Тернопільська область

Бережанський район

Серед найцікавіших пам’яток району необхідно виокремити власне районний центр – історичне місто Берережани. Хотілося б розповісти про найцікавіші архітектури й історичні пам’ятки, що зосереджені в ньому. Парафіяльний (фарний) костел Різдва Діви Марії спорудили в 1620 році за кошти Адама-Гіроніма Синявського. Разом із бережанським замком готична римо-католицька святиня стала однією зі споруд, що сформувала архітектурне обличчя міста.

Нині це чинний парафіяльний католицький костел, пам’ятка сакральної архітектури готичного стилю першої половини XVII століття.

Зведена з тесаного каменю споруда, розташована на пагорбі в центрі міста, завдяки чому її видно майже з будь-якого куточку Бережан. Стрімкий дах, стрілчаті вікна, простота й досконалість ліній і форм є підтвердженням кращих традицій культової архітектури невеликих галицьких містечок. Костел мав оборонне призначення.

Це засвідчує наявність мурів із бійницями, лише частково збережених до сьогодні, оскільки, на жаль, із початком 80-х років минулого століття більшість із них було знесено. Про оборонні функції комплексу нагадує і чотирьохкутна дзвіниця зі стіжковим дахом, споруджена десятиліттям пізніше.

У 1675 році костел зруйнували татари, однак дуже швидко вона й відродилася. Також частковій руйнації посприяли світові війни. Після Другої світової будівлю використовувався не за призначенням. У 90-х роках ХХ століття костел повернули римо-католицькій громаді й освятили під титулом Святих Апостолів Петра і Павла.

Вірменська й вірмено-католицька громади в Бережанах існували з кінця XVII до середини XX століття і вважалися основним етнічним, релігійним й економічним компонентом цього старовинного галицького міста.

Відомо, що в Бережанах вірменські переселенці були вже у XV столітті. Вулицю, уздовж якої вони селилися, іменували Вірменською.

Також є свідчення, що наприкінці XVII століття вірмени мали в Бережанах дерев’яну церкву й близько двохсот будинків, свого війта та судову владу. У 1710 році власник міста Адам Микола Синявський навіть пожертвував для утримання вірменської церкви 300 золотих на рік та призначив священника. При храмі діяли вірменська школа й братства.

1746 року з дозволу Августа Олександра Чарторийського, нового власника Бережан, розпочинається будівництво мурованої вірменської церкви. У 1810 році храм пошкоджено пожежею, а за 50 років відбудовано знову. Сьогодні порівняно збережена християнська святиня стоїть пусткою і, на жаль, не використовується за призначенням. Поруч розташовано старий вірменський житловий будинок з мансардовим дахом і порталом, що має досить просту форму.

На Валовій знаходиться вілла Андрія Чайковського – відомого громадського діяча, адвоката й письменника, який мешкав тут у 1890-1910-і роки.

Будучи адвокатом, Чайковський нерідко ставав на бік знедолених селян. Більшість почутого й побаченого письменник поклав в основу власних повістей, оповідань. Йому належить ряд популярних історичних творів козацької тематики. Вілла слугувала центром просвітницького життя минулого століття. Крім того, у ХІХ столітті тут гостював Іван Франко.

Поруч із маєтком Андрія Чайковського розташовується більш оригінальний – О. Дубицього, де зупинявся колись письменник Богдан Лепкий. І було це саме під час відзначення його 60-річного ювілею. Споруда датована 1908 роком.

Будівництво монастиря отців Бернардинців під горою Сторожисько розпочалося в 30-і роки XVII століття з ініціативи Урсули Синявської – невістки Адама Ієроніма Синявського, тодішнього власника міста.

Через різноманітні події будівництво комплексу призупинялося й продовжилося лише у 80-х роках XVII століття. Монастир, зведення якого остаточно завершено в 1683 році, став ще одним оборонним комплексом Бережан, частиною його фортифікаційної лінії, котра захищала місто з північного заходу.

Потужні фортечні стіни – вимушений стратегічний крок, від якого часом залежала доля міста. Монастирський комплекс, що почав будуватися навколо костелу святого Миколая в 1716 році, був останнім даром магнатського роду Сенявських у Бережанах, хоча в завершеному вигляді своє творіння останньому його представнику Адаму Миколаю (1666 – 1726) побачити так і не довелося.

У 1742 році закінчилося зведення католицької святині. І відбулося це вже завдяки його дочці – Марії Софії (1699 – 1777), яка в заміжжі була графинею Чарторийською. Створений в аскетичному стилі костел спочатку було віддано в розпорядження братії ордену бернардинів.

Під час закінчення будівництва келійного комплексу (друга половина XVIII століття) споруда набула рис модного на той час стилю пізнього бароко. Своєю популярностю костел завдячує святому Антонію, до дня вшанування пам’яті якого (30 січня) тут щорічно звідусюди збиралися віряни всіх християнських конфесій.

Друга світова перетворила духовний комплекс у школу для «фольксдойче», що стало першим його кроком на шляху до просвіти. Потім будуть: інтернат для сиріт (з 1947 року), спеціалізоване профтехучилище для важких підлітків (з 1950-х), виправно-трудова колонія (з 1983-го), що діє тут і донині, хоча з її назви і зникло слово «трудова». У ході цих перипетій у приміщенні костелу святого Миколая спочатку був клуб, потім проводилися спортивні змагання, що завдало величезної шкоди його унікальному внутрішньому оздобленню.

У 1998 році історична справедливість перемогла і промінь греко-католицької віри освятив храмові стіни колишнього монастиря бернардинів у Бережанах, адже сюди повернулися священники.

Між пагорбами й лісами розляглося село з символічною назвою Рай. Звідси липовою алеєю вилася дорога до Бережан. З одного боку її перегороджували ворота, оскільки землі належали князівським польським родам.

Про походження назви цього села є гарна старовинна легенда. Нібито місце так сподобалося Адаму Синявському та його дружині Єві, що вони й назвали свою домівку Раєм. Невеличкий палац польських магнатів Потоцьких, які в XIX ст. володіли містом Бережани, було споруджено на місці старого будиночку роду Синявських. За різних часів він належав князю Ференцу Ракоці, гетьману Івані Мазепі, царю Петру І.

Останній власник палацу, Якуб Потоцький, який помер 21 вересня 1934 року, заповів поховати себе в сімейній гробниці Раївського парку, а з палацу зробити лікарню для хворих. Сучасного вигляду споруда почала набувати з початком XIX ст. Навколо – дещо занедбаний ландшафтний парк. У 1970-х роках палацу Потоцьких було надано статус пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Урочище Монастирок – це мальовниче заповідне місце біля села Лісники Тернопільської області. Тут можна відпочити від міської метушні, добре організувати дозвілля з родиною та друзями, зробити чудові фотографії та побачити цікаві пам’ятки, наприклад, скелю Чортів камінь, красиву каплицю і джерело з цілющою водою.

Місцевість, де нині знаходиться урочище Монастирок, було вперше згадано в XIV столітті. А два століття по тому тут спорудили Василіанський монастир, однак служби в ньому відбувалися тільки до 1941 року. У 1980-му сталася сильна пожежа, котра залишила по собі самі руїни. В урочищі є озеро, біля якого тепер знаходиться спеціальна зона для відпочинку.

Цікавим є той факт, що у 2000-х роках на території заповідника було відкрито ресторан «Монастирок», але пожежа, що виникла через загадкові обставини, знищила його. Місцеві жителі взяли на себе ініціативу й почали облагороджувати заповідну зону: там, де раніше був монастир, з’явилася невелика каплиця, а поряд із нею – Хресна дорога. Проте, мабуть, найбільш унікальною і таємничою пам’яткою урочища Монастирок можна вважати мальовничу скелю Чортів камінь із висіченим на ній розп’яттям Христа.

Борщівський район

Борщівський район, крім того, що «смачно» іменується, ще й має незліченну кількість пам’яток, котрі сподобаються навіть найвибагливішим. На місці сучасного Борщева ще у XII столітті було поселення. Перша згадка про місто датується 1456-м роком. Протягом декількох століть ним володіли переважно польські шляхтичі.

У 1774 році Борщів відвідав легендарний Олекса Довбуш. За допомогою опришків він зміг увірватися до панського палацу, де звів рахунки з його господарем, який пропонував Довбушу великі гроші та скарби. Герой того не взяв, пояснивши, що прийшов за душею пана, який мучить людей. На рубежі XIX – XX століть у Борщеві діяла читальня «Просвіти», а також приватна адвокатська канцелярія.

Місто й до сьогодні зберегло досить цікаві архітектурні пам'ятки. Ми пропонуємо туристам звернути на них увагу. З початком XVII століття, незважаючи на загрозу, у Борщеві таки побудували замок. Саме в цей період напади турків і татар на міста цього регіону стали частим явищем.

Фортеця в Борщеві була непогано укріплена й захищала місто, проте в 1672 році все-таки не вистояла перед натиском регулярної турецької армії. За мирних часів замок перебудували під палац, що, на жаль, до сьогодні не дожив. Про його колишню міць нагадує лише замкова вежа, котру переобладнали під дзвіницю костелу XVIII століття.

Перебуваючи в районі, обов’язково необхідно відвідати місцеві печери, що знаходяться поблизу. Уже понад півстоліття печера Оптимістична, відкрита львівським спелеологічним клубом «Циклоп» 1966 року, викликає значний інтерес як у фахівців, так і любителів пригод.

Розташована в межах Борщівського району Тернопільської області, на південний захід від села Королівка, вона є унікальною пам’яткою геологічної спадщини та національним надбанням України. Більше того, Оптимістичну занесено до Книги рекордів Гінесса як найдовшу у світі гіпсову печеру. Коли пам'ятку тільки-но виявили, припускали, що її довжина не перевищить трьох кілометрів.

Більшість учених були налаштовані скептично, проте ентузіасти зі львівського спелеоклубу «Циклоп», які досліджували печеру, виявилися оптимістами, що й дало їй таку унікальну назву. Попереду ще багато відкриттів, адже фахівцям поки що не вдалося ретельно дослідити пам'ятку. Частина Оптимістичної відкрита для відвідування, так що побачити красу підземного світу має змогу кожен, хто бажає.

Серед великих природних підземних порожнин, з'єднаних із поверхнею землі отворами, є печера Вертеба, що посідає особливе місце в Україні. Розташована поблизу села Більче-Золоте Борщівського району на Тернопільщині.

Печера є геологічною та археологічною пам'яткою загальнодержавного значення, а також об'єктом природно-заповідного фонду. Належить до числа найбільших у Європі.

Археологи виявили тут сліди перебування великої кількості людей і висунули гіпотезу, що у Вертебі були давні поселення трипільців. Нині в печері діє перший в Україні підземний музей трипільської культури, що є відділом Борщівського краєзнавчого музею.

Кришталева печера в селі Кривче – це десятки залів та коридорів із чарівними стінами, збудованими з гіпсової гірської породи та усіяними химерними малюнками, об'ємним рельєфом і незвичайними фігурками з яскравим кристальним відтінком. Кожна зала називається по-своєму й має цікаву історію.

А ще з гротом пов'язана унікальна легенда про багатого володаря та його скарб. Печера Кришталева є геологічною пам'яткою природи загальнодержавного значення в Україні. Розташована на південно-західній околиці села.

Монастирок – маленьке село в Борщівському районі (0,6 тис. мешканців) на березі Серету в 6-и кілометрах від Більче-Золотого. За радянських часів воно називалося Міжгір’ям. Нормальна дорога сюди відсутня.

Немає, напевне, й автобусного сполучення. Але потрапити до цього села хоча б раз у житті просто необхідно. Це – одне з наймальовничіших місць Тернопілля наряду з Червоногрудом і збручанським каньйоном. Монастирок приваблює не лише печерним храмом, а й неймовірно красивими видами на долину Серету.

З надпису на охоронній табличці стає зрозуміло, що печерний храм у Монастирку є давньоруським і заснований ще в IX столітті нашої ери. Печера, де знаходиться храм, має назву Язичеська. Напевне, язичники влаштували тут своє поганське капище, де справляли обряди ще задовго до появи давньоруського монастиря.

У 1600 році власник Більче-Золотого Стефан Потоцький засновує в Монастирку Свято-Воздвиженський василіанський монастир, що в середині XVII століття руйнують козаки Б. Хмельницького. У 1735 році обитель відновлює брацлавський каштелян Ян Потоцький, пожертвувавши на його відродження 2000 польських злотих.

Ще раніше на території монастиря існувала дерев’яна церква Успіння, котра згоріла в 1530 році. Храм палав і наприкінці XVII століття, а в наступному столітті він також зазнав руйнування, однак уже через землетрус. Нова монастирська Хрестовоздвиженська церква, котру ми можемо бачити сьогодні, збудована Яном Потоцьким у 1772 році.

Разом із нею постали келії кляштору й господарські приміщення: шпіхлер, воловня та ґуральня. У 1793 році діяльність цього монастиря, як і ряду інших, було припинено австрійським урядом через борги. Церква стала парафіяльною, а господарські споруди передали в оренду приватним особам.

Наприкінці XIX століття новий власник Більче-Золотого (і Монастирка) Леон Сапєга влаштував у Монастирку фільварк, для чого 1876 року частково розібрав більшість мурованих споруд монастиря. Тоді ж розібрали й муровану браму перед північним фасадом кляштору. Саму церкву було відновлено вже в 1980-х роках.

Саме з неї і варто розпочати невелику прогулянку до скельного храму, до якого від монастирської церкви веде кальварія – хресна дорога, означена 12-ма хрестами. Храм безпосередньо розташований високо над Серетом (80 метрів над його рівнем) у печері Язичеська, що має природне походження й утворилася шляхом вивітрювання вапняку.

Поруч із печерою можна побачити величезний загадковий камінь. Ця вапнякова плита тримається на трьох кам’яних опорах і, більш усього, слугувала жертовником. Про це свідчить видовбаний у камені хрест і невеликий жолоб від нього, що, ймовірно, служив кровостоком. Отож, жертви сюди приносили живими...

Навіть сьогодні під час дощу вода, що потрапляє на камінь, стікає з нього червона, немов кров. Камінь-жертовник не завжди стояв тут: у XVII столітті його принесли до скельного храму монахи.

Окрім багатьох печер, перебуваючи в районі, можна відвідати велику кількість старовинних замків, або їх руїн. Кудринецький замок – фортифікаційна споруда в селі Кудринці Борщівського району Тернопільської області.

До сьогодні збереглися: південна, західна й північна стіни; частина об'єму південної п'ятигранної башти трьох'ярусної висоти; північно-західна шестигранна в плані триярусна башта; частина надвратної башти. Усі башти мають прямокутні бійниці й кубла від балок між'ярусних перекриттів у кладці стін.

Підземний хід, що починається в п‘ятигранній південній башті, нині засипаний камінням і землею. Біля південної стіни можна помітити аркоподібний проріз. Це – невелика хвіртка, що використовували для несподіваних нападів на ворога. Неглибока западина біля шестигранної вежі вказує на місце, де колись була криниця. Найбільша довжина замку всередині – 70 м, а ширина – 25 м.

Стіни мають 1,5 м завтовшки. Замок споруджено з пісковика з початком XVII ст. польськими шляхтичами Гербуртами герба «Павча», реконструйовано – у XVIII ст. Розташовувалася споруда над р. Збруч на плато високої крутої гори, котру називають «Стрілкою». У плані – неправильний чотиригранник із трьома кутовими баштами.

Із трьох боків замок захищала природна перешкода, утворена гірським рельєфом. Найбільш неприступною була східна сторона, надійно захищена обривистим схилом гори і річкою біля її підніжжя. Північна сторона, повернена до плоскогір'я, слугувала основним вузлом оборони й захищалася штучним ровом, валом і двома баштами, одна з яких – чотирикутна в плані – надворотня.

Великі розміри й форма башт були максимально пристосовані для ведення фронтального і флангового вогню. Другий в'їзд, що мав вигляд арочного отвору, знаходився в південній стіні. Житлова будівля розташовувалася вздовж східної стіни споруди. Зведення замку в цьому місці було цілком виправданим: село простягалося недалеко від молдавського кордону на татарському Волоському шляху. Татари часто нападали на ці землі в XVI–XVII ст.

Улітку 1648 року повсталі селяни та козацькі загони під керівництвом Максима Кривоноса вигнали коронний гарнізон із кудринецького замку. Також твердиню завойовували турки в 1672 та 1694 роках.

Із початком XVIII ст. замок перетворили в резиденцію Гуменецьких. Кам‘яні мури та вежі відремонтували, до східної стіни прибудували житловий будинок на 6 кімнат.

Гуменецьких змінили нові власники – Козєбродські, за яких кудринецька фортеця перетворилася на своєрідний музей. Стіни палацу прикрасили родинні (і не тільки) портрети та старовинні меблі. Фрагменти кудринецької колекції експонуються й нині в залах Тернопільського обласного краєзнавчого музею.

Скала-Подільський замок – стародавня оборонна споруда, що неодноразово переживала часи розквіту й падіння. Нині це пам’ятка архітектури національного значення.

Замок «Скала над Збручем» відомий ще за часів Київської Русі. Спершу це була дерев'яна споруда, зведена на місці давньоруського городища та зруйнована монголо-татарським нашестям. У 1331 році тодішні правителі на Поділлі, князі Коріатовичі, збудували кам’яну твердиню, і 1393-го власником оборонного замку став литовський князь Вітольд.

У 1430 році маєток перейшов у власність Польського князівства. 1515-го польський король Сигізмунд віддав замок у власність сандомирському воєводі Станіславу Лянцкоронському. Кам’янецький староста посилив гарнізон гарматного озброєння.

Та після наймасовіших татарських набігів 1516 року споруду було майже повністю знищено. Фортецю неодноразово відбудовували, однак татари продовжували її плюндрувати. У 1538 році напад волохів остаточно зруйнував замок.

Уже з середини ХVІ століття розпочалася нова якісна перебудова храму, що відбувалася за модерною новоголландською системою бастіонного типу з потужним артилерійським озброєнням. Цього разу замок слугував потужною оборонною спорудою, навколо якої зведено оборонні мури й башти.

Твердиня захищалася з трьох боків скелями та стрімкими обривами берегів річки. Підійти до оборонної фортеці можна було лише з південного боку, бо там вона була захищена глибоким ровом, кам’яним муром з пороховою вежею, що виступає. Поруч розташована в’їзна брама, до якої веде підйомний міст. У 1620-і роки Скала-Подільський замок витримував облоги турецької армії. І хоча після того він був дуже пошкоджений, захопити фортецю туркам не вдалося.

Повторного значного руйнування споруда зазнала в 1657 році за часів, коли нею володів трансільванський князь Д’єрдь Другий Ракоці. Після того храм довгий час не відбудовувався. І лише у ХVІІІ столітті скальський староста Тарло звів палац у бароковому стилі, оздобивши його білокам’яним декором.

Кілька років по тому сталася прикра ситуація: храм згорів після удару блискавки. Із кінця ХVІІІ століття замок перейшов у власність родини Голуховських, які звели новий окремий палац та заклали довкола парк.

Ще один замок, а точніше його руїни, розташований у селі Висічка. З’явився він ще в XVII сторіччі, коли на території городища дозволили побудувати чотирикутну споруду, кожен наріжник якої мав бути увінчаний вежою. Наступного століття замок опинився в руках турецького війська, але невдовзі його відвоювали поляки.

Із початком XIX сторіччя власниця села Голєйовська-Чарковська вирішила прибудувати до південно-західної вежі майже зруйнованої споруди вишуканий палац. Переглядаючи історичні картини того часу, можна дійти висновку, що замок виглядав не гірше, ніж будь-який європейський, і вирізнявся надзвичайною мальовничістю. На жаль, він не зберігся до наших днів. Відвідавши Висічку, можна побачити лише фундамент і одну шестикутну вежу.

Ще одна споруда, котра в ХVІІ столітті слугувала за оборонну, – Концьких Замок, зведений польськими шляхтичами Концкімі в 1639 році в селі Кривче Тернопільської області.

Замок раз у раз змінював господарів-завойовників. Після злиття Поділля та Речі Посполитої позбувся свого оборонного статусу і почав слугувати місцеперебуванням впливових польських шляхтичів Голеевскіх. Оборонні рови в цей час стали непотрібними, тому їх засипали. Також зменшили кріпосні стіни.

У ХІХ столітті замок став власністю єврейського ділка Л. Зейдмана, який розпорядився розкласти на будматеріали частину його будови. Розібрані матеріали було використано для будівництва винокурні. Один за одним змінювалися власники руїн твердині, проте жоден із них так і не спромігся реставрувати старовинний замок, удихнути в нього друге життя.

У ХХ столітті руїнами заволоділо Подільське туристично-краєзнавче товариство. Залишки споруди абияк відреставрували й «законсервували». У 50-і рр. під час прокладання дороги було розібрано ще одну частину оборонних стін. У 90-і руїни замку були повторно «законсервовані».

Важливе місце в житті громади посідає релігійне життя, адже в районі розмістилася величезна кількість духовних пам’яток.

