Полтавська область

Великобагачанський район

У районному центрі розміщена цікава пам’ятка як свідчення героїчних подій, що відбувалися на території нашої держави.

Історичні відомості свідчать про те, що під час боїв між військами гетьмана Івана Виговського й полтавського полковника Мартина Пушкаря, у якого в розпорядженні перебували Балакліївська та Богацька сотні, військо Пушкаря вщент було розбито.

Унаслідок поразки Миргород, Багачка, Устивиця та ще декілька сіл і містечок відійшли до Виговського. Ці населені пункти періодично грабували татари, союзники гетьмана. На Багачку налетів цілий загін татар. Багато мешканців повбивали і взяли в ясир (полонені, яких продавали на невільничих ринках Кафи та Гезлеву).

Загиблих місцевих жителів та козаків поховали у великій братській могилі. А за деякий час козаки, які поверталися з Січі, привезли з собою камінь, що встановили на могилі. Через необережні роботи в місцевому глиняному кар'єрі могила була зруйнована, а кам'яна брила переміщена на інше місце.

У 2002 році козацький камінь та фігуру козака у Великій Багачці перенесли на гору. До слова, дерев'яну фігуру виготовив місцевий віртуоз Валентин Коваленко. Планується збудувати у Великій Багачці козацький форпост і сторожову вежу. Коли приїдете сюди, відвідайте також 750-тилітній дуб та підвісний міст через річку Псел.

Таким чином, любителям козаччини обов’язково потрібно відвідати «Козацький камінь».

Крім того, у районі знаходиться певна кількість природоохоронних територій – об'єкти місцевого значення:

- ландшафтний заказник «Байраківський»;
- ландшафтний заказник «Географічний центр Полтавщини»;
- ботанічний заказник «Кут»;
- ботанічна пам'ятка природи «Дуб черешчатий» у селищі Велика Багачка;
- ботанічна пам'ятка природи «Дуб черешчатий» у селі Мар'янське.

Гадяцький район

Гадяцький район дуже багатий на пам’ятки. Тут і сакральні пам’ятки, і численні храми, які не можуть не захоплювати своєю автентичністю. Почнімо з пам’ятки архітектури загальнодержавного значення – Успенської церкви, а точніше з її цегляних руїн, що знаходяться в селі Лютенька.

Святиня є етапним архітектурним витвором українського Відродження. Мурована, дев'ятидільна, хрещата, п'ятибанна, холодна. Гранчасті рукави просторового хреста увінчані двозаломними верхами. Аналогічним є і центральний верх, лише баня його набагато ширша. Одноярусні приміщення в міжрукав'ях квадратні, їх понижені обсяги підкреслюють стрункість і масштабність бічних компартиментів, пірамідальність центричної композиції.

Одна з найдосконаліших за пропорціями дев'ятидільних споруд. Відзначалася гармонійністю частин, оригінальністю архітектурного рішення кожної грані, порталів, віконних обрамлень, карнизів тощо. З західного боку був невисокий, оригінальний за формою, двох'ярусний ґанок у вигляді гранчастої ротонди. Успенська церква – одна з рідкісних пам'яток, що в муруванні стін мала внизу дерев'яні бруси – зв'язки, а також залізні затяжки у п'ятах підпружних арок.

Храм був трьохпрестольний, з приділами в ім'я архангела Михаїла і св. Трійці, мав різьблений п'ятиярусний іконостас – один із найошатніших на Лівобережній Україні (знищений у І пол. ХХ ст.). З початком ХІХ ст. із заходу споруджено чотирьох'ярусну дзвіницю.

У 1887–1890 рр. її розібрано й натомість збудовано муровану двох'ярусну в архітектурних формах історизму. Обабіч дзвіниці зведено дві брами. 1-й ярус – прямокутний тридільний, 2-й – двоповерховий восьмерик із верхнім арочним ярусом дзвону, увінчаним восьмигранним куполом із переломом і ліхтариком.

За даними археології, дерев'яна церква на місці Успенської існувала до 1687 року, коли вівтарну частину кам'яної звели точно навколо попередньої споруди.

Гетьмана Івана Брюховецького поховали у збудованій ним же Богоявленській церкві в Гадячі. Пізніше, як свідчить історик Грановський, його прах перенесли в містечко Лютеньку. Причиною цьому послугувало те, що Богоявленська церква тоді була в запустінні. «Зберігся місцевий переказ, що при відкритті могили Брюховецького, для перевезення останків його в м. Лютеньку, труна була знайдена висячою на товстих залізних ланцюгах».

Після перепоховання труну з прахом гетьмана на тих же масивних ланцюгах прикріпили у склепі під Успенською церквою.

У 1954 році святиня, як пам'ятка архітектури, охороняється державою. У 1955-му під керівництвом арх. П. Захарченка розроблено проєкт із реставрації, що передбачав відновлення гіпотетичних первісних форм п'яти верхів, спотворених перебудовою 1890 року.

Окрім власне Михайла Бороховича, в Успенській церкві було перепоховано прах гетьмана Івана Брюховецького. Пам'ятник почав руйнуватися і в 1974-му його підірвали, у результаті чого звалилися чотири з п'яти куполів. У 1983 році була розібрана дзвіниця. У 1985-му підірвали рештки храму.

У 2008–2010 роках проводилася археологічна експедиція Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка та Полтавського краєзнавчого музею. На місці церкви археологи знайшли одяг української козацької старшини початку XVIII століття, поховання дружини полковника, унікальну «портретну» ікону та інші неординарні артефакти.

У 2012 році на місці руїн розпочато будівництво дерев'яного храму протоієреєм Василем (Лило). Святиня споруджується за добровільні пожертви релігійної громади (без генерального спонсора).

У 2015 році відбулося освячення наріжного каменю майбутнього храму з благословення митрополита Полтавського і Миргородського Філіпа протоієреєм Степаном (Кавчак), протоієреєм Василем (Лило).

Свято-Покровська церква знаходиться в селі Плішивець Гадяцького району Полтавської області. Це єдиний в Україні мурований дев'ятибанний храм, що зберігся донині. Рішенням виконкому Полтавської обласної ради народних депутатів № 250 від 27.05.1969 р. будівлю взято під охорону держави як пам'ятку архітектури місцевого значення.

А постановою Ради Міністрів УРСР № 442 від 16.09.1979 р. Покровську церкву взято під охорону держави як пам'ятку архітектури республіканського значення. Споруджувалася церква в 1902–1906 рр. Архиєпископ Парфеній (Левицький) та сільська громада висловили побажання архітектору-художнику І. С. Кузнецову: храм мав бути мурованим і схожим на відомий дерев'яний Троїцький собор у місті Новомосковську (нині Дніпропетровської області).

Архітектор зміг не лише запроєктувати в камені точну копію знаменитої козацької церкви, щоправда у зменшеному розмірі (2/3 від об'єму оригіналу), але й удосконалив силует майбутньої святині. По завершенню будівництва перед громадою постала монументальна дев'ятибанна споруда, що підіймалася вгору над р. Псел і котру було видно за багато кілометрів.

З початком 1930-х рр. релігійну громаду зняли з реєстрації, а церкву закрили. Дзвіницю, огорожу, ґанки та фонтан із басейном розібрали, а цеглу використали як будівельний матеріал.

Релігійна громада відновила діяльність у ході тимчасової німецької окупації села в 1942 р. Під час німецько-радянської війни споруда постраждала від прямих попадань снарядів у будівлю з півдня, наслідком чого стали кілька наскрізних пробоїн у стінах. 14 лютого 1948 року органи радянської влади зареєстрували споруду під номером 310. Для релігійних богослужінь слугувало приміщення колишньої церкви площею 150 кв. м. Громаду зняли з державної реєстрації в 1960 р.

У 1989 р. розпочалися роботи по реставрації споруди за проєктом архітекторів В. І. Касьяненка, В. А. Павленка, С. П. Петрової. Однак роботи були виконані неякісно і не в повному обсязі, а в 1990 р. церкву передали сільській релігійній громаді.

Покрова Пресвятої Богородиці в с. Крутьки (тепер входить до с. Сари) споруджена в 1894–1895 роках поряд зі старим храмом.

Точна дата зведення першої святині на честь Гадяцького полку не встановлена. З джерел відомо, що в 1746 р. вона «уже перестроена за ветхостью».

У селі Вельбівка знаходиться ще один храм, також вартий уваги. У 1865–1966 роках тривало будівництво нової святині, що мала замінити стару стодвадцятип’ятилітню церкву. Храм мав типовий вигляд того часу.

Час будівництва першої дерев'яної церкви в ім'я Святої Живоначальної Трійці невідомий. Найдавніша згадка про неї датується 1740 роком, коли на місці старого храму збудували нову, тридільну, трибанну церкву з двозаломною покрівлею на квадратній центральній дільниці, з однозаломною – на східній вівтарній та західній. Покрівлю та бані храму вкрили білою олійною фарбою. У 1864 році старий, перенесений із попередньої церкви іконостас замінили новим.

На 1902 рік церква володіла островом на р. Псільчик, мала церковний будинок. Діяла жіноча церковно-приходська та земська школи, безкоштовна бібліотека-читальня.

У 1906 році церква передала Служебник київського друку 1629 року (не зберігся) до збірки колекції Полтавського єпархіального давньосховища. За роки тимчасової німецької окупації релігійна громада відновила діяльність села у храмовому приміщенні.

У Гадячі є ще одна пам'ятка національного значення – церква в ім’я Всіх Святих, споруджена в 1830–1836 рр. на міському кладовищі. У 1895-му і 1901-му вона значиться як приписна до соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці.

