Сумська область

Білопільський район

Серед найцікавіших пам’яток регіону можна виокремити Білопільський музей Олександра Олеся – знаменитого українського письменника і поета, який народився в Білопіллі. Музей засновано на честь митця в 1998 році, а його відкриття приурочено до 120-річчя від дня його народження. Площа споруди відносно велика – 47 квадратних метрів.

Виставковий зал музею, фонд якого становить 250 експонатів, знаходиться в будівлі Центральної районної бібліотеки, що з 1993 року також іменується на честь Олександра Олеся. Тут можна детально ознайомитися з біографією поета, його творчістю. Є в музеї твори, видані ще за життя поета, а також речі, якими особисто користувався письменник, меблі, копії його рукописів.

Наявні й експонати, пов’язані з приїздом до міста онука О. Олеся, а також інформація про його сина – Олега Ольжича, який також був талановитим поетом й археологом. Експозиція народного музею імені Олександра Олеся розташовується у двох залах. Ім’ям митця названо вулицю та міський парк.

Музей Антона Макаренка – ще один прекрасний музей у районі, ідея про відкриття якого виникла по закінченні Великої Вітчизняної війни, однак здійснився цей намір лише 25 жовтня 1969 року на пропозицію педагогів та істориків місцевого краєзнавчого музею.

Рішенням ЮНЕСКО А. Макаренка віднесли до четвірки педагогів, які віднайшли спосіб педагогічного мислення у ХХ столітті.

У 1988 році до 100-річного ювілею А. Макаренка музей реконструювали: розширили площу експозиційних залів, а також збільшили колекцію виставкових матеріалів. Відносно невеликий за площею музей включає тридцять шість стендів із різною інформацією про життя педагога й письменника, а також вісім вітрин.

Тут знаходяться й меблі з інтер’єру квартири Якова Авраменка, де проживала сім’я Антона Макаренка до 1901 року. Також вулиця в Білопіллі іменується на честь А. С. Макаренка.

Подорожуючи районом, можна побачити садибу в Куянівці – напівзруйновану архітектурну пам’ятку місцевого значення. Колись це був композиційний центр палацово-паркового ансамблю. До сьогодні від нього залишилися садибний будинок, церква та залишки парку.

Двоповерхову будівлю звели в 40-х роках ХVІІІ століття у стилі класицизму. Садибу споруджено на рівнині, господарями маєтку були Кукіль-Яснопольські. Цегляний оштукатурений будинок має прямокутний подовжений план, конфігурація якого ускладнена ризалитами й кріпленням фасадів. Планування коридорної – із двостороннім розташуванням приміщень, перекриття плоскі.

На осі симетрії головного поздовжнього фасаду виступає чотириколонна напівротонда доричного ордера, орієнтована на церкву. Головний фасад прикрашають ризаліти.

Буринський район

Садибний будинок А. П. Курдюмова – пам’ятник архітектури початку XX століття – місцеві жителі села Слободи називають «червоний будинок». Це один із кращих зразків цегляної будівлі неоготичного стилю в Україні.

Вірогідної інформації про дату будівництва садиби не збереглося. В одних джерелах роком заснування вважається 1903-й, а в інших – 1910–1913 роки. Будівля Н-образної симетричної форми споруджена з червоної й жовтої цегли, оснащена безліччю елементів неоготичного декору, що нагадує палац.

Також задля прикраси споруди використовується художній метал – на даху встановлено декоративні грати, ковані шпилі вінчають флюгера. У 1955 році садибу перебудували зсередини. Тут розмістили шість квартир з окремими входами. До кінця 1980-х років будівля спорожніла.

У 1990 році тут сталася пожежа. Відновлювати пам’ятник архітектури взявся тодішній голова колгоспу – І. Рябокінь. Пізніше в приміщеннях будинку розмістили контору радгоспу. Після розпаду підприємства садибу закрили.

Глухівський район

У Глухівському районі є багато цікавих місць, що не повинні залишатися поза увагою туристів.

«Сім джерел» у Шалигине – не лише чудове місце для відновлення водного балансу в спекотний день. Його історична й природна цінність полягає в якості води: джерела мають справжню лікувальну дію.

Унікальний пам'ятник природи займає площу в 0,5 га. Прилеглі території штучно очищенні від американського клена, що має властивість поглинати майже всю воду з грунту.

В околицях Глухівщини – багато джерел і створених колодязів, до яких дбайливо ставилися предки тутешніх поселенців. Вода тут відрізняється особливими смаковими якостями. Стає зрозумілим, чому «Сім джерел» з'явилися природно-історичним шляхом.

На окрему увагу заслуговує місто Глухів – районний центр. Це історичне містечко має те, чим можна здивувати туристів.

За козацької доби тут розташовувалося сотенне містечко Ніжинського полку, що з 1708-го по 1764 рік було столицею Гетьманщини. З тих часів частково вціліла фортеця з мурованою Київською брамою, Радний майдан, а також Миколаївська та Вознесенська церкви.

Пройшовши вузенькими вуличками, можна вийти до Тріумфальної арки, розташованої на Києво-Московській вулиці. Ця мурована споруда, розташована на західному краю історичного середмістя над заплавою р. Есмань, протягом ХVІІ–ХVІІІ ст. була важливим елементом фортифікаційної системи Глухова. Пам’ятка архітектури позначає стару межу міста та знаходиться на верхівці оборонного валу козацьких часів.

Муровану фортечну браму з кордегардіями збудовано в 1766–1769 рр. під загальним наглядом архітектора Андрія Квасова на місці однойменної дерев’яної брами. 1804 р. за проєктом чернігівського губернського архітектора Антона Карташевського замість старих кордергардій прибудовано обабіч арки проходи для пішоходів.

