Луганська область

Біловодський район

Серед основних пам’яток, які бажано відвідати в районі, – містечко Біловодськ (районний центр). Троїцька церква у Біловодську – величний пам’ятник архітектури, що варто побачити на власні очі. Сьогодні храм є дієвим, радо приймає не лише прихожан, а й для туристів. Зведено святиню з початком ХІХ століття.

Відомо, що з початком ХVІІ століття на його місці була дерев'яна церква, що згоріла під час пожежі. У 1848 році за ініціативи прихожан звели новий храм. У його будівництві взяла участь вся Біловодська волость. Троїцька церква зводилася за проєктом відомого архітектора імператорських військово-кінних заводів В. Букіна.

Храм спорудили у візантійському стилі з п'ятьма куполами і трьома престолами. Аби церква добре проглядалася з усіх боків, навпроти неї у стрілецькому степу проклали нову дорогу та збудували міст через річку Деркул. Рідкісна краса храму робить його одним із трьох подібних в усьому світі і привертає увагу безлічі туристів. Відомі навіть випадки чудесних зцілень, котрим сприяла особлива атмосфера споруди.

На території району (а точніше – поблизу хутора Данилового (нині село Данилівка Біловодського району Луганської області) знаходиться заснований 1765 року один із найстаріших кінних заводів України – палацовий іменний Деркульський кінний завод, що збудували відповідно до наказу російської імператриці Катерини ІІ від 22 квітня 1765 року.

Для спорудження заводу обрали хутір Данилів поблизу річки Деркул. 1767 року підприємство відкрили, прибули перші 73 коні.

Нині поїздка на завод буде справжньою пригодою як для дорослих, так і для дітей, адже тут можна побачити по-справжньому рідкісних скакунів, а ще оригінальний «японський манеж». Приміщення отримало таку назву, бо своєю формою нагадує японську парасольку: посеред манежу розташований стовп, і від нього відходять балки, що притримують дах.

Ще однією особливістю будівлі є її стіни, котрі максимально захищають коней і тренерів від лютих морозів та літньої спеки, а споруду – від руйнування, оскільки зроблені з глини й завтовшки півтора метра.

Білокуракинський район

У 2001 році в Білокуракиному відкрито історико-краєзнавчий музей в невеликому, оригінально оформленому приміщенні колишнього книжкового магазину по вулиці Чапаєва. Три його зали пофарбовані в різні кольори: у зеленому розміщена експозиція природи, давнього побуту та звичаїв рідного краю, у брунатному містяться матеріали про Визвольні змагання та Другу світову війну, роки відбудови, у блакитному – сучасна історія Білокуракинського району.

У музеї організовують виставки, серед яких є м'які іграшки й вишиті вироби, виготовлені місцевими віртуозами. Відзначаються вишиті роботи народної майстрині Луганщини Олександри Михайлівни Письменної. Також при музеї працює поетично-літературний клуб «Ліра», де збираються місцеві літератори й поети.

На території району створено 6 об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення: 4 заказники (загальнозоологічний, ландшафтний, ентомологічний, ботанічний), 1 геологічна й 1 ботанічна пам'ятка природи.

Довжанський район

На території району розташоване відділення Луганського природного заповідника загальнодержавного значення – Провальський степ площею 587,5 га. Ще 5 об'єктів природно-заповідного фонду Луганської області загальною площею 776 га мають місцеве значення:

• Ведмежанський – ботанічний заказник;
• Королівські скелі – геологічна пам'ятка природи;
• Курячий – ботанічний заказник;
• Нагольний кряж – ландшафтний заказник;
• Провальський дуб – ботанічна пам'ятка природи.

Кремінський район

Районний центр місто Кремінна (в минулому – Новоглухів) – місто на Слобожанщині. Археологічні дані свідчать, що територія краю була освоєна людиною ще за часів пізнього палеоліту – 40–13 тисяч років тому. Кам'яні знаряддя праці давньокам'яного віку знайдені на околицях міста Кремінної та поблизу села Булгаківки Кремінського району.

Більш заселеною територія краю стала в епоху міді-бронзи (ІІІ– І тисячоліття до н. е.), коли тут з'явилися численні скотарсько-землеробські племена. Нині великий інтерес для археології становлять вузли давніх поселень, розташовані поблизу старичних озер Кайдащине, Підпісочне, Кругле й Чернікове, а також курганні могильники, що налічують десятки стародавніх насипів на першій надзаплавній лівобережній терасі від с. Невське до с. Новодачне.