У 1901 році святиня володіла церковним капіталом у сумі 2054 руб. 1902-го мала церковну сторожку, 12 дес. землі під кладовищем. Релігійна громада відновила діяльність під час німецької окупації. Діяла за післявоєнних часів.

Мурована, потинькована, тридільна, однобанна, з круглою центральною частиною, напівкруглою апсидою та квадратним бабинцем. Великий напівсферичний купол на невисокому циліндричному барабані надає споруді приземкуватого вигляду. Над прямокутною західною частиною – квадратна дзвіниця, увінчана гранчастим шпилем.

Західний фасад споруди вирішений у вигляді чотирьохколонного портика з аттиком. Простір між колонами закладено. З південного та північного боків до церкви примикають дерев’яні тамбури.

Історія міста тісна переплетена з історією знаменитого українського роду Драгоманових. У Гадячі працює літературний будинок-музей родини Драгоманових. Музей був створений у 1991 році, розпочав роботу у вересні 1995 року.

Різноманітні експонати широко відображають Гадяцький період життя родини Драгоманових у їхньому родинному гнізді. Тут зберігаються речі, які належали особисто Олені Пчілці, Лесі Українці, Михайлу Драгоманову.

Музей тісно співпрацює з навчальними закладами та різноманітними організаціями міста та району; проводить екскурсії, виставки, уроки-лекції, зустрічі з творчими людьми.

Музей сприяє духовному відродженню, естетичному вихованню та задоволенню культурних потреб населення не тільки міста Гадяча, а й всієї України.

У Гадячі проживав і працював засновник хасидського руху Хасад - Рабі Шнеур-Залман бар-Баруха із Ляд. Численні релігійні паломників з усього світу протягом року приїжджають на його могилу помолитися і попросити допомоги у наставника.

Ще одна цікавинка Гадяча - суперслід – відбиток ноги людини, таємничо втиснутий у поверхню стародавнього гранітного валуна. Однак чи знаходиться цей камінь у Гадячі, наразі невідомо.

Глобинський район

У Глобинському районі знаходиться найвища точка Лівобережної України – гора Пивиха заввишки 168 метрів. На сьогодні це ландшафтний заказник місцевого значення площею природоохоронної території у 165 гектарів, історико-геологічна пам'ятка.

Гора Пивиха – унікальне місце, утворене під дією льодовика, одна з наймальовничіших територій Полтавщини. Навіть зараз на обривах височини знаходять скам'янілості часів Льодовикового періоду: рослини, молюсків, корали, морських їжаків, залишки кісток мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів.

Природа тут надзвичайно красива, однак варто бути надзвичайно обережними: можуть трапитися зсуви. Місцева влада проводить «Пивиха фест», щоб зібрати кошти на укріплення території.

Гребінківський район

Гребінківський район – це ще один регіон, що потрібно віднести до туристичних місць Полтавщини. На його території знайдено вироби пізньопалеолітичного часу.

У районному Будинку культури розміщена музейна кімната Є. П. Гребінки. Подібне приміщення є також у Мар’янівському сільському клубі. Ім’ям байкаря названо вулиці в населених пунктах району та райцентрі. На могилі письменника в селі Мар’янівка, а також у м. Гребінка встановлено його погруддя. У місті видається газета «Гребінчин край», діє районна телестудія «Гребінка».

Зоологічна пам’ятка природи місцевого значення «Садки» розташована на території Мар’янівської сільської ради. За типом – кластерна і складається з 4-х фрагментів загальною площею у 3,4 га. Це – залишки селянських хуторів 30-х років минулого сторіччя.

Такі природні ділянки з успіхом слугують крупним тваринам місцями для розмноження. Тут є умови для борсука звичайного, який може привести потомство. Цей вид унесений до регіонального списку рідкісних видів тварин і рослин Полтавської області.

У с. Мар’янівка розташована ботанічна пам’ятка природи місцевого значення «Мар’янівський ковильник» площею 1 га. Знаходиться на недієвій території сільського цвинтаря, що не переорювалася протягом багатьох років. Тут склалися сприятливі умови для відновлення природних степових угруповань, близьких за своєю структурою до прадавніх степів.

Наукову цінність об’єкта становлять угрупування ковили волосистої, занесеної до Червоної книги України. Наразі рослина покриває площу 20 м².

У с. Майорщина розташовані пам’ятки природи «Дуби черешчаті» та «Соснова алея» – залишки садово-паркових ансамблів минулих віків. Сосни тут незвичайні, кримського походження. У районі, у с. Бесідівщина, знаходиться Корсаківський дендропарк ім. Г. Перевери – пам’ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення площею 27,4 га.

Більше 35-и відсотків дерев – віком понад 50 років, що, безумовно, має надзвичайне рекреаційне значення для людини. Окрім того, це ще й прихисток для тварин.

Поблизу розташований гідрологічний заказник «Пологи», особливу цінність якого становить птаство. Проведені дослідження, унаслідок яких виявлені рідкісні породи червонокнижного луня польового, рідкісного білощокого крячка та малого підорлика. Цей заказник може бути базою для організації орнітологічних екскурсій.

У с. Ульянівка є 2 унікальні природно-історичні святині. Це – старовинні курганні могильники на цвинтарях. З одного боку, вони мають свою історико-культурну цінність, як своєрідні піраміди українського степу. З іншого – земля на місці цих поховань не переорювалася протягом сторіч.

Тому тут збереглися залишки типової степової рослинності. Є й два червонокнижні види: ковила волосиста та астрагал шерстисто-квітковий. Що стосується астрагалу, то він формує повноцінну популяцію, котрої немає на сотні кілометрів навкруги.

У «Пологах» та «Бурівщині» є можливість організувати спостереження за птахами. В обідню спеку відвідувачі можуть провести час у Корсаківському дендропарку ім. Г. Перевери. Ті ж, хто має бажання побачити, як виглядали первозданні степи, мають відвідати пам’ятки природи «Улянівські могили» та «Гострі могили».

Поблизу с. Бесідівщина знаходиться Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва ім. Г. Перевери, заснований у 1946 році. Його площа – 27,4 га. Більше 35-и відсотків дерев території мають вік більше 52-х років.

Поблизу с. Олександрівка розташована ще одна перспективна пам’ятка природи – куполоподібний курган, укритий ковилою волосистою.

У с. Короваї виявлено ботанічну пам’ятку природи місцевого значення «Тополя». Заввишки це дерево – 32-34 м, обхват стовбура на висоті 1,3 м становить 542 см. Незважаючи на свій вік (близько 120-и років), воно продуктивно розвивається. За переказами місцевих жителів, дерево посаджено матір’ю місцевого жителя Афанасія Саволенка в 1896 році.

Диканський район

Прекрасний, колоритний район, оспіваний у переказах. Регіон просто необхідно відвідати любителям української культури, бо тут є, що побачити. Кочубеївські дуби в Диканьці Полтавської області вважають одним із 100 природних чудес України.

Ідеться про декілька давніх дерев, збережених від діброви, що оточувала родовий маєток Кочубеїв. Звідси й походить їхня назва. Це пам'ятка природи, що входить до ландшафтного парку «Диканський». Для гостей Кочубеївські дуби є однією з візитних карток Полтавщини.

Диканський район розташований у північно-східній частині Полтавської області на вододільному плато між Пслом і Ворсклою в середині Придніпровської Лівобережної низовини. Поверхня – слабохвиляста рівнина, порізана балками та ярами, полого підвищена на північний схід до 170-190 метрів над рівнем моря.

Найбільша річка, що тут протікає – Ворскла (з притоками Добришин і Ковжига). Вона впадає у Дніпро. Менш наповнені й пересохлі річки – Вільхова та Середня Говтва, що зливаються в одне русло, несуть свої води до Псла. У районі багато ставків та озер.

У 1994 році створено регіональний ландшафтний парк «Диканський» площею 11 945 га, куди увійшли 7 природоохоронних об’єктів: Парасоцький ліс – пам’ятка природи загальнодержавного значення, Бузковий гай – ботанічна пам’ятка природи, Кочубеївські дуби – пам’ятка природи вікових дерев, Фесенкові горби – загально-зоологічний заказник, Писарівщинський лісопарк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, Ялиновий гай та Виходи пісковиків.

За межами ландшафтного парку знаходяться: Пустовітка – ботанічний заказник, Яворівщина – заповідне урочище та Лісосмуга О. О. Ізмаїльського – ботанічна пам’ятка природи. Флора вищих судинних рослин нараховує понад 600 видів, серед яких – 50 є рідкісними. Фауністичний комплекс нараховує близько 250 видів.

І досі живе в народі історія, пов’язана з Бузковим гаєм. Було у впливового діяча князя В. П. Кочубея тринадцятеро дітей. Одна донька, Ганна, тяжко захворіла. Не допомогли хворій ні столичні розваги, ні європейські ліки, ні далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чимось незвичайним, якоюсь дивовижною красою.

Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених з-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки, плекаючи надію весняним бузковим буйноцвітом зцілити доньку.

І ось навесні привезли в гай згасаючу Ганну. Щоб дорогою дівчина відчула більше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку – до Москви залізницею, далі – пароплавом по Волзі та Каспійському морю, кінною каретою – через Кавказ, потім – лагідні Чорноморські хвилі, сонячний Крим, подорож Дніпром.

Як і очікувалося, Бузкова яма справила неперевершене враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок – відійшло й життя молодої дівчини.

За легендою, біля одного з велетенських дубів, що зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом України Іваном Мазепою. Це дерево так і називалося в народі: дуб Марії, або дуб Мазепи. Народне повір’я свідчить: притиснувшись до могутнього дуба, можна й собі перейняти його здоров’я, міць та довголіття.