Дерев’яних храмів, побудованих в істинно подільській традиції, на Тернопільщині залишилося дуже мало. До таких рідкісних зразків можна віднести й церкву святого Миколая в Сапогові. Ведуть до неї бетонні сходи, а стоїть вона на фундаменті з необтесаного каменю.

Дзвіницю збудували вже значно пізніше, однак за класичною технікою, тобто «жодного цвяха». Церкву звели в 1777 році на пагорбі в центрі села. Із двору при храмі відкривається панорамний вид на село та його околиці. Огорожа невисока, побудована з місцевого каменю. Святиня тризрубна, і всі її зруби нагадують квадрат.

Усередині храму знаходяться деякі рідкісні екземпляри давньої народної вишивки, а також ікони, зразки настінного живопису й скульптури, що уособлюють ангелів. Молодий та енергійний настоятель завжди радий туристам і просить повідомляти щодо відвідування заздалегідь. Відоме село й такими пам’ятками, як ботанічний заказник, горизонтальна печера з гіпсу (пам’ятка природи), що отримала назву Ювілейна.

Також в околицях населеного пункту під час археологічних розкопок знайдено найдавніші скіфські кургани, куди, за традицією кочовиків, клали коштовності та зброю, що допомагали небіжчикові на тому світі.

Костел у Пищатинцях помірної величини, є пам’яткою архітектури місцевого значення. Територія подекуди поросла деревами, однак є сподівання, що згодом будівлю буде відреставровано, після чого в ній знову проводитимуться богослужіння.

Святиню збудовано на кошти фундатора А. Смолінського в 1914 році. Перші згадки щодо фундації костелу з’являються в документах наприкінці ХVІ століття. Споруда невелика, в архітектурі фронтальної частини помітні неоготичні риси. Над входом у костел надбудовано дзвіницю, тому здається, що будівля висока. Сьогодні святиня напівзруйнована.

Церква Івана Богослова в селі Іване-Пусте є пам’яткою архітектури національного значення. Перші згадки про неї з’явилися ще у ХVІІІ столітті. Храм є витвором подільської школи народного зодчества і з’явився в 1775 році. За деякими джерелами, церкву збудували в селі Гермаківка 1773 року, а ще за два роки перенесли в Іване-Пусте.

Нарикінці XIX століття до вівтаря прибудували ризницю (захристя). Поруч із храмом стояла дзвіниця, але вона згоріла в 1970-х роках. У 90-х місцева греко-католицька церква побудувала двоярусну, що існує дотепер. Архітектурною особливістю споруди є дуже високі шпилі, котрі тягнуться до неба.

Старі костели, або їхні руїни, збереглися практично в кожному селі Тернопілля, особливо на півдні області. Більшість із них доволі оригінальні, не схожі на інші. Будь-який костел має свою родзинку.

Святиня в Заліссі, що між Збручанським і Гермаківкою, – не виключення. Споруда невелика, з витонченим силуетом, завдяки чому здається високою. Як і більшість костелів Борщівщини, дуже занедбана. Не відома ні назва споруди, ні рік його побудови. Навіть у реєстрі місцевих пам’яток значиться просто – «костел».

З боку дороги, що веде в село Глибочок, добре видно старовинний костел Петра і Павла, неповторний й оригінальний, як і всі храми Тернопільщини.

Святиня, зведена 1890 року, є пам’яткою архітектури. Її форма своєрідна: видовжена й помітно низька конструкція з округлою задньою стіною. По боках фасаду дивують своєю красою чотири баштиці й контрофорси, а також фігура святого.

На вікнах можна помітити вітражі, в інтер’єрі непогано зберігся вівтар і настінні розписи. Однак загальний стан будови потребує негайної реставрації. Двері костелу зачинено, він не працює.

Справжньою окрасою села є костел Різдва Діви Марії в Бурдяківцях. Святиня височіє на пагорбі біля сільського ставу, на протилежному боці траси – його червоний шпиль майорить ще з дороги. Та найкращий вид на будівлю відкривається з іншого берега ставу.

Цей невеликий, але досить гарний кам’яний костел збудований у 1871 році католицькою польською громадою завдяки родині Голуховських. Має він вигляд ошатний, доглянутий і гарний зовні. У ньому добре збережений інтер’єр: охайні білі стіни прикрашають невеликі ікони.

У радянський період про цю культову споруду мало хто знав, а причина в тому, що недалеко від села розташовувалася підземна установка міжконтинентальних ядерних ракет. Із початком 90-х років ракети забрали, а шахту підірвали. Сьогодні це спокійне місце з гарною природою та пам’ятками архітектури.

Костел Святого Генріха розташований у селищі міського типу Мельниця-Подільська. Він був побудований ще в 1861 році. У своєму первозданному вигляді святиня мала свою дзвіницю, що знесли за радянських часів. Тоді костел і закрили, а в його стінах вирішили відкрити кінотеатр для мешканців смт.

Сьогодні будівля оточена чудовим старим парком, проте не використовується для богослужінь, потребує реставрації. Туристи часто приїжджають подивитися на костел, адже в ньому відчувається дух того часу.

Католицький костел у селі Турильче – велична будівля в неоготичному стилі. Над фасадним входом по краях від великого романо-готичного вікна аналогічними вікнами прорізані інші фасади, у нішах установлено скульптури апостолів Петра і Павла.

Всередині зберігся автентичний різьблений вівтар із їхнім розп’яттям і фігурами. Сьогодні костел не працює, всередину можна потрапити з бокового входу.

Перші згадки в джерелах про село Турильче можна зустріти з 1462 року, де воно значилося в числі маєтків Сатанівського ключа, якими володіли спочатку польські поміщики Синявські, а потім Чарторийські, Любомирські й Потоцькі. Останні продали Турильче поміщику Івановському, який збудував тут невеликий двоповерховий палац, що було зруйновано під час Першої світової війни.

Івановський звів костел у 1871 році. Це була достатньо велика будівля для малочисельної тоді (700 осіб) громади села. Ще під час Другої світової війни служіння в костелі припинилося, і він почав руйнуватися. На сьогодні греко-католики села Турильче й декількох сусідніх сіл, використовуючи збережені старі фото екстер’єру та інтер’єру храму, планують реконструювати святиню, надавши їй первісного вигляду.

Бучацький район

Про величезний туристичний потенціал, що має Бучацький район, говорити можна дуже довго. Передусім хочеться розповісти про районний центр, прекрасний Бучач, котрий можна сміливо віднести до трійки найцікавіших для туриста, поціновувача старовини, міст Тернопільщини наряду з Чортковом та Бережанами. Кількість різноманітних пам’яток на душу населення (близько 12 тис. мешканців) тут дійсно зашкалює

І нехай місцевий замок сьогодні сама руїна, Бучач – це місто, де скульптор Пінзель й архітектор Меретин створили кращі свої шедеври, серед яких – найвишуканіша в Україні ратуша та декілька культових храмів.

Місто Бучач лежить у звивистій долині річки Стрипи, що утворює природний кордон між історичним Поділлям та Галичиною. Його назва походить від слов’янського слова «буча», що означає «швидка весняна вода». Деякі вчені припускають, що місто було засновано 1260 року, але перша офіційна згадка про Бучач і його укріплення відноситься до 1379-го.

У той час містом володів знатний рід феодалів литовського походження Бучацьких гербу «Абданк». Пізніше вони сполонізувалися, а галицький староста Михайло Бучацький навіть допомагав полякам відбирати Поділля в литовців. Про могутність Бучацьких свідчить той факт, що їм належали колишні литовські землі аж до чорноморського узбережжя.

В останній чверті XIV століття на місці старих укріплень на плоскогір’ї над Стрипою Бучацькі розпочали зведення замку, використовуючи традиційний для таких місць будівельний матеріал – темно-червоний камінь-пісковик. Ті укріплення, зі стінами більше 3-х метрів завтовшки, частково збереглися й до сьогодні.

Нині це – північна частина фортечних руїн, під час розкопок якої було винайдено готичні капітелі порталу, що свідчить про існування костелу на території замку в ті часи. У 1648 році твердиню не зуміли взяти козаки Богдана Хмельницького, а в 1665 та 1667 роках її штурмували татари і також безуспішно. Але настав 1672 рік, коли Поділля захопили турки. Штурмом бучацького замку керував сам султан Магомет IV, а у військових діях із боку турків активно брали участь українські козаки під проводом гетьмана Петра Дорошенка.

Тодішній власник Ян Потоцький на той час був відсутній, тому оборону замку довелося приймати його дружині Терезі Потоцькій. Пропозицію султана здатися вона відкинула. Замість того направила йому записку, де зазначала, що перемога над жінкою не принесе йому великої слави. Воїни отримали наказ зняти облогу, а султан задовольнився подарунками.

У 1687 році за наказом короля власники Ян і Микола Потоцькі швидко відбудували замок, і до середини XVIII століття він залишався обороноздатним. За деякий час військова загроза з боку турків і татар зникла, і споруда починає занепадати. Із початком ХІХ століття Павло і Каетан Потоцькі дозволили розбирати оборонні мури, з чим місцеві жителі успішно впоралися.

І на останнє, легенда про Бучацький замок, у якій розповідається про підземний хід, що починався біля круглої вежі й вів у різні частини міста, навіть до Підзамочка і Монастирка. Хід був такий широкий, що крізь нього могла вільно проїхати карета.

Одна з таких, золота карета, що належала Марії Могилянці разом зі скарбами якогось пана Каньовського, так і залишилася в підземеллях замку. Перевірити легенду та винайти скарби місцевих археологам не вдалося: повітря в підземеллі виявилося отруйним.

Найдовершеніша в Україні ратуша знаходиться тут, у Бучачі, посеред майдану Волі. Замовив це диво тодішній власник міста, канівський староста Микола Потоцький, задумавши перевершити за своєю красою львівську ратушу. Сам Потоцький, хоч і робив багато корисного, щоб надати Бучачу європеїзму, проте відрізнявся зверхньою вимогливістю, що часом переростала в жорстокість.

Перед будівничим ратуші, відомим львівським архітектором Бернардом Меретином, автором собору Святого Юра у Львові, він поставив ультиматум: поки ратуша не вийде кращою за львівську, архітекторові не буде дозволено одружитися. Завдання Миколи Потоцького було виконано: стараннями тандему Меретин-Пінзель у Бучачі протягом 1750–1751 років зависочіла найкрасивіша ратуша країни, що є такою і донині.

Крім архітектора Меретина, у створені її образу взяв участь найвідоміший у Східній Європі скульптор Йоган Георг Пінзель, родоначальник цілої епохи скульптури – рококо, пізнього бароко. Під впливом його робіт ще довго перебували учні та польські й українські послідовники. Кількість скульптур, що створив Пінзель для бучацької ратуші, за різними оцінками сягало від чотирнадцяти до двадцяти чотирьох.

Тематика більшості з них – перемога добра над злом. Найоригінальніші мали такі назви: «Феміда», «Давид вбиває Голіафа», «Геракл, який перемагає лернейську гідру або лева», «Геракл роздирає пащу Немейському левові», «Нептун, який заспокоює море», «Запорожець».

На жаль, далеко не всі вони збереглися до сьогодні: частина була знищена полум’ям пожежі, що сталася 1865 року, а частина – росіянами під час Першої світової, для яких стрілянина по скульптурах Пінзеля була звичайною забавою. Деякі оригінали зберігаються у львівських музеях. Є надія, що після реставрації споруди їх повернуть на своє місце. Ратуша – не єдине творіння геніальних Пінзеля і Меретина в Бучачі.

Монастир отців Василіан на горі Федір з’явився протягом 1751 – 1753 років з ініціативи графа Миколи Потоцького, фундатора бучацької ратуші. Ще в 1712 році його батько, Стефан Потоцький, за дозволом львівського архієпископа запросив із Литви в Бучач отців Василіан для заснування теологічної школи-інтернату й семінарії. А 12 травня 1751 року було закладено перший камінь для побудови монастиря.

Автором проєкту комплексу монастиря Св. Хреста чину Св. Василія Великого був архітектор І. Шильцер. Комплекс, що з’явився на місці колишнього домініканського костелу, складався з костелоподібної Здвиженської церкви, дзвіниці, корпусу келій та корпусу гімназії.

Проєкт величезної церкви Воздвиження Чесного Хреста, що будувалася протягом 1750 – 1570 років, приписують архітекторові Готфріду Гофману – авторові проєкту перебудови Почаївського монастиря, що споруджувався за кошти того ж Миколи Потоцького.

Храм збудовано в стилі пізнього бароко. Він хрещатий у плані. Із заходу його прикрашають дві п’ятиярусні вежі, прикрашені пілястрами та карнизами, що роблять церкву домінантою всього старого міста. В інтер'єрі зберігся цінний іконостас та шість дерев’яних скульптур, виготовлених львівським майстром Миколою Філевичем. Стіни прикрашені пілястрами з позолоченими капітелями коринфського ордеру, а також темперним живописом XVIII століття релігійної тематики.

З обох боків до церкви-костелу примикають корпуси монастирських келій. Вони старіші за костел: окремі джерела датують їх XVII століттям. На відміну від храму, корпуси мають спрощений декор і прикрашені лише лопатками й вікнами мансардного поверху. У них, окрім келій для ченців, розміщувалися стайня й кухня. Найдавнішим є лівий корпус, що завершується вежею-дзвіницею зі шпилем.

При монастирі діяла школа-інтернат та семінарія. У 1804 році тут заснували гімназію, викладачами якої також були поети Юліян Добриловський та Іларіон Грабович, біолог Семен Труш, а слухачами – відомі польські та українські культурні й мистецькі діячі

Гімназію було закрито у 1944 році. У 1946 ліквідували й монастир, котрий 1991-го відновив свою діяльність і, як і раніше, належить греко-католикам – отцям Василіанам. Із 1995 року при монастирі діє історико-філософський ліцей для майбутніх священнослужителів.

Ще одна пам’ятка в місті – будівля костелу Успіння Матері Божої. Храм не відрізняється надзвичайною пишністю. Його розкіш, створена геніальним Пінзелем – усередині. Перший парафіяльний костел на місці сучасного постав ще в 1397 році завдяки старанням Михаїла Бучацького.

Протягом 1761–1763 років коштами графа Миколи Потоцького в підніжжі Замкової гори споруджено лаконічний Успенський костел. На жаль, історія не донесла нам ім’я його архітектора.

Хрещатий у плані храм спорудили з цегли й потінькували. Стриманість фасаду доповнюють з обох боків подвійні пілястри корінфського. Над дверним порталом – фундаторський надпис Потоцького, а вище – напівциркульне вікно. На атику храму – традиційні для бароко вазони. Такі ж вази прикрашають і вхідну браму на костельне подвір’я. У тимпані фронтону – скульптура Сікстинської Мадонни роботи Рафаеля Санті. Це – копія, а оригінал зберігається в Дрездені.

Головна цінність храму – поліхромний вівтар роботи знаменитого скульптора Йогана Георга Пінзеля. Тут домінує бірюзовий колір, що гармонує з білими пінзелівськими скульптурами святих. Головні та бічні вівтарі було пошкоджено з приходом совєтов, котрі розмістили в храмі магазин-склад, а в крипті костелу – котельню, піддавши спочатку нарузі рештки Потоцьких. Повернули храм вірянам у 1991 році, після чого римо-католицька громада відновила інтер’єр пам’ятки.

За кілька кілометрів на південь від Бучача поблизу села Жизномир є унікальна місцина, урочище, що іменується Монастирок. Окрім прекрасного лісу на крутих берегах Стрипи тут можна знайти руїни оборонного монастиря ХV–ХVІ століття.

До речі, саме завдяки йому урочище отримало таку назву. До сьогодні збереглися лишень руїни монастирського храму, але, дивлячись на них, неважко зрозуміти, що оборонна здатність споруди була міцною: товщина стін сягає до 2-х метрів, а висота вежі становила близько 15-и. На жаль, більшість інформації про храм і монастир мені знайти не вдалося.

Відомо лише, що його було спалено під час турецької навали в 1672 році. Також існує легенда, що свого часу монастир з'єднувався підземним ходом із Бучацьким замком.

Перебуваючи в Бучачі, обов’язково відвідайте це чудове місце. Тим більше, що від центра міста до нього пішки всього півгодини. Ви побачити не лише мальовничі руїни замку Бучацького-Творовського, а й фантастичні краєвиди каньйону річки Стрипа.

Замок споруджений приблизно в 1600 році з того ж матеріалу, що й замок у Бучачі: з червоного пісковику. Долі обох споруд є трагічними: мешканці села продовжують розтаскувати стіни на будівельний матеріал. Мине ще декілька років – і від замку взагалі нічого не залишиться.

Ще одне село, котре варте уваги, має назву Порохова. Сьогодні тут можна побачити дві архітектурні цікавинки – церкву Покрови Богородиці (1812 р.) і костел Матері Божої Цариці (1930 р.). Незважаючи на «молоді» досить-таки дати зведення збережених сакральних споруд, поселення все ж має вельми поважний вік: перші згадки про Порохову датуються 1452-м роком.

У 1893 році в селі з'явився дерев'яний костел, споруджений коштами Заремби-Целецького й освячений під титулом Івана Хрестителя. Храм функціонував як філіал парафіяльної святині з центром у недалекому Бариші. У 1925 році в Пороховій утворили власну парафію, що стало поштовхом до будівництва нового, більш місткого, костелу.

Протягом 1925-1929 років за проєктом львівського архітектора Б. Віктора звели новий храм, котрий освятили під титулом Матері Божої Королеви Польщі. До речі, саме Віктор у 1922-1925 роках виступав проєктантом модернових перебудов у палаці архієпископів в Оброшино. Попри це, протягом 1930-х років перебудували частини будівлі за проєктом В. Бургельського

Після приходу радянської влади костел було закрито. До 1993 року в храмі зробили склад зерносховища й мінеральних добрив. Пізніше костел повернули вірянам, а в 1995 році його заново освятили під титулом Матері Божої Цариці.

Рукомиш – ще одне цікаве місце в околицях Бучача. Це маленьке село, відоме завдяки давньому скельному монастирю на березі річки Стрипа, налічує всього 400 мешканців. Перша письмова згадка про Рукомиш датується 1453 роком. Але вважається, що перші монахи з'явилися в селі наприкінці ХІІІ століття, коли рятувалися від татаро-монгольської навали, котра захопила Київську Русь. Начебто тоді на вершині гори ченці збудували капличку Св. Бориса і Гліба й видовбали дві печери: одну – для богослужінь, іншу – для помешкання.

Місце, де знаходиться монастир, так звані «Травертинові скелі», має величезне родовище травертину – матеріалу, придатного для виробництва облицювальних виробів і будівництва вапна. Родовище відкрили працівники тресту «Київгеологія» в 1975 році, але, враховуючи те, що для місцевих жителів воно є святинею, освоювати його не наважилися.

Спочатку в обителі жили два ченці, а згодом їх кількість збільшилася до восьми. У 1712 році в монастирі оселилися ще троє монахів-василіян із Бучача. До сьогодні зберігся видовбаний у скелі печерний храм під назвою «Божий гриб», площа якого становить близько 25 кв. метрів.

Церква була місцем молитви у всі часи свого існування. Особливо багато людей тут збиралося на свята Св. Онуфрія, Св. Бориса і Гліба, Воздвиження Чесного Хреста, а напередодні Успіння Пресвятої Богородиці в печерній церкві моляться всю ніч. Тут завжди лежить фігура померлого Христа, а в страсну п’ятницю сюди виносять плащаницю для поклоніння.

У 1754 році Микола Потоцький відкрив при монастирі отців василіян у Бучачі гімназію й наказав ченцям переселитися з Рукомиша до бучацького монастиря, котрий мав припинити своє існування. Проте, щоб зберегти обитель, намісник Рукомиша, майор війська Потоцького і Бучацький комендант Фадей Венгерський перетворив монастирську церкву на парафіяльну.

Микола Потоцький продовжував опікуватися храмом і в 1756 році подарував йому унікальний дзвін, що зберігся й донині.

У 1768 році на місці старої монастирської церкви Фадей Венгерський збудував новий кам'яний храм, який було освячено деканом отцем Хадзинським під титулом Св. Онуфрія. Товщина стін сягає 1,5 метра.

Це дозволяє припустити, що святиня виконувала й оборонні функції. Протягом багатьох років браму Онуфрієвської церкви прикрашала фігура Св. Онуфрія, створена в кінці 1750-х років геніальним майстром, скульптором Іоганном Пінзелем. Після відродження монастиря в роки незалежності скульптуру перенесли в храм.

Старі Петликівці (Бучацький р-н Тернопільської обл.), що по дорозі з Бучача на Зарваницю, відомі з 1421 року. Поблизу поселення виявлено археологічні пам'ятки скіфської доби, черняхівської і давньоруської культур.

Населення – трохи більше тисячі мешканців. Село привертає увагу передусім завдяки одному з найбільших сільських костелів Тернопілля, котрий не лише досить гарний, а ще й дієвий римо-католицький храм, що трохи є незвичним для невеликого тернопільського села.

