Львівська область

Бродівський район

Бродівський район – таємничий і привабливий, такий, що оцінять любителі старовинної архітектури і знавці історії. Та, крім цього, регіон може похизуватися і своїми природними пам’ятками.

Підгорецький замок – найвідоміший не тільки у Бродівському районі, а й у всій області. Знаходиться в селі Підгірці. На місці сучасної твердині були укріплення, що датуються 1530 роком. 1633-го в родини Підгорецьких їх купив коронний гетьман Станіслав Конєцпольський.

Над новою фортецею працювали Андреа дель Аква (розробив проєкт барокового двоповерхового палацу) та Гійом Левассер де Боплан (йому належить авторство укріплень). Замок спорудили в 1635–1640 роках.

Відомим фактом є те, що найбільшого розквіту зазнав палац за часів правління Вацлава Жевуського, який був великим поціновувачем мистецтва й зібрав неперевершені колекції картин, книг, зброї. У замку працювали друкарня, театр, оркестр, тут проводили різноманітні гучні забави.

Також за наказом Жевуського збудували Гетьманський заїзд – двір, де могли зупинятися як панська прислуга, так і звичайні подорожні. Тоді з'явився і костел, що слугував родовою усипальницею. Замок має страшну таємницю. Усі, хто ночував тут з останніх років XVІІІ століття і до сьогодні, бачили вночі справжнісінького привида! Їм являлася жінка в білому з чорним обличчям.

Примара ввижалася пацієнтам туберкульозного санаторію, що діяв тут за радянських часів, сторожам і працівникам замку. Родина польських поміщиків, які мешкали у стінах палацу, навіть записали власні спогади про це.

За легендою, замком блукає душа Марії – молодої дружини Вацлава Жевуського. Через ревнощі він власноруч убив юну кохану, а її тіло замурував у стінах палацу.

Крім славнозвісного замку, Підгірці відомі своїм Пліснеським городищем, дослідження якого триває понад 200 років. Свого часу Пліснеськ був одним із наймогутніших міст Київської Русі. Він згадується у відомому літописі «Слово о полку Ігоревім». Про поселення розповідають безліч легенд.

Одна з них – історія про княжну Олену, дочку Белзького князя Всеволода, яка героїчно загинула під час одного з набігів половців. Їй приписують заснування монастиря у Пліснеську, на місці котрого наразі знаходиться Підгорецький монастир. Саме ж місце передбачуваної загибелі княжни – Єленін парк, мальовнича частина Пліснеська, де Олена любила відпочивати.

Стародавній Пліснеськ складався з двох частин – верхнього й нижнього міста. Верхнє розташовувалося на рівній місцевості. Нижнє – на гористій, де протікала притока Західного Бугу й било безліч ключів.

Зараз на місці нижнього міста знаходиться невеликий хутір Пліснесько. У верхній частині був дитинець – діловий та адміністративний центр. Залишки багатьох споруд збереглися донині.

У районному центрі, у Бродах, також є, на що подивитися, адже це старовинне єврейське містечко з цікавими архітектурними пам’ятками. Насамперед – Бродівський замок, що споруджувався в 1630–1635 роках на замовлення родини Конецпольських.

Це була потужна твердиня з п'ятьма бастіонами, куди впритул підходили вали та кам'яні каземати. Ззовні вал був обкладений камінням, а весь замок оточений ровом із водою. Твердиня неодноразово піддавалася атакам, у тому числі з боку Богдана Хмельницького, але встояла.

Наразі замок виглядає жалюгідно, однак вражає своїми масштабами. Це – залишки кам'яних казематів. Сьогодні по них щосили лазить дітвора й ховається в лабіринтах. Таким замок став через пожежі, а також значно постраждав у 1939–1941 роки. За радянських часів тут знаходився ремонтний завод, що також призвело до несприятливих для твердині наслідків.

На території – школа, державний архів, наразі періодично проходять виставки.

Також варта уваги й Велика синагога – одна з визначних пам`яток оборонної архітектури міста Броди. Перша дерев'яна синагога з`явилася тут наприкінці ХVІ століття. У 1742 році поряд із Бродівським замком розпочалося будівництво кам`яної споруди.

Усередині синагоги зберігається кам`яна таблиця, де увічнено ім`я Іцхака Горовиця, який заклав перший камінь при зведенні. Нова споруда більше нагадувала квадратну оборонну. Великий зал усередині синагоги призначався для молитви, там же розташовувалася божниця, зберігалися речі для богослужіння.

Під час пожежі 1859 року більшість міста була знищена, серйозних руйнувань зазнала й ця будівля.

Буський район

Буський район – ще один у Львівській області, що привертає увагу туристів. Тут цікаво як у районному центрі, так і в околицях. Для того щоб створити загальну туристичну картину Львівщини, відвідати регіон вкрай необхідно.

Буськ – давнє історичне містечко, що має безліч пам’яток різного порядку. Передусім він був батьківщиною для багатьох народів і культур, про що свідчить наявність синагоги й костелу Св. Станіслава (Буськ), костелу Св. Трійці (смт. Олесько). Цікавими з історичного погляду є палац графа Бадені, а також величава споруда Олеського замку.

Унікальна пам’ятка архітектури, згадана вище, розташована в районному центрі. Це – костел св. Станіслава. Першу святиню спорудили в І половині ХV століття. Однак теперішній костел звели у ХVІІІ столітті.

Його автором був відомий львівський архітектор часів бароко Бернард Меретин. За радянських часів тут традиційно розташовувалося будь що, але тільки не храм, зокрема - фільмотека. Проте у 1992 році освячений храм розпочав свою роботу.

У тому ж таки Буську в 1810 році спорудили Палац графа Бадені. До 1939-го він був літньою резиденцією родини Бадені.

Архітектура палацу виконана у класичному стилі. Фасад виділяється багатим архітектурним декором, присутня ліпнина та різні оздоблення. Наразі цей чудовий палац пустує та поступово руйнується.

Церква святого Онуфрія, розташована в Буську, є пам’яткою дерев’яної архітектури. Храм звели в 1680 році в оточенні валів над рікою, на високому пагорбі, на місці стародавнього городища.

Неподалік церкви розташована не менш цікава дзвіниця. Орнамент нанесено з початком ХХ століття. У 1970 році було проведено реставрацію. Заввишки дзвіниця – понад 13 метрів. Обидві споруди є неповторним ансамблем.

Неподалік дзвіниці знаходиться каплиця, що вирубана у стовбурі засохлого старого дуба, вік якого, згідно з переказами, сягає 1000 років.

Церкву св. Параскеви, розташовану на східній околиці Буська в колишньому передмісті Довга Сторона, що неподалік старого кіркута, звели в 1708 р. у стилі народної архітектури. Інший дерев'яний храм, св. Онуфрія, знаходиться на протилежному боці – на передмісті Воляни.

Його спорудили одноверхим та двозрубним із соснових брусів з ґанком й оточили піддашшям. Домінантою храму вважається великий восьмибічний неф, розпланований на основі квадрата й увінчаний ліхтарем із маківкою.

Зі східного боку до нього прилягає маленький п'ятибічний вівтар, а з західного – невеличкий присінок. Дахи й верхні частини храмових стін покрито ґонтом. Сакральна будівля освітлюється завдяки круглим віконцям у південній стіні вівтаря, у південній і північній гранях барабану, а також – через прямокутні вікна в південній грані нефа.

Вхід до церкви був розташований через ґанок лише в західній стіні нефа. Двері – дубові, низькі, їхні одвірки прикрашені різьбленими орнаментами, де зазначається дата побудови храму.

В інтер'єрі церкви розміщений чотирьох'ярусний іконостас із глибокою різьбою, виготовлений у XVІІІ ст. Наприкінці цього ж століття невідомий народний майстер розмалював барабан і верхню частину стін. У 1807 р. підняли стіни вівтарного зрубу й установили в цьому місці новий високий вівтар.

У 1833-му митець Василь Леонтович для бабинця намалював два художні полотна. Наприкінці XІX ст. було перемальовано іконостас, а з початком XX ст. – до північної стіни вівтаря прибудовано ризничку.

З метою повернення святині первісного вигляду в 1983 р. за проєктом архітекторів Івана Могитича та В. Швеця провели реставрацію та реконструкцію. Зокрема, зняли бабинець і ризничку, відкрили колишні вікна, а також знизили рівень стін вівтаря.

Таким чином, церкві повернули її автентичний вигляд типу двозрубних одноверхих храмів, що походять від давньоукраїнських ротонд. У цьому полягає унікальність святині. Церков такої форми збереглося дуже мало.

Нині храм св. Параскеви в Буську недієвий, хоча деколи в ньому або біля нього проводять Богослужіння парафіяни церкви св. Миколая. Святиня належить до яскравих зразків дерев'яного зодчества XVІІІ ст. і пам'яток архітектури національного значення. Потребує реставрації.

Пам'ятка архітектури й історії XIII–XVIII століть знаходиться в смт Олесько Буського району Львівської області. Найдавніший в Україні замок, що височить серед заплави р. Ліберція, звів на платі пагорба, імовірно, один із синів Юрія Львовича – галицько-волинського князя.

Олеська фортеця залишалася півстоліття неприступною для польських магнатів. У 1431 році, коли Ягайло тримав в облозі Луцьк, князь Казимир ІІ Белзький (Мазовецький) рушив на Олесько. Але фортеця не піддалась: оборону її очолив державець замку Богдан Рогатинський (за іншими даними – Івашко Преслужич із Рогатина). До селянських загонів приєдналися й місцеві бояри.

У 1806 році замок палав. З 1824-го маєтком володіють Літинські. Тоді він зазнав найсуттєвіших руйнувань. Нищівним для могутньої споруди був землетрус 23 січня 1838 року: стіни розтріскалися, ряд приміщень став непридатний для житлових цілей. Не менше пошкодили її самі власники.

Якось випадково в одній із кімнат було знайдено замурований скарб. І відтоді розпочалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. У 1875 році завалився колодязь. Наприкінці XIX ст. Олеський замок перетворився на руїну.

З цього стану твердиню вивела ґрунтовна реставрація і створення музею. З 1954 року приступили до розробки проєкту по реставрації, а 1958-го почалися власне будівельні роботи, здебільшого завершені до 1965 року.

Були плани пристосувати твердиню під Будинок відпочинку. Однак замок передано Львівській галереї для музейних цілей. У 1970–1974 роках під керівництвом Бориса Возницького тривало його відновлення як архітектурної пам'ятки: твердині повернули вигляд періоду найбільшого розквіту – кінця XVIII століття.

До 1975 року створили експозицію – і музей відкрився. У 1989-му заклад набув статусу музею-заповідника.

Городоцький район (Львівська область)

Важливе місце в будь-якому туристичному маршруті займає Городоцький район. Не дивно, адже в цих краях дійсно є, що відвідати.

У середині XVIII століття Бенькова Вишня (тепер Вишня) була резиденцією Войцеха Семеньського (помер у 1763 р.). Скоріше за все, цей дерев’яний палац згорів, а його руїни існували до початку ХІХ ст. Тоді землі вже купила родина Фредрів. Спочатку маєток належав батькам Фредра – Яцеку й Маріанні з Дембінських Фредрам, а потім – уже самому поляку.

Після Олександра Фредра Вишнею володів його син Ян Олександр (1829–1891), а пізніше й онук, Андрій Максиміліан Фредро (1859–1898), який теж був літератором, поетом. Дітей не мав. Його вдова, Феліція з Шщепанських, одружилася вдруге з доктором Олександром Скарбкою. Пам’ять по першому чоловікову у вигляді маєтку, напевно, турбувала Феліцію, і вона продає Вишню в 1919 р. Малопольскому сільськогосподарському товариству, що господарювало тут до 1939 року.

Останні сім десятиліть у приміщенні Палацу Фредрів-Шептицьких у Вишні знаходиться Вишнянський коледж Львівського національного аграрного університету. Власне, завдяки тому, що садиба завжди мала господаря, вона, хоча й потребує капітального ремонту (найнагальніші проблеми – дах, що протікає, і грибок – від вологи), збереглася донині.

Садибу у Вишні 1835 року Олександр Фредро перебудовував для своєї дружини Софії Яблоновських і все подальше життя працював на процвітання маєтку. На місці попереднього батькового дому постав великий мурований палац у стилі англійського бароко. Усередині дім з 15-тьма кімнатами блищав розкішшю.

Біля головного репрезентативного корпусу стоїть інший, більш скромний. Романтична башта вінчає цей флігель, що теж має досить пристойний вигляд. Нижче тераси головного корпусу вгадується озеро, та наразі воно майже заросло ряскою й естетизмом.

Довкола палацу знаходилися й інші будівлі. Наприклад, з лівого боку – конюшня. Доглядати за маєтком допомагала прислуга (близько десяти людей): кухарі, покоївки.

Як і раніше, палац оточує розкішний парк. Наразі він дещо занедбаний. Ставок заріс. А в XIX ст. знатні пані та панянки прогулювалися тут каштановою алеєю та алеєю столітніх лип. Декоративні дерева в садово-парковому ансамблі Олександр Фредро наказав насадити на честь народження доньки Софії.

Парк у Вишні досі дивує унікальними насадженнями, зокрема квітучим тюльпановим деревом та дивовижним деревом із листям дуба і граба одночасно, а ще – березою, щепленою корінням догори.

Цікавим для відвідування буде місто Городок, адже тут донині збереглася міська ратуша. Раніше на її місці стояла дерев’яна споруда, від котрої не лишилося ні фотографії, ні зарисовки. Саме в неї увійшов австрійський військовий підрозділ після Третього поділу Польщі.

Під казарми стара ратуша не годилася, тому перейшов підрозділ до Францисканського монастиря, попередньо вигнавши звідти монахів. Споруду віддали містові, але ненадовго. Австрія, аби про неї не говорили як про загарбницю, що витягує з краю останні соки, а нічого не дає взамін, розпочала активне будівництво. Насамперед зводилися будинки адміністративного призначення: ратуші, суди, пошти тощо.

Таким чином, на місці старої дерев’яної родери невдовзі красувався новий великий будинок ратуші, що було видно зусібіч при під’їзді до Городка. Польські окупанти споруду підремонтували й використовували для своїх потреб.

Перед любителями археології район може похизуватися цікавою і найдавньою пам’яткою – древнім городищем, контури якого можна чітко простежити й сьогодні. Воно знаходиться на території старого міського парку, донедавна званого Комсомольським. Старих дерев майже не залишилося. Цілком невиправданим стало будівництво на городищі нового кінотеатру.

На території дитинця жодні археологічні розкопки ніколи не провадилися.

Інша рідкісна пам’ятка Городка – це система оборонних валів та ставів, що оточують місто й роблять його штучним островом, куди можна дістатися лише через високі мости зі сходу й заходу.

Донині найкраще збереглися земляні вали зі сходу міста. Їх древність та колишню могутність особливо підкреслюють старі дерева-велетні, що полощуть коріння в річці, надаючи їй своєрідного чару.

Донедавна неподалік площі Ринок в м. Городку, навпроти ставу, знаходилися руїни давнього францисканського монастиря, вхід до якого був із боку млина, розташованого разом з тартаком нижче. Під костелом знаходилася крипта, призначена для захоронення знатних людей і духовенства.

До храму прибудований одноповерховий прямокутний будинок монастиря з внутрішнім закритим двориком. Споруда мала підземні ходи, що з’єднували монастир із королівським замком і Фарним костелом міста.

Існує легенда, що у стіні францисканської обителі, за заповітом короля Владислава Ягайла, було захоронене його серце.

За останні два століття йому монастирю непринадна доля. Унаслідок розподілу Польщі 1772 року Галичина відійшла до Австрії. З початком XIX ст. через реформи Марії-Терезії тут було ліквідовано цілий ряд монастирів, серед яких й обитель Францисканців у Городку.

Костел перетворено на гарнізонну тюрму, а в монастирських келіях розквартировано австрійське військо. По закінченню Першої світової війни з приходом до Городка польської влади обитель використовувалася, як і раніше, для військових цілей. Тут базувалася військова частина, а костел слугував каплицею.

Під час німецької окупації Другої світової війни в монастирі утримувалися французькі полонені. За часів російсько-більшовицької влади у приміщеннях обителі були розквартировані підрозділи НКВС. У 80-х роках ХХ ст. їх передали під склад Львівському заводу «Кінескоп».

У серпні 1994 року монастирський комплекс віддали ченцям Студійського уставу для реконструкції під монастир і церкву. Сьогодні Преображенський монастир із храмом милує око світлою відновленою і переображеною красою. 19 серпня 2001 р. Єпископ Юліан Ґбур освятив монастирську церкву.

Стара польська література серед найдавніших архітектурних пам'яток Городка обов'язково називала головний (фарний) костьол, нагадуючи, що він існував ще перед Владиславом Ягайлом, бо відомо, що вже Владислав Опольчик у 1372 році дав йому чималі ґрунти та гроші на розвиток.

Проте інші історичні джерела повідомляють, що костьол закладений саме Опольчиком, першим представником польської офіційної влади, що розпочала колонізацію українських земель та активне ополячення населення.

Саме з цією метою і був у Городку зведений невеличкий костьолик. Дзвіниця походила з XVI століття, на ній висіло шість дзвонів, найбільший із яких 1753 року освятив єпископ Єзерський.

Як і більшість тогочасних провінційних культових споруд, костел був дерев'яний. Король наказав вимурувати його з цегли. У 1553 році костьол розширили: збудували його теперішню середню частину. Однак 1616-го споруда (хоча і цегляна) згоріла дощенту разом з усім містом, так що шляхта звернулася до короля, аби допоміг відновити святиню.