Збереглися й залишки печерного скиту, заснованого в лісовій хащі на схід від Диканьки до 1602 року. Це було ціле підземне містечко, що складалося з 8-и печер, з’єднаних розгалуженими ходами, і системи підтримування життєдіяльності ченців.

Унизу, у Вовчім Яру, збереглася стародавня криниця з колись джерельно-чистою водою, звідки ченці, певно, брали воду. Восени 2005 року після пам’яткоохоронних досліджень відкрито туристичний маршрут «Печерний скит».

На території району є декілька пам’яток архітектури. У смт. Диканька – Тріумфальна арка (1820 р.), Свято-Миколаївська церква (1794 р.), Дзвіниця Свято-Миколаївської церкви (1810-1827 рр.), Свято - Троїцька церква (1780 р.), у с. Великі Будища – Троїцька церква (1819 р.).

Тріумфальна арка була споруджена в 1820 році на честь приїзду в Диканьку імператора Олександра І (у 1817 році) і слугувала парадним в’їздом до садиби Кочубеїв.

Автор проєкту – академік архітектури Луїджі Руска. Це єдиний в Україні пам’ятник культури, що увінчує тріумф перемоги Російської імперії у Вітчизняній війні 1812 року з французами.

На південній околиці Диканьки, під лісом, виокремлюється білокам’яна Миколаївська церква (1794 р.) ротондальної форми. Її будував у стилі класицизму видатний зодчий М. О. Львов, уперше застосувавши систему подвійного купола, що знайшла своє відображення пізніше на спорудженні знаменитого Казанського собору в Санкт-Петербурзі.

Миколаївська церква започаткована на цьому місці ще в XVII ст. з благословення Лазара Барановича. І досі в народі живуть перекази про чудотворну силу ікони Миколи-угодника.

Вражає своєю витонченістю вирізьблений із мореного дуба іконостас, під церквою знаходиться родовий склеп Кочубеїв, де в саркофагах з італійського мармуру поховано п’ять князів і три княгині. Дзвіниця збудована за проєктом Луїджі Руска (1810–1827 рр.). Мелодійний спів її 8-мипудового дзвону колись було чути аж на околицях Полтави.

Троїцька церква зведена 1780 року в стилі бароко на місці знесеної дерев’яної Хрестовоздвиженської святині в історичному центрі села. Ходили до неї переважно козаки, тут було відкрито й церковно-приходську школу.

Під правим криласом поховано будівничого храму П. В. Кочубея з його дружиною Уляною Безбородько. Троїцька церква – єдина в Україні пам’ятка архітектури, тісно пов’язана з творчістю М. В. Гоголя, який часто бував у ній і змалював у повісті «Ніч перед Різдвом».

Основні пам’ятки Диканьки: пам’ятники Т. Г. Шевченку й М. В. Гоголю; скульптури гоголівських героїв Оксани і Вакули; меморіальний комплекс воїнам-односельцям; братська могила жертв фашизму; пам’ятник бойової машини часів Другої світової війни «Катюша»; пам’ятний знак на честь військ Воронезького і Степового фронтів, які звільнили Диканьку від німецьких загарбників; пам’ятний знак на місці спостережного пункту «Катюш».

Братські могили радянських воїнів та пам'ятні знаки полеглим воїнам-односельцям знаходяться в селах Василівка, Андріївка, Байрак, Балясне, Великі Будища, Велика Рудка, Водяна Балка, Орданівка, Стасі, Надежда, Ландарі, Нелюбівка, Чернечий Яр, Писарівщина, Петро-Давидівка, Чапаєвка, Дячкове.

У районному центрі варто звернути увагу на прекрасний Диканський історико-краєзнавчий музей ім. Д. М. Гармаша, створений 1959 року з ініціативи педагогічного колективу середньої школи та вчителя історії Т. А. Перцюка, чия праця на ниві історико-краєзнавчої та пошукової діяльності була відзначена орденом «Знак Пошани».

Музей спочатку діяв на громадських засадах. 1967 року йому присвоєно звання народного, а з грудня 1978 заклад отримав статус державного. Нині підпорядкований Міністерству культури і туризму України.

Зіньківський район

Найбільша кількість архітектурних пам'яток зосереджена на головній у райцентрі Воздвиженській вулиці, де збереглися будівлі дворянства (1912), чоловічої гімназії (1912), купця Воздвиженського у стилі раннього романтичного модерну з елементами готики (1897), кінотеатру «Ілюзіон», Народний будинок (тепер спортивна школа). В Опішні по вулиці Партизанській залишився будинок гончарного навчально-показового пункту у стилі українського модерну, зведений у 1916 році.

Найстарішою культовою спорудою в районі вважається Різдвяно-Богородицька церква села Малі Будища. Цей дерев'яний на мурованому цоколі храм зводився протягом 1887–1892 років. Загалом більшовицька політика нещадно ставилася до культових споруд району.

Так, в Опішні за роки радянської влади поступово закрили й розібрали п'ять із п'яти храмів, ущент зруйнували Преображенську церкву у Глинському тощо. У новітній час церковне життя почало відроджуватися, а разом із тим стали будуватися нові храми.

Крім того, у Зіньківському районі нараховується 4 пам'ятки монументального мистецтва.

У 1960–1970-х роках у Зінькові спорудили пам'ятники: бюсти розвіднику Саші Саранчі, двічі Герою СРСР маршалу Толбухіну Ф. І. (Соколівщина), Петровському Г. І. (с. Новоселівка).

З початком ХХІ сторіччя в регіоні активно встановлюються постаменти-бюсти Тарасу Шевченку. Такі погруддя відкрито в Зінькові, Довжику, Опішні. Громада останньої збирає кошти на спорудження пам'ятника гончарству.

На території регіону знаходяться братські могили (38 – радянських воїнів та 6 – учасників установлення радянської влади), пам'ятні знаки полеглим воїнам-землякам (23), меморіальні комплекси з вічним вогнем – у Зінькові та Опішні (2).

У райцентрі також відкрито пам'ятні знаки учасникам бойових дій в Афганістані, усім загиблим; в Опішні – учасникам бойових дій на території інших держав та учасникам ліквідації аварії на ЧАЕС.

В Опішні на фасаді будинку Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства розташована стіна гончарної слави. Тут установлено 15 меморіальних дощок митцям, чия діяльність пов'язана з селищем. У Зінькові на честь 400-річчя від дня заснування міста зведено стелу.

Карлівський район

У Карлівському районі Полтавської області з глибокою шаною ставляться до історії народу і свідченням цьому є те, що в регіоні більше трьох десятків пам’яток історії. Це не може не радувати, адже повага – головна ознака мудрої нації.

Кобеляцький район

Скільки не мандруй Україною, все одно можна зустріти щось нове й унікальне. Як-от церкву в селі Марківка Кобеляцького району. Дерев’яний ампір. Де ви ще таке побачите? А тут, у «глибокій» Полтавщині, є таке диво – храм Івана Предтечі.

Вже здалеку помітно, що досить велика святиня, стиль якої, як для дерев’яної будівлі, дуже незрозумілий. Великий куб в основі, до котрого прибудовані вівтар, бічні приділи та бабинець (чи то просто сіни); візантійський купол, укритий бляхою.

Праворуч, біля вівтаря, напівкругла прибудова, що могла б бути елементом тетраконхового храму. На деякій відстані від центрального входу в церкву – мурована дзвіниця, на подвір’ї – два невеликих будинки радянського періоду (напевне, будівлі священника чи хтозна-кого). І ще одна цікавинка: в усіх інтернет-джерелах рік побудови храму Івана Предтечі вказаний далекий 1814-й.

Відразу помітно, що храм стоїть на високому фундаменті, матеріал якого визначити не вдалося, адже він був захований за чимось укритим товстим шаром фарби: чи то бляхою, чи то фанерою. Пізніше з’ясували, що то оцинкований метал.

Власником села Марківка був Василь Марков – багатий поміщик, колезький радник. Саме на його кошти в 1814 році звели церкву Різдва Івана Предтечі. Це був модний на той час стиль ампір, можливо, щось схоже, наприклад, на церкву в Стольному, що на Чернігівщині.

Але первісний вигляд храм, імовірно, утратив, адже зазнав певних перебудов ще в ХІХ столітті. Причиною була неякісна цегла: чи то будівельники обдурили Маркова, чи то й самі не знали, але споруда тріскалася то в одному, то в іншому місці.

Їі лагодили й укривали все новими шарами тиньку. З початком ХХ століття, щоб церква не почала валитися, її обшили деревом. Так і з’явився дерев’яний ампір.

Більшовики розвалили дзвіницю, а храм закрили. Під час окупації німці відкрили святиню й вона діяла весь час. Сюди сходилися віряни з багатьох сусідніх сіл. Дзвіницю відновили в 1996 році.

А ще храм, який підпорядковується Православній церкві України (ПЦУ), славний своїм настоятелем – 20 років тут служив Дмитро Куліковський, військовий капелан зони АТО.

Краєвиди пригирлової частини Ворскли в Нижньоворсклянському регіональному ландшафтному парку (РЛП) можна віднести до найбільш атрактивних річкових краєвидів в Україні. Спостерігати їх ви можете зі Зміїної гори, неподалік від села Лучки, де є кілька оглядових майданчиків, до котрих прямує ґрунтова дорога.

Острів – це все, що залишилося від легендарної козацької фортеці Переволочної. Тут створено Нижньоворсклянський регіональний ландшафтний парк – об’єкт природно-заповідного фонду України. В адміністрації парку можна домовитися за екскурсію, а можливо, й за мандрівку Ворсклою на човні.