Альберт Бучацький був одним із перших власників Старих Петликівців, що в середині XV століття вважалися містечком. 14 серпня 1421 року від підписав фундаційний акт, відповідно до якого костел у Старих Петликівцях отримав майно як у самому містечку, так і в сусідніх селах Бобулинці, Рукомиш та Осівці. Храм, як і парафія, котру він обслуговував, носили ім'я Пресвятої Діви Марії, Св. Миколая, Катерини й Анни.

З 1593 року парафія в Старих Петликівцях належала до Устенського (Галицького) деканату, з 1765 – до Бучацького, з ХІХ століття – до Чортківського, з 1900 року – знов до Бучацького, з 1906 – до Підгаєцького.

Станом на 1885 рік парафія, до якої належали вірні в Білявинцях, Бобулинцях, Киданові, Курдибанівці, Нових Петликівцях, Осівцях та Перевол ці, налічувала близько 2500 вірян. Обслуговував парафію парох Едуард Дроздовський. 1903 року в громаді було вже 4 тисячі парафіян, якими опікувався парох Іоанн Гвоздьовський. Напередодні Першої світової війни чисельність вірних зменшилася до 3-х тисяч.

Попередником сьогоднішнього храму був дерев'яний костел, що неодноразово руйнувався й перебудовувався. Остання дерев'яна споруда, що носила титул Різдва Пресвятої Діви Марії, остаточно згоріла в 1917 році. Протягом 1928 – 1935 років спорудили новий мурований костел, котрий освятили під таким же титулом.

У 1944 році парафія практично повністю втратила прихожан, а невдовзі й закрилася совєтами. Відродження святині розпочалося у 2000 році: храм було відремонтовано. Зараз він обслуговується парохом з Бучача.

Хотілося б згадати й про Язловецький замок, адже перша згадка про нього в Язловці датується 1436 роком у зв’язку з претендуванням поляків на етнічні українські землі Західного Поділля, щойно звільнені не без допомоги литовців від татар. Першим польським воєводою на Поділлі був Микола Бучацький – представник давнього роду литовського походження гербу «Абданк», а його брат Теодор осів у Язловці.

Пізніше він узяв собі прізвище Язловецький. Гіпотетично фортеця, що побудували з дерева на торгівельному шляху зі Львова на Молдавію, мала одну кам’яну оборонну башту. Замок був п’ятикутним, нерегулярним у плані, що пояснюється складним рельєфом місцевості. Із заходу його захищало скелясте урвище, зі сходу – широкий рів.

У гострому західному куті п’ятикутника знаходилася квадратна сторожова башта. Брама розташовувалася в північно-західній стіні, а до північної примикав житловий будинок із криницею.

У 1448 році Теодор Бучацький зі східного боку прибудував оборонні мури нового дитинця. При чому план попереднього зберігся: оновлений замок так само мав форму видовженого п’ятикутника, у східному куті якого знаходилася квадратна башта. До східної стіни первісного замку добудували житловий будинок.

У 1519 році Язловцю надано Маґдебурзьке право і право на щорічний ярмарок, що був на Поділлі одним із найбільших. У середині XVI століття господарем Язловця був Юрій (Єжи) Язловецький, шляхтич, політик першої величини – коронний гетьман (керівник усіх польських військ), а пізніше – воєвода Руський і Подільський.

Більшість свого життя він козакував і провів у походах. У віці 18-и років Юрій, будучи на чолі 2-тисячного загону, вирішив виступити на підтримку татарських військ Іслам-Солтана в його боротьбі проти хана Сеадата, але помилково пограбував його отари й пастухів під Очаковим.

За це Іслам заарештував Язловецького й відпустив лише після викупу. У 1572 році Юрій Язловецький зробив спробу підпорядкувати польському уряду запорозьких козаків, видав їм особливу платню з королівської скарбниці і призначив керівником над ними білоцерківського шляхтича Івана Садовського.

Та спроба не вдалася: волелюбні запорожці й надалі продовжували обирати собі керівника самостійно. Юрій сприяв розвитку торгівлі в Язловці, якою займалися переважно вірмени, а ось із католицькими священниками спільної мови не знаходив. Разом зі своєю дружиною він став кальвіністом, попередньо вигнавши з Язловця католицьких священників.

Після смерті Юрія Язловецького замок успадкував один із його синів – Микола Язловецький, керівник над запорозькими козаками. Польський уряд прзначив його снятинським старостою. Микола повернувся в католіцизм, заснував у Язловці громадську школу та лікарню.

Після смерті Язловецького в 1595 році містечко перейшло до його рідного брата Гієроніма, для якого війна, здається, була сенсом життя. Сучасники стверджували, що битви для нього – це забави, обоз – дім, кінь – крісло, а залізна кольчуга – одяг.

У крайньому західному куті парку знаходиться склеп-усипальниця черниць, виконана за взірцем римських катакомб. Серед склепів монахинь є й могила засновниці ордену Сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії Марселіни Даровської. Остання після смерті була беатифікована Римським Папою.

Першим католицькою святинею Язловця був дерев’яний костел Марії Магдалини, розташований на узвишші за межами міста. У 1548 році ксьондзем у ньому був Хшановський. 1642 року виділили місце під нову муровану будівлю на цвинтарі.

З опису 1805 року відомо, що костел «з чотирма стінами, фундамент з твердого каменю, під фаціятами підпертий двома контрфорсами. Вся ця резиденція, костел і стайня, є обведені муром, аж до півночі вулиці Вірменської». Пізніше споруду розібрали.

У 1589 – 1590 роках на тому ж пагорбі, де стояв дерев’яний костел Марії Магдалини, тодішній власник Микола Язловецький збудував задля ордену домініканців величезний костел у стилі пізньої готики й ренесансу, освячений під титулом Вознесіння Найсвятішої Діви Марії. На відміну від свого батька Юрія, який був кальвіністом, Микола Язловецький повернувся до католіцизму.

Домініканцям допомагала й дружина його рідного брата Гієроніма Елеонора Острозька, навіть не зважаючи на те, що її дід, князь Костянтин Острозький, був відомим захисником православ’я. Після смерті останніх з Язловецьких костел став предметом суперечок між домініканцями та кам’янецькими єпископами. Та все ж після тривалих судових справ святиня у 1639 році залишили отцям домініканцям.

При храмі існував кляштор, двоповерхові келії, які домініканці побудували у 1642 році. Із приходом австрійців усі монастирі на нових землях імперії було ліквідовано. У 1788 році припинив своє існування і кляштор домініканців у Язловці. Монахів перевели до Чорткова, а в кляшторі влаштували військовий склад. Лише в 1830 році стараннями львівського архієпископа Анковича у храмі знову розпочалася служба.

У північно-східній частині Язлівця на горбі знаходиться старий цвинтар, де серед симпатичних надгробків стоїть витончена неоготична каплиця-усипальниця власників Блажовських. Незважаючи на занедбаність зовні, служба всередині іноді правиться.

Перший костел у Трибухівцях з'явився в 1761 році, тоді ж його освятили під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії. Він, імовірно, був дерев'яним і належав до бучацької парафії. Оскільки село мало велику кількість населення, то з початком ХХ століття було вирішено звести новий костел, одним із фундаторів якого був тогочасний власник Трибухівців Францішек Городиський.

Його будівництво розпочалося в 1903 році й тривало два десятиліття. 1923 року костел було освячено під титулом Неустанної Помочі Божої Матері. У 1933 році в Трибухівцях створено окрему парафію, відповідно і храм перетворився з філіального на парафіяльний.

За радянських часів костел закрили. Вірянам його повернули в 1993 році.

Гусятинський район

Гусятинський район можна сміливо відвідувати туристу, адже край дійсно багатий на пам’ятки, як архітектурні так і природні.

У селі Сидорів Гусятинського району, документально відомого з XIV століття, на витягнутому плато на пагорбі, що з трьох боків омиває річка Суходіл, височіють руїни замку-кораблю, збудованого з місцевого ламаного вапняку. Коли його спорудили, точно невідомо, але традиційно прийнято вважати, що твердиню збудовано в 1640-х роках польським коронним гетьманом, воєводою чернігівським і володарем сусіднього Гусятина з околицями Марцином Калиновським.

Оскільки вежі й бійниці замку більш характерні для оборонних споруд другої половини XVI ст., логічно припустити, що Калиновський лише розбудував та укріпив замок. Він був затятим ворогом українського козацтва, брав участь в усіх походах проти Б. Хмельницького й командирів над його військами, двічі перебував у татарському полоні.

Вій його рук підступно загинув козацький полковник Нечай, який активно підбурював селян з околиць Сидорова до повстання проти шляхти. Загинув Калиновський 1652 року в битві під Батогом разом зі своїм 20-тисячним військом.

У давнину річку Суходіл, що омиває замок, з метою захисту перепиняли греблями. Тож із трьох боків фортецю оточували стави й болота, підсилюючи її обороноздатність. З південного сходу замок обороняли глибокий рів і вал, залишки якого можна побачити й досі. Завдяки природній еспланаді, що утворювали протилежні відкриті береги річки, ворог був як на долоні.

До «носової» частини замка-«корабля» примикають дві двох'ярусні напівкруглі бастеї діаметром у 13 метрів, котрі були винесені з-за мурів, щоб мати можливість прострілювати підступи до замку з усіх боків і вести фланговий вогонь. У вежах зроблено триходові бійниці зі щілинами для гаківниць у щоках артилерійських амбразур.

Крім того, збереглася двох'ярусна південна бастея замку з арковими воротами, що слугувала дозорною вежею. Укріплена контрфорсами, з середини – трикутна, має один ярус, а ззовні – заокруглена.

Замок фактично поділений на дві частини. Описану вище, ту, що мала велику північно-західну башту, вежі-бастеї, каземати та житлові приміщення відділяв від решти подвір'я мур із бійницями, що надавав можливість і надалі захищатися від нападника, якщо ворог проривав будь-яку оборону. Крім того, одна з веж мала спеціальний таємний вихід назовні, що дозволяв здійснювати вилазки проти ворога під час штурму замку.

У 1672 році фортецю захопили турки, але за рік поляки відвоювали її. Протягом наступних двох років замок утримував польський гарнізон капітана Хшановського. Але в серпні 1675-го фортецю залишили заради оборони більш важливого форпосту – Теребовлі. Турки повторно захопили твердиню та зруйнували її.

Із початком XVIII ст. зруйновану споруду відбудував каштелян кам'янецький, тезка будівничого замку Марцин Калиновський, який перебудував фортецю й постійно жив там разом із дружиною Анною Катажиною Тарновською.

По завершенню робіт у 1718 році вмурували меморіальну дошку із зображенням гербів «Калинова» і «Роля» і латинською мовою викарбували інформацію про історію замку та його реставрацію.

У 1770 році після смерті вінницького старости Людвіга Калиновського замок успадкувала його дочка Текля, яка вийшла заміж за Бєльського. Наступними власниками були М'ячинські. Згодом Сидорів придбав власник Тернополя Франціщек Коритовський, який, однак, довго ним не володів, а продав родині Пайгертів, нащадкам лицарів-хрестоносців, котрі переїхали в Польщу з Курляндії.

Пайгерти були власниками Сидорова аж поки в 1939 році не прийшла радянська влада. Останній із них, Юзеф Пайгерт молодший, помер у 1960 року в еміграції. Пайгерти отримали замок вже в занедбаному стані. Вони мешкали в спеціально збудованому палаці за містом і не приділяли споруді уваги.

Згодом замкові будівлі, стіни та вежі завалилися, а наприкінці ХІХ століття їх почали розбирати на будівельні матеріали місцеві жителі. У 50-х роках ХХ століття замок хоч і був зруйнованим, але та той час ще виднілися залишки всіх його веж. Тоді частину мурів розібрали на бруківку.

Ще одна, не менш захоплива пам’ятка в районі, – місцеві Карстові озера. Їх походження безроздільно пов`язують з існуванням на цих землях знаменитого Сарматського моря. Сама назва «карстові» має фізичне пояснення: тривала взаємодія гірських порід, вапняку й води призвели до виникнення кольорових водних басейнів надзвичайної краси.

Учені припускають, що після зникнення моря озер налічувалося кілька десятків, але на сьогодні залишилося тільки два: Безодня (назване так на честь великої глибини) і Синє (відтінок якому надають пухнасті водорості). У цілому, обидва озера часто змінюють свій колір, у залежності від пори року й доби. Пояснюється цей феномен життєвим циклом самих водоростей.

Серед численних природоохоронних об'єктів України заповідник «Медобори» вирізняється не тільки «солодкою» назвою. Ця унікальна місцина, розташована на території Гусятинського та Підволочиського районів Тернопільської області, зберегла не лише багато неповторних природних об'єктів, а ще й стародавні пам'ятки, що мають історико-культурну цінність.

Заповідник «Медобори» є складовою частиною Товтр – вузького горбистого пасма, що простягається зі східної частини Львівщини через Тернопільщину й Хмельниччину до Молдови, і має особливу цінність не лише для Поділля, а й для всієї Європи. На охоронній території заповідника наявні загадкові печери й рідкісні рослини, прокладено екологічні маршрути, а в Гусятині діє підпорядкований заповіднику музей природи.

Склеп роду Пайгертів міститься на території старого цвинтаря села Сидоров. Усипальниця побудована в XIX столітті й виконана в стилі класицизму. Пайгерти – останні власники села з початку XIX століття аж до 1939 року. Із сімейних архівів відомо, що вони були вихідцями з латвійського герцогства Курляндії, де значилися дворянським родом.

Також удалося з’ясувати, що першим господарем Сидорова був поет і художник-живописець Юзеф Каласантій Пайгерт, який відбудував у 1840 році родовий маєток, що, на жаль, не витримав жахливих потрясінь Першої та Другої світових воєн – садиба не збереглася до сьогодні. Набагато більше пощастило родовому мавзолею, що височить над більш стриманими похованнями й могилами, вражає своєю фундаментальністю і значними розмірами.

Склеп дуже схожий на маєток, тільки виконаний у мініатюрі. Центральна його частина має замурований вхід із колонами, з боків відбудовані два крила, у глибині яких розташовані пам’ятники й надгробні таблиці. До входу в склеп ведуть кам’яні сходи, а нагорі усипальниці височіть кам’яний хрест.

Садиба Семенських-Левицьких розташована в невеликому місті Хоросткові на Тернопільщині. Це один із найбільших маєтків в області з двома палацами та кількома службовими будівлями.

До 90-х років XVIII століття місто Хоростків належало роду Сангушків. Згодом, наприкінці XVIII століття, його викупив граф Ю. К. Левицький, який розпочав перебудову міста. Палац, споруджений у класичному стилі, був одноповерховим, але всю пишноту й красу створювали шестиколонні портики парадного та паркового фасадів.

Новий палац на два поверхи було споруджено за проєктом італійського архітектора. Одночасно побудовано кінний манеж і будинок служб, що знаходяться поруч. Ворота на в’їзді в маєток прикрашають два обеліски з барельєфами закоханої пари.

У середині ХIХ століття син Юзефа Левицького заповів Хоростків своїй єдиній доньці Софії, яка була дружиною Вільгельма Семенського. Так маєток перейшов у власність родини Семенських-Левицьких, котрі володіли ним до 1939 року. У радянські часи садиба була націоналізована і стала музеєм природи. Протягом багатьох років споруда пустує і поступово руйнується.

Село Личківці, що поблизу Гусятина, стало відомим, коли біля населеного пункту в 1848 році знайшли кам'яну статую Збруцького Світовида, що зараз знаходиться в Краківському археологічному музеї.

Але є тут одна несправедливо забута й оригінальна пам'ятка – садиба Тімельмана, котру побудували в Личківцях з початком ХХ століття. У той час Тімельман був місцевим паном, однак його садиба не вражає своїми розмірами. Побудований маєток у стилі романтизму з бароковими елементами. Дах укритий старовинною червоною черепицею, що, за переказами, збирали по околицях і ретельно відмивали перед покриттям.

Красиві вікна, балкони – усе це дуже гармонійно вписується в архітектурний ансамбль палацу. Садиба Тімельмана в Личківцях оточена парком. За часів Радянського Союзу в маєтку працювала лікарня. Зараз палац викупив приватний підприємець, аби переобладнати на готель. Можливо, згодом тут поселятимуться люди, які приїздитимуть лікуватися гусятинською джерельною водою.

У центрі смт Гусятин розташована історично цінна споруда – синагога, будівництво якої стосується ХVІ століття. Синагога була не тільки релігійним центром єврейських громадян, а й місцевою оборонною спорудою. Висотою в 3 поверхи, вона мала 4 оборонних яруси, включаючи дах, а товщина стін перевищувала 1,5 метра.

У 1742 році будівля постраждала від пожежі, а її реставрація привела до того, що оборонну частину було втрачено і з`явилися елементи декору в готико-мавританському стилі. За деякий час до основної споруди додалася школа. Із приходом німецьких загарбників синагогу занедбали.

Крім того, частково було знищено дві її стіни. У 1964 році почалася реставрація, що тривала 10 років. Саме тоді двері синагоги відчинилися для відвідувачів краєзнавчого музею, що розмістився в її стінах. У 90-і роки ХХ століття музей закрився, а сама будівля залишилася без нагляду.

Заліщицький район

Їдучи від Заліщиків на Касперівці, з лівого боку від асфальтівки в каньоні річки Тупа, що є притокою Серету, можна побачити унікальні пам’ятки неживої природи – моховатково-голкошкірі вапняки неогенових відкладів у вигляді скель, котрі простяглися вузькою смугою до двох кілометрів і, займаючи площу близько п’яти гектарів, мають вигляд карнизів із химерними формами вивітрювання, а місцями на крутих схилах лежать окремі брили. Цей мальовничий вигляд приваблює багатьох туристів.

У 1963 р. на річці Серет поблизу с. Касперівці (1469 р.) побудували гідроелектростанцію, поблизу якої утворилося мальовниче водоймище площею 263 га, на берегах якого функціонує база відпочинку «Росинка», що може вмістити 130 людей.

Коли ми подорожуємо далі на південний схід (у напрямку Борщова) і в’їжджаємо в село Новосілка (1530 р.), нашу увагу привертає могила з оригінальною символічною назвою «Борцям за волю України» (1996 р.).

Надзвичайно цікава історична й архітектурна пам’ятка Заліщицького району – руїни колись могутнього на Поділлі Червоногородського замку. Хоча на сьогодні від нього збереглися лише дві кам’яні вежі (залишки палацу, збудованого на місці колись дерев’яного замку в 1615 р. та перебудованого в XIX ст.), він вражає своєю неповторністю.

Розташований посеред величезного каньйону річки Джурин (до 150 м) в околицях села Нирків. Це все, що залишилося від міста, згадуваного в письмових джерелах IX ст. як про резиденцію руських князів. Назва його, ймовірно, походить назви від каменю, або глини червоного кольору, що тут видобували.

Уже в часи Київської Русі поселення мало дерев’яний замок, що в 1240 р. зруйнували монголо-татари. У литовсько-руську добу за братів Коріатовичів Червоного род відігравав важливу роль. За документами згадується червоногородський воєвода Гринко (чи Грицько), котрий у 1370 р. став воєводою Поділля.

Із утворенням Подільського воєводства містечко стало повітовим адміністративним центром аж до 1774 р., коли Червоногород змушений був «віддати» свої адміністративні функції Заліщикам, що значно розвинулися на противагу неодноразово спустошеного міста татарами, волохами, жовнірами та опришками.

Червоногород – одне з найперших сучасних міст Тернопільщини, котрому польський король Казимир ІV Ягелончику 1448 р. надав магдебурзьке право. У 1778 р. австрійський уряд продав цей замок князю Каролеві Понінському, який 1820 р. частково розібрав його і перебудував на пишний палац із двома баштами в псевдоготичному стилі. Із початком XX ст. місто перейшло до рук князів Любомирських як центр «паньства Червоноргуд», до якого належали сусідні села Солоне, Нирків та Нагоряни.

Поряд із руїнами домініканського костьолу є могила, де поховано 47 поляків, жителів цього села, які загинули в ніч з 2 на 3 лютого 1945 року. У 1946 р. польське населення Червоногорода переселили на землі по Одеру і Нейсе.

Якщо знаходитися на території замку, можна постійно чути, як шумить вода: це з 16-метрової висоти скидає свої води річка Джурин. Кажуть, що Джуринський водоспад створили штучно війська татар під час однієї з облог. Вони довгий час не могли взяти фортецю, а потім пішли на хитрість: повернули русло річки – і вода відступила від стін замку, послабивши обороноздатність твердині. А водоспад кількома каскадами вирує донині.

Надзвичайно гарне взимку, коли тисячі бурульок замерзають навкруги, утворюючи химерні форми. Це урочище називають «Червоним», сьогодні тут діє літній дитячий табір «Ромашка».

В урочищі Пустельня було виявлено грот, вирубаний у скелі. Точно невідомо, коли і як з'явилася печера, але в ХІХ столітті тут жив монах-відлюдник, який займався різьбленням по каменю.

Донині збереглося одне його творіння – статуя святого Онуфрія. Сьогодні можна побачити тільки невелику частину печери, що залишилася після обвалу. За самітника вона спочатку була досить просторою і захищеною.

