Закарпатська область

Берегівський район

Берегівський район, а зокрема місто Берегово, вважається центром угорської культури в Україні. Насамперед воно відоме своїм фестивалем вина. Містечко претендує на статус винарської столиці всієї західної України. Найкращі з місцевих виноробів об’єдналися у винний лицарський орден святого Венцела.

Члени цієї організації присягають всіляко популяризувати винну славу Берегівщини і є засновниками й натхненниками фестивалю, де щовесни власну продукцію представляють великі підприємства й винороби-приватники.

Саме на Берегівщині знаходяться дивовижні дарунки нашої природи – гарячі термальні джерела, аналогів яким у світі небагато: подібні гейзери вулканічного походження є хіба що на Камчатці та острові Сахалін, а також в Ісландії і Новій Зеландії. У Берегові термальну воду, насичену корисними для людей мікроелементами і сполуками, добувають із півторакілометрової глибини.

Кремнієві, азотисті, вуглецеві, хлоридні та натрієві сполуки мають антибактерицидну дію, а також позитивно впливають на здоров’я. Саме тому вода тут не хлорується та не фільтрується. Саме неймовірні властивості цих джерел, особливо для людей з проблемами опорно-рухового апарату, серцево-судинної та нервової систем, зробили Берегово центром відпочинку й оздоровлення. Найвідомішим є термальний курорт «Косино».

У 2011 році в Берегові відчинив двері перший на Закарпатті Музей виноградарства і виноробства, розташований у підвалах палацу князя Габора Бетлена, яким понад сімсот років. Його ініціатор – Іван Шепа, який відремонтував занедбані приміщення й розмістив на 160-и квадратних метрах цікаву експозицію.

Тут можна побачити зразки винограду, що росте на закарпатських пагорбах, та вина-переможці фестивалів від місцевих виноробів. У музеї представлена різна техніка й інвентар, що використовували для виготовлення вина та догляду за виноградом. Дуже шкода, однак тут не можна дегустувати вино, та це не проблема, адже для цього в Берегово є низка закладів, призначених для цього.

30 березня 2002 року свої двері відчинив музей Берегівщини. А розмістився він у палаці, збудованому на місці монастиря домініканців у 1629 році трансільванським князем Габором Бетленом. Це найстаріша збережена будівля Берегова, що наприкінці ХVІІ століття перейшла у володіння родини Ракоці.

Краєзнавчий музей розпочинав свою роботу, маючи лише 42 екcпонати, а нині їх налічується кілька тисяч! Розширенню експозиції музею сприяють мешканці Берегівщини, а насамперед діяльність Івана Шепи, директора музею.

Сам він, до речі, колекціонує старовинні чавунні печі, відлиті на заводах Закарпаття ще за часів панування Австро-Угорщини. Кілька таких печей з приватної колекції знаходяться в приміщенні музею. Колекція експонатів знайомить з історією Берегова з найдавніших часів і до сьогодення. Вражає різноманітністю етнографічний зал музею: глечики, кухлі, дерев’яні та кам’яні сільськогосподарські знаряддя праці.

Окрема експозиція присвячена співачці угорської оперети зі світовим ім’ям – Шарі Федак, яка народилася в Берегові (Берегсасі). На стінах коридору приміщення можна оглянути колекцію монет та паперових грошових державних знаків. Один із залів прикрашають твори місцевого скульптора Ганни Горват та 35 живописних полотен берегівського митця Йожефа Гарані, подарованих автором рідному місту.

На площі Кошута в Берегові знаходиться одна з найгарніших пам’яток архітектури Закарпаття – будівля колишнього Палацу правосуддя, королівського суду комітату Берег (останній колись включав більшу частину території сучасної області). Приїжджі, котрі потрапляють до міста вперше, неодмінно звертають увагу на цей помпезний, триповерховий, виконаний у стилі необароко, палац, загальна площа якого становить 5200 квадратних метрів. За схожістю фасадів деякі порівнюють його навіть із Лувром.

У 1907 році, коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, урядом був оголошений конкурс на створення проєкту будівлі Комітатського суду. Переміг проєкт угорського архітектора Ференца Яблонського, який запропонував створити палац у стилі французького бароко. За два роки Палац правосуддя відчинив свої масивні двері.

Після війни з 1944 до 1971 року в будинку розміщалися військові казарми, а надалі до 2001 року – секретний «Завод точної механіки». Сьогодні в цих стінах навчаються студенти Закарпатського угорського інституту ім. Ференца Ракоці II.

Одним із найрозкішніших будинків у Берегові вважається Панське казино, або «Золота пава». Саме тут колись проходили всі урочисті заходи міста. Сьогодні в старовинній будівлі на березі Верке розмістився один із найкращих ресторанів Берегова, а також готель.

Появою будівлі казино Берегово зобов’язане Томашу Етвешу – піджупану Бережського комітату. Саме він запропонував побудувати заклад, де могли б проходити літературні вечори, бали, благодійні обіди, урочисті заходи.

Цю ідею підтримала вся міська еліта. Технічну документацію споруди розробили інженери з будівництва Йожеф Пум та Жігмонд Сіладі. А граф Ервін Шенборн-Бухгейм за половину реальної ціни продав земельну ділянку під зведення.

Будівельні роботи розпочалися 16 березня 1890 року, але на добудову в скарбниці міста не вистачило грошей. Лише в 1911 році керівництво Берегсасу оголосило конкурс на кращий проєкт щодо реставрації споруди казино. Переміг проєкт мукачівського інженера Дюли Бешенські. З ощадного банку було видано 150 тисяч крон кредиту, і навесні 1912 року розпочалося оновлення закладу.

Зовнішній вигляд будівлі доручили оформити інженеру Шому Мейгешу. Святкове відкриття оновленого казино відбулося 6 липня 1913 року. Будівля поєднала елементи модерну й арт-нуво, вражала ошатним екстер’єром і розкішним інтер’єром.

Тут проходили обласні бали, засідали представники еліти та громадські культурні організації. У закладі приймали багатьох відомих митців світу, відбувалися музичні вечори. Тут виступали й уродженки міста Шарі Федак – угорська зірка оперети та Анна Баті, відома оперна співачка.

Будівлі панського казино досі вдалося зберегти справжній аристократичний дух Закарпаття довоєнного періоду.

Серцем міста, духовним центром Берегова з давніх часів є римо-католицький костьол Воздвиження Чесного Хреста на площі Ференца Ракоці II.

Існує легенда, що на місці, де зараз стоїть костел, пастух на ім’я Сас знайшов у схованці скарб, розритий биками, що билися між собою. У подяку небу за такий щедрий дар він спорудив тут храм, а навколо нього – місто.

Будівництво святині, скоріш за все, було розпочато ще в XI столітті. На одному з каменів над північною аркою висічена дата – 1100 рік. У 1241-му будівлю зруйнували татари. Відновлено її в 1418 році вже в готичному стилі. У 1657-му споруду знову зруйнували – тепер уже рейтари польського князя Любомирського.

Остаточно храм був відновлений у 1839–1846 роках за сприяння графа Шенборна. Під керівництвом Альберта Тіхлера, відомого архітектора, також частково перебудували споруду. 1 листопада 1846 року храм, названий собором Воздвиження Чесного Хреста, освятив єпископ Янош Гамор.

У місті Берегово знаходяться дві дуже цікавих будови. Два палаци – дві історії, що з`явилися тут із початком ХХ століття й дивували перехожих розкішним оздобленням у віденському стилі сецесія. Вони були не просто вразливо красиві, але й стояли один навпроти одного, ніби милуючись своїм відбиттям.

Один із палаців належав адвокату Кубовіч. Ця споруда збереглася й донині в первозданному вигляді, не зазнавши реконструкції. Будівля й сьогодні користується популярністю завдяки химерності декору та своєрідності купола. Інший палац належав архітекторові на прізвище Мейгеш.

Деякий час по тому його реконструювали, у результаті чого будівля хоча й оновилася, однак не стала схожою на «брата-близнюка». Подібними залишилися тільки форми фасаду. Як і всі дворянські споруди часів СРСР, обидва палаци віддали під комунальні житла. Сьогодні це будинки зі звичайними житловими квартирами, проте незвичайною історією.

Геча – маленьке село на Закарпатті, що налічує більше тисячі жителів, більшість із яких – угорці. Славиться воно фестивалями слив і свинини, де вмільці змагаються в приготуванні страв із цих продуктів. А простий люд дегустує те, що в них вийшло, запиваючи слив'янкою або, у залежності від погоди, ще міцнішим напоєм.

Головною визначною пам`яткою села є споруджений із початком ХІХ століття будинок на вулиці Світанкова. Спочатку садиба належала родині дворян, і звів її голова цієї сім`ї Л. Кайден. Виглядає споруда досить просто: одноповерхова будівля з невеликим ґанком, склепіння якого прикрашає незвичайна арка. Зацікавлений турист може обійти садибу й побачити те, що залишилося від родинного склепу родини, яка володіла будинком. Будівля прекрасно збереглася.

У селі Великі Береги розташувався ще один палац (Бережи), що недмінно варто відвідати. Збудований у далекому 1905 році, він слугував резиденцією для сімейства Берегеєв. Останні 10 років будівлю орендує угорський гуманітарний ліцей, а фінансує його реформаторська церква.

Попри те, що навчання ведеться угорською мовою, навчальний заклад украй популярний, адже практично кожен випускник з легкістю вступає до університету. Старшокласники, які навчаються в ліцеї, живуть у гуртожитку, розташованому в будівлі колишньої лікарні.

Ще одна пам’ятка села Великі Береги – це музей ткацтва, створений на основі буденних предметів ужитку. Учнів школи попросили принести з дому вироби, і завдяки великій кількості експонатів вирішили створити музей.

Сьогодні тут представлені різноманітні праски, що працюють на вугіллі, глиняні горщики та інші речі, що застосовуються в ткацтві. Також у музеї є колекція вишивки на полотні, якому більше ста років. Найбільшою гордістю вважаються старі веретена й ткацькі верстати.

Роботи школярок, виконані на них, стають не тільки спадщиною музею, а й експонуються на різних виставках в містах Угорщини, Словаччини та Польщі.

Великоберезнянський район

Великоберезнянський край захищений рікою Уж. Прекрасна природа та незвичайні люди роблять регіон привабливим для туризму. Цікавим є той факт, що район називають грозовим, а все через те, що на цю місцевість припадає понад 40 грозових днів на рік. Серед визначних пам’яток можна виділити велику кількість храмів різних епох та різних релігійних громад, що приваблять своєю красою, духовністю й величчю.

Серед найбільш цікавих природних пам’яток регіону є Ужанський національний природний парк, що входить у єдиний у світі україно-польсько-словацький біосферний заповідник «Східні Карпати», розташований у гірському масиві. У словаків є аналогічний парк – «Гірські долини», у Польщі – національний парк «Бещади». Хоча сам Ужанський парк з`явився в 1999 році, він був створений з метою охороняти ліси на базі двох ландшафтних парків «Стужиця» і «Тихий» у 1908 році за австро-угорських часів. Їх назви відповідали однойменним населеним пунктам. Наразі площа парку становить майже 40 тис. га (точніше 39159 га), з яких 14,9 тис. – видалені території.

На 3-х тис. га розкинулися старовинні буково-ялицево-ярі ліси, що вважаються чи не головною цінністю парку. Не менш багато представлена й фауна: рись, зайці, олені, ведмеді, лисиці, кабани, більше 82-х видів птахів. Кілька видів занесені до Червоної книги України, а також до Міжнародного Червоного списку, як такі, що зникають.

В Ужанському національному парку можна надибати на карстові печери й навіть побачити знаменитий Княгінянский метеорит, що впав у цих краях у 1866 році. Також є окремий маршрут, що дозволяє побачити найбільший фрагмент цього небесного тіла – 279 кг.

Крім того, туристів приваблює тут безліч оздоровчих баз і натуральних джерел («Нафтуся» або «Нарзан»), яких на території парку налічується більше 15-и. З пам`яток архітектури тут знаходяться шість дерев`яних церков – шедеврів народного мистецтва, взятих під охорону держави, про які більш детально будемо говорити далі.

Крім усього вищезгаданого, в Ужанському національному парку, розташованому в центрі села Стужиця, знаходиться найстаріший дуб України. За різними версіями, дереву від 500-т до 1300 років. Ходить легенда, що несказанно великий вепр з Угорщини, заніс на територію України жолудь, з якого й виросло могутнє дерево.

Жителі села звертаються до велетня не інакше як Дедо-дуб. Проте статус «найстарішого дуба» намагається відвоювати у нього дуб Чемпіон що росте поблизу. Вирішити цей спір беруться співробітники національного парку за допомогою ультразвукової діагностики.