Над долиною є кілька оглядових майданчиків, куди веде запилюжена польова дорога. По сухому проїхати можна легко і швидко, але після дощу – хіба що трактором. Однак краєвид наскільки вражає, що погана дорога здаватиметься непомітною. Його обов’язково має побачити кожний український турист.

Козельщинський район

У Верхній Мануйлівці був відкритий літературно-меморіальний музей імені М. Горького з 5-ма залами, розташованими в парку колишньої садиби А. Орловської, де письменник зупинявся погостювати всього два рази – у 1897 і 1900 рр.

Тут Горький не тільки відпочивав і лікувався, але й працював. У цій садибі були написані такі твори, як «Кримські ескізи», «Колишні люди», «Подружжя Орлови», «Ярмарок у Голтві», «Мальва», «В степу». У цьому прекрасному місці він розпочав створювати роман «Фома Гордєєв».

Разом із місцевими вчителями та земським лікарем А. Орловським Горький вирішив організувати народний театр і хор. У Верхній Мануйлівці в письменника народився син Максим.

Ще одна пам’ятка в районі – це Собор Різдва Богородиці, монументальний храм з красивою архітектурою та цікавою історією, споруджений у 1906 році. Будівництво проводилося з залученням великих коштів і за участю великих князів Російської імперії, у тому числі й самого царя.

Значна конструкція церкви є візитною карткою невеликого селища. Архітектура обрана за традиційною манерою українського бароко з деталями еклектики. Головною визначною пам`яткою розкішного собору є Козельщинська ікона – легендарний розпис творців ХVІІІ сторіччя італійського походження.

На ній зображена Божа Матір, яка зціляє вмираючу дочку графа Капніста. Відтоді ікона вважається чудотворною і знаходиться в центральному залі собору. Крім того, варто ознайомитися з унікальним настінним розписом, створеним геніальним майстром М. Мурашком. Також потрібно приділити увагу чудовому іконостасу, розробленому тим же автором.

Котелевський район

На Полтавщину їдуть не лише за найсмачнішим борщем чи на екскурсію гоголівськими місцями. Регіон може похизуватися ще й древніми городищами. Найвідоміше з них – Більське (VII–III ст. до н.е.), розташоване на межі Полтавської та Сумської областей, поблизу села Більськ.

Геродот начебто колись подорожував цим краєм і залишив описи могутнього скіфського міста Гелона. Учені доводять, що Більське городище і є древньою столицею скіфів-гелонів, їх адміністративним, культурним і торговим центром. Ця унікальна археологічна пам'ятка раннього залізного віку недарма взята під охорону держави: немає у Східній Європі більшого городища.

Воно розташоване на височині між річками Ворскла та Суха Груня. Правий крутий берег і сьогодні нелегко подолати, а раніше, напевно, він був зовсім неприступним. Колись тут була складна система фортифікацій, що складалася з чотирьох укріплень.

Оточували стольне місто рів та дерев'яні стіни (їх довжина дорівнювала 33 833 метри!). Тепер у цьому місці можна оглянути Куземінське (вали завдовжки 898 м), Західне (протяжність валів – 3270 м) та Східне (вали завдовжки 3 870 м) укріплення; вали завдовжки до 9 метрів, де росте чимало рідкісних видів рослин; пам'ятку природи Барвінкову гору; залишки млина. На території Більського городища дослідники віднайшли сліди майже 20-и поселень.

У результаті розкопок виявили залишки житлових приміщень: землянки й хатинки, господарські будівлі, залізну та бронзоливарну майстерні, кузню, святилище з глиняними жертвениками, залишки дерев'яного храму з колонами.

На захід і південь від городища розташовані величезні курганні некрополі скіфського часу – Осняги, Скоробір, Саранчеве поле, Перещепине, що налічують сотні насипів. Хто знає, може, саме тут знаходили вічний спочинок скіфські царі? Кілька невеликих могильників знаходяться на території самого Більського городища, поблизу Західного укріплення.

А щоби невідомі ще артефакти минулого (їх тут багато – від глиняних статуеток до амфор з Фаросу) не поповнили «чорний ринок», місцеві жителі допомагають археологам охороняти городище від незваних «гостей» із лопатами та металошукачами.

Кременчук та район

Хотілося б розпочати з Кременчука, а саме з району Крюкова, що раніше був окремою адміністративною одиницею. Найвідоміша архітектурна пам'ятка місця – клуб імені Івана Федоровича Котлова, збудований у 1927 році за рішенням робітників вагоноремонтного заводу.

Це – перший робітничий клуб України, названий ім'ям Кременчуцького революціонера Івана Котлова, якому, з протилежної сторони вулиці, у сквері, був установлений пам'ятник. Недалеко від клубу знаходиться Крюківський залізничний вокзал.

Більшість пасажирських поїздів проїжджають Крюків без зупинки, тому він обслуговує здебільшого приміські дизель-поїзди й електрички. Залізничну станцію Крюків на Дніпрі збудували наприкінці XIX століття. Тому якщо проявити допитливість і пройтися вздовж рейок, недалеко від вокзалу можна побачити кілька старих станційних будівель.

Кременчук здається містом, наповненим сталінською архітектурою. Тому поціновувачам сталінського ампіру буде, на що подивитися. Серед усіх споруд, розташованих по периметру площі Перемоги, в очі одразу кидаються два будинки, що відрізняються ообливою архітектурою, – будинок колишнього державного банку й колишній будинок Кременчуцького повітового земства, що «ховається» в кронах дерев трохи у стороні від площі, одразу за готелем «Кремінь».

Поруч із морвокзалом знаходиться так званий «гранітний реєстр» – доволі цікава пам'ятка природи, котра являє собою виходи граніту на березі Дніпра, що датуються докембрійським періодом.

На скелі в різні роки під час повеней вибивали позначки рівня води, але після будівництва Кременчуцької ГЕС рівень води у Дніпрі біля Кременчука суттєво знизився і «гранітний реєстр» перетворився в музейний експонат просто неба.

Ще одне цікаве місце в Кременчузі – вулиця 29 вересня, де поміж старих будинків і сучасних багатоповерхівок притулився колишній католицький костел. Святиня гарно збереглася, але свого часу їй добряче дісталося і від радянської влади, і від теперішніх завідувачів церкви, під керівництвом яких збудували щось на зразок передбанника з куполами, що своїми габаритами майже повністю затулив фасад костьолу.

Більшість пам'ятників, що можна побачити в Кременчузі, були встановлені за часів радянської влади, тому деякі з них, ураховуючи специфіку тієї епохи, мають виключно ідеологічне значення, не зовсім зрозуміле поколінню 90-х. Однак більшість установлених на вулицях міста монументів усе ж таки не лише історичні, а й архітектурні пам'ятки.

Лохвицький район

Лохвиця – на перший погляд, абсолютно пересічний районний центр Полтавської області. Проте в місті, котре свого часу було центром одного з найбільших повітів українських губерній, стояли видатні пам’ятки архітектури, а саме: Спаська церква (дерев’яний козацький храм) та величний собор Різдва Богородиці.

Але в часи воєнних лихоліть храми були зруйновані більшовиками. Однак збереглася Благовіщенська церква (1800 р.) – єдиний із шести православних храмів, котрого більшовики не торкнулися.

Науковці припускають, що Лохвиця існувала ще за часів Княжої Доби, але в документах назва вперше зустрічається під 1320 роком. З початком ХVІІ століття це було містечко з невеликим укріпленням, у 1644 році воно отримало Магдебурзьке право та власний герб, а від початку Хмельниччини і до втрати Гетьманщиною автономії – це сотенне місто.

З 1802 по 1923 рр. Лохвиця була центром великого повіту, що став доволі знаковим для української культури та архітектури, адже саме тут, у повіті, Опанас Сластіон зводив свої відомі земські школи – один з еталонів українського модерну.

Щодо вже неіснуючих храмів: Спасо-Преображенська церква в місті зведена в 1786 році ( зруйнована 1930 р.), собор Різдва Пресвятої Богородиці в Лохвиці, що знаходився неподалік від Кам'яних рядів на Соборній площі, споруджено в 1800–1806 р.р. (зруйновано – у 1930-х).

У ХІХ та з початком ХХ століть у Лохвиці, як і в більшості українських містечок, майже половину населення становили євреї, причому в центральній частині їх була абсолютна більшість. Відтоді в місті збереглися житлові будинки, будівлі єврейських шкіл та синагоги.

Цікаво, що у приміщеннях іудейського храму (вулиця Гоголя) за радянських часів працював інкубатор. Нині будівля стоїть пусткою. Про подальші плани на неї достеменно невідомо.

Недалеко від синагоги, між вуличками, що колись були єврейськими, збереглася будівля торгових рядів ХІХ століття. Нічого особливого, типова для повітових центрів торгова споруда, що й нині виконує свої первісні функції: тут знаходяться торгові ряди.

У ХІХ столітті найвідомішою єврейською родиною Лохвиці були Дунаєвські, на кошти яких звели синагогу. Їм же належало найбільше підприємство міста – тютюнова фабрика. До однієї з гілок цієї родини належав й Ісак Дунаєвський – чи не найвідоміший радянський композитор, який народився в Лохвиці 1900 року. Будинок, де він жив, зберігся.

Єврейські підприємці Двейра Іткіна та Абрам Радилевський мали в місті універсальний магазин, де продавалося все: починаючи з дамської пудри й аптекарських товарів і закінчуючи музичними інструментами та мисливськими рушницями.

З початком ХХ століття вони відкрили друкарню, де надрукували велику кількість поштових листівок із фотографіями Лохвиці. Ці листівки нині становлять величезний історичний інтерес, адже завдяки їм ми можемо побачити, як же виглядав значний повітовий центр до більшовицької навали.