Під час реставрації перед фронтом костьол добудували – і він виріс удвічі. У XVIII столітті доспорудили дзвіницю. 1902 року реставрували костьол, а в 30-х роках добудовали західну, найбільш величну, частину будівлі за проєктом архітектора Б. Віктора.

У післявоєнні роки святиня не діяла. Її віддали під склад різним організаціям, у результаті чого вона сплюндрувалася настільки, що, відкрита знову доброю волею мешканців Городка, крім голих стін, не мала нічого.

Костел вважається досить оригінальною пам'яткою, в архітектурі якої поєднуються риси готики, бароко й модерну.

Дерев’яна церква св. Івана Хрестителя зведена з 1403 р. на місці старої, що двічі (у 1660 і 1752 рр.) горіла. За два роки після останньої пожежі збудували святиню, що існує донині. Церква тризрубна, триверха, розміром 19,8 х 6,8 м., що завершують шоломоподібні бані, увінчані маківками на сліпих ліхтарях.

Має довкола стрімке піддашшя, стіни на котрому зашальовані дошками, а над ним - покриті гонтом. Пізніше на церкві домурували гігантську дзвіницю, що візуально «давить» на будівлю. Церква і дзвіниця (мурована) 1863 р. – пам’ятки національного значення.

Колишній костел, пам’ятка національного значення, розташований на розі головної вулиці Комарно. Його збудували за проєктом львівського архітектора Войцеха Капіноса з фундації Миколи Остророга. 8 жовтня 1658р. костел освятив архієпископ Ян Тарновський.

У 1720-х рр. святиня мала три вівтарі. У середині XVIII ст. перед головним фасадом спорудили дзвіницю й оточили муром територію разом із цвинтарем і парафіяльним будинком.

Споруда горіла в 1774 році. Після того її відновлювали до 1794-го. У 1930-х рр. костел ремонтували коштом парафіян і родини Лянцкоронських.

У червні 1946 року святиню закрили, згодом будівлю перетворили на склад меблів та господарського інвентаря. У 1992-му костел повернули римо-католикам, але незабаром його отримала греко-католицька громада Комарного.

У містечку Комарно, у східній його частині, знаходиться ще одна пам’ятка національного значення – дерев`яна тризуба церква розміром 16,5 х 7,2 м., накрита трьома шоломовими банями. Дата зведення святині (1754 р.) закарбована на хрестовій бантині центральної бані і, на думку вченого Осипа Пеленського, стосується реставрації церкви, зокрема бань. Сама ж пам`ятка є старішою.

У ході реставрації 1891 р. розбудували в західному напрямку бабинець, відновили баню, дах, направили підлогу. Тоді ж відремонтували дзвіницю. У 1920-х рр. розібрали північну ризницю. Реставрація 1965–1967 рр. повернула церкві первісний вигляд.

Поряд розташована сучасна церква, а може, і старіша. Вона має трьох'ярусну дзвіницею стовпової конструкції розміром 5,2 х 6,0 м.

Цікавою пам’яткою Великого Любіня є костел Матері Божої Ченстоховської, зведений у ХХ ст. Католики в Любені не мали власної святині й використовували капличку в санаторії. Тому в 1914 році придбали землю під будівництво майбутнього храму. Але того ж року почалася Перша світова війна.

Спорудження костелу розпочалося аж у 1930-му році. Проєкт розробив архітектор Лаврентій Дайчак. Але коштів на будівництво катастрофічно не вистачало і воно йшло занадто повільно. Тому в 1932 році єпископ Болеслав Твардовський освятив ще недобудований храм – костел Матері Божої Королеви Польщі.

Станом на 1937 рік у ньому був лише тимчасовий вівтар. А в 1939-му Західноукраїнські землі окупував Радянський Союз. Більшовики перетворили цей храм, як і тисячі інших, на склад зерна. Повернули святиню спільноті римокатоликів Великого Любіня лише в 1992 році, коли її і переосвятили вже під теперішньою назвою.

Дрогобицький район

На території району знаходиться 2 пам'ятки історії та культури державного значення і 72 – місцевого. До Державного реєстру увійшло 11. Здебільшого це споруди сакральної архітектури. У Дрогобицькому районі налічується також 14 археологічних пам'яток.

Без перебільшення можна сказати, що Дрогобиччина відома в усьому світі, адже саме тут, у селі Нагуєвичі, народився та провів своє дитинство Іван Франко – славетний український письменник, поет, громадський діяч.

У рідному селі Каменяра знаходиться музей-садиба та літературний музей Івана Франка. Тут же, у Франковому гаю, створена літературна стежка з дерев'яними скульптурами героїв його творів. У світі є 4 музеї українського письменника, три з яких – в Україні.

Заклад відкрили вже по закінченню Другої світової війни – у 1946 році. Тоді всі експонати поміщалися в найбільшому будинку села, що не мав жодного відношення до письменника. Лише в 1981 році музей «перенесли» ближче до батьківського дому І. Франка.

Цікаво, що всього за кілька років невелика хата-музей перетворилася на величезний історичний комплекс, що включає безліч кам`яних і дерев`яних скульптур, будівлю музею та батьківський будинок письменника. У 2012 році відбувся фестиваль «Франко-фест» з метою актуалізації й популяризації творчості Каменяра.

У селі Нагуєвичі також похований о. Йосиф Левицький – автор першої друкованої в Галичині «Граматики української мови».

Крім визначних постатей, Дрогобицький район може похизуватися багатою історією. Саме тут знаходиться найстаріша солеварня в Україні, церква Святого Юра, що є у списку Світової спадщини ЮНЕСКО, і багато інших цікавих місць. Наприклад, шпихлір у Дрогобичі.

Ця пам'ятка архітектури є унікальною, подібних в Україні немає. Після реставрації шпихлір планують перетворити на один з осередків культурного життя міста. Також у найближчому майбутньому у приміщенні створять експозицію музею «Дрогобиччина», присвячену розвиткові ремесел. У соцмережах є групи, де обговорюються ідеї щодо порятунку дрогобицького шпихліра.

Поціновувачам творчості Івана Франка буде цікаво відвідати гімназію, де вісім років навчався відомий письменник. Споруду звели в ХІХ столітті. Наразі приміщення гімназії – це корпус університету. Поряд знаходиться чудовий парк та відреставрована скульптура А. Міцькевича ХІХ століття.

У Дрогобичі є один із найяскравіших зразків архітектурного стилю венеціанського модерну в Україні – Палац мистецтва Вілла Б`янки, що досі залишається улюбленим місцем туристів. Це – двоповерхова будівля з багато прикрашеним фасадом кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Раніше шикарна споруда належала доктору-рентгенологу Й. Ротті й уважалася кращим будинком в окрузі. Красу вілли описав у новелі «Весна» Б. Шульц. Саме тоді цей будинок і стали називати «Вілла Б`янки».

Сьогодні тут розміщується музей «Дрогобичіна», де виставлені картини Б. Шульца, тематичні експонати «Скарби графа Лянцкоронського», що ближче знайомлять відвідувачів із періодом Бойківщини, декоративно-прикладним мистецтвом Дрогобича. У Будинку мистецтва нерідко проходять виставки і презентації. У музеї є ще багато цікавого та незвичайного.

Трускавець – це славнозвісний бальнеологічний курорт України Дрогобицького району. Мінеральні води тут славляться своїми чудодійними властивостями, а кожен другий українець їде сюди оздоровитися й поплавати з дельфінами.

Якщо ви збираєтеся у Трускавець, то, напевно, вам буде цікаво дізнатися, чим же ще тут можна зайнятися, крім лікування. Місто це невелике, але й воно може здивувати вас своєю природою і пам'ятками.

Це насамперед Греко-католицький собор святого Миколая – один із найстаріших у місті. І подивитися на нього варто і зовні, і зсередині. Навпроти розташовані скульптури біблійної тематики. Задній двір храму теж вартий уваги. При соборі є Єпархіальний музей, котрий багато хто радить відвідати.

Про історію та культуру Трускавця можна дізнатися, відвідавши 7 залів Музею курорту. До того ж, є ще 2 з цікавими виставками.

Жидачівський район

З Жидачівським районом пов’язано багато відомих постатей, які свого часу або тут мешкали, або якимось чином їхні долі пов’язані з цим краєм. Крім того, регіон славиться сакральними пам’ятками.

У селі Юшківці знаходиться єдиний в Україні музей Ярослави Стецько, урочисте відкриття якого відбулося 24 серпня 2010 року у приміщенні старої школи, де свого часу вчителювала пані Ярослава – громадський діяч, журналіст, співорганізатор Червоного Хреста УПА та дружина Ярослава Стецька.

Невеличке село Репехів славиться своїми двома пам’ятками. Насамперед древньою тополею Патріарх, вік якої налічує не одну сотню років. Крім цього дерева, тут можна побачити римо-католицьку каплицю початку ХХ століття, будівництво якої тривало 6 років.

2 травня 1910 року її освятив єпископ Владислав Бандурський. За часів Радянського Союзу репехівську святиню перетворили на газову станцію. Після здобуття Україною незалежності римо-католицька каплиця була покинута. На даху лелеки звили гніздо, що й досі там знаходиться. Наразі каплиця в занедбаному стані та потребує реконструкції.

У районному центрі розміщений католицький Успенський костел Пресвятої Діви Марії – одна з основних архітектурних історичних пам`яток Жидачева. Храм заснували в 1301 році. Спершу він був дерев`яним, але з 1602 завдяки фінансуванню М. Лігенза та Ю. Жулчінского звели споруду кам`яного Успенського храму.

У 1895-му в костелі сталася пожежа, і лише в 1938 році завершується його реконструкція. За радянських часів святиню закрили на досить тривалий період. У її приміщенні навіть спочатку розмістили автовокзал, а потім – краєзнавчий музей.

Наразі костел Успіння Пресвятої Діви Марії, що знаходиться в центрі міста, діє і приймає відвідувачів. На території костелу раніше стояла дерев`яна вежа-дзвіниця з балконом, котру розвалили ще в 1963 році. На сьогодні вона відреставрована.

У Нових Стрілищах костел був ще в ХVІІ столітті. У 1648 році його знищили війська Богдана Хмельницького. Будувати нову святиню не стали. А вже з початком ХХ століття вирішили звести новий костел.

У 1913 році вдалося зібрати кошти на матеріал та будівництво, але на заваді стала Перша світова війна. Минали роки, і вже аж у 1938 році розпочали зводити споруду за проєктом Лаврентія Дайчака. Але, на жаль, не встигли завершити до вересня 1939-го. Фасад покинутого костелу прикрашало велике розп'яття Ісуса Христа, яке, очевидно, зруйнували. Радянська влада використовувала приміщення святині як склад.

В одному з найдавніших міст Львівщини, Ходорові, знаходиться костел Всіх Святих. Першу, дерев’яну, святиню звели в 1436 році. Однак від численних пожеж вона значно постраждала. Тому в 1779 році вирішили спорудити кам’яну.

Вважається, що кошти на будівництво костелу виділила сім`я Жевуських, що, будучи однією з найбільш заможних, володіла більшістю земель у місті. Для зведення святині запросили талановитого і знаменитого архітектора на прізвище Ріхтер.

У період середини ХХ століття католицький костел Всіх Святих задіяли для потреб місцевого господарства: тут розміщувався продуктовий магазин, а згодом – спортивна зала. З цієї причини нині дієвий костел не зберіг красу інтер`єру, що можна було спостерігати 200 років по тому. Його реставрували у 2000-х роках. Наразі будівля є пам`яткою архітектури.

Монастир Святого Герарда знаходиться у смт Гніздичів. З його зведенням пов’язано багато переказів, згідно з котрими місцеві жителі в 1646 році знайшли в лісі ікону Матері Божої Кохавинської. Чутки про зцілювальні сили святині поширилися швидко, і незабаром до неї прибувають паломники з різних міст.

Ікону зберігали в дерев’яній капличці, проте згодом, у 1868 році, для неї звели міцний храм у стилі неоготики, що заселили монахи-кармеліти. За радянської влади споруда була зачиненою, хрести зірвали, а в церкві стали зберігати льон.

В обителі розмістилася школа-інтернат для розумово відсталих дітей. Чудодійну ікону напередодні Другої світової війни вивезли монахи, які намагалися врятувати її від знищення. Нині святиня зберігається в Польщі.

Жовківський район

Жовський – ще один чудовий район на туристичній карті Львівщини, що потребує неабиякої уваги, адже саме тут розташована значна кількість сакральних пам’яток, котрі приваблюють своєю величчю.

Насамперед потрібно відвідати Жовкву – маленьке містечко (13 тисяч жителів) у 25-и кілометрах від Львова по дорозі на Люблін. За кількістю пам’яток воно ледь не в першому рангу серед малих міст Львівщини.

Жовква збудована за концепцією «ідеальних міст» доби Ренесансу, суть котрої полягала у створенні збалансованої планувальної структури міста: кожному архітектурному об’єктові відводилося певне розміщення відносно інших.

Перед замком будівничі міста заклали Ринок – головну торгову площу, багатий архітектурний ансамбль якої утворювали кам’яниці з високими дахами, підтінням й аттиковим завершенням із заходу та сходу й костел святого Лаврентія з заходу.

Обабіч замку до площі примикали оборонні стіни з казематами й дерев’яними бойовими галереями та дві міські брами – Звіринецька та Глинська. Колись у місті було чотири брами – Львівська, Жидівська, Глинська та Звіринецька. Перші дві наприкінці XVIII ст. розібрали за наказом австрійської влади.

Глинська брама, колись Краківська, зведена наприкінці XVI століття. У 1964 її розібрали радянські війська, оскільки вона заважала проїзду військової техніки. Відновлена в 1990 році стараннями Товариства пам’яток культури.

Брама завершена фронтонами, де зображено герб Станіслава Жолкєвського «Любич» із заходу, а зі сходу – герб короля Яна ІІІ Собєського «Яніна» та акротерії у вигляді кам’яних погрудь лицарів у шоломах.

Єдина збережена Звіринецька брама, зведена разом із міськими укріпленнями, що будувалися в 1613–1626 роках, так іменується від назви звіринцю, закладеного поблизу замку Жолкєвськими.

У верхньому її ярусі знаходилося приміщення для сторожі. 1736 року дідич Якуб Людвік Собєський дозволив домініканцям використовувати як дзвіницю Львівську браму.

Наступна туристична пам’ятка, що потребує уваги, – це величний костел Святого Лаврентія збудований у 1606–1618 роках на штучному насипі, закладеному полоненими турками.

Святиня була родовим мавзолеєм заможної родини Жолкевських та пантеоном лицарської слави. У підземеллі похований Станіслав Жолкевський, його дружина Реґіна з Гербуртів із сином Яном, родина Даниловичів, батько короля Якуб Собєський, королевичі, державні секретарі, настоятелі, меценати храму.

За кількістю і значимістю поховань видатних діячів Польської держави костел часто називають «Малим Вавелем». Святиню вважають найбільшою, найгарнішою, найбагатшою спорудою Жовкви. Її дзвіниця отримала назву «малої Пізанської вежі».

Церква тут постала вперше у другій половині ХVІ століття і спочатку була дерев’яною, тому за деякий час згоріла. Така неприємна пригода повторювалася ще двічі. Тільки коли почали будувати вчетверте, то звели храм із каменю.

Ранньобароковий костел спорудили в 1653–1655 рр. за моделлю неапольських храмів на кошти Теофілії Собеської як усипальницю для її сина Ма́рка. В інтер’єрі дотепер збереглися надгробки Теофілії та Марка Собеських, виконані у другій половині XVII ст. відомим скульптором Андреасом Шлютером.

Тут також знаходяться залишки північно-східного муру, а навпроти входу (якщо стати спиною, то ліворуч) була Львівська Брама, біля котрої стояло три дзвони цього храму – Марія, Яцек та Домінік.

Напевно, основною пам’яткою Жовкви сміливо можна назвати Жовківський замок, закладений засновником міста С. Жолкевським у 1594 р. Будувався до 1606-го Павлом Щасливим. Також відомо, що на запрошення С. Жолкевського тут працювали такі відомі архітектори, як Амвросій Прихильний, Павло Римлянин, Петро Бебер.

За переказами, навколо замку знаходився неймовірно гарний сад дружини Жолкевського, та донині він не зберігся. У 1606 році за палацом господар створив звіринець, де розводили зубрів, оленів, сарн. Він існував лише до кінця XVII століття. Одразу коло замку протікає річка Свиня. За легендою, вона так називається тому, що в ній слуги гетьмана Жолкевського мили однойменних тварин.

Також варто згадати і про ратушу. Попередню звели за проєктом архітектора Петра Бебера в 1687 році. Угорі на стіні ратуші знаходився сонячний годинник, а знизу – взірець аршину та напис: «Міра мірою, а продаж і купно згідно з часом».

Споруду розібрали 1832 року через аварійний стан. Місцеві радники мусили провадити свої засідання спочатку в одному з будинків на вулиці Львівській, а потім у фронтальному крилі замку.

Сучасну ратушу звели за конкурсним проєктом архітектора Броніслава Віктора на місці колишніх казарм та каземату в 1932-му, тобто за сто років після того, як розібрали попередню.

Ще одна унікальна пам’ятка – церква Святої Трійці, зведена в колишньому Львівському передмісті в 1720 році коштом парафіян та королевича Костянтина на місці згорілої (1717).

Будівля дерев’яна, тризрубна, з цегляною добудовою – ризницею. Білокам’яне обрамлення вікон та портал перенесені сюди з розібраної замкової вежі. 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі церква Святої Трійці внесена до списку всесвітньої спадщини.