У селі Букінцеве знаходиться храм, що відносять до десятка найпрекрасніших дерев’яних церков Закарпаття. Зведено його у ХVІІІ столітті. Крім того, у церкві зберігся іконостас ХVІІІ століття, що є родзинкою цього святого місця.

У селі Кострино розташована ще одна дерев’яна церква, що належить до видатних пам’яток української архітектури.

На фоні навколишнього ландшафту храм має бездоганний вигляд. Церкву сюди перевезли з села Сянки Турківського повіту Галичини або в1645 році, або в 1703-му. У 1761 році храм частково перебудували.

Ще одна, не менше цікава дерев’яна церква, розташована в селі Ужок. Компактний храм справляє враження суворої, героїчної споруди. Відомо, що церкву звели в 1745 році.

Бойківська дерев’яна тризубна церква, збудована в 1655 році, розміщується в селі Гусне. Дуже важливо й те, що в інтер’єрі храму збереглися ікони та церковні книги, датовані ХVІІ століттям.

Прикро, що в 90-х роках минулого століття оригінальну покрівлю замінили бляхою. На жаль, цим зіпсували загальний вигляд храму. Зараз біля церкви стоїть двох'ярусна дзвіниця.

Одним із найбільших греко-католицьких монастирів, розташованих на Закарпатті, називають Свято-Михайлівський монастир. Про історію його заснування говорив Анатолій Кралицький, відомий письменник. Місце, де сьогодні заснований монастир, у минулому слугувало кладовищем. Шляхтичі хотіли спорудити тут господарські будівлі, але коли почали копати рів, віднайшли жіночі мощі.

Знахідка вразила родину вірян, і тут спорудили дзвіницю, де час від часу відбувалися служби. Згодом сюди прибув монах із Галичини і, вражений красою навколишньої природи, збудував тут собі келію та навчав хлопчаків грамоти. У 1742 році за допомогою графської родини на цьому місці звели монастир. Споруда перебудовувалася і діяти почала лише 6 років по тому.

Виноградівський район

Не можна не позначити той факт, що Закарпатська область – одна з тих, де буквально кожен район приваблює туристів і надає можливості розважитися. Таке можна сказати й про Виноградівський регіон. Свою розповідь варто розпочати про нереально мальовниче місто Виноградів, розташоване на березі ріки Тиса біля підніжжя Чорної гори, на якій, до речі, знаходяться руїни одного з найдавніших замків України – Канкова, збудованого на території городища давніх слов'ян.

Вважається, що звели його в ХІІІ столітті, хоча перші згадки датуються вже 903 роком! Та якщо руїни колись потужної фортифікаційної споруди вас не приваблюють, Канків все одно варто відвідати. Це просто казкове місце на скелястому підвищенні, звідки відкривається неймовірна панорама Виноградова.

За час свого існування Виноградівський замок неодноразово змінював власників та призначення, потерпав від нападів ворогів. Його історія не тільки довга, але й дуже цікава. Твердині вдалося побувати й оборонною спорудою, і фортецею, і навіть монастирем.

Вважають, що з початком Х століття Виноградівський замок існував у вигляді укріпленого городища. Належав він місцевому слов'янському вождю й захищав населення від нападів угорців. 1307 року Канковом володів Беке Барші – один із найвпливовіших людей Угорщини того часу, який звів міцний дерев'яний замок-фортецю, згадки про що можна знайти в історичних документах.

1399 рік став для замку визначним періодом, адже саме тоді відбулися суттєві зміни в зовнішньому вигляді споруди: добудували кам’яні фортечні мури.

У цей же час тодішній власник – барон Перені – передав Канків монахам-францисканцям, які перетворили його на монастир. А сам Перені збудував неподалік для себе палац із розкішним та велетенським парком, що зберігся й донині.

Той період, коли Виноградівський замок був францисканським монастирем, тривав доволі довго – із ХІV до ХVІ століття. Тоді тут можна було побачити, окрім кам'яного укріплення, ще й церкву в готичному стилі, руїни якої залишилися до сьогодні. 1556 року нащадок барона, який став протестантом, захопив монастир. Ченців, які чинили опір, убили, а їхні тіла кинули до замкового колодязя.

Уже за рік після трагічної події Виноградівський замок зруйнували імператорські війська. Остаточно знищили Канків в останній третині ХVІ століття. Сьогодні Виноградівський замок лише частково нагадує початкову споруду, зведену колись у формі чотирикутника, з потужними квадратними вежами на кутах. Завдовжки споруда була близько 50-и метрів, а завширшки – приблизно 45 метрів.

Поряд із замком Канків знаходиться палац Перені, названий на честь барона Перені, який придбав його в ХVІ столітті. Спочатку споруда була одноповерховою і слугувала обороною. Потім господарі вирішили переробити її в житлову резиденцію в стилі бароко.

Так з`явився другий поверх. Палац також прикрасили родовим гербом Перені. Наразі він являє собою цікавий архітектурний проєкт, що зберігся донині без істотних змін. На першому поверсі розташовувалися господарські кімнати, а також був вхід у підвали. Другий поверх мав житлові приміщення.

На стінах великого залу досі збереглися фрески. Навколо палацу знаходився великий і красивий парк з екзотичними деревами. За часів Радянського Союзу це приміщення слугувало районним відділенням освіти. Пізніше замок реставрували. Таке місце варто відвідати, щоб побачити його красу й велич.

Поціновувачі духовних пам’яток повинні відвідати Виноградів, щоб ознайомитися з прекрасним Вознесенським костелом. Храм по праву можна назвати культовим і справжнім надбанням історії та культури. Існує припущення, що засновано костел ще в ХІІІ столітті, проте в літописах він згадується значно пізніше – уже в ХV столітті.

Раніше храм слугував обороною міста. Зазнавши неодноразових реконструкцій, видозмінений костел дійшов донині. Зведено святиню в стилі мінімалізму, та це не робить її менш цікавою. Сьогодні костел діє і з радістю прийме у своїх стінах відвідувачів.

Ще одне місце в районі варте уваги туристів. Це – руїни, що знаходяться в селі Королево, практично на самій околиці. Замок Нялаб збудували в ХІІІ столітті. Спочатку це був мисливський будиночок, а пізніше – літня резиденція королів Угорщини. У 1378 році замок подарували румунському воєводі Драге за військові заслуги. У 1405 році він став володінням династії Перені.

Тривало це до 1672-го, доки Леопольд I не наказав стерти замок з лиця землі. Причиною цьому послідувало причетність члена роду Перені в габсбурзькій змові. Відтоді будівля поступово руйнується, наразі про неї нагадують тільки залишки стін.

Ще одна унікальна пам’ятка краю – джерело Чоргів у Великій Копані, що вважають цілющим. Це пов’язано з тим, що вода наповнена багатьма хімічними елементами й мінералами, зокрема доволі рідкісним та дуже корисним для жіночого й чоловічого здоров'я селеном, з високою концентрацією якого вчені пов'язують феномен села Велика Копаня – неймовірно велику кількість народжених тут близнюків і двійнят. На 4 тисячі населення близнюків тут аж 70 пар. Крім того, вода в джерелі у 22 рази чистіша за усіма показниками, ніж на решті території України.

Виробляли вино на Закарпатті ще кельти. Саме вони почали вирощувати виноград на території сучасного Закарпаття більше двох тисяч років по тому. Крім них, займались тут виноградарством італійські, французькі та німецькі майстри. У селі Шаланки є місце, що потрібно відвідати всім поціновувачам виноробства.

Винний підвал Ференца Ракоці II в Шаланках завдовжки 40 метрів. Підвал Кабодере свою історію починає з ХVІІ століття. Свого часу тут смакували напій богів угорські королі та посли Польщі й Трансільванії. Дегустував вино й Ференц Ракоці – угорський князь, який повстав проти влади династії Габсбургів. Подейкують, що саме в цьому підвалі він прощався зі своїми вірними куруцами (учасниками повстання).

Поціновувачам музейної справи варто звернути увагу на місцевий краєзнавчий музей. Рідко який музей України може похизуватися такою ж колекцією народного ткацтва й рукоділля, як Виноградівський історичний. Більше 2-х тисяч вишитих рушників, одягу, домашнього текстилю здивують кожного відвідувача.

Цікаво, що більшість текстильних виробів вироблено руками угорських і румунських господинь у ХVІІІ–ХІХ століттях. Крім того, вивчаючи експонати музею, можна зустріти по-справжньому цікаві артефакти. Приміром, знахідки розкопок у Королево – найстародавнішої європейської стоянки первісних людей. Або бронзові предмети 2 тис. до н. е., що займають почесне місце в експозиції музею.

У селищі з досить цікавою назвою Пийтерфолво розташувалася картинна галерея, де зібрано роботи Закарпатських художників. Колекція складається з 170-и робіт, а сама зала приміщення знаходиться в будівлі ХІХ століття. Особливої уваги варті картини народного митця УРСР А. М. Кашшая. Колекція картинної галереї у Пийтерфолво постійно поповнюється новими роботами.

Село Ботар у Закарпатській області має свою особливу пам`ятку – Ферму угорських сірих корів. Фазенда вважається справжньою родзинкою. Щороку сюди приїжджають багато туристів подивитися на рідкісних сірих корів, що приваблюють своїм зовнішнім виглядом: величезні, грізні роги. Ще однією особливістю цих тварин є те, що вони зовсім не дають молока. Також у селі є ферма угорських овечих свиней.

Цікавий той факт, що в українських Карпатах є місця з надзвичайно теплим кліматом. В одному з таких створили ботанічний заказник «Юліанівська гора». Аналогічно йменується й гірський масив Вигорлат-Гутинського хребта. Саме кліматичні умови дозволили сформувати рослинний покрив, де ростуть переважно лісостепові види рослин.

Крім того, «Юліївська гора» – єдине місце в Україні, де в природних умовах росте бургундський дуб. Тут переважають рідкісні європейські та середзеноморські види рослин і дерев. У цьому й полягає унікальність заказника, що взято під охорону держави.

У селищі Новоселиця в самому центрі розташувалася Успенська церква – Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Храм належить до малих архітектурних шедеврів готики. Збудована церква в середині ХVІІ століття. Відмінна риса храму – наявність високої вежі з найгострішим шпилем на кінці. Уся споруда зведена з брусів натурального дуба.

Поруч із церквою знаходиться і прямокутна каркасна дзвіниця, що має двох'ярусне планування. Стіни та центральне склепіння храму розписані майстрами Галицької школи живопису. Ця робота датується другою половиною ХVІІ століття. Святиня неодноразово реставрувалася, тому зберегла свій практично первозданний вигляд донині.

Церква Успенія Пресвятої Богородиці є видатною пам`яткою творів народного живопису й зодчества України. Найбільш масштабна реставрація споруди була проведена в 1979–1980 роках. Фрески відреставрували роком пізніше. Сьогодні в церкві розташувався музей архітектури та живопису.

Воловецький район

Воловецький район Закарпатської області – один із тих, де лише природа вабить туристів. Адже тує є все як для активного, так і для пасивного відпочинку. Воловеччина – частина етнографічного району Бойківщини, одна з чотирьох відомих історико-етнографічних груп українських Карпат – гуцулів, бойків, лемків та долинян, побут, звичаї, обряди й матеріальна культура яких істотно різниться. Крім того, тут є 7 мінеральних джерел. Найвідоміше – в урочищі Занька. Тривалий час тут працювали копальні, утримувані лісокомбінатом.

Серед історико-архітектурних пам’яток є в регіоні, у селі Ялове, захоронення австрійських та російських солдат часів Першої світової війни. Крім того, у Верецькому перевалі встановлено пам’ятник на честь переходу угорських племен через Карпати, а також Хрест Січовим стрільцям та хрест В. Чорноволу на горі Плай.

Для любителів військової історії Воловеччина приваблива тим, що тут знаходиться найкраще збережений найбільший в Україні бункер часів Другої світової війни – бункер лінії арпада, розміщений у селі Верхній Грабівниці, що на Закарпатті. Його викопали на глибині близько 100 метрів угорські солдати під керівництвом німецьких військових, аби захиститися від наступу Червоної Армії.

За воєнних часів бункер слугував госпиталем, сховищем продуктів і складом боєприпасів тощо. Після війни працівники НКВС, побоюючись, аби в цих місцях не облаштували базу загони ОУН–УПА, знищили безліч виявлених підземель і бункерів на оборонній лінії. Їх підірвали або ж залили бетоном. Однак цієї долі уникнув Бункер Лінії Арпада в селі Верхня Грабівниця.