Загальне стилістичне вирішення – у формах, що перейшли від барокко до раннього класицизму. Київська брама є рідкісним зразком оборонного зодчества ХVІІІ ст., уцілілого дотепер.

Ще одне, не менш цікаве архітектурне творіння, – це будинок чоловічої гімназії, споруджений в 1860-х роках як земський і пристосований під навчальний заклад у 1874 та 1889 рр. Знаходиться поряд із будівлею Учительского інституту. Вирішений у стильових формах класицистичного напрямку історизму.

У гімназії навчалися талановиті діти з Глухова й повіту, багато з яких стали видатними діячами культури. Цей навчальний заклад закінчили Микола Прокопович Василенко – фундатор Української академії наук, видатний історик і правник, міністр освіти Української держави в 1918 р.;

Федір Людвигович Ернст – мистецтвознавець; Микола Людвигович Ернст – історик й археолог, дослідник стародавнього Криму; Георгій Іванович Нарбут – художник-графік; Володимир Іванович Нарбут – поет, редактор, директор РАТАУ; Юрій Олександрович Шапорін – композитор, та ін. Нині це одне з приміщень Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка.

Є в Глухові і руїни старовинної тюрми, про існування якої згадувалося ще в XVII столітті. Споруда була досить потужною, її стіни занурені на три метри вглиб, щоб неможливо було підкопатися.

Також у Глухові є п'ять прекрасних церков, про які ми не можемо не згадати. Одна з них, найстаріша, Миколаївська, збудована наприкінці XVII століття в стилі козацького бароко. Храм знаходиться на Радному майдані поблизу автостанції та продовольчого ринку.

Саме тут ставали на гетьманство Іван Скоропадський, Данило Апостол та Кирило Розумовський, а раніше виголошували анафему Іванові Мазепі та публічно спалювали його опудало. Зараз майдан слугує місцем паркування автобусів і таксі.

Миколаївська церква – єдина будівля зодчого Матвія Єфімова, що збереглася до сьогодні. Храм є пам’яткою історії й архітектури національного значення. Цікаво, що на одній зі стін церкви є «Троєручниця» – ікона Божої Матері.

Найбільшою культовою спорудою Глухова є Трьох-Анастасіївська церква – пам’ятка архітектури національного значення, будівництво якої розпочалося на місці згорілого Воскресенського храму в 1717 році.

Споруда була дерев’яною, і її не оминула доля попередника. Кам’яну церкву в російсько-візантійському стилі, яку ми знаємо нині, спорудили завдяки підтримці меценатів Миколи та Федора Терещенків. Трьох-Анастасіївська церква стала їхньою сімейною усипальницею.

За легендою, під землею між святинею та маєтком Терещенків є підземні ходи, якими раніше користувалися цукрозаводчики, щоб непомітно дістатися храму. Якщо ці ходи й були, то зараз вони вже засипані.

Поруч із церквою знаходиться водонапірна вежа, що вже давно не працює. За теплої погоди вона слугує оглядовим майданчиком. Відвідувачі, які заберуться на саму висоту вежі, побачать від краю до краю гарні краєвиди Глухова.

Конотопський район

Конотопський район теж привабить туристів своїми пам’ятками. Наприклад, музей-садиба, де можна ознайомитися з експозицією, присвяченою життєдіяльності славетного земляка, видатного державного та військового діяча ХІХ – початку ХХ ст. генерала М. І. Драгомирова.

Ще одне цікаве місце, що необхідно відвідати в районі, – музей авіації. Експозиція складається з пам’ятника льотчикам-інструкторам 105-го учбового авіаполку (літак Л-39) і5-и «крилатих красенів» – гелікоптерів.

Кролевецький район

Ткацький музей, розташований у місті Кролевець Сумської області в садибі Огієвських, де мешкав Тарас Григорович Шевченко, коли здійснював сюди візит, відкрито у 2011 році. Ткацтво активно розвивалося до середини XX століття.

Однією з причин його місцезнаходження послугувало одне віднайдене житло періоду V–VII століть, де знаходилися й інструменти для ткацтва. Усього музейний фонд становить понад 700 експонатів. Близько 400-т із них – рушники, найдавніший з яких був виготовлений у 1839році.

Також тут можна побачити різні гардини, скатертини, зразки тканин. Колись усі предмети зберігалися в музейній кімнаті міської ткацької художньої фабрики. Ткацтво в Україні є традиційним розвиненим промислом, і популярні вишиванки та рушники – найбільш яскравий тому приклад. Дістатися до міста Кролевець можна рейсовим автобусом, приміським транспортом або потягом від обласного центру – Сум.

Ще одна пам’ятка в районі – витончена одноповерхова садиба дворянина Рудзинского, зведена в 20-і роки ХІХ століття й розташована на південному сході Кролевця. Це добротний будинок із перекриттями з дубового бруса, декорований обштукатуреною ліпниною, виконаний у стилі пізнього провінційного класицизму з елементами романтизму.

Садибу оточує сад із декоративними й фруктовими деревами. До парадного під'їзду веде пряма алея, що закінчується круглою клумбою. Вважається, що у квітні-травні 1845 року тут гостював Т. Шевченко, оскільки зберігся датований цим роком портрет сина господаря будинку.

За радянських часів у садибі розташовувався клуб. За деякий час там створили дитячий санаторій. Нині будівля є приватною власністю.

На місці останнього збереженого в Кролевці храму раніше стояла дерев`яна церква, збудована в 1714 році. Наприкінці 60-х років вона згоріла. Тоді на місці споруди почали будувати кам`яний храм. Гроші на його зведення дали місцеві дворяни. Дзвіниця при цьому залишалася дерев`яною до 1836 року, а коли її зруйнували, у 1865-му звели кам`яну.

Преображенська церква зазнала змін у 1849 році, тоді ж її і розширили. Пізніше добудували бічний вівтар і грановану ротонду.

