Рівненська область

Березнівський район

Березнівщина – це край з унікальними можливостями для розвитку й поширення туризму, адже тут гармонійно поєднується багата культурно-історична спадщина, мальовнича й неповторна природа, щира гостинність мешканців і родюча земля.

Більшість сіл регіону мають цікаву історико-архітектурну спадщину, культуру, самобутність, даровані самою природою мальовничі ландшафти, наділені багатими лікувально-рекреаційними ресурсами.

Надслучанський регіональний ландшафтний парк, заповідна зона якого поєднує в собі 14 природоохоронних обʼєктів (6 заказників, 7 памʼяток природи та 1 заповідне урочище), створено в березні 2000 року. Чого лише варті мальовничі куточки ландшафтного заказника місцевого значення «Соколині гори», Березнівський дендрологічний парк загальнодержавного значення, Зірненський парк-памʼятка садово-паркового мистецтва місцевого значення, гідрологічний заказник місцевого значення «Полянські стави», загальнозоологічний заказник «Урочище Брище», руїни Губківського замку, старовинні православні храми, цікаві геологічні та археологічні знахідки, збережені традиції бортництва! І це далеко не повний перелік цікавих місць для туризму. Особливо привабливим є швидкоплинний Случ зі своїми високими та стрімкими берегами з гранітних порід, де скелі місцями досягають висоти 25 метрів.

Сама природа створила «Соколині гори» – ландшафтний заказник, неземної краси куточок української землі біля берегів річки Случ. Місце приваблює туристів дивовижними горбистими пейзажами, а також можливістю відпочити на природі й порибалити.

Заказник «Соколині гори», що отримав такий статус 1983 року, розташований у селі Маринин між населеними пунктами Губків та Більчаки, у мальовничій місцевості площею в 510 га. Тут росте безліч рідкісних рослин, занесених до Європейського червоного списку та Червоної книги України. Роздивитися неймовірний краєвид можна з Князь-гори заввишки 70 метрів, на вершині якої знаходяться руїни старовинного Губківського замку.

На території заказника було відзнайдено залишки древлянських поселень, більше п’ятдесяти курганів і римські монети. Існує легенда про те, що багато років по тому один князь одружився на швейцарській дівчині. Коли її родина приїхала в гості й побачила територію сучасного заказника, то вигукнула: «Це ж наша прекрасна Швейцарія!». З того часу «Соколині гори» в народі називають «Надслучанською Швейцарією».

Губківський замок – руїни фортеці поблизу села Губкова. Знахідки експедиції Ю. М. Нікольченка у 1974 році доводять, що перший дерев'яний замок виник тут ще в Х–ХІІІ столітті, але його разом із поселенням знищила монголо-татарська навала.

За версією краєзнавця Олександра Цинкаловського, висловленою ним у дослідженні «Стара Волинь і Волинське Полісся», кам'яна фортеця з'явилася тут у XV ст. Перша згадка про замок стосується 1504 року, коли його, поселення і призамкову церкву вщент зруйнували татари.

З початку XVI ст. володіли місцевим замком магнати Семашки. Твердиня в Губкові за композицією та пропорціями вважалася однією з найдосконаліших у волинській школі оборонних комплексів. Споруда була подібна до трапеції в плані, мала чотири кутових вежі зі стрільницями, в'їзну браму і підйомний міст.

У дворі знаходилися житлові й господарські будівлі. На подвір'ї замку залишився глибокий колодязь, змурований із каміння. Під спорудою знаходилися льохи та в'язниця.

Тепер на 30-метровій замковій горі, що піднімається над Случем, видно залишки замку. До сьогодні дійшли лише частина стін та декілька башт. Крім того, там можна побачити й засипаний замковий колодязь. Руїни розміщуються над стрімким схилом і рікою відокремлені від інших будівель.

Збереглася легенда, що підземелля замку було з'єднане підземним ходом із Марининським православним чоловічим монастирем, що використовували в разі потреби й Семашки, і нові власники Губкова, князі Даниловичі. Починався, кажуть, той хід із глибокої криниці на замковому подвір'ї. Але відносна висота замкової гори над рівнем річки, де має проходити хід, становить понад 32 метри, абсолютна висота – близько 200-т метрів, а до монастиря – понад 10 кілометрів у гранітній породі.

Згідно з легендою про зруйнування міста в 1504 році, розбите татарське військо поверталося в Крим. Один із загонів заблукав серед непрохідних боліт та лісів і не міг вибратися. А поблизу жив мисливець, і в нього була жінка-чарівниця. Вона показала татарам стежку на схід, до містечка.

Але зрада не прощається, тому за деякий час чарівниця пішла збирати ягоди на болото, ступила в безодню і втопилася. Болото відтоді називається Бабине гало, а місце, де заблукані татари стояли табором, – Татарським Грудом. Потім час від часу з'являлася чаклунка переляканим селянам з палаючими очима і просила пробачити їй зраду, бо немає їй спокою після смерті.

Володимирецький район

Чи ненайвизначнішою пам’яткою району сміливо можна назвати місцеву історичну будівлю. Садиба Красицького – царська споруда, зведена в XVIII столітті спадковим графом Красицьким, – велична будівля з колонами й шиферним дахом в ампірному стилі.

За радянських часів тут розміщувалися адміністративні органи влади, а згодом – дитячий будинок, однак наразі споруда знаходиться в аварійному стані та потребує реконструкції. Садиба Красицького є однією з найпривабливіших пам’яток селища Володимирець. Розташована неподалік центрального парку й озера, тож тут можна милуватися чудовим краєвидом.

Ще однією цікавою пам’яткою в районі, третьою в Україні, є місцева вузькоколійка. Вузькоколійну залізницю Антонівка – Зарічне в народі називають «Поїздо́к» або «Кукушка» начебто за те, що до тепловозів серії ТУ тут використовували тепловози серії КУ. У засобах масової інформації також побутує назва «Поліський трамвай», «Поліська вузькоколійка», «Трансполіська магістраль».

Точна дата початку будівництва залізниці невідома, орієнтовно – 1895 рік. Спершу вузькоколійка призначалася для вивезення деревини. Тоді побудували гілку від Антонівки до станції Кухітська Воля. Лісовозна залізниця особливого стратегічного значення набула під час Першої світової війни, тож було відкрито ще гілку Хиночі – Дубровиця – Висоцьк. За деякими даними, вузькоколійкою доправляли тоді також і торф.

На перегоні Біле – Млинок є унікальний великий дерев'яний залізничний міст через річку Стир, що з'єднує два райони (Володимирецький і Зарічненський) – єдиний в Україні та найдовший у Європі (довжина 153 м). Коли Стир навесні розливається, потрапити на протилежний берег можна хіба що завдяки цьому залізничному мосту.

Збудований 1906 року (інші дані – 1908 року). Опори дерев'яні. Здається, їх не змінювали з часів зведення мосту. Щоразу потяг, котрий його перетинає, зустрічає черговий.

Окрім цього мосту, на вузькоколійці є ще 30 невеликих і всі дерев'яні. Загалом на всьому шляху 83 штучні споруди через річечки, канави та рови.

Ще однією пам’яткою в регіоні є Рівненська АЕС. Відлік своєї історії станція веде з 1971 року, коли почалося проєктування Західно-Української АЕС, котру пізніше перейменували в Рівненську АЕС.

Будівництво станції розпочалося в 1973 році. Два перших енергоблоки з реакторами ВВЕР–440 уведені в експлуатацію в 1980–1981 роках, а 3-й – мільйонник – у 1986-му.

З початком 1989 року на Рівненській АЕС працювала комісія МАГАТЕ. У її склад входили провідні спеціалісти Японії, США, Канади, Франції, Німеччини, Фінляндії й інших країн світу. Закордонні експерти й спостерігачі високо оцінили рівень безпеки Рівненської станції. Європейський Союз визначив її як базову для виконання ряду міжнародних проєктів.

Будівництво 4-го енергоблоку РАЕС розпочалося в 1984 році, а в 1991-му передбачалося введення його в експлуатацію. Однак, саме тоді роботи призупинили внаслідок введення мораторію Верховної Ради на спорудження ядерних об'єктів на території України.