Церква Святого Лазаря – ще одна прекрасна святиня, що відкриває свої двері для прихожан. Історія храму розпочинається 1624 року, коли збудували дерев’яний костел і 1627-го при ньому відкрили міський шпиталь для убогих. У 1735 році фундацією Якуба Собеського зведено муровані будівлі костелу і шпиталю.

У 1861-му у відновлених будівлях ансамблю відкрили монастир феліціянок, що діяв до Другої світової війни. З 1994 року у приміщенні колишнього костелу відкрили церкву святого і праведного Лазаря, що належить Українській Автокефальній Православній церкві.

Окрім районного центру, у регіоні є й інші привабливі місця. Одне з таких – містечко Крехів, що обов’язково потрібно відвідати разом із Жовквою, адже саме тут знаходяться самобутні старовинні храми, що прийшли до нас крізь віки, переживши багато різних подій.

Крехівський монастир є одним із найвідвідуваніших місць, розташованих неподалік Львова. Обитель заснували у ХVІ столітті. Спочатку на його місці стояла дерев'яна Петропавлівська церква, згодом – храм Преображення і Троїцька церква.

В епоху Середньовіччя обителі слугували не лише духовними потребами, а й обороняли. Мури Крехівського монастиря витримали удари турків і татар. Тут бував юний Іван Мазепа. Крехівський монастир відвідував декілька разів російський цар Петро I, який перебував у Жовкві, де уклав угоду з королем Речі Посполитої Августом ІІ про спільні дії в майбутній Північній війні. Як і всі святині, за часів радянської влади, обитель зазнала поневірянь, проте в 1990 році продовжила свою місію.

Ще однією надзвичайно цікавою святинею можна назвати церкву Параскеви П`ятниці, що разом із тим є найдавнішою пам`яткою Крехова. Її містична історія сягає корінням у глибоку давнину, до часу, коли в цих краях з`явилися перші поселення.

Наразі ця святиня визнана унікальною реліквією. Усередині зберігся оригінальний іконостас – робота художника Івана Рутковича.

Золочівський район (Львівська область)

Прекрасний район, що вабить своєю архітектурою й історичним минулим. Золочівщина запрошує на свої землі туристів й охоче відкриває красу свого краю. Насамперед хотілося б поговорити про Золочів.

Офіційно до пам'яток загальнодержавного значення в місті належать тільки десять об'єктів, але якби цей населений пункт знаходився на Сході України, напевно, їх було б значно більше: до пам'яток архітектури та містобудування зарахували б майже всі будівлі міського центра, адже значну їх кількість звели в ХІХ столітті.

Саме тоді сформувався сучасний центр Золочева, що дивом уцілів за часів Другої Світової війни й наразі зберігає неповторний образ міста заможних людей, котрим він був за часів Австро-Угорського панування.

Розвитку Золочева у ХІХ столітті сприяли його зручне розташування, мальовнича місцевість, традиції та будівництво в 1871 році залізниці. Звідусюди в місто тоді приїздили багатії. Вони оселялися в Золочеві та зводили великі кам'яниці.

На місці давніх валів було споруджено прогулянкові сквери (спацери), що додали особливих деталей у неповторний галицько-польсько-австрійський колорит міста.

Офіційні пам'ятки Золочева датуються XV–XVІІІ століттям. Найстаріша з них – Золочівський двір (або боярський двір) – мурована з каменю будівля, зведена в XV столітті як резиденція власника міста. Довгий час господарі Золочева жили саме в цій споруді, тут же знаходився й міський арсенал.

Але по зведенню Золочівського замку боярський двір став занепадати. У XVІІ столітті його передали в підпорядкування парафіяльному костелові для опіки над убогими. Саме тому споруду ще називають будинком убогих. Пам'ятка ця й наразі знаходиться в центрі міста, однак має просто жалюгідний вигляд. Нею абсолютно ніхто не опікується, а тим, що вона досі не перетворилася на купу каміння, потрібно завдячувати міцності товстелезних (до 2-х метрів завтовшки) стін.

На лінії оборонних валів (сучасна вулиця Валова) у XVІ столітті звели церкву Святого Миколая. Це була споруда фортифікаційно-культового характеру, що й наразі зберегла риси оборонної архітектури. За радянських часів знищили старовинний іконостас та настінні розписи храму, а в самому приміщенні знаходився атеїстичний музей.

Але по отриманню Україною незалежності церкву віддали вірянам. Протягом 2000–2003 років відновили настінні розписи, що з початком ХХ століття виконав відомий львівський майстер Модест Сосенко, а, використовуючи дивом збережені фрагменти, відтворили іконостас.

У центрі Золочева, на вулиці Григорія Сковороди, розташовані православна церква Воскресіння Господнього (1604 рік) та костьол Успіння Пресвятої Богородиці (1726 рік). Церква збудована у стилі ренесансу, який характерний для таких споруд Галичини. Інша справа – барочний костьол із великою кількістю скульптурних зображень святих, із барельєфами, з годинником на вежі та боєм дзвону.

Ця велична похмура споруда підкреслює особливу ауру центра Золочева, ніби розганяючи навколо себе дух провінціалізму – обов'язковий атрибут «совдеповського» райцентру. Підсилює враження й корпус монастиря домініканців, розташований позаду костьолу. Обитель закрили за радянських часів. Зате у спадок залишилися якісь заводські приміщення, розташовані в корпусі келій.

Не можна не згадати і про відому королівську резиденцію – Золочівський замок, зведений у першій половині XVII століття. Твердиня за типом є неоголандською спорудою і належить до пам'яток, що поєднують функції оборони й житла.

Оборонні споруди Золочівського замку – це вали, бастіони, надбрамна вежа, міст і равелін. З часів заснування збереглися вали, бастіони, частково надбрамний корпус, а равелін і міст – це реконструкція. Замок Якуба Собєського зведений за проєктом невідомого архітектора.

У 1686 р. на замовлення короля Яна ІІІ Собєського був відновлений та оздоблений творами мистецтва. Від багатого спадку в 1801 році залишилося небагато – лише невелика територія з замком. Відтоді кілька разів змінювалися господарі, поки замок не привласнила держава. У замковому дворі збереглися донині лише Китайський палац, великий житловий палац і значно перебудована наприкінці XIX століття надбрамна вежа.

Китайський палац у Золочівському замку звели наприкінці XVII століття. Спочатку це була так звана галерея – ротонда з вісьмома колонами з боку головного фасаду й балконом довкола. На другий поверх вхід був через міст із валу. У XVIII столітті добудовують бічні прибудови та називають споруду Китайським палацом.

Рельєфи над дверима й вікнами другого поверху ротонди збережені. Вдалося відтворити і внутрішню забудову. У відреставрованому Китайському палаці Золочівського замку 21 травня 2004 року відкрили Музей східних культур. У центральній двоповерховій частині Китайського палацу – ротонді – інтер'єрну частину й чайний зал.

Одним із найцікавіших експонатів у Золочівському замку є камені, привезені з околиці Золочева, села Новосілки, з зашифрованими написами, датованими кінцем XIV – початком XV століття. Вони не мають аналогів та поки що не відчитані.

Кам'янка-Бузький район

А ось такими місцями відомий Кам’янка-Бузький район. Велике Колодно, що знаходиться в регіоні, відоме з 1550 року. Про це село згадував чеський письменник Ярослав Гашек у романі «Пригоди бравого вояка Швейка», щоправда під назвою Климонтів.

Окрім душероздиральної історії стосунків місцевого директора школи з греко-католицьким священником, згадується про місцеву школу, як єдину пристойну будівлю в селі. І жодного слова про костел Воздвиження Чесного Хреста.

Але це й не дивно, адже Гашек просто-напросто не міг нічого знати про нього, бо звели споруду вже після його смерті, а саме в 1932 році (освячено в 1934-му). Однак за призначенням храм слугував лише 10 років, а за радянських часів тут, як і в усіх такого роду будівлях, розташовувався склад сільгосппродукції. За часів незалежності його з костелу прибрали, проте своїх прямих функцій святиня й надалі не виконує.

Наступним, не менш цікавим, є село Тадані. Невелике, за кілька кілометрів на південний схід від Кам'янки-Бузької. Перша письмова згадка про Тадані сягає 1440 року. Відомо, що в ХV столітті тут був замок, проте донині він не дожив. У 1563 році поселення отримало Магдебурзьке право, а разом із ним усі міські привілеї.

Це наразі село адміністративно належить до Кам'янка-Бузької міської ради, коли вже за часів незалежності розформували сільську раду, а колись саме Кам'янка була передмістям Таданей. Проте особливого зиску міські права населеному пункту не принесли, і вже за два століття в містечку панувала бідність, а жителів навіть звільнили від плати податків.

Згодом Тадані перетворилося на звичайне село, котрим є сьогодні. Але все ж таки навіть цьому населеному пункту є, чим пишатися: чи не найстарішою в Західній Україні унікальною спорудою – дерев'яним костелом ХVІІІ століття.

Також у селі є ще один цікавий храм – Костел Відвідання Єлизавети Пресвятою Дівою Марією і св. Теклі, зведений у 1734 році на місці попередника, що згорів у 1720-х роках. У 1838-му у святині з'явлися розписи. Частина з них збереглася донині.

За радянських часів тут знаходився колгоспний склад, а в 1992 році храм повернули римо-католикам. Проте навіть зараз у костелі правиться рідко, тільки у великі свята. Можливо, якби не бідність, що охопила Тадані, то ми б не могли побачити цей архітектурний витвір сьогодні, бо, як і в більшості населених пунктів Галичини, його просто б замінили мурованим.

Є ще в селі дерев'яна церква св. Миколая, що не може похизуватися таким поважним віком, як костел, проте вона досить-таки симпатична. Табличка на стіні храму говорить, що його звели в 1876 році, а розписали в 1888-му.

Дернів – це село, куди навідується далеко не кожен турист. Тим паче, не щодня можна зустріти стару дерев'яну церкву, зовнішній вигляд котрої практично не змінився з часів її зведення. А це майже три з половиною століття! Ідеться про церкву св. Микити, зведену в далекому 1666 році.

На жаль, пам'ятка наразі виглядає плачевно, особливо це стосується гонтового покриття, що за 30 із гаком років із часів останньої реставрації (1977 р.) значно пошкодилося.

За радянських часів тут діяв музей, потім у приміщенні храму знаходився дитячий садочок. Наразі церква не функціонує, однак тим не менше потребує термінового ремонту, а на це, як і всюди, виділення коштів не передбачається.

Мало яке провінційне містечко України може похизуватися такою ефектною спорудою, як костьол Успіння Богородиці в Кам'янці-Бузькій (хоча коли її будували, це місто називалося Кам'янкою-Струмиловою).

Неоготичний храм захоплює з першого погляду своєю величністю й розмірами. Його височезну вежу наразі видно звідусіль, але ще з початком 80-х років ХХ століття костьол виглядав жахливо. У ньому знаходився склад паливно-мастильних матеріалів.

Ще в 1901 році архітектор Теодор Таловський розробив проєкт парафіяльного костьолу для Кам'янки-Струмилової. Але його будівництво розпочали тільки в 1910 році (щоб звільнити місце для нової споруди, довелося розібрати старий костьол).

У 1911-му було освячено наріжний камінь споруди, але майбутнє її зведення перервала Перша світова війна, під час котрої недобудований костьол частково зруйнували. Тому по її закінченні довелося виконати багато будівельних робіт, щоб споруда мала такий вигляд, як до війни. Освятили костьол у 1929 році. Отже, будівництво храму Успіння Богородиці тривало майже двадцять років.

Як культова споруда, костьол функціонував 15 років (1929–1944). У 1944-му радянська влада закрила храм. Його спочатку зробили зерносховищем, потім – складом, де зберігали багато всякої всячини: і меблі, і книги, і паливно-мастильні матеріали.

У 1969 році пожежа знищила частину вежі костьолу, а в подальшому споруда продовжувала потихеньку руйнуватися. Коли в 1989 році костьол передали католицькій громаді Кам'янки-Бузької, він уже був на третину пошкодженим. Реставрували святиню на кошти римо-католицької церкви та інвесторів-меценатів із Польщі.

Крім костьолу-санктуарію, у Кам'янці-Бузькій є ще чимало споруд, що варті уваги. Це – дерев'яна церква Святого Миколая (1667 рік), мурована церква Різдва Богородиці (1878–1882 рр.), новий величезний та помпезний греко-католицький храм, будівля ратуші та старі будинки центру міста.

Миколаївський район (Львівська область)

Надзвичайно цікавий і красивий Миколаївський район має, чим похизуватися перед відвідувачами. Передусім відвідайте унікальну долину тюльпанів, розташовану на околиці села Надітичі, що в 40 км від Львова.

Ці квіти цвітуть усього з тиждень, а саме наприкінці квітня – з початком травня. Долина знаходиться в заплаві річок Рибниця і Дністер та належить заповіднику «Стариці Дністра», де росте унікальний вид тюльпанів – Рябчик великий (Шахова), занесений до Червоної книги України.

У плані кольору квіти незвичайні – бордові в білий горошок. Та попри все, закарпатська долина нарцисів більш відома за не менш прекрасну долину тюльпанів у Надітичі.

Грот в урочищі Прийма поблизу Миколаєва – маловідома широкому загалу, проте унікальна природна пам’ятка, розташована лише за 40 кілометрів від Львова. Попри свою природну красу вона має й неабияку історичну цінність: саме тут уперше на Львівщині були знайдені рештки неандертальця.

Хоча від райцентру недалеко (грот розташований усього за два кілометри від Миколаєва), знайти пам’ятку, що загубилася серед великого лісу, зовсім нелегко. Але відшукати її таки варто. Грот вражає своєю фантасмагорією: здається, ніби його збудовано з кісток казкових істот.

Грот Прийма – друге поселення неандертальців, віднайдене на території України, і є пам’яткою археології європейського значення. Він має три рівні. На двох верхніх знаходяться маленькі печери, звідки відкривається живописний вид на сусідній каньйон.

Археологічні знахідки свідчать про те, що це помешкання слугувало своєрідним зимовим мисливським табором. Неандертальці використовували печеру для проживання взимку, полювали на диких звірів за допомогою списів із кам’яними наконечниками та харчувалися їхнїм м’ясом. А коли теплішало, переходили до мандрівного способу життя.

Пала́ц Жеву́ських-Лянцкоро́нських – пам'ятка архітектури XVIII–ХІХ ст. Розташований при східній околиці смт Розділ Миколаївського району Львівської області. Близько 1740 року коштом дідича Міхала Юзефа Жевуського в Роздолі збудували мурований палац, котрий він назвав Франкопіль на честь своєї другої дружини Францішки з Цетнерів.

Фундатором для його оздоблення запросив сницаря Яна «Ґетнера», архітектора Бернарда Меретина, маляра Шимона Яремкевича. Біля палацу створено парк (див. Парк-пам'ятка «Санаторій Розділ»). Станом на червень 2018 року палац перебуває у вкрай занедбаному, місцями напівзруйнованому, стані.

Каплиця Писанка – унікальна пам`ятка містечка Миколаїв. Молодий храм звели у 2002 році. Для розташування незвичайної будови обрали особливе місце. Це – знаменита й неприступна гора, котру місцеві жителі називають «Високим каменем».

Кам`яне урочище викремлюється на фоні рівнинного ландшафту міста. Для того щоб дістатися до його вершини, необхідно подолати висоту в кілька десятків метрів.

Поблизу Миколаєва і сіл Стільсько, Ілів і Діброва є одне дуже унікальне місце – історико-культурний комплекс Стільське городище, що походить із VIII – середини ХІ століть.

Незважаючи на свою грандіозність й історичне значення, ці території досі є малодослідженими. Саме тут колись знаходилася столиця Великої (Білої) Хорватії. Тоді місто було просто велетенським: укріплена площа сягала понад 250 га, а вали й оборонні стіни завдовжки становили близько 10 км.

Для порівняння: Київ на той час мав площу лише 9,8 га. Різниця вражає, а взагалі тоді жодне слов'янське поселення не могло похизуватися такими розмірами.

Найбільшою проблемою в дослідженнях історії білих хорватів є майже повна відсутність писемних згадок про ці племена і їх державу, розташовану в передгір'ї Карпат на території сучасних Чернівецької, Івано-Франківської, південних частин Тернопільської та Львівської областей, а також частково на території Польщі й на Закарпатті у верхів'ях річок Латориці й Тиси.

Білі хорвати тричі згадуються в «Повісті минулих літ»: уперше – у переліку інших східнослов'янських племен, удруге – як учасники походу князя Олега на Візантію 907 року й утретє – під час походу Володимира Великого на їхні землі в 992-му.

Також про них ідеться у книзі Костянтина Багрянородного (імператор Візантії, історик, політичний і культурний діяч X ст.) «Про управління імперією», де говориться, що хрещені хорвати (ті, які проживають на Балканах) походять від нехрещених хорватів, які живуть за горами Угорськими, тобто на території сучасного Прикарпаття. От, по суті, і всі писемні згадки про Велику (Білу) Хорватію.

Згідно з переказами, місто було зруйноване після довгої облоги. Штурмом вороги його не взяли, а от хитрість дала свої плоди. Одного вечора нападники зімітували відступ війська. Жителі міста, побачивши, як у сутінках віддаляються смолоскипи ворога, відчинили браму.

Саме тоді з засідки увірвався у столицю замаскований гарнізон і підпалив її. Військо, що відступало, побачивши сигнал – заграву палаючого міста, – швидко повернулось і спалило його дотла.

Нечисленні мешканці, яким удалося вижити після цього нападу, столицю не відбудовували, а оселилися поруч, у долині річки Колодниці. Наразі тут село Стільсько, у назві якого простежується етимологічний зв'язок зі словом «столиця».