Із початком ХХ століття на території храму з`явився маленький будинок священника, а за деякий час увесь комплекс обнесли масивним цегляним парканом із хвірткою і воротами.

Лебединський район

Лебединський район – один із тих, що має чим потішити відвідувачів. Спочатку хотілося б розповісти про садибу братів Залевських. Нині це порожня будівля, що пережила за своє двовікове існування багато історичних подій.

У 1859 р. тут зупинявся і жив видатний український поет Т. Г. Шевченко, про що свідчить меморіальна дошка на стіні. Пізніше в будівлі до 1997 року розташовувався краєзнавчий музей.

Садиба братів Залеських – одноповерхова, її спорудження датується початком XIX ст. Зараз це оточений більш сучасними будівлями пам’ятник архітектури, що потребує реставрації.

Громадськість міста всіляко намагається зберегти й увічнити історичні цінності. Ось і на будівлі садиби красується пам’ятна табличка, котра інформує про перебування тут у 1859 р. українського поета Т. Г. Шевченка.

Природний заповідник «Михайлівська цілина» – єдиний на Сумщині. Розташований на території Лебединського та Недригайлівського районів у басейні річки Сула (або розташований біля с. Великі Луки Катеринівської сільської ради Лебединського району Сумської області). Його площа становить 882,9 га, а підпорядковується заповідник Міністерству екології та природних ресурсів України.

Унікальність Михайлівської цілини полягає в тому, що тут охороняється ділянка плакорного лучного степу (202,48 га), які в Україні майже всі повністю розорені. Цей невеликий куточок неораного степу репрезентує особливі, лучні степи, що в минулому були поширені в лісостеповій частині України, зокрема, на Сумщині.

У непрохідному лісі за селом Межиріч Лебединського району Сумської області сховалося дивовижної краси Шелехівське озеро, що існує з часів льодовикового періоду.

На думку вчених, воно утворилося мільйони років тому в результаті зсуву гір, котрі загородили шлях талим водам. Так з'явилася льодова чаша води площею 70 м², що збереглася донині. Вода в озері неймовірно чиста, прозора й дуже холодна. Місце не надто популярне серед туристів, оскільки дістатися туди дуже непросто.

За формою озеро нагадує розігнуту підкову. Його береги досить обривчасті, оточені вербами, березами, дубами, соснами, акаціями, вільхою. Прогулюючись навколо, можна збирати ожину й малину. На околицях озера зустрічаються дикі кабани, бобри й гадюки.

Хоча Шелехівське озеро не дуже популярне серед рибалок, у ньому багато раків і різноманітної риби (карасів, в’юнів, щук, окунів, линів). Незважаючи на температуру води і наявність мулу, туристи часто зважуються поплавати. Сьогодні Шелехівське озеро є гідрологічною пам’яткою загальноукраїнського значення.

У Сумській області є багато храмів, деякі з них дерев`яні. Найдавніший – знаходиться в Лебедині. Воскресенську церкву звели в другій половині ХVІІІ століття. З того часу храм зазнав багатьох змін. Спочатку церкву спорудили триголовою з окремою дзвіницею.

Пізніше перебудували у вигляді хреста з п`ятьма восьмигранними куполами, а із зовнішнього боку вертикально обшили деревом, що надавало особливого вигляду споруді. Ще за деякий час церкву та дзвіницю об`єднали.

За однією з місцевих легенд, під час Полтавської битви Вознесенський храм відвідував сам імператор Петро I. У 30-і роки ХХ століття церкву закрили, дзвіницю зруйнували, внутрішнє оздоблення розорили, а іконостас спалили. Приміщення почало слугувати складом.

Храм Святого Миколая в місті Лебедин поєднав у собі всі кращі риси двох стилів – ренесансу й візантійського, утворивши особливий «Цегляний» стиль, що набув поширення наприкінці ХІХ – початку ХХ століття на території України.

Будівництво Миколаївської церкви було закінчено в 1890 році. Архітектор В. Немкін щедро обдарував стіни арками, карнизами й іншим химерним декором. Храм виконаний у вигляді хреста й увінчаний одним куполом. У минулому при церкві діяла школа.

Дивно те, що спочатку будувався храм із колотих дощок, а не пиляних. Пізніше його обклали цеглою, але все одно в деяких місцях можна помітити, як проступають контури дерев'яних стін. Предметом особливої гордості церкви став дзвін, виготовлений у 1660 році.

Ікона Святителя Миколи, принесена першими поселенцями – давня дивовижна річ, що зберігається в церкві. Образ і срібна риза настільки занепали, що їх довелося реставрувати. Ці оновлені історичні пам'ятки можна побачити в стінах Миколаївської церкви.

У селі Межиріч Сумської області, що неподалік від річки Псел, у гордій самоті височіє Успенський собор. Виглядає він настільки велично, що його можна прийняти за середньовічний замок або монастир, що вкриває за своїми стінами послушників.

Собор збудували у другій половині ХVІІІ століття, тоді церква слугувала ще й сигнальною спорудою. Саме сюди тікали в разі пожежі, тут дзвонили в усі дзвони й набирали воду, щоб її загасити. Цим і пояснюється місце споруди Успенського собору.

Липоводолинський район

У Липоводолинському районі Сумської області на обліку перебуває 3 пам'ятки архітектури. Найцікавіша з них - місцева православна церква, що знаходиться в селі Русанівці й була освячена на честь святого Миколая Чудотворця, єпископа міста Мири у стародавній Лікії.

Дата будівництва храму невідома, але є дані, що функціонував він до 1776 року. Друга церква діяла до 1788 (згоріла). Від неї зберігся дзвін вагою 17 пудів, куплений у 1786 році. Третя функціонувала з 1800 по 1810 р.р. (на другому місці). У селі Русанівка Миколаївську церкву звели в 1810 р., а дерев’яну дзвіницю – у 1849 році. У 1896-му устроєні хори. Церква була кам’яна, холодна. До цього існувало три її приміщення.

