Одеська область

Ананьївський район

У районному центрі функціонує історико-художній музей, що є філією Одеського художнього музею. Хоча заклад існує з 70-х років минулого століття, будинок, де він розміщується, набагато старіший.

Зведений він наприкінці 1880-х, а спочатку це був один із прибуткових домів міста Ананьєва. Також є відомості, що до 1917 року в цій будівлі мешкав священник разом зі своєю родиною.

Відвідуючи музей, можна дізнатися про історію Ананьєва та його околиці. Крім того, ознайомитись із творами художників цього краю, Одеси та області, зокрема Ростислава Палецького, уродженця села Коханівка Ананьївського району.

З метою збереження природних ландшафтів та окремих об'єктів природи, в регіоні створені об'єкти місцевого значення: Селіванівський ландшафтний заказник, заповідне урочище Байтали, пам'ятка садово-паркового мистецтва «Коханівка».

Арцизький район

Під охороною перебувають 14 пам'яток архітектури та 47 – археології. Оновлена експозиція історико-краєзнавчого музею в м. Арциз, відкрито музей Христо Ботєва в селі Задунаївка.

Балтський район

Хотілося б спочатку розповісти про район, а саме історичну Балту.

А все розпочиналося з невеличкої турецької фортеці, навколо якої розташоване містечко пережило чимало воєн та набігів. У 1776 році місто отримало магдебурзьке право. У 1793-му воно відійшло до Російської імперії, в потім почалися національно-визвольні повстання. У 1925-1928 рр. Балта була столицею Молдавської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, а з 1940 р. Балтский район відійшов до Одеської області УРСР.

Місцеві визначні пам’ятки, що заслуговують уваги: православний собор, старообрядницькі церкви, польський костел, пожежна каланча (1929), будівля педагогічного училища (колишній замок ХVІІІ ст.), будівлі колишнього монастиря (нині спортивна школа та військовий шпиталь), Балтські кладовища (найстаріші пам’ятники – ХVІІІ–ХІХ століть), старовинна забудова подільського містечка, що поступово зникає.

У Балті створено юдейське ґетто, обмежене вулицями Ковальською (нині – Ткаченко), Уварова, Сіннянською і низкою інших. У місто також стали прибувати юдеїв із Румунії, Бессарабії, України. До врятування життів єврейської громади була причетна румунська королева Олена, згодом визнана як «праведниця світу».

Одним із найстаріших місць Балти є площа, розташована навпроти пожежної частини (нині – сквер), заснована з початком XVII століття князем Юзефом Любомирським, який на високому березі річки Кодими спорудив замок.

Після його смерті князь Станіслав Любомирський облаштував цю територію і звів біля неї костел (у 70-ті роки минулого століття він слугував автобусною станцією) і палац (нині – фасадний корпус педучилища).

З 1797 року, коли місто стало повітовим у складі Подільської губернії, поруч з’явилося ще три будівлі: православний собор, міська управа й казначейство. Площа отримала назву Соборної. За часів радянської влади, коли Балта стала столицею Молдавської АРСР, на території замку була розміщена пожежна частина і в 1929 році збудована пожежна каланча, що стала символом міста.

У післявоєнний період у сквері встановили пам’ятник на братських могилах партизанів і червоноармійців, які загинули під час Другої світової війни, і пам’ятник жертвам Голодомору 1933 року. Православний собор і костел у 90-і передані вірянам, відреставровані й наразі діють.

У місті функціонує краєзнавчий музей і музей народного побуту (обидва – при школі-ліцеї № 1).

Березівський район

Чи не найнетиповішою пам’яткою Березівського району (та й Півдня України в цілому), можна назвати гірськолижний курорт «Березівка». Так-так, саме той, що з’явився у 2013 році. Це чудове місце для бажаючих опанувати зимові види спорту, а також для жителів міста, які хочуть провести свої зимові вихідні, катаючись на лижах або сноуборді.

Курорт «Березівка» має дві траси для досвідчених лижників та одну – для новачків. Сезон відкривається по закінченню перших морозів. Сніговий покрив створюють 12 гармат штучного засніження схилів.

Кататися тут комфортно навіть тоді, коли ще немає природного снігу. На території гірськолижного курорту є заклади харчування, де можна відновити свої сили.

У районі задля збереження природних ландшафтів та окремих об'єктів природи створені:

- Заводівський ландшафтний заказник місцевого значення;
- Тилігульський регіональний ландшафтний парк.

Крім того, у регіоні є руїни родинного гробівця Раухів та церкви Петра і Павла в селі Завадівці.

Білгород-Дністровський район

У Білгород-Дністровському районі головною перлиною є місто Білгород-Дністровський, котре сміливо можна назвати одним із найкрасивіших в Україні. Тут дійсно є, на що подивитися.

Місто – із багатющою історією та прекрасними архітектурними пам’ятками, що не залишать байдужим нікого. Ті, хто подорожують Україною, мають включити у список (і не останнім пунктом!) Білгород-Дністровський.

Аккерманська фортеця. Твердиню звели у XIII – XV століттях, і наразі це найбільш збережена фортеця на території України. Основні зміцнення Білгородської фортеці зведено в період молдавського правління (XV столітті). Загальна довжина стін становить 2 км. Заввишки стіни й вежі – від 5-и до 15-и м. Збереглося 26 із 34-х веж. 1484 року фортеця перейшла під владу Туреччини, була зведена мечеть (зберігся мінарет).

У 1789 році місто Аккерман без бою взяли донські козаки. Наразі архітектурний комплекс фортеці Аккерман у розпорядженні комунального підприємства «Фортеця». На території відкрита експозиція знарядь тортур, у дворі виставлені облогові знаряддя.

Частково фортеця розташована на місці, де колись процвітало давньогрецьке місто Тіра, засноване в VІ столітті до н. е. Прямо біля стін Аккерманської твердині археологи знайшли його залишки й відкрили численні вулиці й будівлі, кріпосні вежі й інші споруди давнього міста, що дає підстави назвати його важливим торговим центром Північно-Західного Причорномор’я.

Основними заняттями жителів Тіри було землеробство, виноградарство, ремесла, рибальство, торгівля з корінним населенням Придністров'я. Місто викарбувало власну срібну монету. З поч. II століття н. е. Тіра входила до складу Римської імперії. У другій пол. III ст. місто зруйнували готи. А на руїнах незабаром виникло поселення слов'янських племен тиверців та уличів, потім – Генуезька фортеця.