Мостиський район

Мостиський район має унікальні архітектурні пам’ятки. Мостиська – одне з найстаріших міст українського Прикарпаття. Місцевим школярам неймовірно пощастило, бо навчаються вони у старовинному палаці.

Споруда, де нині діти пишуть диктанти і вчать табличку множення, спочатку була резиденцією Антонія Страхоцького. За ініціативи шляхтича в передмісті Мостиськ у 1820–1830 рр. звели палац у вигляді давнього оборонного замку.

Споруду прикрашають незвичні колони з арковими перегородками, башта й елементи готики на правому фасаді. За часів війни палац постраждав, проте згодом його реставрували і зробили навчальним закладом.

Мурований костел Івана Хрестителя зведений більше 400 років по тому. Упродовж цього часу храм «пережив багато». У 1648 році його підпалили війська Богдана Хмельницького, яких підтримували місцеві селяни. Опісля будівлю неодноразово реставрували. У 1927–1929 роках збудували новий парафіяльний будинок. Сьогодні один із найдивовижніших костелів Львівщини, як і раніше, обнесено муром. На фасаді знаходиться «всевидяще око».

Палац Марсів у місті Судова Вишня з`явився у ХVІІІ столітті. Незвична назва походить від прізвища володаря маєтку – Яна Марса. Донедавна історична споруда була пам'яткою архітектури та охоронялася державою. Проте палац значно постраждав через масштабну пожежу й виглядає сьогодні цілковитою руїною. Від колишньої могутньої двоповерхової будівлі залишилися одні тільки стіни, що навіть у такому жалюгідному стані свідчать про колишню славу й велич палацу.

Фортеця Перемишль – найбільше фортифікаційна споруда України, зведена в середині ХІХ століття. Залишки веж, збережені донині, розташовані в селі Поповичі Мостиського району Львівської області. За свою історію фортеця витримала найбільші три облоги російської армії.

Перемишлянський район

Хотілося б розпочати з найголовнішої окраси регіону – Свірзького замку в оточенні ставків і боліт, розташованого на пагорбі Белз. Пам'ятка привертає увагу не лише мандрівників.

Ще за радянських часів вона стала відомим об'єктом кінозйомок (тут знімався фінал Д'Артаняна і трьох мушкетерів), а Союз архітекторів свого часу його облюбував для Будинку відпочинку.

Перша згадка про Свірж пов'язана з відвідуванням його польського короля Владислава ІІ. З документів відомо, що в 1443 році власником села був Миколай Романовський, а в 1456-му – Мартин Романовський. Замок, що у Свіржі, уперше згадується в 1484 та 1492 роках. Імовірно, шо йдеться про оборонні споруди, від котрих залишилися руїни вежі на декілька десятків метрів на північний схід від сучасного замку. Вежа п'ятикутна, має два яруси і 6 метрів заввишки.

З початку XVI століття Свірж займає важливе стратегічне положення на шляху зі Львова на небезпечний південний схід. Розквіт поселення пов'язаний із місцевими шляхтичами, братами Свірзькими, які належали до герба, що мав дивну назву – «Шалава».

Можливо, вони і звели на кам'яному пагорбі лівого берега річки замок розміром 52 х 25 метрів, що спочатку був одноповерховим, прямокутним і мав дві оборонні вежі, крім яких збереглися стіни нижніх ярусів і табличка над головним порталом «1530», що, напевне, свідчить про час однієї з перебудов.

Свірзькі, які володіли поселенням до середини XVII століття, переплановують його на справжнє місто з Ринковою площею та відповідним розташуванням вулиць. Пізніше воно на півтора століття перейшло у власність графів Центерів.

Галицький каштелян Олександр Цетнер перебудував замок, значно розширивши його в південному напрямку. Оновлена твердиня постала прямокутною і дворівневою. Верхній поверх замку був парадним, нижній – господарським. Верхній замковий двір із півночі та сходу оточують одноповерхові корпуси з підвалами, а з півдня – двоповерхові.

У південній частині верхнього двору – дві прямокутні оборонні вежі, що фланкують. Центральні частини південного й північного фронтів замку укріплені.

З боку ставка до верхнього двору примикає нижній двір, що по периметру оточений одноповерховими корпусами з підвалами. Тут розміщалися стайні й різні господарські приміщення. Територія має окремий в'їзд і з'єднана з парадним двором сходами.

У центрі східної стіни замку розташована в'їзна вежа, куди веде дерев'яний міст, перекинутий через вирубаний у скелі глибокий і широкий рів.

У 1648 році твердиню захопили і зруйнували козаки Б. Хмельницького. Після того фортецю ґрунтовно перебудував Олександр Цетнер. Саме тоді окремі елементи замку отримали барокове оформлення.

Автором перебудови вважають генерала артилерії та фахівця з бойових укріплень Павла Гродзинського, який тоді будував арсенали у Львові. Однак додаткове укріплення замку не зробило його неприступним: у 1672 році твердиню захопили турки. Та за три роки вона успішно витримала облогу татар і захистила гарнізон і шляхту, яка втікала до Свіржа з Поморянського замку.

З початку ХІХ століття нерідко змінювалися власники твердині. У другій половині століття нею володів Валер'ян Чайковський. Він цілком відреставрував замок. У 1907 році споруду придбав майбутній генерал польської армії граф Роберт Лямезан Салінс.

Під час Першої світової замок постраждав від обстрілу російської артилерії та пожежі. З 1919 по 1926 роки Лямезан Салінс відреставрував будівлю, про що свідчить табличка над в'їзним порталом. Востаннє замок ремонтували в 1975–1983 роках.

Головним храмом Свіржа є костьол Успіння Богородиці, зведений ще в далекому 1546 році. Тоді споруда була готичною. Пізніше храм неодноразово перебудовувався й донині дійшов у ренесансних формах. Останні добудови споруди стосуються вже періоду незалежності.

А ще у Свіржі біля річки є паровий млин, споруджений із початком ХХ століття.

Бібрка – невелике містечко в Перемишлянському районі з населенням трохи менше 4 тисяч чоловік. Тут збереглося кілька старих будівель, найцікавішою з яких, безперечно, є ренесансовий костел святих Миколая і Анни, про що і йтиметься далі.

Перша святиня в Бібрці з'явилася в 1402 році. Храм був дерев'яним, а фундатором його будівництва виступив шляхтич Завіша Чорний. Проте довго костелу простояти не вдалося, оскільки під час одного з нападів татар він згорів.

У 1516 році в місті з'явилася нова святиня, для котрої пристосували будівлю старої порохівні. Освятив костел львівський архієпископ Петро Паславський. Проте цей храм діяв лише епізодично.

Протягом 1547–1548 років костел відбудовували, а заодно на кошти архієпископа Петра Стажеховського відкрили парафію. У 1621-му татари спалили місто, не встояла тоді і святиня. Схоже, що храм швидко відновили, бо відомо, що в 1649 році його знищили війська Богдана Хмельницького.

Коли постала нова мурована святиня, точних відомостей немає, проте в 1722 році храм згадується у протоколі візитації архієпископа Яна Скарбека. У 1771-му ренесансовий костел освятили під титулом святого Миколая.

У 1914 році храм почали реконструювати за проєктом Францишека Гурського, однак розпочалася Перша світова війна – і перебудова святині затягнулася до 1922 року. У листопаді 1989 року костел повернули римо-католикам, а за місяць його заново освятили під титулом святих Миколая і Анни. Відтоді святиня поступово відновлюється.

Єдиним яскравим представником славного минулого Дунаєва залишився костел св. Станіслава (XV ст.). Його оборонну спрямованість легко помітити й сьогодні завдяки ключевидним бійницям та неймовірно масивній вежі-дзвіниці, що вкупі з основною частиною споруди просто не можуть змусити проїхати мимо й не зупинитися.

Наразі Перемишляни є райцентром у Львівській області. Перша згадка про поселення, котре тоді було селом, датується 1375 роком, а назва, імовірно, походить від переселенців із Перемишлю, які оселилися на цих землях.

У 1613-му населений пункт отримує магдебурзьке право і, відповідно, статус міста. Відтоді перемишляни починають активно розвиватись, однак про саме місто йтиметься якось іншим разом, а сьогодні поговоримо про одну з найцікавіших його пам'яток – костел святих апостолів Петра і Павла.

Рік заснування першої святині в місті невідомий, однак відомо, що в 1623 році (дата отримання ним магдебурії) її спалили татари. У 1645-му Ельжбєта Вікторія Потоцька виділяє значні кошти на будівництво не лише храму, але й монастиря для домініканців при ньому.

Оскільки святиня знаходилася за межами міських мурів, то зводили її за всіма оборонними правилами. У 1730 році костел повторно освятили під титулом святих Петра і Павла. Загалом у храмі налічувалося п'ять вівтрарів: св. ап. Петра і Павла, Матері Божої, св. Тадея, св. Вінцента з Ферари і св. Домініка, який із початком XIX ст. замінили на вівтар св. Миколая.

Після поділів Речі Посполитої і з приходом на ці землі австро-угорської влади домініканський монастир, як і багато інших, закрили в 1792 році. Відтоді костел перейшов до дієцезійних священників (дієцезія – це територіально-адміністративна одиниця організації римо-католицької церкви). По закінченню Другої світової війни якийсь час у храмі було зерносховище, а пізніше –заводське приміщення. У 1996 році костел віддали римо-католикам, і відтоді він знову діє.

За кілька кілометрів від Перемишлян знаходиться село Унів, де зберігся архітектурний комплекс однієї з найбільших християнських святинь Галичини – Святоуспенської Унівської Лаври. Цей монастир є одним із найстаріших в Україні.

Точних відомостей про дату заснування обителі немає, проте в документах початку ХІV століття Унів згадується як один із духовних центрів Галичини. До середини ХV століття монастирем опікувалися князі Гедиміновичі, а опісля – представники роду Лагодовських.

У 1549 році на обитель напали татари і спалили її. Щодо відновлення святині існує цікава легенда, у котрій ідеться, що Олександр Ванько Лагодовський, який опікувався монастирем, на полюванні впав з коня і зламав ногу. Уві сні до нього явилася Богородиця, яка порадила йому шукати цілюще джерело в сусідньому лісі. Лагодовський віднайшов його, а джерельна вода допомогла йому швидко одужати. Після чого шляхтич пообіцяв відновити обитель і звести храм на честь Богородиці.

Протягом 1549–1574 років спорудили пристосовану до оборони муровану церкву над джерелом, а трохи пізніше навколо храму з'явилися стіни з баштами, а також земляні вали та рови під мурами. Як бачимо, монастир мав добре пристосування до оборони і, по суті, являв собою непогано укріплену фортецю.

Від самого початку обитель була православною і захищала православ'я в Галичині. Однак у першій половині ХVІІ століття між родинами Лагодовських і Балабанів, які на той час володіли монастирем, почалося протистояння за храм й інші маєтки.

Особливо знаково події розгорталися в 1631 році. Станіслав Баратинський, дружина якого походила з роду Лагодовських, прийнявши унію, спробував захопити силою монастир. Та монахи були вправними воїнами, а обитель – добре пристосованою до оборони.

Тому ці напади вдалося відбити. Тоді Баратинський удався до хитрощів: уночі разом зі своїми слугами через ліс непомітно підкрався до монастирських мурів і, використовуючи драбини, вдерся до обителі.

Однак ченцям удалося сховати ключі від церкви, а за шість днів Балабани вигнали нападників. Врешті перехід на унію для монастиря став лише питанням часу, і відбулося це без застосування зброї.

У другій половині ХVІІ століття життя обителі стало стабільним, а піднесення й розквіт монастиря пов'язані з родиною Шептицьких. Валаам Шептицький першим з унівських діячів прийняв унію в 1700 році, а в 1711-му собор монастирських настоятелів в Уневі вирішив і надалі притримуватися стародавніх монаших традицій.

Відтоді обитель стала греко-католицькою. Наступник Валаама, його племінник Атанасій Шептицький, реставрував і перебудовав церкву та монастир. Щоб запобігти повному знищенню святині, митрополит Михайло Левицький влаштував тут свою резиденцію, тим самим урятувавши обитель від руйнувань.

Оскільки в оборонних функціях споруд уже не було потреби, то у 20-х роках ХІХ століття засипали рови та розрівняли вали, а також розібрали дві з чотирьох наріжних башт.

У 1947 році радянська влада закрила монастир, а в його будівлях улаштували психоневрологічний інтернат. Щоб остаточно стерти в людей пам'ять про святиню, навіть село перейменували в Міжгір'я.

Свого часу, окрім прямих обов'язків, монастир широко займався просвітительською діяльністю. Тут працювала одна з перших в Галичині друкарень. В обителі перебували відомі особистості, зокрема тут навчався Йов Княгиницький, який згодом заснував Манявський скит. Саме в унівському монастирі написав своє «Посланіє до стариці Домінікії» Іван Вишенський.

Відомо, що обитель була добре укріпленою, тож припускали, що вона й мала міцну браму. Однак це все гіпотези, оскільки жодних письмових джерел про її існування не було, аж поки влітку 2002 року під час земельних робіт випадково знайшли залишки в'їздної брами, а також інші середньовічні укріплення.

Сьогодні поруч із монастирем можна побачити нову дерев'яну церкву. Ідея створення цього храму виникла у 2007 році. Оскільки прочан, які часто прибували у складі організованих груп і мали бажання спільно помолитися було немало, то, щоб не виникало накладок зі службами ченців у монастирському храмі, вирішили для потреб паломників звести ще один. 12 липня 2007 року заклали й освятили наріжний камінь майбутньої святині.

Пустомитівський район

Прекрасний район із великою кількістю туристично привабливих місць. Розпочати хотілося б із села Годовиця, адже тут знаходиться величний костел. Коли звели першу святиню, невідомо. У 1618–1621 роках храм зруйнували татари, а в 1631-му його відбудували. Напевно, страждав костел і від набігів козаків, адже освятили нову будівлю лише в 1685 році. Але й той храм діяв недовго. Проте його частина дійшла й донині – кам'яний картуш, що вінчає сьогоднішній костел.

Новий храм у Годовиці постав протягом 1751–1758 років завдяки коштам львівського архідиякона Стефана Мікульського. Робота над декором споруди тривала все наступне десятиліття, а освятили костел Всіх Святих лише в 1774 році. Разом із архітектором Меретином над декором будівлі працював не менш відомий скульптор Йоган Георг Пінзель.

Він виконав у вівтарній частині храму скульптуру, котра сьогодні зберігається в Олеському замку. Шість декорованих ваз, що увінчують фасад будівлі – це, напевне, усе, що залишилося в Годовиці від творінь геніального майстра. Попри те, що костел у селі має статус пам'ятки архітектури національного значення, його стан сьогодні жахливий, і надій на відновлення немає.

Востаннє святиню реставрували з початком ХХ століття. Дах давно впав, а всередині храм заріс деревами. Але, незважаючи на це, руїна здатна вразити будь-кого. Окрім барокових ваз, фасад будівлі декорований з обох боків подвійними пілястрами коринфського ордеру. Фронтон доповнює збудований напередодні притвор із балюстрадою та гербом над нею.

Декілька кілометрів відділяють село Наварія Пустомитівського району від південної межі Львова. За пару кілометрів – село Годовиця. Там, як і в Наварії, також зберігся костел геніального архітектора Меретина. Але сусіду з Наварії, костелу Успіння Богородиці, пощастило значно більше: тутешній храм відновлено декілька років по тому і він діє.

У березні 1946 року святиню закрили совєти. Частину костельного майна вдалося вивезти до Польщі. Спочатку в ньому розмістили зерносховище, а потім – склад шкіри. У 1991 році храм повернули вірянам, а наступного року переосвятили. Нещодавно в костелі завершили ремонт.

Хотілося б розповісти про ще один цікавий населений пункт – Щирець – одне з найдавніших галицьких поселень, що виникло в період існування Русі. З давньоруського літопису відомо, що місто існувало вже у 1113 році, коли саме тут звенигородський князь Володимирко уклав угоду з іншим руським князем – Ростиславом із Перемишля.

Тоді Щирець був укріпленим містом, огородженим з усіх боків мурами. Окрім цього, мав і природний захист: з трьох боків його оточували болота, річка Щирка та її приток. З північного боку міста-фортеці було викопано рів.

Щоб посилити захист, жителі додатково споруджували греблі на річках. Давньоруська історія Щирця закінчилася в середині XIII століття, коли воно було знищено татаро-монголами.

У 1397 році польський король Владислав II Ягайло надав місту Магдебурзьке право. Ще раніше, 1391-го, сандомирський воєвода і староста руський Ян Тарновський заснував у Щирці католицьку парафію, розвитку якої сприяли королі Владислав II Ягайло та Сигізмунд Август. Перший костел був дерев'яним.

З початком XV століття кошти на його розбудову надав сам Ягайло, але наприкінці століття тодішній власник міста розібрав святиню та спорудив на її місці приватну каплицю, котру в 1526 році знищили татари.

Римо-католицьку парафію в Щирці відновили в 1556-му. Тоді ж відбудували й костел Св. Станіслава, котрим опікувалися отці-місіонери. Пізніше, з 1787 року парафія належала отцям-францисканцям. Храм відновлювали після пожеж у 1610 та 1648, 1823 та 1827 роках. Ґрунтовне відновлення костелу розпочалося в 1834-му.

Тоді розписали й інтер'єр храму. Востаннє костел перебудували в 1912 році за проєктом Товариства реставраторів Східної Галичини: укріпили склепіння, прибудували контрфорси к апсиді та розширили головний вхід.

