Вінницька область

Барський район

Необхідно відвідати саме містечко Бар, що має і неофіційну назву – Подільський клаптик Італії. Історію міста датують початком 1425-го року. Щоправда, тоді ані назви Бар, ані самого міста ще й близько не було. Зате на протилежному (від теперішнього Бару) боці річки Ров розташувалося селище, котре також іменувалося Ровом. Зараз на тому місці розкинулося селище Чемериси Барські, а від старовинної твердині лишився крутий пагорб, звідки відкривається чудовий краєвид на теперішній Бар. 1537-го року селище Рів разом із навколишніми землями в місцевого воєводи купує польська королева Бона Сфорца (так, це саме на її честь іменується гора Бона в Кременці). За її велінням на протилежному боці річки зводиться нова дерев'яна фортеця, навколо якої утворюється поселення. Новітнє місто назвали Баром на честь італійського міста Барі, де, власне, народилася королева Бона.

Воно одразу ж отримало великі привілеї, місцевих жителів звільнили на 16 років від податків, а самому Бару було надано Магдебурзьке право. Власне, справжня історія міста розпочалася саме тоді, рівно 475 років по тому.

Із тих часів воно безліч разів спустошувалося татарами і знову відроджувалося, відвойовувалося повстанськими військами в польської шляхти й поверталося назад до Речі Посполитої, переживало багато інших буремних подій, і врешті дійшло до сьогодення у вигляді звичайнісінького районного центру. А про колишню велич тепер свідчать лише численні архітектурні пам'ятки.

Бар – маленьке компактне містечко, що довго шукати не доведеться. Адже, коли виходите на автовокзалі, одразу ж бачите Кармельтський монастир (пам'ятка архітектури XVII ст.) Дуже шкода, але зовнішній вигляд костелу залишив відбитки часів радянського атеїзму. Тоді монастир припинив виконувати свої релігійні функції, а частину келій обладнали під житлові квартири.

Споруда потроху занепадала й руйнувалася, аж поки з приходом незалежності опіку над ним не взяли сестри-бенедиктинки.Окрім костьолу з монашими келіями, при монастирі існував і колегіум. Імовірно, що він був розташований саме в стінах будівлі. Якраз тут 1768-го року було утворено Барську конфедерацію, що мала на меті протидіяти втручанню Росії у справи Речі Посполитої.

Щоправда, конфедерати були досить швидко розгромлені, а сама Річ Посполита припинила своє існування, розчинившись у Російській та Австро-Угорській імперіях. Із початком ХІХ сторіччя, опісля польського повстання, католиків-кармелітів випроводили з кляштору, а натомість монастир передали православним, від перебування тут яких і лишилася на згадку висока надбрамна дзвіниця.

Недалеко від монастиря розташований напівзруйнований будиночок, котрий має цікаву табличку з надписом про те, що з 1874-го по 1877 тут проживав український літератор Михайло Коцюбинський. А це означає, що спорода є цінною історичною державною пам’яткою архітектури. Також у містечку є прекрасний костел Св. Миколая, збудований у 1811 році, а рівно за сто років перебудований у стилі неоготики.

Місцеві жителі надзвичайно пишалися святинею і стверджували, що Барський костел є зменшеною копією Київського – роботи архітектора Городецького.

Цікавим місцем варто назвати й міський парк, що розкинувся на руїнах Барської фортеці. Від колишньої могутньої твердині (однієї з найпотужніших на Поділлі), спроєктованої самим Гійомом де Бопланом, на сьогодні лишилися тільки рештки фундаменту, що поросли пишними бур'янами й кущами. Фортецю, новітню на той час, почав руйнувати Максим Кривонос разом із козаками, які під час штурму були дуже винахідливими.

По інший бік від костелу розмістилася ще одна архітектурна пам'ятка – церква Успіння Пресвятої Богородиці. Також у місті знаходиться колишній монастир єзуїтів, а тепер уніатська церква – також святиня.

Окрім старовинних пам’яток, у Барському районі налічується ще 88 – радянської епохи та Великої Вітчизняної війни.

Бершадський район

Урочище «Устянська Дача» (ботанічний заказник загальнодержавного значення, с. Поташня). До складу природно-заповідного фонду району входять 14 об’єктів, площа яких становить 781,72 га. Серед них – створене в 1982 р. урочище «Устянська дача» – ботанічний заказник загальнодержавного значення, цінний лісовий масив з дубово-ясеневими насадженнями з домішкою реліктової берізки, липи серцелистої площею 173 га.

Вінницький район

Перлиною Вінницького району сміливо можна назвати Архітектурно-парковий комплекс «Маєток Грохольських – Можайських». Палац Грохольських, розташований у селиці Вороновиця, неподалік Вінниці, – комплекс споруд кінця XVIII століття, виконаний у стилі раннього класицизму. Садиба заснована у 80-х роках XVIII століття польським магнатом графом Міхалом Грохольським (1705–1765), сином брацлавського судді Францішека Ксаверія Грохольського. За планом будівля мала слугувати оборонним замком-палацом, недалеко від якого знаходилися дві башти, від котрих тягнулися рів і вал.

Згодом Палац Грохольських дещо перебудували: саму споруду зробили вищою і добудували два павільйони. Одночасно зводять нові господарські приміщення, голубник, нові стайні. Частина елементів, на жаль, була зруйнована, проте сьогодні можна побачити флігелі, залишки павільйону й водонапірну вежу, стилізовану під архітектуру середньовіччя. Хоча садиба Грохольських перебудовувалася, все одно мала схожість із замком.

У середині маєтку розташовувалися такі зали: чорний, арабська, турецька, їдальня, помпейский, гербовий. Крім того, у садибі знаходилася величезна бібліотека, де зберігалися 10 тисяч томів французькою, англійською та польською мовами, колекція лицарських обладунків та зброї. На території маєтку розміщувалася стайня для породистих коней.

Гайсинський район

Гайсинський район також славиться своєю історією. Узяти хоча б с. Кунка. Тепер це Кунківська об’єнана територіальна громада.

Кунка – давнє поселення, що згадується в літописних документах, датованих 1592-м роком. Там указано, що один із братів Слупічів на гористій місцевості, розташованій на схилах по обидва боки невеличкої річки Кунка, заснував нове поселення м. Куна, або Нова Куна.

На прилеглих його територіях знайдено поселення Трипільської, Черняхівської, Білгородської, Зарубинецької, Ранньослов’янської та Cлов’янської культур. Це свідчить про те, що люди в цій місцевості проживали з давніх-давен.

У середині XVIII ст. село належало Кароль Наленч-Джевецькому (1805–1879), польському офіцеру, який володів кінним заводом. Його дружиною була Гортензія Ярошинська, яка походила з відомої на Поділлі сім’ї. У маєтку Кунка 26 вересня 1844 р. у них народився син Стефан.

Унаслідок русифікації освіти після 11-го поділу Польщі та трагічного повстання 1831 року на Поділлі, батько Стефана Джевецького зі своїм сином у 1859 році виїхав у Францію й віддав його навчатися до ліцею Св. Варвари в Отей, по закінченню якого Стефан Джевецький продовжив навчання в Центральній школі мистецтв і ремесел Парижу, де його друзями були знаменитості Гюстав Єльфль, автор всесвітньої башні в Парижі та в подальшому знаменитий кораблебудівник академік А. Н. Крилов.

Учений і конструктор у галузі підводного кораблебудівництва, авіації і морської техніки, винахідник перших бойових підводних човнів, Стефан Джевецький прославився в цивілізованому світі своїми різнобічними науковими інтересами. Він перший на Україні розробив проєкт і збудував в Одесі підводний човен.

На честь Стефана Джавецького 15.05.2004 року в м. Одесі відкрито пам’ятник. У селі Кунка на приміщенні Кунківської середньої загальноосвітньої школи прикріплена пам’ятна дошка з ім'ям С. К. Джавецького.

Не менш унікальним місцем Гайсинського району, що відображає яскраву сторінку гончарного промислу не тільки Гайсинщини, а й усього Поділля, є Музей гончарного мистецтва, а саме музей-садиба братів Герасименків, що знаходиться в селі Новоселівка – одному з найважливіших центрів південно-східного Поділля, відомому давніми гончарними традиціями, красою та своєрідним характером керамічних виробів.

У 20-ті роки минулого століття тут жили й творили учасники Всесоюзних та Міжнародних художніх виставок видатні майстри-брати Яким та Яків Герасименки, які виготовляли яскраві композиції на декоративних блюдах, кахлях, полив’яний цеглясто-червоний посуд, розписаний рудим, зеленим та білим ангобами.

Створювали дивовижні, традиційні за формою, оздоблені рослинними та геометричними орнаментами куманці, барильця, баньки, баклаги, кахлі, тарілки, полумиски, блюда, гладущики, горщики, іграшки, фігурний посуд, а також чайні та столові сервізи.

Після закінчення Другої світової війни їхні декоративні тарелі, блюда, посуд експонувалися у Вінниці, Києві, Москві, Ленінграді (нині Санкт-Петербург), Парижі, Нью-Йорку, за що автори неодноразово удостоювалися золотих медалей. Продовжувачкою традицій Якова та Якими Герасименків називають їхню племінницю Фросину Іванівну Міщенко – заслужену майстриню народної творчості, члена Національної спілки майстрів України, яка виростила цілу когорту своїх талановитих послідовниць.

Серед її учениць –Валентина Живко, Тетяна Дмитренко; Шпак Тетяна, заслужений майстер народної творчості, нині – директорка Новоселівського музею-садиби братів Герасименків, що було засновано в 1988 році з нагоди 100-річчя від дня народження Якима Герасименка в будинку, де народилися відомі майстри.

Фонд музею, що має статус «державного», налічує 903 одиниці. У музейній експозиції представлено роботи місцевих бубнівських майстрів, які спеціалізувалися здебільшого на виготовленні ужиткового посуду (мисок, макітер, горщиків), а також виготовляли будівельну кераміку (із XVІІ ст. – круглі кахлі). Особливе місце серед виробів посідали керамічна іграшка, дрібна пластика (ікони, хрестики, тощо).

Щорічно тут організовується близько 60-и екскурсій, що відвідують біля 5 тис. осіб. Музей визнано переможцем конкурсу «Сім чудес Вінниччини» в номінації «Перлини Поділля». Декілька разів тут відбувалися творчі Всеукраїнські симпозіуми-практикуми з народного гончарства.