Дерев’яна дзвінця храму до сьогодні не збереглася. Крім Миколаївської церкви, у селі Русанівка з початком XX століття звели храм на честь святого князя Олександра Невського. З початком 30-х років богослужіння в ньому припинили. За часів Голодомору 32–33-х років там зберігалося зерно – результат хлібозаготівель.

Пізніше церкву розібрали, а цеглу використали для прибудови школи в Липовій Долині. Поряд з адміністративним приміщенням села й сьогодні лежать уламки стін, котрі не вдалося розібрати. Вони є німими свідками богоборства.

У своїх спогадах жителька села Русанівка, прихожанка Миколаївської церкви Стогнієнко Марія, 1914 року народження, згадує Олександро-Невську церкву як дуже красиву, оскільки була в ній одного разу на службі наприкінці 20-х років.

А щодо Миколаївської церкви, то знає майже все, особливо про боротьбу за збереження приміщення від руйнувань. Церква мала чотири величезні дзвони, що зняли й відвезли в м. Гадяч.

Недригайлівський район

Церкву Святого Митрофана, зведену в 1858 році як цвинтарну в селищі міського типу Недригайлів Сумської області, спорудили в 1913 році. Архітектурний напрямок – цегляний стиль. Має престол Митрофана Воронезького. Є пам’яткою архітектури місцевого значення.

У 1907 році на будівництво кам’яної храмової споруди виділила кошти недригайлівська купчиха М. І. Калугіна. У 1913 році церкву освятили. Купчиху поховали на території цього храму, проте її могила була зруйнована в 1917-му. У другій половині XX століття територію храму зайняло промислове підприємство, а в самій церкві знаходився виробничий склад.

У північно-західній, південній та південно-західній частині храму є прибудови. Біля нього утворили виробничі відділи, адміністративні будівлі, а територію обнесли парканом. За часів радянської влади внутрішня складова храму була розподілена на окремі частини за допомогою спеціальних перетинок.

Церкву Святого Митрофана в Недригайлові відносять до неокласицизму пізнього цегляного напрямку в архітектурі. Вона також є історико-культурною пам’яткою України.

Охтирський район

Охтирку потрібно відвідати передусім, щоб побачити ансамбль Покровського собору, зведеного в стилі пізнього козацького бароко. Крім нього, у цьому слобожанському місті є й багато інших пам'яток.

Але більшості українців Охтирка відома тим, що саме тут розпочався «лєнінопад»: 15 лютого 2013 прихильники ВО «Свобода» на чолі з нардепом Ігорем Мірошниченком знесли в Охтирці пам'ятник «вождю».

Історія Охтирки розпочалася одночасно з історією Слобідської України, коли з початком 1640-х років московський уряд, занепокоєний нескінченними набігами татар, зайшовся будувати укріплену лінію, що брала початок з Охтирки, від Острогозька на Дону до верхів’їв Ворскли.

Тут, на горі Охтир, над Ворсклою, засновували фортецю, а вздовж лінії для її оборони оселялися переселенці з Правобережної України. З 1645 до 1648 року згідно з Полянським мирним договором відбулося розмежування російсько-польського кордону, внаслідок чого Охтирка, де налічувалося до 50-и дворів, відійшла до Московської держави.

Нова хвиля переселенців із Правобережжя значно примножила чисельність населення і призвела до створення у 1655–1658 рр. Охтирського слобідського козацького полку, що проіснував до 1765 року, коли за наказом Катерини ІІ всі слобідські полки було ліквідовано.

Датою заснування фортеці вважається 1647 рік. Первинне ядро найстарішої частини Охтирки було дуже компактним: многокутні контури укріплень повторювалися напрямом вулиць, розташованих усередині цитаделі. Це проявилося в геометрично правильних контурах фортець і в тому, що кути укріплень винесені вперед з таким розрахунком, щоб забезпечити прямий і фланговий вогонь. Компактне планування первинного ядра Охтирки характерне для міст рівнинної місцевості. Фортеця до сьогодні не збереглася.

Головною пам'яткою Охтирки вважається комплекс Покровського собору, розташованого в історичному середмісті по осі головної вулиці. Ансамбль складається з трьох різночасових пам’яток: Покровського собору 1753–1768 рр., Введенської церкви-дзвіниці 1784 р. та церкви Різдва Христового 1825 р. Усі вони муровані, потиньковані й побілені. Споруда є містобудівною домінантою загальноміського значення.

Покровський собор закладено 25 квітня 1753 р. в річницю коронації імператриці Єлизавети Петрівни, яка пожертвувала на його будівництво 2000 рублів сріблом, а освячено 1768 р. Зведено храм на тому місці, де в 1739 р. знайдено чудотворну ікону Охтирської богородиці.

Автор проєкту – московський архітектор князь Д. Ухтомський; будівництвом керував архітектор С. Дудинський. Собор мав, окрім головного, ще два престоли: Охтирської ікони богородиці та праведних Захарії і Єлизавети.

Покровський собор є головною спорудою комплексу й належить до рідкісного типу пізніх козацьких барокових храмів, що трапляються лише на Слобожанщині: тридільний, трибаневий, з тринавовим чотиристовпним центральним компартиментом.

Його прототипом був Успенський собор в Охтирці, збудований у 1728–1738 рр. (не зберігся). В об’ємно-просторовій структурі пам’ятки синтезовано три типологічні схеми храму: тридільного триверхого, поширеного в народній архітектурі, дев’ятидільного однобаневого, а також хре-щато-баневого, генетично пов’язаного з зодчеством княжої доби.