Реставрацію продовжили й по закінченню Першої Світової війни. Повторно храм освятили в 1923 році. Дивно, але святиня діяла і за радянської влади, завдяки чому й гарно збереглася.

Незважаючи на те, що бійниці у стінах були закладені цеглою, оборонний характер храму видають товсті стіни і трьох'ярусна дзвіниця, котра, напевне, виконувала й функції оборонної вежі. З заходу від порталу костелу розташована двох'ярусна дзвіниця з арочними прорізами, що прикрашають симпатичні скульптури двох святих.

Перший костел у Семенівці постав у 1460 році разом із заснуванням римо-католицької парафії. У 1532 році храм став філією парафії в Щирці, а відновив її в 1556 році король Сигізмунд Август. Проте самостійність семенівська парафія отримала лише у другій половині XVIII століття.

Фундатором нового костелу в Семенівці 1721 року стала родина Потоцьких. Про це й досі нагадує їхній родинний герб «Пилява» над порталом храму. Якщо уважно придивитися до архітектури святині, то можна помітити її схожість з єзуїтською у Львові.

Освячений у 1722 році єпископом Іваном Шанявським під титулом Св. Мартина семенівський костел дійсно є спрощеною копією львівського храму єзуїтів. Спочатку в ньому було три вівтарі: головний – Матері Божої Ченстоховської і два бічних – Св. Мартина і Св. Хреста.

Коли в 1762 році храм відновлювали після пожежі, то виявили ще два вівтарі: на честь Св. Яна Непомуки та Св. Антонія Падуанського. Рівно за сто років у головному вівтарі з’явився образ Богородиці, який пізніше став об’єктом особливого вшанування у вірян.

Костел практично не постраждав під час Першої та Другої світових війн, але в 1946 році був закритий більшовиками. Деякі парафіяни на чолі з отцем Адамом Габратом виїхали до Польщі, прихвативши з собою образ Божої Матері та частину костельного начиння.

У приміщенні храму совєти розташували склад мінеральних добрив і колгоспний гараж. За часів радянської влади він тричі горів. У 1990 році святиню повернули римо-католицькій громаді. По завершенню ремонту, 1991-го, костел повторно освятив єпископ Рафаїл Керницький.

Поруч із костелом розташований старий польський цвинтар з багатьма оригінальними надгробками.

Ще один обов’язковий пункт для відвідування в районі – Старе Село, оскільки тут можна побачити прекрасний замок. Історики не знають ні точної дати його появи тут, ні будівничого.

За однією версією, замок зводили 1584–1589 рр. на замовлення князя Костянтина Острозького. Проєктував споруду відомий архітектор Амброзій Прихильний.

Інша версія говорить про пізнішу появу замка: у 1642 році його заклав Владислав Домінік Заславський. Жодну з гіпотез довести або спростувати наразі неможливо.

Замкові стіни були заввишки 8 метрів, а завтовшки – 2. Башти підвищувалися на 14–16 м. Це був неправильний п’ятикутник за планом. Обороноздатність форпосту підсилювалася ровами, валами й болотом, що оточували замок. Але вже за 20 років по завершенню будівництва (якщо це сталося в 1642 р.) твердиня лежала в руїнах. Імовірно, зруйнували її загони Хмельницького. За деякий час замок відбудували. У 1672 році він відбив турецьку облогу, але в 1687-му знову занепав.

Відновили твердиню Сенявські, яким Старе Село належало в першій чверті ХVІІ століття. У 1731 році замок купили Чарторийські – і тоді настав йому кінець.

Радехівський район

Ще один сповнений прекрасних місць район, адже тут можна побачити сакральні пам’ятки архітектури. Отже, розпочнемо з Лопатина.

Відомо, що перший костел у селі звели ще в далекому 1414 році, коли за ці землі точилася боротьба між Польщею і Литвою. Храм був деревяний, а збудував його польський мазовецький князь Земовит.

Тоді ж тут створили католицьку парафію, що стало поштовхом до поширення католицизму по всіх околицях. Звісно ж, що донині той костел не дійшов, проте дожив його наступник, зведений у 1772 році на кошти Адама Хлоневського. Своїми рисами храм дуже нагадує святині в Берездівцях і Годовиці.

Це й не дивно, адже вони всі збудовані за проєктами видатного архітектора Бернарда Меретина. Освятили костел у 1828 році. У середині храм прикрасили фресками Станіслава Строїнського, які відновили в 1936 році. За радянських часів костел закрили, а 1990-х роках знову повернули римо-католикам.

Колись святиня була відома завдяки чудотворній іконі Матері Божої Лопатинської, вивезеній до Польщі в 1944 році. У 2005-му розпочався ремонт храму, який зовні вже практично закінчений, а всередині все ще є риштування.

У Стоянові знаходиться католицький костел, що став центром уваги багатьох туристів і гостей маленького містечка. Гарна святиня, іменована на честь Найсвятішого Серця Ісуса, виконана у стилі архітектури епохи Неоготики, про що свідчать характерні особливості в її зовнішньому вигляді.

Костел звели в 1901 році на кошти пастви й католицького ксьондза Б. ЯНОРА. За задумом священника, новий храм мав відповідати всім канонам готичних церков Західної Європи.

Невеликий бюджет на спорудження не дозволив утілити цю задумку в життя. Костел Найсвятішого Серця Ісуса став наймасштабнішою будівлею початку ХХ століття у Стоянові та околицях. Крім незвичайної стилістики, церква виділялася реалістичними фігурами Ісуса Христа та Божої Матері Ружанцовой.

Самбірський район

Самбірський район розташований у передгір'ях Карпат. Розкинувся над Дністром. З Самбірщиною пов'язано багато відомих особистостей. Петро Конашевич Сагайдачний народився в селі Кульчиці.

У регіоні знаходяться 16 пам’яток національного значення, сім із яких – у районному центрі. Тому передусім хотілося б розповісти про історичний Самбір, де є костел святого Станіслава і монастир бернардинців – культові споруди в Україні. Основа комплексу, датована 1698 роком, включає костел святого Станіслава, дзвіницю й монастирські келії.

Бернардинський монастир звели в 1471–1476 роках. До сьогодні ці будівлі не збереглися. Спорудження кам'яної обителі розпочато в 1698 році. Спочатку заклали цвинтар (на місці, де наразі знаходиться виправно-трудова колонія для неповнолітніх), у центрі якого збудували капличку, де відправляли Службу Божу до 1474 року, коли збудували костел Внебовзяття Пресвятої Богородиці.

У 1498 році монастир спалили татари. У 1514 році бернардини започаткували будівництво мурованої оборонної святині. Обитель оточили міцними та високими мурами, з цегли та каменю. З західного боку монастиря знаходилася брама, а з південного – чотирикутна вежа з хвірткою.

5 лютого 1786 року цісар Йосиф ІІ скасував орден бернардинців. Усе майно перейшло у власність держави. У спорудах розмістили окружний уряд, потім – повітову поліцію, гімназію. Проте в 1905 році знесли всі монастирські будівлі, а на їх місці розпочали будівництво приміщень повітового суду та в'язниці.

У нових спорудах монастир проіснував до 1939 року. 1987-го костел відреставровано і пристосовано під концертний зал органної музики. Будівля унікальна своїми акустичними якостями. Відлуння триває 6,5 секунд.

По скасуванню ордену єзуїтів влада в 1847 році передала колегіум і колишній єзуїтський костел бернардинцям.

Костел – бароковий, прямокутної форми, тринавний, базилікального типу, мурований. Складається з прямокутної нави з 4-ма арками й вужчого від неї пресбітерія з трьома арками.

Головний фасад – із низькими двох'ярусними вежами, завершеними трикутними фронтонами.

До південного фасаду костелу примикає двоповерховий корпус келій. Будівля кам'яна, коридорної системи, з хрестовими склепіннями на першому поверсі. Південно-західний кут монастирської споруди включає трьох'ярусну, квадратну під шатровим дахом дзвіницю.

Костел Святого Івана Хрестителя (також Костел Мучеництва святого Йоана Хрестителя) – латинська церква в місті Самбір Львівської області, пам'ятка архітектури XVI століття загальнодержавного значення. Святиня дієва й підпорядкована Самбірському деканату Римо-католицької церкви в Україні. Це – найвища й найстаріша споруда міста.

У XIV столітті тут була римо-католицька парафія з маленьким дерев'яним костелом, зведеним близько 1370 року. Після нападу татар на Поділля та Галичину в 1498-му ця святиня згоріла дотла. У середині XVI століття на її місці розпочали будувати новий, кам'яний храм за проєктом польського архітектора Юзефа Тарновчика.

На фасаді костелу знаходиться напис «1530», тому саме цю дату можна вважати роком початку зведення святині. Будівельні роботи тривали досить довго й завершилися в 1573–1574 роках спорудженням склепіння костелу. Освятив новозбудовану святиню архієпископ Я. Соліковський.

Утім, уже в 1637 році костел потерпів від великої пожежі: завалилися башта і склепіння, уціліли тільки бічні нави. До 1642 року святиню повністю відновили, а в1664-му її повторно освятив єпископ С. Сарновський.

У 1846 році костел знову горів. Цього разу вогонь знищив дах і значно пошкодив склепіння над хором. Після пожежі святиню знову відбудовують. У 1880-х роках велися роботи з оздоблення й реставрації будівлі: у 1886–1887 роках на карнизах установили металеві решітки, у 1889-му – відновили бокові нави, у 1893 році – притвор. Художник Я. Табінський виконав розписи головної нави. У 1923 році на вікна встановили вітражі, а в 1929-му – розписали хори.

З 1864 по 1865 рік у цьому храмі служив єпископ Йосип Пельчар, якого католицька церква визнала святим.

По закінченню Другої світової війни святиня залишалася дієвою, тут працював о. Казимир Мончинський. З 1990 року костелом святого Івана Хрестителя опікуються отці-воскресінці зі згромадження Воскресіння ГНІХ та черниці згромадження Сестер Францисканок Родини Марії. У 2001–2002 рр. пройшла чергова реставрація будівлі.

Костел зводився досить довго, у два етапи, тому в його архітектурі поєднані риси готики та ренесансу. Найдавніша частина будівлі, зведена в 1530–1565 роках, – хор із бічним приміщенням. В їх оформленні зереглися елементи готичного стилю: зірчасті склепіння хору з кам'яними нервюрами, стрільчасті вікна та арки, готичні двері бічного приміщення.

Основний тринавний об'єм костелу зведений після пожежі 1637 року і має риси архітектури ренесансу: циліндричне склепіння з розпалубками головної нави та хрестове в бічних.

Самбірська ратуша – пам'ятка архітектури XVII–XIX ст. загальнодержавного значення, де працює міська Рада народних депутатів та голова міста. Первісна споруда була дерев'яною і згоріла в 1498 році разом з усіма навколишніми будинками.

З початком XVI ст. звели нову одноповерхову ратушу з невисокою вежею та годинником. Ця будівля також згоріла (1637 р.), а на її місці в 1638–1668 роках звели двоповерхову, муровану, з 40-метровою 8-гранною вежею та ліхтарем.

Донині зберігся стародавній ренесансний портал. І хоча документів про його виготовлення немає, форми споруди й чистота стилю говорять про те, що цей портал виготовлено разом із первісною будовою і що на майстра впливали італійські віртуози, які працювали у Кракові. 1844 р. ратушу реконструйовано: добудовано вхідні портики, змінено місце входу і влаштовано нові фасади.

На південному боці ратушної вежі в 1760 році встановили образ Матері Божої, подарований польським священником Валентином Дудкевичем. У 1877 році його замінили на виготовлений із мідної бляхи. Він простояв до приходу совєтів у 1939 році. У 1997-му на цьому місці встановили гіпсову фігуру Матері Божої.

У 1885 році на ратушній вежі вмонтували годинник із боєм і циферблатами на чотири боки (місту він обійшовся в чималу тоді суму: 1200 злотих), куплений у Празі в годинникаря Ґейнца. Колись годинник уночі підсвічувався. 1980 році його відремонтували, але циферблат на північному боці залишився недієвим.

Над портиком при боковому вході в ратушу встановлено герб міста, котрий перезатвердив для Самбора австрійський цісар Йосиф II привілеєм від 26 червня 1788 року. Це – блакитний щит, де зображено оленя, який біжить справа наліво. Шия тварини прошита стрілою. Вгорі щит прикрашено золотою короною.

За переказами, Лжедмитрій I з балкону самбірської ратуші виголосив свою першу промову до шляхти, закликаючи в похід на Москву.

Близько 1435 року в Рудках (тоді – присілку Бенькової Вишні) звели й освятили дерев'яний храм і латинську парафію фонду Андрія св. Адальберта Празького (Войцеха), підпорядковану Перемишльській єпархії. Близько 1550 року храмом заволоділи протестанти, перетворивши його на кальвінський збір та знищивши храмові привілеї.

У 1612 році Юрій Чурило передав святині православну ікону Богоматері першої половини XVI століття, випалену на Кримських церквах на Поділлі (за іншими даними – із села Желізниця (пол. Żeleznica)). У наступні століття ікона була шанованою як католиками, так і православними.

У 1655 році Анджей, підкоморій Сянік, син власника Рудок Єжи і Зофії Фредрів, розпочав будівництво нового храму. Роботу перервав шведський потоп. У 1660 році Анджей з Грудова, канонік Хелмінський, пробощ в Рудках, дідич Підгайчиків, Рудок, Вістовичів, записав фонд для 4-х вікаріїв при костелі.

Кам'яний храм зведений у 1728 році коштом жидачівського чесника Міхала Урбанського й освячений у 1841 році. 2 липня 1921 року єпископ у Перемишлі, Юзеф Пельчар (вважається святим), увінчав образ Рудківської Божої Матері.

Навесні 1946 року в будинку відкрили сховище продовольства й ветеринарну аптеку. Ікону шляхом контрабанди вивезли до семінарії в Перемишль. У 1950 році її відреставрували. У 1961-му ікону повторно освятив єпископ Франциск Барда.

У 1968 році образ передали церкві в село Ясен, де створювався марійський центр. Інтронізацією керував кардинал Кароль Войтила. У ніч із 7 на 8 липня 1992 року чудотворний образ викрали.

У грудні 1995-го в Рудках з'явилася копія зображення, котру 2 липня 1996 року затвердив архієпископ Мар'ян Яворський. Цього ж дня 2003 року церкву оголошено Святилищем Рудківської Богоматері.

Крім вищезгаданих пам’яток загальнонаціонального значення, у районі – просто незліченна кількість архітектурних пам’яток місцевого значення. Споруди зберігають низку таємниць минулого, адже кожна з них виникла за різних епох.

Замок родини Гербуртів – найвисокогірніший в Україні. Знаходиться на вкритій лісом горі заввишки 600 м. Відомий завдяки польському політичному й літературному діячеві Яну Щенському Гербурту – захиснику прав українців. Добромиль (рос. Добромыль) знаходиться на відстані 115 км від міста Львова, у 24 км від іншого відомого населеного пункту Старий Самбір.

Стародавнє галицьке містечко Добромиль уперше згадується в 1374 р. Тоді родові Гербуртів було надано у володіння землі по річках Вирві і Стрвяж. Свого часу замок у Добромилі контролював важливі торгові шляхи з Перемишля на Хирів і слугував для захисту місцевого населення.

Найбільш високогірна твердиня на Львівщині знаходиться на висоті 560 м над рівнем моря, на вершині крутої, покритої лісом гори на відстані 4 км. від міста.

Перший, ще дерев'яний, замок спорудив тут львівський ловчий Михайло Гербурт приблизно в 1450 р. З часом цю будівлю спалили татаро-монголи. Імовірно, що в ХVІ ст. на місці дерев'яного замку в Добромилі звели кам'яний. Але твердиня, залишки котрої ми бачимо сьогодні, постала тут із початком ХVІІ ст. на місці своєї попередниці.

Її звів Ян Щенський Гербурт з Фельштину – польський політичний і літературний діяч. У плані замок мав форму овалу, повторюючи обриси гори. В'їзд у головну споруду захищала масивна багатокутна трьох'ярусна брама, прикрашена родинним гербом Гербуртів (наразі – це герб міста) – яблуком, проштрикнутим кинджалами та надписом «Моя оборона».

Ян Щасний Гербурт натхненно відстоював інтереси місцевого населення, сприяв розвитку ремесел у Добромилі, був політичним і видатним культурним діячем. Маючи польські корені, він захищав права українців, вивчав минуле українських земель, писав вірші українською і все більше вважав себе українцем. При ньому в Добромилі була заснована друкарня.

Замок виконував насамперед оборонні функції. Усередині твердині знаходився колодязь, що давало змогу довго тримати облогу. Завтовшки стіни сягали до 2 метрів. Але це було не тільки могутнє укріплення, але й чудова резиденція.

Житлові приміщення з добре продуманим плануванням прикрашали галереї родових портретів й алегоричних картин.

Протягом ХVІІІ ст. замок ще використовувався для проживання та захисту місцевих жителів під час небезпеки. Але з часом його власниця Анна Бялогловська дозволила ченцям розібрати частину споруди на будівельний матеріал.

З цього й почався процес руйнівного демонтажу замку, що тривав протягом усього ХІХ ст. Швидкої руйнації сприяло й те, що основна функція твердині у Добромилі – оборонна, а житлом вона слугувала тимчасово.

Утрата потреби обороняти і сприяла швидкому занедбанню замку. Донині досить непогано збереглася практично вся північна частина споруди: комплекс надбрамної башти з залишками житлових приміщень на верхніх її ярусах та оборонні стіни, що й сьогодні становлять заввишки кільканадцять метрів.