За радянських часів він слугував базою для зберігання недоторканих запасів, що мали використовуватися в критичних ситуаціях. За часів вільної України Бункер Лінії Арпада пустував, проте не контролювався владою.

Тож вандали й місцеві розграбували все, що тільки можна було. З 2012 року військовим об'єктом опікуються небайдужі підприємці. Завдяки цьому підземні приміщення лагодятся; з'явилася музейна експозиція, інформаційні стенди та можливість оглянути ці місця з детальною розповіддю екскурсовода.

Гора Стій – це ще одна пам’ятка, котрою пишається Воловецький район. Її висота становить 1681 метр над рівнем моря. Вона – найвища в всьому гірському комплексі Боржава. Тут є лісові урочища з ялиці й бука, ялини, вапнякові пласти, долини трав, скельні обриви. Але знаменита гора Стій своїм цікавим минулим.

Ще 20 років по тому ця вершина була абсолютно недоступна для огляду, і її схили перебували під серйозною військовою охороною. Там є дві величезні кулі білого кольору – це радіолокаційні станції, розроблені за часів радянського союзу. Тут колись було ціле військове містечко.

Відвідати місце офіційного кордону між Львівською та Закарпатською областями можна поблизу Верлецького перевалу. Пам`ятний монумент збудований у вигляді оригінальної арки з семи блоків, щільно притиснутих один до одного. Число сім обрано невипадково. У 894–896 роках через цей перевал пішим ходом пройшли сім племен угрів (угорців).

У ті далекі часи вони вирішили перебратися з території Уралу в низинну Придунайську область. Угорські племена відвоювали ці території в місцевого населення – болгар, що дало їм змогу отримати нову батьківщину.

Ще одна гора, яку варто відвідати для того, щоб насолодитися прекрасними видами, це Великий верх. Її висота становить більше 1500 метрів, звідки відкривається неймовірна картина. Крім того, гора Великий Верх укрита кущами чорниці.

Весь хребет усіяний густими кущами, що здалеку мають пухнастий вигляд. Серед місцевих з’явилася назва «чорничний рай». Раніше тут розташовувались овечі пасовища, але пізніше, коли гора Великий Верх прославилася серед туристів, територію звільнили для туристичних відвідувань.

Неможливо оминути й ще одну вершину, що здіймається над територією Воловецького району, – гору Високий Камінь. Під час такої прогулянки можна помилуватися природою Закарпаття у всьому її розмаїтті.

З вершини Високого Каменя відкривається чудовий вид на гори й села, що лежать біля її підніжжя. Під час підйому по крутому схилу можна насолодитися незабутнім ароматом смерек і послухати «музику» листя букових дерев.

Одне з найбільш мальовничих місць, що можна побачити в Карпатах, – Воловецький перевал. Воно не залишить байдужими нікого. Заввишки перевал аж 1014 метрів над рівнем моря. Ви тільки уявіть, який вид відкривається! З південної сторони схил перевалу крутий, однак все одно вкритий рослинністю. З півночі схили пологі та рівномірні, завдяки чому мандрівникам легше здійматися на вершину.

Особливістю Воловецького перевалу став залізний шлях, що проходить повз нього. Частина дороги від Лавочного до Воловця має два цікаві об’єкти: Бескидський тунель та Воловецька петля. Окрім них, частина шляху містить ще кілька невеликих тунелів та численні містки. На станції Лавочній практично до всіх прибулих складів потягу з боку Львова чіпляють додаткові локомотиви, оскільки далі на під'їзді до перевалу починаються дуже серйозні схили. Відчіпляють додаткову техніку вже по прибутті у Воловець. Тут також повторюють процедуру з поїздами, що прибувають зі сторони міста Мукачеве.

Перебуваючи в цій місцевості, радимо звернути увагу на різного роду урочища, насамперед Прелуки, розташоване між вершинами гір Гостра та полониною Руна. Тут можна насолодитися не лише гірськими пейзажами, що відкриваються з полонини, але й поласувати місцевими молочними продуктами, котрі виготовляють поблизу урочища з особливим кліматом, адже воно з усіх боків захищене від вітрів, що створює прекрасні умови для відпочину.

Цікавим є той факт, що неподалік знаходиться фермерське «Полонинське господарство», де немає жодних сучасних засобів цивілізації: електрики чи мобільного зв’язку. Воно займається селекційною діяльністю з гуцульськими кіньми та влаштовує кінні походи для всіх, хто бажає.

Іршавський район

Іршавщина – без перебільшення прекрасний район, адже тут зосереджені найрізноманітніші численні пам’ятки, серед них – архітектурні й історичні. Насамперед природа регіону просто не може не приваблювати туристів. Серед найцікавіших пам’яток виділяють Бронецький замок. Однак, на привеликий жаль, донині дійшли лише руїни цієї споруди, адже датується вона ХІІІ століттям.

Бронецкий замок – одна з найзагадковіших і таємничих фортець Закарпаття. Тому й не дивно, що навколо нього витає безліч легенд й оповідей, пов`язаних із його будівництвом і минулими роками.

Колись фортеця мала іншу назву – «Чорний замок», походження якого пов`язували з кривавим лицарем на ім`я Бринда. Навіть сьогодні місцеві жителі стверджують, що в ньому проживають моторошні привиди. Зруйнувати твердиню допомогли самі люди, які зраділи втечі жахливого розбійника.

Бронецький замок вважається найбільш важкодоступним з усіх замків і фортець, що будь-коли існували на українській території. Незважаючи на свій нинішній стан, він, як і колись, привертає увагу туристів. Дорога до замку важка, кам`яниста й досить крута. Дістатися туди можна лише на спеціальному автомобілі. Підійти до замку пішим ходом практично нереально.

Не менш цікавим місцем для любителів старовинної архітектури є Довжанський замок, розташований у долині річки Боржава села Довге. Це чи не єдиний у Європі зразок сільської садибної архітектури середньовіччя.

Існує припущення, що замок було зведено в ХІІІ–ХІV столітті, як родинну садибу для роду Довгаї, але письмових відомостей про це немає. Також відомо, що споруду звели спочатку з дерева, а вже потім її перебудували. У ХV столітті на місці старої будівлі спорудили кам’яну фортецю, що проіснувала недовго: її наказав знищити тодішній угорський король.

1920 року, після того, як Довге окупували чехословацькі війська, рід Телекі втратив свої володіння, і палац перейшов у державну власність. 1954-го, за радянської влади, у його приміщенні відкрили туберкульозний диспансер та лікарню–санаторій для хворих на кістковий туберкульоз. Цю функцію він виконує і сьогодні.

Є в селі Довге й незвичайна липа віком понад 600 років. Цікаво, що максимальний вік таких дерев становить 300–400 років. Довжанська липа заввишки понад 25 метрів.

На висоті 220 метрів над рівнем моря на горі Бокочовиця розташовано Імстичівський монастир, що, як відомо, зв’явився тут у другій половині ХVІІ століття. При храмі діяла початкова школа.

Незвичною пам’яткою може похизуватися село Лисичово, адже в ньому знаходиться єдиний у Європі дієвий музей-кузня «Гамора», а вік його становить понад 300 років. «Гамору» вважають унікальною пам`яткою ковальського ремесла, оскільки тут на власні очі можна побачити процес ковальства.

Існує кілька версій, що пояснюють походження її назви. Одна з них указує на прізвище першого власника кузні. Це був великий австрійський підприємець Гамор. Згідно з іншою – під час роботи в кузні завжди дуже шумно, гаморно, тому це місце й названо «Гамора». Раз на рік тут виковуються невеликі підкови-сувеніри, котрі дарують на щастя випускникам місцевої школи.

У селі Луків розмістився дієвий водяний млин ХІХ століття, що, разом із тим, є годувальником сім’ї та справжнісіньким музеєм на воді. За словами старожилів села, це, можливо, єдиний млин на Закарпатті, що досі працює. Сьогодні йому вже близько 200-т років. Господар споруди радо запрошує гостей, адже робота в млині кипить постійно. А взимку споруда відпочиває.

Серед природніх пам’яток у районі варто виділити велику кількість урочищ та заказників різного спрямування. Один із таких розмістився поблизу міста Іршава. Назва в місцини дійсно казкова, а саме «Зачарована долина», описати всю красу та чарівність якої просто неможливо.

Сюди варто приїхати й побачити первозданну природу на власні очі. Заказник може похизуватися цікавими скульптурами, що утворилися внаслідок природних процесів.

Іршавський міст – центральний в Іршаві. Він стоїть на річці Іршавка – правій притоці річки Боржавка. Міст спорудили в 1923–1924 роках на місці дерев`яного. Тоді ще Закарпаття входило до складу Першої Чехословацької республіки, і його звели за програмою розвитку транспортної інфраструктури Закарпаття.

Цей міст належить до архітектурних пам`яток Іршави і є одним із кращих на Закарпатті в плані архітектури. Складається всього з двох опор, з`єднаних над рікою, і має довжину 50 метрів. Збудований у вигляді арки, що грає не тільки естетичну й декоративну роль, але й виконує практичну функцію. Донині Іршавський міст зберігся в тому ж первозданному вигляді, в якому і був створений. Зараз по ньому проходить жвава траса на дві смуги, а також є пішохідні доріжки. Міст дійсно дуже красивий і зовсім не схожий на сучасні.

Будучи в цих краях, неодмінно відвідайте прекрасну пам’ятку природи з не менш красивою назвою «Національний парк Зачарований край». Це прекрасна місцевість для справжніх поціновувачів первозданної природи, для людей, які прагнуть поєднатися з нею.

Цікавим сучасним витвором мистецтва може похизуватися районний центр, містечко Іршава. Тут, у центрі, окрім адміністративних споруд, знаходиться так званий сонячний годинник.

Міжгірський район

У серці Українських Карпат розмітився Міжгірський район. З самої назви регіону стає зрозуміло про його географічне розміщення. Регіон по праву називають найбільш екологічним місцем в Україні. Тут – маса різноманітних пам’яток.

Насамперед – озеро Синевир – візитна карта Українських Карпат, справжня перлина, що входить до національного парку «Синевир». Незвичайної краси озеро ще йменують «морським оком». Така назва виникла внаслідок того, що воно з висоти нагадує око завдяки рослинності та гірським масивам.

А утворилося воно понад 10 тисяч років по тому внаслідок зсуву гірських порід. Синевир – найбільше високогірне озеро України, крім того, досить глибоке (максимальна глибина – 24 метри).

Тут не можна ні купатися, ні ловити рибу, а також ставити намети та розпалювати багаття, оскільки це частина національного парку.

Крім того, про озеро існує безліч легенд. Найпопулярніша з них розповідає про те, як багато років по тому гори належали одному графу, який мав вродливу доньку Синь. А отримала вона це ім'я завдяки блакитним очам. Збираючи квіти на гірських схилах, побачила дівчина пастуха Вира, який грав на сопілці.

Так молоді люди закохалися. Дізнавшись про цю любов, батько Синь наказав убити Вира. Підлеглі графа скинули на хлопця величезний камінь. Довго оплакувала дівчина свого коханого – і так утворилося блакитне, як її очі, озеро, посеред якого видніється маківка того каменю. Біля озера можна побачити дерев’яну скульптуру, присвячену легенді про Синь і Вира.

Прямуючи від озера Синевир, можна натрапити на урочище «Красний» – один із мальовничих куточків Міжгірського району Закарпаття. Фахівці Національного природного парку «Синевир», на території якого воно розташоване, розробили кілька пішохідних туристичних маршрутів і стежок.

Найпопулярнішою серед них є екостежка «Урочище Красний – озеро Синевир». Нещодавно працівники парку прикрасили її, висадивши близько тисячі молодих дерев: ялину звичайну, клен гостролистий, горіх чорний.

Ще одним не менш цікавим місцем для відвідування можна назвати найповноводніший в Українських Карпатах водоспад Шипіт, що знаходиться біля підніжжя гори Гемби. Недивно, що саме він належить до числа семи природних чудес України, адже захоплює з першого погляду й залишає незабутні відчуття та емоції у всіх, хто його відвідує.

Водоспад розташований на околиці села Пилипець Міжгірського району, що має всі шанси стати одним із найпопулярніших гірськолижних курортів. Утворився внаслідок розмивання гірських порід. Цікавим є той факт, що біля водоспаду Шипіт розгортаються події роману відомого українського письменника Любка Дереша «Трохи пітьми».

Побувати в цій місцині варто не лише для того, щоб побачити 14-тиметрового красеня, а для того, щоб відвідати фестиваль субкультур, започаткований у 1993 році.