У центрі міста стоїть церква Благовіщеня Богородиці, зведена в 1800-му році, – єдиний старовинний християнський храм Лохвиці. Узагалі з початком минулого століття їх тут було шість, однак п’ять зруйнували варвари зі сходу.

А ще станом на 1917 рік у місті діяли жіноча гімназія, реальне, міське та комерційне училища, навчальні ремісничі майстерні, електростанція, аптека, земська лікарня, кінотеатр.

У 1911–1913 рр. у Лохвицькому повіті (нині – території районів Лохвицького, Чорнухинського, Лубенського (Полтавська область), Роменського (Сумська область) та Варвинського (Чернігівська область) роках Опанас Сластіон будував за власними проєктами земські школи.

Загалом Лохвицьким повітовим земством було затверджено понад 90 проєктів, але, зважаючи на відомі тогочасні події (Світова війна, більшовицька окупація), О. Сластіону вдалося реалізувати лише трохи більше 30-и.

У багатьох селах ті земські школи збереглися, як-от у селі Млини, де споруда перебуває у прекрасному стані, щоправда без вежі, що, згідно з проєктом, мала бути.

Ініціатива створення шкільних будинків у народному стилі належала Полтавському губернському земству. Для апробації взяли один із найбільших повітів – Лохвицький. Земство поставило задачу: збудувати школи в тому ж стилі, у котрому зводили його головну споруду. О. Сластіон прекрасно впорався з завданням.

Помер Опанас Сластіон у 1933 році, у віці 78 років. Його відхід у небуття ніби ототожнював смерть українського генофонду. Хоча, на відміну від більшості репресованої і знищеної української інтелігенції, О. Сластіон був уже в поважному віці.

Лубенський район

Шедевр мазепинського бароко стоїть на пагорбі північно-східної околиці міста Лубни (Полтавщина) понад трасою Київ–Харків. За легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали XIII століття.

Він був заснований у 1619 році княгинею Раїною Могилянкою Вишневецькою і митрополитом Ісаєю Копинським, тодішніми ігуменами Густинським і Підгорським.

У 1692 році на місці дерев'яної церкви коштами гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи і за проєктом талановитого віленського зодчого Іоганна-Баптиста Зауера, автора Троїцького собору в Чернігові, звели кам'яний Спасо-Преображенський собор у стилі козацького (українського, мазепинського) бароко.

Мгарський монастир завжди відігравав значну роль у духовному житті України. У 1622 році відомий церковний діяч Ісая Копинський створив тут братство, що активно протистояло окатоличенню лівобережних українців. Населення монастиря складалося здебільшого з колишніх запорозьких козаків.

У 1663 році у святині під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького Юрій. З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом монастиря був майбутній святитель Йоасаф (Горленко) – єпископ Бєлгородський. Його наступником став Іларіон Рогалевський. У XVII–XVIII століттях тут створили Мгарський літопис.

Спасо-Преображенський собор мурований, прямокутний, з двома баштами обабіч головного фасаду, тринефний, шестистовпний, семибанний. Під час відбудови в середині XVIII ст. на завершення став п’ятибанним із ліпним барельєфним оздобленням фасадів й інтер’єру.

Собор збудований на зразок Троїцько¬–Іллінського монастиря в Чернігові за проєктом архітектора І. Баптиста з допомогою М. Томашевського. Завершував будівництво умілець А. Пирятинський, теслярськими роботами керував майстер Д. Ворона. Храм освятили в 1692 році.

Дзвіниця включена в кільце огорожі і слугувала головним входом на територію монастиря. Вона цегляна, трьох'ярусна, з послідовним зменшенням площі й висоти ярусів. У плані перший ярус є квадратом із закругленими кутами, інші – круглі. Увінчана півсферичним куполом.

Фасади першого ярусу оформлені чотирьохколонними доричними портиками з трикутними фронтонами. Верхні яруси прорізають високими арочними отворами. Вони прикрашені спареними колонами – іонічними в другому ярусі й корінфськими в третьому – і двома рядами ніш. Пам'ятник є витвором архітектури у стилі бароко.

Машівський район

У Машівському районі можна зустріти чотири природоохоронні території. Дві з них – ботанічні заказники та пам’ятка садово-паркового мистецтва, а також ланшафтний заказник.

За ініціативою педагогічного й учнівського колективу Дмитрівської восьмирічної школи в новозведеному Будинку культури відкрили Дмитрівський музей історії села, що займав одну кімнату загальною площею 40 м². Його завідувачем стала вчителька історії місцевої школи Гордієнко Єлизавета Іванівна.

Рішенням Дмитрівської сільської ради від 17.05.2010 року музей перенесли в окреме приміщення загальною площею 216 м². Наразі експозиційна площа становить 143,4м². З 1972 року музею присвоєно звання «Народний», котре підтверджується ним кожні 5 років.

Експонати основного фонду (їх нараховується більше 4000) розташовані за тематичним принципом і дохідливо розкривають реальну історію села. Особливо цінні музейні предмети, взяті на облік. Для розкриття основних тем Дмитрівський народний історичний музей на громадських засадах має такі відділи:

- історія села;
- етнографія;
- культура;
- народна творчість.

Заклад планомірно збирає, вивчає, зберігає, експонує та пропагує оригінальні пам’ятки матеріальної та духовної культури, що являють собою історичну, художню, культурну цінність населення села Дмитрівки Машівського району Полтавської області.

Миргородський район

Мабуть, статус найбільш народного регіону в області варто надати саме Миргородському району, де значною мірою відкривається вся сутність укранського народного промислу.

Потрібно відвідати районний центр – Миргород, де знаходиться краєзнавчий музей, заснований у 1925 році. Місце, де було вперше відкрито заклад, – розкопки колишньої Миргородської фортеці, про що можна дізнатися в самому музеї, де зібрано достовірні факти щодо її масштабів, призначення й ролі в історії міста.

У виставкових залах музею щомісяця змінюються виставки миргородських художників, адже завдяки функціонуванню в місті художньо-промислового коледжу Миргород славиться цілою плеядою талановитих майстрів пензля, серед яких особливе місце посідає видатний портретист Віктор Брикулець – член Спілки художників України.

Коло будинку краєзнавчого музею у 2007 році відкрито сквер козацької слави у пам’ять про те, що свого часу Миргород був центром адміністративно-територіальної одиниці Війська Запорізького – Миргородського козацького полку.

Територію прикрашають скульптура козака й легендарна гармата, що, імовірно, служила ще за часів існування Миргородської фортеці.

У Миргороді є справжній шматочок Грузії – Миргородський літературно-меморіальний музей Давида Ґурамішвілі, експозиція якого розповідає про життя і творчість видатного грузинського поета Давида Гурамішвілі, який понад 30 років прожив в Україні й похований на миргородському цвинтарі.

Пам’ятник Давиду Гурамішвілі біля музею встановлено в 1969 році. Створення закладу стало можливим завдяки праці українських та грузинських науковців (П. Тичина, П. Панч, О. Барамідзе) та особистого клопотання М. Бажана.

Експозиція побудована у відповідності до трьох найбільших періодів життя й діяльності Давида Гурамішвілі: його перебування в Грузії, Росії та Україні.

Родзинкою екскурсійного обслуговування є використання народної й естрадної грузинської музики, демонстрація слайд-фільмів, фотографування відвідувачів у грузинському національному вбранні.

Музей кераміки знаходиться у старовинному будинку (1892 р.) художньо-промислової школи, де працював український художник-етнограф О. Г. Сластьон. Нині – це один із корпусів Миргородського художньо-промислового коледжу імені М. В. Гоголя Полтавського національного технічного університету ім. Ю. Кондратюка. Будівля виконана у стилі французького ренесансу.

Експозиція музею існує при школі з перших років її створення. Тут були зібрані такі унікальні цінності, як китайські, іранські, італійські, японські та французькі керамічні вироби; фарфор Веджвуда, Мейсена, Копенгагена (XVIII – початку ХХ ст.); Український фаянс Кам'яного Броду та Міжгірщини.

Основу композиції миргородського музею кераміки становлять 20 великих композицій роботи скульпторів Е. Фальконе, А. Адамсона і Ф. Гордєєва, що були передані музею від Імператорського фарфорового заводу за наказом царя Миколи II.

Починаючи з 1896 р., у закладі зберігаються твори викладачів технікуму та його вихованців. Сім кімнат музею заповнені численними роботами дипломників, серед яких блюда, вази, прикраси, різні побутові предмети з кераміки, декоративне панно, посуд, дрібна пластика та багато іншого.

Також тут представлений унікальний майоліковий іконостас 1902 р. зі Свято-Успенського собору Миргорода. Нині музей кераміки Миргорода належить до числа найцікавіших музейних закладів України.

У місті знаходиться найвідоміша у світі калюжа, що прославилася завдяки письменнику Миколі Гоголю. «Прекрасна калюжа!» – захоплювався він у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

З легкої руки письменника калюжа на всю площу, а точніше симпатичний ставок, стала однією з головних пам`яток Миргорода. Ця водойма і місцевість навколо є ідеальним місцем для прогулянок. У ставку живуть лебеді, а поряд знаходиться Свято-Успенський собор. До речі, наявність великої кількості мінеральних солей у миргородській воді є причиною того, що калюжа взимку не замерзає!

У 2009 році з нагоди 200-річного ювілею письменника на набережній відкрили пам'ятник Гоголю заввишки близько трьох метрів. Він став основою скульптурного комплексу, присвяченого героям гоголівських творів: Іван Іванович з Іваном Никифоровичем, Хлестаков, коваль Вакула й Оксана, незрівнянна Солоха, Пузатий Пацюк, свиня. Чудове місце для фотографування!