У 2012 фахівці Київської компанії «Литер» створили повномасштабну тривимірну модель енергоблока Рівненської АЕС у рамках реалізації проєкту з оснащення інформаційних центрів «Енергоатому» так званими «Віртуальними екскурсіями», головне призначення яких – засвідчити, як улаштований атомний енергоблок.

Рівненська АЕС – режимний об'єкт, закритий для вільного відвідування. 3D-модель, котра є типовою для всіх енергоблоків ВВЕР-1000, дозволить усім охочим здійснити туди віртуальну прогулянку. Для цього достатньо відвідати інформаційний центр будь-якої української атомної станції.

Для реалізації проєкту фахівці компанії «Литер» зробили тисячі знімків, у тому числі й у реакторному відділенні під час капітального ремонту, після чого програмісти кілька місяців будували тривимірні моделі кожної складової енергоблоку АЕС.

Результатом стала інтерактивна 3D-модель енергоблоку ВВЕР-1000, де зі стовідсотковою точністю вказано взаємне розташування будівель і споруд, що знаходяться на території станції навколо енергоблоку, до дрібниць відтворені всі об'єкти, у тому числі реакторне й турбінне відділення. «Віртуальна екскурсія на АЕС» настільки деталізована, що навіть дерева й кущі, покажчики й каналізаційні люки в тривимірній моделі цілком відповідають реальним. А завдяки використанню комп'ютерної графіки тривимірну модель можна адаптувати до справжніх погодних умов дня, часу доби, пори року.

Гощанський район

Однією з багатьох архітектурних пам’яток у Гощі є садиба Валевських, що належала цій родині кілька століть по тому. Нині резиденція занедбана, а її мала збережена частина слугує районною бібліотекою. Садиба знаходиться на кінцевій зупинці, куди прямує автобус із Рівного.

Невеликий будинок швейцарського типу зведено в стилі шале, що було рідкісним явищем для України. Саме це додає садибі унікальності й привертає увагу поціновувачів і туристів. Альпійський будинок знаходиться в оточенні великого парку площею 7 гектарів. Зелена зона починається у самого ґанку, але виглядає досить дикою і зарослою.

Місцевість, де розташований сучасний районний центр Гоща, згадується в деяких літописах ще в середині XII століття. Тоді землі подарували литовські князі новохрещеному татарину Мурзі–Кирдей–Хану. Наступні згадки датуються вже 40-и роками XIX століття, коли садиба перейшла в руки місцевих поміщиків Валевських.

У районі багато храмів. Про найдавніші з них спробуємо розповісти далі. Георгіївська парафіяльна церква в Дроздові є пам'яткою архітектури ХVІІІ століття. Однак, незважаючи на свій поважний вік, існує зовсім небагато історичних фактів про неї. Збудована коштом парафіян у 1876 році, ймовірно, на місці дерев'яної церкви. Верх і дахи відразу покрили бляхою.

Михайлівська церква в Гощі була заснована у 1639 році смоленською кастелянкою Регіною Соломирецькою-Гойською. При храмі діяли школа та монастир. Також засновниця подарувала святині ікону Божої Матері «Заставську» (монастир знаходився за ставами).

У 1991 році на засіданні Священного синоду Української Православної Церкви було прийнято рішення в стінах колишнього чоловічого монастиря відкрити Свято-Покровський жіночий монастир.

Успенська церква в Дорогобужі є однією з найдавніших на Волині. Її історія почалася в ХІ столітті. Тоді ще невелике містечко було центром князівства відомого сімейства Рюриковичів. Храм звели на вершині спеціально насипаного валу.

Не збереглося жодних даних про те, коли була зруйнована церква і чи вона відбудовувалася. В усіх цегляних мурах святині збереглися вимурувані з плінфи великі ділянки стін, крім північної, де плінфа відсутня. Це може бути доказом того, що на XVI ст. храм зруйнували.

Можливо, збереглися тільки нижні ділянки. Будівлі монастиря з двох боків прибудували до нової Успенської церкви. Відомий запис 1545 року в Литовській метриці про те, що з пожалування луцького єпископа Теодосія монастир Святого Спаса в Доробужі, що після смерті Костянтина Острозького, Іллі Острозького (1539) дістався Костянтину Василю Острозькому, тримає архімандрит.

Наступна згадка про церкву датується з 17 листопада 1561-го, коли архімандрит Нектарій скаржився на підданих Беати Костелецької, вдови Іллі Острозького, які напали на монастир. У серпні 1565-го архімандрит Тимофій виступив у суді як дорогобужський староста.

Іван Мнишинський (1570), Іван Чаплич Шпановський (1571), Єрофія Гостецька (1581) для мирного залагодження конфліктів без подання позовів до суду обирали монастир для зустрічей з іншою стороною суперечки. Збереглися тогочасні документи, де засвідчується, що мешканці інших поселень, зокрема Рівного, їздили до монастиря на богослужіння.

Князь Костянтин Василь Острозький 1580 року позичав у свого сина Константина, його дружини Олександри з Тишкевичів по 6.000 кіп литовських грошів (15.000 злотих), надавши під заставу на 3 роки Дорогочин з усіма маєтностями.

Після смерті 1588 року Константина Олексадра Тишкевич вийшла заміж за снятинського старосту Миколу Язловецького й незабаром віддала Дорогобуж в оренду Криштофу Лодзинському, якого вже 1593-го позивав до суду архімандрит Феофан Бабацький за неодноразові напади на монастирські володіння.

Через борг Олександри Тишкевич у 2.598 золотих Костянтин Василь Острозький через суд 12 травня 1594 року повернув монастир із селами у своє володіння. 1598-го Острозький силою забрав Дорогобуж у Лодзинського.

Демидівський район

Серед найцікавіших пам’яток у районі є Хрінницьке водосховище – найбільший штучно створений водний об’єкт і, з самого початку свого існування, один з основних рибопромислових об’єктів: в уловах нараховується близько 28-и видів риб, що належать 8 родинам.

На березі водосховища с. Хрінники багато відпочивальників, адже тут, у сосновому лісі, розташовані будівлі санаторію «Хрінники», де надаються унікальні медичні послуги з грязелікування. Лікувально-оздоровчі грязі Демидівського краю не мають аналогів в Україні.

Структура покладів – слабкосульфідний прісноводний високозольний торф із украпленням різновидів геоботанічного складу: осокового, очеретово-осокового та дерево-осокового. Грязями лікують органи дихання, травний канал, хронічний пієлонефрит, хвороби опорного апарату. Санаторій оснащено сучасною медичною апаратурою, тут працюють професіонали.

Усі жителі цієї місцевості знають урочище Рейзя, що веде до лісу, де можна напитися холодної, цілющої води. Довгий час про це джерело жителі навколишніх сіл лише згадували. Після «наполегливої» роботи меліораторів кришталеве джерельце висохло й заросло травою. Та коли взялися за цю справу жителі села – забриніло, заспівало воно, втішаючи перехожих.

Є багато оповідей та легенд про нього. Одна з них розповідає про дивовижне зцілення молодої панни, яка напилася води з джерела й вилікувалася від довготривалого захворювання. Відтоді й прославилося джерело. Переказували люди: якщо гарний води цієї випив, ставав кращим; сильний – сильнішим; а хворий набирався здоров'я.

Люди спорудили біля джерела капличку, а єврейка Рейзя – корчму. Подорожні здалеку йшли, хотіли відпочити, підкріпитися. Отак жінка й збагатилася біля цілющого джерела, а землі ці почали називати «Рейзя».

У Хрінницькому урочищі, що неподалік села Хрінники Демидівського району, росте «Дуб-велетень», якому, на думку науковців-природознавців, виповнилося вже понад ... 550 років.

Обшматований вітрами століть, загартований дощами, буревіями, злими блискавицями, стоїть він посеред лісу кремезним старцем. Могутній стовбур дерева ближче до землі настільки широкий, що його можуть лише обхопити водночас четверо людей. Він нагадує гігантську колону.