Відвідавши Аккерманську фортецю, ви дізнаєтесь, як тут жили люди в середні віки. Твердиня в Білгород-Дністровському має декілька рівнів захисту. Внутрішні оборонні стіни розділяють її на чотири двори.

Ця споруда була ретельно спланована й продумана для найбільш ефективної оборони. Цивільний двір призначався для захисту мирного населення. У ньому знаходиться найвища вежа – Вартова.

Особливий інтерес у Білгород-Дністровському представляє Вірменська фортеця. Будівлю церкви звели ще в XIII – XV століттях. Існує легенда, що спочатку храм зводили два грека, однак потім вони продали його вірменам-переселенцям. Святиню збудовано в базилікальному стилі. Храм є дуже приземистим.

Вірменська церква наполовину підземна: щоб увійти, потрібно спуститися 12-тьма сходинками. У храмі зберігається сарматський склеп, віднайдений у піщаному кар'єрі в околицях міста.

Дністровський лиман, розташований в Одеській області, – це велика затока, одна з головних визначних пам’яток Причорномор’я, на берегах якої розташовані найважливіші порти Овідіополь і Білгород-Дністровський. У літній період сюди приїжджає безліч відпочивальників, а з настанням морозів лиман повністю замерзає.

Наразі затока стала популярним місцем відпочинку. Тут розташовані курорти Кароліно-Бугаз і Затока, безліч дитячих таборів та бази відпочинку. Великим попитом користуються лікувальні грязі лиману. Лиман на 41 км входить у материк, має глибину до 2,6 м, його ширина – 12 км (найширша частина).

З півночі в нього впадає річка Дністер, а на півдні він зустрічається з Чорним морем. Тільки піщана смуга Бугаз відокремлює бурхливі морські води від спокійних вод лиману. Тут сподобається любителям риболовлі, адже в його водах можна зловити кефаль, севрюгу, морського саргана, сонячну рибу, судака, окуня.

Неподалік від Білгорода-Дністровського розташоване село Шабо. Тут, на півдні України, на базі давнього заводу з віковими традиціями виноробства, діє музей вина та виноробства. Він уходить до складу Центру культури вина «Шабо». Музей вина і виноробства створили для того, щоб підвищувати культуру споживання різноманітних сортів вин і популяризувати здоровий спосіб життя серед відвідувачів закладу.

Відкрити музей на базі такого виробничого підприємства – мудре рішення, адже це один із регіонів Європи, де традиції виноградарства й виноробства зародилися за античних часів, а популярні й нині.

Біляївський район

Це незвичайної краси район з не менш захопливими пам’ятками, котрі просто необхідно відвідати.

Хотілося б насамперед згадати про багату природними пам’ятками землю, а саме –Нижньодністровський природній парк, розташований на території Білгород-Дністровського, Біляївського та Овідіопольського районів Одеської області.

Його загальна площа становить 21311,1 га, у тому числі 3700 га земель, що надаються йому в постійне користування, та 17611,1 га земель, включених до його складу без вилучення в землекористувачів, на яких здійснюється традиційна господарська діяльність з дотриманням загальних вимог щодо охорони навколишнього середовища.

Наразі в межі парку включені частини двох водно-болотних угідь міжнародного значення – «Межиріччя Дністра-Турунчука» і «Північна частина Дністровського лиману», що охороняються Рамсарською конвенцією. Завдяки унікальним природним умовам і збереженню типових ландшафтів території Нижньодністровського НПП характеризуються надзвичайно високим різноманіттям фауни, що нараховує більше 1000 видів.

З них до Червоної книги України занесено 9 видів риб, 20 – комах, 2 – рептилій, 20 – ссавців, 58 – птахів. На території Парку зареєстровано понад 700 видів вищих рослин, з яких 28 – рідкісні, занесені в Червону книгу України. Деякі види рослин і тварин занесені також у Європейський червоний список і список рідкісних видів Міжнародного союзу охорони природи. Саме тому дельта Дністра є природним надбанням світового значення.

Одне з унікальних заплавних озер дельти, – Біле озеро, що з’єднується з основним руслом Дністра протокою. Завдовжки водойма – 1,7 км, завширшки – 0,8 км. Це практично незайманий куточок первісної природи.

На озері гніздиться безліч птахів, ростуть біла лілія, водяний горіх, жовте латаття. У великій кількості водиться лящ, сом, щука, судак, окунь, жерех, плотва, тараня, краснопірка, сазан і карась.

Це найбільша в Європі плантація жовтої кубушки й латаття білого. Панорама озера з птахами – чайками, крячками, жовтими чаплями, бакланами – піднімає настрій і дарує неабиякий заряд бадьорості та сповнює натхненням. Озеро Біле з білим лататтям – перлина Національного парку, що є візитною карткою міста Біляївка.

Під час водних екскурсій туристи потрапляють у казкову оазу дельти Дністра та можуть побачити в зоні регульованої рекреації Нижньодністровського національного природного парку кучерявих і рожевих пеліканів, різні види качок, чапель, крикливих болотних крячок, лебедів-шипунів, сірих гусей, орлана білохвоста.

Або можна помилуватися хащами рідкісної рослини – плавуна щитолистного та однією з найбільших у Європі плантацій глечиків жовтих, що в народі називають жовтою водяною лілією. А в період цвітіння латаття білого туристів вражає озеро Біле, водне дзеркало якого, ніби суцільним килимом, укрито білими квітами.

Неподалік від Одеси розташовані старовинні підземні виробки кінця ХІХ – початку ХХ століть. Ця унікальна система каменоломень називається Одеськими катакомбами, що сягають трьох тисяч кілометрів, і являє собою грандіозний і дивовижний лабіринт.

Навіть приблизна топографія одеського підземелля досі не відома. У катакомбах цілий рік зберігається однакова температура, що дорівнює чотирнадцяти градусам тепла. Їх глибина місцями досягає ста метрів.

Потрапивши до катакомб, ви зможете побачити таємничий світ підземних перехресть, потужних обвалів й обводнених галерей. Тут перед вами постануть унікальні пейзажі, котрі не можна побачити більше ніде у світі. Безліч туристів, дослідників, авантюристів і творчих людей притягує незвідане одеське підземелля.