Введенська церква-дзвіниця розташована напроти західного фасаду собору. Споруда – висотна, триповерхова, сувороцентрична, кругла за планом. За стильовими рисами знаменує перехід від бароко до класицизму.

Автор проєкту – уродженець м. Охтирки архітектор П. Ярославський. У нижньому поверсі була церква Введення Богородиці в храм, а на 2-му і 3-му висіли дзвони, зокрема на 2-му – великий дзвін вагою 4 тонни (дзвони не збереглися).

Центричність пірамідальної композиції підкреслюється єдиним принципом побудови всіх поверхів: розвинені цоколі й карнизи, високі аркові вирізи по сторонах світу, фланковані групами колон доричного (1-й поверх), іонічного (2-й поверх) і коринфського (3-й поверх) ордерів. Увінчує споруду баня параболічних обрисів із люкарнами, ліхтариком і скульптурою апостола. Усі поверхи перекриті баневими склепіннями.

Путивльський район

Путивльський район, зокрема районний центр, місто Путивль, має, чим здивувати туриста. Мовчанський монастир було засновано в 90-і роки ХVІ століття. Це така собі міні-лавра на пагорбі над долиною Сейму. Головною окрасою монастиря є збудований у 1602–1604 рр. собор Різдва Богорородиці – єдиний в Україні зразок барокового храму «восьмерик на четверику». Споруда синтезує українське та російське бароко (останнє є похідним від першого).

Наступна пам’ятка – церква Миколи Козацького – збудована українськими козаками в 1735–1737 рр., у період, коли Путивль належав Росії і більшість населення міста вважала себе росіянами. Церква – один із кращих зразків козацького бароко на Лівобережжі.

Ще одне святе місце – Святодухівський монастир, заснований у 1617 році. Тоді ж розпочали будівництво Спасо-Преображенського собору, що стоїть донині. А в 1697–1707 рр. зводили Хрестовоздвиженську церкву-дзвіницю. Ну де ще на Сході України можна знайти монастир із такими старовинними храмами?

Роменський район

Ромни – черговий доказ туристичного потенціалу Лівобережжя (та й України загалом). Щоб стати туристичним центром, цьому місту потрібна промоція й інфраструктура – історія й архітектура тут уже є. Словом, туристичних об’єктів у Ромнах достатньо, але туристів тут ніхто ніколи не бачив.

Частіше вони відвідують сусіднє село Пустовійтівку: Ющенко розрекламував батьківщину останнього кошового, а Ромнам ніхто реклами не робив. Значить, я буду однією з перших. Отже, Ромни відомі з часів Русі: під 1096 роком зустрічається в документах тодішня назва міста Ромен, що походить від однойменної річки, на березі якої і з’явилося колись укріплене містечко.

Річка так іменується завдяки квітці ромен (або ромен-цвіт – ромашка велика садова). Мабуть, колись її повно було в заплаві. Ромен упадає в Сулу, що раніше була південною межею міста, а нині ділить його на дві частини.

Ромен слугувало містом-фортецею Посульської лінії оборони. Після того, як його в 1239 році зруйнували татари, воно відновилося. За часів панування поляків місто називалося Румен (або Румена), а назва Ромни – абсолютно російський винахід середини ХІХ століття. Старші люди з навколишніх сел ще й досі говорять «Ромен».

За часів Хмельниччини Ромни були сотенним містом, що нерідко де-факто виконувало роль адміністративно-територіального центру спочатку Лубенського полку, а потім Миргородського. Це пояснюють зручним розташуванням на торговому шляху, завдяки чому в місті з'явився Іллінський ярмарок – другий за розміром у Російській імперії. Важко уявити, що в місті з населенням у 6–7 тисяч осіб на ярмарку збиралося 120 тисяч осіб.

Але таке бувало. Зараз на місці легендарного ярмарку базар, поряд із яким – Святодухівський собор –найстаріший храм Ромен, що розпочали зводити в 1742 році на найвищому пагорбі над Сулою (його золочені бані й нині видно здалеку). Закінчили будівництво за чотири роки й освятили храм на честь Зішестя Святого Духа.

Стилем спорудження було, звичайно, українське бароко: козацька старшина рідко будувала храми в іншому стилі. Багато хто помічає значну подібність Святодухівського собору до Вознесенського собору Флорівського монастиря в Києві (Вознесенський собор освятили у 1732 році): той самий куб, характерний для хрестово-купольних храмів Княжої Доби, ті ж барокові фронтони, той самий тридільний об’єм із трьома банями. Щоправда, бані інші, але до 1941 року вони були теж однакові – грушеподібні (тоді бані Вознесенського собору згоріли, а радянські реставратори начепили на храм шоломоподібні). На соборі в Ромнах бані грушеподібні, такі, якими мають бути. Позолотою їх вкрили нещодавно.

Святодухівський собор вважається унікальним храмом і належить до найзначніших пам’яток українського бароко. Поряд із ним (на подвір’ї) розташована Василівська (тепла) церква – досить цікавий храм, котрий нагадує дзвіницю із трапезною. Історія його будівництва також цікава: заклали храм у 1751-му й зводили 29 років.

Кошти на будівництво виділив відомий старшинський рід Полетики. Освятили храм на честь Успіння Богородиці, але в ХІХ столітті переосвятили на честь Святого Василя. А в 1866–1867 роках церкву докорінно перебудували за проєктом академіка архітектури Євгена Червінського. Значну цінність серед церковного начиння становить іконостас, нижній ярус якого датується 1811 роком.

Вознесенська церква відносно невелика, але завдяки круговій аркаді, галереї та розташуванню бань вона здається більшою (а на світлинах – значно більшою). Особисто я в захваті від екстер’єру цього храму. Розташована Вознесенська церква практично в центрі міста – раніше ця вулиця називалася Леніна, 16.