Найвідоміша легенда про водоспад розповідає про пару закоханих – красуню із заможної родини та простого парубка. Під час однієї з таємних зустрічей їх побачила мати дівчини. Почала сварити обох, щоб розлучити доньку та її милого. Аж ураз ударив грім із блискавками, пішов сильний дощ, і молоді в темряві, намагаючись віднайти шлях додому, упали зі скелі. Після трагічної пригоди на цьому місці утворився бурхливий водоспад, а його звуки нагадували матері шепіт її загиблої дочки.

У Міжгірському районі знаходиться єдиний в Україні центр реабілітації бурих ведмедів. Сюди привозять тих тварин, з якими погано поводилися попередні господарі. Ведмедів учать пристосовуватися до природних умов життя. Це місце вразить будь-якого туриста і нікого не залишить байдужим.

Центр було утворено у 2011 році, а обрали для нього територію національного парку «Синевир» невипадково, адже саме його природні умови цілком підходять для життя тварин: тут вони проживають на екологічно чистій території площею 12 гектарів, за ними доглядають професійні ветеринари. На території парку є щит із фотографіями й інформацією про всіх ведмедів, які тут знаходяться, включаючи їхні прізвиська, вік та вагу.

Славиться район своїми музеями. Передусім рекомендуємо відвідати Музей лісу і сплаву на Чорній ріці – один із унікальних об’єктів не лише цього куточка Закарпаття, а й усієї України, адже аналогічних закладів усього два у світі. Розташований він за кілька кілометрів від села Синевир, на території Національного природного парку «Синевир», в оточенні прекрасної природи.

Сюди нечасто ступає нога туриста. Кілька сильних повеней, що сталися в останні десятиліття, пошкодили споруди легендарного Музею лісу і сплаву на Чорній ріці. Нещодавно розпочалася його реконструкція, і роботи з відновлення ведуться досить активно.

Відвідуючи Міжгірський район, особливу увагу треба звернути на село Колочава, через яке пролягає безліч туристичних маршрутів. Багато пам'яток вважаються унікальними, як і саме селище. Письменник Іван Ольбрахт, захоплений Колочавою, описав її у творах «Микола Шугай – розбійник», «Марійка-невірниця» і «Голета у долині». Є тут і свої стародавні пам'ятники. Щодо присутності доісторичної людини на території Колочави свідчить колочавський нуклеус.

Ще одна археологічна пам’ятка, що є в селі, – кам'яне лощило, як доказ проживання на території Колочави дакійських поселень римського періоду. Обов'язково треба відвідати Святодухівську церкву – дерев'яний храм ХVІІІ століття.

Любителі риболовлі по праву оцінять форелеві ставки і спробують упіймати рибу самостійно. Крім того, Колочаву називають селом десяти музеїв, де можна відвідати скансен колочавської архітектури й побуту «Старе село»; музей «Колочавська вузькоколійка»; «Колочавський бокаращ»; педагогічні музеї «Радянська школа», «Чешська школа»; історико-військові музеї «Лінія Арпада», музей-меморіал «Воїнам –інтернаціоналістам» та музей місцевим повстанців «Бункер Штаєра»; музей-пам’ятку барокової архітектури кінця ХVІІІ століття «Церква Святого Духа»; шкільний етнографічний музей Івана Ольбраха. Тут можна побачити тисячі автентичних експонатів.

Крім музеїв, село може похизуватись і своїми унікальними пам’ятниками. Тут їх аж 20. Деякі по-справжньому унікальні: пам’ятник «Заробітчанам», «Вчарю», «Пам’ятник Примирення», а також «Вчительці з Вкраїни».

Дійсно незвичайним місцем, що не поступається красою жодному в регіоні, є гора Стримба – одна з найвищих вершин Українських Карпат, що розташована в масиві Ґорґани і є частиною однойменного гірського хребта, що разом з тим є природною межею між Тячівським та Міжгірським районами. Піднятися на вершину складно, проте реально, якщо долучити досвідченого провідника.

«Стримба» в перекладі з румунської означає «перекошена «крива», «вигнута». Місцеві називають гору по-своєму: Тисова. А вершину іменують так: «Гора, що захоплює дух», «Дволика», «Остання із Ґорґан».

Крім того, при сходженні на Стримбу можна відвідати єдину в Україні вівчарну школу, що діє лише влітку і є туристичною перлиною всього району.

У західній частині хребта Пишконя, у Міжгірському районі Закарпатської області, розташована високогірна водойма, що має назву Озірце (або ж Дике озеро). Воно не таке велике й популярне, як Синевир, тому тут тихо, нема купи туристів і місцевих продавців сувенірів.

Озірце досить глибоке, хоча, побачивши його вперше, можна в цьому засумніватися. Адже Дике озеро потроху заболочується, і це видно неозброєним оком. Біологи помітять тут чимало видів рослин і тварин, типових для боліт.

А довкола Озірця – краса – тиша і спокій, – адже лежить воно посеред ялинового лісу. Знайти його нескладно, за допомогою маркованого туристичного маршруту (синього) – одного з кількох, прокладених територією Національного природного парку «Синевир».

Існує цікава легенда про озеро. Коли монголо-татари нападали на ці землі, сталася дивна історія з ханом, який із награбованим добром повертався через Карпати додому. Ноша була чимала, великі багатства, золото й срібло нести ставало чимдалі важче, і хан вирішив залишити тут частину награбованого, щоб пізніше повернутися й забрати його.

Половину добра він заховав у тихій долині біля підніжжя гори, у лісі. Та Боже провидіння вирішило інакше: вода затопила долину разом з усім схованим скарбом. Утворилося озеро незвичайної краси, якому люди дали назву «Дике». Розлючений хан дізнався про це і більше ніколи в цих краях не з’являвся.

Поблизу села Вучкове знаходиться єдиний в Україні гейзер мінеральної води. Вона тут особлива – холодна. Аналогічний гейзер є в Словаччині. Місцеві розповідають, що вода тут раніше була не такою, а струмінь її сягав понад 5–7 метрів.

Усе змінилося через те, що воду «закували» у трубу. Через високий вміст заліза навколо гейзера все покрито іржею. Крім нього, у селі Вучково є пам’ятник бджолі.

Особливий музей розташований у селі Пелипець – музей дерев’яних макетів церков. Дерев’яні храми – явище унікальне, найцінніші українські зразки занесені до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО.

Автор мініатюрних шедеврів – Андрій Воробець, різьбяр-самородок із сусідніх Розток. Оскільки більшість оригіналів церков знищені, майстер відтворював їх за описами з книг. 10 років по тому місцевий підприємець придбав близько трьох десятків робіт Воробця й організував експозицію на території комплексу.

Мукачівський район

Унікальну історію має Мукачівський район – справжня перлина Закарпатського регіону, де представлені прекрасні архітектурні пам’ятки.

Почати мандрівку варто, безперечно, з районного центру, зі славетного міста Мукачеве. А саме з однієї з найдавніших українських фортець – Замку Паланок. Місто фактично будувалося навколо неприступної фортеці на рівнинній території. На жаль, не збереглося жодної інформації про дату заснування замку.

За літописами він уперше згадується в документах, датованих ХІ століттям. У 2008 році над фортецею була встановлена скульптура-монумент орла-турула в пам’ять про боротьбу угорців. Згідно з переказами, 1703 року птах приніс саблю Ференцу Ракоці.

У 1998 році у дворі фортеці звели пам’ятник Коріатовичу. За повір’ями туристів, якщо залишити монети біля підніжжя скульптури та доторкнутися до великого чи вказівного пальця «княжої руки», то з'являться незвідані багатства.

Відомо, що територія замку займає майже 14 тисяч квадратних метрів. Такі середньовічні будівлі – більше, ніж просто резиденція правлячого князя чи власність заможного барона. Споруду можна порівняти з невеликим поселенням, за стіною якого проживали аристократи, солдати, майстри, слуги та інші.

Фортеця має три трирівневі тераси, що характеризують значний вік споруди: Верхній, Середній та Нижній замки. Перший із них є найстарішою будівлею. На 6 метрів нижче збудована молодша тераса. А Нижній замок був зведений уже у ХVІІІ столітті на 10 метрів нижче від Середнього. Останній зараз функціонує як музей. Замок має безліч потаємних переходів та підвалів, де раніше за часів облоги ховалися селяни зі скотом.

Є безліч легенд пов’язаних із фортецею, одна з яких розповідає, що князь уклав договір із бісом на мішок золота, щоб той допоміг вирити глибоку яму з водою. Але казна Корятовича спорожніла, і тоді один із його помічників порадив схитрити – чорт не вказував точну кількість золотих монет, отже кинути в мішок можна було щонайменше дві монети.

Біс обурився й у страшному гніві кинувся до колодязя зі словами: «Все одно воду пити з нього не будете!». Відтоді в колодязі інколи можна почути шерехи та незрозумілі звуки. Кажуть, то вовтузиться обманутий чорт.

На території фортеці відкриті музеї з різними експонатами. Туристам пропонуються відвідати виставку писанок, також Історичний музей, де представлені експозиції ХХ століття, стенди «Фішер-Мукачево», «Будкераміка» та роботи місцевої трикотажної фабрики «Мрія». Музей побуту Закарпаття ХІХ століття – ще одне місце, де можна побачити елементи побуту, праски, знаряддя праці, хати та інші речі цього періоду.

Ратуша в Мукачеві – домінуюча споруда центральної площі міста. Триповерхова адміністративна будівля, зведена з початком ХХ століття, сьогодні розмістила у своїх стінах міську раду, туристичний центр та книжковий магазин на першому поверсі.

Головний механізм годинника на ратуші знаходиться в невеликій овальній кімнаті башти. У скляному ящику працює система шестерень і важелів, що сполучені натягнутими тросами з двома дзвонами. Кожні 15 хвилин по меншому дзвону ударяє молот, відбиваючи чверті години. Удари по великому дзвону сповіщають про цілу годину.

Візитною картою міста називають Друкарню Грінштейна, історія якої в Мукачево починається з дивного події. Наприкінці ХІХ століття житель міста Гринштейн виграв у лотерею в Парижі один мільйон доларів.

Ці гроші він привозить у Мукачево й вирішує збудувати на них друкарню. Спорудження тривало недовго й за кілька років друкарня Грінштейна починає працювати. Спершу тут друкували газети, журнали, книги, а також кольорові поштові листівки.

Почала працювати друкарня в 1945 році, наразі тут знаходиться торговий дім.

У центрі Мукачева в затишному дворику розташована резиденція князів Ракоці, котру почали будувати в 1667 році. Наприкінці ХVІІ століття споруда була однією з найкрасивіших та найбагатших у місті. Наприкінці ХVІІІ століття палац істотно перебудували за проєктом відомого німецького архітектора Йогана-Бальтазара Неймана: будинок стає двоповерховим із деякими ренесансними рисами.

Уже у ХХ столітті в колишній резиденції Ракоці розташовувались експозиція місцевого краєзнавчого музею, штаб військового з'єднання радянської армії, а згодом тут відкрили одну з середніх шкіл Мукачева. З 1979 року й донині в Білому домі діє мистецька школа.

Єдина на Закарпатті садиба зеленого туризму, що засвідчує побут, звичаї і навіть страви з напоями кельтів, розташована в місті Мукачево. Підвал, вирубаний у скельній породі глибиною у 45 метрів, став дегустаційною залою «Кельтського двору».

На схилах гори Ловачка вже більше 500-т років вирощують виноград, що зберігають у цьому підвалі. Крім того, тільки в «Кельтському дворі» є можливість поласувати справжнім житнім хлібом, вимішаним на заквасці без використання термофільних дріжджів та випеченим у глинобитній печі.

Перший в Україні дегустаційний «Медовий дім» у Мукачеві широко відкриває свої двері для всіх відвідувачів Закарпаття. Під час дегустації гості можуть почути захоплюючу історію про життя й діяльність бджіл. Тут можна дізнатися про лікувальні властивості меду, зокрема як правильно його обирати, та смачні медові рецепти.

Під час розповідей про мед гості можуть побачити цікаву експозицію, що складається з інструментів, завдяки яким пасічники видобувають мед, іграшкових бджіл та зразки меду, привезеного з 58-и країн світу.

У якості експонату в залі розташований справжній дієвий вулик із прозорими стінками, так що відвідувачі можуть спостерігати життя рою всередині. Під час дегустації можна поласувати зразками меду різних сортів, зібраних на схилах Карпат. Гостям також пропонується оцінити й інші медові заготовки: медовуху, медовий бальзам на травах та інше.

Дуже оригінальним можна вважати подарунок для містян від жителів обласного центру – мініпам’ятник кельту. Скульптурка «оселилася» на перилах мосту через річку Латориця, та за деякий час її поцупили. Довелося Кельта виготовити повторно.