У районі розташована ще одна унікальна пам'ятка історичного минулого України – Підземний музей партизанської слави, єдиний в Україні, створений 1969 року на місці найстаріших в Одеській області Нерубайських катакомб.

Щоб його відвідати, доведеться прогулятися одним із найзаплутаніших у світі тунелів і спуститися на глибину понад 10 метрів. Метою організаторів було висвітлення партизанського руху Одещини, зокрема, загону Героя Радянського Союзу Володимира Молодцова-Бадаєва.

За часів Другої світової 70 осіб загону, залишеного в підземеллях для диверсійно-розвідувальних робіт, загинули й були замуровані румунськими окупантами. Справжній табір бійців Бадаєва, затоплений підземними водами, розташований за два кілометри від центрального входу в катакомби. Однак ентузіастам клубу «Пошук» удалося відновити його первісний вигляд завдяки архівним документам і спогадам очевидців.

Музей партизанської слави входить до туристичного маршруту «Пояс Слави», що налічує 11 монументів та пам'яток, приурочених захисту Одеси від нацистів. Заклад є традиційним місцем зустрічі ветеранів Другої світової війни. Також тут проходять відкриті уроки для школярів та лекції з історії.

Історія музею станції «Дністер» невід’ємно пов’язана з забудовою водопровідної станції «Дністер», започаткованої у 1873 році. Вона працює і донині. Осередок, де йде забір Дністровської води, її фільтрація і відкачка в Одесу та райони області, має свою давню й багатогранну історію.

Тут переплетені інженерна думка, вирішення стратегічних проблем життєдіяльності регіону, радість перемог і трагізм людських доль. Усе це дбайливо зберігається в невеличкому музеї, що знаходиться в мальовничому парку – витворі садово-паркового мистецтва Біляївки.

Болградський район

Хотілося б трохи розповісти про містечко Болград, адже це справжня перлина Одещини, заснована в 1821 році за пропозицією попечителя іноземними поселенцями Південного краю Росії генерала І. Інзова для заселення новопридбаних земель Бессарабії за результатами російсько-турецької війни 1806-1812 рр.

Ця людина зробила багато для міста, тому похована на кладовищі в окремому мавзолеї (1825), що добре зберігся і є однією з визначних пам’яток Болграда. Тут же знаходиться і ще один пам’ятник – усипальниця Караманевих. Мавзолей Інзова закритий, але всередину можна заглянути через віконце.

Наступна, російсько-турецька війна, велася в 1828–1829 рр., про що нагадує ще одна визначна пам’ятка Болграда – колона на місці огляду російських військ імператором Миколою I напередодні переходу через Дунай на околиці міста у травні 1828 року.

Незважаючи на війни, Болград продовжував розвиватися, і в його центрі в 1833–1835 рр. був зведений величний Преображенський собор – перлина архітектури.

Великомихайлівський район

Як і більшість населених пунктів, у кожному з яких можна зустріти стели та меморіальні комплекси, присвячені воїнам та борцям за свободу односельчан, район з глибокою повагою ставиться до пам’яті.

Хотілося б детальніше поговорити про місцеві сакральні пам’ятки. Кам'яну церкву в ім'я Вознесіння Господнього було закладено Надвірним Радником Петром Андрійовичем Савицьким у 1823 році одночасно з заснуванням містечка Новопетрівське.

У 1825 році храм звели на кошти померлого поміщика Петра Савицького. Церкву і дзвіницю збудували з каменю. Престол у ній був один – в ім'я Вознесіння Господнього. Церковний штат складався із священника і псаломщика.

При храмі було 120 десятин землі, у тому числі 20 – неугідь. Біля церкви спорудили будинки й відвели церковним служителям у користування. Садиба священника мала завдовжки 49 квадратних саженів, а завширшки – 36.

Садиба псаломщика – 17 квадратних саженів завдовжки, а 15 – завширшки. У подвір'ї священника знаходилися будівлі: флігель із кухнею, що слугував школою грамотності, сарай із конюшнею, амбар-льодовик, два погріби. Коло будинку псаломщика був ще сарай.

У 1887 році відкрили школу грамотності, де після закінчення курсу в Одеському Єпархіальному училищі вчителювала тоді Дар'я Фролова Нестеровська, яка отримувала 10 карбованців у місяць за навчальну діяльність та 50 – від земства й церкви.

Новопетрівську церкву закрили в 1951 році. З неї викинули ікони, зруйновані купол і дзвіницю. За часів Радянської влади приміщення церкви слугувало і клубом, і складом, і майстернею. Храм ніхто не доглядав, і він зазнав руйнування.

За часів «перебудови» люди зверталися до влади про надання дозволу на відкриття святині. Держава вирішила передати уцілілі споруди храмів у власність церков. 16 березня 1989 року Рада в справах релігій прийняла рішення про відкриття Свято-Вознесенського храму. А вже за три тижні, 7 квітня 1989 року, на Благовіщення, відбулася перша літургія. Службу вів протоієрей Володимир Мишков. Він і розпочав відновлювати святиню.

Новопетрівський храм є пам'яткою архітектури та містобудування загальнодержавного значення.

Виникнення старообрядницького населення у Великоплоскому започаткували предки. Близько 300-т років по тому влада посприяла вигнанню сільських вірян на безлюдні землі, що були суцільною пустелею: ні води, ні рослинності, ні живності... Але це не засмучувало християн, адже вони сподівалися лише на Бога! Безліч сил поклали ці люди, облаштовуючи пустельну місцевість. Господь не залишав їх, бо і в праці великоплосковчани не забували про Бога.

Ось Господь, який усе бачить і любить кожну людину, і винагородив своїх чад. І забило тоді перше водне джерело в цьому селищі. Побачивши таке диво, віряни вирішили ще з більшою ретельністю молиться Творцеві й установили повсякденну службу, що триває з Божою допомогою і донині. Коли старообрядці прибули сюди, то з собою принесли свою святиню – дерев'яну Церкву (зруб).

За деякий час вона згоріла від удару блискавки. Населення вирішило побудувати на цьому місці нову кам'яну церкву. Зведення розпочали наприкінці 30-х років ХІХ століття й завершили наприкінці наступного десятиліття, отримавши в результаті величний храм у вигляді хреста.