Ще один цікавий храм Ромнів – зведена в 1866–1873 роках Всіхсвятська церква, котра стоїть на цвинтарі (вул. Дудіна, 4), що колись слугував місцевим некрополем. Як для періоду побудови, архітектура храму досить незвична: тоді майже всі провінційні церкви будували в так званому єпархіальному стилі, а тут – неокласицизм з елементами історизму.

Автором проєкту був той самий академік Червінський. Поряд із храмом, на кладовищі, серед старих могил, стоїть старовинна родова усипальня. Це єдиний склеп, що зберігся після більшовицької навали: решту розграбували й розбили.

Є в Ромнах і костьол. Перший римо-католицький храм у Ромені звів Єремія Вишневецький у 1630-ті роки. Потім тривалий час католиків у місті не було, доки наприкінці ХІХ з початком ХХ ст. не почала бурхливо розвиватися промисловість й у Ромни (як і в Суми) не приїхали фахівці з Європи. Тоді, до речі, звели величезний паровий млин (Горького, 106) – частина теперішнього відділення «Укрхліб».

А нинішній костьол Непорочного Зачаття Діви Марії звів інженер Ясновський. Костьол був освячений в 1910 р.). Після будівництва храм мав високу вежу-дзвіницю, що зникла за часів господарювання совєтів. Сам костьол передали відділу освіти й у ньому знаходилися майстерні політехнічного технікуму.

Будівлі римо-католицького храму передали парафіянам уже в ХХІ ст. Нині тут іде служба: меси відправляються щоденно о 18:00, а в неділю – о 10:00.

Гора Золотуха знаходиться на околиці міста Ромни в Сумській області. Місце стало популярним завдяки знайденій на його території першої в Україні нафти. Околиці гори, як і самі гірські відкладення, багаті на корисні копалини. Красива природа робить гору мальовничим місцем.

В околицях Золотухи розташована каплиця, споруджена в ім`я новомучеників Кирилівських, загиблих тут 15 вересня 1918 року від рук більшовиків, які розстріляли чотирьох мирян, а також єпископа Варсонофія й ігуменю Ферапонтово з монастиря Серафима.

Музей відомого кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського створений 14 жовтня 2006 року на його батьківщині – у селі Пустовійтівка Сумської області. Відкриття приурочили до Всеукраїнського козацького свята «Калнишева рада».

Життя отамана Петра Калнишевського, чудового військового начальника, відзначеного орденом та нагородою за бойові заслуги в російсько-турецькій війні, було дуже цікавим. Але його решту отаману довелося перебувати в монастирі на Соловках, куди його заслали у віці 85 років.

У музеї Петра Калнишевського є кілька кімнат, де представлені речі, що стосуються його життєдіяльності: зброя, монети, нагороди, релігійна література, ікони, найдавніші знахідки. Також тут можна ознайомитися з історією краю, де народився Калнишевський, періодом Голодомору й радянських часів.

Останній кошовий отаман за наказом Катерини II на двадцять п’ять років був ув’язнений до Соловецької в’язниці, краєвид якої відображає один із залів музею. Також представлені епізоди Троїцької церкви, зведеної на кошти Калнишевського. У 2007 році музей став належати до Державного історико-культурного заповідника «Посулля».

Роменський краєзнавчий музей має одну з найкоштовніших музейних колекцій в Україні. Тут зберігаються понад 40 000 історичних, культурних матеріалів не тільки Ромен, а й Посулля – історичної області Сумщини. Також у музейному фонді знаходиться 10 000 фоліантів.

Краєзнавчий музей має такі відділи: історії Роменщини; фондів музею; Петра Івановича Калнишевського; художній; природи краю. Окрім змінних тематичних виставок тут наявні постійні експозиції: «Духовні обереги краю»; «Роменці – герої Чорнобиля»; «Життя в ім'я науки»; «Історичний вибір народу»; «Віхи історії Роменщини»; «Роменщина в роки Великої Вітчизняної війни»; діорама «Тваринний світ Роменщини».

Найцікавішими експонатами в краєзнавчому музеї є скіфські старожитності та пам'ятки слов'янської доби, Євангеліє останнього кошового отамана Петра Калнишевського, ікона «Роменська Мадонна» Григорія Стеценка, оригінал Литовського статуту 1588 року і торбан (музичний інструмент) Тараса Шевченка.

Ромни – це місто, де гриміла козацька слава, тож тут багато експонатів, що її стосуються: різні козацькі монети, зброя, колекція справжніх козацьких люльок. Відвідавши один із залів, ви відчуєте атмосферу відомого Іллінського ярмарку, що проводили в Ромнах у ХVІІІ з початком ХІХ століття.

За своїм масштабом у Російській імперії він поступався лише ярмарку в Нижньому Новгороді. Відвідували роменський ярмарок Тарас Шевченко, Михайло Щепкін та Остап Вересай.

Державний історико-культурний заповідник «Посулля» був створений у 2007 році з метою збереження пам'яток історичної території, що називається «Посулля» (історична область у межах басейну річки Сула). Цей район охоплює територію двох районів Сумщини – Роменського та Недригайлівського.

Середино-Будський район

Деснянсько-Старогутський національний природний парк – один із найвіддаленіших і найменш відвідуваних парків України, але, разом із тим, найцікавіших. Тут ви зануретеся в природу, далеку від індустріальних районів. Неймовірна Десна, заплави, долини та болота, дюни, бори та спостереження за тваринами, зокрема за птахами, яких у парку дуже багато.

Тут зустрічається 207 видів птахів. Ялинові насадження дозволяють гніздитися тайговим видам птахів. На півдні Старогутського лісового масиву гніздуються горіхівка, корольок жовтоголовий, сорокопуд сірий. Тут знаходиться й численна популяція глухаря, звичайними є рябчик та тетерев.