У результаті розкопок давніх курганів біля м. Кремінна (Сеточне лісництво) та в с. Невське віднайдено поховальні пам’ятки доби ранньої і середньої бронзи (друга половина ІІІ тис. до н. е.), атрибутовані пізньоямною, катакомбною та зрубною культурами.

У районі є незвичайна пам’ятка – прекрасний музей ангелів, що відкрився у 2015 році. Тепер експозиція зовсім невелика й нараховує менше 1000 експонатів, серед яких 40 янголят, зібраних маленької Поліною. До створення колекції може приєднатися кожен, хто бажає, подарувавши ангела або пожертвувавши кошти на розширення музейних фондів.

Лутугинський район

У цьому районі можна знайти напрочуд незвичні памятки, що унікальні не лише для Луганщини. Задля прикладу – саме тут розміщено найдовший в Україні одноколійний широкий залізничний тунель, споруджений у 1913–1915 роках для використання приватною Північно-Донецькою залізницею. Знаходиться на 107–109 км поміж зупиночним пунктом Збірна та станцією Врубівка залізничної лінії Сіверськ – Лиха Родаківської дистанції колії Донецької залізниці.

Довжина його поміж порталами – 2062,88 погонних метри. Має двоскатний профіль, у плані розташований по прямій. Вентиляція тунелю шахтного типу, вентиляційний стол прокладено в районі його центру та сполучено з ним горизонтальною збійкою.

Тунель розташований у породах, що являють собою перемежування шарів обводненого піщанистого сланцю й пісковику з прошарками водоносного вапняку.

Протягом 1986–1989 років провели реконструкцію споруди й перекрили рух, щоб зменшити сюди приток води. У 1994–1996 рр. з тією самою метою пробурили кілька систем променевих дренажних свердловин, однак це практично не зменшило водопритоку.

Закриття розташованих неподалік шахт Врубівської та імені Леніна й припинення відкачування з них води призвели до підвищення рівня ґрунтових вод і посилення притоку води в тунель. У 2005–2006 рр. запровадили його капітальний ремонт задля зменшення водопритоку.

Пасажирського залізничного сполучення через тунель наразі немає. Станом на 2018 рік він знаходиться на окупованій Росією частині України.

Сліди людської діяльності просто так не зникають, а часом і приваблюють. Свідченням цьому є так зване Блакитне озеро, або колишній затоплений Волнухінський кар’єр – мальовнича місцина, що знаходиться неподалік Волнухіно й використовується як рекреаційний ресурс.

Марківський район

Ще один район Луганської області, що, здавалося б, не має значних пам’яток, котрі б вабили туристів. Насамперед варто згадати про численні пам’ятки монументального мистецтва, адже героїчне минуле тут у великій пошані. Майже в кожному населеному пункті знаходиться пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни.

Також ушановують відомих особистостей, адже в населених пунктах району можна побачити значну кількість пам’ятників Тарасу Шевченку, Івану Франку та іншим титанам української літератури.

Крім того, у селі Тишківка знаходиться церква Кирила та Мефодія, зведена з початком ХХ століття. Споруда вражає своїми розмірами та цікавою архітектурною формою.

Міловський район

У районі розташовано заповідник «Стрільцівський степ» (назва від с. Стрільцівка та Стрільцівського кінного заводу), що входить до Луганського природного заповідника НАНУ на правах його відділення. Загальна його площа упродовж багатьох років становила 522 га; 2009 року її збільшено до 1036,5 га.

У заповіднику зростає понад 400-т видів рослинності, мешкає близько 200-т видів птахів і звірів. Колись тут була одна з найбільших колоній бабака степового, заради збереження якого і створювався цей заповідний об'єкт, у межах котрого зареєстровано 47 видів ссавців, 190 – птахів, 7 – плазунів, 6 видів земноводних. Із безхребетних найбільшим різноманіттям відрізняються комахи – їх тут налічується близько 1100 видів.

До Європейського червоного списку віднесено 13 видів тварин, до Червоної книги України – 62 види, до Додатку ІІ Бернської конвенції – 156 видів. Із «червонокнижних» у заповіднику мешкають такі види тварин, як мишівка темна та мишівка донська, тушкан великий, їжак вухатий, тхір степовий, полоз чотирисмугий, вівсянка чорноголова, дрофа, казарка червоновола , а також багато видів рідкісних комах.