На однойменній площі міста знаходиться пам’ятник Кирилу та Мефодію, установлений 1996 року. Авторами проєкту стали місцевий скульптор Іван Бровді та архітектор Олександр Андялоші. 2000 року бронзові фігури були освячені Київським митрополитом Володимиром. Цікавим є той факт, що на території Київо-Печерської лаври у 2008 році встановили копію пам’ятника в Мукачево.

У місті є ще один пам’ятник сажотрусу, що вважається не типовим для центральних площ міста. А виник він завдяки Берталону Товту, який більше 50-и років працював тут сажотрусом.

Саме скульптура цілком відтворює зовнішність Товта й користується великим попитом у маленьких дітей, які з величезним задоволенням фотографуються з ним. Проходячи повз пам`ятник, жителі Мукачева беруть за гудзик сажотруса і загадують бажання. Вірять, що воно обов`язково збудеться.

Ще один цікавий пам’ятник можна побачити в місті. Скульптура присвячена легендарній особистості – Федору Коріатовичу, людині, яка для Мукачево зробила дуже багато. Він вклав чимало коштів і сил у культурний розвиток міста.

Завдяки йому тут звели перший монастир. Але найголовніше: при монастирі Федір Коріатович відкрив першу бібліотеку, де були зібрані досить цікаві книги й рукописи. Це місце надовго стало центром культурної освіти всього Закарпаття. Федір Коріатович був прибічником православ`я і всіляко підтримував його на цих землях.

У меморіальному парку на подвір’ї реформаторської церкви розташувалася незвичайна скульптура – простягнуті руки до неба. Присвячена вона єпископу Лаші Гулачі. Урочисте встановлення пам’ятника відбулось у січні 2017 року.

Ідея та її реалізація належить відомому скульптору-монументалісту Петрові Матлу. Також на фасаді церкви розмістили меморіальну дошку з короткими відомостями про єпископа й цитатами зі Святого Письма.

У північній околиці Мукачева на Чернечій горі розташований Мукачівський православний Свято-Миколаївський жіночий монастир, історія якого розпочинається в ХІ столітті. Історичні документи засвідчують, що в Х–ХІ ст. між Угорщиною та Київською Руссю існували тісні дружні та родинні зв’язки.

Майбутній угорський король Андраш (Ендре) І (р.п. 1046 – 1060) виховувався при дворі великого князя Ярослава Мудрого, а ставши правителем Угорщини, активно підтримував православну культуру слов’ян та прагнув зміцнити Православ’я на території Угорського королівства.

Князь був ревним християнином, тому в 1360 р. на правому березі р. Латориця будує дерев’яну церкву, а також невеличкий корпус для переселення монахів з існуючої печерної обителі. Грамотою від 8 березня 1360 р. Корятович закріпив за монастирем володіння: виноградник, млин, земельні наділи, ліс, два села та декілька казенних податків для утримання монастиря.

За легендою, на Чернечій горі на князя напав хижий звір, і він покликав на допомогу святого Миколая, пообіцявши звести на його честь храм. Звіра було переможено. Місце для спорудження святині князю уві сні показав Ангел, який з’явився річкою і вказував на Чернечу гору.

У передмові до Мукачівського Літопису храм згадується такими словами: «В честь и пам’ять Святителя Христова Николая, Мир Ликийского Чудотворца возведе князь Феодор Корятович храм Божий и жилище чесным иноком и грамоту даде с висячей печатью лета 1360 месяца марта во осьмый день». Де саме розташовувався той храм, невідомо, та при вході до монастиря є хрест з огорожею, встановлений, за давніми переказами, на місці вівтаря зруйнованої церкви.

Князь Корятович заповідав, щоб його поховали на схилі монастирської гори. З 1491 р. святиня стала резиденцією православних єпископів. Під час війни між Габсбургами та семиградськими князями у 1537 р. Мукачівський монастир був зруйнований та втрачена велика частина монастирських документів. Відроджувалася обитель з 1538 по 1550 рр. У 1558-му монастир відвідали посли Івана Грозного.

Майже до ХVІІІ ст. у святині знаходилася духовна семінарія. Обитель була місцем відпочинку для паломників і мандрівників та стала центром чернечого життя, освіти, просвітницької діяльності.

У ХVІІ ст. при монастирі було створено бібліотеку, фонди якої зберігають цінні церковнослов’янські книги, видані в Острозі, Києві, Львові, Чернігові та ін. містах. Серед рідкісних пам’яток писемності потрібно виокремити «Закарпатське євангеліє» (1401) та «Біблію» Івана Федорова (1581).

За ініціативи архітектора міста Мукачево Димитрія Раца (1710-1782) та за його власним проєктом у 1772 р. розпочали будівництво головного корпусу монастиря, келій, чотирьох'ярусної вежі-дзвіниці та храму на честь Святителя Миколая, що існує й донині.

Д. Рац користувався авторитетом у Відні й домігся, щоб єпископську резиденцію перенесли в Ужгород, адже Ф. Корятович заснував монастир для монахів. Будівництво велося за рахунок міської казни та добродійних пожертвувань самого Димитрія Раца, про що свідчать грамоти та накази. Будівництво церкви було закінчене в 1804 р., куди перенесли і його останки.

До сьогодні збереглася також огорожа з вежами ХVІІ ст. і стародавня винокурня. Станом на 2010 р. у монастирі 65 насельниць. З них – 2 схимонахині, 21 інокиня, 37 монахинь та 5 послушниць.

При монастирі діє швейна майстерня, велике господарство, сади, поля, виноградники. Сестри утримують більше десяти корів, займаються бджільництвом, золотошиттям і малюванням. Перед входом у центральний храм діє іконна лавка. У монастирі є своя пекарня, де й досі випікають хліб за давніми традиціями й рецептурою.

У невеличкому селі під назвою Карпати знаходиться прекрасна споруда, казковий замок Шемборнів, що ніби зійшов зі сторінок лицарських романів. Маєток дуже популярний серед туристів, адже щороку їх приїздить сюди тисячі.

Відомо, що збудував замок Шенборнів у Карпатах з 1890 по 1895 роки граф Шенборн-Бухгейм. На місці сучасної твердині стояла дерев'яна літня резиденція цього знаменитого роду, а через півстоліття був зведений величний палац у стилі неоромантизму.

При будівництві замку використовувалася популярна на ті часи астрономічна структура. Кількість вікон відповідала кількості днів у році, число кімнат було рівним числу тижнів, а дванадцять виходів із замку символізували дванадцять місяців.

Зараз територію маєтку оточує чудовий сад, заснований ще в середині ХІХ століття. Справжньою його окрасою є невелике озеро, обриси якого відтворюють мапу тогочасної Австро-Угорської імперії. У саду можна побачити рідкісні сорти дерев: самшит, канадська ялина, катальпа, сосна Веймута, сакура, котру граф Шенборн привіз сюди власною персоною, рожевий бук. Крім того, у глибині саду розташоване «Джерело краси». Якщо вмити обличчя цією водою, то можна бути спокійним за свою привабливість.

Існує легенда, що граф був страшним ревнивцем і щоб перевірити вірність своєї дружини, змусив її спуститись із крутих скель. Якщо графиня залишиться цілою та не ушкодженою, то в її вірності немає підстав сумніватися. Вона виконала прохання, і з нею нічого не сталося, але, образившись на чоловіка, пішла від нього. Подейкують, що після її смерті, по саду гуляє привид у чорному вбрані.

Перечинський район

Перечинський район – регіон із надзвичайними краєвидами та прекрасними пам’ятками різних напрямів. Цей край відомий своїми бойківськими обрядами та звичаями, адже тут вони збереглися в первозданній формі.

Варто, без сумнівів, відвідати Перечинський край тому, що майже вся територія району – гори. Крім того, тут знаходиться вулканічне озеро Ворочівське та каскад гірських воспоспадів під назвою Лумшорський. У регіоні поширені рослини, занесені до Червоної книги.

У межах району знаходиться заказник «Шипот», а також «Соколові скелі». Про ці та інші пам’ятки можна дізнатися далі.

Любителям різноманітних СПА-процедур потрібно відвідати старий чан у селі Лумшори, особливість якого в тому, що під ним розкладають вогнище, набирають мінеральної води, додають гірських лікувальних трав. Він діє так само, як кілька сотень років по тому.

Перевагою купання в чанах є те, що ним можна користуватися цілий рік. Після відпочинку рекомендують насолодитися красою Лумшорських водоспадів, розташованих неподалік. А їх тут достатня кількість. П’ять водоспадів постійні, а кілька – періодичні, тому що пересихають. На річці Туричка можна побачити Соловей – один із найбільших Лумшорських водоспадів (заввишки 3 метри), що утворився на місці, де велика частина скелі перегородила річку.

Між лівим берегом і скелею вода вимила пологий жолоб, яким із гуркотом скочується донизу. Особливо мальовничий водоспад після сильних злив або інтенсивного танення снігів: тоді вся вода в жолоб не влізає, а виходить поза його межі одним широким потоком.

Є тут ще один великий водоспад під назвою Давір, що утворює біля підніжжя скелі невелике озеро, де можна скупатися. Не менш красиві й інші – Буркач, Переступень та Крутило. Щоправда, вони трохи менші, ніж Соловей та Давір, і мають більш сходинчасту форму. Та їх варто неодмінно відвідати.

У районному центрі знаходиться єдиний в Україні пам’ятник листоноші на честь реальної особі – місцевому працівнику відділення зв’язку Федору Фекеті, який щодня долав близько 25-и кілометрів. Одного разу він, повертаючись додому через ріку, послизнувся на каменях і впав у воду. Чоловік захворів на запалення легенів і помер. Місцеві жителі вирішили віддячити листоноші й установили пам’ятник.

Орнітологічний заказник «Соколині скелі», утворений у 1978 році, – ще одне місце, котре потрібно включити в маршрут Перечинського району. Крім того, це одне з наймальовничіших місцин у Карпатах, особливість якого полягає в тому, що на охоронній ділянці букових і хвойних лісів гніздяться багато рідкісних видів птахів.

Вертикальні скелі в північній і східній частинах заказника заселені хижими птахами, більшість із яких занесено до Червоної книги України. Знавці, любителі орнітології і прості туристи оцінять «Соколині скелі».

Така пам’ятка, як озеро Ворочівське, знаходиться на схилі колишнього згаслого вулкану Анталовецька поляна на висоті 700 метрів над рівнем моря й просто не може бути не популярною серед туристів.

Дуже цікавим є той факт, що озеро Ворочівське складається з двох водойм, кожне з яких досягає діаметра 50 метрів. Походження водойми – вулканічне. Досі навколо можна побачити фрагменти вулканічних порід. Прозорі води озера вражають своєю чистотою і невинністю, однак до цього унікального природного дива важко дістатися крізь густі букові ліси.

На території села Тур’я Пасіка розташована справжня перлина, унікальної краси пам’ятка – парк графа Шенборна площею у 12 га, витриманий у стилі доби Австро-Угорщини кінця ХІХ століття. Він відкриває для відвідувачів витончену естетику європейського паркового мистецтва. Зелена зона – це також відтворення природної та історико-культурної спадщини графського роду Шенборнів.

Урочисте відкриття парку відбулося у 2013 році. Наразі тут панує атмосфера реального прототипу.

У парку є цікаві місця, зокрема Головна Брама – своєрідний провідник в епоху Австро–Угорщини ХІХ століття.

Міст Чотирьох Євангелістів. Його величні барокові мури та фігури святих євангелістів Марка, Луки, Матвія й Івана створюють неповторну атмосферу, а завдяки майстерністі виконання й архітектурному стилю бароко нагадують ті, що встановлені на Карловому мосту в Празі. На жаль, донині збереглася тільки одна кам'яна постать, інші ж є відновленими копіями.

Озеро Тур – серце парку. Посеред нього розташований острівець, контури якого нагадують кордони Австро-Угорщини напередодні Першої світової війни. На острові, в місці розташування сучасного Закарпаття, висаджена сосна з історичної області Далмації, що в Хорватії.

Візуальне облаштування та композиція водойми сповнені символізму: острів викладено з 365-и кам'яних брил на честь кількості днів календарного року (ще одну додаткову брилу додають у високосний рік). 24 ліхтарі, що освітлюють озеро, представляють годину (24 години доби).

Біля озера розташовано збудований із каменю та дерева справжнісінький водяний млин святого Яна, всередині якого відвідувачі мають змогу скуштувати традиційні закарпатські страви та вино, виготовлене з різних сортів австрійського винограду.

На території парку можна покататися на справжній кареті ХІХ століття. А ще відвідувачі мають змогу посидіти на 22-х лавках, де зображено герб країни, що входила до складу Австро-Угорщини.