Над замком завжди кружляють орли, у яких, за легендою, перетворювалися всі чоловіки з Гербуртів. Таке сказання – свідчення особливої поваги місцевих жителів до цього роду.

Сколівський район

Сколівський район може здивувати вас своїми унікальними місцями як минувшини (Тустанські скелі), так і сучасності.

Водоспад Кам’янка – геологічна пам’ятка й об’єкт рекреаційного туризму, розташований у Національному природному парку «Сколівські Бескиди» за 7 км від Сколе, біля села Дубина. Має близько 7 метрів заввишки та дивує своєю красою.

Він складається з одного каскаду, розділеного скельним виступом на два потоки. Головна атракція Кам’янки – купання у водоспаді. Однак вода тут ну дуже холодна. Навіть у спеку з +30 і вище. Та це ще не все.

Якщо піднятися гірською стежкою, що ліворуч від водоспаду, ви вийдете до озера, офіцiйна назва якого Журавлине. У народі ж його називають – Мертве, тому що вода в ньому дуже холодна та вміщує сiрководень. Вiд водоспаду потрiбно йти метрiв 500 (300 з них – пiд круту гору).

У гірському масиві Українських Карпат Сколівські Бескиди розташувався наступний наш однокаскадний водограй – водоспад Гуркало – пам’ятка місцевого значення, що живиться з р. Велика Річка, котра є притокою Стрию. Гуркало знаходиться на відстані 4 км з південного заходу від села Корчин.

Перепад висоти падіння води в ньому становить близько 5 м. Під час танення снігів навесні водоспад має надзвичайний вигляд: повноводний і каламутний водяний потік стрімко спускається зі схилів гори Парашки. Тоді відразу стає зрозуміло, чому саме назва Гуркало.

Знизу водоспаду є красиве водяне плесо діаметром з 10 м, глибина якого подекуди сягає і 2 м.

Неподалік від водоспаду є декілька чудових галявин, що нерідко стають для туристів красивим та зручним місцем для розбиття кемпнігу. Тут буде можливість розкласти свої намети, запалити ватру й поспівати біля неї, приготувати щось смачненьке, словом – улаштувати незабутній відпочинок.

Утворилися 55 мільйонів років по тому в результаті ерозії масивних пісковиків палеоцену, що довгий час використовувалися древніми племенами як святилище. Сюди варто прийти рано-вранці, коли Урицькі скелі вкриті прозорою димкою вранішнього туману, а сонячні промені освітлюють їх казкові схили. Ви не лише дізнаєтеся історію цих земель із домонгольського періоду, а й насолодитеся красою природи.

У процесі багаторічних природних й тектонічних змін утворилися характерні підвісні стінки, великі моноліти й хаотично сформовані глиби. У цілому скелі складають сім груп: Камінь (по центру), Гострий Камінь, Мала Скеля, Жолоб, Гулько, Хрест й одна скеля без назви.

В ХІ–ХІІІ століттях тут знаходилася староруська фортеця Тустань, що захищала від татаро-монгольських нападників. Спочатку вона була дерев’яною, декілька разів перебудовувалася, доповнювалася кам’яними спорудами, а природні скелі слугували їй стінами.

Вдале розташування сприяло тому, що місто-фортеця слугувало ланкою поєднання торгових шляхів як контрольний пункт до карпатських перевалів. То був своєрідний митний центр між Галицько-Волинським князівством й Угорщиною, а пізніше – Польським королівством й Угорщиною.

Гора Парашка – найвища точка (1268,5 м над рівнем моря) Сколівських Бескидів. Кажуть, якщо в безхмарну погоду уважно придивитися, то звідси постає славетний Львів, розташований за 90 кілометрів.

Розпочати шлях на гору можна з двох боків її однойменного хребта Парашка: з західного, міста Сколе, і східного, села Корчин. Значної розбіжності тут немає, бо враження від побаченого не залежать від того, який ви маршрут обрали для подолання гори.

Зауважимо, що Парашка розташована на території Національного природного парку «Сколівські Бескиди», тому, мандруючи звивистими стежками маршруту, починаєш помічати все до окремих дрібниць, адже красу такого багатовікового дива нереально пропустити повз увагу.

Вирушивши назустріч краєвидам Українських Карпат, поринаєш у цілковите єднання з гірською природою, що дає тобі кришталево чисту й нереально холодну річкову воду, гриби та ягоди, терпкі букові горішки, а головне – морально живить своєю мальовничістю.

За легендами, історична назва гори Парашки виникла ще в 1015 році. Названа вона в честь дочки Святослава Володимировича – Параски, чия кров була пролита на вершинах гори.

Стрий – дуже красива й мальовнича річка, що протікає по території Сколівщини і є правою притокою Дністра. Бере початок у Карпатах із гори Зелений Явірник. Здебільшого Стрий має нешироке русло й невеликі пороги.

На річці добре розвинений водний туризм, зокрема подорожі на байдарках. Сплави мають I категорію складності, однак бажано мати досвід подорожей гірськими річками, оскільки Стрий відрізняється мілководдям і нерідко зустрічається немало перешкод: пні, палі, невеликі пороги тощо.

Сплав можна розпочати у верхів’ях річки, біля села Верхнє Висоцьке, а закінчити там, де вона впадає у Дністер. Весь водний маршрут має протяжність близько 250 км. Пам’ятайте також і про те, що у верхів’ях річка придатна для пиття.

Тут багато гарних місць для розбивки табору, купання, риболовлі й більше сухих гілок для багаття, чого не скажеш про низов’я Стрия що починає впадати у Дністер.

Сокальський район

Ще один район Львівської області, що має, чим похизуватися з погляду туристистичної привабливості.

Варто розповісти про кілька населених пунктів, котрі будуть цікаві для відвідування. Передусім – це Сокаль – найпівнічніше місто Львівщині. Територіально – майже Волинь. Та все ж таки Сокаль – справжнісінька Галичина у кращому розумінні цього слова.

У місті багато цікавих архітектурних пам'яток, а навколо – пам'ятки ще цікавіші. Сокаль і Сокальщина – це насамперед гарно збережений комплекс Бернардинського монастиря у присілку Жвирка. Саме він манить на північну околицю Галичини туристів. Але ми залишимо кляштор «на потім», а сьогодні прогуляємося центром міста в пошуках цікавинок.

Найстарішим сокальським храмом вважається церква Св. Миколая, зведена в першій половині XVI століття. Сьогодні вона знаходиться на території Міського парку на березі Західного Бугу.

Її вважають колискою Унії православної церкви з Римом. Саме в Миколаївському храмі в 1594 році відбулася нарада православних українських священників у присутності перемишльського єпископа Михайла Копистинського щодо можливості об'єднання з римо-католицькою церквою.

Поруч із храмом св. Миколая стояла більш давня дерев'яна церква Пресвятої Богородиці, що згоріла в 1821 році. Обидва храми об'єднувалися спільним муром й утворювали монастирський комплекс. Миколаївська церква відновлювалася після пожеж 1613 та 1671 років і була відреставрована в 1694 році, про що свідчить надпис над хорами.

У 1752–1756 рр. інтер'єр храму розписали (імовірно, у цьому взяв участь відомий живописець С. Строїнський), а в 1890-ті роки до північної стіни добудували каплицю. Первісний вигляд церкві повернули під час реставрації 1971–1975 років за проєктом архітекторів Ігоря Старосольського та Валентини Пашиної. У 1989 році святиню повернули вірянам.

Якщо вперше глянути на храм, то можна зрозуміти, що перед нами – споруда оборонного типу. Завтовшки стіни твердині сягають 2,4 метри. Про оборонні функції нагадують і невеликі вікна, перероблені з амбразур, і могутні контрфорси. Миколаївську церкву можна вважати унікальним для Галичини твором української архітектури епохи Ренесансу.

Неподалік від цієї святині, у Міському парку, знаходяться руїни однієї з найстаріших у Галичині синагог. Сокальську божницю звели в середині XVII століття. Наразі стан синагоги жахливий. А на стінах ще можна розгледіти залишки старих розписів і ліпнини.

Домінантою колишньої Ринкової площі й усього середмістя Сокаля є величезний недобудований костел. Культову споруду розпочали зводити у 30-ті роки минулого століття, але так і не змогли закінчити через початок Другої світової війни.

Ясна річ, що з приходом радянської влади костелобудівництво не було пріоритетним напрямом її діяльності. Так і стоїть незакінчена конструктивістська примара в центрі міста і слугує підставкою для гасел Януковича.

Церква Святих Апостолів Петра і Павла. Святиню будували протягом 1904–1909 за проєктом відомого львівського архітектора Василя Нагорного у стилі французького класицизму на кошти прихожан і стараннями о. Василя Левицького. Металеві конструкції для бань проєктував Ян Богуцький, а кам’яна підлога виконана краківською фірмою «Каден».

У 1933 році внутрішні розписи церкви закінчували Михайло Осіньчук та Павло Ковжун, а мистець із Перемишля Володимир Іванюх намалював двох'ярусний іконостас. Святиня діяла й за радянських часів як православна.

У 1624 році на південній околиці сучасного Сокаля збудували кляштор бригіток із костелом, монастирськими келіями й баштами.

У 1655-му обитель зруйнували козаки Богдана Хмельницького. Від колишнього кляштору залишилися перебудовані під житлову споруду келії, з північного боку яких ще можна розгледіти контрфорси.

Крім того, у місті багато красивих споруд, котрі варто побачити на власні очі. Крім районного центру, потрібно відвідати ще декілька сіл, що порадують туристів незвичнайним виглядом та не менш цікавою історією.

Чого вартий Белз – найменше містечко з населенням усього 2,4 тисячі мешканців! Його сміливо можна віднести до п'ятірки найцікавіших населених пунктів Львівщини та до першої загальноукраїнської десятки. Передмістя «Замочок» знаходиться на південний схід від середмістя.

Від центру – максимум 10 хвилин пішої ходьби. Саме тут, на півострові, що утворює злиття річок Солокії та Речиці, розпочалася історія давнього княжого міста Белз. Городище було чотирикутним, оточеним валами і глибокими ровами.

По його кутах розташовувалися чотири дерев'яні башти. Внутрішній вал розділяв городище на дві частини: дитинець і посад. Крім валів і ровів, місто-фортеця мала і природний захист.

За валами – непрохідні болота, а з південного боку, там, де не було валів, Белз обороняла річка Солокія, над крутим берегом якої давній град підвищувався на 7 метрів.

В'їхати в місто можна було через надбрамну вежу, що знаходилася в північно-східній частині городища. До неї вів розвідний міст, котрий у разі загрози могли швидко прибрати. До брами примикали вали, в основі яких – два ряди городень із дерев'яних зрубів, зовнішній із яких був заповнений землею, а внутрішній слугував житловими та господарськими приміщеннями. Посеред дитинця знаходився княжий двір із палацом і господарські споруди. Замкова церква, імовірно, стояла в північно-західній частині.

Під час розкопок виявлено, що культурний шар на городищі давнього Белза завтовшки 2,5 метри. Віднайшли рештки зрубаної споруди, значну кількість археологічного матеріалу давньоруського часу: фрагменти кераміки (іноді з клеймами на дні посудин), залізні шпори, ножі, бойову сокиру.

До унікальних знахідок належить свинцева висла печатка з написом «Днеслово». На посаді городища знаходилися житлові приміщення стовпової конструкції. Під час розкопок знайдені багаточисленні вироби з металу, каменю й кості, скляні браслети, намистина та срібна монета, так званий празький гріш Яна I Люксембурзького, що датується 1310–1346 роками.

Кінець давньоруському місту поклала татаро-монгольська навала в 40-х роках XIII століття. Очевидно, замок відродився під час литовсько-польсько-угорських протистоянь XIV–XV століть. Важливу оборонну роль він відігравав під час татарських набігів, що масово розпочалися наприкінці XV століття.

На той час замок мав дерев'яні вежі й бастеї та був обнесений дерев'яної стіною, обмазаною глиною. Усередині подвір'я Кальварії встановлено величезний пам'ятник-хрест, що символізує 1000-річчя Белза.

З Замочком тісно пов'язана історія ікони Ченстохівської Божої Матері, яку прийнято вважати чудотворною. За легендою, її в Єрусалимі на кипарисовій дошці написав євангеліст Лука, учень Христа, за 13 років по його смерті, а потрапила ікона на давньоруські землі завдяки Кирилу та Мефодію.

У Белзі ж вона опинилася завдяки шлюбу руських княгинь із галицькими та польськими князями. За переказами, святиня врятувала місто під час монгольської навали: мешканці винесли її на міський мур, і коли в її лік потрапила ворожа стріла, Богородиця заплакала. З рани потекла кров, а чужинці в повній темряві й паніці перебили один одного.

З південно-західного боку до Ринкової площі примикає ратуша й ансамбль колишнього монастиря отців домініканів, які з'явилися в Белзі в 1394 році на запрошення Земовіта IV – князя мазовецького та белзького.

Тоді ж заснували і кляштор з дерев'яним костелом. Муровані костел і келії з'явилися в середині XVI століття. Святиня первісно була тринавовою з трансептом та витягнутим циркульним вівтарем, а стіни укріплювали могутні контрфорси. Перебудовували храм у XVIII столітті.

Кляштор закрила австрійська влада в 1784 році, а костел перетворили на парафіяльний. На жаль, донині дожили тільки мальовничі руїни святині, котрі, швидше, нагадують зруйнований замок. Разом із більшою частиною міської забудови храм зруйнували під час бойових дій у 1944 році.

До руїн домініканського монастиря примикає комплекс монастиря ще одного ордену – сестер домініканок, заснований дружиною віленського каштеляна Софією Ходкевич у 1635 році за сприяння короля Владислава IV. Первісний дерев'яний костел, що стояв на Люблінському передмісті, у 1647 році було спалено під час нападу татарів. Новий мурований храм постав у 1657 році під титулом Св. Миколая. Костел звели з червоної цегли (наразі її вже не побачите). Має бароковий фасад із чотирма скульптурами: Урсули, Катерини Сієнської, Розалії та невідомої святої. По обидва боки фронтону розташовані трьох'ярусні башти, а сам фронтон, крім скульптур, прикрашають пілястри доричного ордеру.

Поруч із костелом розташована відносно нова дзвіниця, зведена в 1906 році. У 1743-му завершено спорудження монастирських келій, двоповерхові комплекси яких прибудовані до південної та західної стін.

Разом із костелом вони утворюють замкнений внутрішній дворик. Декор майже відсутній, лише на замурованому порталі можна побачити його фрагменти. На відміну від костелу, що реставрується, келії знаходяться в плачевному стані й поступово руйнуються.

Монастир ліквідували в 1783 році указом австрійського цісаря Іосифа ІІ. Костел передали греко-католицькій церкві. У 1861 році храм відремонтували, а в 1896–1900 рр. розписали його інтер'єр і замінили іконостас. За кілька десятиліть, у 1991 році, після його закриття за радянських часів колишній костел знову передали греко-католикам і повторно освятили.

У селі Варьяж знаходиться велична святиня – костел святого Марка, зведений у 1688-1693 роках архітектором Войцехом Лєнартовичем. Вражають розміри храму, а ще більше –інтер'єрні розписи, котрі невідомо, завдяки якому чуду можна ще побачити. Однак кожен наступний день може стати для них останнім, адже без даху їм зовсім недовго залишилося існувати.

Ще один населений пункт із цікавою архітектурною пам’яткою – Великі Мости, головною пам’яткою котрих є синагога, що виглядає дійсно потужною (чи не оборонною) спорудою, хоча має трохи більше 100 років.

Будівля знаходиться в стані руїни, але, судячи з табличок, де закарбовано імена жертв нацизму, доглядається єврейськими громадськими організаціями. У приміщенні колишнього хедера охайно складені мацейви (надгробки) зі зруйнованого єврейського цвинтаря.

Старосамбірський район

Старий Самбір – місто, відоме пам`яттю про єврейську громаду, що існувала тут протягом більш як 400 років і була знищена за часів Другої світової, та єврейським цвинтарем XVI ст. – одним із найстаріших в Україні.

Костел Святого Миколая – одна з головних окрас у центрі міста, мурована святиня, зведена в 1830 році. Першу згадку про храм можна знайти в історичних документах, датованих ХV ст. Сьогоднішній кам`яний костел звели в 1903 році у стилі неоготики.

Особлива цінність храму – чотирьох'ярусний іконостас, куди входить частина ікон зі старішої церкви, зведеної в 1683-му.

Стара Сіль – містечко, що було важливим осередком важення солі з королівських соляних шахт. Сьогодні воно славиться дерев’яною П’ятницькою церквою – найдавнішою місцевою пам’яткою, зведеною в далекому 1440 роув, та віллою «Анна» – унікальною спорудою, прикрашеною ліпниною на стінах та цікавим флюгером на вежі.

Стрийський район

Природнім багатством Стрищини є прекрасні ліси, лікувальні мінеральні води, поклади нафти, газу, будівельних матеріалів. У 1921 році відкритий первісток вітчизняного газу в селищі Дашава, де наразі знаходиться одне з найбільших природних газових сховищ в Україні.

У районі сіл Фалиш, Нежухів та Довголука є сировина для виробництва цегли, а в кар’єрах сіл Піщани та Братківці – річковий гравій та галечник, що застосовується в будівництві споруд та доріг.

Різноманітні природні багатства Стрийщини, мальовничі краєвиди, мінеральні джерела та історичні пам’ятки щорічно приваблюють сюди туристів. Особливою популярністю відпочивальників користуються оздоровниця Моршин, скелі Довбуша (село Розгірче) та база відпочинку «Шепільська» (село Довголука).