На покрівлі й вівтарі встановили восьмикінечні позолочені хрести; спорудили дзвіницю з величезним світло-зеленим куполом, також увінчану великим хрестом. Про богослужіння благовістили 5 дзвонів під куполом.

Наразі при школі існує недільна школа, що радо запрошує всіх охочих.

Захарівський район

Район розташований на заході області, де межує з Республікою Молдова. Територією регіону протікає річка Кучурган. Тут проводили розкопи викопної фауни (14 біозона Мейна).

До кінця XVII століття про цей край, захоплений турками й татарами, у Російській імперії знали дуже мало. Вважали, що він «пустельний, безводний і безлісий, непридатний для заселення».

Однак у 1791 році, коли землі між Бугом і Дністром приєдналися до Російської держави, виявилося, що тут є чимало поселень. Захарівка була одним із них. Її заснували у другій половині XVII І століття українські й російські кріпаки-втікачі, а також молдовани, які прийшли сюди з-за Дністра.

Царський уряд інтенсивно колонізував цей край. Він щедро роздавав землі поміщикам з умовою обов'язкового їх заселення кріпаками із внутрішніх губерній.

Іванівський район

Северинку сміливо можна вважати одним із найцікавіших населених пунктів в Іванівському районі. Його заснував граф Северин Потоцький по закінченню Російсько-турецької війни 1787–1792 років. Тоді під село виділили 6 тисяч десятин орної землі неподалік Одеси.

Граф назвав його на свою честь – Потоцьке. Завдяки вдалому розташуванню, село швидко розросталося. Уже 3 липня 1806 року селище Потоцьке перейменовують у містечко Северинівка. Тут проходили важлива поштова дорога з Балти до Одеси й торговий шлях, котрим доставляли до міста хліб, борошно, овочі, фрукти та інші товари.

Тоді Северинівка мала 9 заїжджих дворів, де могли зупинитися на ночівлю і вельможі, і торговці, і селяни. У центрі містечка розташовувався графський будинок, оточений величезним садом. З початком ХІХ століття Северин Потоцький збудував у Северинівці Івано-Богословський храм.

Головною пам'яткою села є Свято-Іоанно Богословська церква, внесена до переліку об'єктів культурної спадщини. Близько кілометра від православної святині – руїни католицького храму. За деякими відомостями, це костел Святого Северина, споруджений за рахунок Северина Потоцького в 1800 році. У 1801-му його освятив єпископ М. Сераковський.

За радянських часів костел використовувався як склад, відповідно наразі знаходиться в жалюгідному стані, перетворившись на руїни. Його навіть не внесли до реєстру обласного управління по охороні культурної спадщини. Відразу за костелом розташоване старовинне кладовище з кам'яними хрестами мальтійського типу, де знаходяться руїни склепу, у котрому був похований Северин Потоцький.

Садиба Потоцьких розташована на іншому боці балки від костелу. Ще в ХІХ сторіччі її будівлю перетворили на лікарню, що певний час слугувала туберкульозним диспансером. Наразі це приміщення не використовуються.

2012 року в день храмового свята біля Івано-Богословської церкви відкрили пам'ятний знак засновнику села – графу Северину Потоцькому.

Поблизу населеного пункту розташований ландшафтний заказник місцевого значення Верхній Ліс.

Ще одна цікава природна пам’ятка села – Джерело «Третій Бог». Про появу джерел місцеві розповідають таку легенду. Одному з жителів приснився віщий сон (наснилася матір Божа): він кудись іде і знаходить цю галеру.

Різко прокинувшись, вибігає з дому і прямує тими місцями, що бачив уві сні. Він розуміє, що тут бути не може, але, продовживши пошуки, знайшов кілька джерел води. Таки натрапив на своє золото.

Ізмаїльський район

Спочатку в цих краях була одна Некрасівка (на місці зараз розташована сучасна Стара Некрасівка), але в 1860-х роках місцеві селяни стали розселятися на берегах озер, у результаті чого виникло нове поселення, тобто село Нова Некрасівка, розташоване в досить цікавому місці – на своєрідному мисі, що розділяє Ялпуг і Кугурлуй – мальовничі Озера Одеської області.

Тут знаходиться пам’ятка Ізмаїльського району – зведена місцевими народними вмільцями-старообрядчиками Введенська церква ХІХ століття, що поєднує високу чотирьох'ярусну дзвіницю, виконану в стилі класицизму, і досить просту, в архітектурному сенсі, власне церкву, де проходять служби.

Церква в Новій Некрасівці заснована старообрядцями-липованами, вихідцями з південної Бессарабії та з с.Вилкове, що на ріці Дунай.

У Старій Некрасівці можна побачити не просто пам’ятку Ізмаїльського району, а цілу частину всесвітньої спадщини ЮНЕСКО! Саме в цьому селі знаходиться пам’ятний знак на місці найбільш південного елемента Дуги Струве, за допомогою котрої вчені у ХІХ столітті обчислювали розміри планета Земля.

Дуга Струве являє собою ланцюг з 258-и суміжних трикутників і 265-и головних пунктів, розташованих уздовж дуги меридіана 25o 20′ протяжністю 2820 км, що проходить від Старої Некрасівки в Україні до Фугленессе в Норвегії.

За допомогою цих трикутників і крапок учені-геодезисти під керівництвом Василя Струве у ХІХ столітті провели точні вимірювання нашої планети. Роботи велися з 1816 по 1851 рр. За вказівкою російського імператора Олександра II в кінцевій точці Дуги Струве в Старій Некрасівці встановили відповідний монумент.

Напис на ньому говорить: «Південна межа дуги меридіана 25o 20′ від річки Дунаю до океану Льодовитого через Росію, Швецію і Норвегію за велінням найясніших монархів імператорів Олександра I, Миколи I, і короля Оскара I постійно працюючи з 1816 по 1852 рр. виміряли геометри трьох народів. Широта 45o 20′ 28″».

В Україні у 2003 році розшукали й позначили ще кілька пунктів Дуги Струве.

Хотілося б звернути увагу на районний центр, найпівденніше місто Одеської області Ізмаїл, розташований на лівому березі річки Дунай за 93 км від Чорного моря. Навпроти міста на правому березі річки лежить румунське село Плаур.

