прекрасний кар’єр, що приваблює туристів не лише з району. Таку красу варто бачити кожному, адже береги штучного озера сягають до 10-и метрів у висоту. Навколо – сосни та берези, а вода має незвичайний бірюзовий колір.

Відомо, що розробка Коростишівського родовища граніту розпочалася 1850 року. Тут видобували лабрадорит, габро і сірий граніт. Наприкінці ХІХ століття Коростишів став важливим центром видобутку й обробки каменю.

Цікаво, що колись у місцевому кар'єрі виготовили моноліт із чорного лабрадориту масою 60 тонн для будівництва мавзолею Леніна. За радянських часів кар'єр був одним із найбільших підприємств міста. З початком 90-х років минулого століття, після проголошення незалежності України, державне підприємство перетворили на відкрите акціонерне товариство. Згодом видобуток граніту припинили і кар'єр затопили.

Окрім Коростишівського кар’єру є ще один, не менше мальовничий. Це – «Високий камінь» – родзинка, що знаходиться в селі Новогородецьке. Немає кращого місця для відпочинку з друзями та просто для усамітнення з природою, ніж цей кар’єр. Тому любителі екологічно чистої природи оцінять красу Новогородецького району.

Є в регіоні й місце для любителів образотворчого мистецтва. У селі Кмитів знаходиться саме такий музей, заснований у 1974 році великим любителем мистецтва й колекціонером Йосипом Буханчуком. Спочатку Музей образотворчого мистецтва розміщувався в стінах Студенецької школи, потім для нього спорудили окрему будівлю. Цей унікальний сільський музей довгий час був єдиним державним художнім музеєм у Житомирі.

Будівлю споруджували за спеціальним авторським проєктом під керівництвом народного архітектора І. Фоміна. Приміщення заплановано таким чином, щоб для освітлення залів максимально використовувалося природне світло, а самі зали були великими й просторими. І. Буханчук довго збирав матеріали для свого музею і передав йому 600 експонатів живопису з власної колекції.

Любителям усього українського й тим, хто цікавиться побутом українців, неодмінно варто завітати до культурно-мистецького центру в селі Міське «Поліська хата», заснованого у 2008 році. Це – хата тих часів із численними предметами народного побуту.

У «Поліській хаті» з невеликими віконцями й просторими сінями є велика піч, що тримається на двох брусах. Такі будинки можна й сьогодні зустріти в багатьох селах Полісся. На території «Поліської хати» проходять різноманітні культурні акції та фестивалі, а дружелюбні господарі пригостять вас національними стравами та напоями.

Лугинський район‎

Лугинський район Житомирської області – один із тих, де знаходиться велика кількість природоохоронних територій. Є в регіоні й заказники, і різноманітні урочища, що перебувають під захистом держави. Крім того, у районі можна побачити монументи слави, пам’ятники жертвам Голодомору та політичних репресій.

Поціновувачам сакральних пам’яток неодмінно потрібно відвідати церкву Різдва Богородиці, що знаходиться в Лугинах. Ця споруда зведена в селищі у ХVІІІ столітті та є культовою. Будівля виконана в стилі українського класицизму.

Любарський район‎

Подорожуючи Житомирщиною, обов’язково відвідайте Любарський район. Особливу увагу варто звернути на містечко Любар, адже це справжня історична перлина регіону.

Засновано місто як укріплення в середині ХІV ст. князем Любартом і названо на його честь. У 1634 році тут закладений монастир домініканів. У той же час князь С. Любомирський звів і католицький храм. За часів повстанської війни в середині ХVІІ століття його зруйнували козаки. І тільки в 1752 році святиню відновив уже Ф. Любомирський і здійснив обряд освячення на честь Святого Михайла і Яна Непомука.

Нині від домініканського монастиря залишився тільки костел. Там була величезна бібліотека, зберігалося безліч ікон, серед яких і чудотворна ікона розп`ятого Ісуса, до котрої ішли натовпи паломників, які, молячись біля неї, зцілялися.

У 1864 році монастир закрили. Костел перетворився в парафіяльній. За радянських часів він не діяв. Зараз відновив службу і називається костелом Святого Архангела Михаїла і Святого Домініка.

У 1666 р. був заснований Георгівський православний монастир. Уже як у Василіянському монастирі, у 1775-му відкрито школу, що мала велике значення після межирецької. У 1784 р. вона була шестикласною, нараховувала 450 учнів.

Капітальний ремонт споруди проведено в 1888 р. Будівля школи – у стилі бароко, цегляна, двоповерхова, з асиметрично розташованим головним входом у триповерховому об’ємі, що завершує фігурний фронтон. Стіни укріплено контрфорсами. Планування коридорне з однобічним розташуванням приміщень.

У середині XVIII ст. при Георгіївському єзуїтському монастирі відкривається школа. Навчальна установа діє тут і досі. Освітні заклади ордену відрізнялися високим рівнем навчання, тож факт заснування школи в Любарі мав дуже прогресивне значення.

Проте не одним Любаром варто обмежитися, відвідуючи регіон. У Любарському районі є й інші населені пункти з цікавими пам’ятками, як от село Стара Чортория (з присілком Нова Чортория) про котре чули ще в ХV столітті!

Село перебувало у власності польської шляхти і належало нащадкам знаменитого князя Адама Чарторийського ( звідси видозмінена й дещо незвична назва села ).

Особливо популярним село стало в ХІХ столітті завдяки знаменитій садибі Прушинських-Оржевських. Ця садиба була зведена власниками села – Каролем і Юзефом Прушинськими з початком ХІХ століття, проте потім за борги була продана князеві Оржевському, який володів нею до 1917 року.

Завдячуючи старанням князя Оржевського, який розпочав там грандіозну перебудову та реконструкцію, маєток Прушинських-Оржевських і зараз повстає перед нами у своїй чарівній красі, як і століття тому.

Споруда виконана в стилі бароко, але пізніше була реконструйована в псевдовізантійський. Центральні в`їзні брами є гордістю комплексу. А в самій будівлі можна побачити великий вітраж, виконаний в античному стилі. Також ви зможете помилуватися старовинними сходами, прикрашеними листям каштана й геральдичним драконом.

А царственість будівлі чудово передають виготовлені з мармуру камін і стеля. Зараз на території садиби знаходиться заснований у 1920 році аграрний коледж, що спочатку функціонував як аграрний технікум.

А паровий млин слугує гідроелектростанцією. Відвідавши садибу дворян Оржевських, ви також зможете насолодитися водоймами й мальовничим парком, де ростуть 160–170–річні дерева.

Ще одна цікава пам’ятка, незвичайної краси споруда, – чи не єдиний паровий млин, що є туристичним об’єктом і діє сьогодні, хоча і вітер часу вніс корективи в технології, що в ньому застосовуються.