Туристи запевняють, що варто потерти вареник у полумиску перед Пацюком і загадати бажання – і воно обов'язково збудеться. Ось і натерли його до блиску. Також горять золотом і груди в пані Солохи.

Вона хоч і відьма, але жінка настільки приваблива, що рідко, який відпочивальник утримається від спокуси доторкнутися до її грудей так, як це робив Дяк, запитуючи: «А що це тут у вас, пречудова Солоха?».

На алеї відкрито «Миргородський узвіз» з постійно дієвою виставкою робіт місцевих художників і майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Навпроти знаходиться квітково-сувенірний ряд, тож є можливість придбати миргородські сувеніри.

Після пожежі з початком 1880 року храм стали відновлювати за участю А. Ф. Зубковського – батька засновника Миргородського курорту І. А. Зубковського. Будівництво завершили в 1887 році. У 1914-му поблизу церкви почалося будівництво курорту, вода якого була визнана цілющою.

За часів радянської влади храм закрили, дзвіницю та купола зруйнували, унікальний керамічний іконостас розібрали, понівечили фрески та розписи. Церква слугувала приміщенням для складу, бюветом санаторію «Хорол».

Нарешті в 1990 році храм передали релігійній громаді. Але про колишнє диво – керамічний іконостас, окрасу міського собору – нагадують лише його частина у приміщенні художньо-промислового коледжу та невеличка копія, виготовлена для каплиці на честь святого великомученика й цілителя Пантелеймона, зведена на території Миргородського санаторію імені Гоголя.

Протягом 2000–2004 років собор розписував талановитий художник Володимир Ткаченко. Був виготовлений і встановлений різьблений дерев’яний іконостас. Храм має три престоли – Успіння Божої Матері, Миколая Угодника та Серафима Саровського.

Дерев'яна, невеличка, але дуже гарна Іоано-Богословська церква (вул. Єрківська, 33) збудована на цегляній основі в 1913 році. Стоїть вона на пагорбі, на самому березі річки Хорол. І коли звучать її дзвони, то їх чути дуже далеко. А інтер'єр храму дивним чином впливає на людину, заспокоюючи і налаштовуючи на високий духовний лад.

Наступним, не менш цікавим місцем у районі, є батьківщина Гоголя – село Великі Сорочинці, де можна відвідати літературно-меморіальний музей письменника, а також поле Сорочинського ярмарку.

У колишній Василівці (тепер – с. Гоголеве Шишацького району), де майбутній письменник ріс і становився як особистість, сьогодні розташований Музей-заповідник М. В. Гоголя. У Диканці (так-так, власне там, де «вечори на хуторі») знаходиться парк Гоголя і сам хутір.

Спасо-Преображенська церква – один із найкращих зразків церковної архітектури Лівобережної України стилю українського бароко початку XVIII століття. Знаходиться в с. Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області.

Час спорудження першої дерев'яної на честь Преображення Господнього церкви в сотенному містечку Сорочинці невідомий. Імовірно, що це був один із найдавніших тутешніх храмів, що знаходився в межах містечкових фортечних укріплень і, ймовірно, був зведений у другій половині XVII століття за участі Миргородського полковника Павла Апостола.

Документально свідчить про існування церкви в першій чверті XVIII століття компут Миргородського полку 1723 року, що згадує настоятеля храму отця Максима Варлаамовича, пресвітера Свято-Спаського, школу і шпиталь при храмі та церковний шинок.

Дерев'яна церква існувала до 1734, коли була розібрана у зв'язку із закінченням будівництва та освяченням нової мурованої святині. Проте відомий храм своїм надзвичайним іконостасом.

Щороку останньої суботи та неділі серпня в селі відбувається Сорочинський ярмарок, що з 1999 року згідно з Указом Президента отримав статус загальнонаціонального заходу.

Новосанжарський район

У Південно-східній частині Полтавської області розташований Нососанжарський район. Мальовнича частинка Полтавщини здивує туриста своїми краєвидами. На території району за допомогою археологічних розкопок виявлено: поселення доби неоліту, пізньої бронзи, скіфів, сарматів; черняхівську культуру; давньоруські поселення. Назва «Санжари» тюркського походження. Існує припущення, що вона з'явилася в 1242 році, коли в цій місцевості зимувала орда. Саме поселення вже з сучасною назвою заснували вихідці зі Старих Санжар, які за козацької доби перебували у складі Полтавського полку. Отже, регіон має надзвичайну історію.

У районі налічується аж 73 історичні пам’ятки монументального мистецтва різних епох. Таким чином, можна зробити висновок, що місцеві глибоко шанують історію свого краю.

На території ботанічної пам’ятки «Вовчі гори» – десятки затишних місць відпочинку. Крім того, є тут Козацький стан – територія, що колись прилягала до фортеці, захищаючи Санжари. Наразі – це улюблене місце відпочинку санжарців та гостей міста. Ласкаво просимо прогулятися по мосту Закоханих, а також відвідати Альтанку св. Покрови.

В історії України значаться мало родин, які б упродовж більше, ніж 300-х років, плідно працювали на освітянській і культурній ниві. А ось родина Левицьких, яка проживала на території сучасного Новосанжарського району в с. Маячка, самец цим і відзначилася.

Проте найбільшою принадою району є так звані Голубі озера, що мають неабияке значення для розвитку туризму в регіоні. Тому сміливо вирушайте до Новосанжарщини! Тут є, на що подивитися.

Оржицький район

У районі знаходиться 2 гідрологічних заказники загальнодержавного значення (Великоселецький площею 1000 га і Плехівський – 500 га), де є мальовничі озера-стариці, цілий лабіринт плавневих проток, острівці, на котрих гніздиться численне птаство, невеликі болотні озерця (криниці), багато з яких і в засушливі роки не висихають.

На території району знаходиться лісовий заказник місцевого значення Половець площею 35,9 га. Це невеликий природний і лісовий масив з різноманітною флорою та фауною. Неосяжні мисливські угіддя та водні плеса Оржиччини надзвичайно багаті на представників фауни: диких тварин, водоплавну птицю, рибу.

Оржиччина багата історичними, археологічними й природничими пам’ятками, зберігає сліди первісної людини, скіфів, сарматів, слов’янських племен. Про це свідчать знаряддя праці, поховання – кургани, древні вали Київської Русі.

Одне з унікальних місць району – Тарасівський кар’єр цегельного заводу, де час від часу знаходять речі сивої давнини: бронзові сокири, кістяк мамонта і кремінне знаряддя праці.

Курганом «Залізна баба» опікується Товариство охорони пам’яток історії та культури України. Учені припускають, що пагорб слугував старослов’янським жертовником X–XIII ст. Розкопок археологічної пам’ятки не проводилося.

Учений-історик В. Г. Ляскоронський описав його зовнішній вигляд і висловив припущення, що тут містилося велике святилище-жертовник скіфських часів десь у ІІ–ІІІ ст. до н. е. Але зараз учені схиляються до думки, що насипали ці велетенські вали не скіфи, а праслов’яни, які виконували свої релігійні обряди.

На березі Сули (городище Горошин) у с. Тарасівці було слов’янське поселення. Давньоруське місто, що вперше згадане в 1096 році. Відоме до середини ХІІІ ст. Воно було форпостом Київської Русі, що входило в посульську оборонну лінію проти кочівників.

Засноване в Х ст. за князівства Володимира Святославовича. Городище розташоване на високому березі Сули. Оточене валами. Тут неодноразово проводилися розкопки. Знайдені уламки гончарного посуду, точильні бруски, залізні ножі, уламки амфори; досліджені залишки глинобитної печі ХІІ–ХШ ст. Колекції знахідок зберігаються в Ермітажі, Інституті археології АН України та Лубенському краєзнавчому музеї.

Чутівське городище, свідок сивої давнини, донині зберіг усі ознаки стародавньої слов’янської фортеці-селища. Над заплавою Сули височить гора – виступ Змієвого Валу, що вдається в річкову долину. Її схили стрімко обриваються до заплави.

На цій горі й розташували наші предки своє городище. З півночі укріплення захищав глибокий яр, з півдня й заходу воно було оточене ровом та оборонними валами.

Наразі схили валів і ровів обвалилися, заросли деревами й чагарниками, але все ж залишаються добре помітними. У центрі самого городища видніється западина, що, ймовірно, утворилася на місці колодязя.

У посульських городищах такі колодязі служили не лише джерелом води для захисників під час облоги, а й були початком підземного ходу, що сполучав фортецю з річковою заплавою.

Таким чином, оборонці городища мали можливість у крайньому випадку вислизнути з оточеної фортеці та сховатися в безмежних заростях очеретів сулинських боліт.

Городище Лукомль (Лукім’я) уперше згадується в Іпатіївському літопису за 1178 р. під назвою Лукомль. Його північна частина забудована, на ній розташований адміністративно-культурний центр села. Городище неодноразово обстежувалося.

Про нього згадує великий український поет Т. Г. Шевченко, який робив його замальовки в середині ХІХ ст. Лукомльське поселення мало велике оборонне значення. З трьох боків оточене глибокими ярами та крутими берегами Сули, з четвертого – споруджено земляний вал.

На найвищій горі стояла фортеця, що мала два укріплення, оточених валами. Від фортеці до Сули був прокладений підземний хід.

Пирятинський район

Березова Рудка – село в Пирятинському районі Полтавської області. У туристичних (точніше краєзнавчих) колах воно відоме як піраміда-усипальниця, що звів Гнат Закревський, колишній власник села. Він деякий час був обер-прокурором першого департаменту права Сенату, а ще, за часів імператора Олександра ІІІ, – послом Російської імперії в Єгипті, де надивився на усипальні фараонів і вирішив зробити щось подібне собі.