Наступним місцем, яке варто відвідати в районі, є Гранівський монастир (с. Тишківська Слобода). Для України, особливо Центральної, подібні до Гранівського монастиря атракції зовсім не характерні – православні храми, розписані ззовні, можна зустріти в Молдові та Румунії, але на Вінниччині...

Зовнішні оздоблення перетворили доволі простеньку єпархіальну за стилем будівлю в унікальний монастирський собор.

Це колоритний шедевр, що, на жаль, нині руйнується й утрачає свою велич. Згідно з легендою, його заснував афонський чернець Онуфрій, який поселився недалеко від Гранівського замку (нині й сліду немає) та викопав цілющу криницю з животворною водою, згодом навколо якої і зріс монастир.

Жмеринський район

Палац і парк графа Львова в с. Чернятин – пам'ятка архітектури XVIII ст. Два століття Чернятинський палац пережив більш-менш благополучно. Навіть після неодноразових перебудов, у тому числі й радянських, усе ж залишилося те, на що можна подивитися.

Будівля доглянута й має цілком пристойний вигляд. Чернятин хутір виник приблизно в XVII столітті. Не надто заселена місцина мало цікавила можновладців, аж поки за пізньої Речі Посполитої не почався масовий розпил Поділля на панські маєтки. Чернятин дістався не надто багатим шляхтичам Вітославським. Загалом на 30 га парку було висаджено майже 100 видів дерев.

Край мережива ставків та алей стояли скульптури й альтанки, від котрих, звісно, не залишилося й сліду. Вціліла хіба одна з кам’яних чаш, прикрашена барельєфами. Найстаріша, південна частина палацу, прикрашена масивною, однак не надто високою вежею. Над майже замковим надвершям за лицарським звичаєм майорів прапор із родовим гербом.

Достеменно відомо, що неоготична частина палацу постає в 1830-х, за газдування Інгасія Вітославського. Авторство приписують мальтійському архітектору Генріху Іттеру, який взяв участь у розбудові палаців у Рівному та Дубно.

У 1865-у геть збіднілі Вітославські продають маєтки російській поміщиці Марії Львовій. Ажурна тераса – спомин про доробки нових господарів. Найдивніше те, що до сьогодні збереглося більшість інтер’єрів – просто унікальний випадок для провінційних споруд. Значна частина оздоблення симетрична до готичного рішення фасадів. Палац і нині виглядає шляхетно, хоча й не по-версальськи.

Іллінецький район

Іллінецький район славиться досить оригінальною цікавинкою, а саме – кратером астероїда Іллінецька астроблема (с. Лугова), що є найдавнішою на Українському кристалічному щиті. Її вік приблизно становить 400 мілійонів років.

Поняття «астроблема» походить від грецьких слів «astro» – зірка, зоря; та «blema» – рана (геологічна структура древнього метеоритного кратера. Це місце на Поділлі несе на собі відбиток («шрам») грандіозної події планетарного масштабу – зіткнення нашої планети з кометою чи астероїдом.

Усебічні дослідження засвідчили, що Іллінецький кратер має космічне по¬ход¬жен¬ня.

У його імпактитах виявлено підвищений, порівняно з земним, уміст нікелю, іридію, кобальту в співвідношеннях, характерних для порід, забруднених метеоритною речовиною. І це дало змогу однозначно й остаточно ідентифікувати таку геологічну структуру типовим метеоритним кратером.

Ще одним сакральним місцем Гайсинського району є Свято-Михайлівська п’ятикупольна церква в с. Дашів, споруджена в 1764 р. без жодного цвяха у стилі українського бароко. Занесена до переліку пам'яток дерев’яного зодчества ЮНЕСКО.

Назву храм отримав завдяки тому, що в народі давні п'ятибанні дерев'яні святині називали козацькими й освячували на честь Святої Покрови або Архангела Михайла. У першій половині ХІХ ст. до споруди прибудували низькі прямокутні приміщення, виконали розпис. У 1936 р. Свято-Михайлівську церкву закрили, дзвіницю знівечили, церковний інвентар знищили і влаштували тут колгоспний склад.

Лише в 1941 р. під час німецької окупації храм відродили. Церква діяла впродовж усього радянського післявоєнного періоду, а захищала її охоронна грамота пам'ятника архітектури XVIII ст. Сьогодні Михайлівський храм вважається одним із кращих творів подільської школи дерев'яного зодчества.

Калинівський район

У ХV ст. поселення Янів (Іванів) належало родині Мишoк гербу Корчак. 1410-го русин Адам Мишка розпочав у Янові будівництво великого оборонного замку, котрий потім добудував його батько Микола Мишка. У 1452 р. король Казимир IV Ягеллончик надає Петру Мишці у володіння повіт Холонів, від назви якого й потомки Петра почали зватися Холоневськими.

Із початком ХVІІІ століття власником Янова був Іван Мишка-Xолоневський. Після нього – його син Адам, котрий побудував палац, де на рослиному орнаменті знаходився родинний герб Корчак. Янівський палац найчастіше називали замком. Будівлю споруджено з його руїн.

У палаці знаходилися портрети Адама й Миколи Мишки з 1469 р., у кількох залах – розташована велика бібліотека, фонд якої становив 10.000 томів. 20 листопада 1781-го Янів відвідав король Станіслав Август Понятовський. Тоді місто належало дубенському старості Рафаїлу Мишці – учасникові Торговицької конфедерації, кавалеру ордену Орла Білого та Св. Станіслава, який жив у Янові, що перейшов далі його сину Станіславу, відомому священнику, доктору теології, літератури.

Тут, до речі, він і помер. Замок належав родині Холоневських до кінця ХІХ ст. Із чотирьох боків твердиню оточували оборонні вежі. У селі Іванів Калинівського району зберігся унікальний костел Непорочного зачаття діви Марії, розташований поряд із замком Холоневських.

При ньому є монастир Бернардинів. Дата побудови святині – 1780 рік. Зведений за гроші Адама Холоневського. Мабуть, коли він будував собі палац, заодно спорудив костел із монастирем. Інформація щодо святині майже відсутня. Відомо лише, що в 1935 році костел закрили через відсутність прихожан.

У храмі діяв клуб, потім –спортивна школа. Досі на фасаді «горить» п'ятикутна червона зірка. Колись інтер'єр костелу нагадував інтер'єр однієї з бокових каплиць собору Святого Петра в Римі. За радянських часів у приміщеннях монастиря розташовувався дитячий будинок для розумово відсталих дітей. У 1991 році храм повернули громаді, яка використовує його за призначенням.

Стилістика споруди вельми типова для костелів центральної Україні. Але все ж є в ньому родзинка, що його робить унікальним. Затертий червонуватий відтінок на стінах додає святині виразності, яскравості й епохальності. Костел і замок-палац – прекрасний цілісний ансамбль, що передає дух тих часів.

Козятинський район

Ще один із районів, багатий на пам’ятки, це Козятинський.

А Свято-Преображенська церква в с. Поличинці – одна з його перлин, пам'ятка архітектури XVII ст. За даними історичної енциклопедії, історія святині тісно пов’язана з історією села. Поселення Поличинці, відоме з ХVІ ст., уходило до Бердичівського повіту, що належав польським магнатам. Францішек Хоєцький, у спадок якому дісталося село 1750 року, був людиною дуже набожною, ревною у вірі.

Будучи на вершині військової кар'єри, він неподалік будує костьол. Поважаючи українську віру, культуру й традиції, у Поличинцях, на місці колишньої дерев’яної, споруджує нову, камінну, православну, у минулому – уніатську церкву зі старою дерев’яною дзвіницею. Сьогодні цей кам'яний Свято-Преображенський храм, збудований на високій горі в центрі села, називають шедевром архітектури, яких по Україні небагато.

Не менш цікавим та оригінальним місцем є заснований 1986 року в мальовничому куточку с. Білопілля, що здавна славиться хліборобською працею, народний музей Хліба «Вітряк», експозиція якого вістує про історію хліба з найдавніших часів до сьогодні й детально розповідає про життя й побут східних слов’ян. Тут демонструються коси, серпи, ціпи, граблі та інші експонати, котрі свідчать про те, що східні слов’яни займалися землеробством та ремісництвом.

У музеї є відділення технічних культур. На видному місці – літературні джерела про землю, хліб. У приміщенні вітряка відкриваються експозиції, що немов зійшли зі сторінок історії, ожили й промовляють:

• «Хліб війни»
• «Хліб блокадного Ленінграду»
• «Трагедія українського народу – голодомор 1932-1933 років»
• «Від колосу – до космосу»
• «Бережіть хліб»

Село Сестринівка Козятинського району стало колискою великого вченого-історика, громадсько-політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського. Адже саме тут бере свій початок родове коріння першого Президента Української Народної Республіки. У 2006 році на місці будинку, де проживав вельми поважний і шанований усіма місцевими й довколишніми прихожанами священник Захарій Іванович Оппоков (дід Грушевського) і куди часто навідувався Михайло, відкрито музей.

Матеріали музейної експозиції висвітлюють головні аспекти життєвого і творчого шляху М. С. Грушевського, його родинні корені (а саме родовід великої і благородної родини Оппокових). З'ясовано роль діда Захарія – священника Покровської церкви с. Сестринівки – у становленні світогляду молодого Грушевського. Надзвичайну цінність має залікова книжка за 1893 рік геніальність Михайла Грушевського, людини рік студента богословського факультету Львівського університету Івана Березовського з власноручним підписом М. Грушевського.

Особливу цінність в експозиції музею становлять матеріали, що стосуються М. Грушевського-політика, який з березня 1917 року по квітень 1918-го очолював Центральну Раду УНР. Наукова спадщина, архівні документи, листи, газетні публікації – усе документально засвідчуює енциклопедичні знання організатора українського наукового життя, провідного історичного діяча у всеукраїнському і світовому вимірі.

Крижопільський район

Меморіальний музей академіка Данила Кириловича Заболотного засновано 1929 року. Будівля знаходиться на території садиби, що належала родині Заболотних. Відтоді збереглася хата під солом’яною стріхою, де народився вчений, літня кухня, де він приймав хворих, їхні з дружиною, Людмилою Раденькою, могили.