З боку річки будівля має 7 поверхів, а з берега – 5. Поруч –двоповерхова споруда, що слугує складом. Це був перший паровий млин, збудований на сучасній Житомирщині. Деякий час у будівлі функціонувала електростанція, потім кілька років споруда простояла закритою. Наразі тут діє Новочорторийський млинзавод.

Малинський район‎

Малинський район Житомирської області – один із древніх регіонів, адже Малин – древнє місто князя Мала й один із центрів легендарної Древляні, батьківщина родини славетного дослідника папуасів Миклухи-Маклая.

На сьогодні Малин – місто, де діє єдина в Україні фабрика банкнотного паперу, з якого тут виготовляють папір для друку купюр та паспортів. Тому сміливо Малин можна назвати стратегічним містечком.

Крім фабрики, тут збереглася садиба і єдиний у Європі пам’ятник Миколі Миклусі-Маклаю. Будинок споруджений у стилі неоготики архітектором М. Казанським. Спочатку він був двоповерховим, потім добудували поверх та вежу, що зруйнували за часів Другої світової.

У будинку в Малині мешкав також брат Миколи – Михайло – інженер, член Київського відділення Російського технічного товариства, який потім переїхав до Києва (1923 р.) Сам же Микола Миклухо-Маклай був славетним мандрівником, етнографом, натуралістом. У 1871 – 1872 рр. він жив на о. Нова Гвінея. Досі один із берегів іменується Берегом Маклая. До 1880 року мандрівник об’їздив острови Мікронезії, Меланезії та Австралію.

Містечко Малин має цікаву історію. У 1884 році тут, на центральному Поліссі, коштом княгині роду Радзивіллів звели красивий білий костел Св. Анни. Відзначимо, що історія храмів часто відтворює історію міст.

Малинський костел також не є виключенням. Заснована 1784 року католицька громада міста 100 років мріяла про свою культову споруду, і в 1884 році вона нарешті з’явилася. Згідно з переказами, у храмі знаходився чудотворний лик Божої Матері, що 1869 р. був переданий у католицький храм Києва.

На жаль, подальша доля ікони невідома. Храм споруджено в дусі класицизму. Головний вхід на західному фасаді виконано у вигляді класичного чотириколонного портика давньогрецького храму. Наразі святиня потребує реставрації.

Храм у Малині звів Ігнатій Кордиш, освятив його того ж 1884 р. єпископ Любовідзький. У 1913 р. парафія Малина налічувала 3400 вірних, а вже 1935 р. святиню, як і багато інших храмів, закрили рішенням радянської влади.

Напередодні другої світової війни тут діяло медичне училище, пізніше – школа. За часів війни нацисти влаштували в підвалі храму в’язницю, але найімовірнішим є те, що перед цим там була катівня НКВД. Навіть у спогадах радянських солдат можна прочитати про «двоповерховий білий костел, що височить посеред міста».

З початку 90-х років ХХ століття парафія в Малині почала відроджуватися. Офіційно її було відновлено та зареєстровано 1991 р. рішенням Житомирського облвиконкому №4 (32) від 22 лютого 1992 р. А 1 червня 1992 р. храм повернули вірним. Наразі з ним активно співпрацює польське культурно-освітнє товариство імені Сенкевича.

Наступне красиве місце, що варто включити у свій маршрут по Житомирщині, знаходиться в урочищі Кип`яче, недалеко від селища Чоповичі, де розташувався Кип'ячевский чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері.

Святиня швидше за все заснована в 1911 році. Існує дві версії появи тут монастиря. Перша – для любителів незвичайного. Згідно з нею, у джерелі урочища Кип'яче знайшли чудотворну ікону Богородиці, яка сильно нагадувала ікону Казанської Богоматері.

Проте місцеві жителі не могли взяти образ до рук, бо він обпікав пальці. Тоді люди запросили священника, який провів службу Божу та зміг торкнутися ікони. На цьому місці й заснували чоловічий монастир.

Інша версія – більш реальна: ченці поселилися біля джерела для того, щоб був доступ до води. Але жодна з цих історій не підтверджена, оскільки відсутні документальні докази.

1920 року Кип'ячевский чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері знищили, а настоятеля, монахів та сторожа вбили. Проте обитель діяла до 1934 року, після чого її ліквідувала радянська влада. Право на існування знову отримала 2002 року, згідно з постановою Священного Синоду Української Православної Церкви.

Народицький район‎

Монумент пам`яті героїв Базару встановлений в однойменному селі Народицького району Житомирської області. Меморіал присвячений 359-и полоненим Армії УНР, яких розстріляли за відмову переходити на бік «червоної» армії. З 1990 року тут хотіли встановити дерев`яний хрест, але влада не дозволила цього зробити. Потім у 1991-му з`явився хрест і табличка з іменами всіх 359-и загиблих героїв.

Меморіал установили вже у 2000 році на кошти колишніх українських солдатів, які проживають у Великобританії. У 2007 році на територію меморіалу перепоховали останки 46-и воїнів тієї ж армії, які загинули біля села Звіздаль у Другому зимовому поході. Тоді ж тут проходили зйомки документального кіно «Невідома Україна».

Новоград-Волинський район‎

Житомирська область не може залишити осторонь мандрівників, адже для туризму тут є все: і чудові краєвиди, і прекрасні архітектурні пам’ятки, і глибока й цікава історія. Район, який, без сумнівів, претендує на звання одного з найцікавіших та найкраще підходить для відвідування, – Новоград-Волинський. Районний центр – Новоград-Волинськ – місто, без сумніву, куди насамперед варто завітати.

Перші згадки про Новоград-Волинський (на той момент Возвягель) датуються 1256-м роком. Однак, через рік місто було спалене військами Данила Галицького. За кілька століть тут знову виникло містечко Взвяголь, пізніше перейменоване у Звягель.

У XVI столітті спорудили замок, з початком XVII століття місто зруйнували татари. Протягом XVIII століття було відновлено та збудовано нові головні храми Звягеля: у 1730-му – дерев'яний собор, близько 1740-го – Велика синагога, приблизно в середині століття – дерев'яна церква Святої Трійці, а в 1784-му – новий кам'яний костел (при цьому розібрали частину стін замку). У 1785 році Звягель перейменували в Новоград-Волинський.

На що ж звернути увагу в місті? Передусім на те, що тут народилася Леся Українка, і є багато місць, пов’язаних із відомою поетесою. Так, шанувальники Дочки Прометея можуть відвідати будинок-музей родини Косачів, літературно-меморіальний музей Лесі Українки. Також варто звернути увагу на оригінальну скульптуру-фонтан, натхненну твором «Лісова пісня».

Лукаш і Мавка привертають увагу безлічі туристів, особливо закоханих. У літературно-меморіальному музеї є окремий куточок, де знаходиться літературна спадщина української поетеси, відгуки інших іменитих авторів про творчість Лесі Українки, твори майстрів із народу. У дворі музею встановлено бюст поетеси.