На особливу увагу заслуговує бабак степовий. Колись він мешкав майже на всіх рівнинах Європи. Нині його популяція на сході України налічує лише кілька тисяч особин. Чисельність виду скоротилася через розорювання земель і надмірне добування мисливцями. З бабаком пов'язана екологія багатьох тварин степу: у його норах оселяється їжак вухатий, влаштовує виводкові гнізда огар, знаходить сховище гадюка степова.

У заповідному степу досить різноманітний світ пернатих. Навесні тут багато різних видів жайворонків. У заростях кущів трапляються перепілки, куріпки, фазани, пастушки, деркачі. На відкритих місцях можна побачити лежня, чайку, сивку золотисту, кроншнепа великого.

Через малі розміри заповідного степу в ньому не можуть селитися такі види, як дрофа, хохітва, журавель степовий, утім вони з'являються тут під час перельотів. Із хижих птахів у степу є звичайними луні, боривітер звичайний, кібчик, канюк звичайний, шуліка чорний, осоїд та ін. Під час перельоту на деякий час тут затримуються беркут, могильник, орлан-білохвіст, змієїд.

У районі створено три заказники місцевого значення.

У центрі селища міського типу Мілове Луганської області на пагорбі Слави розташований присвячений подіям Другої світової війни меморіальний комплекс, однією зі складових якого є величний монумент «Україна – визволителям».

У 1943 році в селищі Мілове велися запеклі бої. Тут був укріплений район німецьких загарбників, що вдалося прорвати завдяки героїзму радянських солдатів. Ця подія знайшла втілення в монументі «Україна – визволителям». Пам’ятник установили у травні 1972 року. Над створенням більш ніж двохметрового монументу працювала ціла група скульпторів: В. Федченко, В. Мухін, І. Овчаренко, а також архітектори А. Єгоров і Г. Головченко.

Пам’ятник являє собою композицію з двох фігур, виконаних із бронзи. Воїн-визволитель і жінка-трудівниця застигли в обіймах. На постаменті написано: «Тут починалися бої за звільнення Української РСР від німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни». У меморіальний комплекс також уходить братська могила і Вічний вогонь.

Новоайдарський район

Природо-археологічний пам'ятник місцевого значення Баранячі Лоби – візитна картка смт. Новоайдар як географічного центру Луганської області. Це – унікальні крейдяні скелі, заввишки до 50 м, що здавна були «відполіровані» рухом льодовика й утворені з корінних порід, котрі виступають на поверхню. Такі «баранчики» водяться в різних куточках світу. Вони поширені у Новій Шотландії (Канада), Скандинавському й Кольському півостровах, Фінляндії і Карелії.

Новоайдарські «кучеряві скелі» (як їх ще іноді називають) так іменуються завдяки незвичайній формі. Якщо подивитися з одного боку на цей геологічний пам'ятник природи площею у 2 га, то він дійсно схожий на чотирьох величезних баранів, які скам'яніли, стоячи впритул один до одного. Колись, мільярди років по тому, на цьому місці вирувало доісторичне море. Тепер же про колишню міць водної стихії нагадують лише ці мергельні відкладення висотою до 50-и метрів. Вони, як велетенські ватри, продовжують стежити за тим, як змінюється світ навколо них.

Щойно піднявшись на гору Баранячі Лоби, можна відшукати невеликі «печери» – поглиблення, що колись використовувалися як сховища.

Пам'ятка природи «Айдарська тераса».

Зі значної висоти відкривається приголомшливий вид на навколишні діброви Айдарської тераси, ріллі села Айдар-Миколаївка й блискучу річку Айдар. Звідси небо здається неймовірно близьким. А вночі Баранячі Лоби перетворюються в природну обсерваторію, звідки зоряний небосхил освітлюється міріадами вогників.

Новоайдарщина славиться своєю прекрасною природою. Район включає сім об'єктів природно-заповідного фонду, серед яких виокремлюється пам'ятник природи загальнодержавного значення «Айдарська тераса». Цей мальовничий ліс заплавних вікових дубів розкинувся на 100 гектарів у долині річки Айдар.

Місця тут багаті як грибами та ягодами, так і всілякою живністю. Тому мисливці, грибники, рибалки, туристи і просто любителі активного відпочинку давно облюбували «Айдарську терасу» як край природної краси і природного достатку.