У хаті – той же інтер’єр, котрий був за життя Данила Кириловича. Зібрано рукописи, книжки, фотографії, особисті речі, що висвітлюють приватне життя родини. У 1966 році збудували експозиційний корпус, у чотирьох кімнатах якого представлено експонати, що розповідають про життєвий шлях та наукову діяльність видатного вченого.

Ще одна чудова святиня Крижопільщини – костел Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, споруджений у 1784 році князем і воєводою київським Станіславом Любомирським. У 1785-му святиню реставрували завдяки фундації селянина Бєльського.

Протягом двох століть будівлю декілька разів піддавалася пошкодженню. Наприкінці ХIХ століття городківська парафія нараховувала близько 2 000 вірних. Нині їх залишилося лише кількасот осіб. Ґрунтовна реставрація святині відбулася в 70-х роках ХХ століття завдяки Мартиніану Войцєху Дажицькому. На сьогодні розроблено проєкт щодо будівництва нових приміщень на місці старої плебанії та реконструкції існуючого дому постулату. Через брак коштів зараз роботи призупинені. Споруда схожа на костел Флоріана Шарого у Шаргороді.

Далі – село Княжа Криниця, що отримало свою назву в 1746 році, тоді ж було споруджено церкву Святого Іоанна Богослова, на той час уніатську, що зводилася з благословення єпископа цієї Церкви Афанасія. У 1851 році храм розширили на кошти, пожертвувані прихожанами. Збоку до церкви прибудували ризницю і сховище церковного архіву.

Священник Іван Петрицький (1869-1893) спорудив дзвіницю і розпочав будівництво приходської школи. За радянських часів у селі, перейменованому в Радянське, церква залишалася дієвою, але матеріалів щодо роботи храму в цей період знайти не вдалося. У лютому 1991 року рішенням виконавчого комітету обласної ради будівлю церкви Іоанна Богослова – однієї з найстаріших у районі – внесено до пам’яток архітектури Крижопільського району. Фермери довколишніх сіл у міру своїх можливостей підтримують храм.

Село Жабокрич (колись – містечко) – ще один маловідомий куточок Східного Поділля, розташований у Крижопільському районі неподалік від Соколівки. Жабокрич, як і Соколівка, належав магнатам Бжозовським, які мали тут резиденцію, котра частково збереглася. Також від Бжозовських в Жабокричі залишилася симпатична класицистична Михайлівська церква. Оскільки Жабокрич був, переважно, єврейським містечком, збереглася й синагога. Поселення Жабокрич виникло, орієнтовано, наприкінці XV – з початком XVI ст.

У 1559 р. польський король, підтверджуючи шляхтичам Жабокрицким їх володіння «батьківщиною» у Брацлавском повіті, згадав Жабокрич серед інших «сіл». А опісля століття, 1654-го, про нього згадує Павло Алепський, який в 1654 р. подорожував з антіохійським патріархом Макарієм Поділлям. Тоді Жабокрич вже був містечком, про яке в XVII ст. повідомляється в актах як про помістя Жабокрицьких, потім Вишневецьких, Конецпольських, Любомирських, а в ХІХ столітті – Бжозовських.

У великому мальовничому парку зберігся скромний двохповерховий садибний будинок Бжозовських.

До кінця 1980-х років тут розміщувалася середня українська школа, котру пізніше переобладнали на дільничну лікарню. Стриманий палац прикрашали два ризаліти та статуї античних богів. Тут знаходилася велика колекція картин біблійної тематики польських та інших художників.

На південній околиці села є Михайлівська церква, схожа на костел, споруджена Бжозовськими в 1862 році у стилі класицизму. Фасад храму прикрашають фігури апостолів Петра і Павла. У XVII ст. – першій половині XX ст. значну частину населення становили євреї.

Липовецький район

Пам’ятка, що отримала свою унікальну назву – парк «Турбівська Софіївка» (смт Турбів). Площа його невелика, проте має воістину дивні природні чудеса. Зокрема, тут ростуть близько 30-и двохсотлітніх дубів, вік яких практично збігається з роком заснування парку (1780-ті роки), що пов’язане з діяльністю родини графа Борецького, який увів у цій місцевості нову традицію, так звану «французьку моду».

По відкриттю в 1847 році на цій території цукрозаводу парк став рекреаційною зоною. Незабаром тут з’явилися штучні озера, що мають загальну підземну систему. За радянських часів на території парку спорудили братську могилу та побудували спортзал і Будинок культури. Нині це пам’ятник природи, котрий не підлягає приватизації й подальшому знищенню. Зараз парк активно відроджується, а також проводиться робота з підтримки життєдіяльності 183-х вікових дубів. Тут є Дерев'яна церква, що звели у другій половині ХІХ століття.

Словацький монумент (м. Липовець), що являє собою шестиметровий гранітний обеліск оригінальної конструкції, розташований при в'їзді до міста Липовець та вважається єдиним такого роду пам'ятником на території України.

Наступною перлиною району є палац у Нападівці, котрий іменується й по-іншому – Тора Ланге – на честь відомого данського дипломата, перекладача і поета, який, однак, його не будував. Адже з'явилася споруда за століття до того, як тут мешкав Тор Ланге. Насправді будівлю звів польський поміщик Валеріан Прилуцький наприкінці ХVІІІ століття. Пізніше власники палацу змінювалися, і врешті-решт ним заволоділа Наталія Протопопова, яка вийшла заміж за Тора Ланге. Таким чином, дипломат став жителем Нападівки та власником палацу дружини.

У Старій Прилуці над Десною розташований ще один палац. Від річки його відділяє вал. На місці старого городища існував замок Збаразьких, біля якого в 1594 р. розташувалося 4000 козацьких осель. Олександр Борецький спорудив тут палац і заклав парк, каплицю й конюшню зі стада породистих коней. Його донька в 1805 р. звела в Прилуках костел Св. Анни, а в 1819-му – Преображенську церкву. У другій половині ХІХ ст. палац належав Чеславу Здиховському, який перебудував його. А останній власник – Сергій Мерінг – відреставрував.

Ми знаємо, що Борецький був магнатом, але достеменно невідомо, як виглядав його палац. Також невідомо, як саме змінили ззовні споруду Чеслав Здеховський та Мерінг. У палаці знаходилися картини старих шкіл німецьких та іспанських малярів, а також роботи Стімлера, Ґроттґера. Витвори мистецтва, виставлені на продаж сином Здеховського, було оцінено в 100 000 срібних карбованців. Частина галереї Здеховського потрапила до російського уряду. Нині в колишньому палаці міститься Староприлуцька спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат.

Є в регіоні Гідрологічний заказник «Початок» (витоки річки Соб, поблизу с-ща Ксаверівка), музей (с. Вахнівка), Кратери Іллінецької астроблеми (с. Іваньки).

Із культових споруд, що розташовані в с. Косарівка, до сьогодні тут збереглася церква Іоанна Богослова – пам’ятка архітектури місцевого значення. Будівництво дерев’яного храму розпочалося в 1902 році. У 1915-му церква відкрила двері для парафіян. У селі Козинці розташований дивовижний палац Раковських, названий на честь поміщика Раковського, який володів селом у ХІХ столітті та за час правління спорудив цю будівлю в два етапи:

спочатку відбудували малий палац, а пізніше – уже й великий, триповерховий. Навколо споруд розташований величезний парк площею у вісім гектарів. Під час правління Раковського слуги дбайливо доглядали за газоном і деревами парку.

За часів Великої Вітчизняної війни та після її завершення на всій припалацовій території розміщувалася військова частина.

Нині в основній будівлі знаходиться середньоосвітня сільська школа, а в малому палаці – гуртожиток для вчителів. Монумент на честь Липовецької битви (м. Липовець).

Літинський район

Літинський район також не відстає від інших районів області та є його окрасою. Літературно-меморіальний музей М. Стельмаха, що знаходиться в с. Дяківці.

Могилів-Подільський район

Палац Чацького знаходиться в с. Серебринці (колись – містечко Серебринець) Могилів-Подільского району. У ХVІ ст. волості серебринецькі належали магнатам Язловецьким, опісля – Чурилам. Останім власником був ксьонз Станіслав Чурило.

До 1700 р. ці землі залишалися без пана, а потім перейшли в спадок Дідушицьким. Звів палац Михайло Чацький. Його брат, Тадеуш Чацький, був відомим просвітителем, а сам Михайло – учасником повстання Т. Костюшко. Після 1793 р. Катерина ІІ передала маєток фельдмаршалу П. Задунайському. Але за 3 роки його володарем знову став Чацький. Пізніше тут жив учасник оборони Севастополя за часів Кримської війни генерал-лейтенант І. Г. Бережников. Палац у 1770-1780 рр. будували з цегли, а колони, капітелі, плити балкона витесані з піщанику. Фасад має цокольний поверх, прикрашає його балкон, стовпи якого розташовані впродовж усього одинадцятивіконного фронтону.

Найцікавіша серед усіх кімнат – мармурова зала. Шкода, що мармуровий камін у ній не зберігся, однак інші елементи декору залишилися практично недоторканими. Завдяки унікальному візерунку з грифонів, рослинним елементам і геометричним сплетінням маєток схожий на царський палац.

В Озаринцях Могилів-Подільського району Вінницької області знаходяться руїни замку. Перша письмова згадка про Озаринці – 1431 рік. У документах початку XVII століття замість Озаринці зустрічається назва Ожаринці, іноді – Базар. На карті Боплана засвідчено, що з початком ХVII століття Озаринці не мали укріплень. Спорудження замку завершили в 1657 році. Будівництво йшло під керівництвом Могилівського полковника Остапа Гоголя, який був предком письменника Миколи Гоголя.

Через село лівим берегом Дністра пролягав торгівельний шлях, котрий прямував від міста Бар уздовж ріки Немійки до Лучинчика, Борщівець, Озаринець, далі – до Могилева-Подільського і на південь України. Ця торгівельна дорога була небезпечною, адже поруч, на правому березі Дністра, простягався Волоський шлях, по якому турки й татари нападали на Подільські землі. Круті, зарослі деревами, іноді з кам’яними обривами, береги ріки Немійки були природнім захистом, котрий було важко подолати нападникам.

У 1690 році турки зруйнували замок, а 1699-го його відбудували поляки. Власниками Озаринців стають Дзедушицькі, Дзжерки, Косаківські. Після того, як Поділля було приєднано до Росії, Катерина Косаківська відмовилася присягнути цариці Катерині, тому її маєтки конфіскували й передали Станіславу Комару (Комарову). Далі ними володіли Чацькі, Рафаловичі. Наприкінці ХІХ століття власницею стає Марія Оеод Франжинане.