Один із будинків-музеїв відомої родини українських письменників Косачів розташований у місті Новоград-Волинський, що знаходиться на мальовничих берегах річки Случ. Для родини Косачів ця садиба була третьою і останньою у цьому місті. Проживши тут шість років, вони перебралася у Луцьк.

У 1999 році в колишньому будинку відомих літераторів заснували музей. В основу експозиції покладено колекцію видань Лесі Українки, а також публікацій її матері – О. Пчілки і дядька – М. Драгоманова. Частина приміщення будинку-музею відведена під музичну школу.

Споруда виділяється на тлі прилеглих будівель яскравим оформленням. Її одноповерховий фасад пофарбований у рожевий колір, а завдяки великим вікнам у приміщення проникає багато світла. Коло будинку розміщений прекрасний парк.

Будівля прикрашена колонами, пілястрами, невеликими горизонтальними рельєфними лініями над вікнами, до входу ведуть невисокі відреставровані сходи.

У місті Новоград-Волинський є ще одна пам’ятка архітектури – маєток Бориса Мезенцева, розташований на вулиці Леваневського. Своїми формами бароко, класицизму та ренесансу будівля притягує погляди перехожих. Складна за планом споруда зведена з цегли і має подвальне приміщення. Зовнішні та внутрішні стіни оброблені штукатуркою.

Палац складається з двох прямокутних частин із ризалітами. Більш складну форму можна спостерігати на південній частині будинку, що знаходиться на височині. Для неї характерне дрібне планування кімнат, розташованих уздовж широкого й великого коридору. За минувшини тут переважно знаходилися житлові кімнати. Раніше південно-західний кут палацу прикрашала гранована вежа, що, на жаль, зруйнували. Обидві частини палацу пов'язані між собою холом зі сходами, що складається з двох маршів.

З 1932 по 1940 роки будівлю займав штаб 14-ї кавалерійської дивізії ім. Пархоменка, який дислокувався в Новограді-Волинському з Тамбова.

Сьогодні ж у палаці Мезенцева знаходиться штаб бригади ЗСУ. На фасаді будівлі встановлена табличка з нанесеними іменами знаменитих воєначальників, які проходили службу в цьому палаці. Оскільки палацова будівля є режимним об'єктом, то потрапити всередину його просто неможливо. Помилуватися старовинним маєтком можна лише зовні.

Недалеко від центру, приблизно в 5-и кілометрах від центру, знаходиться Звягельське городище – залишки стародавнього міста, що існувало в IX – XIII століттях. Те, що залишилося від поселення, – це глибокі рови й земляні насипи.

Овальний земляний вал стоїть на стрімкому березі річки. Про наявність городища говорить те, що на території сучасного Новограда-Волинська існувало поселення древлян, що виникло на межі ХІХ–Х століть і слугувало захистом для всього Київського князівства від набігів різних племен.

По-різному іменували це поселення. Перша згадка про нього датується 1257 роком, коли Данило Галицький вирушив у похід проти монголо-татар. Проте місцеві жителі не бажали підкоритися волі великого князя, вони воліли платити данину татарам, а не слов`янським владикам. І тоді Данило Галицький наказав знищити місто. Нове поселення утворилося дещо пізніше на місці сучасного Новограда-Волинського.

Любителям військової історії варто звернути з траси вліво і проїхати в село Гульськ. Тут, на березі Случі, розташована Гульська міна – велика фортифікаційна споруда часів Другої світової. Оглядати її коридори треба вкрай обережно й обов'язково брати ліхтарик.

Овруцький район

Центром Овруцького району є старовинне місто Овруч, засноване ще до хрещення Русі. Є дані про те, що в літописах Овруч називався як Вручай, Вручий, Овручев. Коли саме точно був заснований центр древлянської землі, невідомо, адже місцевість заселили ще в 5–4тис до н. е. У літописі вперше згадується це древлянське місто, що підкорила княгиня Ольга і де загинув князь Олег у 977 р.

Коли Овруч був територією Київської Русі, то мав потужну фортецю. У ХІІ ст. місто слугувало резиденцією князя Рюрика Ростиславовича.

Окремі рештки укріплень цього періоду збереглися й донині. На місто постійно здійснювали набіги татари. Згодом для оборони збудували дерев'яний замок, що було зруйновано в 1506 р.

Серед найдавніших пам’яток в Овручі є церква св. Василя, зведена в далекому 1190 році на місці ще давнішої церкви – дерев'яної, спорудженої в 997 р, за переказами, великим князем Київським Володимиром, який, прийнявши християнську віру, взяв ім'я Василій. Храм уходив до палацевого комплексу князя Рюрика Ростиславовича.

Зазнавши постійних пошкоджень, остаточно був зруйнований литовським князем Гедиміном у 1321 р. Прямо на кам'яних руїнах старої церкви в ХVІ ст. було зведено дерев'яну церкву, що згоріла. Наступну – теж дерев'яну – розібрали в 1734 р. У 1848-му впали склепіння храму-руїни. Від давньоруської церкви лишилося три апсиди та частина північної стіни.

У 1876 р. біля церкви звели капличку, що розібрали з початком ХХ ст. Щоб хоч якось зберегти цінну пам'ятку архітектури ХІІ ст., архітектор Щусев провів реставраційні роботи. Він з усією душею поставився до складної задачі щодо відновлення храму.

Щусев писав: «Как хирурги, мы подняли по кирпичикам стену, замерили ее и поставили на свое место. Таким образом, удалось северную стену и значительную часть южной стены реставрировать точным методом».

Після реставрації 1908–1911 рр. при храмі відкрили жіночу обитель, що діяла до 1935-го року, а потім була закрита радянською владою. Відкрилася в 1944 році, однак 1959-го була знову закрита.

У 1990 р. церкву освятили й відкрили для богослужінь. У будівлі при храмі розміщується жіночий монастир.

У 2001 році на місці колишнього єзуїтського костьолу, який був побудований ще наприкінці XVIII ст., а у 1930-ті рр. повністю знищений радянською владою, було зведено новий Кафедральний собор.

Собор вражає своєю красою, та охоче зустрічає вірян для проведення богослужінь.

Для того, щоб ознайомитися з природою та історією Полісся, неодмінно варто завітати до Овруцького району, адже знаходиться він на території Поліського природного заповідника. Для туристів тут пропонують різноманітні екскурсії.

Заповідна територія сформулася під впливом різноманітних факторів, а саме унікальної природи та рельєфу, що зумовило різноманіття флори та фауни. Поліський природний заповідник – це своєрідний острів дикої природи, де під охороною перебувають усі рослини й тварини.

Заповідник створили 1968 року в межах Овруцького та Олевського районів Житомирської області. Він є зразком простору, неторканого рукою людини, причиною чому – велика кількість боліт на його території. Площа заповідника становить понад 20 тисяч гектарів, а його протяжність – 27 кілометрів.