Над струмком, що прямує до печери, встановлені три статуї Богоматері й хрест, перев'язаний рушником. Місцина й сьогодні вважається святою. Печеру самітника зворушливо обрамляє водоспад «Дівочі сльози» – дуже красиве та загадкове місце, навколо якого утворився особливий мікроклімат з незвичайною рослинністю.

Місто Заліщики розташоване на лівому березі р. Дністер, за 125 м/км від Тернополя, на міжнародному транзитному шляху з України до Румунії. Назва, ймовірно, походить від назви, що стосується місця проживання його перших поселенців – «За лісом». Перші згадки про село Заліщики датуються 1444-м та 1469-м роками. У середині ХVІІІ ст. поселення з навколишніми землями отримав каштелян краківський Станіслав Понятовський і дуже швидко їх розбудував.

Пізніше власність перейшла до його сина – останнього польського короля. Магдебурзьке право місто отримало в 1766 р. З 1772-го – перейшло до Австрійської імперії і в 1774 р. стало центром циркулу; з 1867 р. є повітовим містом. У 1895 р. після прокладення залізничної колії Заліщики перетворюються у відомий кліматологічний курорт.

У 1933 р. тут відпочивав польський маршалок Йозеф Пілсудський. Історичні спогади передвоєнних часів розповідають про два пляжі, якими прогулювалися відпочивальники, – сонячний і тінистий. Сучасників вражали золотистий пісок, прозора річкова вода та доглянутість. На жаль, пляжі, знищені дністровською повінню, у радянський період не відновлювалися. З 1899 р. в місті діяла державна чоловіча семінарія, де працювали директором Осип Маковей, викладачами – Й. Шварц, Т. Залеський, И. Раковський. Заліщики – батьківщина композитора М. Гайворонського, економіста Л. Бєлінського, теолога Б. Біланюка.

У 1808 р. заліщицький маєток разом із невеликим палацом купує Ігнацій Бруніцький, який 1831-го перебудовує його в стилі ампір, а з заднього боку закладає парк. За переказами, австрійський цісар Франц II під час подорожі Галичиною зупинявся саме тут. Заліщицький парк, закладений у середині ХІХ ст. на лівому березі Дністра, має одну з найбагатших дендрологічних колекцій серед парків Тернопільщини: на площі в 5 га росте понад 400 дерев більш ніж 40 видів і форм.

Заліщицький районний комунальний краєзнавчий музей уперше відчинив свої двері 17 вересня 1974 р. Його експозиція налічувала понад 3 тис. експонатів. За тридцять років роботи в музеї зібрано понад 17 тис. експонатів основного фонду. На особливу увагу заслуговують постійно дієві виставки, присвячені християнським святиням Заліщицького району та всесвітньовідомій археологічній пам'ятці «Кошилівці – Обоз».

Окрасою міста є парк, заснований у першій половині XIX ст. У затишному дендропарку (площа 5 га) збереглися вікові екземляри гінгко дволопатевого, тюльпанове дерево, софора японська та інші. Зберігся й палац баронів Бруніцьких (нині – лікарня), що перебудували в стилі ампір із мисливського палацику1831 року. Цікавими в архітектурному плані будівлями є міська ратуша (XVIII ст.), церква Пресвятої Трійці й костьол (ХVІІ-ХVІІІ ст.).

Збаразький район

Збаразький район оповитий легендами. Свідченням цього є багате історичне минуле та незрівнянна архітектура минулих часів, що не залишить байдужим найвибагливішого туриста. Насамперед хотілося б розповісти про історичний Збараж та його околиці. Власне місто оповите атмосферою давніх часів. Донині в передмістях Збаража, зокрема в с. Базаринці, збереглася навіть австрійська бруківка.

Головна архітектурна домінанта міста – величний костел, що видно практично звідусюди. Знаходиться за адресою: вул. Незалежності, 10.

Бернардини – уживана на території Речі Посполитої назва відгалуженого католицького ордену францисканців, що називалися в країнах Західної Європи францисканцями-обсервантами. Походить від імені італійського монаха Бернарда з Сієнни (1390–1444), який уніс зміни до статута ордену Св. Франциска з Ассізі, прагнучи наблизити його до аскетичного характеру життя засновника ордену Св. Франциска і його найближчого послідовника Св. Бернарда, які жили в ХІІІ ст., і зробивши чернечий регламент більш суворим.

Бернардини з'явилися в Збаражі в 1627 р. на прохання князя Єжи Збаразького, каштеляна краковського, який збудував для них дерев'яний монастир та розпочав будівництво мурованих костелу та кляштору. Його справу продовжив князь Януш Корибут Вишнівецький з дружиною Євгенією. У 1637 р. княгиня Вишнівецька підписала акт заснування монастиря. За часів козацьких воєн споруда вціліла, хоча й сильно постраждала. Тоді від козачих рук загинули один монах та шість священників.

У 1675 р. турки на чолі з Ібрагімом Шишманом спалили костел та вбили троїх ченців. У Збаражі тоді залишилися 2 монахи-бернардинці. З 1720 року, коли місто перейшло в спадщину Юзефа Потоцького, на місці старого монастирського комплексу розпочалося будівництво нового. У 1729 році постав новий дерев'яний монастир. У 1731 – було розпочато реконструкцію храму. Однак уже 1745 року недобудованій споруді загрожувало завалення й роботи призупинилися.

Станіслав Потоцький, син Юзефа, який на той момент уже вважався власником Збаража, вирішив розпочати нове будівництво. Новий храм, значно більший за розмірами від свого попередника, зводився в 1746–1755 рр. за проєктом архітектора з Сілезії Йогана Ганца. 23 липня 1752 року відбулася бенедикція костелу, освяченого в ім'я св. Антонія Падуанського.

Новий монастирський комплекс було освячено 2 серпня 1755-го Луцьким єпископом Антонієм Еразм Воловином. Протягом 1756–1759 років, костел оздоблювали пишним різьбленням і позолотою, які виконав Львівський скульптор Антон Осінський. У 1755-му в розбудованому монастирі відкрили монастирські школи, що проіснували з невеликими перервами до 1939 року.

Монастир був одним із найвпливовіших на Поділлі – аж поки не настали австрійсько-угорські часи (1785 р.), коли заклад «секуляризовали» за наказом цісаря. При кляшторі діяли філософські студії, відбувалися провінційні капітули. З 1768 р. при монастирі функціонував шпиталь-притулок для бідних та хворих, а з 1777-го – парафіяльна школа та латинська гімназія.

Тут отримали освіту Ігнацій Дашинський (Ignacy Daszyński, політик, прем'єр Любельського уряду в 1918 р., маршалек сейму в 1928-1930 рр.) i архиєпископ, кавалер Ордену Білого Орла, Ігнацій Токарчук (Ignacy Tokarczuk). Гімназія в 1924 р. отримала державний статус.

У монастирі зберігалася до війни монастирська хроніка та інші архівні матеріали, над якими працював Г. Сенкевич для написання «Вогнем і Мечем».

16 червня 1789 року в місті виникла велика пожежа, котра завдала великої шкоди споруді, знищивши дах і частину келій другого поверху. Згорів покритий мідною бляхою дах, однак уже наступного року костел був придатний для відправ.

Під час українсько-польської війни 1918–1920 рр. кляштор сильно постраждав, а в післявоєнний час узагалі перетворився на руїну. Відбудований наприкінці ХХ століття. На сьогодні в ньому розміщено редакцію районної газети «Народне слово» та центральну районну бібліотеку.

Могутній Збаразький замок, що будувався протягом 1620–1631 років останніми з представників роду князів Збаразьких Юрієм і Христофором, сьогодні можна беззаперечно назвати історичним скарбом Тернопільщини, справжньою окрасою старовинного міста, його перлиною.

Проєкт видатного італійського архітектора Вінченццо Скамоцці пристосував до місцевих потреб фортифікатор Андреа дель Акава. Після завершення будівництва замок мав вигляд двоповерхового палацу, побудованого в стилі пізнього ренесансу, із казематами, валами, чотирма бастіонами та ровом, наповненим водою. Увійти сюди можна було через браму, розміщену в двоповерховій вежі, до якої вів звідний міст. Укріплення становили понад 16 гектарів площі.

Улітку 1649 року замок опинився в центрі протиборства військ Богдана Хмельницького й Речі Посполитої. Ці події висвітлив Г. Сенкевич у романі «Вогнем і мечем». Після смерті Юрія Збаразького твердиня перейшла у володіння князів Вишневецьких, згодом – Потоцьких.

У середині XVIII століття відбулися зміни, що спричинили втрату фортифікаційної слави замку. Польські магнати Потоцькі перетворили його на звичайне феодальне помістя. Пожежа 1896 року та воєнні дії майже повністю знищили споруду. Відбудова пам’ятки триває і досі.

Нині в палаці діє краєзнавчий музей, працюють виставкові зали з тематичними експозиціями, картинною галереєю, музейними відділами, а в підземеллі – виставка старовинних знарядь, що використовували для тортур.

Тернопільщина славиться своїми храмами. Один із них – світла кам'яна церква Воскресіння Господнього в стилі пізнього бароко, збудована в середині ХVІІІ століття в Збаражі, і є пам'яткою архітектури місцевого значення. Храм закладено Григорієм Гімонюком, який раптово помер і не зміг завершити розпочате будівництво.

Але його справу довів до кінця граф Микола Потоцький. У 1887 році в храмі сталася пожежа: згорів дах, було надто пошкоджено інтер'єр. Церкву відновили – і первинний вигляд її змінився: до західного фасаду прибудували двох'ярусну дзвіницю. Іншою стала і форма центрального купола.

За радянських часів у цьому святому місці не звучала молитва – у 60-х роках тут знаходився склад. Повернули вірянам храм у 1989 році. Його знову відновили, і тепер тут збирається на богослужіння греко-католицька громада.

Ще одна справжня перлина для любителів історії – це містечко Вишнівець. Тут просто цілий скарб з архітектурних пам’яток різного типу й часів. Палац Вишневецьких – колишня резиденція останнього представника князівського роду Вишневецьких, Михайла Сервація – стоїть на місці колишнього оборонного замку, збудованого ще в 1395 році для захисту від турецько-татарських набігів.

У середині ХVІІ століття його перебудували й укріпили коштом Яреми Вишневецького. Замкові укріплення було модернізовано, а також побудовано оборонний монастир кармелітів, що входив до єдиної оборонної системи Вишневецького замку.

Але це не допомогло: під час повстання 1648 року твердиню захопили козаки, а 1675 році під час нападу турків її було взято, а всю шляхту, закриту всередині, знищено ворогами. Фортифікаційні елементи за кілька десятків років знову відновили, але Вишнівець уже назавжди втратив оборонне значення.

Палац «Новий палац» закінчили будувати в 1720 році. Трохи пізніше з’явилися неодмінні атрибути палацової розкоші – призамкова церква та великий парк. Після смерті останнього чоловіка з роду Вишневецьких палацовий маєток у Вишнівці дістався родичам по жіночій лінії – Мнішекам.

Три покоління роду Мнішеків додали палацові у Вишнівці королівського блиску: твори живопису (самих лиш портретів із приватних зібрань Вишневецьких, Потоцьких, Сангушків, Чарторийських, Острозьких було в колекції близько шести сотень), скульптура, антикварні меблі, голландські кахлі, понад двадцять тисяч томів книг, зброя, столовий посуд.

Під час Другої світової залишки палацових цінностей було вивезено до Москви. Німецькі війська використовували споруди палацового комплексу для потреб жандармерії та гестапо. Довершила руйнацію пожежа, що сталася в 1944 році при звільненні містечка.

У радянські часи споруду відремонтували, проте не відновили її внутрішнє оздоблення. Після цього в палацових приміщеннях розміщували будинок культури, ПТУ, галантерейний цех та бібліотеку. Лише в 2000-х, за років незалежності, комплекс перетворили на музей, що зараз уходить до Національного заповідника «Замки Тернопілля». Будівлі замку у Вишнівці нині зовні повністю відреставровано, закінчено основну частину внутрішніх робіт.

Складовою палацового комплексу був парк, створений на місці колишнього саду. Колись ажурні альтанки сусідили з підвісними містками, а затишні лави – з розкішними клумбами. На схилі, з боку річки Горинь, парк переходив у двоскатний партерний сад. Штучні заплави утворювали перед палацом каскад озер.

Знаходилася тут й оранжерея, водоспади, античні скульптури, кам’яні напівокруглі лавки. Донині збереглися лише кілька старих каштанів, близько сотні вікових лип, а також кам’яна лавка, що стоїть на місці одного з оборонних бастіонів. На жаль, паркові довго не приділяли належної уваги: він заріс самосівом та частково був знищений місцевим населенням. Нині восьмигектарна площа відроджується, оновлено огорожу.

Біля підніжжя гори, де стоїть палац, є призамкова церква Вознесіння Христового. Перша писемна згадка про неї датована 1530 роком. Церква стала усипальницею для багатьох представників роду Вишневецьких.

Навіть грізний Ярема Вишневецький, прийнявши католицьку віру, не посмів зруйнувати храм, де були поховані його православні батьки.

У 1516 році в містечку Вишнівець на острові Мала Хортиця народився Дмитро Вишневецький (Байда) – будівничий першої фортеці, що стала прародителькою Запорозької Січі. У 1995-му перед спорудою встановлено пам’ятник на його честь. У стінах величного палацу у Вишнівці за різних часів бували відомі люди.

Це, зокрема, останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський, наступник московського престолу царевич Павло І, історик Микола Костомаров та багато інших. Нагадаємо, що в 1651 році в замку Вишневецьких татари утримували в полоні Богдана Хмельницького, якого зрадив кримський хан.

Тут уперше зустрілися майбутній московський цар Дмитро Іванович (він же Лжедмитрій Перший) і красуня-полька Марія Мнішек. Є легенда про те, що саме в призамковій церкві у Вишнівці 1605 року відбулися їхні заручини (правда, наречений через зайнятість особисто не був присутнім, і його місце тимчасово посів дяк Власьєв).

Всесвітньо відомий письменник Оноре де Бальзак уперше зустрівся зі своєю музою Евеліною Ганською також у цьому замку. Тарас Шевченко побував у Вишнівці восени 1846 року, коли працював у складі археографічної комісії. У травні 1920 року в палаці Вишевецьких розташовувався штаб Головного Отамана Симона Петлюри.

Свято-Троїцька церква у Вишнівці стоїть біля дороги, котра йде через село з Тернополя до Кременця. Дерев’яний храм, що зберігся донині, побудували в 1892 році. У той час тутешні землі належали Російській імперії, і церкву збудували в модному для кінця XIX століття псевдоруському стилі.

Історія храму розпочалася в 1645 році, коли за наказом Яреми Вишневецького – першого в роду власника цих земель – тут побудували дерев’яний костел Святої Анни. Під час Національно-визвольної війни, котру очолював Богдан Хмельницький, та наступних воєнних дій другої половини XVII століття, коли Вишнівець штурмом брали козацькі загони, татарські орди, а згодом і турецькі війська, костел було спалено вщент.

Останній із роду Вишневецьких Михайло Сервацій у 1726 році звелів побудувати тут дерев’яний храм Святого Михайла. У 1768 році капітальний ремонт костелу оплачували вже Мнішеки. 1832-го його закінчила австрійська влада й споруда перетворився в греко-католицьку церкву, що згоріла в 1863 році.

Відбудували храм тільки в 1892-му й освятили в ім’я Пресвятої Трійці. У радянські часи Троїцька церква була єдиною чинною в окрузі. Зараз храм належить Українській православній церкві Київського патріархату. У 2000-х роках її відремонтували зсередини, а в 2012 році – ззовні.

Ще одна унікальна пам’ятка, розташована у Вишнівці. Хоч монастир і в руйнівному стані, однак оглянути колись прекрасний витвір мистецтва варто. Назву святиня отримала неспроста, оскільки слугувала притулком католицького ордена ченців-самітників з міста Кармель.

Зводити монастир розпочали одночасно з будівництвом Вишнівецького палацу в 1640 р. Тому храм також включили до загальної системи охорони замку. За п’ять років господарі території побудували костел Святого Михайла, а в 1648 році на замок напали козаки. Будівлю очікували сумні наслідки: вона була зруйнована, щоправда, частково, і за якийсь час почала знову функціонувати.

У XIX столітті католицький костел закрили, а за радянської влади й узагалі підірвали. Так пам’ятку архітектури було зруйновано вдруге. Сьогодні можна відвідати територію замку, де залишилися келійний корпус і ворота в стилі бароко.

Ще одна прекрасна духовна перлина – Вознесенська замкова церква, зведена в 1530 і задумана спочатку як родова усипальня князів Вишневецьких.

Поруч із нею було розташоване невелике кладовище. Ініціатор будівництва храму – князь Іван Вишневецький. Споруда схожа на корабель і має чудову акустику. Усередині знаходяться релігійні фігури, створені народними вмільцями.

У 1872-1873 рр. церкву добре відремонтували: відлили нову дзвіницю, покрили позолотою іконостас. Особлива гордість – дві ікони Пресвятої Богородиці, виконані в давньоруському й візантійському стилях, подаровані церкві князями Вишневецькими. У підземеллях храму упокоєні близько 20-и представників роду Вишневецьких.

У часи боротьби з православ`ям Вознесенська церква залишалася єдиним православним храмом на всю округу. У 1963 р. її закрили, після чого піддали пограбуванню. І лише за 26 років її повернули православній церкві. Зараз вона належить УПЦ Київського Патріархату.

Селище Вишнівець слугувало кордоном Між Галичиною та Волинню. Костел Святого Станіслава, що знаходиться в селищі, побудований у другій половині ХVІІІ сторіччя Я. Мнішеком, який володів цими землями в той час. Зведено будівлю на березі річки Горинь.

Основа костелу хрестоподібна. Дах не зберігся, стіни напівзруйновані. З тильного боку храму в ніші збереглося розп`яття Ісуса Христа. Колишню красу внутрішнього оздоблення можна продемонструвати завдяки погано збереженим арочним галереям, розписам на стінах і незвичайним колонам з арочним перекриттям.

Збереглися ступені, що ведуть на хори. Поруч із костелом знаходяться залишки дзвіниці, де ще й сьогодні можна розгледіти зруйновану часом скульптуру. Святиня діяла до Другої світової війни, а, зруйнована під час пожежі 1944 року, до сьогодні не зберлася. Поруч неї знаходиться резиденція Вишневецьких.

Кам’яна Спасо-Преображенська церква, оснащена дзвіницею, – найвідоміший пам’ятник архітектури в селі Залужжя. Її архітектурний стиль витриманий у мистецькому напрямі класицизму з елементами пізнього бароко.

Спасо-Преображенська церква розпочинає свою історію ще з XIII століття. Спочатку це був монастир при фортеці зі своїми потаємними підземними ходами. Але за довгі століття він зазнав багато падінь і реставрацій.

І лише в 1600 році на його місці зводять церкву. Історичні архіви зберігають літописі про великих полководців, які відвідували стіни монастиря: Богдан Хмельницький, Дмитро Вишневецький, Іван Мазепа. У 90-х роках споруду відреставровано, а до 400-річчя храму зведено пам’ятник. Нині церква функціонує.

Зборівський район

Зборівщина охоплює північно-західну частину Подільської височини. На заході сягає північно-східного краю Опілля, а також Прибузької улоговини, на півночі – вапнякового пасма Товтрів, а на сході й півдні з’єднується з Тернопільським плато. На території району беруть свій початок ріки Серет, Стрипа, Золота Липа.

Місто Зборів стало відомим в Україні завдяки тодішньому Зборівському договору, що став основою майбутньої Української козацької держави, а також пам’ятній переможній битві українського козацтва під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польського війська в серпні 1649 року.

Під охороною держави перебувають історичні пам’ятки: руїни замку 1516 р., костелу св. Антонія, Покровська церква з дзвіницею 1740 р. (с. Залізці), Преображенська церква 1794 р. (м. Зборів), а також 30 культових пам’яток архітектури, історії і культури місцевого значення.

Найбільш вагомим осередком збереження історичної спадщини краю є музей «Зборівська битва», створений поетом і журналістом, громадським діячем Григорієм Бараном (Радошівським). Тут привертають увагу діорама битви; експозиції про визвольну боротьбу козацької доби, а також українську революцію 1917–1920 рр.; національно-визвольні змагання ОУН і УПА та ін.

Із початком XVIII ст. в місті діяли дві парафії – «горішня» при храмі Преображення і «долішня» при церкві Різдва Богородиці.

У 1755 р. до цього храму перенесли «чудотворну» ікону Христа з дому пароха Олексія Левицького. 1798 р. стараннями пароха Степана Зарудського зведено муровану Преображенську церкву, при якій діяло братство. На цвинтарі (гм) стояла школа. Храм діє і зараз.

Інша церква, що знаходилася біля костелу й була присвячена Різдву Богородиці, не збереглася. Записи 1781 р. ще фіксують цей храм, але пізніше його було продано до Цецови (село Зборівського району), де він згорів із початком ХХ ст.