У селі є дві православні церкви, синагога ХVIII століття, костел, споруджений у 1741 році, єврейське кладовище.

У 1926 році в містечку перебував мистецтвознавець Данило Щербаківський, який зробив декілька світлин замку.

В Озаринцях ще стирчать на горі його руїни. За планом Озаринецький замок квадратної форми й площею 0,3 га. Сторона квадрату становить 55 м. З півдня, де стоять мури двоповерхового будинку, знаходився в’їзд до замку. У північно-західному куті можна побачити фундаменти башти, круглої з середини й восьмикутної зовні. Можливо, башти знаходилися й по інших кутах замку, але їх залишків не видно.

У північно-східному куті в землі є склепіння (можливо, тут розташовувалася башта). Уся площа замку оберігалася мурами, що в деяких місцях ще збереглися. Зі східного й північного боків уздовж лінії мурів розташовувалися кам’яні будинки, від яких подекуди залишилися мури. Під східним будинком знаходилися підвали.

Східний зовнішній мур підпирають контрфорси. У західному є бійниці. На півночі від замкової площі знаходився ще один двір, теж квадратний (квадрат приблизно таких же розмірів), обнесений мурованою стіною, але нижчою і вужчою. У 1930 році П. Жолтовський сфотографував багато населених пунктів Поділля, у тому числі Озаринці.

Один із власників перебудував залишки споруди в хлібні комори. Донині частково збереглися ділянки східної стіни й каземат.

Сьогодні над каньоном ріки Немія збереглися частина мурів, руїни північно-східної та надбрамної веж.

У селі Нагоряни Могилів-Подільського району Вінницької області розташовані «Нагоря́нські печери, що належать до епохи середнього і верхнього палеоліту. Це геологічна пам'ятка природи, унікальний ландшафт, природно-антропогенний витвір, а також археологічний об’єкт – залишки велетенської та загадкової мегалітичної споруди-комплексу, наукова цінність якої, на жаль, до цього часу недооцінена.

Мальовничий скельний вихід на поверхню вапняків крейдяного віку з карстовими печерами на лівому березі р. Дністер, площею 1 га. У скелі видовбано різні за розмірами отвори. Згідно з версією дослідників, у них проживали неандертальці. У центральній частині скелі розташована печера, де зароджувалася сім'я екзогамія типу пуналуа (punalua).

На скелях зображено найдавніше у світі малюнкове письмо – піктограмне (40 тис. років тому). Важлива цінність об'єкту – залишки мегалітичної споруди, що колись була єдиним комплексом, котрий вражав своїми розмірами, петрогліфами та розташуванням конструкції. Унікальність його полягає ще й у тому, що це була взагалі єдина кельтська мегалітична споруда у всій Східній Європі, котра за своїм віком доводилася «дідусем» відомому Стоунхенджу.

Ще кілька років тому можна було милуватися цим мегалітичним комплексом у всій його красі, та під час будівництва нової електролінії він був частково знищений, а тому наше завдання – зберегти ту унікальну його частину, що залишилася. Спираючись на численні наукові дослідження, гадаємо, що Нагорянський мегалітичний комплекс і печери необхідно вважати найдавнішою спорудою пралюдства й діяльності людини на території Поділля та Східної Європи взагалі.

Лядівський монастир (с. Лядова) – це один із найцікавіших монастирських комплексів не лише на Вінниччині, а й в Україні взагалі. Лядівський Свято-Усікновенський скельний монастир розташований біля села, на високих крейдяних кручах з цілющими джерелами, звідки відкривається приголомшлива панорама долини Дністра.

За переказами, його засновано 1013 року Антонієм Печерським, який повертався в цей час з Афона в Київ. Це був перший печерний скит і перший християнський монастир у цьому краї (збереглася печерна церква Антонія Печерського і його келія, святе джерело).

Монастир відігравав важливу роль у політичному житті України. 1649 р. ігумен Лядівського монастиря Павло з ієромонахом Никифором стали першими послами Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича. До 1745 року тут діяв василіянський монастир. У XIX ст. була споруджена печерна церква Усікновення Голови Івана Предтечі з дзвіницею, храм св. Параскеви-П'ятниці, готель. Частину будівель підірвали в більшовицько-радянські часи. 1998 р. монастир отримали ченці УПЦ Московського патріархату й відновили багато святинь. До монастиря веде крута стежка.

Дерев'яна церква Св. Параскеви Сербської (с. Немія)

Храм, збудований у 1775 році, є пам'ятником подільського дерев'яного зодчества. Виконаний із дуба та ясена в стилі українського бароко. Існує цікава легенда, що допомагає нам зрозуміти, звідки взялася церква. За переказами, у селі Немія жив поміщик – пан Маєвський, у якого була дочка, німа від народження.

Сільські діти не хотіли знатися з хворою дівчинкою і часто з неї насміхалися. Бідна дитина не витримала такого ставлення і втопилася в річці, що протікала через село. Відтоді річка отримала назву Немійка, а село – Немія (на честь німої дівчинки).

Батько, пан Маєвський, не міг змиритися зі смертю дочки і вирішив спокутувати її гріх, побудувавши в селі храм. Він прийняв православ'я і збудував у 1775 р. біля місця її загибелі церкву в ім'я святої Параскеви. Храм спорудили з дуба і ясеня в стилі українського бароко, з окремою дзвіницею оборонного призначення, адже поруч проходив торговий, він же і військовий, Волоський шлях.

На скошених верхніх кутах дверей, що вбудовані з бокової сторони притвору, є традиційний напис: «Сей храм Господень сооружися року Божия 1775». Завдяки небайдужим людям у радянський період церкву не зруйнували. Усі цінності та ікони місцеві жителі надійно сховали. Храм відвідував поет О. С. Пушкін, коли перебував на засланні (1820–1824 роки). Письменник Михайло Старицький вінчався у Свято-Параскевінському храмі.

Неодноразово бувала тут мати Лесі Українки Олена Пчілка (1920–1924 роки). Відвідували богослужіння також невістка Олени Пчілки українська письменниця Олександра Судовщікова (Грицько Григоренко) і зять, музикознавець і фольклорист, чоловік Лесі Українки Климент Квітка. Також у храмі бували поет Т. Г. Шевченко, художник В. А. Тропінін, композитор Ф. Ліст.

У районі є Шевченкова криниця (поблизу р. Лядова, с. Яришів), Козацькі та єврейські поховання (на кладовищах с. Яришів).

Мурованокуриловецький район

Палац родини Комарів (1871–1873 рр.) та парк навколо палацу

Палац подільського маршала С. Комара, збудований у 1805 р. на основі фортечних споруд XVI ст., знаходиться в містечку Муровані Курилівці. В архітектурну композицію садиби архітектор включив частини замкових споруд: кам'яний ескарп бастіонного замку з північної, східної і південної сторін, а з західної, напільного боку – фундаменти і руїни колишньої замкової стіни.

Ця частина палацу виглядає дуже велично, тоді як із зворотного боку має вигляд звичайної двоповерхової будівлі в стилі класицизму. Частково зберігся пейзажний парк, будівництвом якого в 1814 р. керував знаменитий ірландський паркобудівельник Д. Міклер, та споруди садиби: стайня, флігель у стилі неоготики, кам'яний трипролітний арочний міст через р. Жван. Також у регіоні є джерело мінеральної води «Регіна».

Немирівський район

У Немирівському районі є найцікавіші пам'ятки.

Зокрема, Скіфські вали – одне з семи чудес Вінниччини. Це дивовижне місце, оповите легендами й переказами про збережені в землі багатства наших предків-скіфів, що манять до Немирова не тільки археологів, а й нелегальних шукачів скарбів.

Утім, приїхати сюди варто не заради скіфського золота, котре, звісно ж, не лежить просто під ногами, а щоб насолодитися природою та відчути тисячолітню силу минувшини.

Немирівське городище розкинулося на лівому березі річки Південний Буг на площі понад 100 гектарів. Земляні вали тут ще й дотепер подекуди сягають 7–9 метрів заввишки, їхня ширина перевищує 30 метрів, а протяжність по периметру городища доходить до 4,5 кілометрів. Масштаби валів сьогодні вражають. Однак із часом їхні розміри значно зменшилися, адже відомо, що первинна висота становила понад 30 метрів. За формою вали утворюють щось схоже на велике кільце, у центрі якого розташовані ставок, долина та частина лісу.

Найперший водяний млин з'явився в Немирові у 1862 році біля ставка на греблі річки Устя. Кошти на його будівництво виділили власники немирівських земель та меценати Щербатові. Їхній колишній палац є візитною карткою міста.

Млин стоїть при дорозі, що веде до Брацлава, звідси й така назва. Брацлавський млин у Немирові переобладнали під електростанцію в 1905 році. Це симбіоз центрально-європейського бароко й елементів вікторіанської архітектури. Збудували млин у так званому «празькому стилі» з бутового каменю зі вставками червоної цегли.

Фасад першого рівня будівлі оснащений трьома великими арочними вікнами. Другий поверх оброблений деревом. З одного боку споруди є башта з куполом, а з іншого – витягнута споруда з квадратними вікнами і стрілчастим склепінням. Електростанція використовувалася за призначенням аж до недавнього часу. Сьогодні на території Брацлавського млина планують зробити реконструкцію та відкрити готельно-ресторанний комплекс.

Витончений і доглянутий палац графині Щербатової в Немирові є пам'яткою архітектури. Двоповерхова, прямокутної форми будівля вражає своїм парковим фасадом, уздовж якого розташовані мальовничі тераси для прогулянок. Дух замку охороняють скульптури левів, що стоять біля центрального входу.

Збудований він на місці колишнього палацу Юзефа Потоцького. Свого часу тут побував організатор визвольного повстання 1794 року Тадеуш Костюшко.

Крім вищезгаданих пам’яток у районі також є музей, що має назву «Літературна Немирівщина»

Оратівський район

Палац Генерала Заботіна

Палац – окрасу села Мала Ростівка Оратівського району, що на Вінниччині – збудовано в 1901 році генералом царської армії Заботіним. Споруда виявилася найохайнішою серед численних, так званих, «панських» маєтків у Вінницькій області.