На території Демидівського району це єдина пам'ятка природи, що пережила й бачила на своєму віку війни, різноманітні кліматичні зміни. Біля цього дуба, за переказами, відпочивав та радився зі своїми воїнами Богдан Хмельницький, ідучи на Берестецьку битву. Існують перекази, що зупинялися біля дерева Петро І, Катерина ІІ.

Тут присипала земля дві могили козаків, які загинули в сутичці з татарами. Висота дуба – 25 метрів, а діаметр на висоті – 1,3 м, від землі – аж 1 м 47 см.

Ще один дивовижний куточок природи, де восени й улітку можна відчути сильний рибний запах, – орнітологічний заказник державного значення «Хрінники», де гніздується сіра чапля, яка прилітає в третій декаді березня.

Птахи гніздяться окремими парами або колоніями. Гнізда будують високо на деревах, їдять свіжу рибу. Сіра чапля дещо більша за гуску, попелясто-сірого кольору, з білими шиєю, по боках якої – чорні плями, і животом. Шия і дзьоб – довгі, крила – тупі й широкі.

Під час польоту чапля втягує шию так, що голова з'єднується з тулубом. У польоті птаха кричить скрипуче-пронизливо. Щоб упізнати сіру чаплю, потрібно звернути увагу на її розмір і колір. У хрінницькому лісі знаходиться єдина колонія сірих чапель в Україні.

В урочищі Шанків Яр, що поблизу села Хрінники, знаходили чимало предметів віком від однієї до чотирьох тисяч років. Зокрема, археологи відкопали тризуб, якому 2700 років. А древню посудину, амфору із зображенням рала, що датують 4 тисячоліттям до н.е., нині для своїх виставок намагаються отримати кілька провідних археологічних музеїв Європи та Канади.

Інша сенсаційна знахідка – фігурка божка Сарапіса, придуманого греками з метою зближення з єгиптянами приблизно у ІІІ–ІІ століттях до н.е. Третім унікальним предметом став тризуб, а точніше – рибальський гарпун у формі тризуба, складений із трьох оброблених остів.

Час виготовлення такого інструменту – приблизно VІІ століття до н.е. І цей тризубний елемент можна вважати чи не найдавнішим, що передував українському національному символові. Знахідка пролила чимало світла і на древній побут краю.

З'ясовується, що рибальське знаряддя поряд з іншим – тризубим захватом із кабанячих іклів – використовували у племені неврів. І це знаряддя, по суті, стало черговим доказом їх існування. Згідно з описами давньогрецького історика Геродота, неври були сучасниками скіфів.

Дубенський район

Замок князів Острозьких XVст. в м. Дубні – один із найстаріших замків України, який до цього часу несе в собі риси середньовіччя (суворі мури підземель зі склепіннями) парадного стилю (оздоблені ліпленням пишні палаци і такі ж зали).

Дубенський замок ніколи не брали приступом, оскільки він був міцно укріплений 73-ма гарматами і природно – річкою Іквою з її багатокілометровими заплавами. Під стінами твердині ламалися татарські списи й шведські шаблі.

Тут зберігалися незліченні багатства, привезені з трофеїв: коштовний посуд, книги, картини, ікони, зброя та захисне озброєння, хутра, шкури і т.п. Нині Дубенський замок є окрасою району та одним із семи дивовижних замків України.

Твердиню звели в Х столітті. 1241 року її зруйнували монгольські війська. У ХІV столітті князь Ф. Острозький звів оборонну дерев'яну споруду, що огородив й оточив насипними земельними валами. У ХV столітті він почав будувати нову кам'яну фортецю, спорудження якої завершили 1492 року.

Відтоді замок часто перебудовували. У ХVІ столітті у твердині знаходилися 73 гармати. Тут працювала майстерня для лиття, де створювали зброю. У ХVІІ столітті князь Я. Острозький реставрував замок у стилі ренесансу. Тоді ж добудували дві сторожові вежі. Під спорудами проклали підземні коридори.

Також тут звели церкву. Замок часто переходив у власність до різних князівських родів: Острозьких, Заславських, Сангушків, Любомирських. У ХІХ столітті фортецю передали військовому міністерству. Згодом тут розташували військові частини різних країн: Російської і Австро-Угорської імперій, Речі Посполитої, Німеччини, Радянського Союзу.

За часів Першої світової війни замок був частково зруйнований. 1934 року його відновили. 1986-го фортецю передали у власність Міністерства культури. 1993 року замкова споруда стала частиною заповідника міста Дубна. 1995-го на території Дубенського замку провели археологічні дослідження.

Ще одне святе місце, яким пишається Дубенщина, – це Джерело (Купальня) Святої Праведної Анни – гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення, де вода витікає із крейдяного підвищення. Розташована на західній околиці села Онишківці Дубенського району Рівненської області, за 1 км від межі між Рівненською та Тернопільською областями.

Знаходиться на території Скиту святої праведної Анни Свято-Миколаївського Городоцького жіночого монастиря.

Цілющі властивості джерельної води з Онишківців відомі ще з XVI століття. У 1853 році на добровільні пожертвування на місці старовинної збудували нову каплицю. 1887-го на пожертвування 100 карбованців під нею зробили кам’яний підмурівок, а з боку крейдяного підвищення – змуровану кам’яну стіну. У цій каплиці була головна святиня Онишковецького приходу.

Дубенський (Тараканівський) форт – це ще одна могутня й прекрасна фортифікаційна спадщина української архітектури, що знаходилася недалеко від села Тараканово, розташованого поблизу міста Дубно Рівненської області. Іноді його називають ще Новою Дубенською фортецею.

Необхідність у будівництві цього форту з'явилася наприкінці XVIII–XIX ст., коли Європа переживала особливо складні військово-політичні умови. У 1795 році відбувся третій розділ Польщі, котрий означав повне й безповоротне знищення Речі Посполитої, після чого територія українського Поділля перейшла до складу Російської імперії.

По лінії «Збараж – Броди – Берестечко – Сокаль» проходив кордон між двома сильними супротивниками – Австрійською та Російською імперіями. Влада останньої вирішила посилити обороноздатність свого кордону на заході.

У зв'язку з цим почалося будівництво системи нових оборонних споруд. Відтоді біля села Тараканово Дубенського району з метою захисту такого важливого стратегічного об'єкта, як залізнична лінія Львів – Київ, розпочалося будівництво Дубенської фортеці, що в народі отримала й іншу назву – Тараканівський форт.

У 60-х роках XIX ст. для спорудження фортеці насипали земляні вали. Зводили протягом 5-и років (1885–1890 рр.). На жаль, сьогодні Дубенський форт – у незадовільному стані, але завдяки дивом збереженим архівним матеріалам, можна легко уявити, наскільки величезною і потужною була ця твердиня.

Споруджуючи бетонно-земляний Тараканівський форт, використовували цеглу й цемент (на той час, це був досить новий будівельний матеріал). В архітектурному плані форт виконаний у формі чотирикутника, довжина сторін якого становить 240 метрів.

Із зовнішнього боку споруда укріплена глибоким і широким ровом із земляними валами, що зміцнювали потужні стіни. У дворі форту звели двоповерховий корпус, де розміщувалися господарські, складські й житлові приміщення для штабу коменданта форту і роти артилерії, і куди можна було пройти довгим кам'яним тунелем, збереженим донині.

Уздовж периметра форту знаходилися безпечні каземати, що до того ж зміцнювали основний фортечний вал. Тут могло розміститися 800 осіб. Усі каземати використовувалися строго за відведеним кожному з них призначенням. Серед них були лазарет, господарські, складські, каземати для бойових дій, операційна, приміщення з колодязями та багато інших. Загальна кількість казематів, кожен з яких був оснащений опалювальною, вентиляційною, водопровідною та каналізаційною системами, – 105 шт.

Ще одну величну пам’ятку архітектури, рідкісний зразок оборонної споруди, що була центральною ланкою в оборонній системі міста, можна побачити в Дубенському районі. Це – Луцька брама. Барбакана, що ніде в Україні, крім як Волині, не зустрічається. Схожа на інші роботи архітектора Якуба Мадлайна – Луцьку й Татарську браму в Острозі.