Рахівський район

Рахівський район – по-справжньому унікальний та особливий, адже приваблює на свої землі неповторною красою гір, унікальними традиціями, історією та архітектурними пам’ятками. Не можна не згадати той факт, що саме в межах Рахівського району розташована головна вершина Карпат – гора Говерла заввишки 2061 метр, що є частиною гірського хребта Чорногора, включеного до Карпатського біосферного заповідника, місця, котре, безумовно, має побачити кожен турист, який себе поважає. І це не дивно, адже до його складу входять найцікавіші та наймальовничіші місця.

Карпатський заповідник було створено в 1968 році в Закарпатській області для збереження унікальної природи Карпат від згубної діяльності людини. Тепер площа всього природоохоронного середовища займає 53 630 га. А з 1992 року заповідник уходить до міжнародного переліку біосферних резерватів ЮНЕСКО.

Карпатський заповідник включає Чорногірський масив, що поєднав аж 6 гір заввишки понад 2000 метрів. Тут же – славнозвісна Говерла. Ця назва з мадярської означає «сніжна гора».

Усе правильно, адже на вершині дійсно лежить сніг навіть у найтепліші пори року. Біля підніжжя – один із витоків ріки Прут. Славиться Говерла тим, що на її майданчику (вершині) можна сміливо розгледіти весь чорногорський хребет. Дуже прикро, що через надзвичайно велику кількість туристів гора дуже засмічена.

Ще однією складовою заповідника є Свидовецький хребет, відомий чудовими краєвидами, озерами, унікальною флорою і фауною. Увінчує його гора Близниця (1883 м). Найбільшою окрасою цих місць є букові ліси, що піднімаються до висоти 1380 м.

Тут можна побачити й цікаві лікарські рослини, зокрема арніку, що є цінною в лікуванні багатьох хвороб, а також Кузій-Трибушанський масив, що займає площу на південному відрогові Свидовецького хребта й відомий вершинами Темпа (1089 м), Менчул (1242 м) і Лисина (1409 м). Саме тут розташувався географічний центр Європи. Біля кордону з Румунією в селі Ділове Рахівського району встановлено присвячений цьому геодезичний знак.

Мальовниче гірське озеро Герешаска льодовикового походження розташовується в масиві Свидівець Рахівського району. Його ще називають Догяскою, як іменується й гора, на південно-західних схилах якої воно лежить. Мальовничі краєвиди, що відкриваються з озера, та чисте гірське повітря не залишать байдужими жодну людину, яка відвідає це місце.

Мармароський масив розташований на північному схилі Рахівських гір. Найвищою його точкою є гора Піп Іван Мармароський. Завдяки стрімким і вузьким каньйонам масив у народі називають «Гуцульські Альпи».

Подекуди в горах є скелі, вершинами хребта проходить кордон із Румунією. На території масиву є старі штольні, яким кількасот років і де живуть понад десять видів кажанів.

Ще одна частина величезного заповідника – Угольсько-Широколужанський масив, розміщений на південній частині хребта Красна. Вражають карстові печери та карстовий міст, що знаходиться неподалік села Мала Уголька, – величезна арка у вапняковій скелі Чур, що, на думку вчених, утворилася ще тисячу років по тому.

До моста важко дістатися, але це не лякає туристів. Тут розмістилася найбільша печера Карпат – Дружба, сумарна довжина усіх ходів якої налічує близько одного кілометра.

У центральній садибі Карпатського біосферного заповідника в центрі міста Рахів розташований музей екології гір, заснований у 90-х роках ХХ століття, що продовжує поповнюватися незвичайними об`єктами й сьогодні.

Музей екології гір представляє дві тематичні виставки. Це – «Природа Карпат», де зібрано експонати, що розповідають про історію, геологію, геоморфологію, ландшафт, рослинний і тваринний світ Карпатських гір. Перлиною колекції є модель водотоку разом із прибережними жителями, призначена для кращого ознайомлення туристів із природою Карпатських гір.

А також – «Природокористування в Українських Карпатах». Освоювати гори люди стали ще в пізньому палеоліті, близько 20 000 років по тому. За допомогою експозиції розкрита унікальність традиційного для цієї території гірського землеробства, а також лісокористування й господарювання українськими горянами.

В основу виставки лягло безліч незвичайних панорам і діорам. Для їх оформлення використовували етнографічні елементи, вік яких іноді перевищував не одну сотню років.

Мінеральні джерела – чи не найцінніше багатство села Кваси Рахівського району на Закарпатті. Оточене високими горами, що впритул підступають до Чорної Тиси, село розкинулося на відстані 14-и кілометрів від районного центру і 26-и кілометрів від географічного центру Європи.

Село Кваси і назву свою отримало завдяки тому, що тут на кожному кроці – джерела з «квасною», тобто кислою на смак, водою, що славиться навіть за межами України. Цілющих джерел у селі понад вісімдесят.

Згідно з історичними документами, засноване село Кваси у другій половині ХVІІ століття. Оскільки довкола цього місця безліч мінеральних джерел, вода з яких належить до унікального типу «Арзні» та «Єсентуки», першу водолікарню й купелі тут збудували за часів Австро-Угорщини – у середині ХІХ століття.

Село Кваси називають столицею ліжникарства. Ліжник – один із важливих елементів гуцульської культури. Він для горян був і залишається не тільки ковдрою, але й символом добробуту й багатства. Використовували його в народній медицині й навіть у шлюбному обряді.

При дорозі стоїть дерев'яна церква, типова для цих місць. Базиліка зведена в гуцульському стилі 1860 року. Поряд із храмом – дзвіниця, а за церквою – старий цвинтар. Ще однією святинею села Кваси є греко-католицька церква, спорудження якої датують останніми роками ХІХ століття. З цього села починається один із піших маршрутів на гору Петрос.

Ще одна особлива пам’ятка Рахівщини – це, звичайно ж, географічний центр Європи, що знаходиться в найбільш високогірній частині Українських Карпат й оточений з усіх боків найвищими гірськими хребтами. На півночі підносяться Внутрішні Горгани, на північному сході – Чорногора (г. Говерла 2061 м, найвища вершина Українських Карпат і України), на південному сході – Мармороські Альпи (г. Піп Іван Мармороський 1937 м), на заході – Свидовець (г. Близниця 1883 м). На Чорногорі розташована так само решта всіх вершин, котрі перевищують 2000 м над рівнем моря (Бербенескул, Петрос, Піп Іван Чорногоський та інші). Тут бере початок одна з найбільших річок регіону – Тиса, витоки якої, Чорна і Біла Тиса, знаходяться відповідно на Свидовці й Чорногорі.

Природа в Центрі Європи багата й різноманітна. Тут представлені значні території дикої природи, зокрема найбільші на континенті ділянки пралісів, а також трапляються більше 50 % флори й фауни України.

Свалявський район

Кожен із пересічних громадян нашої держави, колись чув про Свалявщину. Насамперед район асоціюється з лікувальними водами. Та мова піде не про мінеральну воду «Поляна квасова», бо, крім цього, у регіоні є й інші місця, варті уваги туриста.

У районному центрі, містечку Свалява, знаходиться перлина народної закарпатської лемківської архітектури – церква Святого Михайла, розташована на околиці міста (колись це було передмістя Сваляви – Бистрий). Звели її ще наприкінці ХVІ століття й перебудували в 1759 р.

Храм надзвичайно красивий. Вражає його компактність та довершеність форми. У Михайлівській церкві зберігаються реєстраційні книги про народження, церковнослов'янські книги, книги про хрещення, вінчання, одруження й смерть місцевих жителів. Усе це становить неоціненний скарб, завдяки якому мініатюрний куточок Свалявщини має свій шарм.

Ще одна святиня в районі – Кирило-Мефодіївський монастир, розташований у мальовничому місці й майже з усіх боків оточений невеликими, вкритими густими лісами, горами. Обитель є молодою, адже перший камінь у монастирі заклали в 1992 році, а відкрили святиню в 1996-му. Наразі тут несуть чернечий послух близько 30-и сестер.

У 1870 р. під час земляних робіт була виявлена могила лицаря часів здобуття угорським народом вітчизни (приблизно ІХ ст.). На голові воїна був позолочений шолом із забралом, по обидві сторони померлого лежала зброя: ліворуч – меч, праворуч – інкрустований ніж і футляр зі стрілами. На місці поховання було встановлено обеліск, біля якого щорічно восени угорські організації охорони історичних пам'яток вшановують день пам'яті.

На річці Латориця знаходиться острів Марта-Маргарита, що приваблює рибалок та вважається чудовим місцем для купання.

У центрі міста Свалява, поблизу Меморіального парку пам`яті жертв сталінського режиму, знаходиться будівля районної адміністрації. Перший поверх державної установи відведений під Свалявський районний історичний музей, експозиція якого займає дві маленькі кімнати.

Перша з них присвячена історії Сваляви. Архівні документи, фотографії розповідають про значні події, що відбулися в місті. З історією поселення тісно переплетене життя місцевих культурних діячів, про яких теж можна дізнатися в музеї.

Другий зал – етнографічний, умовно поділений на 2 частини. Найбільш цікавий –текстильний відділ, що рясніє вишитими рушниками й іконами. Цікаво, що в історичному музеї кожен відвідувач може відчути себе ткачем, власноруч створивши полотно. Особливо ця можливість радує дітей.

Цікавим є той факт, що інтер’єр музею копіює зрубові будинки, датовані минулим століттям.

Ще одна красива перлина району – гора Бужора, що по праву вважають однією з наймальовничіших на Закарпатті. Цікавим є той факт, що тут сходяться відразу кілька пам`яток. Річка Боржава прямує схилами вулканічного хребта, вона тече кількома потоками по поверхні застиглої лави колишнього вулкана.

Подібне видовище викликає захоплення і є барвистим доповненням до лісових пейзажів. Також дуже знамените гірське болото «Чорна грязь», що, на думку багатьох, має цілющі властивості. Але найважливішою та незвичайною особливістю тутешніх місць є визнаний заказник «Зачарована долина» – дивовижне місце з вулканічними кварцитами чудових форм, що нагадують цілі казкові міста. Тут є людина-велетень, старовинний замок, верблюди, соколи й багато іншого. Узагалі висота одного з цих витворів може становити від 10-и до 100-а метрів.

Гора Дунавка – найвища точка масиву Синяк Вигорлат-Гутинського вулканічного хребта, розташована на правобережжі річки Латориці Свалявського району Закарпатської області поруч із відомими далеко за межами України Кліматобальнеологічний курортами: Синяк і Карпати, розташованими в околицях сіл Синяк і Пасіка Мукачівського району;

Поляна, Сонячне Закарпаття і Сонячний у селі Поляна Свалявського району. Поляна – одне з найбільш древніх поселень у Карпатах, відоме з ІІ тисячоліття до н. е. Ось уже більше 500-т років славиться курорт у Центральній Європі своєю цілющою водою, що отримала назву «Поляна Квасова» або «Лужанська».

Варто зазначити й те, що в місті Свалява заснували парк пам’яті жертв сталінського режиму. Саме тут існував табір, де було ув'язнено тисячі людей. Наразі на цьому місці збудували Меморіальну стіну пам'яті. Щорічно тут відбувається мітинг-реквієм на згадку про ці події.

Відомим фактом є те, що на околиці міста збудували пересильний табір, де утримували арештованих, які перебували в жахливих умовах. Багато ув'язнених загинули від хвороб і голоду, інші померли через катування й масові розстріли. Усього в цьому таборі загинуло кілька десятків тисяч осіб.

Їх масово ховали впритул до військового цвинтаря. 1989 року ухвалили рішення збудувати у Сваляві меморіальний парк пам’яті жертв, які перебували в таборі. Відтоді щорічно тут відбуваються церемонії вшанування жертв політичних репресій.

1990 року було закладено фундамент парку, а в 1994 році його офіційно відкрили. Тоді багато людей узяло участь у церемонії. Називали всі населені пункти, звідки походили жертви репресій, та зазначали кількість закатованих людей.

Цей список помістили в скриню й установили біля Стіни пам'яті. Тоді ж упорядкували військовий цвинтар і звели декоративну кам’яну стінку навколо території всього меморіального комплексу. У листопаді 2004 році в парку встановили Стіну пам'яті з високою стелою, де змонтували плити з іменами загиблих.

2006 року стала відомою кількість усіх померлих. Робота над меморіальним комплексом триває. Щорічно 19 листопада в парку відзначають День пам’яті закарпатців, які стали жертвами сталінського режиму.

Форелеве господарство «Ждимир» і, за сумісництвом, тризірковий готель розташоване в селі Вовчий Закарпатської області. Населений пункт розкинувся над рівнем моря біля підніжжя гори Стій, що заввишки 1677 метрів.