На жаль, не збереглося жодної інформації про самого генерала: ким він був і що робив на Вінниччині. Але подейкують, що цеглу на будівництво привозили аж із Польщі.

Як не дивно, палац дуже гарно зберігся, навіть статуї не виказують свою більш як сторічну історію. Судячи з їхнього вигляду, вони не старі, і, можливо, встановлені значно пізніше, бо вирізняються на фоні загальної архітектури. Хоча виглядають якось неприродно цілими, тож, імовірно, з’явилися вони тут не так давно. Хоча деякі леви, схоже, усе ж автентичні.

Будівля принаймні ціла й доглянута, а це вже рідкість. От тільки слідів перебування людей тут не видно. І лише надпис зі світлодіодних трубок «Центр реабілітації», котрий, щоправда, ні про що й не говорить. Що робилося в цьому центрі – загадка.

Піщанський район

Піщанський район Вінницької області також є одним із найбагатших визначних місць, серед яких – музей-садиба П. І. Муравського, розташований в с. Дмитрашківка.

Варто ознайомитися з перлиною, що іменується Чорноминським палацом, котрий належав графам Чарномським у селі Чорномин Піщанського району Вінницької області. Дуже схожий на Білий дім у Вашингтоні. Пам'ятку архітектури включено до Державного реєстру національного культурного надбання.

Красень-палац було зведено в 1810–1820 роках Миколаєм Чарномським. Керував будівельними роботами Франческо Боффо, серед творінь якого – палац графа Воронцова в Одесі. У 1890-х роках до споруди прибудували нову частину, що значно змінило архітектурну композицію. У 1916 році садибу відвідав визначний польський письменник Ярослав Івашкевич. У своїх нотатках він згадував про чудовий каретний сарай, де знаходилося безліч екіпажів (карети, американські коляски, колимаги й чудові брички), що справив на нього найбільше враження. На жаль, до сьогодні він не зберігся.

Старий палац – у стилі пізнього класицизму, цегляний, прямокутний за планом. На північному фасаді – напівциркулярний ризаліт із восьмиколонним портиком іонічного ордену на високому цоколі. На парковому фасаді – шестиколонний портик іонічного ордену. Планування головної будівлі, змінене під час пристосування її під школу, анфіладне із залом, розташованим у центрі. Збереглося оздоблення ліпненням, що стосується переважно кінця XIX століття – часу реконструкції палацу. Лише частково простежується первинне оздоблення.

Нова частина палацу – у формі неоренесансу. У плані – витягнутий прямокутник, поєднаний переходом зі старою будівлею. Планування коридорне. Обидві споруди двоповерхові.

Деякі назви цієї будівлі: «Палац з двадцятидоларової банкноти», «Вінець розбитого кохання».

Нині споруда є сільською школою, а службовий флігель – місцевою лікарнею.

Палац пана Кошарського знаходиться в селі Гонорівка Піщанського району Вінницької області. Садибу (палац і парк) заклав у другій половині XIX століття власник маєтку Г. Кошарський.

Наприкінці ХІХ століття, коли Станіслава Кошарська в 1863 р. виходить заміж за Петра Ліпковського (1824–1905) і приносить село в посаг, власниками маєтку стають Ліпковські. Після смерті Петра ним володів його син Генрик (народився в 1866 р.). Садиба належить йому до 1917 року.

З писемних джерел (зокрема з опису Гонорівської садиби), який залишив А. Урбанський, відомо, що в палаці знаходилися картини пензля Я. Матейки, Ю. Коссака, В. Чахурського, Ю. Брандта, Е. Доманівського. З інших предметів колекції мистецтва на увагу заслуговувала позолочена статуетка коня часів Людовіка XIV. Серед бібліотечних зібрань у палаці знаходилося Радзівілівське Євангеліє, а також рукописи польських авторів, у т. ч. часів повстань. У 1916 р. садибу відвідав Я. Івашкевич.

У 1918-му палац пошкоджено.

Після ремонту в 1934 році в будівлі розміщувалася школа. Під час румунської окупації в 1941–1943 роках у палаці знаходився шпиталь. З 1943 і до 2008 року – знову школа.

З усіх споруд на сьогодні зберігся тільки палац і парк. Частково територію садиби віддали під приватну забудову, а в 1980-х роках тут збудували дитячий садок, куди останнім часом, з економічних міркувань, перенесли й школу.

Є в районі й панська будівля для прислуги, погріб с. Ставки, церкви в с. Дмитрашківка та с. Кукули, урочище «Княгиня» в с. Дмитрашківка.

Погребищенський район

У краєвиди Погребищенського району прекрасно вписався музей, що знаходиться просто неба с. Круподеринці та поєднує історію України, Росії і Болгарії. Останнім власником Круподеринців був граф Микола Павлович Ігнатьєв (до цього село належало родині Ржевуських і лікарю Плятзеру).

Тиврівський район

Селище (колишній Черленків) знаходиться поруч із містом Гнівань усього в десяти кілометрах від Вінниці й відоме завдяки руїнам Черленківського замку, одна з башт якого гордо підвищується над крутим берегом Південного Бугу. Хоча Черленків уперше згадується в 1620 році, історики датують його виникнення в XIII ст.

Неподалік від поселення проходив Кучманський шлях і розташовувалася переправа через Південний Буг. У другій половині XIV століття литовські князі Коріатовичі збудували тут дерев’яну фортецю. Замок існував і в часи утвердження на подільських землях Речі Посполитої, був одним із найважливіших оборонних пунктів на її східному кордоні.

У 1448 році Черленків отримав Магдебурзьке право. У 1624-му містечко спалила Буджацька орда. Після зруйнування міста мешканці Черленкова заснували поруч нове поселення з назвою Новий Черленків. Старе назвали Старий Черленків, що згодом перейменували на Безлике Селище. Кам’яний замок у Старому Черленкові збудував у середині XVII століття хтось із шляхтичів Черленковських – власників містечка.

У 1640 році один з останніх представників роду, Анатас Черленківський, постригся в монахи греко-католицького ордену василіан. Він запросив ченців з Почаєва і подарував їм сусіднє село Ровець. У 1648 році до них приєдналися монахи-домініканці, які втекли із зруйнованого козаками домініканського монастиря у Вінниці.

Неподалік від замку ченці обох орденів збудували монастир, що в Черленкові виглядав трохи дивно: це був такий собі подвійний кляштор, де на першому поверсі монастирських приміщень жили ченці домініканського ордену, а на другому – василіани. Сьогодні в центрі села по дорозі до замку можна побачити руїни дзвіниці монастиря, що фактично знаходяться на городі одного з місцевих жителів.

У середині XVIII століття власниками Черленкова стають шляхтичі Щеньовські. Близько 1750 року господар містечка, трахтемирівський староста Станіслав Щеньовський, відбудував замок, укріпив його гарматами та розмістив у ньому постійний гарнізон. Його нащадок, брацлавський воєвода Онуфрій Щеньовський, брав участь у Барській конфедерації і був розбитий московськими військами під Білою Церквою в 1768 році.

За наказом царського уряду він змушений був розібрати замкові стіни, унаслідок чого фортеця отримала оборонного значення. На протилежному березі Південного Бугу Онуфрій Щеньовський звів нову резиденцію в стилі неоготики, котру знищили під час революції. Від замку залишилися руїни двох веж, що розташовані на високій терасі над меандрами річки. Збереглися й залишки замкових фундаментів, а також підземні ходи зі скарбами, що, за переказами, вели аж до Вінниці.

Найкраще збереглася двоярусна шестигранна вежа з відшкутатуреним фасадом і рустованими кутами. З початку 1800-х років її перетворили на родинний склеп Щеньовських.

Вежу прикрашав купол зі шпилем, а про колишній оборонний характер нагадували амбразури в нижньому ярусі. Цинкові труни у склепі, як у казці, висіли на ланцюгах. Після революції більшовицькі окупанти знищили всі поховання, а труни викинули з башти.

Теплицький район

У районі, у с. Марківка, варто відвідати Музей М. Д. Леонтовича, що відкрили нещодавно – 2016 року. З метою увічнення імені й досягнень відомого українського композитора, створено нову експозицію.

Томашпілький район

Це район, де збереглося чимало різнопланових пам’яток, про які хотілося б розповісти більш детально. У місцевості, схожій на Карпати, розташоване село Стіна – найцікавіше у Вінниччині, багате своєю історією і місцевими легендами. За переказами, тут було давнє місто Янгород, невідомо ким і коли засноване.

У 1650-х роках – фортеця з тригранним замком. За всю свою історію село мало різні назви. Спочатку Янгород, потім Чорне і вже тепер Стіна. У легенді про церкву Святого Миколи йдеться: коли на замовлення Стефана Нечая копали рови під фундамент, знайшовся образ Святого Миколая і на тому місці було закладено церкву.

Через сто років її добудували і спорудили дзвіницю. У 1654 році церква вже діяла в селі, і образ Святого Миколая знаходився в ній до 1901-го. Біля села знаходилися печери з давніми надписами на стінах, а також печери, що вели до сусідніх сіл.

Джерело. Село Стіна є відомим центром вишивання на східному Поділлі. Джерело: На околиці села є заказник місцевого значення «Сонна поляна», де щороку квітне реліктова рослина сон-трава.

Серед найцікавіших куточків Східноподільських (Мурафських) товтр на території Вінницької області між селами Вила і Стіна Томашпільського району виокремлюється гороподібна місцевість. Тут сформувався комплекс. Нині – природний рослинний покрив Одвічної Русави, представлений лісовими, степовими, і наскельно-вапняковими угрупованнями природних урочищ на крутосхилах долини р. Русави – притоки Дністра.

Уже традиційно на його території проводять фестиваль народної культури під назвою «Одвічна Русава».

Ще одне цікаве місце, що варте уваги, – Олександрівський парк, заснований наприкінці ХІХ ст. в межах садиби графині Ганни Павлівни Бенет, паризької аристократки, яка прожила 103 роки й померла у 1916-му.

Існує місцева легенда про мандрівника, який наймався до графині на роботу і розказав їй про красу подільської землі в Благодатному. Пані на власні очі пересвідчилася в істинності цих слів і купила навколишні землі під садибу.

Згодом побудувала тут кришталевий палац, насадила парк і фруктовий сад, створивши каскад з трьох водойм із дерев'яним, мармуровим та скляним дном відповідно.

Тростянецький район

На території району в 1652 році відбулася важлива історична подія під назвою Батозька битва.