Любителям етнографії, та й просто людям, які цікавляться історією, неодмінно потрібно відвідати село Селезівка. Саме тут розташована унікальна пам’ятка – етнографічний музей просто неба «Древлянське село», що й, крім того, є частиною Поліського заповідника.

Це місце, що наближає до минувшини, – пам'ять про далеких предків українців, плем'я древлян, відоме з переказів про страшну помсту їм київської княгині Ольги. У цьому музеї можна не лише більше дізнатися про те, ким були древляни, чим вони займалися, а й наживо ознайомитися з частиною їхнього побуту.

«Древлянське село» – це унікальне місце, де можна перенестися в часі на тисячі років, коли поліські ліси заселяли племена древлян, які вірили у свій зв'язок із природою й одухотворювали все, що їх оточувало.

Етнографічний музей здивує вас різноманіттям збережених тут артефактів, найцікавіші з яких – міні-музей із величезною колекцією ритуальних каменів (камінь-престол, камінь-скриня, камінь із відбитком жіночого черевика та чоловічої руки, камінь сльози Богородиці); водяний млин; древлянське святилище; музей «Сільська садиба»; зимовий курінь.

Олевський район

Земля древлян – це територія з більш як тисячолітньою історією, що розкинулася на північному заході Житомирщини в мальовничому Олевському районі, центр якого – місто Олевськ – за давнини виконувало оборонну функцію та було одним із найважливіших стратегічних міст древлян. Тут знаходилася столиця Олевської республіки «Поліської Січі».

Настільки багата й цікава історія, звичайно ж, залишила свій відбиток на місті. Досі тут регулярно ведуться археологічні розкопки, щоб якомога краще дізнатися про побут і культуру людей, які жили на території Олевська століття й тисячоліття по тому. На північному сході міста, в урочищі Бабина гора, знаходиться городище давньоруського періоду.

Тут багато років проходять археологічні розкопки. Однією з найцікавіших знахідок можна назвати 12-тиметровий колодязь, збудований ще до часів Київської Русі. Також, на думку вчених, на цьому місці існувала дерев'яна фортеця, що слугувала древлянам для оборони.

Крім історичного городища, у районі є Свято-Миколаївська церква, збудована в Олевську 1596 року при шляхтичах Немиричах. Основа споруди має нескладну приосадкувату форму з п'ятьма шоломообразними куполами, що з'явилися після реконструкції 1864 року.

Вузькі щілиноподібні вікна говорять про оборонний характер будівлі. Подібну форму має і дзвіниця. Іконостас сучасний, старі ікони не збереглися. Особливу цінність мала ікона «Богородиця Олевська», яка за радянської влади була вилучена з храму і зберігалася в Харківському музеї.

Є в Олевську ще одна знакова пам’ятка, а саме пам’ятний знак Олевської республіки, установлений 2011 року на честь 70-річчя її заснування.

У селі Рудня-Замисловецька розташоване урочище Кам’яне Село, що заховане у величезному лісі на півночі країни. Його ще називають «українським Стоун-хендж». На великій території розкидані величезні валуни, відшліфовані дощами й порослі мохом. Здалеку скупчення цих монолітів нагадує село на узліссі. Є в Кам’яному Селі і своя «площа» зі «школою» і «церквою».

Як величезні камені опинилися в лісах, далеко від гірських масивів – на це питання немає однозначної відповіді. За версією одних, камені – залишки древніх гір, звідки льодовики стерли шари ґрунту. З погляду інших учених, льодовики принесли ці камені з передгір’я Скандинавських гір.

Як би там не було, місце давно обросло легендами. Кажуть, що сам Господь, спустившись на землю, перетворив справжні будинки в кам’яні, покаравши за жадібність його жителів. А на одному камені залишив власний слід величезної босої ноги, що став головною визначною пам’яткою Кам’яного Села.

До нього спеціально приставлена драбина, щоб кожен міг побачити слід. Кам’яне село оголошено геологічним заказником місцевого значення. Його територія становить 15 гектарів.

Село Журбовичі може похизуватися прекрасною пам’яткою архітектури – зведеною в 1696 році церквою, де зберігся унікальний іконостас ХVІІІ століття.

Попільнянський район

Любителям сакральних пам’яток необхідно вирушити саме до Попільнянського району, адже тут розташовані прекрасні храми, що приваблюють своїм зовнішнім виглядом. У містечку Попільня знаходиться Свято-Миколаївська церква.

Цегляний храм виконано у вигляді Багатобанного комплексу, до складу якого також увійшла дзвіниця. Споруджена церква в російсько-візантійському стилі, кожен купол прикрашений підведеною главкой і хрестом.

Ззовні святиня також відповідає оздобленню російських храмів, зведених у ХVІІ сторіччі. Церква за формою хрестова, трьохнефна, п`ятикупольна з кулястими завершеннями. Трьох'ярусна дзвіниця, прикрашена круглим вікном, примикає до фасаду церкви.

Крім того, варто звернути увагу на монумент Т. Г. Шевченка й обеліск жертвам Голодомору, що знаходяться в Житомирі. З більш ранніх пам`яток на особливу увагу заслуговують меморіал воїнам, полеглих у часи ВВВ, і братська могила прикордонників.

У селищі Корнині розташувався унікальний храм – Архістратига Божого Михаїла, виконаний у вигляді комплексу з дзвіницею. Церква витримана в російсько-візантійському стилі, характерному для російської храмової архітектури ХVІІ століття.

Храм хрестової форми, тринефний, п`ятикупольний з кулястими завершеннями. Двох'ярусна дзвіниця примикає до фасаду церкви. Храм зведений на згадку про архангела Михаїла - невпинного сторожі раю.

Архістратиг згадується по імені в безлічі релігійних книг, його шанують у християнстві, ісламі та іудаїзмі. Іменуючи архангела Михаїла «князем», його зображують головним воїном у боротьбі проти нечистого й шанують як захисника віри та борця проти всякого зла.

Пулинський район

Серед численних пам’яток монументального мистецтва та значної кількісті археологічних пам’яток потрібно виокремити в районі пам’ятки природи. Одна з них – Тетеревиний тік – загальнозоологічний заказник місцевого значення в Україні.

Об'єкт природно-заповідного фонду Житомирської області розташований на території Пулинського району неподалік від села Новий Завод. Інша Яремів ліс – лісовий заказник, абсолютно відкритий для туристів, відвідувачів. На його території налічується близько 14-и видів ссавців та великих за розміром тварин (кабан дикий, косуля, лось, олень, козуля, пес дикий, лисиця звичайна, вовк сірий, кіт лісовий);
близько 80-и видів комах (мураха червоний, мураха чорний, бджола, оса, стрекоза степова) та приблизно 20 видів птахів (орел степовий, сова лісова, сокіл, лелека звичайний, лелека чорний, чапля).