Новопсковський район

Ще один район у Луганській області, що славиться своєю унікальною природою та чарівними краєвидами. З метою збереження природних об’єктів та рідкісних представників флори й фауни тут розташована низка природоохоронного типу. Є різноманітні заказники та пам’ятки природи місцевого типу.

У селі Осинове знаходиться пам’ятка архітектури загальнодержавного значення. Прекрасна споруда, що нікого не залишить байдужими. Свято–Успенська церква з початком свого існування була дерев’яною. Відомо, що кам'яний храм з трьома боковими вівтарями звели в середині XVIII століття. Існує версія, що церква збудована ще в 1756 році, а перебудована наприкінці XVIII століття, про що й залишилися офіційні документи[1].

У 1791 році церкву почали відбудовувати. Причини руйнації достеменно невідомі, однак вважається, що це сталося через особливість розташування споруди (поблизу річки Кам'янки, що впадає в Айдар). Остаточне завершення будівництва відбулося 1802 року. Як свідчать легенди, за різних часів церкву відвідували український філософ Григорій Сковорода та російський поет-декабрист Кіндрат Рилєєв.

У 1919 році в храмі від загону Камєнєва, що відколовся від махновців, сховалися більшовики. Вони відстрілювалися від повстанців з дзвіниці церкви, проте були захоплені та розстріляні біля храму. Пам'ятник на честь загиблих більшовиків стоїть навпроти святині.

Богослужіння в церкві проводилися до 1934 року. Під час антирелігійної кампанії з храму зникли п'ятнадцятиметровий іконостас, старовинні ікони, дзвони було переплавлено на кулі. Пізніше будівля церкви слугувала зерносховищем.

Нині храм продовжують реставрувати. За первинним задумом він мав бути споруджений у стилі бароко, що культивувала російська імператриця Єлизавета Петрівна, однак, будівництво храму завершувалося за царювання Павла І, який був прихильником класицизму.

У провінціях Російської імперії, куди нові ідеї доходили з запізненням, часто використовували давні архітектурні плани в попередній стилістиці, бувало, що й після смерті архітектора (по смерті архітектора Андреяна Захарова спорудили Преображенський собор в місті Катеринослав в 1830 році, використавши його давній проєкт). Тому церква гармонічно увібрала в себе риси обох архітектурних стилів, що зумовило її унікальність на теренах України (споруд подібного стилю в Російській імперії було лише три – в Осиновому, Москві та Острогозьку).

Ім'я творця храму достеменно невідоме, проте науковці схиляються до думки, що ним був тульський майстер Кудрявцев, який учився в найкращих митців Москви.

Святиню вибудувано з цегли, потиньковано та розфарбовано двома кольорами. За планом – це квадрат із заокругленими кутами. Над головним об'ємом церкви – єдина велика баня, увінчана куполом зі світовим ліхтариком. Церква видовжена в напрямку схід-захід двома квадратними прибудовами. Верхній ярус західної прибудови наскрізний і використовується як дзвіниця.

Бічні фасади церкви підкреслені дорійськими портиками, нішами та пілястрами. Вікна облямовані ліпленими наличниками та фігурними ліпленими ж сандриками. Тридільність – давня особливість сакральної архітектури України з часів козацького бароко XVII століття, детально розроблена ще в дерев'яних храмах (тридільними були два дерев'яні храми в Крехівському монастирі вже наприкінці XVII ст.) Церква Успіння Пресвятої Богородиці в Осиновому – зразок перенесення звичної для України тридільності в кам'яну архітектуру нової доби. У середині собору стіни оздоблено фризом у вигляді стрічки та розписами, деякі з яких датуються XIX століттям.

У церкві зберігаються мощі місцевого праведника Дмитра Горського. За переказами, він народився в середині XVIII століття і був ткачем в Осиновому. Одного разу Дмитро під час сварки вдарив свого п'яного батька, проте скоро розкаявся у своєму вчинку та пішов до Києва на прощу.

Перевальський район

Район для туристів цікавий своїми пам’ятками. Передусім це мальовниче Ісаківське водосховище, розташоване на річці Біла на відстані 9 км від міста Алчевськ. Створено його було з метою забезпечення металургійних районів питною водою.

У селі Михайлівка Перевальського району Луганщини знаходиться музей, заснований на честь нашого відомомого співвітчизника Бориса Грінченка. Частина села, де музей, раніше й тепер називається «Олексіївка».