Первісний костел у Зборові був дерев'яним. Муровану споруду зведено в 1748–1755 рр. У храмі начебто зберігається ікона XVII ст., котра була власністю Яна ІІІ Собєського, портрети пароха Валентина Чеховича (17440, фундатора костелу Олександра Седлінського (помер у 1759 р.) і архієпископа Вацлава Сєраковського.

При костелі раніше діяв шпиталь для старих людей, заснований начебто ще в 1624 р. (це дивно, бо раніше, ніж перша згадка, про місто). Ще один дім для старців було зведено в 1727 р.

З опису міста 1787 р. відомо, що Зборів тоді оточували вали й паркани, а ще неподалік знаходилася брама божниці. На той час місто складалося з ринку й трьох передмість: Завальне, Золочівське й Куклинці. Окрім трьох згаданих храмів був панський двір; аустерія; аж 40 заїжджих дворів і вісім винниць, що тримали іудеї; діяли млин, іудейська лазня й пошта. ХІХ століття принесло місту початок занепаду, що, здається, продовжується й зараз.

Сьогодні Зборів – милий, однак провінційний. Якийсь подорожній уже в 1823 р. жалівся, що в Зборові й пообідати ніде, торгували тілько овочами, квасним вином і якимось «тонким» вишняком. Пожежа 1824-го тільки пришвидшила занепад. Станом на 1830 р. в місті залишилося всього 30 мурованих споруд. Усі інші будинки мали вигляд простих ліплянок із хворосту.

Пожежі взагалі частенько дошкуляли Зборову: у 1649, 1667, 1865, 1890, 1916, 1917, 1944 рр. 1875 р. цим тереном пройшла залізниця. Мати власну станцію місту завадило чимале озеро. Тому станцію отримали Млинівці. Наприкінці ХІХ ст. при гостинцю на місці дубового лісу звели військові казарми-бараки для 4-го полку драгунів, а пізніше там квартирував 13-й полк уланів.

Казарми вважалися одними з найкращих у Галичині: тут діяли водогін, гімнастична зала, тир тощо. У часи Першої світової війни дахи казарм росіяни розібрали на побудову мостів через Стрипу, а стіни вже потім довершили руйнувати місцеві жителі. Не зберігся й велетенський, чи не найбільший у краї, паровий млин на ставі: він згорів у 1909 р.

У Зборові зберігся цвинтар часів Першої світової війни. Ратушу розібрали в 1974 р.: це була досить скромна одноповерхова споруда з годинниковою баштою. Годинник прикріпили на сучасну адміністративну споруду, де він знаходиться й дотепер. От і вийшла недо-ратуша. Тоді ж, у 1970-х, розібрали й дзвіницю Преображенської церкви.

Козівський район

У 1669 році в Козові побудували костел. Витриманий у готично-романському стилі, оточений муром, він був фундований магнатом Анжеєм Потоцьким. Простояв доти, доки червона влада не прийшла в Козову. Костел поступово переобладнали під клуб, потім там улаштували склад, а в 1979 р. Видали наказ підірвати будівлю.

Робили це двічі, оскільки після першого підриву права частина будівлі залишилася. За пару днів підривали знову. У підвалах костелу були поховання, які від вибуху опинилися на поверхні. Що сталося з ними, невідомо.

У Козові діяла велика громада євреїв. Є Синагога, яку після війни переробили на кінотеатр, зараз планується створити в ній краєзнавчий музей.

Далі ці притоки впадають у Козівський став, де від нього тече вже сама річка, прямуючи від північного – заходу, через центральну частину селища до південного – сходу на село Йосипівка. У центральній частині Козови річка утворює водосховище, що поділене мостом на дві частини: перше має 400 м довжини, друге – 500.

Є церкви Успіння Пресвятої Богородиці (1885, цегляна; розписував Теофіл Копистинський), св. Володимира Великого (1994, цег.), св. Василія Великого (2001), храм святих апостолів Петра і Павла (2007, архітектор – Михайло Нетриб'як); споруджено пам'ятники на братській могилі воїнів РА (1973, скульптор І. Козлик), Тарасу Шевченку (1993, скульптор І. Сонсядло), стели на честь героїв Небесної сотні й війни на сході України та на честь 2000-ліття Різдва Христового, монумент на території лікарні «Христос оздоровляє сліпородженого»; насипана символічна могила воякам УПА (1990); установлена меморіальна таблиця замордованим у катівнях землякам (2001, на стіні приміщення колишньої тюрми; нині це редакція районної газети). У містечку є дендропарк «Лісова Пісня» (1961, площа 3 га, понад 300-т різновидів дерев і кущів), 2 ставки.

На міському цвинтарі є братська могила радянських воїнів, де поховано близько 1000 бійців та офіцерів радянської армії, які загинули при визволенні від нацистів смт. Козова і прилеглих сіл. У 1973 р. тут споруджено меморіал. На тому ж кладовищі поховали кілька десятків січових стрільців. Погребіння відбувалося у верхній частині кладовища в напрямку Теофіпілки у два ряди могил. У 50-ті роки ХХ століття радянська влада розпорядилася дозволити робити поховання на занедбаних могилах січовиків. Зараз там залишилася тільки одна, що свідчить про захоронення солдатів часів І Світової війни.

На північно-східній окраїні Козови за вулицями, званими Мазури, знаходиться велике (за різними даними від тисячі до двох тисяч) поховання євреїв. До Другої світової там розташовувався єврейський цвинтар, а в часі цієї війни німецькі нацисти розстріляли багатьох місцевих євреїв.

На старому Козівському кладовищі знаходиться могила, де спочивають о. Іван Чарторинський та його дружина Людмила з Глодзінських, рідна сестра матері Степана Бандери.

Кременецький район

Кременецький район – це район із прекрасною архітектурою та історією, що захоплює. Тут можна знайти пам’ятки на будь-який смак. Нашу віртуальну подорож хотілося б розпочати зі старовинного міста Кременець, де насамперед потрібно відвідати Свято-Богоявленський Кременецький жіночий монастир, до виникнення якого в Кременці вже діяв православний монастир святого Спаса, що, однак, проіснував недовго.

У містечку залишилася тільки однойменна Спаська церква. Далі в місті почала активно формуватися уніатська громада, і монастир теж став греко-католицького віросповідання. Востаннє Спаська обитель згадується 1636 роком.

Будівництво збереженої до сьогодні Е-подібної будівлі в стилі відродження розпочалося в XVII ст. Реформати розмістилися 1760 р., з XVIIІ ст. – василіани. Сьогодні це православний монастир. Із 1636 р. тут діяли школа, лікарня, друкарня. Саме в тутешній друкарні було видано відому й рідкісну Граматику (1638) – один із перших підручників церковнослов'янської мови. Біля монастиря розташоване кладовище.

Дуже цікавою пам’яткою архітектури є будинок «Близнюки». У далекому ХVІІ сторіччі, коли ще діяли чіткі європейські правила щодо забудови міст, на головній кремецькій вулиці, що називалася Широкою, з’явився цікавий архітектурний ансамбль, котрий складається з двох однакових будинків.

Саме завдяки своєї схожості вони й отримали назву «Близнюки». Зовнішнє оформлення будівлі, виконане в бароковому стилі, цілком відповідає епохальному настрою: ненав’язливі деталі (бічні й центральні рустовані пілястри, вазони трикутних щипців, фронтони з п’ятьма віконними прорізами різної форми, кручений ажур балконних решіток другого поверху, замкові камені) підкреслюють гармонійне поєднання її двох симетричних частин, ніби натякаючи на відособленість.

Єзуїти з’явилися в Кременці 1702 року. Це було невеликою місією кількох монахів Львівського колегіуму, яких запросив до міста тодішній власник, кременецький староста Януш-Антоній Вишневецький, котрий віддав єзуїтам греко-католицький храм, що стояв на ринковій площі.

Народ потроху виявив протест, але його швидко втихомирили. А в 1712 році кременецькі єзуїти перейшли в підпорядкування Луцького колегіуму. Того ж року вони започаткували свою першу школу в Кременці: куди ж єзуїти і без школи?

У 1750-му році було відкрито Кременецький колегіум, для функціонування якого звели нові будівлі. За три роки закінчили будівництво найефектнішої споруди комплексу – костьолу Ігнатія Лойоли та Станіслава Костки.

Для ченців ордену збудували корпус із келіями. До речі, автором цього проєкту у був місцевий монах Павел Гіжицький. Про нього так кажуть: «Та монах спроєктував». Однак він був відомим католицьким архітектором на Волині, займався проєктуванням і для бернардинів, і для домініканців. Також працював над проєктами парафіяльних храмів.

Колегіум являв собою ціле навчально-релігійне містечко, що, втім, проіснувало недовго: у 1773 році Папа Климент XIV розпустив орден єзуїтів. Відтоді монастир підпорядковувався Комісії народної освіти.

Дещо пізніше тут відкрили школу, а в 1803 році, за наказом царя Олександра І (тоді вже Кременець був під Росією), у цьому приміщенні діяла Волинська гімназія, котра пізніше трансформувалася в майже легендарний ліцей із величезною бібліотекою і ботанічним садом.

Кременецький ліцей був найбільшим закладом на Правобережній Україні, де можна було здобути належну освіту. Тому на діяльність навчального закладу звернули увагу можновладці й у 1833 році, за наказом царя Миколи І, ліцей перевели до Києва, а на його базі було створено Університет святого Володимира (нині – імені Шевченка).

1836 року в корпусах колегіуму відкрили православну духовну семінарію, що працювала тут до 1902 року. Звідси вона й перебазувалася до Житомира. Після семінарії будівля перетворилася у Волинське єпархіальне жіноче училище.

Із приходом на ці землі поляків у 1920-у в приміщеннях колегіуму знову відкрили ліцей, що працював до 1939 року. У радянський період тут діяв учительський інститут (з 1950-го –педінститут), що в 1969-му перебазувався до Тернополя.

Нині в колишньому костьолі розміщується храм Преображення Господнього УПЦ КП. У будівлях колегіуму – різні установи, у тому числі школа.

Ще одна локація – Кременецький замок. Є припущення, що первісну фортецю на Замковій горі спорудили ще в XII-ХІII ст. Це були одні з найсильніших укріплень Південно-Західної Волині, що спинили найбільші напади татаро-монгол у 1241 та 1255 рр. Однак за договором з ворожою стороною в 1261 р. фортецю розібрано.

Новий кам'яний замок виник у кінці ХІІІ ст. Його стіни були завтовшки 2-3 м і заввишки 8-12 м, на подвір'ї розміщувалися каземати, господарські споруди, Михайлівська церква. Із 1536 р. володарювала замком польська королева Бона Сфорци, яка посприяла його розбудові.

За свою історію замок було взято лише раз (але й остаточно зруйновано) козацькими військами в 1648 р. після півторамісячної облоги. Сьогодні тут можна побачити залишки вікон і бійниць колись нездоланної фортеці, в'їздну браму з вежею в готичному стилі, а також занедбану і з початку недієву криницю (1530-і), глибина якої сягала 80 м.

Із 2001 р. замок уходить до складу Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника. Сосновий ліс на схилах пагорба засаджено в 1930-х рр. Замкова гора на честь вище згаданої власниці іменується також Боною.

Францисканський монастир (XVI–XVII ст.) став православним у 1832 р., тоді ж перейменовано тутешній костел на собор св. Миколая. В інтер'єрі храму розміщено середньовічний іконостас, цікаві роботи різьбярів; на одній з ікон (XVII ст.), що є прекрасною ювелірною роботою того часу, посріблені шати.

Пам’ятка садово-паркового мистецтва – Кременецький ботанічний сад – не лише один із найгарніших куточків Тернопільщини, а й науково-дослідна установа загальнодержавного значення. Його можна додати в список найстаріших подібних садів в Україні.

Насадження заснували в 1806 році. Однак заклали ще 1754-го як аптечний сад Єзуїтського колегіуму. З 1805 року він став ботанічним садом Волинської гімназії. У рік заснування парк дещо перепланував ірландський садівник Діонісій Міклер (Маклер). Спільно з австрійським біологом Вілібальдом Бессером вони взяли ділянку землі площею 4,5 гектари в Кременецькій вищій гімназії та засадили її.

На той час тут зростало близько 460-и видів місцевих та 760-и екзотичних рослин. Спочатку територія парку прилягала до корпусів навчального закладу. У 1809 році, за ініціативи тодішнього директора саду Вілібальда Бессера, кількість насаджень сягнула 12-и тисяч. 1811-го було надруковано каталог рослин саду.

Після закінчення польського заколоту в 1832–1834 роках, що був схвалений і підтриманий ліцеїстами, гімназію разом із ботанічним садом розформували. Велику кількість цінних та рідкісних рослин перевезли до Києва й віддали в університет Святого Володимира. Пізніше вони стали базою для створення тамтешнього парку.

Національний парк «Кременецькі гори» створений 11 грудня 2009 року. Територія площею 6951,2 га охоплює Кременецький та Шумський райони Тернопільської області.

Кременецькі гори (з максимальною висотою 400 м) розміщені на Волинсько-Подільському плато. Шар білої крейди з домішками чорного кремнію подекуди сягає 100 м. Він перекритий пісками Сарматського моря, що колись існувало. Найцікавішими є гори Маслятин, Страхова, Гостра, Замкова (Бона), Черча, Божа, Дівочі скелі.

Розташування парку на межі двох кліматичних поясів – морського та континентального – є причиною м'якої зими з частими відлигами, а також теплого, прохолодного літа.

Кліматичні умови сприяють розвитку багатого рослинного світу. Переважають хвойно-широколистяні та широколистяні ліси, особливу цінність мають букові деревостани на горах Маслятин та Черча. На парковій території є чагарники, луки і степи. Тут зростає понад 1200 видів вищих спорових і квіткових рослин, у тому числі 16 ендемічних видів.

Судинних рослин налічується більше 915 видів, з яких 21 вид занесено до Червоної книги України. Серед степової та наскельно-степової рослинності – ряд волино-подільських ендеміків та реліктових видів. Зокрема: шавлія кременецька, молочай волинський, змієголовник австрійський, гвоздика несправжньопізня, спірея пиківська, лещиця дністровська, підмаренник застарілий, самосил гірський, жовтозілля Бессера. Ендеміки виключно Кременецьких гір – це мінуарція побільшена, юринея товстосім'янкова, береза Клокова.

Тваринний світ природного парку різноманітний і багатий. Тут мешкають: вовчок сірий, лісовий і горішковий, лісова куниця, білка звичайна, заєць сірий, лисиця звичайна, куниця лісова; борсук звичайний, занесений до Червоної книги України. Серед птахів зустрічаються граки, жайворонки, горлиці, сорокопуди, сірі сови, голуби, синяки, сиворакші, сипухи, у болотяних місцях – крижні, пастушки, водяні курочки, деркачі, чайки; рідкісними видами є підорлик малий, лелека чорний, пугач, малий строкатий дятел, кам'яні дрозди, серпокрильці. У темних місцинах водяться рукокрилі (семейство кажанів), зокрема руді вечірниці.

Тут прокладено ряд екологічних стежок, еколого-туристичних (на гори Замкова, Черча, Уніас, Данилова) та науково-екологічних (на гори Гостра, Дівочі скелі) маршрутів. На найвищій горі в урочищі Гниле Oзеро збудована найкраща санна траса України, де проводяться міжнародні змагання.

Пізніше храм перенесли в інше місце, але кладовище, що раніше називали козацьким, з того часу іменується ще й П`ятницьким. Пам`ятне місце розташоване біля підніжжя гори Черчі.

У Кременці майже кожна будівля має історію, тут жив, або працював хтось зі славетних людей, тому, якщо захоплюєтеся історією, Вам сюди.

Палац Дзембовських входить у склад державного Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника. Неокласична резиденція, з елементами англійської неоготики, довкола якої заклав парк відомий садівник Діонісій Міклер.

Ззовні палац доволі непогано збережений, однак інтер’єр підлаштований для освітніх потреб – понад 100 років його використання для освітніх цілей далися взнаки. Споруду зачинено для відвідувачів, адже там нині діє загальноосвітня школа.

Палац збудувала родина Дзембовських як свою резиденцію в другій чверті ХІХ століття, як припускають історики. Стиль побудови називають неокласицизмом. Пізніше, у тому ж столітті, споруда відходить до графа Павла Олександровича Демидова – лідера дворян Волинської губернії, який, однак, надовго у Кременці не затримався, і вже в 1903 році палац викуповує міська дума й за рік відкриває в ньому комерційне училище.

У 20–30 роках ХХ століття споруда слугувала приміщенням для міської комунальної гімназії. Після війни в ній містилася агрошкола, що пізніше реорганізували в сільськогосподарський технікум. Із 1988 року в палаці Дзембовських розташувалася загальноосвітня школа.

На території національного парку «Кременецькі гори» розташовані відомі історичні пам'ятки, зокрема сакральної архітектури, широковідомі місця паломництва (Свято-Успенська Почаївська лавра, гора Божа).

Почаївська лавра – найбільша православна святиня Волині й друга, після Києво-Печерської лаври, в Україні. Це величний архiтектурний ансамбль, що складається з 16-и церков, резиденцiї архиєпископа, дзвiницi, келiй. Усi будiвлi iдеально поєднуються з мальовничим ландшафтом, скелястим схилом гори й терасами. Святинями Почаївської Лаври є вiдбиток ступнi Божої Матерi, джерело з цiлющою водою, чудотворна iкона Матерi Божої, мощi преосвященного Йова.

Монастир заснували ченці, які з‘явилися тут у 1240-1241 рр., рятуючись від татаро-монголів, котрі захопили Київ і зруйнували його. Першими приміщеннями споруди були печери в товщі гір, а першою будівлею – невелика дерев‘яна церква Успіння, що звели в ХІІІ ст. на терасі північного уклону пагорба.

Завдяки цьому спонсорству будівництво прискорилося, а невдовзі закінчилося. Гойська, крім того, подарувала монахам «чудотворну» ікону Богоматері в 1597 р.

Комплекс монастиря, крім численних культових будівель, містить кам‘яні й дерев‘яні оборонні споруди XVII ст. (вежі та стіни), адже споруда за свою історію витримала не одну облогу. Архітектурний ансамбль Лаври сформований із домінантою – Успенським собором 1771–1783 рр. (за проєктом архітектора Готфрида Гофмана, а роботи виконувалися під керівництвом Петра Полейовського).

До речі, під час його будівництва архітектора просили «даремно гроші не тринькати, зайве не вигадувати». Щорічно монастир обіцяв виплачувати йому 864 злотих. Гофман майстерно використав скелясті тераси, що підіймалися вгору. Їх ритм, що наростає, підкреслює ажурний силует храму.

У стелях бокових коридорів собору зроблено круглі отвори, через які можна побачити три яруси хорів. Такий архітектурний прийом творить в інтер‘єрі фантастичну гру світла й тіней.

Починаючи з ХІХ ст., старі будівлі реконструюються, споруджуються нові: надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня, Троїцький собор (1910 –1913 рр). У монастирі є 13 дзвонів, 2 з них – годинникові. Раніше, кажуть екскурсоводи, найбільший дзвін було чути на 30 км, зараз – приблизно на 10. На третьому поверсі дзвіниці є дзвін вагою в 11,5 тонн! Від його звуків дрижить земля. Храм відомий своєю чудовою акустикою.

Деякі ікони, що в інтер‘єрі, датуються 1646 роком, а головний іконостас було привезено з Москви. На «чудотворній» іконі, коронованій одним із пап римських, оклад – золотий, зі справжніми діамантами та рубінами. У спорудженому комплексі лаври в Почаєві містяться ще й келії 1771–1780 рр., архієрейський будинок 1825 р., дзвіниця 1861–1871 рр. і надбрамний корпус 1835 р.

У розробці, плануванні, підготовці інтер’єрів та організації будівельних робіт у Почаєві брали участь відомі архітектори Матвій та Петро Полейовські, Ксаверій Кульчицький. Починаючи з 1830-х років, старі будівлі комплексу реставруються, до них додаються нові споруди (згаданий уже надбрамний корпус, дзвіниця, друкарня за мурами комплексу (1895–1896), Троїцький собор).

У Лаврі діє і печерна церква монаха Іова в справжній печері, де зберігаються його мощі.

Успенський собор, домінанта комплексу, відрізняється насиченим рокайлевим декором: лучкові сандрики, композитний ордер напівколон, спарені та поодинокі пілястри, декоративні вази, ліпнина – усього вдосталь, усього багато.

Декоративне убранство Успенського собору відбувається в кінці ХІХ ст. за активної участі петербурзьких академіків та худодників С. Комарова, Г. А. Боссе, І. М. Горбунова, Н. Лаврова, Є. Я.Васильєва, М. В. Нестерова, С. Ф. Верхівцева.

Настінний масляний живопис собору виконаний у 1876 році лаврськими майстрами. Деякі композиції поміщені в масивні ліпні картуші. Збереглися також роботи, виконані в 1807-му здібним художником Лукою Долинським. Живопис інтер’єрів було реставровано в 1980 р.

Келії будував із цегли Г. Гоффман за участю К. Кульчицького. Це кілька прямокутних корпусів, з’єднаних між собою та з Успенським собором у замкнену композицію з внутрішнім двориком. Північний корпус триповерховий, усі інші – двоповерхові. Коридорне планування – з одностороннім розміщенням приміщень. Коридори перекриті хрестовими склепіннями.