В Ізмаїлі діє пункт контролю на кордоні з Румунією Ізмаїл–Плаур. Місто порадує туристів не лише прекрасними річковими пейзажами, а й цікавими старовинними пам'ятками, більшість із яких нагадує про багату його історію.

Найдавнішим пам'ятником Ізмаїла є мала мечеть, збудована в XVI столітті. Це одна з небагатьох в Україні зразків середньовічної класичної османської архітектури періоду її найвищого розквіту.

Розташована на території турецької фортеці Ізмаїл, узятої в 1790 році російськими військами й чорноморськими козаками під командуванням О. Суворова. У приміщенні мечеті відкрито музей із діорамою «Штурм фортеці Ізмаїл».

У західній частині Ізмаїла розташовані залишки споруд турецької фортеці. Фортифікаційні укріплення в місті були переважно земляними з цегляними підпірними стінками і трьома кам'яними бастіонами з боку Дунаю.

Твердиню зруйнували під час узяття в 1790 році російських військ. За умовами Паризького мирного договору, після поразки Росії в Кримській війні фортецю Ізмаїл, підірвали, зміцнення зірвали. Наразі можна побачити фрагменти земляних валів і грандіозний оборонний рів глибиною до 11 м, а також один фрагмент підпірної стінки, складеної з плінфи.

Головним храмом Ізмаїла є Свято-Покровський кафедральний собор, розташований у центрі міста. Звели його в 1820–1831 роках на місці старого храму турецьких часів.

Собор збудували в стилі класицизму за проєктом архітектора О. Мельникова. У 1848 році біля храму звели трьох'ярусну дзвіницю, а пізніше з'єднали її критою галереєю з собором.

Кілійський район

Вилкове – вельми цікаве місце в Кілійському районі перш за все тим, що розташоване в дельті Дунаю. Вулиці в цьому селищі нарізні не автомобільними та пішохідними шляхами, а гирлами та яриками річки, котрою плавають човни.

Вилкове заснували старовірці – російськи християни, котрі не сприйняли церковної реформи, що проводилася в Росії у XVII ст. Втікаючи від переслідувань, вони оселилися буквально «на краю землі» – на болотах у дельті Дунаю, що суцільно складається з острівців, розділених численними каналами.

Вилкове славиться полуницею та яблуками. Тут виготовляють домашнє вино з ексклюзивного сорту винограду – новак («новічок»). А також мешканці опановують новий напрям – заготівлю очерету на експорт.

Кілія – адміністративний центр Кілійського району. Серед усіх пам’яток хотілося б виокремити незвичний храм: Миколаївську церкву – найстарішу святиню міста, рідкісний для України зразок напівпідвальної церковної споруди, зведений у 1648 році. У 1891-му добудували ефектну дзвіницю, що надала пам'ятці кращої вишуканості.

Кодимський район

У будь-якому регіоні про побут, звичаї, минуле та сучасність говорить музейна справа. Кодимщина не є виключенням, адже тут, у місті Кодима, знаходиться Історико-краєзнавчий музей, основна особливість якого – споруда ХVІІІ століття, колишній маєток пана Розенфельда.

Також у районі є ще один, не мерш цікавий, Історико-краєзнавчий музей (село Серби), а також меморіальний музей народного художника Столиці Євгена Івановича (село Будеях), що мають відвідати туристи.

Ще одна цікава пам’ятка краю – штучна печера Кармалюка біля с. Загнітків, пов'язана з Устимом Кармалюком.

Її вирито у верхній частині «Кармалюкової скелі» майже під площиною верхнього плато на висоті близько 70-и метрів. Складено з крупноплитових сарматських світло-жовтих детриусових вапняків.

Печера має два поверхи, що мають по одній кімнаті та з'єднуються отвором-люком.

Вікна нижнього ярусу виходять у глибоку долину, що проглядається з них на велику відстань. За думками дослідників, цю кімнату було створено шляхом розширення природньої карстової печери. При першому відвіданні в дальній частині першого поверху існувала стінка, викладена бутовим каменем, котру з часом було знищено.

Верхній ярус являє собою кімнату, вирізану у скелі. У західній її частині розташована вирізана зі скелі ніша-лежанка, а у східній – полуциркульна апсида, що, на думку дослідників, мала культове значення.

На стінах кімнати збереглися сліди побілки. На східній стіні, біля входу, є вирізаній хрест та дата «1888». Широкий вхід у верхній ярус, що веде у невеликий яр, зарісший байрачним лісом, орієнтовано на південь.

Загальна довжина печери – 30 м, глибина ± 3 м, площа – 70 м², об'єм – 120 м³. Розміри входів: верхнього – 6 м завширшки та 1,8 м заввишки; нижнього – 3 м завширшки та 1,1 м –заввишки.

Лиманський район (Одеська область)

Географічне положення району, сприятливі кліматичні умови узбережжя Чорного моря, Тилігульського та Куяльницького лиманів мають добру перспективу розвитку курортно-рекреаційних територій.

Маєток Курисів знаходиться в селі Курісове Одеської області. За часів імперії він іменувався Курісово-Покровським, адже саме рід Курісів володів цими землями після відвоювання їх у турків. Першим господарем тут був герой російсько-турецької війни Іван Онуфрійович Куріс.

Саме він і розпочав будівництво маєтку на цих землях, уже будучи на пенсії (1810–1820 рр.). При ньому була зведена східна частина палацу, фасад якої першим відкривається нашому погляду.

Продовжував відбудовувати родове гніздо в 1891–1892 рр. онук Івана Онуфрійовича – Іван Іраклійович Куріс. Завдяки одеському архітекторові Товінскому, споруда набуває мавританського стилю, також з'являються чудові сходи в західній частині, що ведуть у сад. На цьому ж боці була й простора тераса з видом на сад, де господарі частенько пили чай.

У районі села Кошари, Сичавської сільради, розташовано цікавий археологічний пам'ятник – городище Кошари, що датується ІV–ІІІ ст. до н. е.

Любашівський район

Серед численних пам’яток у районі хотілося б акцентувати увагу на прекрасній сакральній перлині, справжньому архітектурному диві – церкві Івана Богослова, розташованій на високому пагорбі лівого берега річки Тилігул у с. Покровка.