24 квітня 1623 року князь Олександр Заславський заключив контракт з архітектором Якубом Мадлайном на будівництво Луцької брами. Зведено її, ймовірно, за один будівельний сезон. За договором, князь зобов'язувався надати потрібну кількість цегли, каменю, вапна і «татар до роботи».

Зведену браму включили до західної оборонної системи Дубна. Поєднувалася вона з земляним валом. Комунікаційний шлях пролягав підйомним мостом, перекинутим над ровом із водою, через арочний проїзд, улаштований на першому поверсі брами. Мала двох'ярусні пивниці, звідки підземний хід вів до замку.

У 1785 році браму перебудували: розібрали аттик, надбудували третій поверх, замість бійниць пробили віконні прорізи. Перепланували інтер'єр. Аналіз архітектурних елементів, що з'явилися після оновлення (рустування, обеліск), дає підстави вважати автором змін архітектора Домініка Мерліні, якого тоді заанґажували перебудовувати Дубенський замок.

Наприкінці ХVІІІ століття у брамі збиралася масонська ложа «Досконала таємниця» (від 1784-го Велика ложа волинської провінції) під керівництвом Великого майстра Михайла Любомирського. Від назви споруди походить назва колишнього дубенського передмістя – Забрама.

Дубривицький район

Найдавнішу пам’ятку архітектури міста Дубровиці зведено 1702 року в захопливому, величному й витонченому архітектурному стилі рококо. Першу будівлю храму спорудили з дерева 1684 року для католицького ордену піарів. На жаль, 1709-го, по завершенню Полтавської битви, шведи, котрі поверталися на батьківщину після поразки, її спалили.

Мурований храм відбудували у стилі пізнього бароко – рококо за підтримки тодішнього ректора польського Університету мистецтв К. Пневського. Однак і після цього утискання церкви не припинилися. 1832 року царська влада заборонила орден піарів, а костел Іоанна Хрестителя відійшов римо-католицькій церкві.

За часів СРСР було зруйновано унікальний вітраж, кудись зник орган. У повоєнний період тут знаходився склад. І тільки 1992 року костел повернули римо-католикам. Донині зберігся образ Іоанна Хрестителя, написаний членами ордену піарів. Нині він знаходиться на головному вівтарі.

Костел Святого Іоанна Хрестителя належить римо-католицькій церкві. Щонеділі, а також на великі свята тут проводять богослужіння, урочисті церемонії. Ця культова споруда є архітектурною пам’яткою національного значення.

Зарічненський район

Островський гідрологічний заказник площею понад 2100 га розташований у Рівненській області недалеко від села Острівськ Зарічного району й об`єднує в собі три великих озера. Місце досить гарне й неторкане людиною. Тут проростає багато видів рослин, деякі з них занесено в Червону книгу.

Островський гідрологічний заказник заснували в 1980 році. Метою його створення було збереження приозер`я та лісового масиву, а також комплексу трьох озер – Хоромное (40 га), Великого (96 га) і Середнього (12 га).

Здолбунівський район

На окраїні с. Гільча є славнозвісне урочище Святого Миколая з джерелами-близнятами в кам'яному гроті. Тут б'ють із-під землі чисті джерела живлющої холодної води. Вважалося, що вони не просто громові, а вибиті Божими блискавицями, і тому наділені такими властивостями.

Джерельна вода, витікаючи з-під пагорба, проходить через шари крейди, глини, піску й очищується природним шляхом. Вона містить багато корисних елементів, допомагає лікувати хвороби шлунково-кишкового тракту, нирок. Це місце відоме далеко за межами області, сюди щодня приходять і приїжджають люди, щоб набрати святої цілющої води.

Протягом багатьох століть джерело в урочищі Святого Миколая є місцем паломництва. Ще повстанці Северина Наливайка смакували цією водою. Вгамовували спрагу й омивали нею свої рани козаки війська Богдана Хмельницького, які поверталися з-під Берестечка. По-особливому джерела Святого Миколая вшановують на свято весняного Миколи 22 травня. Тут проводяться багатолюдні богослужіння.

Першу згадку про Дерманський монастир датують 1499 pоком. Монахи жили в Дермані й раніше, що доводить назва урочища в селі – Скит. У другій половині XV ст. святиня була одним із культурно-освітніх осередків в Україні.

У 1575 р. князь Костянтин Острозький запрошує управителем Дерманського монастиря відомого друкаря Івана Федорова, який одночасно почав готувати до друку славнозвісну «Острозьку Біблію» (1581 р). У монастирській друкарні було виготовлено кілька книг, і серед них – відомий «Октоїх».

Місцеві монахи переклали з грецької мови збірник афоризмів «Пчола» та «Бесіди» Івана Златоуста. Усвідомлюючи значення освіти духовенства, Костянтин Острозький заснував тут духовну школу й друкарню. У монастирі було зібрано велику й цінну бібліотеку з архівом.

Після Другої світової війни Дерманський монастир віддали в підпорядкування єпископу Волинському і Рівненському, проте вже в 1960 р. його закрили. У спорудах святині розмістили корпуси спецшколи-інтернату. 30 серпня 1991 р. після 30-річної перерви відновлено функціонування Дерманського жіночого монастиря. Сьогодні тут проживають до 60-и черниць.

Хутір Плугаки належить відомому майстру декоративно-ужиткових мистецтв Миколі Огороднику. Тут є на що подивитися. Самі хазяї живуть у хаті, якій уже близько двохсот років. Вона складена з дерев’яних колод, перемазаних білою глиною.

На хуторі Плугаки зібрано велику колекцію старожитностей: реманент, предмети побуту й повсякденного вжитку, якими користувалися українські селяни щодня. Одні з найцікавіших експонатів – дерев’яний плуг середини XIX століття та віз 1944 року виготовлення, на якому їздили вояки УПА. Микола Огородник може провести для гостей цікаві майстер-класи з писанкарства та соломоплетіння, почастувати чаєм із лікарських рідкісних трав.

1574 року ханська орда поставила свій табір біля гори Турецької, щоб захопити монастир. Війська Костянтина Острозького, які поспішили на допомогу, виявилися сильнішими, тому сутичка скінчилася розгромом орди. Переможці, як люди великодушні, «взяли в полон» воїнів ворожого війська й дозволили їм залишитися в селі.

Деякі турки так вподобали українських дівчат, що взяли їх у дружини: звідси й етимологія поширеного в Дермані прізвища Турчин. Сотні років у Турецькій горі дерманці видобували камінь. Кажуть, підземна каменоломня сягала 350 метрів та слугувала штабом і надійним прихистком для вояків УПА – невипадково Дермань називають бандерівською столицею.

1944 року прийшла сюди дивізія, що намагалася знищити загони УПА, цілий місяць вистежувала численні ходи в каменоломні, хотіла потрапити всередину. Про розташування ходів знали тільки дерманці, а окупанти підривалися на мінах і вибухівках: поранених і вбитих вивозили з-під гори Турецької мало не щодня.

Щоб не жертвувати більше солдатами, червоноармійці замінували 12 ходів і виходів, що знайшли протягом місяця, і підірвали їх одночасно... Досі лежать у горі хлопці й чекають, поки їх по-людськи поховають.

Здолбунівщина славиться своїми природними заповідними багатствами. Село Святе, що знаходиться в самому центрі новоутвореного Дермансько-Мостівського ландшафтного парку, є одним із таких унікальних природних місць. По-перше, тут водиться рідкісна форель; по-друге, завдяки джерелам, що пульсують із піщаного дна, чиста вода (дно навіть видно в найглибших місцях) має постійну температуру – близько 6 градусів тепла, що не змінюється навіть у найлютіші зимові морози та найспекотніші літні дні.

Корецький район

Руїни Корецького замку з виразною надбрамною вежею з червоної цегли є візитною карткою міста. Перше дерев’яне укріплення спорудив у XV ст. над річкою Корчик князь Острозький.