Та найбільшим багатством і гордістю Стрийщини є її населення та історія. Це край високої культури й духовності, що за всю історію нагромадив велику та багату скарбницю народних традицій і мистецьких здобутків.

Стрийщина відома такими особистостями, як Євген Олесницький, Іванна Біберович, Філарет Колесса, Остап Нижанківський, Олекса та Остап Бобикевичі, Григорій Трух, Мирослав Любачівський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Володимир Тимчій-Лопатинський та інші.

Цю землю любив Іван Франко й радів перебуванню в різних її місцях. Природа краю додавала поетові сил та енергії. Франко радо проводив дозвілля в Дулібах, Гірному, Любинцях, у Завадові та Голобутові.

Турківський район

Турківський – ще один Карпатський район Львівщини, котрий цікавий туристам. Тут розташована велика кількість як природних, так й архітектурних пам’яток.

Передусім хотілося б розповісти про районний центр – містечко Турка – неофіційну столицю бойківського регіону. Етнічна група бойків проживала тут ще за княжих часів. Перша згадка про Турку з'являється в 1431 році, коли польський король Владислав Ягайло віддав королівське на той час село у приватні руки волоху Ваньчі та його синам Хотькові, Іванкові та Янкові. А в 1538 році в місті розмежували королівські та шляхетські землі.

Маленьке село Розлуч, засноване в 1511 році під назвою Борисова Воля, – ворота Турківщини та бойківського регіону. Лежить у вузькій долині річки Ясениця серед гірських хребтів. Разом з урочищем «Підзамче» вони утворюють природні ворота на в'їзді до поселення.

Крім карпатських краєвидів, у Розлуч їдуть, щоб побачити унікальний неоготичний дерев'яний костел із відносно добре збереженим інтер'єром та справжню бойківську дерев'яну церкву.

У другій половині XVI ст. воно спочатку йменувалося Ровень (від назви річки), а згодом – Розлуч (від назви гори). На вершині невеликої гори тоді була дерев'яна фортеця розміром 45 х 35 метрів, що мала дві оборонні лінії.

Одна знаходилася на зовнішньому валі, інша – по периметру замчища, на краю широкого рову. У селі є лука під назвою «Згарище», котра може свідчити про давні руйнування під час ворожих нападів, коли, можливо, і було знищено дерев'яний замок.

На центральній вулиці населеного пункту є забутий шедевр дерев'яної архітектури Карпат – костел св. Франциска Боргяша, зведений у 1901–1902 році (за даними Львівської архідієцезії – у 1914 році) для німців-переселенців. Святиню відвідувало й небагато поляків, а службу приходив відправляти католицький священник із Турки.

Якщо пройтися далі центральною вулицею села, то незабаром побачимо на пагорбі цікаву дерев'яну церкву бойківського типу. Аналогічних храмів на Турківщині збереглося чимало, але всі вони зіпсовані бляхою, вагонкою, пластиком та іншими шкідливими матеріалами.

Єдиною оригінальною бойківською церквою є храм, що в селі Кривки, котрий знаходиться у Львівському скансені. І все ж таки святині в Розлучі, можна сказати, також пощастило. На відміну від більшості сусідів, бляхи на ній – лише на дахах заломів.

Уперше церква в Розлучі згадується в документах 1534 року. Привілей вона отримала в 1666-му. У 1733 році на місці старої постала тризрубна триверха церква бойківського типу з тризаломним верхом нави та двозаломними вівтарем і бабинцем.

Зведена в 1783-му на її місці святиня згоріла в 1875 році. Замість неї в 1876-му майстер Гаврило Роман із Багноватого звів нову церкву в бойківському стилі, освячену на честь Різдва Пресвятої Богородиці. На сволоку нави можна побачити різьблений напис: «Цю церковъ поставлено въ року 1876 за правлєнія парохією отца Василія Фидыка и дяка Іоана Грома родомъ з Нагуевичъ.

Майстромъ бувъ Гаврило Роман родомъ з Багновато». Церква є тризрубною, завершена пірамідальними наметовими верхами з п’ятьма заломами над навою та чотирма – над вівтарем і бабинцем. У 1923 році храм відновлювали.

Церква Святого Дмитра у Маткові – один із кращих дерев’яних храмів України. Це архітектурний шедевр, котрий своїми численними заломами дуже нагадує китайські пагоди. Здається, ніби майстри, які звели цей храм, напередодні їздили в Китай на стажування, наприклад, до пагоди Диких гусей.

А імена відомих майстрів-будівельників (Іван Мельникович та Василь Іванович) доніс напис, збережений на одвірку південних дверей. Інший, на західному порталі, викарбуваний польською, указує на дату закладання церкви – 21 червня 1838 року.

Церква Святого Дмитра вважається найвищим щаблем бойківської архітектури. Бойки – це етнографічна українська група, котра ще й нині заселяє північні й південні схили Українських Карпат.

Проте колись частина з них розселилася майже по всій Україні: прізвище Бойко, котрим нерідко називали вихідців із Прикарпаття, є одним із найпоширеніших. За головною версією, бойки походять від кельтського племені бойів, хоча й білі хорвати (це вже східнослов’янське плем’я) відіграли суттєву роль у формуванні етнічної групи.

Але ні кельти, ні білі хорвати храмів, подібних до бойківського типу, не зводили, як не робили цього й інші етнічні українські та слов’янські групи. Бойківський тип дерев’яного храму більшість фахівців називають вершиною дерев’яної української архітектури, а храм у Маткові – найкращий серед 70-и бойківських святинь, що збереглися.

У 1838 році церкву в Маткові освятили на честь Собору Різдва Богородиці. Храмом Святого Дмитра вона стала вже після поновлення богослужінь за часів незалежної України, а з 1949-го святиня сорок років стояла зачиненою – добре, що совєти взагалі її не знищили.

Поряд із церквою стоїть трьох'ярусна дзвіниця, зведена вже в 1924 році майстром Михайлом Векличем на замовлення священника Володимира Куновського.

У районному центрі, містечку Турка, є низка унікальних пам'яток, що варто побачити на власні очі. Церква Св. Миколая знаходиться неподалік від центру населеного пункту, на цвинтарі, в урочищі «на Лікти». Як свідчить інвентарний запис 1820 року, святиню збудовано в 1776 р.

Проте відомості дослідників стосовно цього містять різну інформацію. Наприклад, М. Драґан, який вивчав дерев'яну архітектуру, датує зведення церкви XVIII ст., а деякі шематизми – XVII ст. За даними Івана Юсиповича, святиню збудували на кошти дідича Яна Каліновського в 1750 р.

Словом, це тризрубна триверха церква бойківського типу з декоративною аркадою-галерейкою над бабинцем, що відкриває прекрасну панораму. Також від храму можна піднятися на пагорб, де збереглися залишки єврейського кладовища.

Яворівський район

Яворівщина – край, що славиться своїми природніми багатствами. Крім того, тут можна побачити й інші пам’ятки, що в сукупності утворюють неповторний ансамбль і прекрасно впишуться в загальну панораму району в цілому та й окремих населених пунктів зокрема.

Передусім варто звернути увагу на Янів, поруч із яким на березі ставу є вальєрне господарство, де можна побачити багато видів птахів.

У містечку – подекуди історична австрійська забудова, а також знаходиться цікавий старий костел Святої Трійці, фундований 1614 року Яном Свошовським та його другою дружиною Ельжбетою Жечицькою для ордену домініканів. Кам'яний храм звели наприкінці XVII ст. У 1702 році його відреставрували, у в 1724-му – прибудували притвор.

Будівля цегляна, однонавна, складається з прямокутних нави й вужчого хору, увінчаного ажурною сигнатурою на трьохскатному даху. До головного фасаду примикає шестигранний притвор.

Стіни по периметру розчленовані пілястрами й увінчані розвиненими карнизами. В архітектурі пам'ятника виразно проявляються основні риси бароко: скромним по пластичному рішенню бічним фасадам протиставлений головний, насичений багатим архітектурним декором (подвійні пілястри раскрепованного карниза, фронтон ускладненої форми з волютами й вазами, що увінчують). Пам'ятник належить до типових творів бароко львівської школи архітектури.

На одній осі з головним фасадом будівлі знаходиться кам'яна дзвіниця з трьома арочними отворами. У костелі Святої Трійці спочиває Констанція Понятовська з Чарториських (1695–1759) – мати останнього короля Польщі, Станіслава Августа Понятовського.

Багатий край і своїми природними ресурсами. На головному європейському вододілі, у межах території України та Польщі, розташоване Розточчя – унікальний у фізико-географічному аспекті район.

Його назва пов'язана з тим, що тут беруть початок багато річок і потічків, що стікають у Дністер і далі – у Чорне море, або у Сян, Буг і Балтійське море. Район Українського Розточчя – це крайній північно-західний відріг Подільської височини.

Він починається в околицях Львова і простягається вузьким горбистим пасмом (15-20 км завширшки) на 60 км у північно-західному напрямку до кордону з Польщею і на її території до м. Красніка. Природний заповідник «Розточчя» створили на виконання постанови Ради Міністрів УРСР від 5 жовтня 1984 року № 403 на базі державного заказника місцевого значення «Страдчанський ліс», оголошеного у 1974 р., та заповідного урочища «Королева гора», оголошеного у 1978 р.

Територія заповідника, створена з метою збереження у природному стані території з унікальним поєднанням природних комплексів Західноукраїнської лісостепової фізико-географічної провінції та забезпечення їх наукового вивчення, складається з двох ділянок – Верещицького і Ставчанського лісництв.

Українське Розточчя – один із найцікавіших фізико-географічних районів Західної України – вузьке (у середньому 25 км) горбогірне пасмо завдовжки 75 км, що на півночі різко здіймається над Малим Поліссям.

У південно-східній його частині проходить Головний Європейський вододіл, на схилах якого беруть початок річки, що належать до басейнів двох морів – Чорного та Балтійського.

На цій території і знаходиться Яворівський національний природний парк, що тягнеться своєрідним півмісяцем від с. Верещиця Яворівського району до с. Крехів Жовківського району. Його протяжність із заходу на схід – 12-13 км, а з півночі на південь – від 2,5 до 12 км.

Метою створення парку є збереження, відтворення та раціональне використання типових й унікальних лісостепових ландшафтів та інших природних комплексів у межах Головного Європейського вододілу.

За фізико-географічним районуванням територія належить до Розтоцького району Розтоцько-Опільської області Західно-Української лісостепової провінції.

На південному сході парк межує з природним заповідником «Розточчя», на території якого немає населених пунктів, завдяки чому антропогенний вплив на природні екосистеми незначний.

Загалом помірно вологий клімат, цілком характерний для Розточчя, що знаходиться в пограничній зоні впливу атлантичних повітряних течій із заходу та континентальних – зі сходу.

Яворівський національний природний парк, як і місто в цілому, має високу лісистість. Тут найбільше поширені грабово-дубові, сосново-дубові, соснові ліси, а в пониженнях– вільхові. Букові ростуть поблизу східноєвропейської межі ареалу та приурочені до горбистих ландшафтів.

Цікавими є острівні реліктові осередки смереки, ялиці та явора, що збереглися на північно-східній межі свого ареалу. До реліктів середнього голоцену належать буково-соснові ліси. Трав'яна рослинність займає значно менші площі та сформувалася на природних луках та місцях колишніх пасовищ і поселень, а також по берегах річок і каналів.

Регіоном проходить флористична межа Середньої та Південно-східної Європи, що супроводжується переходом широколистяних лісів у Лісостеп. Тут – межі поширення: східна – дуба скельного, ялівцю, бука; південно-східна – сосни звичайної; північно-східна – ялиці білої. Карпатська флора представлена смерекою і, особливо, папоротеподібними.

На скельних виходах наявні реліктові залишки степової рослинності. На території національного парку виявлено 8 угруповань, що включені до Зеленої книги України: субформація буково-соснових лісів, групи асоціацій соснових лісів зеленомохових та чорницевих, дубово-соснових лісів ліщинових, дубових лісів із дуба черещатого ліщинових, соснових лісів ялівцевих тощо.

Рідкісними для регіону можна вважати угруповання букових лісів на північній межі ареалу, а також фрагменти сіро-вільшаників, ясеневі угруповання та деякі інші.

Крім того, серед рідкісних видів, виявлених на території парку, 12 (усі орхідні та підсніжник білосніжний) знаходяться під охороною Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення (CITES), 2 (сальвінія плаваюча та зозулині черевички справжні) – під охороною Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі (Бернська конвенція).

Серед безхребетних тварин особливим багатством відзначається фауна комах. На території національного парку та його околиць знайдено такі червонокнижні види, як-от: вусач мускусний, джміль моховий, махаон, мнемозина, стрічкар тополевий, райдужниця велика, сінниця геро, ендроміс березовий, стрічкарка орденська малинова, сатурнія мала, сатурнія руда.

Загальна кількість зареєстрованих видів хребетних тварин на сьогодні становить 289 видів. У парку охороняються види: 24 – риб, 11 – земноводних, 6 – плазунів, 200 – птахів, 48 – ссавців.

Місто Львів

Культурна столиця України. Місто з унікальною історією та з надзвичайно цікавими пам’ятками, що приваблюють туристів з усіх куточків світу... Львів по праву вважається головною туристичною перлиною нашої держави.

За всю історію існування перебував під впливом багатьох народів та держав, що відбилося на його культурі, архітектурі, релігії, а також – менталітеті жителів. Львів зітканий із безлічі стилів та напрямів (ренесанс, бароко, ампір, рококо, романський стиль, модерн та ін.), що протягом століть гармонійно поєдналися в неповторний ансамбль.

У цьому місті – немов у машині часу: тут настільки легко перенестися від сучасності в романтику середньовіччя. Львів сміливо можна назвати музеєм просто неба. Тут практично кожен старовинний будинок – унікальний історико-архітектурний пам'ятник і визначна пам'ятка. Уся центральна частина міста є заповідником та включена до списку культурної спадщини ЮНЕСКО.

Спробуємо розповісти про частину пам'яток Львова, що, на нашу суб’єктивну думку, варті уваги.

Коли перебуваєш на залізничному вокзалі, що має вигляд справжнього архітектурного шедевру, то вже розумієш, що це місто – просто скарб для туристів.

Крім цього, гостей Львова радо зустріне Костел Святої Єлизавети, сучасна церква Святих Ольги і Єлизавети, що знаходиться на площі Кропивницького, поряд із вулицею Городоцькою і своїм зовнішнім виглядом нагадує архітектуру французької та північноамериканської готики з елементами романтичного стилю.

Вхід у святиню прикрашає скульптурна композиція відомого майстра Петра Войтовича «Розп'яття з пристоячими». Однією з його найкращих робіт в оформленні інтер'єру став головний мармуровий вівтар Святого Йосипа, на котрий уносили пожертви львівські залізничники, за підтримки яких звели храм.

У 1991 році собор Святої Єлизавети передали греко-католицькій громаді й освятили як церкву Святих Ольги і Єлизавети.

Наступна, не менш захоплююча пам’ятка прекрасного Львова, – собор святого Юра, котрий знаходиться на висоті 300 метрів над рівнем моря і немов ширяє над містом.

Ця греко-католицька святиня – один із найкрасивіших зразків львівської архітектури. Будівля зведена у стилі рококо і прикрашена численними балюстрадами, капітелями і скульптурами.

У підземеллі собору заховані усипальниці відомих церковнослужителів.

Багатовікову архітектурну історію Святоюрського монастиря умовно можна поділити на два великі періоди відповідно до історії його головної споруди. Перший тривав майже пів тисячоліття – від початків чернечої оселі приблизно до середини XVIII ст.

Завершився руйнацією старого храму. Другий період розпочався з будівництва нового собору, що згодом стало новою точкою відліку в цілеспрямованому формуванні майбутнього ансамблю. Завершився в XIX ст., коли з'явилася остання з нинішніх будівель.

Перші згадки про спорудження мурованого собору св. Юра в давніх літературних джерелах є у праці львівського історика, радника й бургомістра XVII ст. Бартоломея Зіморовича «Потрійний Львів» («Leopolis Triplex»), котру іноді ще умовно називають «Хронікою Зіморовича», автор якої подає інформацію про будівництво храму в різних місцях тексту під двома різними датами: спочатку – 1363, а потім – 1437.

Ансамбль посідає своєрідне місце в мистецькій культурі українських земель ще й завдяки тому, що зберіг і нині переховує у своїх стінах немало визначних історичних та мистецьких пам'яток різних часів, зокрема таких, що належать до найважливіших і найрепрезентативніших для своєї епохи.

Проте, у силу історичних обставин, більшість із них нині перебувають поза межами храму: у Національному музей ім. Андрея Шептицького, архівних фондах Онуфріївського монастиря, Центрального державного історичного архіву України у Львові та Львівській науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника.

Палац графів Потоцьких – перлина львівської архітектури. Архітектори Людвіг де Верні та Юліан Цибульський, працюючи у стилі французького класицизму, не поскупилися на багате оздоблення приміщень: тут буквально на кожному кроці можна зустріти позолоту, мармур та ліпнину. Цю триповерхову будівлю площею більше 3000 кв. м звели для прийому важливих гостей із різних країн.

Продавши свій палац на площі Галицькій (нині – відомий як палац Бесядецьких), Родина Потоцьких придбала в 1822 р. нерухомість на вулиці Широкій (нині – Коперника). На планах Львова XVIII – першої половини XIX ст. на цій дільниці видно план міста й кілька невеликих будівель.