Святиня має 11 куполів. Місцеві історики розповідають, що вона – точна копія храму міста Веден в Австрії. Місцевий поміщик пан Кондрацький, за освітою інженер-будівельник, відвідавши цю країну наприкінці XIX століття, побачив неземної краси святиню й вирішив на своїх землях звести таку ж.

Для обігріву храму в підвалі збудували спеціальну опалювальну систему, щоб було тепло навіть під центральним куполом, що заввишки 17,5 метрів. Над внутрішнім убранням церкви працювали найкращі майстри.

По завершенню всіх будівельних робіт із початком XX століття величний сільський храм урочисто освятили на честь святого Іоанна Богослова.

Після революції 1917 року святиня пережила непрості часи: її розграбували, зняли бронзові дзвони і хрести, а двері забили дошками. Декілька десятиліть храм стояв порожнім. Атеїсти виношували плани зруйнувати архітектурне диво.

Врятувало церкву те, що її стали використовувати як сховище для мінеральних добрив. А потім на захист храму виступив письменник Степан Олійник, уродженець сусіднього села Левадівка, який хотів зробити в ньому сільський краєзнавчий музей. До дверей святині прибили відповідну табличку.

З початком 1990-х храм повернуто релігійній громаді. Наразі він уходить до багатьох туристичних маршрутів Одещини.

Крім того, у районному центрі є залізнича станція з дуже багатою історією, збудована в 1868 році під час проведення однієї з перших залізниць у країні – Балта – Ольвіополь (зараз – місто Первомайськ) у напрямку до Єлизаветграду (зараз – Кропивницький) і Кременчука.

Керував будівництвом дороги барон Унгерн-Штернберг. Залізниця створена на концесійних засадах, тобто будувалася приватним концесіонером. Посаду начальника руху Одеської залізниці в 1870–1878 рр. займав Вітте С. Ю., у подальшому – прем'єр-міністр Росії. Очолював Одеську залізницю тоді Микола Матвійович Чихачев.

У середині 1880-х років XIX століття на станції знімав буфет і проживав разом із сім'єю Леонід Карпович Кузнецов, чий син, Степан Кузнецов, згодом став відомим артистом Малого театру.

З початком XX століття станція підпорядковувалася до суспільства Південно-Західних залізниць. У 1906 році тут жандарм убив розбійника Іванченка, який утік із тюрми м. Ананьїва. У 1910-му через станцію пройшло 2,5 млн пудів вантажів, з них – 1,5 млн. пудів хліба.

Під час воєн XX століття вона неодноразово ставала об'єктом бойових дій.

У 1918–1919 роках тут точилися бої між бронепотягами денікінців, махновців, петлюрівців та більшовиків.

У 1925-му на станції оброблено 1,461 млн пудів вантажів, з них – 364 тис. пудів хліба.

Під час Другої світової війни станцію бомбардували. Колії під час окупації зазнавали атак партизанів: було знищено 13 вагонів майна ворога та 2 цистерни пального. Будівля станції збереглася донині. Також є ставок Водокачка, з котрого заправляли водою паротяги.

Миколаївський район

У селі Ісаєве розташований Ісаївський палац-садиба Курисів, другий після садиби в селі Курисове маєток такого типу в Одеській області. Палац вважається пам’яткою архітектури ХХ століття.

За задумом, це фамільний будинок Олександра Куриса, збудований після народження в його сім'ї п'ятої дитини. Для будівництва маєтку обрали чудове місце – берег річки Тилігул. Роботи тривали 2 роки, і вже 1905-го було завершено спорудження та внутрішнє оздоблення.

Палац Курисів – це чудовий приклад провінційного романтизму, де присутні всі найважливіші деталі: різьблені вікна, карнизи, асиметричний дах, балкони зі спалень і багато іншого. Тут досі зберігся унікальний декор з елементами тодішньої моди.

Можна побачити підлогову плитку в деяких кімнатах, стельову ліпнину з майстерним малюнком, десятки різьблених прикрас, дерев`яних меблів. Усе це у відмінному стані і продовжує слугувати. На стінах кімнат є роботи французького художника Люсьєна Монода, який гостював та працював у Курисів.

У селі можна відвідати також храм Казанської ікони Божої Матері. Існує факт, що під час запеклих бойових дій, що велися тут, жоден снаряд не потрапив у споруду. Місцеві пояснюють це тим, що її охороняють духи – колишні господарі маєтку.

Овідіопольський район

Містечка та села, сільськогосподарські угіддя та промислові підприємства, прекрасні пляжі курортів та мальовничі кручі, багатий рослинний і тваринний світ, різноманітні пам'ятки старовини (кургани, городища, залишки поселень та стоянок різних епох, оборонні споруди) – усе це зустрілося у просторі й часі.

Прикрасою містечка Овідіополь на березі лиману є пам'ятник Овідію в Овідіополі, збудуваний 1993 року. Публій Овідій Назон зображений як справжній мислитель, якого не полишають вічні філософські питання. Він ніби створює нові власні поеми.

В Овідіопольському районі знаходяться такі архітектурні пам'ятники: Свято-Миколаївська церква – 1830 р. (смт. Овідіополь), кірха – 1860 р. (смт. Великодолинське), церква Святого Миколая – 1880 р. (с. Калаглія), кірха – XIX ст. (с. Мар'янівка), кірха – кін. XIX ст. (с. Новоградківка), маяк Санжійський, споруджений у 1921 році на місці сучасного села Санжівка.

Крім того, є багато пам'ятників, зведених на честь знаменних дат воїнам, які загинули в німецько-радянській війні: смт. Овідіополь (центр, Козацьке поле), с. Прилиманське, с. Сухий Лиман, с. Надлиманське, с. Роксолани.

Та основним ресурсом є природа: прекрасні пейзажі та клімат роблять регіон надзвичайно привабливим для туристів.

Окнянський район

У пам'ять про загиблих часів Другої Світової війни в районі створено 19 меморіалів, установлено 27 пам'ятників й обелісків, останки загиблих поховані в 25-и братських і 2-х одиночних могилах.

У листопаді 2007 року в смт Красні Окни встановлено пам'ятний знак жертвам Голодомору. А впродовж 2008-го встановлено 15 таких знаків (хрестів) у 15-х населених пунктах.