Цю територію вважають однією з найбільш екологічно чистих в Україні. Вагомим плюсом для відвідин комплексу «Ждимир» є неймовірні краєвиди, що не заплямовуються присутністю цивілізації.

На ставках категорично заборонено рибалити зі своїми вудками. Не можна випускати назад у водойму вже виловлену рибу. Оскільки форель – риба гірська, то вода в ставках достатньо холодна.

Тячівський район

На кордоні зі Словаччиною розташувався Тячівський район, де знаходиться найбільше снігове місце України – гора Руська Мокра, переважна територія якої – гори. Цікавим є той факт, що саме тут знайдено одні з найдавніших знахідок Закарпаття, що стосуються кам’яного віку. Крім того, Тячівський район не схожий на інші, а все завдяки тому, що змішалися в ньому культури різних народностей.

Що ж доцільно відвідати в районі? Передусім – реформаторський костел, унікальну будівлю, засновану за часів правління короля Угорщини Ласло Великого. Період будівництва цього приміщення припадає на 1576 рік, після татаро-монгольської навали. Святиня спочатку належала греко-католицькій громаді, але потім її віддали прихожанам.

Реформаторський костел являє собою укріплену будівлю, котра захищала парафіян і жителів міста від ворога в період постійних війн. Споруду укріплено потужними контрфорсами. Спочатку вона мала щілинновидні вікна, звідки можна було вести вогонь по ворогу.

Згодом костел не раз добудовувався й ремонтувався, що відбилося на загальному дизайні будівлі. Масштабну реконструкцію провели тільки в 1810 році, коли до основної будівлі прибудували годинникову башту, поєднану з дзвіницею. Донині архітектура пам`ятника залишилася незмінною, незважаючи на косметичний ремонт. У костелі Тячева до 1944 року зберігалася унікальна бібліотека Мраморщини.

Ще одна цікава пам’ятка міста – костел Святого Стефана (Іштвана) –реформаторський храм у стилі неоготики в центрі невеликого містечка Тячів, що на Закарпатті. Зведений 1883 року та освячений на честь одного з королів Угорщини, святого Стефана, 1888-го.

У середині ХХ століття костел закрили більше, ніж на 40 років. Запрацював він знову 1988-го й наразі слугує архітектурною окрасою населеного пункту. Цікавим фактом є те, що годинник на вежі храму не справжній, а намальований. Ця досить незвична традиція є характерною для багатьох храмів Закарпаття.

Вишоватські водоспади вважають однією з унікальних родзинок Закарпаття. Вишоватський середній водоспад – один із трьох, розташованих біля села Вишоватий Тячівського району. Поки що тут буває мало туристів, адже ця пам'ятка природи не надто відома.

Якщо більшість карпатських водограїв є бурхливими й стрімкими, то Вишоватські, стікаючи з високих скель не суцільним потоком, а у вигляді ланцюжків крапель, – спокійні й повільні. Їх називають «Дівочими сльозами». Найефектніше водоспад виглядає в дощову осінь або навесні, коли тануть сніги.

Однією з унікальних пам'яток не лише Тячівського району Закарпаття, а й усієї України вважається церква Святого Миколи Чудотворця, збудована ще в ХVІ столітті. Тут дуже своєрідно поєдналися особливі стилі архітектури, монументального настінного живопису й прикладного декоративного мистецтва минулих епох.

Очевидно, що храм звели в 1470 році, проте церква має виразні ознаки споруди оборонного типу, що почали будувати ще у ХІІ–ХІІІ століттях. Як переповідають місцеві, храм святого Миколи Чудотворця був головною церквою православного монастиря, розташованого в сусідньому урочищі Одарів.

Через 330 років після будівництва церкву перенесли на нинішнє місце. Сталося це після того, як австрійський уряд видав розпорядження (так звана «йосифінська касата») ліквідувати монастир. У 2007–2008 роках цінну архітектурну пам'ятку вдалося капітально відреставрувати – грант на ці роботи надало посольство США в Україні.

У споруді замінили дах, закрили аркаду на дзвіниці сіткою від птахів, відремонтували двері. Окрім того, громада Колодного зібрала ще 47 тисяч гривень пожертв, завдяки яким зміцнили стіни, поставили браму та ковані ґрати на вікна.

На межі з Івано-Франківською областю розташований перевал Легіонів, що по-іншому іменується Рогодзи. Такій назві посприяла історична подія. У листопаді 1914 року цими місцями проклав дорогу третій піхотний полк легіонерів польського війська у складі австро-угорської армії.

Шлях був їм потрібен для того, щоб війська змогли швидко перейти на східний театр бойових дій Першої світової війни, що саме тоді розгорталися неподалік (тривав так званий Брусиловський прорив, війська російського генерала Брусилова відтісняли польську армію Пілсудського).

На перевалі поляки зазнали значних втрат, проте зупинили російське військо. Польські легіони складалися переважно з молодих людей віком 16-и–20-и років. Неподалік від перевалу на території Закарпатської області є цвинтар легіонерів, які загинули тут, відбиваючи наступ російських військ.

На місці дерев’яного храму ХІХ століття в місті Тячів зведено іншу, красиву святиню, що за час свого існування зуміла пережити не найкращі часи.

Справа в тому, що в 1948 році, коли греко-католицька церква була заборонена, храм передали православній громаді і лише у 2009 році святиню повернули греко-католикам.

Недалеко від села Велика Уголька розташоване Угольське лісництво Карпатського біосферного заповідника, на просторах якого, в одній зі скель, захована у вапняковій скелі двох`ярусна справжнісінька карстова печера чудес «Молочний камінь», що простягається на 92 метри. Ведуть у неї два ходи.

Через один можна потрапити до просторого залу, де відчуєш себе героєм казок. Зі стелі печери повільно стікає білий вапняний розчин, завдяки чому вона й іменується «Молочний камінь».

Озеро Кунігунда – найбільше з Солотвинських озер, що знаходяться в Закарпатській області. У народі цей ланцюг водойм називається «українським мертвим морем» через високий рівень солі у воді, а це майже 200 проміле.

Настільки висока концентрація речовини породжує в купальщиків відчуття невагомості при зануренні. Озеро сьогодні використовується з лікувальною метою.

У Солотвино, крім лікувальних вод, знаходиться музей історії соляних копален, поруч із яким досі збереглася величезна воронка, іменована в народі «чортовою ямою», заглянувши куди, можна побачити поклади солі.

Експозиція музею, розташованого в колишньому адміністративному будинку солерудника, знайомить відвідувачів зі знаряддями праці солекопів, різноманітними ліхтарями і світильниками, особистими речами та одягом шахтарів, різноманітними інженерними конструкціями, картами, фотографіями та документами.

Серед прекрасних духовних пам’яток району варто відвідати ще один храм, що знаходиться в селі Бедевля. Це – Свято-Іоанно-Предтеченський чоловічий монастир, зведений у 1925 році в селі Дубове. Згодом його перенесли.

У 1953 році в чоловічому монастирі проживало 12 ченців. Пізніше його розформували, а невдовзі закрили, перевівши їх у Тереблянської монастир. У 1991 році святиня змогла відкрити свої двері. Тут оселилися 6 ченців і заклали фундамент для великої церкви. Протягом 1992-го церкві повернули 8 гектарів її історичної землі.

Зараз на території монастиря зведені велика церква Іоанна Хрестителя, зимовий храм на честь Почаївської ікони Божої Матері, корпус, де живуть 16 монахів, і трапезна. У храмі є багато святинь й ікон з мощами.

Монахи, які тут живуть, мають своє господарство й навіть пасіку. Іоанно-Предтеченський чоловічий монастир – це місце з багатою історією. Святиня пережила багато не зовсім гарних подій, та, незважаючи ні на що, храму вдалося відновитися знову.

Ужгородський район

Ужгородський район – регіон із чудовою історією та неповторною культурою, багатий на різноманітні пам’ятки. Тут є місця, що припадуть до душі багатьом туристам.

Перше, що варто побачити в районі, – це прекрасні архітектурні пам’ятки та храми, зведені за різних епох. Одне з таких надбань – реформаторський костел, що знаходиться в селі Комарівці. Реформаторський костел, розташований у селі Паладь-Комарівці, звели ще в XIV столітті, проте від його первісної будівлі залишилися тільки склеп і фундамент.

До 1575 року в стінах храму вела службу римсько-католицька церква. Після святиня належала громаді реформаторів. Зазнала безліч реконструкцій та відновлювальних робіт. З початком XVIII століття сталася пожежа, під час якої були зруйновані всі конструкції будівлі, зроблені з дерева.

У 1729 році після реконструкції прибудували готичну кам’яну дзвіницю. Архітектура костелу поєднує в собі елементи, характерні як для бароко, так і для готики. Храм являє собою прямокутну в плані споруду, стіни якої зведені з цегли, перекриття виконано з дерева, а підлога – з каменю.

З правого боку від входу збереглася ліпнина в стилі бароко з передмовою на латині. Святиню оточує паркан, споруджений із каменю. На старовинних малюнках помітно, що вхід на територію костелу раніше розташовувався на південь, однак його було замуровано.

Костел у селі Часлівцях, був зведений з початком XIV століття, а в 1549 році він потрапив під крило» реформаторів. У 1774-му храм був сильно зруйнований, не мав даху. 1795 року за розпорядженням Егерського єпископа Кароля Естергазі було завершено ремонт святині. У 1797-му збудували вежу.

У 1846 та 1874 роках провели реконструкцію костелу (зокрема, уздовж головних стін нефу споруджено добудови з хорами). У 1960-му храм постраждав від пожежі та його знову відремонтували.

Чи не справжньою родзинкою Ужгородського району вважають невеличке село Невицьке, адже тут розташований справжній середньовічний замок? Споруда розмістилася на горі, на березі ріки Уж, і щороку приймає тисячі туристів. Чим же цікавий Невицький замок?

На думку багатьох істориків й археологів, часом заснування Невицького замку можна вважати проміжок між ХІІ і ХІІІ століттям. Спершу фортеця була дерев'яним земляним городищем, типовим для того часу, оточеним ровами та валами, а також трьома лініями оборони. Це укріплення слугувало форпостом для угорських князів. Потрапити сюди можна було лише через вузький гірський перехід, що ретельно охоронявся. Перших руйнувань фортеці завдала татаро-монгольська навала 1241 року.

Під час нападу майже всі дерев'яні укріплення були знищені, тому, за наказом угорського короля Бели IV, під час відновлювальних робіт взялися відбудовувати нову фортецю значною мірою з каменю. Після приходу до влади Анжуйської династії замок, що весь час перебував у епіцентрі політичних подій та інтриг, 1317 року було передано Філіпу Другету, який заснував власну магнатську династію і тривалий час володів великою частиною довколишніх земель.

Уже в період ХV–ХVІ століття замок набув сучасного вигляду. Варто згадати і про рід Другетів, адже з ними пов’язана історія споруди. Нерідко, стаючи на чолі опозиції королю й князям, Другети вступали у відкриті й запальні сутички з ними.

Наприклад, саме протистояння між Яном Х Другетом та Юрієм Ракоці призвело до того, що під час чергової військової сутички 1644 року Невицький замок було зруйновано. З того часу, в силу різноманітних обставин й утрати стратегічного значення, фортецю покинули, а про її відновлення навіть не йшлося.

Про замок згадали вже в 1970 році, коли тут розпочалися реставраційні роботи. Наразі фортеця, а точніше її руїни, – серпантин кам'яних укріплень, замкові стіни та дві сторожові вежі типу донжон із дерев'яними дахами та віконцями. Також замковий комплекс включає «Сад Вагнера» (парк, закладений 1879 року) та залишки фонтану з природнім тиском води.

У селі Нижнє Солотвино знаходиться нереальної краси пам’ятка – дендропарк «Дренівська купіль» – неймовірне поєднання краси природи й сучасності. Це справжнісінький ботанічний сад із величезною кількістю насаджень із різних куточків світу. На понад 10-и гектарах ростуть незвичайної краси квіти, ліани та інші шедеври ботанічного мистецтва.

Село Середнє вважається центром виноробства на Закарпатті. Тут знаходяться винні підвали, закладені ще в 1557 році, що будували взяті в полон турки. Їх загальна довжина сягає більше 4,5 кілометрів. Спочатку підвали використовувалися як підземний притулок (на випадок раптового нападу ворога), проте незабаром придбали нинішній статус винного сховища.

Їх численні тунелі зроблені з пористої вулканічної породи – туфи. Температура повітря всередині подвалів становить +12 ºС, що сприяє правильному й тривалому зберіганню винної продукції, що витримується виключно в масивних дубових бочках. Сюди постійно організовуються екскурсії, під час яких можна не тільки спробувати ексклюзивні сорти вин, а й придбати їх у фірмовому магазині.