У його відновленні значну роль відіграв відомий на Луганщині письменник та культурний діяч Юрій Єненко. Історія зв'язку життя Бориса Грінченка з селом Олексіївка пов'язана з початком трудового шляху педагога.

1879 року в Олексіївці (тоді в межах Катеринославщини) було відкрито Народну школу, збудовану на кошти мецената Олексія Алчевського за сприяння його дружини Христини Данилівни.

Дійсно цікавою пам’яткою в районі сміливо можно назвати садибу Мциховського, виникнення якої відносять до XIX ст. У 1890 р. земля перейшла у володіння Казимира Мсциховського, голови правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості, дійсного статського радника, інженера-шляховика, поляка за походженням.

У 1913 р. на території маєтку було зведено палац (архітектор Сергій Ґінґер), парафіяльну церкву-школу й будинок для вчителів (архітектор Лев Руднєв) та інші споруди. Окрім палацу, садиба мала пейзажний парк у 22 гектари (садівник Марцин Хубецький).

Унікальний для Донбасу маєток викликав певний інтерес із боку громадськості країни. У 1916 р. у журналі «Столиця і садиба» з'явився детальний опис садиби.

У радянську добу палацово-парковий ансамбль був повністю занедбаний. На його території розташовувалися дитячий будинок для безпритульних (1920-ті рр.), Ворошиловський будинок відпочинку (1930-ті рр.), туберкульозний диспансер (1950-ті рр.), наркологічний диспансер (1980-ті рр.).

Серед збережених інтер'єрів палацу – зала з балконом для музик, з каміном, ліпленими оздобами стелі, де зображено музичні інструменти.

Попаснянський район

У Попаснянському районі розташовані 11 об'єктів природно-заповідного фонду загальною площею 1 581,5 га. Є тут як заказники, так і різноманітні заповідні урочища, що забезпечують збереження рідкісних ланшафтів та представників флори та фауни.

Давно відомо, що для того, щоб зрозуміти весь колорит та ознайомитися з історією та сучасністю краю, варто завітати до краєзнавчого музею, розташованому в районному центрі. Серед численних експонатів тут можна побачити рідкісні предмети вжитку різних історичних періодів.

Районний краєзнавчий музей м. Попасна заснували на базі колишнього шкільно-заводського музею. Його організатором і беззмінним керівником був ветеран Великої Вітчизняної війни, «відмінник народної освіти», «почесний громадянин м. Попасна» Семен Петрович Іофе.

У 1952 – 1953р. він керував біологічним і краєзнавчим гуртками у СШ№45 (тепер ЗОШ№25) і разом з дітьми почав збирати різні старовинні й просто цікаві речі, робив одно- і багатоденні походи, звідкіля приносили та привозили багато цікавих експонатів. Довідавшись, що діти збирають старовинні речі, більшість учнів міста й доросле населення понесли в школу десятки й сотні цікавих експонатів.

У 1954 р. музею відвели дві маленькі кімнати, де виставили перші експонати. Так розпочинався музей.

9 травня 1975 р. відбулося урочисте відкриття в теперішньому приміщенні.

15 лютого 2002 р. рішенням сесії районної Ради колишньому шкільно-заводському музею надано статус районного краєзнавчого.

Колекція районного краєзнавчого музею м. Попасна нараховує понад 13 тисяч одиниць зберігання – це пам’ятки археології, зібрання нумізматики, документи, твори мистецтва й побутові речі. Серед унікальних експонатів відзначимо «Амоніти» – великі раковини, у яких жили головоногі (їхній вік більше 350 млн. років), експонати й матеріли, зібрані під час розкопок учнями древніх міст Танаїсу й Херсонесу.

«Останки крученика бронзового періоду» поховані в кам’яній шухляді. Та особливою гордістю музею є фестивальна «Катюша», що прилетіла на повітряних кульках у Попаснянський район з Москви у 1985 р., де проходив Всесвітній фестиваль молоді.

Музейну експозицію розгорнуто на площі 492,5 м2. У 9-и залах на другому поверсі приміщення музею представлені 10 тисяч оригінальних експонатів, що поділяються за тематикою:

• «Виникнення життя на землі»;
• «Природа краю»;
• «Історія краю періоду – кін. ХІХ ст. – поч. ХХ ст.»;
• «Історія краю з 1905 до кінця 1930 рр.»;
• «Історія краю періоду Великої Вітчизняної війни з 1941 по 1945 рр.»;
• «Мистецтво Попаснянщини».