Будинок архієрея зведений із цегли, у стилі класицизму, прямокутний у плані. Розміщений на схилі пагорба, тому його східний фасад – триповерховий, західний і північний – двоповерхові, а південний – чотириповерховий. У 1846 р. тут зупинявся і працював Тарас Шевченко – про це нагадує меморіальна дошка.

Цегляна, поштукатурена, п’ятиярусна, декорована дзвіниця має 65 метрів заввишки. Є третьою за висотою в Україні (після Успенського собору, Києво-Печерської лаври та Софії Київської).

Надбрамний корпус зведено в стилі класицизму. Це двоповерхова прямокутна споруда. Її головний фасад вирішено у вигляді чотириколонного портика доричного ордеру.

З 1713 до 1832 рр. Почаївський монастир був греко-католицьким, належав до Василіянського Чину. Саме в той час підлягав найбільшій розбудові, зокрема тоді збудували головний храм Лаври – Святоуспенський. Із 1730 р. діяла Почаївська друкарня, що опублікувала 187 книжок.

Почаївська лавра – одне з величних в Україні місць прощі на Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня). До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобного Іова, Амфілохія.

Лановецький район

Історія оборонного замку в Ланівцях коротка. Під час Визвольної війни 1648–1654 рр. на Поділлі спалахували повстання, діяли численні збройні загони. Татарські орди безперешкодно проникали в глиб Надзбруччя. Шляхта шукала порятунку.

За розпорядженням короля в 1650 р. в Ланівцях розпочали будівництво замку. Та в ході бойових дій йог обуло зруйновано. Лише по завершенню війни з‘явилася ідея спорудити там нову фортецю. У привілеї короля Яна Казимира 1658 р. спеціальним пунктом обумовлювалось, що «посесор пан Злочевський має збудувати фортецю для оборони від татар і опришків.

У «Люстрації Ланівців 1665 р.» також згадується замок: «Зараз ту фортецю не збудовано, але дерево і інші матеріали зібрано. Будувати фортецю на кошти, що одержані на посесію». І вже в 1669 р. замок спорудили. В інструкції польській шляхті на сейм було вміщено в 1669 р. прохання знов надати галицькому хорунжому Стефанові Злочевсьвому Уланівці з замком.

Та недовго проіснувала ця твердиня. Під час польсько-турецьких воєн, між 1672 і 1678 рр., фортецю стерли з лиця землі турецькі яничари. Спроб відновити її більше не було.

Донині від замку збереглися лише земляні укріплення. Із розміщення валів видно, що у плані він мав форму рівнобічної трапеції. Дві довгі сторони дорівнюють 75 м, північна сторона – 68 м, а південна – 38 м. В‘їзд був один – із північного боку. Розірваний вал посередині північної сторони вказує на місце, де була в‘їздна брама. Вали мають висоту 6 м, ширину в основі – 10 м.

Зразу за валами по всьому периметру збереглися глибокі рови. На кутах добре простежуються округлої форми земляні майданчики діаметром 7–8 м, де розміщувалися дерев‘яні вежі, що далеко виступали за лінію оборонних стін. Залишків кам‘яних споруд не виявлено. Рови, вали й дитинець нині засаджено лісом і добре доглянуто. Збереглася в селі й пізньо-барокова церква.

Із Ланівців можна здійснити подорож до Молоткова, що за 10 км. Село відоме з кінця XVI ст. Місцева дерев’яна церква святого Юрія споруджена в 1784 р. 1858-го в селі знайдено скарб, що містив 172 срібні середньовічні монети.

29 квітня 1943 року Молотків спіткала доля білоруської Хатині: фашисти дотла спалили Молотків, закатували більшість його жителів. 1985-го на згадку нащадкам про ці події було споруджено меморіальний комплекс жертвам фашизму й насаджено 617 берізок: стільки в цей день загинуло людей.

Розповідають, що парох місцевої церкви, отець Яків Юхновський, будучи вчасно попереджений про початок каральної акції, зміг урятуватися. Але на пораду мирян заховатися в церковному погребі, священник відповів: «Я буду там, де моя паства» – і розділив долю трагічно загиблих.

Їдучи із Ланівців на Шумськ, перетинаємо дорогу, що колись називалася Чорним шляхом (сьогодні – це дорога Кременець-Ямпіль-Біла Церква): нею чумаки їздили в Крим за сіллю. За часів Російської імперії тут пролягав гостинець-тракт (або так звана стовпова дорога), особливо жвавий у першій чверті XIX ст., коли Кременець, завдяки існуванню в ньому вищого Волинського ліцею, був значним культурно-освітнім осередком Волині. За шосе розпочинається Шумський район.

Монастириський район

Дністровський каньйон – унікальна пам'ятка природи й туристичний об’єкт, що лежить на території одразу чотирьох областей. Його лівий бік належить Тернопільській і Хмельницькій областям, а правий – Івано-Франківській і Чернівецькій. Каньйон недаремно визнано одним із семи чудес України.

Його територія охороняється, тут зібрано численні об'єкти природно-заповідного фонду України, найбільшим із яких є Національний природний парк «Дністровський каньйон».

Є в районі село з надзвичайно важкою історією. Колись на його місці існувало село Коростятин, котре населяли поляки. У 1863 році започаткували величний храм, що будувався аж до 1899 року. Освятили ще за два роки – костел Різдва Богородиці. Необарокова споруда вийшла гігантською та розкішною, зовнішнє її оздоблення нагадувало барокові храми палацового типу, але не судилося полякам Коростятина довго служити й молитися в костелі.

Колись за Коліївщини українці вирішили самостійно прогнати поляків: 28 лютого 1944 року в Коростятин увійшли загони УПА, які за активної підтримки місцевого населення розпочали «етнічну чистку». Як мінімум 156 людей було вбито, серед них багато жінок та малих дітей. Майже всі хати Коростятина спалили. Не торкнулися лише костелу та залізничної станції. Убитих поховали в братській могилі.

Коростятин припинив існування. Поляки назавжди залишили спалене село. Після війни, у ході операції з переселення українців (під назвою «Вісла») сюди переселили лемків, вивезених із захоплених Польщею земель. Нині в селі щорічно відбувається фестиваль «Лемківські дзвони». А в 1978 році Коростятин перейменували в Криницю, щоб, мабуть, назавжди забути про страшну трагедію.

Будете їхати, зупиніться, погляньте на чудову споруду – Церкву Різдва Богородиці (нині греко-католицький храм), що стоїть прямо при дорозі із Тернополя на Франківськ, – єдину, що нагадує про бурхливі події, котрі прокотилися цими землями.

Ще одне село в районі, котре варте уваги, це Устя-Зелене, адже тут знаходиться бароковий костел. Поселення відоме з 1436 року під назвою Устя-Рожеве. Протягом наступних століть належало Бучацьким, Сєнявським, Язловецьким, Милецьким.

31 грудня 1548 року на прохання власника Яна Мелецького король Сиґізмунд II Авґуст надав місту особливого статусу: дозволив діяти згідно з маґдебурзьким правом, звільнив від податків.

Костел Пресвятої Трійці з'явився в 1614 році, а протягом 1718–1741-го його перебудували в стилі пізнього бароко. Найгарніша деталь споруди – кольорова ліпнина над порталом. Поруч із святинею – висока дзвіниця з гербом Потоцьких «Пилява» над порталом. Костел відреставровано в часи незалежності, зараз він діє.

Чудовий палац знаходиться в селищі Коропець на Тернопільщині. Збудував його в 1906 році тодішній власник містечка граф Станіслав Бадені. Правильніше навіть буде сказати, що повністю перебудував маєток попередніх власників містечка Мисловських.

Роботи над будівництвом тривали більше десяти років, після чого палац набув вигляду, який можна спостерігати вже сьогодні. У колись мальовничому парку навколо споруди навіть залишилася частина старих дерев.

Підволочиський район

Історія Підволочиської землі містить чимало трагічних, кривавих сторінок, тож серед загальних громадських некрополів тут можна побачити козацькі кладовища, меморіали українських січових стрільців, поховання вояків Української Повстанської Армії. Шанують на Тернопільщині безвинних жерт Першої і Другої світових війн.

Підволочиський район Тернопільської області містить два замки – у Скалаті й Токах. Багато черняхівських поселень, знахідок римських монет, є давньоруські пам’ятки.

Мабуть, справжньою перлиною району є містечко Скалат, багате великим туристичним потенціалом. Чому? Спробуємо розібратися. Скалатчина й саме місто мають давню й цікаву історію. Уперше в письмових джерелах Скалат згадується 1512 року, а вже 1561 він набув статусу міста, що в 1600 році місто отримало Магдебурське право.

Окрасою Скалату є кам’яний замок ХVІІ століття, збудований Кшиштофором Віхровським, послом сейму (1638 р.) мечником Галицьким, королівським ротмістром у 1630 році на місці старої дерев’яної фортеці ХV–ХVI століть часів Галицької Русі. На відміну від більшості оборонних споруд, місто звели на рівнині. Захищали його водні перешкоди – болота й мочари.

Із півдня та південного сходу глибина рову, заповненого водою, досягає 2 м. У часи польсько-турецької війни (кін. ХVІІ ст.) Скалат зазнав значних руйнуваннь і втратив оборонні функції. У серпні 2004 року Скалатський замок приєднано до Збаразького історико-архітектурного заповідника, що в січні 2005 року набув статусу національного заповідника «Замки Тернопілля».

На території замку діють краєзнавчі музеї, що мають стати культосвітніми й науково-дослідними закладами з вивчення і збереження минулого Скалатчини, пам’яток історії, матеріальних і духовних скарбів, культури й висвітлення нових здобутків.

На місці сучасного костелу Святої Анни в Скалаті за різних часів збудували декілька католицьких святинь. Усі вони були зруйновані. Але в 1995 році стараннями римсько-католицької громади міста заклали новий костел, будівництво якого закінчилося в 2002-му. І сьогодні храм височіє поруч зі Скалатським замком на березі річки Гнила.

Перший храм у романському стилі збудували в 1643 році, а зруйнували під час битв 1702-го. У 1703-му звели новий костел. А протягом 1816–1817 років будували третій храм, але він згорів у 1898-му. Новий тринефний костел у романо-готичному стилі побудували в 1900 році. Під час Другої світової війни вежу було пошкоджено, проте храм продовжував богослужіння до середини 1945 року.

У 1959-му костел підірвали. Є версія, що зробили це через приїзд Хрущова, який не дуже полюбляв архітектурні шедеври. 26 липня 2002 року вже сучасний костел освятили на честь Святої Анни. Збудований він у неоготичному стилі, атрибутами споруди є шпилі та високі загострені вікна. Святиня має дві вежі. Від старого ж храму збереглися дзвони, чотири скульптури святих із головного вівтаря, статуя Святої Анни – із бічного й образ Богородиці-утішниці.

У лісовому урочищі «Кругляк» розташована Скалатська степова ділянка – ботанічна пам’ятка природи місцевого зачення, де під охороною – скельно-степові фітоценози: гадючник звичайний, авринія скельна – види, занесені до переліку рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення.

На південно-західній околиці міста – Скалатський орнітологічний заказник – природоохоронний об’єкт місцевого значення, де під охороною – орнітологічний комплекс водно-болотної фауни: крижень, вівсянка і мартин звичайні, зяблик, плиска біла.

Поблизу міста в с. Городниця знаходяться об'єкти місцевого значення: заповідник фонду ботанічного заказника «Гостра могила № 2», комплексна пам’ятка природи «Музикова скала» та частина ботанічної пам’ятки природи «Скалатська степова ділянка» (0,5 га). На території села виявлено археологічні пам’ятки: кулястий амфор черняхівської культури.

Лінія охоронної зони заповідника «Медобори» розмежовує села Остап’є та Городницю. Проходить уздовж південного і східного кордону забудови с. Остап’є, а далі – по грунтовій дорозі прямує на північний схід у напрямку товтри «Гостра Могила» (398 м) до поворота грунтової дороги у с. Городниця, від східної окраїни якого йде грунтовою дорогою по днищу балки в північно-східному напрямку, а далі – по улоговині, що відділяє урочища «Музикова скала» та «Панська гора», до межі з Іванівською сільською радою. Потім продовжує маршрут у північно-західному напрямку до грунтової дороги, прямуючи нею до поворота під прямим кутом на південь.

У селі Старий Скалат, на горбистих схилах заповідника «Медобори», розташований меморіальний музей-садиба Леся Курбаса, відкритий узимку 1987 року. Місце його створення обрано невипадково. Саме тут 25 лютого 1887 народився Лесь Курбас – один із найвідоміших українських режисерів та драматургів України.

Експонати музею-садиби, кожен із яких несе в собі неповторну атмосферу тих часів, розповідають про життєвий і творчий шлях Леся Курбаса, вшанування його пам’яті, діяльність театрів товариства «Руська бесіда», «Тернопільські театральні вечори», «Мололого театру», «Кийдрамте», «Березіль». Розміщуються в п`яти кімнатах сімейного маєтку.

Усі експозиції витримані в певному стилі й розповідають про тимчасовий відрізок життя Л. Курбаса. Перебуваючи в першій кімнаті, відвідувачі музею дізнаються про первинні боязкі кроки діяча в театральному мистецтві. Експозиція другої кімнати уособлює творчий період під час проживання в Києві, третьої – особливості харківського відрізка у творчості відомого режисера. Експозиція в п`ятій кімнаті присвячена обласному драматичному театру Тернополя.

Сусіднє село Полупанівка започатковане в ХVІ столітті. Жили тут здебільшого поляки. У північній частині селища знаходиться Свята гора, відома з давніх-давен. І хоч зараз вона вважається християнською святинею, тут знайшли залишки давнього святилища. Із гори витікають декілька джерел, одне з яких, зокрема, – із відбитку стопи Божої Матері.

Джерельна вода славиться своїми цілющими властивостями. Із 1994 року Свята гора – історично-культурне, наукове й пізнавальне надбання. Є ландшафтним заказником місцевого значення, де під охороною – фрагмент грядово-горбистих закарстованих височин Товтр, складених рифовими вапняками. Також наявні рідкісні види степової рослинностій твариного світу.

Поблизу села розташоване Полупанівське родовище вапняку – місце видобування корисних копалин: вапняку літотамнієвого із прошарками органогенно-детритового, міцного, масивного, сірувато-білого. Тут ростуть вікові дерева, ботанічні пам’ятки природи місцевого значення: Полупанівський дуб віком понад 200 р. і діаметром 112 см, Полупанівські буки діаметром 90–23см (0,5 га), котрих під охороною дев’ять віком 150–200 р.

Усе це має науково-пізнавальну й естетичну цінність. У 2010 році на Святій горі відкрили Хресну дорогу. Тут можна побачити 14 образів Ісуса Христа перед сходженням на Голгофу.

На східній околиці села Колодіївка знаходиться гідрологічна пам’ятка природи місцевого значення – освячене 2003 р. Колодіївське джерело Пресвятої Богородиці, біля якого споруджена капличка з «фігуркою» Святої Діви Марії, де відправляють молебень.

Джерельну воду вважають цілющою. Неподалік діє чоловічий монастир Теодора Студита, перенесений із Рима (Італія) стараннями Кардинала Любомира Гузара з благословення Кардинала Мирослава-Івана Любачівського. 1995 р. його освятив єпископ Тернопільський Михаїл Сабрига.

Ігумен – ієромонах Григорій (Роман) Планчак (1969 р.) – тримає спорудження монастиринської церкви. Монастир та цілюще джерело – місця паломництва вірян різних конфесій. Духовий заклад славиться вмінням монахів зцілювати хворих. За 4 км на північний схід від села є геологічна пам’ятка природи місцевого значення «Порохова скалка» (0,15 га).

Серед сакральних пам’яток у районі не можна не згадати численні храми різних конфессій, розташовані мало не в кожному селі. Про найстаріші з них ви дізнаєтеся з нашої розповіді.

Церква Святого Михаїла в Рожиську збудована в 1882 році, хоча існують версії, що її звели 1888-го або 1901-го. Подвір'я храму оточене парканом, а на одному з його кутів розташовується чимала мурована дзвіниця. На території церкви можна побачити хрест, що встановили на честь 1000-ліття хрещення Володимиром Великим Київської Русі.

На церковну службу в храм кличуть дзвони: «Григорій», що в 1904 році відлили в місті Калуш, і «Олександр», котрий виготовили 1938 року до святкування 950-ї річниці хрещення Русі. За декілька кроків від церкви Святого Михаїла знаходиться старий склеп, де поховані Казимир і Анна Завадовські. Казимир Завадовський був військовим і товаришем Тадеуша Костюшка. Збудовано цей склеп у 1863 році, як свідчить надпис на його фронтоні.

Окрасою села Скорики є церква святого Іоанна Богослова. Храм справді виглядає дуже красиво, до того ж, на щастя, його не закуто в бляху. Отже, святиню оминула доля більшості дерев'яних споруд Тернопільщини (та й не тільки).

Так от, легенда говорить, що в 1649 році перед походом на Збараж в церкві святого Іоанна Богослова молилися, сповідалися та причащалися козаки Богдана Хмельницького, при чому сам гетьман брав у цьому безпосередню участь. Окрім того, кажуть, що Хмельницький залишив велику пожертву храму. Завдяки цій легенді в 1999 році вдалося відреставрувати шикарний чотириярусний іконостас, що нібито ще в ХVII столітті волами привезли в Скорики козаки.

Саму ж церкву востаннє реставрували в 1989–1991 роках, проте сьогодні споруда знову вимагає ремонту, оскільки місцями гонт прогнив і всередину потрапляє вода.

Поруч із церквою стоїть дзвіниця, котру було відновлено одночасно з реставрацією храму. Вона є брамою до церковного подвір'я.

Ще одне село, котре варто відвідати в Підволочиському районі – це Токи, а все через те, що тут можна побачити руїни старовинного замку. Оскільки Токи не лежать на жодному популярному туристичному маршруті, туристи сюди навідуються вкрай рідко. Саме тому місцевий замок можна сміливо вважати одним із найменш відвідуваних на Тернопільщині.

Історичні відомості про замок у Токах не будуть вичерпними, якщо не згадати про сусіднє село Ожигівці – колись вельми впливове містечко, на території якого височіла твердиня. Проте коли по Збручу було прокладено кордон, то замок і містечко опинилися в різних державах. З того часу (кінець XVIII століття) існування храму починають пов'язувати насамперед із Токами.

Перша письмова згадка про Ожигівці датується 1430-м роком. У кінці XVI століття містечком володіли Збаразькі. На той час Ожигівці були вагомим населеним пунктом, що отримав магдебурзьке право, а з ним – і всі міські привілеї.

У кінці XVI століття Януш Збаразький на околиці Ожигівців будує кам'яний замок, котрий передусім мав слугувати для захисту від татарських нападів. Місце для спорудження твердині обрали невипадково, адже саме тут сходилися Чорний і Кучманський шляхи, котрі татари дуже часто використовували для набігів.

Замок побудували на острові (зараз це півострів) посеред штучного ставу, що наповнювали води Збруча. Щоб увійти до твердині, використовувався підвісний міст. Оточена з усіх боків водою, вона здавалася неприступною, а водний бар'єр був суттєвою перешкодою для нападників.

У 1631 році після смерті останнього представника роду Збаразьких – Юрія, замок переходить у руки Вишневецьких, які володіли ним до 1744 року. Вишневецькі неодноразово модернізували й перебудовували споруду.

У 1648 році замок захопили, пограбували та зруйнували війська Богдана Хмельницького. По закінченню бойових дій будівлю відновили. Наступного руйнування твердиня зазнала в 1675 році, коли її захопили турецькі війська Ібрагіма Шишмана.

У 1764 році Ожигівці з замком купив брацлавський каштелян Ян Антоний Чарнецкий. Згодом ним володіла родина Матковських. У тому ж 1764-му Токи згадуються як окреме село, а не передмістя Ожигівців. 1772 року після Першого поділу Речі Посполитої Ожигівці й Токи опинилися по різні боки кордону, що проходив Збручем. Таким чином, Ожигівці стали частиною Російської імперії, а Токи відійшли до Австро-Угорщини.

До другої половини ХІХ століття замок був житловим, проте сама споруда все більше занепадає, до того ж її починає розбирати місцеве населення. У часи Першої світової війни 1915 року твердиня суттєво постраждала. Значну частину укріплень розібрали для будівництва дороги між Волочиськом і Підволочиськом. У міжвоєнний час місцеве населення продовжує активно розбирати замок на будівельний матеріал. До сьогодні від твердині збереглася тільки південна п'ятикутна башта, а також частина стін, що примикають до цієї вежі.

У селі Дорофіївка розташований єдиний на Тернопільщині дерев’яний костел. На зламі ХІХ і ХХ століть тут діяла римо-католицька громада, чисельність якої складала близько п'яти сотень вірних. У 1889 році парафіяни збудували в Дорофіївці дерев'яну каплицю, що збереглася до сьогодні.