Також дуже багато дерев, іншої рослинності. Відвідувачі протягом року приїздять сюди, аби побачити таку красу живої природи.

Радомишльський район‎

Чи не основним туристично привабливим на Житомирщині називають Радомишльський район, адже тут, у мальовничому місці, між найчистішим озером Поліського краю і річкою Мики, розташувався унікальний історико-культурний комплекс – замок Радомисль радомишля, що велично підноситься на гранітній скелі й оточений хвойними лісами.

Споруду нещодавно реконструювали, а саме в період з 2007-го по 2011 роки, завдяки чому вдалося відтворити автентичний інтер'єр ХVІІ–ХІХ століть. Варто згадати про те, що основою для цього замку послужив старий млин¸ зведений у 1902 році.

При спорудженні історико-культурного комплексу було встановлено, що будівлю ХХ століття розміщено на залишках більш давньої споруди. Як пізніше з'ясувалося, це була збудована в 1612 році паперова фабрика, заснована відомим релігійним і громадським діячем того часу, просвітителем, архімандритом Києво-Печерської лаври Єлисеєм Плетенецьким.

Уже наразі відновлювати історико-культурну пам'ятку взялася Ольга Богомолець. Ця тендітна жінка, будучи меценатом і громадським діячем, стала ініціатором у зведенні споруди «Замок-музей Радомисль» на місці давнього звалища. Територія доглянута. Тут можна знайти велику кількість різноманітних тварин і птахів. Повсюди б'ють водні ключі й висаджені рідкісні рослини.

Історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» має виставкові зали для проведення конференцій або майстер-класів, а також зали, де діють постійні експозиції.

Цей музей – єдина у світі обитель домашніх ікон ХVІІ–ХХ століть. Ольга Богомолець зібрала з усіх куточків країни за 15 років їх більш, ніж 5000. Наразі всі вони знаходяться на стінах замку і вражають своєю красою та унікальністю.

Також у замку можна провести ніч, адже є тут і готельні номери, що змусять вас поринути в історичне минуле.

У Радомишлі є унікальна паперова фабрика. Її створили як підприємство, де виготовляли папір для топографічних потреб Києво-Печерської лаври. Крім того, що папірня виконувала виробничу функцію, вона також слугувала оборонною фортецею, що могла витримати атаки противника.

Фабрика мала великий успіх і стала монополістом на ринку паперів Центральної України. Цей матеріал використовувався для друку різних видань. Папір виготовляли з кропиви, льону та конопель.

Він був цупким, світло-сірого кольору, мав чотири водяних знака. На цьому папері були надруковані одні з найперших і відомих книг в Україні, серед яких – «Часослов».

У жовтні 2009 року в Радомишлі на місці папірні спорудили унікальний пам`ятник Єлисею Теслярських – єдиний на території країни, що знаходиться на рухомий воді.

Крім того, у місті є низка музейних комплексів, насамперед місцевий Народний історично-краєзнавчий музей, заснований у 1959 році. Саму будівлю, де він розташовується, звели ще наприкінці ХІХ століття в стилі класицизму. Музей знаходиться в центрі міста. Спочатку будинок належав купцю першої гільдії Ґерарі Гореншейну.

При вході на дверях і зараз можна побачити ковані дошки – пам`ятки ковальського мистецтва. За часів радянської влади тут розміщувалися комунальні квартири, будівлю вдалося дивом зберегти. Уже в 1970 році краєзнавчому музею було присвоєно звання «Народний музей».

Тут налічується приблизно дві тисячі різних експонатів. У музеї знаходяться старовинні й сучасні фотографії про життя міста за різних періодів, історичні документи, а також інші предмети, що відображають все, що відбувалося в Радомишлі з ХVІІ по ХХ століття.

Є в місті ще один музей, котрий потрібно відвідати, – флори та фауни, заснований у 1968 році. Знаходиться в дендропарку, головною його окрасою сміливо можна назвати штучний ставок.

Експозиція представлена у 4-х залах, де зібрані різноманітні опудала представників живої природи, серед яких варто відзначити чудову колекцію метеликів, а також збори мінералів.

Як же не згадати про ще одне музейне надбаня в районі, адже музей домашньої ікони – не просто чергове місце для проведення екскурсій, а чудова можливість поринути в духовність й ознайомитися з мистецтвом іконописання.

У місті Радомишль є давня пам’ятка архітектури – комплекс будівель консисторії, будівництво якого розпочалося ще в 1746 році. У той час митрополитом Української Греко-Католицької Церкви був Андрій Шептицький, який і вибрав місто Радомишль в якості резиденції митрополита й одночасно зробив його центром єпархії Києва.

На території консисторії діяли різні заклади й установи, розташовувалася духовна семінарія, суди й органи, а також керівництво єпархії. У Радомишлі проводилися духовні збори. За часів радянської влади в будівлі розмістили загальноосвітню школу №5.

Донині з усього комплексу будівель консисторії збереглися тільки палати митрополії, але за радянських часів їх перебудували. На території школи височіть водонапірна башта Радомишля, споруджена в 1898 році за проєктом головного архітектора К. Енша. Сьогодні вона є неофіційним символом міста і вважається місцевим пам`ятником архітектури, на який нерідко приїжджають подивитися туристи.

Серед пам’яток природи в районі варто відвідати урочище «Криниченька», котре вважається особливим тому, що тут колись росли правобережні польські дуби. На жаль, практично всі вони зникли до отримання статусу ботанічної пам’ятки природи місцевого значення.

Зараз в урочищі залишилося 2 прадавніх дуби заввишки 30 метрів і діаметром – до 215 см. Вік дерев сягає більше 500-т років. Біля дубів знаходиться мінеральне джерело з дуже смачною та цілющою водою.

Романівський район

У південно-західній частині розташувався так званий промисловий Романівський район, тому що тут знаходиться багато виробництв.

У старовинному селищі Мирополі височить костел – пам’ятка архітектури позаминулого століття. Із зовнішнього боку святині встановлена статуя святого Антонія Падуанського, покровителя храму, і розп’яття. Ця стара будівля була свідком розквіту населеного пункту. Сьогодні в костелі відбуваються богослужіння за римо-католицьким обрядом.

Селище Миропіль розташовується на берегах річок Случ та Чоботовка. Перші згадки про нього в історичних документах датуються кінцем XV століття. Тоді селище називалося Чоботов, а згодом отримало нинішню назву. Миропілєм володіли імениті польські роди Острозьких, Любомирських, Валевських, Дзедушицьких (Джедуських), Ростворовських, Чапських.

Костел звели на честь покровителеля роду Дзедушицьких – святого Антонія. Його спорудили в 1820 році на кошти Анни Ростворовської, у пам’ять про її батька Антонія Дзедушицького, якого тут поховали. Є припущення, що на місці костелу в 1600 році стояв давніший католицький храм.