Пізніше замок перейшов у володіння волинського воєводи Б. Корецького, який зміцнив його кам’яними стінами з вежами й бастіонами, обведеними земляним валом і ровом, наповненим водою з річки.

У XVIII ст. фортечні споруди послужили основою для побудови палацового комплексу князів Чарторийських. У 1832 р палац згорів і відтоді не відновлювався. Збереглися трьох'ярусна надбрамна вежа, прилеглі до неї руїни зовнішніх стін палацових споруд, а також трьохпілонний чотирьохарочний міст, реконструйований в останні роки.

У селі Великі Межиричі Корецького району можна оглянути одну з пам’яток місцевості – палац міського старости Яна Стецького. Споруду звели в 1789–1793 роках за проєктом архітектора Доменіко Мерліні. На той час садиба являла собою аристократичний палац у стилі класицизму з ботанічним садом і водоймищем, де розводили форель.

Палац збудували на височині, на місці, де раніше знаходився родовий маєток князів Корецьких. Коли в 1789 році маєток став власністю Яна Стецького, він спорудив на цьому місці власний палац. Будівля вражає своїм виглядом: велика прямокутна споруда з колонами, портиками та балконами, дугоподібними галереями-переходами, що з’єднують основну будівлю з додатковими спорудами.

Нині палац Стецького та навколишня територія потребують ремонту, але зберегли свої колишні форми та інтер’єр. Туристи можуть оглянути палац лише зовні, адже в стінах приміщення розташовується школа-інтернат для дітей з особливими потребами.

Костопільський район

Ця пам’ятка – доказ неперевершеності майстра-архітектора. Унікальна споруда з базальтових стовпів-багатогранників, вишикуваних стрункими рядами, що вражають своєю монументальністю та стрункістю геометричних фігур.

Базальтові стовпи – різновид базальтів, що мають у поперечному перерізі форму від чотири - до семигранних. Товщина стовпів коливається в межах від 0,6 до 1,2 м. Переважають із товщиною 0,8–1,0м. Висота – від 3-х до 30м. Мають властивість прямо й рівно розколюватися.

Заказник є комплексним: стратиграфічний, петрографічний, мінералогічний, палеовулканічний, розташований на західному схилі Українського кристалічного щита. Загальна протяжність відслонень базальтів у межах заказника – 180–230м. Також на території є мінерали: адуляр, хлорит, яніт, кварц, халцедон, кальцит, барит, гематит, пірит, марказит, псиломелан, борніт, азурит, мідь самородна.

У селі Мала Любаша знаходиться перша в селі дерев'яна Покровська церква, зведена в 1777 році. Хто давав кошти на будівництво – невідомо. Однак цей храм, на жаль, зруйнували.

Тому в 1895 році силами та коштом прихожан постала нова Покровська церква, що за своїми ознаками схожа на дерев'яну монументальну архітектуру Волині. У церковному звіті за 1910 рік священник Григорій Павловський записав, що храм зведений завдяки прихожанам та за сприяння казни. Поряд знаходиться дерев'яна дзвіниця.

Церква Олександра Невського в Костополі є релігійною й архітектурною пам’яткою, зведеною наприкінці XIX століття, а точніше – у 1893 році. Оскільки тоді існував культ особистості князя й полководця часів Київської Русі Олександра Невського, храм назвали саме в його честь.

Церква зведена в стилі класичної волинської монументальної архітектури, однак має й елементи єпархіального стилю. Хоча храм і споруджений із дерева, установлений він на бетонному фундаменті. Зараз церква продовжує діяти, у ній не тільки проводяться богослужіння, а й працює недільна школа. Храм належить Московському Патріархату.

Музей лісу в Костополі є унікальним місцем, де можна відчути багатство вітчизняної лісової зони, а також чудово відпочити серед дерев на свіжому повітрі.

Музей пропонує ознайомитися з цікавою інформацією, пов’язаною з лісами й деревами у всьому світі. Це – історії місцевих лісів, виведення деяких деревних порід; інформація про розвиток лісової галузі. Відвідувачі можуть дізнатися, як відрізняти навіть дуже схожі між собою дерева, подивитися на різні зруби та зразки дерев.

Експозиція музею представлена трьома тематичними залами: історичний, сучасного розвитку лісової й мисливської галузі, природно-заповідного фонду. В останній кімнаті гості знайомляться зі складною екосистемою лісу, зв’язками між флорою й фауною, що неможливо побачити неозброєним оком.

Як і належить Музею лісу, він розташований на доглянутій лісовій території, навколо будівлі розміщено клумби, алеї для спокійного відпочинку та прогулянок. У музеї є можливість придбати вироби ручної роботи місцевих умільців.

Млинівський район

Перші згадки про Млинів датуються ХVІ століттям. Але найбільший розквіт містечка припав на час володарювання одного з найстаріших родів Польщі – Ходкевичів, які спорудили тут власний палац, костел, котрий водночас був родовою усипальницею, та парк, що зберігся донині.

Садиба Ходкевичів красується в районному центрі на березі річки Іква з XIX століття. Навколо двоповерхової будівлі, зведеної в класичному стилі, розкинувся парк. У прибудові до стародавньої садиби знаходиться краєзнавчий музей.

Шляхетна династія Ходкевичів володіла Млиновом із середини XVI століття. 1780 року господарі обрали мальовниче містечко на березі річки, щоб спорудити там маєток. Для проєктування палацового комплексу запросили придворного архітектора польського короля Ефраїма Шредера. Стиль будівлі – класицизм, для котрого характерні гострі трикутні форми даху та наявність колон.

Розробкою зеленого парку, що оточує садибу, займався ірландський майстер Діонісій Макклер. Сьогодні у флігелі палацу знаходиться краєзнавчий музей. Садиба славиться містичними подіями, що відбувалися з господарями палацу. Так, одного разу графині Людвіці явився привид її дочки. Пізніше стало відомо, що в той день, коли це сталося, дівчину було страчено.

Острозький район

Особливу увагу хотілося б приділити справжній історичній та культурній скарбниці нашої держави – Острозькому історико-культурному заповіднику, створеному в серпні 1981 року на базі Острозького краєзнавчого музею, заснованого 1916 року.

Нині в системі заповідника діє 4 стаціонарні експозиції: краєзнавчо-художня в замку князів Острозьких XIV ст., нумізматична, експозиція літературно-меморіального музею письменника М. Островського на його батьківщині в с. Вілія Острозького району, Музей книги та друкарства.

Також у заповіднику є пам’ятки оборонної і храмової архітектури XIV–XVI ст. Загальна площа земель – 4,1394 га. Усього – 12 об’єктів – пам’яток архітектури національного та місцевого значень та пам’ятки історії місцевого значення.

Замкова гора.

Тут колись височів замок Острозьких. До речі, це єдина в Україні та Європі одновежева фортеця, збережена донині. На ній можна побачити Вежу муровану, перші камені якої заклав ще Данило Острозький. Завдяки тому, що вона стоїть на досить крутому схилі, то з одного боку видається двоповерховою, а з іншого – чотириповерховою.

В одній із підвальних кімнат була криниця. За переказами, від колодязя підземний хід вів аж до Межиріцького монастиря. Та все ж легенда лишилася легендою. За декілька десятків метрів від Вежі мурованої знаходиться Богоявленський собор – типовий зразок хрестово-купольної системи зведення храмів, популярної на Волині ще до татарської навали.

Цікаво, що історики не можуть назвати точної дати спорудження святині. Є версія, що будівництво розпочалося ще за Василя Красного. Собор вважався однією з частин фортифікаційного ансамблю Острога.

Північну стіну було укріплено, а знизу виднілися бійниці. Після прийняття Острозькими католицизму собор піддали анафемі. Церква пустувала близько двохсот років, а до середини ХІХ століття перетворилася на руїни. Тільки в 1886 році храм почали реставрувати, а закінчили аж у 1891–му.