Із початком Другої світової війни громада збільшилася до семисот вірних. За традицією, каплицю закрили комуністи. Повернули святиню вірянам у 1991 році та освятили під титулом Св. Станіслава Костки. Правити в храм приїжджає ксьондз із Підволочиська.

На західній околиці Климківців збереглися руїни костелу Св. Франциска Боргаша та церква Пр. Богородиці. Наприкінці ХІХ ст. Климківці належали до римо-католицької парафії в сусідньому селі Медин. У 1894 році тут було засновано школу, а 1896-го власник села Францишек Боргаш Черняковський збудував костел, що 10 жовтня того ж року було освячено на честь духовного патрона фундатора храму Франциска Боргаша.

Богослужіння в храмі відбувалися кожної третьої неділі місяця. У пресвітерії, на виконаній із чорного мармуру дошці, було написано: «Цю каплицю збудував власним коштом Францішек Черняковський, власник маєтку в Климківцях в 1896 році». У крипті костелу, де знаходилися погребіння родини Черняковських, 21 квітня 1907 року поховали фундатора храму.

По закінченню Другої світової війни костел закрили, а навколо нього розбудували колгосп. У святині ж розмістили один із колгоспних складів. Після того, як обвалився дах, приміщенням не користувалися.

Підгаєцький район

У районному центрі розташовані руїни старовинної святині. Це – оборонний костел Пресвятої Трійці з досить складною та до кінця не з’ясованою історією. Поки що найповніше її дослідив краківський учений Ян Островський.

Перша будівля костелу, що не збереглася, розсташовувалася на теренах Старого Міста. Фінансувалася подільським воєводою і перемиським старостою Михайлом Бучацьким (1370/1384 – 1438 або 1450). Чи був цей костел мурованим, невідомо. Але в 1463 році акт заснування святині поновив Якуб Бучацький.

З відомостей, датованих 1490-м роком, з'ясовано, що сама споруда була дерев’яною, а Підгайці вже тоді користувалися магдебурзьким правом. Часті набіги довели місто до руїн, внаслідок чого новий власник Підгаєць Міколай Вольський домігся відновлення магдебурзького права в 1539 році. Підгайці стали дуже швидко розвиватися, а костел збагачуватися.

З 1600 року святиня знаходилася в руках протестантів. Була зруйнована в 1620–1621 роках під час турецько-татарської навали. Нова власниця міста, Софія з Заміхова, видала 1634 року новий фундаційний акт. 1635-го вона заповіла гроші на зведення вежі та склепінь і завершення будівництва.

Також фундаторка повідомила, щоб після смерті її поховали в одній із каплиць храму. Можливо, як допускають історики, це було бажанням залагодити той негативний резонанс від багаторічної боротьби, яку вона вела проти Потоцьких. Останні звинувачували її у привласненні більш як мільйонного скарбу, який вона віддавала в Підгайці на тимчасове зберігання.

Після тривалої боротьби із Софією в 1641 році новим власником міста стає Станіслав Ревера Потоцький, який доклав багато зусиль для його відродження, а в самому костелі профінансував будівництво каплиці св. Миколая, у підземеллях якої після своєї смерті був і похований.

14 – 19 жовтня 1667 року неподалік від міста відбулася знаменита битва (Битва під Підгайцями). Тоді об’єднані війська козаків під супроводом гетьмана Петра Дорошенка і татар на чолі з калга-султаном Крим Гіреєм підійшли до містечка, на підступах до якого розмістив свої війська Ян III Собеський.

Не зумівши розбити поляків у першому бою, атакувальники розпочали облогу. Бойові дії завершилися підписанням мирного договору між сторонами, що ворогують. Договір було підписано в стінах костелу. Після воєнних знищень 1667 та 1686 років ремонтні роботи тривали аж до 1710 року.

Окрім головного, у ньому було ще шість вівтарів. Із боку каплиці, на хорах, знаходився орган, а у вежі висіло два дзвони. Згодом оновили головний вівтар – «з мармуру, мальований».

У 1766 році через незадовільний стан костелу вежу спустили більш ніж на 10 метрів і накрили дошками. Із 1774-го почали зводити нову муровану дзвіницю, для якої закупили нові дзвони (1778), а святиню й вежу накрили новими дахами (1779–1781).

Наступні відомості про костел стосуються ремонтів дахів у 1867–1869 роках. Тоді ж коштом Юзефа Гурського було виставлено новий великий вівтар. У липні 1892-го від блискавки згорів дах костелу й вежі. У 1894–1895 роках тернопільський будівничий Юзеф Пйонтковський виконав відновлювальні роботи за проєктом краківського архітектора Тадея Стриєнського.

Усередині будови знаходилися чудові органи. На всю околицю лунали удари годинника з костельної вежі, що встановила 1896 р. католицька громада на честь 100-річчя повстання під керівництвом генерала Тадеуша Костюшка. Окремі кам’яні скульптурні оздоби-ангели зберігаються в експозиції Олеського замку.

У 1912 році костел вкрили новим стінописом, а в 1927-му за проєктом львівського архітектора Броніслава Віктора звели сигнатурку на місці старої, котра впала в 1924 році. Не обминула твердиню й ІІ Світова війна. У 1943 р. німці викрали костельні дзвони. Восени 1945 року святиню покинув останній підгаєцький декан Станіслав Попкевич. Тоді було вивезено до Польщі частину костельного вистрою.

У 1950 році залишену дерев’яну скульптуру кинули на вантажівку і, за спогадами старожилів, вивезли до Львова. Частину інветаря розікрали. Довгий час Чудотворний образ Матері Божої Підгаєцької зберігався в захристії Успенської церкви. Опустошена споруда постійно руйнувалася людьми й часом: були знищені органи. Святиня перетворилася в склад.

В 1970-х роках планувалося підірвати костел, однак цьому ганебному вчинку запобігло місцеве товариство охорони пам’яток. Постановою Ради Міністрів УРСР у 1979 році святиню внесено до Реєстру. Із початком 1980-х років було зруйновано вежу. У 1980-ті роки внаслідок пожежі обвалилися склепіння, дах вежі.

25 липня 2006 року Тернопільська обласна державна адміністрація передала костел вірянам. До цього часу спорудження знаходилося в поганому стані: будова практично позбулася даху, склепінь, вікон, дверей. У храмі почалися незначні ремонтно-відновлювальні роботи, але через нестачу коштів вони просувалися дуже повільно.

24 вересня 2006 року в костелі відновили богослужіння. Його частина, котра ще недавно знаходилася в аварійному стані, відреставрована католицькою громадою. Там відбуваються служби. Інша частина будівлі очікує на реставрацію. І, як справедливо зауважує на сторінках науково-краєзнавчого збірника «Підгайці та Підгаєччина» дослідник Оксана Бойко: «Підгаєцький костел через багаторічний неужиток, атмосферні чинники, пожежу і свідому руйнацію перебуває нині у стані прогресуючої руїни... Але перлину цю ще можна врятувати...».

Не менш цінною є й інша пам’ятка ХVІІ ст. – церква Успенія (1650–1653 рр.), ровесниця церкви в Суботові. Архітектурна конструкція не має аналогів в Україні. Інтер'єр, живопис і культура стилю бароко – Відродження (Ренесансу).

Церква мурована, оборонного характеру. Унікальними є бойові аркади-опасання, що в горі оперізують центральну та одну з бокових бань. Аполаги зустрічаються тільки на картинах ХІІ–ХІІІ ст. Дерев’яні скульптури святих Петра і Павла із первісного іконостаса зберігаються в Києві, Національному музеї українського мистецтва. Фундаторкою Успенської церкви була друга дружина власника міста Станіслава «Ревери» Потоцького Анна Могила.

Відомо, що великі кошти на будівництво храму та інші добровільні фундації давали власники міста – Потоцькі. Споруда кам'яна, тридільна, триверха, з квадратною навою, притвором, гранчастою зовні та круглою зсередини апсидою. Під бабинцем знаходиться глибокий підвал, над ним, на другому ярусі – хори, на третьому – каплиця.

Особливістю будівлі (аналога серед пам'яток України не існує) є влаштований на даху бойовий обхід із аркадою. Фасади оформлені пілястрами, а портали й обрамлення вікон – профілюванням і різьбленням у стилі Відродження.

В інтер'єрі домінує висотно розкритий простір середнього купола. Первісна дерев'яна скульптура XVII ст. зберігається в Київському музеї українського мистецтва, а нині інтер'єр церкви доповнюють живопис і скульптури кіотів у стилі бароко (XVIII ст.). Із первісного іконостаса до сьогодні збереглися лише дві дерев'яні скульптури св. Петра і Павла, що нині зберігаються в Київському музеї українського мистецтв.

Стильова своєрідність пам'ятки – у поєднанні прийомів ренесансної архітектури (декор) і традиційної української (конфігурація). Сьогодні церква належить вірним Української Автокефальної Православної Церкви Київського Патріархату, а богослужіння проводить о. Петро Федів – Митрофорний Протоїєрей, настоятель храму Успення Пресвятої Богородиці.

Інша пам’ятка ХІ–ХІІ ст. – Синагога – відзначається своєю масивністю серед одно-двоповерхової забудови міста й відіграє суттєву роль у формуванні його «обличчя».

Оглядаючи місто з гори «Гай», або в’їзджаючи до нього зі сторони села Сільце, не можна не помітити потужну будівлю на фоні одно- та двоповерхової забудови міста. Це синагога, навколо якої і гуртувалося життя європейської спільноти в Підгайцях. Одна з небагатьох уцілілих пам’яток із величезного пласту історії та культури народу, який жив упродовж багатьох століть у місті поруч з українцями та поляками.

Припускають, що синагогу збудували в кінці ХVI – з початком ХVIIстоліття. Спершу вона слугувала молитовним домом аріанів (одне з найдавніших протистанських відгалужень християнства). Підгаєцька синагога – це (крім неї, було ще 5 молитовних єврейських будинків) одна з найбільших кам’яних синагог у Галичині. Фасад будинку відповідає вигляду тогочасних споруд, однак південна та північні стіни прорізані чотирма вікнами, замість звичайних трьох.

По периметру будинок має дванадцять високих стрільчатих вікон. Два традиційних круглих вікна вказують на місцезнаходження арон – кодеша та входу. Головна будова з двох боків оточена прибудовами, що первісно слугували жіночими галереями. Зі смертю Габера Мойсея в 1989 році та Артика Гірша 1992 року єврейська громада в Підгайцях зникла. Іудейська спільнота залишила глибокий слід в історії міста, його культурі, економіці та будівництві.

З метою врятування пам’ятки місцевий краєзнавець Колодницький С. Г. у 2012 році з допомогою мецената-доброзичливця єврея Ізраїля Габая організував вирубування дерев на контрфорсі. Хочеться вірити, що це – добрий початок.

У червні 2015 року за сприяння Григорія Жибака, Степана Колодницького та Олександра Андрієшина відновилися ремонтні роботи даху на Синагозі. Ці вірні патріоти та ентузіасти своєї справи взялися за рятування споруди, що була майже на краю загибелі.

Теребовлянський район

Віртуальну подорож районом хотілося б розпочати зі славетного міста Теребовля – районного центру Тернопільської області, одного з найстаршіх міст України й найдревніших – Поділля, розташованого на Подільській височині, у західній частині Правобережного лісостепу. Давня історія міста наситила його околиці цінними архітектурними пам`ятками. Щоб ознайомитися з ними, необхідно відвідати деякі місця.

Його довжина з західного боку становить 144 м, зі східного й північного – 85 м, із південного – 75 м. На кутах знаходилися чотири наріжних вежі, з яких збереглися дві: північно-східна й південно-західна.

Донині найкраще збереглася північно-східна надбрамна башта. Вона є прямокутною в плані, має чотири яруси. Проїзд у ній перекрито напівциркульним склепінням, верхні яруси – без перекриття. Ззовні видно бійниці. Іх багато. Також збереглися обрамлення прямокутних вікон, тесаними білокам’яними лиштвами. Вежу добудували в 1716 році, про що свідчить надпис в обрамленні вікна в її західній стіні.

Монастирську церкву Різдва Івана Хрестителя побудовано з червоного теребовлянського пісковику. Вона зберегла аркадне склепіння й інші прикмети пізньоготичного стилю в поєднанні з ренесансними деталями в прикрасах одвірків і білокам’яних різьблених наличників. Відомий дослідник Галичини Б. Януш вважає церкву старшою від оборонних мурів і датує її XVI ст.

Монастир розвивався завдяки чудотворній іконі Божої Матері, яка знаходилася в монастирські церкві. Храм був одним із найзначніших осередків чернецтва на Галичині та Поділлі. Доказом цього є такий приклад. У 1711 році на першому з’їзді чернецтва Львівської дієцезії ігумен Підгорянського монастиря Діонісій Александрович підписується під рішенням після ігуменів Унева, скиту Манявського, Крехова і Львова.

На той час у монастирі перебувало 19 ченців, а в інших навколишніх монастирях – від двох до п’яти. У другій половині XVIII століття при храмі діяла школа для чернецької молоді, де викладали богословський та філософський курси, працювала багата книгарня. Є припущення, що башта слугувала астрономічною обсерваторією.

У селі Острівець розташований старовинний костел. Відомо, що святиня збудована в 1891 році з місцевого червоного пісковику. Ініціатором будівництва став священник Ян Калинєвич. Головною окрасою костелу став вівтар, виготовлений у майстерні Владислава Мельничка. У 1910–1911 роках поряд вимурували плебанію, що в 1914 році знищили вщент війська Російської імперії. Згодом її відбудовували ще двічі.

У 1944 році недалеко від костелу знаходився військовий аеродром, котрий 1 травня цього ж року зруйнували нацистські війська, коли відступали. У плебанії доглядали за пораненими радянськими пілотами. У 1949 році в місцевому костелі облаштували склад, що проіснував до 1993 року. Нині святиню в Острівці реставрують.

Унікальний міст – Плебанівський віадук – розташовано на території Тернопільської області, неподалік від села Плебанівки. Віадуками називають інженерні шляхові споруди на високих опорах, збудовані над глибокими ярами або ущелинами. Плебанівський віадук потрапив у рейтинг найкращих мостів України.

Цей красень досі працює, помилуватися його міццю й величчю приїжджають мандрівники з різних куточків України. І багато хто помічає, що схожу споруду доводилося бачити на телеекрані у фільмах про Гаррі Поттера. Там, у шотландському селі Гленфіннан, герої стрічки їхали потягом через віадук у Хогвартс.

Віадук у Плебанівці збудували 1896 року. Зводили його тутешні майстри під керівництвом австрійських інженерів, адже тоді ця місцевість належала до Австро-Угорщини. Тоді тут прокладали залізницю, котра сполучила місто Тернопіль із Копичинцями. Минуло понад сто двадцять років, а міст продовжує виконувати свої функції.

Їздять ним потяги, правда, нечасто: бережуть пам’ятку архітектури. Плебанівський віадук має арочну конструкцію, що додає споруді міцності й подовжує життя. Арок усього дев’ять.

Є в районі й усесвітній паломницький центр, куди щорічно з`їжджаються сотні, тисячі вірян. За переказами, монастир з`явився в цих краях після того, як київському ченцеві уві сні з`явилася Діва Марія, яка звеліла йому заснувати храм. Прокинувшись, монах побачив джерело, над яким спалахнула небесним світлом ікона Богоматері з Ісусом на руках.

Дізнавшись про диво, сюди стали приходити віряни. З роками на цьому місці виріс монастир, головною святинею якого була чудотворна Зарваницька ікона Божої Матері. Великим центром паломництва ці краї стали після коронування ікони Папою римським – знаменної події, що відбулася в ХІХ столітті. Неймовірно, але Святині вдалося вціліти навіть за часів радянської влади. Саму будівлю монастиря більшовики зрівняли з землею. Але ікону врятували місцеві жителі.

Поблизу замку в селі Струсів є непогано збережена будівля синагоги, котру спорудили ще в XIX столітті. Наразі приміщення використовують для господарських потреб, однак будівля поступово руйнується.

У цьому ж селі збереглося немало пам’яток, серед яких вирізняється синагога XIX століття. Будівля єврейського молитовного будинку досить велика, що вказує на чисельність тогочасної єврейської громади. Також на території села до сьогодення збереглося єврейське кладовище – кіркут.

Синагога має два поверхи та аркові вікна. Праворуч від головного входу збереглися залишки прибудови для молитов жінок, але її розібрали ще за радянських часів. Така ж зовнішня прибудова була й ліворуч – для чоловіків. Головний вхід прикрашає портал із білого каменю.

Тут прикріплено табличку з написом на івриті. Північно-західний кут храму має заокруглену форму, а південний і південно-східний прикрашено обробленим білим каменем у формі колон. За панування комуністів синагога була господарським приміщенням і майстернею. Зараз вікна та двері будівлі забили дошками, приміщення виконує господарську функцію, а храм поступово руйнується.

Маєток у Микулинцях – один із небагатьох збережених в Україні зразків палацової архітектури стилю ампір. Л. Потоцька в 1760-і роки наказала побудувати палац і закласти парк, оскільки не хотіла жити в старому замку, що на той час був уже занедбаним.

У 1815 р. маєток придбав австрійський барон Конопка, який задумав створити в цьому місці привілейований санаторій, використовуючи тутешню цілющу воду. У середині ХІХ століття він грунтовно займається перебудовою палацу, надаючи йому більш суворих рис стилю ампір. Будівля розташована посеред парку, що спускається до річки.

З лівого боку залишаються руїни старого замку. Від парадного фасаду йде кленова алея, посеред якої розташована криниця, оточена столітніми деревами. Санаторій, побудований бароном, не виніс конкуренції і закрився в 1914 р. Сьогодні в колишньому палаці Потоцьких знаходиться обласна фізіотерапевтична лікарня.

Першим укріпленим замком була дерев’яна фортеця. Саме з нею пов’язані імена теребовлянського князя Василька, якого в 1097 р. підступно захопив й осліпив київський князь Святослав Ізяславович. У 1241 р. теребовлянський замок, як і десятки інших галицьких фортець, ущент зруйнували війська Батия.

З 1349 р. місто й замок – у складі польського королівства, і фортеця, як його форпост, починає перебудовуватися й упорядковуватися. Теребовлянський замок штурмували турецько-татарські завойовники. Унаслідок тих боїв його було дуже пошкоджено. 1594 р. теребовлянську фортецю за допомогою міщан захопили повсталі загони Северина Наливайка.

Із початком ХVІІ ст. твердині судилося пережити своє друге народження. 1631 р. місцевий староста Олександр Балабан зводить на замковій горі нову грандіозну кам’яну фортецю, руїни якої збереглися до наших днів. Ця споруда витримала численні наступи. У 1648 р. замок узяли війська Богдана Хмельницького. Напади ординців в 1673, 1675 рр. (під командуванням Ібрагіма Шишмана), у 1687, 1688 рр. мали для фортеці жахливі наслідки.

Вона була настільки зруйнована, що більше не піднялася з руїн. Але й сьогоднішній огляд древньої твердині над річкою Гнізною дає змогу уявити, якою вона була в часи своєї могутності.

Костел Петра і Павла в Теребовлі – пам`ятник архітектури, а також центр духовного життя міста. Споруда датується початком ХХ століття. Проєкт будівлі належить польському архітектору Адольфу Жишко-Богушу. Поруч із будівлею розташована ще одна визначна пам`ятка міста – скульптура Петра і Павла з ключами від раю і мечем.

Палац Голуховських у Струсові було названо на честь графської родини, яка володіла маєтком наприкінці XIX століття. Хоча будівлю спорудили значно раніше, саме Юзеф Голуховський уніс глобальні зміни в екстер’єр та інтер’єр палацу, багато елементів яких збережено до сьогодні (ліпнина, кришталеві люстри). Будівлю оточено красивою парковою зоною, що тягнеться до річки Серет. Наразі палац пустує.

Будівництво Палацу Голуховських у селі Струсові датується кінцем XVIII століття. Тоді шляхтичі Лянцкоронські, які володіли територією, вирішили зруйнувати давню споруду на цьому місці, а з її уламків спорудити палац. Так, у класичному стилі було зведено велику двоповерхову будівлю з двома фасадами, один із яких вирізняється шістьма колонами, а другий оформлено кам’яними сходами, від котрих в'ється каштанова алея, що веде в парк (тому фасад ще називають парковим).

Декілька разів змінювалися власники палацу, поки наприкінці XIX століття маєток не перейшов до графа Голуховського, який уніс значні зміни щодо його оформлення. Внутрішній інтер’єр було прикрашено вишуканим декором, будівля – ліпниною та різьбленим деревом. Останніми роками тут знаходилася школа-інтернат, але наразі будівля пустує.

Микулинецький замок, побудований у 1550 р. на пагорбі біля річки Серет, слугував оборонної конструкцією князів Сенявських у ХVІ столітті. Потім ним володіли дворяни-аристократи Збаразькі й Любомирські. Він був збільшений і модернізований у 40-і роки ХVІІ століття.

У ХІХ столітті споруду переобладнав магнат Конопка. Тут було відкрито суконну фабрику. Із чотирьох розташованих по кутах башточок споруди вціліли лише дві. У внутрішньому дворі розташовані житлові та господарські будівлі, деякі з них залишилися неушкодженими.