Нинішня будівля зведена з каменю в класичному стилі. Над входом у храм розташована ніша зі статуєю святого, дах увінчаний маленькою дзвіницею. Ремонтно-реставраційні роботи проводить місцева католицька громада.

Серед інших визначних пам’яток Романівського району потрібно виокремити більше шістдесяти пам’яток історії, а конкретніше – низку братських могил та монументальних пам’яток. І все ж основною пам’яткою районного центру Романів можна назвати місцевий краєзнавчий музей, що відкрили в 1980 році.

На його території площею в 168 квадратних метрів, розташувалися: Зал української державності, Кімнати бойової і трудової слави, Зал освіти, Виставка народного промислу, Кімната історії освіти. Також у закладі розміщені експозиції, присвячені голодомору, репресіям, голокосту і творчості Лесі Українки.

Кількість музейних експонатів перевищує 2500 примірників. Гордістю музею стала експозиція, що ознайомлює з Мирополі, починаючи з давніх часів. Тут можна побачити предмети княжої доби, нагадування про графа Чапського та його стайні, де розводили породистих коней. Краєзнавчий музей регулярно проводить заходи, метою яких є розвиток патріотичного духу молодого покоління.

Крім музею, у Мирополі є датований ХІХ століттям камінний хрест. Відомо, хто його встановив. Це – Степан Клименко, який реально жив у Мирополі. Однак залишається загадкою, з нагоди чого цей хрест було встановлено.

Є кілька версій. Одна з них – скасування кріпосного права, інша – повстання польських офіцерів у 1863 році проти царської влади. Отже, ті, кому цікаво, можуть вирушити в Миропіль і поспілкуватися з місцевими.

Ружинський район

Містечко Ружин, районний центр, неформально називають «колишньою хасидською Сицилією».

Спочатку місто іменувалося Скоргородоком, і перша згадка про нього датується 1071 роком. У 1239-му його зруйнували монголо-татари. Відродилося вже місто з назвою Щербів. У 1399 році його спалив кримський хан Тимур-Кутлук, у в 1416-му – золотоординський хан Едигей, а в 1482-му його знову спалив кримський хан Менглі Гірей. Це майже все, що відомо про Щербів.

Наприкінці ХVІ століття польський король Стефан Баторій подарував місто польському магнату Кирилу Ружинському, а той перейменував його в Ружин у 1591 році. Відтоді це було рядове польське містечко, хоча й до того воно нічим особливим не вирізнялося серед сотень містечок Наддніпрянщини. Справді відомим Ружин став у 1838 році, коли тут учинився грандіозний скандал, пов’язаний із єврейською громадою.

Євреї в Ружині з’явилися у ХVІІІ столітті, і місто почало розвиватися як значний іудейський осередок. Територія для розвитку торгівлі й ремесел була дуже зручною – на півдорозі між Бердичевом та Білою Церквою.

Що ж цікавого є в районі? Перша пам’ятка – водяний млин, що знаходиться в селі Ягнятин. В Україні таких автентичних водяних млинів залишилося не так багато. Пам'ятка вразить туристів своїми розмірами. Цікавим є той факт, що млин дієвий, придбали його інвестори, і є надія, що він і надалі буде функціонувати. Побачити казкову споруду варто неодмінно.

У селі Верхівня розташувалася прекрасна будівля, зведена в стилі ампір. Палац, збудований у 1800 році, величезний парк, що його оточує, господарські будівлі та костел-усипальниця належали родині Ганських.

Садиба була принесена в подарунок молодій дружині графа Евеліні. Красуня почала листуватися з відомим французьким письменником Оноре де Бальзаком, підписуючи свої листи «Иностранка». Таємний роман на сторінках листів тривав 15 років (до смерті графа).

Після цього Бальзак одружився на вдові та переїхав жити до Верхівні. Тут письменник написав кілька відомих творів і знамениту драму «Мачуха». Добре зберігся робочий кабінет, ще кілька кімнат оповідають про життя письменника в цій садибі. Інша частина палацу віддана під агротехнічний колледж.

У містечку Ружин є садиба, зведена в ХІХ столітті. Раніше палац був прекрасною пам’яткою архітектури. Хоча і втратила споруда свою велич унаслідок низки ремонтних робіт, та все ж заслуговує уваги.

Існує легенда, що садиба з’єднана з костелом за допомогою підземних ходів, однак публічно перевіряти цю теорію поки що ніхто не наважився.

Та все-таки головна пам’ятка Ружина – римо-католицький храм Божого Тіла, що звели в 1817 році на кошти дружини графа Челіщева – Емілії Калиновської. Ця елегантна споруда нині відновлена після того, як радянська влада перетворила її в автомайстерню.

Сьогодні напівзруйновані пам’ятки історії та архітектури – абсолютно звичне явище. Не є виключенням і костел у селі Топори, закладений у 1800 році. Якщо ви зацікавлені, то покваптеся, адже часу на життя пам’ятки залишилося не так багато.

У селі Рогачі збереглася особлива пам’ятка, що просто просто необхідно відвідати туристам. Садибу Корницьких збудували на околиці села, викупленого в генерала Любовіцкого польським шляхтичем у 1808 році. Глава сім`ї пишався своїми кіньми й розміщував їх належним чином, однак конюшня донині не збереглася. Побачити можна тільки залишки льоху.

Палац «ховається» в глибині парку біля ставка, до якого веде мощена стежка. Під`їзна дорога до будинку майже не постраждала. Зовнішня частина споруди, прикрашена ліпниною, збереглася досить добре, зокрема колони утримують фронтон з фамільним гербом.

Будинок у стилі неокласицизму свого часу був багато прикрашений не тільки зовні, але й усередині. Однак за часів СРСР тут розташовувалася школа і від первісного інтер`єру майже нічого не залишилося. І все ж, так легко уявити бали та прийоми, що влаштовувалися в палаці родиною Корницких.

Хорошівський район

Хорошівський район – абсолютно унікальний. Тут є безліч найрізноманітніших пам’яток, що просто необхідно відвідати туристу. Передусім – це непримітний зовні музей історії – справжня скарбниця нашої культури.

Саме тут зберігається понад півтори тисячі експонатів, серед яких – знахідки археологічних розкопок, старовинні предмети побуту, вишивані рушники та інше.

Хорошівський музей історії району – це надбання кількох поколінь місцевих жителів, залюблених у рідний край (донедавна – Володарськ-Волинський музей). Датою народження музею вважають 1982 рік, коли з'явилася перша експозиція завдяки праці вчительки історії Олександри Баран, яка і стала першим директором музею.

Їй допомагали учні, а також численні любителі-краєзнавці. Зовні музей абсолютно непримітний, але найцікавіше знаходиться в середині: понад 1,5 тисячі експонатів не можуть не здивувати.