Завдяки кропіткій роботі архітектора В. Токарева собор постає перед сучасниками у всій своїй красі. У південно-західній частині Замкової гори видніється Нова вежа, котру ще нерідко називають Круглою. В історичних джерелах зазначено, що її збудовано наприкінці ХVІ століття, хоча це може бути датою зведенння верхнього ярусу.

Також відомо, що за часів правління Василя Красного Острог був оточений фортечними мурами, а перші камені в фундамент Круглої вежі заклали ще в середині ХV століття. Якщо пройтися від замку до сусіднього скверика, можна побачити монумент, присвячений 400–літтю Острозької академії.

Саме на цьому місті колись була знаменита друкарня Івана Федорова, де світ побачили Азбука та Острозька Біблія.

Ще один цікавий об'єкт – Луцька брама, що раніше слугувала однією з частин оборонної споруди Острога, а зараз тут знаходиться Музей книги. Поряд розташовувався головний вхід до міста з боку Корця та Звягеля, так звана Татарська вежа.

Таку назву вона отримала через те, що поряд знаходилося татарське передмістя. Татарська вежа має багато спільного з Луцькою брамою, проте збереглася вона не надто гарно. І, нарешті, візитною карткою міста є Острозька академія. Зараз, як і сотні років по тому, навчатися тут престижно.

З цією альма-матір'ю пов'язують імена Мелетія та Герасима Смотрицьких, Северина та Дем'яна Наливайків.

Парк розташований на перетині меж різних фізико-географічних областей, у найвужчій, східній, частині Малого Полісся – Острозькій долині. Охоплює територію заплави річки Збитинка, що протікає між мальовничими пагорбами Мізоцького кряжу та Кременецькими горами.

Тут – вузька смуга поліських ландшафтів дна річкової долини, оточена краєвидами, характерними для лісостепової зони в межах двох височин – Волинської та Подільської. Це, а також незначна кількість населених пунктів, зумовили багатство рослинного і тваринного світу парку.

Його флора налічує 861 вид рослин, мікобіота – 64 види, а фауна – 485 видів. Тут зростає 49 видів рослин і зустрічаються 52 види тварин, занесених до Червоної книги України.

Завдяки своєму розташуванню та розмаїттю ландшафтів Дермансько-Острозький національний природний парк є справжньою окрасою південної частини Рівненської області.

Піч Януша – єдина пам’ять про палац Януша Острозького – датується XVII століттям. Побачити на власні очі історико-культурну цінність можна в селі Межиріч, що знаходиться в Острозькому районі, усього в чотирьох кілометрах від Острога.

Незважаючи на те, що від величного в минулі часи палацу Януша Острозького нічого не збереглося, піч так і стоїть, незаймана часом, а самі острожани вкрай трепетно ставляться до пам’ятної архітектурної споруди.

Раніше її використовували для смоловаріння, за необхідності переоснащували під кузню, а під час бенкетів у ній смажили на рожнах дичину. Крім того, вважається, що теплом, котре йшло від печі, холодними ночами грілися вартові Троїцького монастиря.

Міські ворота (Заславська брама), що слугували оборонною брамою-вежею й південним в’їздом у місто, вперше згадуються 1596 року. Вони були складовою частиною міських фортифікацій Межиріча, тісно пов’язаних зі спорудженням усієї системи міста, в описі якого за 1708 рік знаходиться опис Заславської брами.

Завдяки проведеним у 1980 році архітектурно-археологічним дослідженням архітекторами ЛКАРМ інституту «Укрпроектреставрація» А. Новаківським і Л. Дмитровичем (ідентичність будівельного матеріалу, системи кладки, бійниць, що використані при перебудові Троїцького монастиря в Межирічі) з'ясувалося, що пам’ятку можна віднести до епохи ренесансу.

У процесі вишукувань установлено, що башта була двох'ярусною, до неї вів підйомний міст, перекинутий через рів; в’їзд знаходився на висоті 2,5 м від сучасного рівня землі. З утратою оборонного значення кладка була розібрана, а рів засипаний.

Товщина кам’яних стін на вапняному розчині коливається від 2,3 м до 2,46 м; висота руїн – від 3,35 м до 5,9 м. Стіни споруди збереглися по всьому периметру плану. У середині, у південно-східному куті, – сліди від пічки й димоходу. Східний кут південного фасаду викладений білокам’яними рустами.

Село Новомалин відоме ще з XIV століття 1392 р. Владислав Ягайло подарував цю місцевість Свидригайлу. Уже тоді тут стояв невеликий замок, що значно розширили й перебудували з початком XV ст.

Пізніше споруда перейшла до Малинських, які в XVII ст. розпочали її перебудову, доповнивши барочним палацом. Наприкінці XVIII ст. новомалинський маєток стає власністю Сосновських, при яких замковий ансамбль набув рис світської архітектури й уважався одним із найкрасивіших магнатських резиденцій на Волині.

Сьогодні новомалинський замок являє собою нагромадження руїн, завдяки яким можна розгледіти певну планувальну систему. Усі будови, у тому числі й більш пізніші, розташовувалися навколо невеликого дитинцю на невисокому пагорбі, по периметру якого на невеликій відстані один від одного були влаштовані п’ятигранні в плані кутові башти, пов’язані пряслами кріпосних стін.

Завдяки розвитку цієї кільцевої системи в зовнішніх стінах були виконані добудови: палац, флігель, каплиця, господарський корпус – усе з використанням старих основ стін. Із п`яти башт частково зберіглося три: південна, західна й північна. Фрагменти останньої видно в основі каплиці, що помітно виділяється й самобутністю вигляду, і ступінню своєї збереженості, хоча інакше, як руїнами, її теж не назвеш.

Каплиця була зведена в XVII столітті ще при Малинських на стінах оборонної башти, чим і пояснюється незвичайність її п`ятикутового плану. Романтично прикрашену псевдоготичну деталіровку та п`ять високих башенок по кутам з гострокінцевими шпилями вона отримала вже з початком XIX ст.

Автором оригінальної перебудови, можливо, був сам власник маєтку – скульптор Томаш-Оскар Сосновський (1810-1888), чиї скульптурні роботи прикрасили інтер`єр каплиці. Одна з них – «Мадонна з немовлям» – представлена сьогодні в експозиції Острозького державного історико-культурного заповідника.

Радивилівський район

Спочатку хотілося б розповісти про районний центр – славне містечко Радивилів, що згадували у своїх творах і листах письменники Лев Толстой й Оноре де Бальзак, Леся Українка й Улас Самчук, Козьма Прутков й Ісаак Бабель, воєначальники Михайло Кутузов і Мирон Тарнавський. Тут жили Петро Каверін, друг Пушкіна, літератори, композитори.

Серед найкрасивіших пам’яток варто відзначити церкву Александра Невського, засновану в 1867 році. Будівництво храму в місті було включене в число 100 церков, що зводилися за рахунок державної казни. Сьогодні ця святиня – пам’ятка архітектури місцевого значення, де можна побачити ікони художників петербурзької школи.

Наприкінці ХІХ століття в церкві зберігалися метричні книги за 1757 – 1801 роки і з 1809 року, а сповідальні відомості – з 1809 р. Праворуч біля храму заховані Баклановський Микола Васильович (20 грудня 1835 – 9 березня 1908), управитель Радзивилівської митниці, Благой Володимир Іванович (1839 – 26 лютого 1895), начальник Радзивилівського заможного округу, дійсний статний радник.

Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви», відомий також як «Козацькі Могили», – комплекс пам'яток у селі Пляшева Радивилівського району.

Це місце вшанування пам'яті тисячі козаків і селян, які брали участь у Берестецькій битві 1651 року під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

На території заповідника «Поле Берестецької битви» розташовані такі пам'ятки:

- Михайлівська церква XVII ст., де, за переказами, бували Б. Хмельницький, Іван Богун та інші козацькі полководці;

- Церква св. Георгія Переможця, розписана Іваном Їжакевичем та іншими майстрами, споруджена з початком XX ст. У нижньому ярусі – саркофаг із козацькими кістками, куди веде підземний перехід із Михайлівської церкви;

- Урочище Монастирщина – козацьке кладовище XVII ст.;

- Урочище Гайок – місце бою трьохсот козаків, які прикривали відхід війська;

- Урочище Козакова Яма – місце загибелі останнього оборонця важливого рубежу;

- Урочище Козацька Переправа – місце переправи козацького війська через річку Пляшівку, об'єкт багаторічних археологічних досліджень.