Історичні місця села Четвертинівка Тростянецького р-ну - «Музей Батозька битва»

Тульчинський район

Район багатющий на різноматні архітектурні й історичні пам’ятки. Основним є сам районний центр м. Тульчин, де є музеї, найдавніший із яких у Вінницькій області – Краєзнавчий (понад 90 років), що знаходиться в районному центрі Тульчина.

Нині це осередок культури та просвітництва краю, джерело енергії, звідки місцеві жителі та гості Вінниччини черпають знання про історію Поділля й прищеплюють почуття патріотизму, розвивають естетичні принципи, формують ставлення до навколишнього світу та вчаться його розуміти. Розмаїта за напрямками колекція складається з понад двадцяти тисяч експонатів основного фонду, з якими може ознайомитись кожен, хто відвідає Краєзнавчий музей.

Музей-квартиру Н. Д. Леонтовича було відкрито в 1977 році до 100-річного ювілею композитора, який проживав у цій квартирі з 1908 по 1921 рік, працюючи тоді викладачем співу в єпархіальному жіночому училищі.

Атмосфера музею передає дух того часу. Було збережено інтер`єр кімнат й особисті речі Леонтовича. Затишна, домашня обстановка повністю занурює у світ композитора. На робочому столі лежать незакінчені твори з позначками на нотному стані. Варте уваги улюблене фортепіано, що Леонтович самостійно налаштовував за допомогою камертона. У кутку однієї з кімнат стоїть диван, на якому любив відпочивати композитор, занурюючись у свої фантазії.

Працівники музею створили таку атмосферу, що, здається, господар квартири кудись вийшов і ось-ось повернеться додому, сяде за піаніно і зіграє для нас одне зі своїх творів. Стіни квартири прикрашають фотографії, що висвітлюють найяскравіші моменти з життя Миколи Леонтовича.

Серед численних пам`яток архітектури не можна не відзначити будинок Сваричевського, персонального юриста Софії Станіславівни Потоцької, дочки графа Потоцького. Під час революції тут знаходилася денікінська контррозвідка, потім відділення ЧК.

Пізніше в цій будівлі розташовувався відділ освіти, яким керував талановитий композитор М. Леонтович. Сьогодні тут діє дитяча музична школа.

Палац Потоцьких у Тульчині був одним із найвеличніших маєтків Європи з початком ХVІІІ століття. Величезна прекрасна споруда кожного вражала своєю розкішшю. Сьогодні це визначна пам’ятка архітектури, якою пишаються жителі історичного міста. Багате внутрішнє оздоблення резиденції Потоцького справляло глибоке враження. Стіни прикрашали прекрасні картини всесвітньо відомих митців (Рафаель, Рембрандт, Тиціан, Рубенс, Ван-Дейк), а також родинні герби й прапори, портрети роду Потоцьких.

Граф пишався своєю багатою колекцією нумізматики, живопису й порцеляни. У палаці знаходилася величезна бібліотека, де зберігалися найцінніші шедеври світової класики. Багатство Потоцького, за деякими історичними джерелами, не поступалося імператорському. Ніхто не міг пояснити, звідки ці скарби. За однією версією, у палаці були підземні ходи, де ченці-алхіміки робили золото для графа.

Кажуть, що одне з підземель з’єднувало палац і розташований на пагорбі костел. Тунель був настільки широким і просторим, що Станіслав їздив ним до храму на власній кареті.

1975 року радянська влада підписала документ про реставрацію маєтку, котру, у результаті, так і не завершили. 1984 року в палаці розмістили Тульчинське училище культури з декількома факультетами підготовки: бібліотечна справа, хореографія, народна творчість, образотворче мистецтво, діловодство. 2008 року в палаці Потоцьких відбувся міжрегіональний фестиваль народної творчості, присвячений М. Леонтовичу.

Архітектура палацу.

Маєток збудовано в класичному стилі за проєктами французького архітектора Лакруа. Двоповерховий будинок із бічними флігелями, що сполучалися із заокругленими галереями, відрізнявся своєю величністю.

Здалеку можна було побачити, як виблискує дах будівлі, який натирали перед приїздом гостей або в урочистості. Архітектурний ансамбль палацу доповнював прекрасний парк «Хороше», закладений на честь красуні-гречанки Софії, з якою Станіслав мешкав у будинку.

У цьому парку росли італійські тополі й сосни, різні екзотичні рослини. Неповторного вигляду йому надавали численні каскади, скульптури, фонтани, мармурові сходинки й купальні. Це було улюблене місце прогулянок молодих леді, тут улаштовували свята, розважалися. На території парку цвіли оранжереї: мандарини, лимони й апельсини. Тут також стояли клітки з чарівними птахами. Сьогодні палац, на жаль, не виглядає так дивовижно.

Цікаво, що первинне планування парку, розташованого паралельно до річки, з часів молдавського воєводи Дуки збереглося до сьогодні. Як і зараз, він мав прямокутну форму. Алея 250-літніх лип веде від головних воріт до самого палацу, розділяє парк на дві частини. До річки по обидва боки прокладено кам'яні сходи з мармуровими статуями.

Одну зі скульптур і тепер можна побачити поруч із залишками колишніх купалень, викладених мармуровими плитами. Загалом же скелі над Південним Бугом у цьому місці прикрашало чимало дивовижних штучних гротів. У першій половині ХІХ століття спадкоємці Подільського воєводи Леонарда Свейковського збудували в Печері свою резиденцію.

Вони ж і спорудили палац на високому правому березі Південного Бугу, звідки відкривалася прекрасна панорама річкового каньйону. 26 грудня 1917 року тут стався погром, що тривав два дні. Було спалено всі документи й частину бібліотеки. Те, що вціліло, вивезли до Кракова. На місці палацу Потоцьких, розібраного 1924 року, звели лікувально-санаторний заклад для людей із вадами опорно-рухової системи.

У глибині парку санаторію, розташованого на території садиби Свейковських-Потоцьких, є усипальниця. Будівля за обрисами нагадує костел, автором якого був відомий архітектор Владислав Городецький. З’явилася усипальниця в цьому місці 1904 року на замовлення Костянтина та Яніни Потоцьких.

Особливості споруди. Особливістю костелу-усипальниці є поєднання кам'яних і бетонних деталей – «фірмовий стиль Городецького». До сьогодні збереглася кам'яна табличка з надписом, що засвідчує його авторство. Розповідають, що по закінченню робіт Владислав Городецький відмовився від гонорару на знак пошани до відомого роду. Оздоблював костел кам'яними деталями колега Городецького, скульптор Елія Саля – автор робіт на «Будинку з химерами» та на Миколаївському костелі.

Портал храму прикрашають колони з іонійськими капітелями, над якими вміщено щит із гербом Потоцьких («Пилява») і девізом латиною. Бічні портали, обрамлені вікнами, виконано в романському стилі. Раніше тут були вітражі. Західний портал є головним входом до святині. У радянські часи у верхній (наземній) частині костелу розташовувався кіноклуб.

Крипта. У ніші апсиди костелу-усипальниці знаходиться велика ваза, з якої ніби вихоплюються язики полум'я. Під нею міститься вхід до крипти, де поховано багатьох членів родини Потоцьких і Свейковських. Усі поховання за радянських часів були розбиті й пограбовані. Інтер'єр усипальниці скромний, виконаний також у стилі романського модерну. Гранчасті колони брами, усередині яких раніше були невеликі дзвони – це вхідні ворота до усипальниці, що утворюють єдиний ансамбль із будівлею.

Нині каплиця-усипальниця є культовим об’єктом. Тут діє костел Святого Андрія Боболі, створення якого ініціювала місцева католицька громада.

На території парку збереглося кілька капітальних господарських будівель, що звели з початком ХХ століття. Під час Другої світової війни в маєтку Потоцьких нацисти влаштували табір смерті «Мертва петля». Меморіальна табличка сповіщає про те, що в цьому місці загинуло кілька тисяч людей переважно єврейського походження.

Хмільницький район

Палац графа Ксідо у Хмільнику Палац графа Ксідо – це одна з найяскравіших пам'яток міста Хмільника Вінницької області. Будівля знаходиться на Замковій горі, на місці старовинної фортеці XVI століття. Господар замку граф Ксідо був ад'ютантом генерала А. Стеселя. Грек за походженням, він іммігрував до Росії під час служби в Казанському піхотному полку.

Головним архітектором замку став І. Фомін. Стиль будівлі досить нестандартний, адже передній фасад, виконаний у стилі ренесансу з масивної колонадою, різко контрастує з іншими спорудами. Якщо подивитися збоку, то відразу навіть не збагнеш, що це один будинок. З південного боку до замку примикає старовинна вежа, датована 1534 роком.

Загалом архітектурний стиль маєтку – неоклассицизм з елементами ренесансу. За легендою, граф Костянтин Ксідо користувався великим успіхом у жінок і фактично був альфонсом. На сьогодні замок в аварійному стані і, на жаль, пустує.

Чернівецький район

Церква-ротонда Марії Магдалини в селищі Чернівці, поблизу якого є цікаве село Ромашка, побудована з початком XIX століття. Спершу це була капличка на польському цвинтарі. Зовні церква-ротонда схожа на маленьку копію всесвітньо відомо «храму всіх Богів» Римського Пантеону.

Чечельницький район

Храм Покрови Пресвятої Богородиці (пам'ятка архітектури XVIII ст, с. Каташин) –головна святиня району. Незважаючи на мужній захист запорожців, Чечельниччина потрапила під владу турків і татар аж до 1699 року. Особливо потерпіли від нападу жителі села Каташин. Татари пограбували їх і спалили церкву, а населення жорстоко винищили. Частина людей врятувалася втечею в ліси.

Турки знущалися над людьми, били, катували. Селян запрягали у вози замість худоби і гнали бігом під гору. У лісі, недалеко від Каташина, на горі, стояв монастир, до якого в 1760-му наблизилися татари. Служниця взяла ікону Божої Матері й, щоб урятувати її, вийшла та почала тікати. З-за лісу наближалися татари. Вона побігла до села, де побачила спалену церкву...

Мине багато років, коли відродиться Каташинська святиня: старанням місцевого поміщика і селян новий дерев'яний, трикупольний храм, збудований без єдиного цвяха 1778 року на місці спаленого, освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці.