Подільський район

У селі Куйбишеве Подільського району є незвична пам’ятка – підземний монастир, разташований в урочищі «Гетсиманський сад». Цікавим є те, що місце абсолютно не досліджене. Маємо надію, що з часом буде більше інформації про про нього й невідомі факти про монастир стануть відомими.

Крім того, у районі є монументальні споруди, присвячені пам’яті відважним людям.

Ренійський район

Установлена в 1888 році і збережена донині пам’ятка Ренійського району, присвячена переходу російських військ через Дунай у 1828 році, знаходиться дещо відстані від населеного пункту – неподалік с. Новосільське, на березі Дунаю, біля самого кордону з Румунією. Напис на пам’ятнику свідчить: «Тут 27 травня 1828 переправився через річку Дунай Імператор Микола I і вказав своїм військам шлях до слави і перемог».

В Орлівці розташовані кілька пам’яток Ренійського району. Поруч із трасою знаходиться цікавий обеліск, напис на якому виконаний румунською. Встановив обеліск «на славу нашого села» архітектор із Кишинева, уродженець Орловки.

Місто Рені, як райнний центр, не може не похизуватися своїми цікавими пам’ятками, адже тут дійсно є те, на що можна подивитися.

Вознесенський собор – храм у стилі пізнього класицизму з прекрасними фресками, пам’ятка Рені, зведена в 1878 році на кошти Дар’ї Гаврилівни Ковригіної в пам’ять про сина, загиблого в російсько-турецькій війні.

У самому центрі міста, у Свято-Вознесенського соборі закладено пам'ятник загиблим учасникам двох воєн. Напис на могильному камені свідчить: «Тут спочивають останки 187 учасників російсько-турецької війни 1877-1878 років та Першої світової війни, перепохованих з колишнього військового кладовища в 1937 році».

Роздільнянський район

Успенський костел у Лиманському, що на Одещині, з початком минулого століття був одним із найбільших соборів півдня. Звели його в далекому 1901 році німці-католики, які активно заселяли землі тодішньої Російської імперії.

Споруду в стилі неоренесанс доповнювали дві вежі-близнюки заввишки 60 метрів. Вітражні вікна кидали кольорові відблиски на колони та дорогий вівтар, статуї Святого Антонія та Ісуса Христа. Внутрішнє оздоблення було настільки вишуканим, що подивитися на нього з'їжджалися прочани з усієї округи.

Храм проіснував до 1944 року, а опісля був закритий. У будівлі костелу розмістили сільський клуб. Та його згодом перенесли до нової споруди, а храм почав руйнуватися – від колишньої краси не лишилося і сліду.

Саратський район

У районному центрі можна оглянути цікаву святиню. На момент заснування Лютеранська кірха була єдиним на всю область храмом з органною музикою. Чіткість та простота ліній, практично повна відсутність декоративних елементів видають «іноземне походження» святині.

Лютеранську кірху в Сараті збудували 1840 року німецькі колоністи, які почали заселяти цю місцевість із 1822 року. Вона прослужила вірянам рівно століття – до 1940 року, коли з початком Другої світової війни місцевих німців почали виселяти, а їхній храм закрили.

Татарбунарський район

У Татарбунарах знаходиться така пам’ятка, як ефектний пам’ятник Татарбунарському повстанню, а також й інші цікаві місця. У 1918-му році місто опинилося на окупованій румунами території. Шість років по тому місцеві жителі повстали проти цієї влади, але повстання, що перейшло в бойові зіткнення з румунською регулярною армією та німецькими колоністами, було придушене протягом трьох днів.

У 1925-му році Румунія організувала показовий судовий процес, де постаралася довести, що повстання було інспіровано Москвою. Природно, що СРСР засудив такий судовий розгляд, а також оспівав і романтизував повстання. Пам’ятник Татарбунарському повстанню заввишки 14 метрів установили на братській могилі повстанців у Татарбунарах в 1974 році до 50-ї його річниці.

Можна також завітати до місцевого краєзнавчого музею, заснованому в 1960 році. Спочатку його створювали як музей Татарбунарського повстання проти румунської окупації, що вибухнуло 1924 року.

Експозиція Краєзнавчого музею розташовується у 8-и залах, також є картинна галерея. Усі експонати – від найдавніших до найновіших – допоможуть скласти уявлення про історичні епохи, що панували на цих землях, де жили різноманітні народи – від кімерійців, половців, турків і до російських військових у відставці.

Однак основними експозиціями є Татарбунарське повстання 1924 року, етнографія, період Другої світової війни, творчість письменників та митців краю. Особливе місце займає колекція одеського художника (близько 150-и робіт) Василя Шарапенка.

Ширяївський район

Ширяївський район славної Одещини буде цікавим любителям історії та поціновувачам історичної архітектури. Насамперед хотілося б згадати про село Олександрівка, де можна побачити цікаву садибу дворянського радника на прізвище Гофман.

Відомо, що він був меценатом та зробив пожертву на побудову місцевої Покровської церкви. Наразі у приміщенні садиби знаходиться Олександрівська сільська рада.

Крім того, у селі Саханське знайшли два кургани, що говорить про заселення району ще за сивої давнини.

Місто Одеса

Місто-порт з’явилося на місці свіжозахопленої росіянами турецької фортеці Хаджибей у 1795 році. Ніхто не записав, чому порт назвали «Одеса». Для науковців це і нині є загадкою. Чи то помилково локалізували давньогрецьке місто Одесос на місці Хаджибея, хоча воно розташовувалося на місці сучасної болгарської Варни, чи то перекрутили назву турецького регіону Едисан (саме в його межах лежав Хаджибей).

За двадцять років до заснування Одеси, відразу після руйнування Запорізької Січі в 1775 році, поряд із Хаджибеєм поселилися козаки. Вони отримали дозвіл від турецького султана й заснували чималеньке село Куяльник.

Нині це частина Одеси. Козацький цвинтар Куяльника – один із найбільших і найстаріших в Україні, називається Сотниківська січ. Кажуть, першими тут були поховані члени родини Сотниченків. Сотниківська січ зберегла 205 старовинних козацьких хрестів – унікальну пам’ятку української історії.

Саме козаки першими розбудували порт, а першим керівником міста став каталонець Хосе де Рібас. Потім Одесою керував француз Дюк де Рішельє (родич відомого кардинала), який перетворив її з дрібного припортового містечка у крупне торгове місто.