Тому в 1898 році на могилі своїх батьків Закревський звів піраміду, звичайно, не таку велику, як фараони (заввишки всього метрів десять), але для наших широт вона стала чимось екстраординарним. Нині мавзолей Гната Закревського є своєрідним доповненням колишнього сільського клубу, і, як і останній, лякає селян порожніми віконницями, потроху руйнуючись.

Село Березова Рудка у 1717 році заснував гетьман Іван Скоропадський. У 1752-му в його нащадків село викупила родина Закревських. Цей козацько-старшинський рід започаткував Йосип Закревський – генеральний бунчужний Війська Запорізького.

Цікаво, що нащадком роду Закревських є Нік Клегг – віце-прем’єр Великобританії (із 2010 року) та лідер ліберал-демократичної партії цієї країни.

Розбудову маєтку в Березовій Рудці Закревські розпочали наприкінці ХVІІІ століття. У 1838 було зведено класицистичний палац, збережений донині (він розташований на території сільськогосподарського технікуму і є частиною Історико-краєзнавчого музею). Поряд із палацом спорудили два флігелі, а навколо розбили парк.

У середині ХІХ століття маєток у Березовій Рудці належав братам Закревським: Віктору, Михайлу і Платону. З Віктором Закревським на балу в Мойсівці якось познайомився Тарас Шевченко. Вони тісно потоваришували, тому в маєтку в Березовій Рудці Кобзар бував, як мінімум, тричі. Разом із поетом сюди приїжджав його друг – бідолага Яків де Бальмен.

Віктор та Михайло Закревські були своєрідними українофілами (своєрідність полягала в тому, що українців найчастіше вони називали малоросами). Вони навіть організували невеликий гурток – «Общество мочемордия», де влаштовували літературні читання та обговорювали ситуацію в державі.

А от Платон Закревський був іншою людиною – затятим кріпосником, який не цурався особисто шмагати селян. Його Т. Шевченко не любив ... Існує легенда, що Тарас глибоко закохався в Ганну, молоду дружину Платона. Від нього, нібито, Ганна народила дочку, яку Платон відмовився визнавати своєю (хоча своєю не визнав її і Шевченко).

Після смерті господаря маєток перейшов його сину Гнату, який і зробив Березову Рудку відомою краєзнавцям України. Перебуваючи на дипломатичній службі в Єгипті, Гнат помер. Його тіло забальзамували й перевезли в рідне село, де й поховали в піраміді. Але за радянських часів усипальню Закревських було сплюндровано. Тіла дворян викинули зі склепу, а всередині влаштували комору.

Наразі в маєтку Закревських у Березовій Рудці триває перманентний ремонт. Палац виглядає вже значно краще, ніж із початком ХХІ століття, проте ще закритий для відвідувачів й відкриється не скоро. Але його все одно варто побачити.

Полтавський район

Місто Полтава

Історичним центром Полтави є Іванова гора. Саме тут із початком XVII століття було зведено Полтавську фортецю, про котру сьогодні нагадує відновлена її частина – Подільська вежа. Наразі це історичне місце називається Соборним майданом на честь відновленого шедевра українського бароко – Успенського собору.

На Івановій горі є дуже вдало відновлена садиба засновника нової української літератури Івана Котляревського – з хатою, коморою, повіткою та криницею. Багаточисельних туристів і мешканців міста сюди приваблює романтична альтанка, що стоїть над урвищем, звідки відкривається панорама Подолу та Хрестовоздвиженського монастиря. А ще на Івановій горі можна побачити декілька цікавих сучасних пам'ятників, зокрема, пам'ятник галушці.

Фортецю в Полтаві в 1608 році заснував великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський. Її звели на місці, що називали «пустою слободою». На трикутному мисі, на високому правому березі Ворскли між двома ярами – Мазурівкою і Панянкою – спорудили земляні вали, що укріпили ровом і частоколом.

Первісні укріплення були у вигляді невеликих земляних бастіонів напівкруглої та простокутної форми, сполучених валами. На розі, приблизно там, де нині стоїть так звана Ротонда, був великий, підковоподібний бастіон.

Найважливіші ділянки оборони посилювалися рубленими дерев’яними баштами. В’їзна брама стояла з північного заходу.

Після Переяславської угоди 1654 року Полтавській фортеці надавалося великого значення, тож 1658-го під керівництвом полтавського полковника Мартина Пушкаря її ремонтували. Для цього спеціально присилали з Москви воєводу А. Чиркова. Влітку того ж таки року Полтаву здобули штурмом і спалили війська повсталого проти Москви гетьмана Івана Виговського.

Після того з наказу московського уряду фортецю відбудували, з’явився зовнішній пояс оборони: для захисту форштадта (передмістя) викопано рів і насипано вал. 1709 року, на час облоги Полтави українською і шведською союзними арміями, фортеця вже мала досить розвинену систему укріплень, близьку до бастіонної: у вигляді неправильного полігона, дещо витягнутого з півдня на північ.

Було п’ять в’їзних брам: Подільська, Мазурівська, Київська, Спаська, Криловська. Лінія оборони складалася з сухого рову й крутого земляного валу з палісадом, але без валганга, «за козацьким звичаєм». Усі вежі були дерев’яними, рубленими, чотиригранними, невисокими, з наметовими дахами.

Полтавська фортеця вже з початком XVIII століття не відповідала європейському рівню фортифікації. Не випадково Петро І, оглядаючи її після Полтавської битви, сказав полоненому фельдмаршалові Реншильду: «Дивно, що за такої тривалої облоги ви не змогли опанувати цю слабку фортецю».

Тому до 1730 року її реконструювали. Відновлена твердиня мала високі земляні вали з частоколом, земляні бастіони більш-менш регулярних обрисів, сухий рів і 8 башт, що збереглися з попереднього періоду.

У такому вигляді фортеця проіснувала, поступово руйнуючись, до 1805 року, коли вали й рови прорізали новорозпланованими вулицями. 1817 року за розпорядженням генерал-губернатора вали розкопали, рови засипали й на їх місці проклали бульвари. У 2009 році було відновлено одну з веж фортеці – Подільську.

Свято-Успенський кафедральний собор на Івановій горі є визначною пам'яткою козацького (українського, мазепинського) бароко другої половини XVIII століття. Тут, у самому центрі Полтавської фортеці, на місці сучасного собору, вже у 1695 році існувала дерев'яна Успенська церква, котра була «градським собором».

У 1751 році за ініціативи полковника Андрія Горленка, обозного Андрія Рунівського, полкового судді Григорія Сахновського, бунчукового Димитрія Білухи та міського отамана Іллі Волховського розпочато спорудження нового храму.

Через відсутність достатнього фінансування та з інших причин будівництво тривало аж до 1770 року. Це був перший кам'яний собор Полтави.

Розміри новозбудованого храму сягали 32 метри завдовжки і 17 – завширшки. Спочатку це була двоповерхова базиліка київського стилю з трьома банями, по обидва боки якої розташувалися ризниця та паламарня.

Фасади прикрашали декоративно оздоблені фронтони. Пізніше, близько 1780 р., храм перебудували: спорудили ще два куполи над вівтарною частиною. У 1899–1900 рр. добудували притвор, хори перенесли на захід.

Храм став світлішим, просторішим, площа зросла майже на 170 кв. м. Над входом прибудували дві невеличкі бані та аркове перекриття, демонтували два стовпи, хори пересунули до західної стіни. З 1847 р. після перенесення архиєрейської кафедри з Переяслава в Полтаву «градський собор» став кафедральним.

У 1774 році розпочали будівництво дзвіниці, що через відсутність коштів затяглося аж на 27 років і було завершено 1801-го.

На другому ярусі розміщалися дзвони, один із котрих важив 350 пудів. На третьому ярусі встановили дзвін «Казикерманъ» у терновому вінці з барельєфами Успіння та Христа.

Після руйнування в 1934 році собор стояв пусткою. Під час війни з 1941 по 1946 рік у ньому відновили храм Іоанна Предтечі, що тут діяв ще з 27 лютого 1787 року – дня його освячення.

Дзвіниця святині довгий час після війни стояла руїною, потім у ній розміщувалися різні майстерні. На 1100-ліття Полтави було вирішено реставрувати дзвіницю й облаштувати в ній музей міста з оглядовою площадкою на верхньому ярусі.

Останнім часом у ній «прописалася» виставка самодіяльних художників міста. Таким чином, дзвіниця збереглася до початку 90-х років, коли руйнувався комуністичний режим й вільне релігійне життя стало можливим.

Поруч із собором на Івановій горі знаходиться відновлений у 1969 році комплекс садиби Івана Котляревського, де влаштовано літературно-меморіальний музей засновника нової української літератури.

Відтворення комплексу здійснювали відповідно до акварельного ескізу Т. Г. Шевченка (був тут у 1845 р.), де хату зображено від Ворскли на тлі Успенського собору; літографії художника Р. Мелліна, де будинок показано від воріт; спогадів сучасників та за планом садиби 1837 р., знайденим у Полтавському обласному архіві.

Затишний меморіальний комплекс у самому серці стародавньої Полтави складається з батьківської хати поета, повітки, комори та колодязя-журавля. За часів митця садиба містилася поблизу міських фортечних споруд на Успенській – тодішній центральній вулиці міста.

Хату придбав 1751 р., як зазначається в купчій, дід Котляревського Іван – на той час диякон Успенського собору. У цьому будинку великий поет Іван Котляревський народився і помер.