Музей заповідника експонує унікальні археологічні знахідки часів Берестецької битви 1651 року. Працює щоденно з 9 до 18 год. без вихідних та обідніх перерв.

У заповіднику знаходяться також і кістки понад 2000 загиблих донських козаків.

Рівненський район та місто Рівне

Кожне місто має свої особливості та місця, що привертають увагу як тутешніх жителів, так і туристів. Наприклад, у Рівному назвали ТОП-10 найпопулярніших місць, де варто побувати. Серед них – заклади культури, відпочинку, історичні будівлі та сучасні визначні об’єкти.

Вони прекрасні будь-якої пори року. Які саме – читайте далі. Івненський обласний краєзнавчий музей, розташований у парку Молоді, – науково-просвітницький і культурний осередок міста та регіону, головне зібрання матеріалів і предметів матеріальної та духовної культури Рівненщини. Збудований у 1834–39 роках.

Узагалі, перший Рівненський музей, що перейняв естафету першого сільського музею в Україні, організованого бароном Ф. Штейнгелем у селі Городок (8 км від обласного центру), відкрили в 1906 році. За часів Першої світової війни заклад пограбували. Відтак, багато унікальних експонатів зникло безслідно.

Уже в 20-ті роки відновили місцевий музей природничого профілю. Як свідчать джерела, подібні заклади на той час існували лише у Варшаві, Львові та Кракові. А з 1936 року в місті починає працювати господарський музей Волині, на базі якого в лютому 1940 року організовано історико-краєзнавчий музей, доля котрого подібна до першого рівненського музейного закладу. За часів Другої світової війни всі експонати вивезли до Німеччини.

Початком же існування сучасного Рівненського краєзнавчого музею можна вважати 1940 рік. Саме тоді, у лютому, на базі дієвого закладу в місті організовали історико-краєзнавчий музей, що збирає, зберігає та демонструє матеріали про історію Рівненської області та природні особливості краю.

У 1975 році музею передали приміщення колишньої гімназії (1839 р.), історія якої пов’язана з іменами Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Короленка.

Окрім навчального закладу, котрий ще мав статус реального училища, у стінах цього приміщення знаходився департамент освіти уряду Директорії, очолений Іваном Огієнком, кураторіум округу шкільного Волинського Воєводства, рейхскомісаріат України, керований Еріхом Кохом та обком КПУ.

Будинок споруджений у стилі провінційного класицизму. Вважається, що ця найкраща пам’ятка архітектури XIX століття по праву розмістила у своїх залах історичні та природні набутки Рівненщини.

Відтак, музейну експозицію повноцінно відкрили в грудні 1978 року. Нині в Рівненському обласному краєзнавчому музеї експонується та зберігається більше 140 тисяч експонатів, що демонструють археологічну, етнографічну, нумізматичну, природничу колекції, документи, нагороди, особисті речі відомих діячів краю.

Особливе місце в музейній збірці належить творам волинського іконопису, предметам козацької доби, колекції стародруків та роботам уродженця Рівненщини, відомого європейського скульптора Томаша-Оскара Сосновського. Щороку музейні фонди поповнюються новими надходженнями, що є результатом наукових експедицій, праці зі старожилами, колекціонерами, краєзнавцями.

Парк культури та відпочинку імені Т. Шевченка знаходиться в центральній частині Рівного. Це – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва занальнодержавного значення в Україні. Його площа становить 32 га.

Сад-парк заснували наприкінці XVIII ст. у фільварку Любомирських «Гірка». У жовтні 1939 року після встановлення в Рівному радянської влади його вирішили створити на території колишнього фільварку «Гірка». Ім’я Тараса Шевченка парк отримав у 1940 році з нагоди 125-річчя від Дня народження поета.

Навесні 1941-го року у зв’язку з 80-річчям від дня смерті Великого Кобзаря тут установили йому перший пам’ятник. У 1947 році площа парку збільшилася до 11-и гектарів, а з початком 1950-х рр. він ще значно розширив свою територію.

Із розваг із початком 1960-х на території парку діяли планетарій, стрілецький тир, кімната сміху, читальна й телевізійна зала, танцювальний майданчик, літні театр і ресторан. Тоді ж провели заходи з упорядкування території центрального міського парку, межі якого розширили до сучасних. Згідно з документами міського виконавчого комітету, у 1966 році його площа становила 33 гектари.

У 1977–1984 рр. проводилася реконструкція парку, у результаті чого він поповнився новими видами: створили каскад басейнів із фонтанами, оточеними вербами; навесні 2000 року посадили 670 дерев (ялини, сосни, туї, берези, липи, клени) та 50 кущів. Станом на 2016 рік теритоорія займає 32 га і має 5 зон – тихого відпочинку, активного відпочинку, видовищних споруд, спортивний та дитячий сектор.

Усього тут нараховується близько 5 540 дерев і 14 200 кущів. З початком 2010-х років вік окремих дерев сягав 150–200 років. У парку налічується 160 видів дерев і чагарників, більшість із яких – екзоти: північно-американські (ялина Енгельмана, сосна Веймутова, катальпа бігнонієвидна, клен, дуб червоний), далекосхідні (бархат амурський), південно-європейські (форзиція європейська, каштан їстівний, самшит вічнозелений), види з Китаю, Японії, Середньої Азії (біота східна, магнолія Суланжа, айлант високий, айва японська).

Хотілося б згадати і про місцевий зоопарк, адже сюди приїздять туристами не лише жителі області, а й відвідують його приїжджі з сусідніх областей. Рівненський зоопарк – один із наймолодших в Україні. Він починав створюватися в 1982 році та розбудовується практично щодня.

Сьогодні його територія становить аж 13,5 гектари, де живе 150 видів тварин (близько 500 екземплярів). У Рівненському зоопарку – першому в Україні, куди були завезені полярні вовки з Чехії, та який отримано потомство від них, – можна побачити 24 види тварин, занесених до міжнародної Червоної книги та Червоної книги України.

А свою історію звіринець починає з 1982 року. Тоді, за ініціативою Рівненської обласної організації Українського товариства охорони природи, на східній околиці міста було виділено земельну ділянку площею 11,17 га та розпочато її благоустрій.

Перших мешканців – представників місцевої фауни – завезли з лісових господарств області та з колекції обласного краєзнавчого музею. Це були дикі кабани, вовки, лисиці, лось. З цирку привезли бурого ведмедя, який довго тішив відвідувачів зоопарку і дожив тут до похилого віку.

А згодом розпочалася активна співпраця з зоопарками тоді ще Радянського Союзу. Так, тут з’явилися мавпи, олені, бізони, верблюди, гімалайські ведмеді, різноманітні птахи.

Нині зоопарк – це колекція з 150-и видів тварин, улюблене місце родинного відпочинку. Основна частина звіринцю – це залишки старого фруктового саду та єдиний у межах міста природний лісовий масив площею 4,7 га. На території зоопарку знаходиться більше 130-и видів деревних, чагарникових і трав´янистих рослин.

Ще одна цікавинка, котрою пишається місто, – це Рівненський обласний академічний український музично-драматичний театр, розташований у само́му середмісті Рівного в спеціально збудованому приміщенні. Заснований у 1939 році.

Початок творчого життя театру ознаменувала вистава «Любов Ярова» К. Треньова. Згодом колектив здійснює постановку «Грози» О. Островського, «На Вкраїні милій» І. Чабаненка та інші.

З початком війни в червні 1941 року театр припинив свою діяльність. Більшість акторів змушені були залишити місто, деяких розстріляли гітлерівці, а частина під керівництвом режисера Анатолія Демо-Довгопільського працювала у створеному німецькою владою драматичному театрі. Коли його заарештували й розстріляли, театр занепав. Остання вистава воєнних років, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, відбулася 31 січня 1944 року.