У 1820 році це вже був найбільший чорноморський порт імперії, небувалому розвитку якого сприяло впровадження порто-франко (вільної економічної зони) ще в 1817 році.

За одне століття Одеса пройшла феноменальний шлях – від невеликого татарського поселення до четвертого, за кількістю мешканців та рівнем економічного розвитку, міста в Російській імперії. Українці, росіяни, татари, євреї, молдавани, болгари, греки, албанці (арнаути) та багато інших етносів мирно співіснували в Одесі, залишивши свій слід у назвах вулиць.

Унікальність міста підкреслюється його архітектурним ансамблем, ядром якого є порт, Приморський бульвар (розташований на терасі над портом) та гігантські сходи, що зв’язують порт із бульваром.

Найцікавіші архітектурні пам’ятки та ансамблі Одеси розташовані у Приморському районі: саме ця ділянка міста претендує на включення до Списку ЮНЕСКО. Звичайно, місто-порт починається з порту.

Звідси до площі, де стоїть пам’ятник герцогу де Рішельє, піднімається одна з головних пам’яток міста – Потьомкінські сходи. Це – 192 сходинки з десятьма уступами. Колись їх було 200, але з часом 8 прибрали.

Верхня частина сходів завширшки 12,5 м, нижня – 21,7 м. І саме тому сходи візуально здаються значно більшими, ніж є насправді. Рішельєвські, Миколаївського бульвару, Гігантські, Бульварні, Портові, Великі, Кам’яні, Приморські – як тільки вони не називалися! З 1955 року сходи Потьомкінські, і пов’язана така назва зі давнім радянським фільмом «Броненосець Потьомкін», частина подій якого відбувалася саме тут.

Композиційну основу історичного центру Одеси становить один із кращих архітектурних ансамблів країни у стилі класицизму – Приморський бульвар, що почали будувати ще в 1822 році. Одним краєм він упирається в Думську площу, а іншим – у палац Воронцова.

Зовсім поряд із Приморським бульваром, на вулиці Ланжеронівській, стоїть ще одна видатна пам’ятка Одеси – оперний театр. Будівля, зведена у стилі віденського бароко (необароко), проєктувалася видатним австрійським архітектурним бюро Фельнера і Гельмера. Це один із кращих оперних театрів не лише в Україні, а й у Європі (принаймні, так кажуть одесити).

Найпопулярнішою вулицею Одеси серед туристів є пішохідна – Дерибасівська. Тут найбільша кількість пам’яток, кав’ярень, ресторацій та модних бутіків.

Серед усього виокремлюється будівля Пасажу, зведена на замовлення багатого купця Мойсея Менделевича за проєктом чеського архітектора Влодека. Готель, крамниці та скажена кількість розкішних скульптур. Так було в 1900 році, так і нині, коли будівлю відреставрували після десятиліть радянської занехаяності й забуття.

Найбільш помітним храмом Одеси вважається Спасо-Преображенський собор. Нині це вже не оригінал, адже радянські варвари зруйнували святиню в 1936 році. Розібрали по камінчику, а фундамент прикопали.

А це ж був шедевр класицизму, зведений за проєктом Вонтрезанта у 1794–1808 рр., один із найбільших соборів імперії (храм уміщав 9–12 тисяч вірян, а дзвіниця була заввишки 72 метри).

У 90-і роки минулого століття собор відбудували на старому фундаменті, надавши йому первісного вигляду.

В Одесі є ще немало ефектних житлових, адміністративних будівель та храмів. На особливу увагу заслуговує лютеранський кафедральний собор Петра і Павла, що був третім за розмірами (завдовжки – 50 м, завширшки – 22 м, висота дзвіниці – 48 м) серед лютеранських храмів імперії. Цей шедевр еклектики звели за проєктом архітектора Шейрембранта в 1897 році.

Біля Міського саду, просто посеред Дерибасівської вулиці, розташована найменша у світі площа – Остапа Бендера. Вона займає всього 5 квадратних метрів, а свою назву отримала на честь знаменитого героя книги «12 стільців», авторами якої є Ілля Ільф та Євген Петров. Тому в центрі площі розташований дванадцятий стілець, куди сідають туристи й залюбки фотографуються.

Ще одне визначне місце Одеси – Національний академічний театр опери та балету. Він є найстаршим оперним театром України й датується ХІХ століттям. Будівля виконана у стилі віденського бароко і є справжнім архітектурним шедевром, що поєднав у собі мистецтво й багатство.

Тещин міст – найбільш вузький і найдовший в Одесі, що з'єднує Приморський бульвар і бульвар Жванецького. Характерною його особливістю є те, що, стоячи на ньому у вітряну погоду, можна відчути, як він хитається. З мосту відкривається неймовірна панорама на морську гавань і частинку старої Одеси.

За кілька хвилин від Одеського вокзалу розташувався найвідоміший ринок міста – «Привоз», що називають «душею» і серцем великої Одеси. Саме тут панує справжній дух старого міста і саме тут можна почути знаменитий одеський говір, де переплелися українська, російська, єврейська та інші мови.

На морському вокзалі встановлений також справжній символ міста – пам'ятник дружині моряка. Бронзова жінка з маленькою дитиною на руках зустрічає й проводжає кораблі, що прибувають в Одеський морський порт. З теплоходів туристи вітають її, загадуючи бажання.

Під Одесою розташувалася неймовірна мережа підземних лабіринтів та ходів, що вважається найбільшою системою катакомб у світі. Заплутані тунелі простягаються на величезну довжину прямо під містом. Більшість підземель була утворена внаслідок добування каміння черепашника.

У катакомбах постійно зберігається однакова температура, що становить близько 14 градусів тепла, а їх глибина подекуди досягає ста метрів. Справжня історія цього загадкового місця невідома досі. Проте доведено, що одеські катакомби є найбільш заплутаними у світі завдяки хитросплетінню безлічі ходів.

У підземних лабіринтах можна побачити таємничий світ підземних перехресть, потужних обвалів й обводнених галерей. Сюди полюбляють приходити туристи, дослідники та авантюристи, яких притягує таємничість і загадковість катакомб. Проте, у підземелля потрібно йти лише з гідом, адже тут легко можна заблудитися.

Та все ж головною перлиною Одеси залишається море, а точніше - її численні пляжі. Тому Одесу мають відвідати всі.