Решетилівський район

Район відомий тим, що в ньому розташоване одне з найстаріших підприємств народних художніх промислів, відкрите в 1905 році. Саме тут виготовляли казкові килими-гобелени ручної роботи, національний одяг, вишиті полтавські рушники. За часів Радянського Союзу воно було перетворене у фабрику імені К. Цеткін.

Семенівський район (Полтавська область)

Серед пам’яток варто виділити Нижньосульський національний природній парк, створений 10 лютого 2010 року згідно з указом президента України Віктора Ющенка з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів й об'єктів Середнього Придніпров'я.

До території національного природного парку «Нижньосульський» погоджено в установленому порядку включення 18635,11 гектара земель державної власності, у тому числі 1315 гектарів земель, що вилучаються в Державного підприємства «Золотоніське лісове господарство» і надаються парку в постійне користування, 441,3 гектара земель запасу на території Оржицького району та 431 гектара земель запасу на території Семенівського району, що надаються парку в постійне користування, та 16447,81 гектара земель, що включаються до складу національного природного парку без вилучення.

До складу території національного природного парку «Нижньосульський» уходять такі об'єкти ПЗФ України:

- Заказник загальнодержавного значення «Сулинський», ландшафтний;
- Заказник загальнодержавного значення «Великоселецький», гідрологічний;
- Заказник загальнодержавного значення «Плехівський», гідрологічний;
- Заказник загальнодержавного значення «Солоне», гідрологічний;
- Заказник загальнодержавного значення «Рогозів куток», гідрологічний;
- Заказник місцевого значення «Онишківський», ландшафтний;
- Заказник місцевого значення «Тарасенківський», ентомологічний;
- Заказник місцевого значення «Чутівський», гідрологічний.

Хорольський район

У Полтавській області знаходиться Хорол – цікаве і старовинне місто на річці з однойменною назвою, одне з найстаріших на Полтавщині, з котрим пов'язані одні з трагічних сторінок історії нашої країни. Незважаючи на численні битви на території Хорола, у ньому збереглися місця, що мають відвідати турист.

Свято-Успенський собор у центрі міста – найвідоміша архітектурна пам'ятка, що можна вважати його візитною карткою. Першу дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці на місці собору звели ще в 1715 році, але вона згоріла в 1778-му.

Нову муровану святиню з дзвіницею звели в 1808 році на кошти купця Чеботарьова. У 1930-му храм закрили, а в 1934 році його демонтували військові. Відомо, що цеглою зі стін церкви вимостили в місті тротуари.

У 1940–1950-х роках богослужіння проводилися у приміщенні комбінату комунальних підприємств. У 1953-му парафіяни придбали глиняний будинок, котрий обмурували цеглою і перетворили в молитовний.

Будівництво нового храму розпочалося тільки 2002 року (на попередньому місці за архівними фотографіями), а завершилося у 2007-му. Собор має два невеликих куполи з хрестами. Вікна – ракоподібної форми, дах – із металу.

На фасадних стінах храму – декоративні карнизи, перед головним входом – муровані сходи. Стіни всередині покриті розписами на біблійну тематику, іконостас – дерев'яний.

Меморіал «Хорольська яма» відкрили в 1991 році на місці братської могили. Протягом Другої світової війни тут діяв один із німецьких концтаборів, і це місце називають одним із найбільших місць поховання. Точно невідомо, скільки людей тут поховано, проте дослідники схиляються до цифри 90 тисяч.

У 1917 році етнограф В. Бірюков заснував у Хоролі перший народний краєзнавчий музей. За деякий час з невідомих причин його закрили. В історичній будівлі з 1995 року була розміщена експозиція, що наразі є місцевим пам'ятником архітектури.

На правому березі річки Хорол височіла в XVII – XVIII століттях Хорольська фортеця, укріплена земляним валом, ровом, палісадовою огорожею і дерев'яними вежами, число яких становило, ймовірно, 7–8.

Усередині цитаделі знаходилися дві дерев'яні церкви, будинки сотенних і місцевих установ, торгові ряди, школа, шпиталь, громадські та приватні двори. У другій половині XVIII століття Хорольська фортеця впала. Досі збереглися залишки її земляних укріплень.

Садибу у Вишняках звів у 1805 році гадяцький полковник Р. Пламенцом за проєктом московського архітектора М. Львова.

Будівля має овальний зал, що увінчується куполом із невисоким шпилем. Дерев'яний балкон-тераса нависає над головним входом і спирається на масивні кам'яні стовпи. Наразі садиба називається ім'ям поміщиці Родзянко-Котляревської, яка була останньою господинею Вишняків.

У будівлі є підземний таємний хід, що з'єднує садибу з церквою, котра стоїть навпроти. Навколо двоповерхового будинку в стилі класицизму, що розташований на схилі й веде до річки Хорол, раніше були чудовий парк і сад із фруктовими деревами.

Садиба Котляревських також відома завдяки гостюванню тут у 1845 році Т. Шевченка, про що свідчить пам'ятна табличка на фасаді будівлі. Наразі це закрита територія інтернату для інвалідів.

Найдавніша відома дерев’яна церква в ім’я архістратига Господнього Михаїла в с. Ковалі Хорольського пов. (тепер Хорольського р¬ну) була зведена 1716 року. Існувала до 1818-го, коли збудували нову, дерев’яну. 1854 року споруду поставлено на мурований цоколь і прибудовано дзвіницю.

У 1902-му церква мала у володінні 825 кв. сажнів садибної, 1,5 десятин орної, 1030 кв. сажнів сінокісної, 33 десятин ружної землі. Мала сторожку. Діяли церковна бібліотека, церковно-парафіяльна жіноча школа (у власному будинку, де також знаходилася квартира для псаломщика).

До парафії входили хутори: Кривулиний, Олександрівщина, Герасимівщина, Матвійцевий, Зіньківщина. 1902 року було парафіян – 1084 душі чоловічої, 1093 душі жіночої статі; 1912-го привілейованих станів – 16, козаків і селян – 1678.

У 1930¬-х із храму вивезено цінні речі, ікони, потім знято дзвони, а церкву закрито.

Релігійна громада відновила діяльність під час німецької окупації. У повоєнний час святиня була зареєстрована органами радянської влади. Знята з державної реєстрації 1961 року. Храм розібрано в 1964-му. До 1993 року на його місці був пустир.

Чорнухинський район

У районі можна відвідати музей відомого українця Григорія Сковороди – меморіальний комплекс, що включає літературно-меморіальний музей та садибу (кілька будівель XVIII століття) малоземельного козака Сави Сковороди і його дружини Пелагеї, батьків знаменитого українського просвітителя-гуманіста, мандрівного філософа (1722-1794).

На території закладу встановлено погруддя відомого мислителя. Обнесена тином садиба вміщує клуню, комору, колодязь із журавлем і хату під стріхою, де з’явився на світ Григорій.

Звідси 1734 року він пішов учитися до Києво-Могилянської академії, потім побував у Петербурзі. Аж до 1750-го подорожував Європою, а повернувся додому, коли батьків уже не було. У хаті відтворено інтер’єр тих часів.

У музеї зібрано чималу колекцію експонатів (понад дві тисячі), пов’язаних із життям і діяльністю Григорія Сковороди, різноманітні тематичні твори мистецтва, документи, кореспонденція, а також скринька з землею з могили філософа, похованого на Харківщині, та рідкісна раритетна кобза XVIII століття.

Меморіальна садиба була створена 1972 року до 250-річчя від дня народження геніального філософа. За рішенням ЮНЕСКО ювілей святкували у 134-х країнах світу. Проєкт садиби розроблено архітекторами Тертичним і Черновим.

Чутівський район

Серед найцікавіших памяток у районі є незвичайний фонтан «Пори року», про котрий хотілося б розповісти. Розташований у парку селища міського типу Чутове і є улюбленим місцем дозвілля жителів та гостей міста.

Складається фонтан зі скульптурних композицій. Кам’яні статуї представлені у вигляді чотирьох жіночих фігур, що уособлюють пори року – зиму, весну, літо й осінь. Фігури розташовані по периметру й дивляться прямо перед собою.

Зовні це мало нагадує фонтан, однак раніше він працював. Автор цієї композиції невідомий, однак можна припустити, що це художник Олександр Черницький, праці якого за стилем нагадують скульптури, що зображають пори року в центральному парку Полтавської області.

Кожна з кам’яних жінок відрізняється виразом обличчя й розташуванням рук. У першої вони схрещені на грудях, у другої – опущені і зчеплені, у третьої – схрещені позаду, а четверта дівчина зображена зі схрещеними на потилиці руками.

Шишацький район

Історія Полтавщини тісно пов’язана з життям Миколи Гоголя. Великий письменник народився у Василівці (тепер Гоголеве), де зараз знаходиться садиба-музей, створена на його честь. Багато туристів радо відвідують місце, де зібрано безліч інформації про письменника.

Хутір, де народився автор відомих містичних оповідань, був весільним посагом бабусі Миколи Тетяни Лизогуб. Згодом територію і будинок успадкували батьки М. Гоголя. Стару садибу перебудували, а також заклали фундамент собору Різдва Богородиці.

Навіть у зрілому віці письменник часто відвідував рідні місця. По смерті Миколи Васильовича будинок успадкувала сестра письменника Ольга, бо інша сестра, Ганна, зреклася спадщини. Споруду ще раз перебудували, а за часів Другої світової війни її підпалили.

На щастя, будинок удалося відтворити завдяки старим фотографіям й описам. Нині музей є реконструкцією тогочасних споруд і засвідчує побут славетного письменника. Тут можна не лише почути традиційну екскурсію, а й замовити театралізоване дійство та придбати сувеніри.