Хустський район

Ще один район в Закарпатській області, який повинні відвідати туристи, подорожуючи мальовничим Закарпаттям, – Хустський.

Єдине місце в Карпатському заповіднику, що репрезентує гірську долину, – Долина нарцисів, котра знаходиться в урочищі Кіреші, всього за 4 км від міста Хуст. Її особливістю є те, що за звичайних умов нарцис вузьколистий не росте на такій низькій висоті. Цей вид можна зустріти у високогір’ях Альп.

Хустський замок – ще одна пам’ятка архітектури в Хустському районі. Це колишня потужна фортифікаційна споруда, збудована як угорська королівська фортеця для захисту соляного шляху з Хустських воріт і прикордонних районів. Наразі від твердині залишилися тільки окремі фрагменти.

Перші згадки про Хустський замок датуються 1191 роком. Саме таку дату було знайдено на одному з каменів. Проте однозначної думки щодо першого власника замку серед істориків немає. Одні пов’язують будівництво фортеці з воєводою на ім'я Хуст, інші – з королем Ласло І. Проіснував Хустський замок недовго.

У 1241 році до нього наблизилася орда Батия, і вже за рік фортецю повністю розорили татари. У 1281–1321 роках твердиня належала князям Галицько-Волинської держави, а опісля знову повернулася під владу угорської корони. Тоді ж Хуст офіційно отримав статус коронного міста, що означало наявність особливих привілеїв: звільнення від майнових та грошових податків (крім королівського й церковного), вільне місце визначення поселення, місцеве самоврядування, а пізніше – й охоронний гарнізон.

Згодом замок захищав місцеве населення та знать від набігів хана Гірея. У ХVІ столітті Хустський замок з усіма його маєтностями передали в оренду угочанському жупану Габору Перені. У цей час за фортецю нерідко воювали Габсбурґи та семигородські князі, на неї нападали турки й татари.

Знищила замок стихія. З південно-східного боку в'їзд у браму був захищений вежею, де містився пороховий склад гарнізону. Під час грози 1766 року блискавка влучила у вежу та спровокувала страшний вибух, котрий знищив Хустський замок.

Після цього неодноразово робили спроби його відновлення, але згодом вирішили вивести гарнізон у Мукачівський замок. 1798 року буря пошкодила останню башту замку, після чого місцева влада дала дозвіл розібрати фортецю на будівельне каміння.

У списку пам’яток Закарпаття з’явилося ще одне місце, де наполегливо рекомендують побувати туристам, – ферма буйволів у Стеблівці під Хустом. Тут можна побачити тварин, які споконвіку жили в цьому регіоні. 29-річний громадянин Німеччини з нареченою-українкою організували в Закарпатті «станцію порятунку» тварин, які зникають.

Тут мешкає найбільше стадо буйволів в Україні, кілька нащадків карпатських коней тарпанів і напівдикі свині мангалиці. Відродити буйволів у Стеблівці вирішили німецькі ентузіасти. Зараз в Україні живе всього 45 цих тварин. Вони не занесені ні в Червону книгу, ні в реєстр домашньої худоби.

Уперше побувавши в нашій країні три роки по тому, громадянин Німеччини Мішель Якобі випадково дізнався про цю парадоксальну ситуацію. І порятунок норовливих карпатських буйволів став його улюбленою справою.

Водоспад Городилів розташований за три кілометри від села Іза Хустського району. Він бере початок в місці з`єднання гір Роронд–Тете й Іліна та складається з трьох основних каскадів і кількох менших. Висота падіння води у найвищому каскаді – 5 метрів.

Мальовниче Вільшанське водосховище, котре розкинулося серед лісистих гір, було штучно створене 1956 року у рамках проєкту будівництва Теребле-Ріцької гідроелектростанції, особливістю якої є те, що вона – єдина у світі, що стоїть на двох річках (Теребле і Ріці), поточних паралельно на відстані приблизно 4 км.

Завдовжки водойма 10 кілометрів, завширшки – до одного кілометра. Загальна площа становить близько 80-и гектарів. Глибина рукотворного моря не перевищує 10-и метрів. Вільшанське водосховище живиться водами річки Тереблі, що бере початок в озері Синевир.

Для будівництва споруд ГЕС, улаштування самого водосховища, створення греблі довелося затопити кілька сіл. Людей завчасно попередили й виселили в інші сільські місцевості. Багато хто до кінця не вірив, що потрібно залишати рідні землі. Заввишки гребля 46 метрів, а завдовжки – 153.

Не дивно, що поруч із таким великим об'ємом води з'явилося чимало оповідей чи навіть легенд. Одна з них розповідає таємничу історію про дивовижну істоту, яка живе на дні озера. Проте, побачити її не так уже й просто. Як мінімум, потрібно завітати до Вільшанського водосховища.

Ужгород

Особливої уваги потребує Ужгород, що, ніби за сумісництвом, є обласним центром. Місто не схоже на інші міста в Україні й вабить туристів з усіх куточків нашої держави й навіть світу.

Головним туристичним місцем в Ужгороді називають однойменний замок. Уперше фортеця згадується в хроніці «Діяння угорців». Заснування замку датується ІХ століттям і пов’язується з легендарним князем Лаборцем. Фортеця на той час була дерев’яною і складалася з дитинця й частоколу.

Угорці напали на князівство Лаборця і спалили замок. У Х столітті територію цитаделі завойовують угорці, які розпочинають будівництво нової споруди. Внутрішнє подвір’я замку прикрашає не лише сад, а й міфічні статуї.

Найперше, що впадає у вічі, – це скульптура давньогрецького героя Геракла, де зображено його перемогу над багатоголовою змією. Неподалік ще одна статуя грецької міфології – провідник померлих душ Гермес. Також є цікава бронзова скульптура птаха турула (сокола), пов’язаного з легендою про визвольну боротьбу.

Про фортецю є легенда. Події, описані в ній, відбуваються в ХVІІ столітті, коли замком в Ужгороді володів граф Другет, чия донька мала неземну красу. Слава про неї ширилася далеко за межі міста.

Одного разу, коли поляки хотіли здобути замок, відправили до нього своїх воєвод, щоб розвідати ситуацію. Так сталося, що один із них познайомився з донькою Другета. Вони з першого погляду закохалися один в одного.

Дівчина через свої почуття розказала полякові про всі таємні ходи. Дізнавшись про зраду, батько наказав слугам замурувати рідну донечку в стінах фортеці. З того часу душа загиблої не має спокою і блукає коридорами палацу, чекаючи свого визволення з мурів.

Дуже цікавим є музей народної архітектури та побуту – справжнє українське село посеред міста. Має він такий вигляд: майже на 2-х гектарах землі представлені 10 районів Закарпаття – Ужгородський, Хустський, Тячівський, Свалявський, Рахівський, Мукачівський, Міжгірський, Великоберезнянський, Іршавський та Воловецький.

На території можна зустріти зразки будинків горян – бойків і гуцулів, лемків, угорців, а також долинян, які оселилися в низинних районах, і румун, які живуть в Закарпатті. Кожен збудований в особливому стилі, притаманному тому чи іншому регіону. У музеї під відкритим небом розміщені 7 садиб, 6 житлових будівель, церква, дзвіниця, школа, кузня, млин, корчма. Крім хаток, тут ви знайдете вироби столярів, бондарів, гончарів, ткаль і вишивальниць. Усього – близько 14 тисяч експонатів!

Є тут і старовинна церква, якій 240 років. Зведена вона в стилі дерев’яних церков Закарпаття. Усередині святині – старовинний чотирьох'ярусний іконостас із різьбленим орнаментом, іконами, датованими ХVІІ–ХVІІІ століттям. Храм працює. Увійти в нього, щоб помолитися, може кожний.

Поруч розташована дзвіниця. Особливо багато людей збирається на великі релігійні свята. Тут можна освятити паски або отримати благословення на Водохреще. Дзвіниця з села Вільховатий є унікальною пам'яткою. Це – остання у світі шестигранна гуцульська дзвіниця, що працює. Збудована з ялини.

Є в музеї й інші цікаві місцини, що не залишать нікого байдужими.

Гарний двоповерхових будинок Гізелли в Ужгороді – унікальна архітектурна пам’ятка, що збереглася донині. Колись це був перший дівочий церковний заклад міста.

Сьогодні тут розміщується музичне училище імені Д. Задора, що з’явилося після приєднання Закарпаття до України. Споруда отримала ім’я доньки герцога Генріха Другого Баварського – Гізелли Баварської. Як свідчить історія, у 995 році її руки попросили для Іштвана Першого вельможні посли, а наступного року в Німеччині зіграли весілля. Після чого молоде подружжя вирушило до Угорського королівства. У ті часи роль Гізелли стала величезною в латинізації угорських володінь.

До прекрасних пам’яток Ужгорода сміливо можна віднести місцевий ботанічний сад, де представлені унікальні види флори, зібрані зі всього світу. Магнолія, сакура, софора японська, верба вавілонська й багато інших.

В оранжереї саду ростуть тропічні та субтропічні рослини: папайя, банани, мімоза, евкаліпт, 10 видів пальм і аж 250 видів кактусів. Усе різноманіття важко собі уявити, тому це варто побачити. А розарій може похвалитися 120-тьма видами троянд. Уявіть, яке різнобарв'я!

Неподалік від замку в Ужгороді є неповторної краси храм – Хрестовоздвиженський кафедральний греко-католицький собор. Відомо, що славнозвісна імператриця Марія-Терезія віддала його в користування греко-католикам.

У середині церкви знаходиться іконостас у стилі бароко, стіни та ікони розписані відомим художником Йосипом Бокшаєм. У підземеллях собору є крипта, де поховані місцеві єпископи. Навпроти храму розташований маленький сквер, присвячений австрійській імператриці Марії-Терезії.

На театральній площі знаходиться велична єврейська синагога. Аналогу їй немає в усій Європі, бо вона унікальна. Зведена в 1904 році за проєктом архітекторів Д. Паппа та С. Ференца.

Споруда виконана в неомавританському стилі – це поєднання романтизму з візантійськими та арабо-марокканськими мотивами. Після тотального винищення євреїв 1944 року в Ужгороді радянська влада синагогу переробила під філармонію. З 1950-х років ця концертна зала є однією з найкращих у місті.

Ужгород славиться своєю липовою алеєю, найдовшою у Європі: її протяжність становить більше 2-х кілометрів. Липи посадили за часів Чехословаччини в 1928 році. Тут – кілька видів цих дерев, що цвітуть зазвичай у червні, а приємний їх аромат чутний на всю округу.

З набережної відкривається чудовий вид на річку Уж. Нею завжди можна спустися до води й перепочити, милуючись краєвидом. На початку липової алеї розташована одна з найстарших шкіл Ужгорода – пам’ятка архітектури, збудована в 1912 році.

Варто згадати і про музей, що розмістився в колишньому будинку правління Ужанського комітату (за Угорщини на комітати поділялася сучасна Закарпатська область). Будівлю зведено в 1809 році. Художній музей діє з 1979 року і названий на честь одного з корифеїв художнього мистецтва Закарпаття – Йосипа Бокшая.

Експозиція представлена творами живопису, графіки, скульптури епохи Відродження й французького романтизму. Постійно проводяться тематичні виставки. Представлені роботи закарпатських художників, найвідоміші серед яких – А. Ерделі, Ф. Манайла, А. Коцки, Ю. Герца та вже згадуваного Й. Бокшая. Художній музей має чудовий внутрішній двір. Якщо ви хочете збагатися духовно, то вам сюди.

Особливої уваги потребує по-справжньому унікальна родзинка міста. Це –мініскульптури, розкидані по всьому Ужгороду. Більшість із них зосереджена в центральній частині міста, вздовж набережної, на березі річки Уж. Кожна скульптура унікальна й прекрасно відтворює атмосферу Ужгорода.

Серед них є Гаррі Гудіні, Їглавські їжачки, солдат Швейк, вузол Кротона, статуя свободи, кубік Рубіка, Миколайчик, пароплав «Карпатія», кукоц, Джон Лорд, Моцарт, Ейфелева вежа, малий Уж і ще дуже багато інших найрізноманітнішої тематики. Прекрасні скульптурки просто не залишать нікого байдужими.

Для поціновувачів сучасного мистецтва потрібно відвідати арт-галерею, адже тут зібрано твори сучасних митців. Експозиція поновлюється мало не щомісяця, крім того, у галереї відбуваються тематичні концерти.

Беззаперечно, до міста варто приїхати, щоб на власні очі побачити «Західноукраїнську Японію», адже тут цвіте прекрасна сакура.