Сумський район, місто Суми

Сумщина, зокрема її обласний центр, особливо привернуть увагу туристів. На що ж подивитися в цій місцевості? Насамперед необхідно відвідати палац Лещинських, збудований у 1890 році меценатом, цукрозаводчиком І. Харитоненком, який купив тут землю, де і спорудив свій перший цукровий завод і невеликий палац, що заповідав своїй племінниці-купчисі М. Лещинской.

За радянських часів у палаці Лещинських знаходилася музична школа, а після – турбаза всесоюзного значення «Кияниця», де відпочивали приїжджі з Москви, Северодвінську, Мурманська і Крайньої Півночі СРСР. На озері дозволялося поплавати на катамаранах і човнах.

У збережених господарських будівлях розміщувалася їдальня. Зсередини Кияницького палац переобладнали: розкішні зали й апартаменти перетворили в номери аналогічно гуртожиткам.

Сьогодні садиба знаходиться в аварійному стані. Сам палац Лещинських і службові приміщення приходять у запустіння й повільно руйнуються. Однак, незважаючи на їхню занедбаність, вони продовжують захоплювати своєю композиційною довершеністю, величчю і красою збереженого зовнішнього декору.

Нині частково відреставрований палац Лещинських у Кияниці належить Сумському національному аграрному університету.

Досі напівзруйнована садиба зберігає сліди колишньої чарівності. Двоповерховий палац, зведений у стилі неоренесансу, стоїть на березі озера. Садиба Харитоненко прикрашена витонченою башточкою над парадним під'їздом і декорована колонами. Будівлю оточує величезний англійський парк загальною площею 56 га.

Тут ростуть понад 70-и видів чагарників і дерев. Особливо романтично виглядає палац із протилежного берега озера. Збереглися господарські будівлі, невеликий флігель і міст через ставок, збудований господарями. Донедавна всередині Кияницького палацу можна було помилуватися залишками ліпнини й величезними з витонченими поручнями сходами, що ведуть на другий поверх.

Воскресенський собор – це найбільший храм у Сумах. Саме його частіше за інші пам`ятки обласного центру зображують на туристичних сувенірах. Більшість релігійних споруд в Україні овіяні легендами. Воскресенський собор не став винятком.

Зведений у ХVІІ–ХVІІІ століттях, храм яскраво представляє стиль українського бароко. У спорудженні церкви активну участь брав засновник міста Г. Кондратьєв. Згідно з легендою, у стінах собору замурована отаманша бандитської зграї – його рідна сестра Марія, яку брат таким чином покарав за її злодіяння.

Довгий час Воскресенський храм захищав городян від набігів ворожих військ. Товсті стіни й велика кількість підземних ходів робили церкву найкращою фортифікаційною спорудою. Нині територія Воскресенського храму – потужний церковний комплекс, що складається з головної будівлі, дзвіниці з ажурними гратами і скульптури «Камінь любові».

Цікаво, що останні два об`єкти з`явилися вже у ХХ столітті. Тим не менш, це улюблені місця для фотосесій городян і туристів.

Сумський обласний музей ім. Никонора Онацького є найбільшою в регіоні скарбницею образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва як вітчизняного, так і країн Західної Європи та Далекого Сходу XVI–XX століть.

Про існування Троїцької дерев'яної церкви в Сумах відомо ще з середини ХІХ століття. Вона з'явилася завдяки одній впливовій сім'ї міста. З початком ХХ століття сумський промисловий магнат Павло Іванович Харитоненко задумав звести такий собор, який красою своєю перевершив би всі святині міста. Для створення Троїцького храму він запросив відомого російського архітектора Олексія Вікторовича Щусєва.

Зрештою, було затверджено проєкт собору іншого сумського архітектора Густава Шольца. Олексій Щусєв займався лише плануванням і виконанням мозаїчної кладки підлоги Троїцького храму та декорацією його огорожі. Будівництво великого сумського собору тривало 13 років, починаючи з 1901-го. Зараз Троїцька святиня знаходиться на однойменній вулиці прямо навпроти парку-садиби колекціонера Івана Асмолова.

За своєю структурою храм нагадує Ісаакіївський собор і Троїцький собор у Санкт-Петербурзі, але є істотні відмінності. В архітектурній композиції Свято-Троїцької святині в Сумах були використані елементи класицизму й бароко. Він являє собою одноярусний, чотиристовпний, хрестово-купольний храм прямокутної форми. Над собором піднімаються чотири каплиці, одна з яких значно більша за інші. Із заходу Троїцький храм має чотириярусну дзвіницю, портик і пілястри якої виконані в корінфському стилі.

Дванадцять дзвонів, спеціально виплавлених на заводі Самгіна, були привезені з Москви. Яскравим прикладом класицистичного стилю в структурі собору є карниз, розташований по всьому периметру храму. А чотири дзвіниці є прикладом барокової архітектури. Елементами цього стилю також є рослинний орнамент ордерів колон.

Ну і, звичайно ж, Сумська альтанка, розташована біля Сумського краєзнавчого музею. Автором проєкту майбутнього символу міста став мешканець Матвій Щавельов, уродженець Курської губернії, який служив у земській управі креслярем. Сумська альтанка має символіку трипільської культури, язичні символи сонця та родючості, а також символи юдаїзму та Хрест.

На перший погляд, вони не мають нічого спільного між собою, але це не так. Наприклад, Хрест, крім відомого всім поняття Християнства, символізує порядок, а шестикутна зірка – чоловіче та жіноче начало.

Тростянецький район (Сумська область)

Тростянецький район сміливо можна вважати одним із районів, що приваблює численних туристів. Адже це справжня перлина Слобожанщини! Чим же цікавий край? Спробуємо розібратися. Насамперед туристам варто побачити садибу «Круглий двір» – один із трьох чудес Сумщини.