Крім музею історії, у Хорошеві знаходиться один із найвідоміших геологічних музеїв не лише України, а й світу – музей коштовного й декоративного каміння. З 2001 року – це науковий об'єкт, що становить національне надбання України. Історія закладу розпочалася після війни.

1951 року новостворений мінералогічний музей займав лише одну кімнату. З роками колекція мінералів збільшувалася, і 1992 року музей коштовного та декоративного каміння в Хорошеві переїхав до нової двоповерхової будівлі.

Окремої уваги заслуговує і зал готових виробів із дорогоцінним камінням. Від представлених тут експонатів очей не відірвати! У цьому залі також можна побачити справжній сонячний камінь – бурштин, і, звісно ж, помилуватися різнобарв'ям самоцвітів Волинського родовища.

Є в районі й Кутузівський парк – місце, що пам’ятає місцевих магнатів та полководців. А в парку знаходиться музей військовому Кутозові. 2004 року пам'ятник вкрали якісь вандали. Тому громада вирішила спорудити новий монумент, що встановили 2006 року.

У регіоні знаходиться й старовинна дерев’яна Воздвиженська церква. А якщо точніше, – у селі Кам’яний Брід. Храм і дзвіницю спорудили в ХVІІ столітті. Ці пам’ятки Кам’яного Броду Житомирської області є одними з найстаріших пам’яток дерев’яної архітектури Житомирщини.

Дуже цікавим є той факт, що в селі Краївщина цього ж району знаходиться Михайлівська церква такої ж архітектури, але зведена на ціле століття пізніше.

Черняхівський район

Серед основних пам’яток Черняхівського району є місцевий краєзнавчий музей, куди варто завітати. Адже саме тут можна дізнатися про історію та сучасність краю.

Народний краєзнавчий музей розташовується в селищі міського типу Черняхів – адміністративному центрі району – і знаходиться всього у 25-и кілометрах від самого Житомира.

Перша згадака про Черняхів датується 1545 роком. Тоді ця територія була селом, про яке згадують під час повстання гетьмана Богдана Хмельницького. Саме тоді село перетворилося на сотенне містечко. Потім Черняхів захопили поляки, як і всю Правобережну Україну.

Місцеві жителі терпіли грабежі та знущання шляхти. З 1702-го і до 1704 року проти польської шляхти тут відбулося повстання під керівництвом С. Палія. У середині ХІХ століття в Черняхові з`являються перші великі підприємства. У 1845 році засновано суконну фабрику, а в 1853 році починають діяти винокурня й пивоварний завод.

Незважаючи на функціональність Черняхова, місцева влада не дуже дбала про нього: довго тут не було школи й лікарні. За часів Другої світової війни місто захопили німці, а в 1943 році Черняхів звільнили. Майже всі будинки були повністю зруйновані, знадобився тривалий час для їх відновлення.

У селі Вишпіль у чудовому хвойному лісі зростає старовинний дуб, точного віку дерева ніхто не знає, однак те, що йому понад 100 років, сумнівів не виникає. Місцеві вірять, що дерево має чарівну силу.

Чуднівський район

Поціновувачам духовних пам’яток неодмінно варто завітати до Чуднівського району, зокрема містечка Чуднів, що вразить своєю охайністю та прекрасними архітектурними пам’ятками.

Насамперед потрібно відвідати прекрасний Францисканський костел – чудовий приклад сучасної храмової архітектури, адже зведена святиня з початком ХХІ століття. Проте фундамент має трохи давнішу історію. Відомо, що раніше, а саме в ХVІІ столітті, тут стояв дерев’яний храм.

Пізніше, у ХVІІІ столітті, князь Сангушко, надвірний Маршал Великого Литовського Князівства, сприяв заснуванню францисканського монастиря. І в 1760 році вікарний єпископ Горчинський збудував кам'яний костел у Чуднові та монастир, де замешкало до десятка братів-капуцинів.

Цікавий факт, що в 1787 році по дорозі до Канева до монастиря завітав останній польський король Станіслав Август, який їхав на зустріч із Катериною II. Хроніки монастиря розповідають, що брати гостинно прийняли короля, запросили на урочисту месу та обід, а король Станіслав Август пожертвував чималу суму для бідних.

При монастирі діяла бібліотека, а з 1800 року – невелика сільськогосподарська школа. Проте 1832 року, після польського повстання, російська влада закрила монастир, і його почали потихеньку розбирати.

До речі, цеглу використали на будівництво православної церкви. Протягом радянських часів францисканський костел у Чуднові зруйнований майже до фундаментів: від усіх монастирських споруд залишилася фактично одна стіна.

Тепер відновленим костелом опікуються францисканці-бернардини ордену Братів Менших. Тут досить активно діє парафія Знайдення Хреста Господнього, проводять подальшу реставрацію та облаштування костелу.

Ще один храм із надзвичайно цікавою історією знаходиться в Чуднові. Крутий схил, де розміщена церква, називається Замкова гора. Історичні джерела свідчать, що вже за часів Богдана Хмельницького тут знаходилася святиня і діяло православне братство.

Перші документальні згадки розповідають про дерев’яний трикупольний храм, котрий чуднівська громада збудувала в 1772 році. Проте наприкінці ХІХ століття дерев’яна церква в Чуднові була в аварійному стані.

Вирішили спорудити новий храм Різдва Богородиці – з цією метою навіть виділили частину коштів із державної казни, решту пожертвували парафіяни. Цікаво, що для побудови нової кам’яної церкви використали цеглу з закритого на той час францисканського костелу. Храм Різдва Пресвятої Богородиці в Чуднові збудували й освятили 1896 року.

Під час епохи атеїзму у святині сильно постраждала дзвіниця. Нещодавно церква відзначила своє 120-тиріччя.

Житомир

Про Житомир і його пам’ятки можна говорити нескінченно. Адже це прекрасне місто з багатою історією, що славиться своїми скверами, парками та музеями. Тут зібрано величезну кількість пам’яток історії, архітектури, насамперед природа краю не може лишити байдужим нікого. Турист із найвибагливішим смаком знайде тут місця по душі. Спробуємо розповісти про найцікавіші пам’ятки Житомира.

Краєзнавчий музей у місті розташований у старовинній історичній будівлі, де понад 150 років по тому жив єпископ католицької церкви. Відтоді дім практично не зазнав змін: зберігся яскраво-синій колір фасаду, лише зі входу прибрали гармати.

Сьогодні в музеї зібрано величезну колекцію картин світових художників, а також коштовного каміння й мінералів. Краєзнавчий музей функціонує в колишньому Єпископському будинку з 1865 року. Його колекція почала формуватися з першого експоната, котрим став набір із 48-и мінералів, наданий губернатором Волині М. Чертаковим.

Ще одне дивовижне місце – це музей космонавтики імені Корольова. Любителям космічної тематики варто вирушити сюди не замислюючись, щоб на власні очі побачити прекрасні експонати, пов’язані з космічною галуззю: наприклад, космічну капсулу.