Перший палац звели у стилі класицизму за проєктом архітектора Ігнатія Хамбреза. Це була двоповерхова прямокутна будівля з високим дахом. Фасад симетричний, з центральним ризалітом, увінчаним аттиком із балюстрадою.

Перший ярус рустований, другий, ризаліту, – декорований шістьма парами іонічних пілястр. Власниками були Марія з Сангушків та її чоловік Альфред Юзеф Потоцький. Палац розібрали в 1860–1861 рр. Однак спорудження нової резиденції затягнулося на три десятиріччя. Будівництво розпочалося тільки в 1880-му.

Новий палац звели у стилі бароко, епохи французького короля Луї XIV, за проєктом французького архітектора Луї Альфонса Рене Довернь (фр. Louis Dauvergne), модифікованим львівськими архітекторами Юліушем Цибульським та Людвіком Балдвіном-Рамултом і реалізованим під їхнім керівництвом. 1892 року проєкт експонувався на будівельній виставці у Львові.

У січні, лютому, березні 1919 року палац слугував резиденцією місії Бартелемі.

22 листопада 1919 р. на споруду впав літак американського пілота Едварда Ґрейвса, який брав участь у показових польотах над центром Львова з нагоди 1-ї річниці зайняття міста поляками. Падіння літака та вибух паливних баків спричинили пожежу верхніх поверхів і даху будинку.

Реставрація і ремонт палацу тривали до 1931 р.

У 1945–1972 рр. палац був у користуванні Інституту геології і геохімії горючих корисних копалин АН УРСР.

У 1972 році тут розмістився Палац урочистих подій (Львівський міський РАЦС).

У 1973–1974 рр. палац реставрувався.

У 1996 році поряд із будівлею спорудили Львівський палац мистецтв.

У 2000-х рр. палац Потоцьких передали Львівській галереї мистецтв.

У лютому 2015 року в палаці Потоцьких відкрили каплицю з найстарішою іконою Львова.

Оперний театр ім. С. Крушельницької у Львові вважається одним із найкрасивіших у Європи нарівні з одеською та віденською операми. Фасад споруди прикрашають скульптурні фігури «Життя» і «Мистецтво», статуї «Слава», «Перемога», «Любов». Будівлю спроєктували таким чином, щоб фойє, коридори і сходи максимально освітлювалися природним світлом.

Один із найкрасивіших внутрішніх інтер'єрів – дзеркальний хол, прикрашений картинами, що зображують символічну зміну пір року. Велика люстра в залі з дорогоцінних матеріалів прикрашена алегоричними фігурами.

На другому поверсі збереглися особисті апартаменти імператора Франца Йосифа з ванною й виходом в імператорську (наразі – президентську) ложу. Працює аристократична кав'ярня «Комарик». Проводяться екскурсії.

Кнайпа «Лівий берег», що на березі підземної річки, знаходиться у старовинних підвалах Львівської опери. Колись тут протікала річка Полтва, котру пізніше сховали в підземний колектор.

Містичну атмосферу підтримують склепінні стелі, стіни зі старовинної цегли, музичні інструменти, ретро-фотографії і приглушене світло настільних ламп. Є VIP-зал і тераса на площі перед Оперою. Європейська, італійська й українська кухня. Регулярно проходять мистецькі заходи (живопис), живі концерти, кулінарні вечори, творчі зустрічі.

Архітектурний ансамбль головної торгової площі Львова почав створюватися в XVI ст. за зразком європейських середньовічних міст (до того торговим центром був Старий Ринок).

З чотирьох боків площу оточують 44 будинки (кам'яниці), різні за часом спорудження і стилем (ренесанс, бароко, ампір). У підвалах і на перших поверхах багатьох із них збереглися елементи готичної архітектури XV–XVI ст. У них розміщені музеї, магазини й популярні кафе.

У центрі площі знаходиться символ міста – будівля ратуші (1381–1827 рр.), де за всіх часів і донині урядують виборчі органи міської влади.

У середньовіччі містом керував бурмістр, рада, що відала міським бюджетом і податками, та лава, що чинила суд. Нинішня ратуша, що стоїть у центрі площі, зведена в 1827–1835 роках у стилі класицизм.

Сучасна пл. Ринок № 2. свою назву дістала від прізвища власника, італійця Роберто Бандінеллі, який 1629 року організував у будинку пошту, звідки поштові кур'єри двічі на тиждень відвозили кореспонденцію в різні куточки Європи.

На фасаді будинку зображені дельфіни, які є символом успішної торгівлі. У цій споруді знаходиться історичний музей, зокрема виставка коштовностей.

Кам'яниця № 3 названа за прізвищем родини львівських міщан італійського походження, які володіли будинком, що був на цій території спочатку. Нинішній, бароковий, споруджено 1772 року за проєктом Петра Полейовського на старих фундаментах, що походили, ймовірно, ще з XV століття.

Скульптурне оздоблення, зокрема фігури атлантів, що підтримують балкон, виконав Франциск Оленський. Інтер'єри розписав Станіслав Строїнський (не збереглися). У подальшому з-за зміни власників кам'яницю іменували «Бзовською» і «Валентинівською». У 1834–1840 роках тут проживав граф Станіслав Скарбек.

Сучасна пл. Ринок № 4. Збудована в 1588–1589 роках італійськими архітекторами Павлом Римлянином і Петром Барбоном. Фасад будинку вкритий кам'яним діамантовим рустом, що з часом потемнів від сажі та пилу. Звідси й назва будинку - «Чорна кам»яниця». Споруда багата на декор інтер'єрів, що можна вільно оглянути, відвідавши розміщений тут історичний музей м. Львова.

Сучасна пл. Ринок № 6. Збудована в 1580 році тими ж архітекторами, які зводили Чорну кам'яницю. Замовником був заможний грецький купець Корнякт, котрий міг собі дозволити розкішний шестивіконний будинок на центральній площі середньовічного міста.

Внутрішній дворик споруди оточений із трьох боків відкритою аркадою. Львів'яни називають його італійським за схожість із ренесансними двориками Флоренції та Рима. Тепер у будинку знаходиться історичний музей, а в італійському дворику влітку працює кав'ярня. Вечорами відбуваються концерти класичної музики. Як і попередні два будинки, споруджений у стилі ренесансу.

Сучасна пл. Ринок № 10. Класичний узірець бароко. Своєю назвою завдячує графові Любомирському, який перебудував споруду для власного житла в 1760 році. У 1895-му палац купило товариство Просвіта, що об'єднало творчі сили української інтелігенції довкола ідеї просвіти простого народу та покращення його долі. 1975 року після адаптації в будинку відкрито експозицію з фондів музею етнографії та художнього промислу.

Сучасна пл. Ринок № 28. Зберігся в незмінному вигляді з часу своєї відбудови з початком XVII ст. Це одна з найкращих пам'яток львівської житлової архітектури епохи Ренесансу. Будівлю спорудив львівський райця й доктор медицини Павло Домінік Гепнер.

Він поселився у приміщенні 1610 року. Відтоді будинок називали Гепнерівським, Докторівським та Домініківським. І таких шедеврів архітектури тут безліч.

Уся вулиця наповнена архітектурними пам’ятками, тому прогулянка нею вже буде маленькою подорожжю.

Місто давно асоціюється з кавою. Саме Львівська копальня, де видобувають, обсмажують і готують понад 30 видів кавових напоїв, демонструє та реалізує легенду про львівську каву – єдину у світі корисну копалину, що, безумовно, є брендом й еталоном якості та смаку сучасного кавового напою.

Крім того, будучи продуктом власне надр львівських земель, він уособлює усталений і правдивий дотик до історії виникнення багатьох традицій, що поширилися протягом багатьох років по всьому світу.

Просто на площі Ринок, над кавовою шахтою, створений перший в Україні найбільший кафе-магазин. Поряд знаходиться і магазин, що сприяє поширенню й популяризації україномовної книги.

Ще за Середніх віків Львів славився своїм шоколадом. У ХІХ столітті місто було одним із головних експортерів шоколадної продукції в Європу. Найпопулярніше місце у Львові –Львівська майстерня шоколаду – будинок, де на першому поверсі знаходиться невелике й досить затишне кафе, завітавши до якого, можна не тільки поласувати смачними виробами, а й побачити сам процес їх приготування. Тому, як ви і здогадалися, мимо такого закладу не можна пройти.

На другому поверсі майстерні шоколаду знаходиться магазин, де можна купити справжню каву і свіжий шоколад ручної роботи в усіх його проявах: всілякі види і форми цукерок, плиток і навіть товстий ваговий шоколад.

Крім смакоти, на вас чекають різні сувеніри у вигляді магнітів і навіть прикрас, наприклад, сережок у формі цукерок.

Італійський дворик – приголомшливий пам'ятник архітектури епохи Відродження, що по праву вважається одним із найчудовіших і найромантичніших прикрас центральної частини Львова. Слугував місцем відпочинку.

Завдяки своїй особливій будові сюди не потрапляє зовнішній шум пл. Ринок та сусідніх вулиць. Тому тут завжди тихо і спокійно. У XVII ст. в Італійському дворику ставили п’єси Шекспіра. Ці традиції намагаються наслідувати й сьогодні, організовуючи різноманітні джазові та класичні концерти, а також демонструючи фільми.

За теплої пори року в Італійському дворику облаштовують затишну кав’ярню та висаджують яскраві квіти, що так гарно прикрашають архітектуру дворика. На другому поверсі часто експонують фотовиставки.

У ХVІ столітті домініканці звели кам’яний готичний собор, що став головною їхньою резиденцією в руських землях. Це була споруда оборонного типу, яка брала участь у багатьох військових заворушеннях. Так, у 1559 році собор витримав облогу великого загону польського магната Лукаша Гурки, який намагався добути з-за стін монастиря свою молоду дружину Гальшку Острозьку.

Безталанна Гальшка – спадкоємниця великих багатств – уже була вдовою князя Сангушка. Коли її видали за Гурку, вона, не визнаючи шлюб з ним, сховалася в домініканському монастирі й обвінчалася з князем Семеном Слуцьким. Розгніваний Гурка кілька тижнів тримав в облозі монастир й таки добився розторгнення шлюбу зі Слуцьким. Він заволодів Гальшкою та вивіз її до Польщі (де вона померла від туги у високій замковій вежі). Але це вже інша історія.

Готичний костьол упав від старості у 40-і роки ХVІІІ століття. На його місці в 1749-му заклали новий храм – собор Божого Тіла. Проєктував споруду інженер Ян де Вітте (виходець із родини кам’янецьких вірмен, майбутній заступник кам’янецького коменданта та батько Йозефа – чоловіка легендарної куртизанки Софії Вітт-Потоцької). Спорудженням керували спочатку Мартин Урбанек, а потім Кшиштоф Мурадович. Фінансував будівництво Юзеф Потоцький.

Зведення костьолу закінчили в 1769 році. У майбутньому його кілька разів реставрували (наприклад, після пожежі в 1778-му). У 1865 році до храму прибудували дзвіницю, а монастирські келії, будівництво яких завершили ще в 1621 році, були частиною костьолу-попередника. Кажуть, що в корпусі келій у 1707-му був підписаний союзний договір між Росією та Польщею у війні проти Швеції.

Внутрішнє оздоблення костьолу розкішне. На жаль, суворі служительки храму, що наразі є греко-католицькою церквою Святої Євхаристії, категорично не дозволяють фотографувати інтер’єри.

Тут збереглося немало скульптур міжнародної цінності. Серед них – витвори Себастьяна Фесінгера, а надгробок графині Дунін-Борковської приписують ісландсько-данському генію – Бертелю Торвальдсену.

За радянських часів костьол спочатку виконував функції складу будматеріалів, потім у ньому організували музей атеїзму. У період незалежності цей заклад перейменували в музей історії релігії й перенесли з собору до корпусу келій.

«Плоским домом» у Львові назвали одну з будівель на вул. Пекарській, що має невелику архітектурну особливість: один із її кутів незвично гострий.

Завдяки тому, що одна з граней приховується від спостерігача, коли він дивиться з певного ракурсу, створюється ілюзія, що будинок плоский, тобто має тільки одну стіну – фасадну. Інші відомі «плоскі доми» є в Одесі й Житомирі.

Комплекс фортифікаційних споруд австрійських часів, споруджений на узгір'ї на південно-західних підступах до Львова з метою контролю над містом і стрийською дорогою, дійшов до нас із XIX ст. майже без змін.

Він не зіграв значної ролі під час світових воєн, завдяки чому гарно зберігся. За радянських часів на його території розбили парк «Цитадель», а приміщення використовувалися як склади. Наразі в будівлях казарм розмістився банк. Одна з круглих башт перетворена в розкішний готель.

Досить незвичайним для туриста буде відвідування державного історико-культурного музею-заповідника «Лича́ківський цви́нтар» – меморіального кладовища у Львові, одного з найстарших комунальних цвинтарів Європи, що існують.

Відкритий 1786 року. На 86-и полях загальною площею 40 га тут розміщені понад 300 тис. поховань (зокрема, понад 2000 гробівців), на могилах установлено близько 500 скульптур і рельєфів.

На цвинтарі збереглися 24 каплиці – усипальниці заможних, переважно шляхетських родин. Першими від головного входу на цвинтар є дві неороманські каплиці Кшечуновичів і Кисельків (архітектор Філіп Покутинський), неокласицистична – родини Моледзінських, каплиці Адамських, Лодинських, Бачевських (остання за проєктом Яна Шульца).

Найвіддаленішою від головного входу є неоготична каплиця Цетнерів, збудована у 1890–1891 роках фірмою Івана Левинського за проєктом Яна Томаша Кудельського. Скульптурне оздоблення – імовірно, Петра Гарасимовича.

Найдавніша каплиця зведена 1812 року за проєктом невідомого архітектора у стилі класицизму. Замовив її Леонард Вінцент Дунін-Борковський після смерті дружини. Фасад був оздоблений бронзовим родинним гербом Лебідь (у тимпані), фронтон вінчала статуя Харона, між колонами портика були статуї плакальників – жінки та юнака.

Збереглися лише дві останні. Автором скульптурного оздоблення був Гартман Вітвер. 1880 року на замовлення Юрія Дуніна-Борковського для однієї з гілок цього роду збудували другу каплицю. За архітектурою вона значно скромніша.

За радянських часів обидві споруди зруйнувалися, зокрема в 1985-му в першій із них сталася пожежа. Після 1990 року каплиці відреставрували. Ще одна цікавинка - каплиця Барчевських, збудована 1885 року на полі № 70.

Виконана повністю з тесаного каменю, в архітектурі поєднано неороманський та неовізанітійський стилі. Загальна площа каплиці-мавзолею разом із прилеглою територією сягає 200 м².

Проєкт архітектора Владислава Галицького виконала фірма Леопольда Шімзера. 1941 року купол пошкоджено під час бомбардування. Тут поховано землевласника Пробуса Барчевського (1833–1884) та кількох його близьких родичів.

Каплиці збудовано також на цвинтарі, де поховані польські учасники боїв за Львів 1918–1919 років (архітектор Рудольф Індрух), та на полі українських почесних поховань (архітектор Олександр Ярема).

Окремої варто звернути увагу на музеї Львова, адже їх тут численна кількість. Ці заклади Лева вражають своєю незвичайною тематикою. Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства Національної Академії Наук України – найстаріший в Україні, де експонується унікальна колекція пам’яток традиційної культури та народного мистецтва українців.

Заклад створили в 1951 р., об’єднавши міський музей мистецького промислу і музей етнографії (колишній музей НТШ). Експозиція поділяється на 2 відділи: етнографічний і мистецького промислу, куди входять близько 100 тис. фондових пам’яток. Головна частина колекції музею розміщена в будівлі колишньої Галицької ощадної каси, що відзначається своїм особливим тлумаченням необарокових та неоренесансових мотивів.

Тут експонуються господарські знаряддя українців, пам’ятки матеріальної і духовної культури, народні художні промисли ХІХ–ХХ ст. Та чи не найбільшою колекцією музею є збірка українського народного одягу.

Своєю унікальністю відзначаються й меблі, що виготовлялися з XV до XX ст. Також заклади експонують і тимчасові виставки.

Аптека-музей «Під чорним орлом» вважається найстарішою з дієвих аптек Львова і єдиним в Україні музеєм, де можна оглянути старовинне аптекарське обладнання. Заснована в 1735 р. військовим фармацептом Наторпом.

Містить 16 експозиційних залів загальною площею 700 м2, де розміщені понад 3000 експонатів. А це – унікальне аптекарське обладнання різних епох: велика колекція скляної аптечної посуди, тогочасні устаткування, в яких виготовлялися таблетки, амфори XIV ст. для зберігання і транспортування рідин, траворізки, мензурки, колби, збірка аптекарських пресів, дистиляційні куби, зразки цілющих рослин. Крім того, аптека-музей має оригінальні стародруки фармацевтичних словників і рецептів XVIII ст. Поряд із сучасними ліками, тут продаються фірмові – так зване «залізне вино», що має особливий тонізувальний ефект.

Музей діє у колишньому костелі кларисок – пам’ятці архітектури. Усього експозиція закладу налічує 32 експонати, що демонструють творчість європейського і світового рівня. З-поміж інших тут збережені скульптури знаного митця Іоана Георгія Пінзеля, який наприкінці 1750-х створив ансамбль скульптур у головному храмі греко-католиків Львова – соборі Св. Юра, а також працював у львівському костелі Святого Мартина та на Тернопільщині. Крім вищезгаданих музеїв, є тут і «Музей сала», «Музей визвольної боротьби України», «Музей сакральної барокової культури Пінзеля» та багато інших.

Про Львів можна розповідати дуже довго, проте ми сміливо говоримо: столицю Галичини має відвідати кожен.