Це колишній кінний двір садиби Надаржинських-Голіциних, розташований у Тростянці Сумської області. Манеж приєднаний до парку й палацу Голіцина. Нині «Круглий двір» відреставровано, а всередині періодично проходять фестивалі та різноманітні культурні заходи. Споруду унікальної архітектури звели в середині XVII століття. За задумом, спочатку вона мала слугувати обороною для посилення захисту від набігів татар.

За периметром двір обнесений глухою стіною з цегли, посиленою контрфорсами. Усередині є одноповерхові приміщення й чотири круглі вежі. У другій половині XIX століття господарем садиби став князь Голіцин, який зробив із фортеці літній театр, або цирк. Відкритий майданчик використовувався за типом давньоримських амфітеатрів, де глядачі сиділи на трьох'ярусних ложах, а воїни або артисти знаходилися в центрі великої арени.

Наступною не менш захоплюючою архітектурною пам’яткою в Тростянці є палац Голіцина, відомий також як культурний комплекс, що об'єднує краєзнавчий музей, художню галерею та музей шоколаду. Маєток відвідували найвідоміші люди ХІХ століття.

Його будівництво розпочали брати Надаржинські в 1762 році. У 1832-му Василь Голіцин отримав маєток як придане, котре в другій половині XIX століття його онук продав купцеві Андрію Марку, а той – цукрозаводчику Леопольду Кенігу. Новий господар зробив реконструкцію, у результаті якої флігелі з’єднали з центральним корпусом, а споруджений у стилі неокласицизму будинок доповнився елементами бароко.

Фасад будівлі прикрашають ліпнина і статуї в нішах. У мальовничому парку навколо палацу розташовані альтанки й оригінальні дерев’яні скульптури. В інтер’єрі будинку збереглися парадні сходи, дверні портали й розкішний танцювальний зал. Заслуговує на увагу те, що влітку 1864 в маєтку Олексія Голіцина (сина Василя) гостював Петро Чайковський.

У цьому чудовому місці відомий композитор створив увертюру до драми «Гроза». За Радянського Союзу в будівлі унікального палацу розміщувався дитячий садок. Потім маєток деякий час пустував. Уже за часів незалежної України комплекс реставрували й відкрили там музей (2007–2009 роки).

Шосткинський район

У Шосткинському районі можна побачити багато цікавого. Насамперед місцеві жителі рекомендують відвідати місцевий краєзнавчий музей, що знаходиться в місті Шостка. Позаяк де, як не в музеї, можна ознайомитися з побутом і звичаями краю, зануритися в минуле, а також проаналізувати, чим же особливий район з-поміж інших в області.

У залах музею представлені документи, фотографії, унікальні речі, що відтворюють історію Шостки – міста оборонної та хімічної промисловості. Експозиція відділу «Кінофототехніка» відображає розвиток вітчизняної хіміко-фотографічної промисловості, а також її флагману Акціонерної компанії «СВЕМА».

Іван Кожедуб – славетний льотчик-винищувач, який під час Другої світової війни 112 разів вступав у бій із німцями та збив понад 60 ворожих літаків. У 2005 році на честь 85-го Дня народження українського героя при Шосткинському краєзнавчому музеї відкрили нове відділення – «Музей І. М. Кожедуба».

Саме в Шостці майбутній Маршал авіації провів свої юнацькі роки. Музей розмістився в будівлі гуртожитку хіміко-технологічного технікуму, де мешкав Іван Микитович. Удалося відновити інтер’єр кімнати, де майбутній льотчик навчався та відпочивав.

Серед експонатів музею є чимало особистих речей Івана Кожедуба, що або він передав, або члени його сім’ї. У першому залі розміщено шинель генерал-полковника і мундир Маршала авіації. Виставлено його блокноти й льотну книгу, а з приватнішого – листи знайомій дівчині.

Повоєнне життя Івана Кожедуба також широко висвітлено завдяки фотографіям, документам і друкованим виданням. З найбільш вражаючих експонатів – діорама «Курська дуга», що демонструється в супроводі світлових і звукових ефектів. На честь 90-ї річниці з Дня народження Івана Кожедуба біля музею встановлено модель реактивного літака, на якому літав видатний льотчик у повоєнний час.

Лісовий заказник загальнодержавного значення, або як його ще називають «Великий бір», є природним музеєм соснових угідь. Ця територія була створена невипадково, її заснував професор-лісник В. Огієвський у 1897 році.

За невеликий проміжок часу з 1912 по 1916 рр. на території заказника було посаджено понад 200 видів звичайнісінької сосни. Насіння заготовлювалися більш ніж за 2000 кілометрів від місця їх висадки. Географія цієї площі настільки різноманітна, що охоплює проміжок європейського континенту від Польщі до Вологди. Також туди завезли сосни з Прибалтики. Крім прибалтійських, ростуть ще й волинська, тамбовська, орловська й чернігівська.

Ямпільський район (Сумська область)

Районний краєзнавчий музей у Ямполі – це пам’ятка історії, що є структурним підрозділом музею образотворчого мистецтва й заснована 1986 року. Краєзнавчий музей демонструє відвідувачам історію краю, археологію, етнографію, історію культури й побуту.

Тут зібрано всю інформацію про Ямпільський район, область, селище Ямпіль зокрема. В археологічному відділі музею є археологічні знахідки – давні предмети побуту, мисливства. Музей відвідують діти й дорослі, учні шкіл, студенти, а також усі, хто цікавиться подіями минулих часів, хронологією розвитку Сумського краю, пам’ятними фактами, що стосуються району й селища.

Селище міського типу є адміністративним центром Ямпільського району, територія якого була заселена ще до нашої ери.