Тернопільський район, місто Тернопіль

Подорожуючи Тернопільщиною, необхідно відвідати й Тернопільський район. Тут можна побачити цікаві пам’ятки. Всього в 5-и кілометрах від Тернополя є маленький, однак величний костел. Гроші на його спорудження у 1936 році дали дві заможні сім`ї Фредберг і Несьоловскіх. За рік будівництво було завершено і костел освячено.

Форма фундаменту будівлі нагадує хрест, а сам костел зведено в стилі модерн. Фасад будівлі асиметричний, у правому куті розмістилася струнка вежа з дахом у вигляді шатра. Верхній ярус вежі займає дзвіниця. Головний вхід у святиню прикрашений арочним портиком із колонами. Костел є пам`яткою архітектури.

Ще в селі є церква Святої Параскеви, котру також можна віднести до визначних пам`яток.

Тернопіль – одне з наймальовничіших міст західної України. Затишок і спокій тут витає в повітрі. Якщо ви втомилися від метушливого життя у великому місті, тоді Тернопіль – саме те місто, котре необхідно відвідати для релаксу й відпочинку, а також насолодитися його неймовірними краєвидами та мальовничими місцями. Про це і йтиметься далі.

Одна з перлин міста – Тернопільський став, що до 1991 називався Комсомольським озером. То велика штучна водойма, створена на місці боліт на річці Серет. Площа водосховища становить 300 га – це майже як весь Східний масив.

Тернопільському ставу приблизно стільки ж років, скільки й місту Тернополю. Під час Другої світової війни озеро було повністю знищено. У 1950-х роках відбулася масштабна відбудова Тернополя, і Тернопільський став почали відновлювати.

У Тернополі знаходиться Старий, або Тернопільський, замок – одна з пам’яток, що має значення для всієї країни. Колись фортифікаційна споруда мала перешкоджати усіляким нападам на українські землі, а сьогодні планується зробити її приміщенням музею й архітектурним скарбом України.

Початок будівництва фортеці припав на ХVІ сторіччя, а сама будівля мала всі ознаки, притаманні таким спорудам. Неприступна й захищена з усіх боків, вона не дозволяла нападникам – насамперед кримським татарам – долати кордони міста. Багато чого пережили ці стіни на довгому шляху свого існування: підпали та руйнування, спустошення ворогами тощо. Цікаво, що в ХІХ ст. в будівлі фортеці відкрили казино, однак дуже швидко всередині приміщень зробили казарми для військових.

Сучасна історія розпочалася після Другої світової, коли твердиня повстала з попелу. Капітальний ремонт зробили в 50-х роках минулого століття, частину замку було затоплено. Пізніше до будівлі приєднали розважальний блок із рестораном. Тернопільський замок є на гербі міста. Це одна з найвидатніших споруд, що залишилася спогадом про давнину.

Головний майдан Тернополя разом із прекрасним бульваром Тараса Шевченка композиційно утворює сучасне середмістя. Це одне з улюблених місць відпочинку тернополян.

На Театральному майдані проходять різнаманітні масові зібрання, мітинги, відбуваються мистецькі й політичні заходи. Саме тут установлюють новорічну ялинку. Це красива історична частина Тернополя.

Найціннішою, проте й не найстарішою, архітектурною пам’яткою міста сміливо можна назвати бароковий Домініканський костел св. Вінцента Феррарського (зараз катедральний собор Непорочного Зачаття Діви Марії УГКЦ, вул. Й. Сліпого).

Зведено величну святиню в 1749–1779 рр. (за іншими даними, завершили будівництво у 1778 р., а освятили храм – у 1779 р.) за проєктом Авґуста Мощинського. Величну тринавну базиліку прикрашено двома квадратними в плані, триступінчастими вежами з видовженими пірамідальними завершеннями.

Масивний овальний купол із люкарнами, що завершується ліхтарем, підсилює враження монументальності. Південна вежа храму колись мала годинник. Склепіння центральної нави розписав сюжетами з історії домініканського ордену в 1777 р. живописець-монументаліст Станіслав Строїнський. Фрески бічних нав належали його учневі Юзефу Хойницькому.

Розписи до сьогодні збереглися лише фрагментарно на куполі (сучасні розписи плафона виконані киянином Георгієм Журавським, наву розписали місцеві митці І. Зілінок та М. Николайчук).

У 1820–1901 рр. костел належав єзуїтам, а в приміщеннях келій розташовувалася гімназія. У 1908–1910 рр. було реставровано купол, поновлено фрески й електрифіковано приміщення.

Споруда постраждав у квітні 1944 р. Відновили її 1959-го, після чого у святині розмістили склад театральних декорацій. У 1978-1989 рр. в соборі містилася Тернопільська картинна галерея. До костелу примикають приміщення барокових двоповерхових келій (зараз Державний архів області). Невеликий вхід збоку у будівлю цікавий своєю динамічною барочною пластикою. Фасади храму колись прикрашали скульптури. У святині збереглася пам’ятна таблиця 1778 р. на честь фундатора монастиря Юзефа Потоцького.

Колись вхід у будівлю стерегла статуя святого Вінцента (Вінсента, Вінцентія), покровителя доброчинних товариств, який був патроном тернопільського костелу. На середину XVIII ст. Вінцент був зовсім «свіжим» святим: його, французького священника-місіонера з XVI століття, було канонізовано лише в 1737 р. Тієї скульптури давно вже немає. Біля входу в храм у 2004 р. встановили пам’ятник кардиналу Йосипу Сліпому.

Венеціанський, або ж Італійський дворик, є однією з незвичайних пам'яток Тернополя. Створений 1893 року, він отримав таку назву через схожість своєї архітектури з оформленням будинків в Італії, а саме наявність арок і колон на фасаді споруди.

Оскільки такі елементи рідко зустрічаються в традиційній українській архітектурі, Венеціанський дворик приваблює щораз більше туристів, котрі прагнуть опинитися в маленькому куточку середземноморської культури. Розташована пам'ятка у дворі великого будинку в самому центрі міста.

Чортківський район

Чортківщина – край, що вабить туристів з усіх усюд. Подорожуючи областю можна помітити, що тут знаходиться безліч найрізноманітніших пам’яток. Хотілося б розповісти про місцеви печери, адже вони є дійсно унікальними. Наприклад, про Млинки. Відомо, що казкову печеру загальною протяжністю близько 35-и кілометрів відкрили спелеологи в другій половині ХХ століття.

Висота ходів тут коливається від 0,5 до 20 метрів. Цікаво, що вологість повітря у Млинках майже стовідсоткова, а температура при цьому дорівнює 9,6° С. Стіни більшості галерей щільно вкриті різними за розміром гіпсовими різнокольоровими кристалами (білий, жовтий, чорний та червоний) і кристалічним снігом. Майже всі ходи в гроті дуже вузькі, тож без спеціального одягу та спорядження через них не пройти. Повітря печери визнане надзвичайно чистим і корисним для організму людини.

Тут є ще одна з найкрасивіших в Україні печер, що знаходиться всього у двох кілометрах від печери Млинки – Угринська, усередині якої – безліч з`єднаних між собою довгими коридорами просторих залів. Найбільший – «Вестибюль». Його площа становить близько 100 кв. м, висота сягає трьох метрів.

Найунікальніший і найдивовижніший – «Бригантина», що тягнеться в південному напрямку й закінчується обвалом. Головні прикраси залу – гірська порода. Найживіший – «Чортова хата». Таку назву він отримав не випадково: коли туристи сюди потрапляють, у них складається враження, що до їхнього приходу тут вирували сотні чортів, які розкидали потужні брили, а потім завмерли, почувши кроки відвідувачів.

Також є зал «глибовий»; хід «Прокатний стан»; лабіринт «Чорна діра»; перехрестя «Ноктюрн». Дивовижні скупчення каменів у кожному приміщенні привертають увагу туристів. Незважаючи на хаотичність свого розташування, картини, котрі з них складаються, вражають уяву. Особливо яскраво виокремлюються червоно-малинові гіпсові кристали.

Хотілося б розповісти про Чортків, адже це справжній скарб для поціновувачів. Чортків – унікальне місто. Тут – два костели, дві ратуші, дві синагоги, дві дерев'яні церкви. При чому, церкві не прості. Обидві – еталони народного дерев'яного зодчества Поділля й Карпат.

Перша церква, Вознесенська, знаходиться зовсім недалеко: по дорозі до залізничного вокзалу. Дерев’яна Вознесенська церква трохи молодша за свою посестру з лівого берегу Серета – Успенську (з якою ми пізніше познайомимося) і являє собою один із найбільш довершених творінь подільської школи народної архітектури.

Храм постав у тодішньому передмісті Чорткова, Долішній Вигнанці, у 1717 році (за іншими даними – у 1738), хоча церква, зруйнована турками й татарами, стояла тут ще з 1630 року. Відразу ж вражає його складний силует з трьома високими верхами й подовженим бабинцем. Центральний купол із двома заломами домінує над іншими двома, що мають по одному залому, а довершеності пам’ятці надає піддашшя на фігурних кронштейнах, що слугувало парафіянам для захисту від негоди.

Не менш унікальними є дерев’яна дзвіниця, відбудована у 90-і роки минулого століття, і затишний, майже домашній інтер’єр храму.

Найстаріший храм Чорткова – дерев’яна Успенська церква – розташувалася у дворах між будинками поблизу центрального майдану міста – площі Незалежності. Храм у незвичайному для Західного Поділля стилі з використанням традицій як подільської, так і карпатської шкіл дерев’яного зодчества, з’явився в 1635 році завдяки чортківським ремісникам: кушніру Миколі Драчуку та швецю Гаврилу Журавлю.

Церкву тричі руйнували турки й татари, але її знову відновлювали, після чого неодноразово перебудовували. Так, у ХІХ столітті з’явилося два додаткових зруби: з боку нави та вівтарної частини. У радянські часи храм занепав, але в перші ж роки незалежності його реконструювали і, варто зазначити, дуже вдало. Для цього будівлю довелося майже повністю розібрати і знову звести з доданням уже нової деревини, дотриманням традицій XVII століття, що є великою рідкістю сьогодні. Бо, на жаль, сучасні «реставратори» більше псують пам’ятки, ніж відроджують їх.

Із містом Чортків випадок іншій: обидва дерев’яні храми міста – церква Успення Пресвятої Богородиці в центрі міста та Вознесенська церква на Вигнанці – донесли до сьогодення дихання історії минулих століть. У церкві Успення зберігся й іконостас XVIII століття. Сьогодні храм належить Українській Автокефальній Православній Церкві.

Крім того, у Чорткові є прекрасний домініканський старовинний костел - найулюбленіша римо-католицька святиня жителів міста, що є, безумовно, однією з найвеличніших в Україні. Костел Матері Божої, святого Розарія і святого Станіслава (саме таку повну назву має храм) уперше зведено в 1610 році для кляштора (монастиря) домініканців.

Споруда й сьогодні виглядає оборонною, а в давні часи ще й була оточена високими мурами з баштами, залишки яких і досі збереглися з тильного боку храму. Тож під час численних нападів татар за мурами будівлі переховувалося місцеве населення. Перші особи Польщі неодноразово відвідували кляштор.

У 1663 році король Ян Казимир, який прямував походом на Смоленськ, відвілав Чортків, взявши участь у Літургії, що відбувалася в костелі. А 1683-го у святині побував наступний польський король – Ян ІІІ Собєський.

Наприкінці XIX століття храм уже не вміщував усіх парафіян, бо їхня кількість постійно зростала. Виникла потреба в новому, більш просторому приміщенні. Старий костел із частиною мурів частково розібрали, а на його місці стараннями Яна Саса-Зубжинського, польського архітектора, професора Краківського університету, з початком ХХ століття постав новий величний храм у стилі надвіслянської готики, котрий прикрашали скульптури святих, виготовлених майстрами Чеславом Стовпом та Діаманом Станкевичем.

Перебудова тривала довгих десять років і закінчилася майже перед початком Першої світової війни. Та радість місцевих католиків була недовгою: у 1914 році російські війська зняли дзвони та вивезли. Залишився лише один, найбільший, котрий окупанти не змогли зняти. Але і його за 3 роки вивезли німці, попередньо знявши й розколовши на частини. За два роки дзвони повернулися на своє місце.

Совєти виявилися більш жорстокішими: у 1941 році перед наступом німців костел і монастир підпалили, а майже всіх отців і монахів-домініканців замордували на околиці Чорткова.

До 1946 року святиня ще певний час належала римо-католикам. У 1947-му її передали православним, а 1959-го перетворили на склад міськторгу. Наприкінці 80-х років святиню все ж таки повернули домініканцям.

Первинні дерев'яні укріплення в Чорткові звів наприкінці XIV ст. перший його власник Єжи Чартковський. До речі, саме йому місто «завдячує» своїй «диявольській» назві. Кам'яний же замок із масивних блоків пісковику 1610 року почав будувати шляхтич Станіслав Гольський, у володіння якого Чортків перейшов у 1597-му. Реконструювавши старі укріплення, він спорудив у замковому дворі ренесансний палац з аркадними галереями.

У 1648 році замок штурмом взяли козацькі полки під командуванням Максима Кривоноса. Міське ополчення на чолі з кушніром Северином Настільним не змогли протистояти козакам: у полон потрапило багато польських шляхтичів. Удруге козаки завоювали твердиню вже наступного року. Під час польсько-турецької війни 1672-го замок узяли турки і тримали його до 1683-го. У самій же споруді була резиденція субпаші Подільського пашалику.

У 1699 році Потоцькі, яким на той момент уже належав Чортків, відновили замок. Останні власники Садовські наприкінці ХІХ – початку ХХ століття влаштували тут склад. Споруда збереглася завдяки тому, що у 20-х роках ХХ століття Подільським туристично-краєзнавчим товариством була проведена його наукова консервація.

За радянського періоду та з початком незалежності на його території діяла заправна газова станція. Сьогодні є спроби повернути замок до життя Національним заповідником «Замки Тернопілля».

Вважається, що перша синагога в Чорткові побудована в 1682–1686 роках за часів польського короля Яна Собєського, який прихильно ставився до євреїв. Старовинну божницю («Стару синагогу») й сьогодні можна побачити в центрі міста, неподалік від нової ратуші, за адресою вул. Гоголя, 2.

Та в одноповерховій будівлі з товстими стінами синагоги вже давно немає. Відомо, що в 1754 році єврейська громада розпочала будівництво ще однієї синагоги, гроші на котру дав рабин Маєр Кац. Можливо, що йдеться про цю ж саму стару божницю – Велику синагогу, а датування її в реєстрі місцевих пам’яток 80-ми роками XVII століття помилкове.

У 1860 році ружинський цадик Давид Моше Фридман заснував у Чорткові хасидський осередок. Із початком ХХ століття євреї становили третину населення міста, тож з’явилася необхідність у будівництві нової синагоги. Збудована за проєктом віденського архітектора Ганса Гельдкремера впродовж 1905–1909 років, вона отримана назву «Нової синагоги».

Побудована в романтичному стилі з використанням мавританських мотивів, божниця була схожою радше на фешенебельний палац, ніж на будинок молитви. Розкішності їй надало оздоблення різьбою, виконане італійськими майстрами. Головний фасад споруди складається з центрального ризаліту, що приховує під собою покритий чотирисхилим дахом об’єм будівлі, одноповерхові флігелі та розміщені по краях двоповерхові грановані башти.

У 1910–1914 роках у Чорткові богослужіння в новій божниці щорічно проводив головний рабин з Відня і Парижу. Сюди приїжджали євреї як з усієї Галичини, так і з Австрії, Румунії, Угорщини, Чехії, Словаччини, Росії. За часів Першої світової війни споруда була частково зруйнована, але відбудована впродовж 1925–1927 років.

Під час Другої світової в Чорткові, як і в більшості міст Галичини, майже всю єврейську громаду було знищено нацистами. Від радянських часів в одній із найяскравіших будівель старого Чорткова розмішується школа юних техніків.

Подорожуючи містом, не можна не відвідати ратуші, адже тут їх аж дві. Перша з них, стара ратуша, є унікальною для України завдяки дерев'яній фахверковій вежі. Ідея створити з початком ХХ століття подібний шедевр не була випадковою. Тоді бургомістром Чорткова був Людвік Носс, який до того навчався фармакології у Швейцарії та Данії.

Напевно, перебуваючи в цих країнах, Людвіку Носсу так сподобався стиль західноєвропейських міських будиночків із шпилястими верхами та дерев’яними балками, що він вирішив саме в цьому стилі спорудити міську ратушу з чотирикутною годинниковою вежею в Чорткові. Будівництво ратуші з торговими рядами велося з 1905 по 1908 рік.

Її головна окраса – фахверкова вежа, на якій – швейцарський годинник із чотирма циферблатами. Шпиль ратушної вежі прикрашає флюгер у вигляді півня. Не меншу цінність має і годинник ратуші, що під протекцією бургомістра Носса був виготовлений в Берні, столиці Швейцарії. Його створив відомий інженер Френкаль Готтеншафтен.

Цікава деталь ратуші – суцільний дерев'яний балкон торгових радів навколо, котрий спирається на тонкі т-подібні стовпи, що утворюють відкриту галерею. Тут часто знімають фільми.

У Чорткові є ще одна, нова ратуша, побудована в 1926 – 30-х роках у стилі конструктивізму. Її будівництвом керували польський інженер із Перемишля Юзеф Кунцевський і місцевий житель Андрій Дражньовський.

Нова ратуша квадратна в плані, триповерхова. До головного фасаду зліва прибудовано прикрашену годинниками ратушну вежу, котра завершена великою банею з маківкою.

Неоготичний мурований костел у Білобожниці спорудили в 1907 році. У середині 30-х років поруч із ним збудували парафіяльний будинок. Радянська влада закрила храм у 1946-го, розмістивши в ньому склад контори із заготовлення шкіри. У парафіяльному будинку розмістили спочатку поліклініку, а згодом – аптеку. У 1979 році костел зруйнували, а на його місці побудували автобусну зупинку.

У 1994-му з відродженням римо-католицької громади в парафіяльному будинку влаштували каплицю. Протягом 1999 – 2001 років споруджено новий костел, котрий освятили під титулом св. Апостолів Петра і Павла. Нещодавно з Польщі до святині передали образ Білобожницької Божої Матері, створений в 1936 році.

Крім того, у селі є Преображенська церква (1991 рік) та щойно збудована греко-католицька. Донедавна на міському цвинтарі стояли руїни каплички-усипальниці власників села. Станом на літо 2010 року каплиця була вже повністю зруйнованою.

Шумський район

Які пам’ятки можна відвідати, перебуваючи в районі? Насамперед прекрасну духовну перлину – Спасо-Преображенську церкву, історія якої розпочинається ще з 1637 року, коли за рішенням Волинського воєводи Малинського було засновано Шумський монастир.

Сучасну будівлю храму зводили в кінці XVIII століття за архітектурними стандартами стилю бароко. Святиня приваблює своїм фасадом і гарною двох’ярусною дзвіницею. Щоб зберегти пам’ять про історичні факти, у Спасо-Преораженській церкві досі зберігають герб родини Малинських. Храм довго кочував різними конфесіями. Основа архітектурного стилю будівлі – готика в ренесансному виконанні.

Музей під відкритим небом, «Табір військового округу Української повстанської армії Волинь–Південь», знаходиться недалеко від села Антонівці в урочищі дігтярні. Його відкриття відбулося в 1992 році. Також тут є музей на згадку про повстанську армію.

Ще одне місце з цікавою історією – так званий Данилів град, котрим іменуються залишки стародавнього городища площею понад 1 гектар часів Галицько-Волинського князівства (XIII століття) і кам’яна церква (XIV-XVII століть). Розташована пам’ятка на вершини гори Стіжок (Троїцької) поряд із хутором Данилівка, на кордоні Рівненської і Тернопільської областей.

Згідно з легендою в околицях Стожка знаходилися князівські, а потім королівські мисливські угіддя. Любив тут полювати й волинський князь Роман Мстиславович. У 1201 році він вирішив закласти фортецю на місці, де отримав приємну звістку про народження первістка, спадкоємця Данила Романовича, а саме – на вершині крутої лісистій гори.

Данилів град не тільки був стратегічним об’єктом, а й жив звичайним життям середньовічного міста. Мав свій княжий палац, адміністративні й житлові будівлі, ринкову площу, монастирі та храми. Тут процвітали торгівля й ремісництво.

Поселення оточували три земляних вали, обнесені спочатку дерев’яними, а потім кам’яними стінами, що стали в 1241 році для монголо-татар на чолі з Батиєм непереборною лінією оборони. Із 2006 року на честь цієї події біля підніжжя гори проводиться міжобласний мистецько-краєзнавчий фестиваль «Братина».

У 1259 році за указом Бурундая фортецю Данилова розібрали. У XVI–XVII століттях на території колишнього граду діяв Свято-Троїцький монастир, від якого збереглася церква, що діє нині. Зі східного боку гори частково зберігся ровесник городища – печерний скит-монастир.