У червні 1944-го театр відновлює діяльність. Для творчого посилення трупи залучають акторів Мелітопольського драматичного театру, евакуйованих з Уфи. Новий театральний сезон відкрився 1 травня 1945 року.

Протягом 15-и років театр працює у пристосованому приміщенні будинку культури будівельників, часто гастролює. У Рівному вперше на українській сцені ожили безсмертні образи великої шекспірівської трагедії «Король Лір».

Нині театр активно розвивається. Репертуар збагачується новими цікавими виставами, а колектив – талановитою молоддю. Окрім великої, працює мала сцена, розрахована на 100 глядачів. За світловим та звуковим обладнанням вона є однією з кращих в Україні.

Ще однією цікавою локацією в районі є так званий «Тунель кохання», більш відомий завдяки своїй романтичній назві, що отримав, згідно з легендою, завдяки трагічній історії двох закоханих. Молодий інженер з Польщі закохався в дівчину з Клевані. Він запропонував прокласти залізничне полотно з селища Клевань до Оржева прямо через ліс.

Замовники й гадки не мали, що таким чином закоханий по вуха інженер проклав короткий шлях до своєї коханої дівчини, котра була православною, але закохалася в католика, чим не на жарт обурила своїх батьків. Так їм і не судилося бути разом: хлопець повернувся до Польщі, а вона вийшла заміж за іншого.

Краса природи й історія кохання, пов'язана з тунелем, мимоволі започаткувала традицію: закохані пари й молодята відвідують це місце, разом на щастя саджають тут квіти, влаштовують весільні фотосесії.

Відомо, що подібного тунелю в Україні більше немає. Раніше в довколишніх селах розташовувалися військові бази, дорогу до яких замаскували деревами. Із двох боків їх постійно підрізали, тому вони почали густо рости вгору. За деякий час дерева утворили «живий коридор».

Руїни замку Вишневецьких у Тайкурах, що на Рівненщині, є пам'яткою архітектури кінця ХVІ – початку ХVІІ століття. Його поява зумовлена наданням 1614 року місту Магдебурзького права, а з ним й обов’язку – замість дерев’яної фортеці побудувати кам’яний замок, що і зробив військовий і державний діяч Руських земель та власник Тайкурів Юрій Вишневецький.

Твердиня, захищена глибоким ровом, через який протікала річка Сорока, стала основною оборонною спорудою місцевості того часу. Сьогодні від колись потужного замку залишилися одні стіни, найкраще збереглася південна дозорна башта.

Музей Першокниги, присвячений історії написання книги «Пересопницьке Євангеліє», – частина культурно-археологічного центру в центрі села Пересопниця Рівненської області. Також комплекс включає археологічний музей і конференц-зал.

Найголовніший об’єкт експозиції музею Першокниги – факсимільний експонат копії книги «Пересопницьке Євангеліє», вага якого становить дев’ять кілограмів. Євангеліє – національний символ, на якому складає присягу на вірність народу кожен новообраний президент України.

Реліквію створили в селі Пересопниця, що в документації Київської Русі вказується як значуще місто, де розміщувалася резиденція синів Юрія Довгорукого. Монголо-татарське військо перетворило град у руїни, і на його місці з’явилося село. У XVI столітті на території Пересопницького монастиря була закінчена робота над рукописним Євангелієм.

Рокитнівський район

Серед найцікавіших пам’яток Рокитнівського району потрібно виокремити природні пам’ятки, а саме Осницький заказник, що знаходиться в 125-и кілометрах від обласного центру і є загальнозоологічним заказником місцевого значення та захищається державою.

Заказник, площа якого становить 300 гектарів, заснували в 1979-му з метою захисту бобрів, які обжили територію навколо річки Леви з 1955 року. Цих тварин можна зустріти тут повсюди. Нині на території заказника забороняється полювати, а бобри знаходяться під захистом Бернської конвенції з моменту його заснування. Місцевість складається здебільшого з лісових масивів і безлічі заболочених ділянок та каналів. Знаходиться у відомстві Рокитнівського лісництва.

На півдні старовинного села Залав’я, що на Рівненщині, у 1980-х роках був створений Залавський ботанічний заказник місцевого значення, перша письмова згадка про який датується 1600-м роком.

У 1983-му його межі були дещо розширені. Площа заказника нині становить понад 3000 га у веденні Залавського лісництва, що підпорядковується державному підприємству «Рокитнівський лісгосп».

Створювалася ця природоохоронна територія для збереження природнього лісо-болотного комплексу. Територія заказника рівнинна, похило знижується на північний захід. Навіть максимально піднесена його точка в південній частині знаходиться на висоті, що не перевищує 182 м над рівнем моря.

На півночі вона сягає заввишки 165 м. Із західного й південного боку територію обрамляють піщані дюни та пагорби еолового й льодовикового походження. Виростають тут малопродуктивні лісу, що складаються в основному з сосен із вкрапленнями беріз. На заболочених низовинах можна бачити великі ягідники болотної журавлини.

Ще одна цікава пам’ятка в районі – це Юзефінський дуб, розташований неподалік від села Глинне (Рокитнівський район) на території урочища «Юзефинська Дача», посеред місцини, що зветься Радзивилівською пущею.

Це – дерево-рекордсмен, котре ще називають «Деревом князя Ігоря», оскільки, за легендою, дуб був свідком його походу 945 р. Дерево заввишки близько 20-и метрів знаходиться в украй поганому стані: залишилися всього дві живі гілки.

Юзефінський дуб, котрому понад 1300 років, – найстаріший в Україні, про що свідчить Книга рекордів нашої держави. Точні його виміри засвідчили, що обіймище дерева становить 7,90 метри, висота – до 20 метрів, вік – близько 1000 років.

Загалом в Україні взято на облік 3295 унікальних дерев віком понад сто років. У 2010 році Юзефинський дуб став призером Всеукраїнського конкурсу «Національне дерево України», посівши 2-е місце в номінації «Історичне дерево України».

Сарненський район

Сарни – районний центр на півночі Рівненщини. Населений пункт дістав назву від назви сусіднього села, котре так іменували тому, що колись тут водилося багато сарн (серн) – диких кіз.

Серед пам’яток варто відзначити Костел Преображення Господнього, розташований у центрі міста Сарни Рівненської області. Це сіра кам’яна будівля, зведена в міжвоєнний час за панування особливого архітектурного стилю – функціоналізму.

Парафія заснована в 1921 році. Спочатку служби Божі відправляли в дерев’яному костелі. 1936 року на місці дерев’яного розпочато будівництво нового костелу під покровительством Преображення Гос¬под¬нього.

Безпосереднє відношення до появи святилища мають студенти Ягеллонського університету, що в Кракові. Вони створили проєкт храму, а також пожертвували на його будівництво гроші. У процес зведення церкви втрутилася й місцева влада, яка вирішила, що для вірян буде достатньо мати основну будівлю костелу, тому дзвіниця так і залишилася недобудованою.

Друга світова війна не дала закінчити спорудження, але, на щастя, костел уже накрили дахом. Унаслідок війни й тогочасних політичних подій більшість прихожан виїхали до Польщі або загинули.

У Сарненському історико-етнографічному музеї, відкритому 6 листопада 1974 року як краєзнавчому, зібрані історичні пам'ятки, колекція старовинного одягу, предметів побуту, що ознайомлюють із промислами й ремеслами поліського краю.

У 1978 році експозиція музею поповнилася експонатами, розміщеними просто неба. Нині тут налічується понад 7000 експонатів основного фонду та стільки ж – науково-допоміжного.

Дерев'яна Троїцька церква в Сарнах – одна з найстаріших пам'яток дерев'яного зодчества Полісся. Збудована в селищі Доротичі в 1725 р на кошти поміщика А. Прушинського.

Спочатку Троїцький храм мав дві бані, але з часом, завдяки зусиллям настоятеля отця Іоанна, звели третій – над дзвіницею. Того ж року спорудили будинок для священника, що й нині стоїть біля церкви. Престол у храмі один – на честь Святої Трійці.