Шаргородський район

Упродовж двох наступних століть поселення згадувалося під назвою Карачева Пустинь і нічим особливим серед інших містечок Поділля не відрізнялося. Лише в 1579 році в нього вдихнули нове життя: польський король Стефан Баторій своїм універсалом наказав великому канцлерові Яну Замойському збудувати на мисі в міжріччі Мурафи і Мурашки фортецю.

Невеликий, але солідний, замок, збудований з масивного пісковику, мав п'ять веж-бастіонів. На його території звели невеликий триповерховий палац за італійськими зразками. Замковий дитинець був оточений мурами, що підпирали контрфорси. З дороги у бік Джурина видніється лише невеличка башточка.

Із замкових будівель збереглися ще невеликі фрагменти замкових стін з контрфорсами і двоповерховий ренесансний житловий будинок з амбразурами на горищному поверсі. Згідно з джерелами, це єдина ренесансна замкова кам'яниця, що збереглася на території України. За свою чотирьохсотрічну історію вона практично розгубила декоративні атрибути середньовіччя й перетворилася на житловий будинок. Станом на травень 2010 року кам'яниця повністю заросла деревами й кущами і з дороги її майже не видно.

Одночасно із замком у 1595 році власник міста Ян Замойський заклав у Шаргороді костел у вигляді тринавової базиліки. Храм, освячений на честь Флоріана Шарого, у 1791 році перебудовано в стилі бароко. Останньої перебудови споруда зазнала у 1899 році. Після революції в Шаргороді залишилося багато римо-католиків, тому храм не діяв лише незначний період – у 30-ті роки.

В інтер'єрі святині зберігся розпис кінця ХІХ ст. художника А. Тенчинського, а також 14 горельєфних композицій ХІХ ст. і дві дерев'яні скульптури XVIII ст. Є столітній орган. У сакристії знаходиться давній портрет Яна Замойського з датами життя і смерті. Із наданням Шаргороду Магдебурзького права в 1588 році в місті оселилися євреї. Уже наступного року вони збудували тут синагогу в псевдомавританському стилі, що становила частину оборонної системи міста.

Найстаріша і, напевне, найпривабливіша синагога в Україні, не має аналогів у Європі. Стародавня будівля являє собою важкий мурований куб, оточений низькими прибудовами-приміщенням для жінок і школою-хедером для хлопчиків. Стіни фасадів завершені профільованим карнизом й увінчані по периметру фігурним аттиком з вежами по кутах. Віконні отвори втоплені в глибокі ніші. У товщині стіни влаштовані сходи, що ведуть на дах.

Зал розділений чотирма опорними стовпами на дев'ять компартиментів, перекритих зімкнутими зведеннями. На стовпах збереглися фрагменти декоративного ліплення кінця XVIII – початку XIX ст.

Під час турецької окупації 1672–1699 років синагога слугувала мечеттю. Можливо, що в першій половині ХVIII ст. тут проповідував цадік-чудотворець Баал Шем Тов. Зараз божниця розташована на території місцевого винзаводу. У її приміщенні знаходиться плодоовочевий цех, а доступ всередину закритий.

Із початком ХХ століття 70 відсотків населення Шаргорода становили євреї. У місті їм належали всі торгові установи, готелі та склади. У 30-х роках совєти закрили всі 9 синагог, проте створили єврейську семилітню школу та єврейський колгосп «Червоний плугатар». Під час Другої світової тут біло гетто, але масових розстрілів, як в інших містах України, не було.

Німці й румуни використовували євреїв на будівництві доріг. Незважаючи на те, що майже всі вони з Шаргорода виїхали (у 1993 році їх залишилося всього близько семи сотень), залишки єврейської містечкової забудови ще дозволяють на підсвідомому рівні відчути атмосферу єврейського містечка.

У центрі міста, напроти костелу Флоріана Шарого, знаходиться один із найбільших православних монастирів Вінниччини – Свято-Миколаївський, що діяв з XVII ст., а в 1747 році був перенесений з Калинівки Станіславом Любомирським. На той час ним опікувалися монахи-василіани. Монастир розташовувався на замковій території, що знаходилася на найвищому шаргородському пагорбі. Мури з ефектною кутовою вежею, котра нагадує замкову, сповіщають про те, що монастир стоїть на території фортеці.

У його стінах здобули освіту поет Степан Руданський і письменник Михайло Коцюбинський. У роки радянської влади монастир закрили й перетворили на музей, а потім його приміщення використовували в господарських цілях.

У 1992 році святиню передали Українській православній церкві. У 2000-му сюди з Почаєва привезли копію чудотворної Почаївської ікони Божої Матері. Головний храм монастирського комплексу, Миколаївський собор, звели в 1829 році за проєктом архітектора Феофана.

Збудований у стилі класицизму, від нагадував Олександро-Невський храм у Санкт-Петербурзі. В інтер'єрі церкви збереглися настінні розписи ХІХ ст. Друга монастирська церква, освячена на честь Св.

Архістратига Михаїла, перебудована зі споруди трапезної 1874 року. До неї примикає братній корпус, збудований 1833-го. Вхід на територію монастиря прикрашає прибрамний корпус із дзвіницею XVIII ст.

Є в районі особливе село, що стане для вас справжнім географічним відкриттям. І назва в нього не зовсім звична – Мурафа. Перша письмова згадка про Мурафу датується 1432 роком, коли неподалік, у села Копистирін, 30 листопада відбулася битва між прибічником литовського князя Свидригайла Федька Острозького та шляхетськими військами Вінцентія з Шамотул і Яна Мензика, які рвалися на схід.

Федір Данилович Острозький (Федько) – видатна постать свого часу – задовго до копистиринської битви брав активну участь у Грюнвальдській битві, у гуситських війнах, мав багатий бойовий досвід. З того часу, точніше з 1434 року, відбувається все більше розділення двох країн.

На правому березі Мурафи, на Поділлі, вводиться польське право, на лівому, у Брацлавщині, зберігається русько-литовське, а її прості мешканці та бояри ще довго дотримуються старовинних звичаїв українського побуту. Прямо посеред річки стояли тоді залізні прикордонні стовпи: польський із зображенням білого орла і литовський – із зображенням Витиса – вершника з піднятим мечем.

Із початком XVII століття Стара Мурафа належала шляхтянці Ядвизі Язловецькій-Белзькій. У 1624 році вона запросила сюди отців-домініканців, які заснували тут монастир і звели невеликий костел Непорочного Зачаття Діви Марії, котрий обнесли оборонними стінами з баштами, що стояли по чотирьох краях прямокутника фортечних стін, складених із місцевого вапняку.

Із тих часів збереглися північно-східна шестигранна цегляна вежа й ділянка південних і східних стін. Ланцюжок маленьких бійниць, широко розкритих назовні, тягнеться уздовж стін, зведених домініканцями одночасно з костьолом у 1624 році.

З тих же, ймовірно, часів залишився без змін корпус келій – двоповерховий, під високим, із заломом, характерним для бароко, чотирьохскатним дахом. Храм був декоративно оформлений, що характерно для епохи згасаючого бароко. Високі вежі, раніше розкриті для дзвонового бою, фланкують портал із трикутних фронтонів і волютами.

Під час реставрації були об’єднані стилістично різні частини ансамблю за допомогою декоративного елементу – глухої барочної балюстради, що можна побачити над антаблементом другого ярусу фасаду храму у вигляді парапету на переході між пресвітерієм і корпусом келій, над еклектично вирішеними порталами біля воріт.

Палац розібрали в 1994 році. До недавнього часу в Мурафі, праворуч від монастирських будівель, стояв колишній заїзд, зведений не пізніше початку ХІХ ст. Унікальну будівлю знесли в 1997 році. Здвиженська церква в Старій Мурафі відома з 1754 р. Тоді вона була дерев’яною і згоріла в 1786-му.

Нову збудували 1788 р., а в 1859-му капітально відремонтували й розширили. На іншому пагорбі в Новій Мурафі є ще одна церква в російсько-візантійському стилі. Збудована в 1878 році на місці колишньої, дерев'яної. Одноверха, з прибудованою дзвіницею під наметом, вона відповідає своєму часові.

Ямпільський район

Особливе місце, що не варто оминати у Вінницькій області, – це Ямпільський район. На що ж потрібно звернути увагу та які місця насамперед відвідати?

Бушанський замок – місце, що пам'ятає героїчно-визвольну битву – оборону Буші. За переказами, саме в цьому бою фортецю, що витримувала неодноразові облоги, було зруйновано, аби вона не дісталася ворогові. Замок у Буші збудували в ХVІ столітті для польського гетьмана Яна Замойського, який викупив землі в їхнього попереднього власника Бушинського.

Твердиню зводили як фортифікаційну споруду, її площа на той час становила майже півгектара. Підходи до замку з усіх чотирьох сторін ретельно охоронялися дуже глибоким ровом і високим валом, завдяки чому фортеця роками витримувала численні набіги татар.

Сьогодні від легендарного замку залишилися тільки руїни фортеці, погребів і кількох підземних проходів. На верхньому ярусі уцілілої вежі розташований музей оборони села, а на місці колишнього городища – поховання козаків.

У селі Буша Вінницької області знаходиться унікальна пам'ятка природи й археології – Історико-культурний заповідник «Буша», площа якого становить близько семи гектарів. Археологічні знахідки на цій території свідчать про існування поселень кам'яного століття. Тут зосереджені пам'ятники археології, датовані 3–7 тисячоліттями нашої ери. Прилеглі до заповідника землі щедро всіяні історичними пам'ятниками, що стосуються трипільської та буго-дністровської культури.

На сьогодні туристів найбільш приваблює розташований просто неба унікальний музей – скельний храм, збудований в V – ХVІ століттях, що, згідно з припущеннями істориків, діяв, як у дохристиянські, так і в ранні християнські часи. Протягом багатьох років музей є місцем для археологічних та історичних досліджень. Приваблює туристів виявлений на піщаній скелі рельєф із зображенням стародавньої людини зі складеними в молитві руками. Іншими, не менш цікавим експонатами цього комплексу, є залишки фортеці й глибоких підземних тунелів часів Речі Посполитої ХVІ–ХVІІ століть.

Найбільш трагічним періодом за час існування замку стали роки визвольної війни за незалежність українського народу на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Після цих героїчних боїв місто Буша практично зникло з лиця землі й тільки через сторіччя почало відновлюватися.