Поблизу Житомира можна помітити нерукотворну пам’ятку «Голова Чацького», розташовану на тлі гірського пейзажу, а, вибравшись на скелю – широкі водні простори – унікальну пам'ятку природи, що стала справжнім символом міста, утворившись у результаті вивітрювання гірських порід граніту.

«Голова Чацького» з’явилася набагато тисячоліть раніше, ніж саме місто. Довкола неї – безліч легенд. За однією з них, був колись такий козак Чацький, якого переслідували поляки, а він стрибнув зі скелі, щоб уникнути полону.

Інший переказ розповідає, що в бідняка Чацького була донька, яку вподобав багатий вельможа. Батько, рятуючи честь дівчини, зійшовся у двобої з кривдником, проте загинув, упавши зі скелі, що за ніч і набула рис його обличчя. За іншою версією, скелю в ХІХ столітті назвали на честь Тадеуша Чацького – польського історика, який відкрив кілька шкіл на Волині.

Саме він заснував Кременецький ліцей, на базі якого згодом виник сучасний Національний університет Тараса Шевченка, та Волинську гімназію в Житомирі, що стала університетом імені Івана Франка. До речі, скеля і справді в профіль високим лобом і прямим носом нагадує портрет благодійника.

«Голова Чацького» – цікава геологічна пам'ятка державного значення та одне з чудес України. Скелю дуже добре видно з пагорба біля Монументу Слави та з оглядового майданчика на греблі Тетерівського водосховища.

Один із найдавніших храмів Житомира – Кафедральний костел Святої Софії – розташований у самому центрі міста і є зразком майстерного поєднання архітектурних стилів бароко та класики, що з плином часу доповнили одне одного та довершили зовнішній вигляд святині, що має чудовий вигляд та радо запрошує відвідувачів.

Створено храм у стилі бароко з елементами ренесансу. У ХІХ столітті святиню відреконструювали, надавши їй більш класичного вигляду зовні, але зберігши внутрішнє барокове оздоблення.

Костел Святого Іоана з Дуклі розмістився в центрі міста й вартий нашої уваги. Зводити його розпочали в 1838 році, а завершили будівництво святині за 4 роки – у 1842-му. Будівлю споруджували у вигляді костелу для духовної семінарії. З плином часу її призначення змінювалося.

Спочатку костел був орденом францисканців, з 1917 року радянська влада розмістила там військкомат. Після війни будівля слугувала обласною філармонією, і лише 1992 року її повернули францисканцям.

З 1993-го святиня входить до культурної спадщини Житомира як пам’ятка архітектури національного значення. 25 жовтня 1997 року відбулося освячення храму, котрий діє і донині.

У зв’язку з тим, що Житомир у ХVІІ столітті був католицьким містом, тут заснували католицьку семінарію, що збереглася до сьогодні й розташована в центрі міста на Замковій площі.

До найвизначніших споруд Житомира сміливо варто віднести Спасо-Преображенський кафедральний собор. Велична споруда, зведена в давньоруському стилі, могла й не зберегтися донині, адже у ХХ столітті її планували знести. Однак, на щастя, цього не сталося.

Тож сьогодні собор є чинним православним храмом, дзвони якого закликають на богослужіння й лунають на відстані до 20-и кілометрів. Новий Спасо-Преображенський собор на місці зруйнованого звели 1851 року за проєктом відомих на той час архітекторів Карла Рохау, Ернеста Жибера та Варлама Шаламова.

По закінченню будівництва він став головним храмом Волині. Спасо-Преображенський собор споруджено в русько-візантійському стилі з виразними акцентами руської архітектури ХІ–ХІІ століть. Будівля хрестоподібна за формою, має п'ять куполів та увінчану гострим шпилем чотирьох'ярусну дзвіницю, на якій установлено великий дзвін вагою 500 пудів (приблизно 8 тисяч кілограмів), звук якого лунає, як твердять місцеві жителі, на 20 кілометрів.

У Житомирі знаходиться Свято-Михайлівський кафедральний собор, якому вже понад 160 років. Він є пам'яткою архітектури. На той час, у середині ХІХ століття, усі православні церкви міста були дерев'яними, лиш одна мурована стояла на Російському цвинтарі.

А кам'яних римо-католицьких храмів – чотири. Тож місцевий купець Михайло Хаботін вирішив на власні гроші збудувати храм. Він придбав земельну ділянку на розі вулиць Київської та Пилипонівської (зараз – Михайлівська).

ХХ століття стало складним періодом в історії храму. За радянських часів церковні служби припинилися (1927 рік). 1929 року Михайлівську церкву передали під культосвітню установу. У 30-ті роки приміщення слугувало складом, нацисти свого часу теж тут зберігали конфісковані радіоприймачі.

З 1942-го до 1960 року церковні служби в храмі відновили. Проте в червні 1960-го виконком передав святиню товариству «Знання», а його підвал переобладнали під склад магазину «Спорттовари».

Розібрали також дзвіницю: на її місці з'явилася двоповерхова споруда під кабінети. З 1985 року в стінах церкви працював ляльковий театр. У жовтні 1991 року у Свято-Михайлівському кафедральному соборі знову почали лунати молитви. Нині там тривають відновлювальні роботи. 2017 року поблизу храму відкрили пам'ятник митрополиту Іларіону (Іванові Огієнку).

Маловідомою, але від того не менш цікавою пам’яткою міської архітектури є особняк житомирського нотаріуса Філіппова, розташований на околиці міста. Наразі в будівлі, зведеній у ХІХ столітті, знаходиться РАЦС.

Історію особняка мало хто знає. Відомо, що нотаріус, заробивши великі статки, збудував споруду більше схожу на палац, а з початком Жовтневої революції змушений був покинути домівку, що згодом перейшла у власність міської влади, де вже пізніше, як відомо, розмістилися адміністративні споруди.

Виявляється, не лише в Одесі є «плоский будинок». Житомир також може похизуватися цікавою спорудою. Дивна будівля зведена в середині ХІХ століття в центрі міста. Унікальне планування будинку – наслідок ефективного використання вільного простору.

З самого початку територія під спорудження розташовувалася на куті перехрестя, і архітектор вимушено створив будівлю зі стінами не під прямим, а під гострим кутом. Плоский будинок задумувався як міське пожежне відділення на території садиби Златоровича.

Виконаний у формі трикутника таким чином, що два крила створюють ілюзію серця. На мешканців Житомира ХІХ століття будинок справив неабияке враження. І наразі туристи й місцеві жителі з захопленням дивляться на цей витвір архітектури.

Існує кілька легенд, пов’язаних із «Плоским будинком». З-за форми серця дехто вважає, що до 1917 року тут розташовувався будинок розпусти. За іншою легендою – багатий торговець звів унікальну споруду в подарунок своїй коханій.