Про фортецю, котра зіграла в обороні міста ключову роль, сьогодні нагадує тільки замкова вежа, що непорушно стоїть на місці грізної цитаделі. У 1756 році на території колишнього замку була зведена Михайлівська церква, дзвіниця якої розміщувалася в збереженій замковій вежі.

Бушанська долина – місце злиття трьох річок – здавна славиться потужним місцем Сили. Тут жили, любили, творили й залишили свою спадщину наші предки – трипільці, скіфи, сармати, русичі, гайдамаки.

Історико-культуриний заповідник Буша є державним і розташований в селі Буша Ямпільського району Вінницької області України. Буша – сакральне місце слов’ян, що зберігає в собі родову пам’ять століть і тисячоліть. Тут знаходиться унікальний скельний Храм, присвячений Великій Богині-Матері, де збереглися загадкові барельєфи та наскельні написи, точний вік яких поки що не визначено. По всій території заповідника зустрічаються дивні кам’яні споруди – мегаліти, про походження яких учений світ сперечається й зараз. Давно відомо, що природа не здатна створити настільки химерні форми. Археологи губляться в здогадах й обчислюють їх вік десятками тисяч років.

Невелике містечко Ямпіль на Вінниччині може похизуватися розташованим на березі річки Дністер цікавим парком, котрий прикрашають понад 20 скульптур сучасного мистецтва. Своєрідний музей просто неба з`явився в 1988 році, коли в місто на симпозіум з`їхалися скульптори з усіх куточків країни.

У районі між містом Ямполем і селом Пороги знаходиться старе єврейське кладовище. Поховання розташоване на березі Дністра і має вигляд похилених від часу плоских каменів, розкиданих по галявині.

Особливе місце в музеї посідає експозиція традиційних виробів Ямпільщини, що збиралася по сусідніх селах, як-от Цекинівка, Клембівка, Писарівка, Дзигівка та інші.

І на десерт – прекрасна Вінниця.

На що ж варто подивитися в славетному місті? Передусім на славнозвісний фонтан «Рошен», збудований у руслі Південного Бугу біля Фестивального острова. Плаваюча конструкція – головна його унікальність. Це найбільший плаваючий фонтан у Європі, куди вода подається прямо з річки, а не зі спеціального басейну.

А насосна система спроєктована так, щоб могла витримати екстремальні навантаження. Узимку всю конструкцію можна заховати під лід.

Мабуть, однією з найбільш вінницьких будівель є водонапірна Вежа Каланча, що знаходиться в центрі міста. Окраса площі Європейської та справжня візитівка Вінниці приваблює вже понад 100 років. Приїхати до міста та не сфотографуватися із витвором архітектора Артинова те саме, що побувати в Парижі та проігнорувати Ейфелеву вежу.

Однак мало хто знає, що Вежу можна споглядати не лише ззовні, а й із середини. Вхід до неї вільний. Із 1993 року в будівлі працює Музей воїнів-афганців. Заплативши за вхід 10 гривень, можна спокійно піднятися гвинтовими сходами на гору, оглядаючи, як саму споруду, так й експозицію музею. Із вікон верхніх поверхів відкривається краєвид на місто. Варто сюди завітати!

У центрі міста є чимало кованих скульптур, що варто побачити та сфотографувати. Це і відома трійка саксофоніста, письменника й скрипаля (автор – коваль В'ячеслав Постернак), що знаходиться на Європейській площі біля фонтану «Равлик» (коло міської ради), і скульптура художнику біля галереї «Інтершик», і композиція на Музейній площі з молодим Шевченком, в якого можна посидіти на колінах, а біля готелю «Франція» у повний зріст стоїть виконана з металу перша власниця закладу пані Євгенія Прунмаєр.

Нещодавно в місті ще з'явився пам'ятник євреєві та його коту під назвою Єрусалимка, установлений поруч із кафе-музеєм Панъ Заваркінъ та Синъ як нагадування про колишніх мешканців історичного району міста.

Однією з найстаріших пам'яток Вінниці є комплекс оборонних споруд Мури – історична пам'ятка, частина якої збереглася до сьогодні й котру можна побачити поряд зі Спасо-Преображенським собором, якщо спуститися від вулиці Соборної на кілька десятків метрів униз.

Мури, що стали головною оборонною спорудою міста, возведено в XVII столітті монахами-єзуїтами. Тут буквально можна доторкнутися до історії, розгледівши в них бійниці та оборонні вежі.

Якщо рухатися в напрямку від Вінницької Вежі по вулиці Миколи Оводова, то можна потрапити в затишний сквер на березі Буг. До самої річки спускаються старовинні сходи. Колись тут була поромна переправа. За часів Другої Світової війни саме в цьому місці угорські солдати звели понтонний міст замість дерев'яного, котрий підірвали радянські війська під час відступу з Вінниці.

Сходи, звичайно, важко порівняти з Потьомкінськими в Одесі, але побачити їх варто. Тим паче, це одне з небагатьох місць у Вінниці, де можна безперешкодно спуститися до самої води.

До речі, у сквері встановлено пам'ятник оборонцю Вінниці козацькому полковнику Івану Богуну, хоча історики досі сперечаються щодо того, де саме відбулася історична битва.

Є в місті й замок. Палац-садибу сім'ї Грохольських у вигляді оборонного замку з усіма потрібними для цього атрибутами – валом, баштами та ровом – збудували у ХVІІІ столітті. У замку містилася каплиця, а також мисливська, чорна, арабська, турецька, гербова, столова та помпейська зали. У збудованій конюшні стояли породисті арабські скакуни.

Бібліотека налічувала 10 тисяч книг різними мовами. Під час революції 1918 року будівлю спалили. Але за правління Гетьмана Скропадського Здзіслав, граф Грохольський, повернувся до П'ятничан і приблизно тоді ж покрив мури дахом.

Сьогодні в палаці розмістився Вінницький обласний клінічний високоспеціалізований ендокринологічний центр. В основній будівлі знаходиться адміністрація. Збереглися також дві вежі. Поруч – великий П'ятничанський парк. Важко уявити, але в часи розквіту тут був звіринець, де жило 150 оленів.

Ще один витвір архітектурного мистецтва, що необхідно відвідати, – церква євангельських християн-баптистів, котра знаходиться по вулиці Максимовича. Будівництво храму розпочалося в 1990 році. 1996-го відбулося його офіційне відкриття. Святиня скоріше нагадує діснеївський замок зі своїми гостроверхими куполами.

До речі, за Домом Євангелія знаходиться одна з найвищих в Україні телевеж, висота якої становить 354 метри, що на 30 метрів вище за Ейфелеву вежу. Цікаво, що вона посідає 58-е місце у світі за висотою, а до 1973 року була найвищою спорудою в Україні.

Хоча Вінниця й не вважається великим промислово-індустріальним містом, на її території є справжній терикон, що зостався після місцевого Хімічного заводу. Біла гора складається з кремнію та фосфору – залишків від виробництва порошку. Піднятися на неї можна без перешкод. Враження від цього такі, немов потрапив на іншу планету.

Видатний український письменник імпресіоніст Михайло Коцюбинський народився у Вінниці. Тут, де знайходиться його садиба, сьогодні діє музей. Найцікавіше виглядає камінь, на якому відомий «сонцепоклонник» писав твори. У мальовничому мікрорайоні Сабарів, де скелі виходять до Бугу, є одна надзвичайна брила, де, як вважають історики, відомий прозаїк полюбляв відпочивати й творити.

На шматку скелі вибито рядки з творів Коцюбинського, дещо стерті часом, тому важко розібрати, про що в них ідеться. Також на ній встановлена табличка з надписом: «Трудящі Вінниччини відзначають цю скелю – улюблене місце, де писав свої твори і відпочивав Михайло Коцюбинський».

Ще одна історична пам’ятка міста – це ставка Гітлера Вервольф. Незважаючи на те, що зараз вона майже зруйнована, комплекс є одним із найзагадковіших споруд у центральному регіоні України. Сюди й нині надходять експедиції.

Серед музейної спадщини потрібно виокремити краєзнавчий музей, а також розташований на території колишнього єзуїтського монастиря – нинішнього історико-архітектурного комплексу «Мури» – Музей, відкритий на території садиби Вишня, де останні 20 років жив і працював видомий хірург, анатом, учений і педагог Микола Іванович Пирогов, якого вважають засновником військово-польової хірургії і Товариства Червоного Хреста.

Якщо ви ще ніколи не бачили скелета мамонта, то тут ви зможете на нього подивитися. У музеї представлено унікальні предмети зі скіфського й сарматського періодів, велику кількість нумізматичної збори, а також етнографічну колекцію: вироби гончарства, ткацтва й вишивки, народний живопис. Фонд Вінницького обласного краєзнавчого музею налічує понад 200 тисяч експонатів. Тут працюють історичний, етнографічний і природознавчий клуби.

У Вінницькому художньому музеї постійно діють виставки робіт М. Баччіареллі, Ж. Лампі Старшого, Ж.-П. Норблена, І. Рєпіна, А. Маневича, О. Орловського, К. Тінті, І. Світлицького, А. Кайгородова, а також інших українських, російських і західноєвропейських художників XVI–XX століть. Також виставлена експозиція декоративно-прикладного мистецтва Поділля. Будівля належить до архітектурного комплексу Мури.

Серед сакральних місць найважливішим є Преображенський кафедральний собор, зведений у XVIII столітті як костел домініканського монастиря. У 1832 році комплекс було передано у володіння православного духовенства: монастир зруйнували, а храм перебудували під православний собор. До 1991-го він функціонував як зал органної музики. Нині знаходиться у веденні московського патріархату.

Весь комплекс складається з будівель єзуїтського костелу, єзуїтського монастиря, колегіуму, конквікта (гуртожитку), а також домініканського монастиря й костелу. Потужні мури з бійницями й баштами стали надійною фортифікаційною спорудою. Час не щадив будівель комплексу, піддаючи їх руйнуванню й занепаду.

Лише в 1901 році розпочалися відновлювальні роботи унікальної пам'ятки архітектури: її переобладнали в чоловічу гімназію, а в 1911 році – у чоловічу й жіночу. На сьогодні значна частина комплексу єзуїтського монастиря потребує відновлення й реставрації.

Але, не зважаючи на це, міська влада Вінниці у 2010 році на його базі створили історико-культурний комплекс «Вінницькі Мури», що є популярним серед городян, гостей і туристів.