У музеї ведеться наукова-дослідна робота, вивчається історія краю з глибокої стародавності й до сьогодні. Постійно проводяться оглядові й тематичні екскурсії, уроки мужності, спільні зустрічі школярів із ветеранами ВВв, ліквідаторами аварії на Чорнобильській АЕС та воїнами-інтернаціоналістами.

Сватівський район

Є в регіоні унікальні релігійні місця, одне з них – Скитський печерний монастир, що знаходиться в урочищі Аксеньєве поблизу села Наугольне у Сватівському районі. Відомо, що розташований він серед могутніх дерев і крейдових схилів у Татарській балці, однак зайти всередину непросто, оскільки лази до печер періодично обвалюються.

У середньому печери заввишки від 2-х до понад 4 метрів, а завдовжки – від 10 до 100 метрів, оскільки тут сформувався заплутаний лабіринт коридорів, кімнат і галерей, у кількох із яких донині чудово збереглася трапезна кімната та приміщення церкви. Також можна побачити висічений вівтар і схожі на келії монахів кімнати, а в деяких місцях на стінах видно висічені образи або старовірські хрести.

Крім того, у районі знаходяться об’єкти природоохоронного та заповідного фонду. У ботанічній пам’ятці природи, що іменується «Сватівський парк», можна зустріти низку рослин, занесених до Червоної книги. Також у районі розташований красивий парк «Меловатський водолій» – місце єднання з природою, що дарує спокій та рівновагу відвідувачам.

Слов'яносербський район

У Луганській області не так багато пам’яток національного значення. Населені пункти, де вони знаходяться, можна порахувати на пальцях однієї руки. Неподалік від обласного центру розташоване село Весела гора, де можна знайти напівзруйновану пам’ятку архітектури початку ХІХ століття.

Відомо, що до цієї споруди, що, мабуть, виглядала дійсно привабливо (проте час не поліпшив її стан і маєток потребує негайної реставрації), у селі стояв дерев'яний поміщицький будинок (4-а чверть ХVІІІ ст.).

У Слов'яносербському районі основу заповідного фонду становлять дві геологічні пам'ятки природи, один ентомологічний та один іхтіологічний заказники, що мають у районі особливу природоохоронну, наукову, естетичну значимість. Там проводяться необхідні заходи щодо збереження природного різноманіття ландшафтів, тваринного й рослинного світу, підтримки загального екологічного балансу в навколишньому середовищі. Природно-заповідний фонд охороняється державою як національний здобуток: установлено особовий режим охорони, відтворювання й використання.

Слов'яносербська геологічна пам'ятка на території Лотиківської селищної ради – оголення пісків і гранітних пісковиків Марфінського терасового рівня.

Заповідне урочище Біляєвське – мальовниче лісове урочище з озерами на території Трьохізбенської сільської ради.

Кримський державний ентомологічний заповідник – ділянка балки Коксне.

Заповідники місцевого значення – це Причипилівська геологічна пам'ятка на території Кримської сільради та іхтіологічний заповідник «Донецький» на території Веселогірської сільської ради – місце існування риб, занесених до Червоної Книги.

Сорокинський район

Станично-Луганський район

Серед основних пам’яток району можна виокремити ботанічний заказник місцевого значення «Комишнянський», що знаходиться неподалік від села Комишне, на околицях якого виявлено 2 поселення епохи бронзи, поселення пізнього середньовіччя, могильник раннього середньовіччя та 10 курганних могильників із 26-ма курганами.

Поблизу села Нижньотепле знаходиться поселення-фортеця (кінець ХVІІІ початок ХІХ століття).

Ще одна дійсно унікальна пам’ятка, що заслуговує уваги туристів, – Михайлівська церква – одна з найстаріших в області. Зведена святиня була в 1787 році. У 1924-му громада відокремилася від РПЦ. Відомо, що у 1929 році більшовики закрили храм, а вже в 1941-му парафія відродилася. 1971 року влада ухвалила знести унікальну споруду Луганщини.

1973-го парафію заборонили. Однак через банальний брак грошей церкву не зруйнували, а 1979 року поставили на облік пам'яток архітектури. З 1989 року святиня – у користуванні православних.

Серед інших пам’яток як варті уваги, виокремимо пам’ятник князю Ігорю, зведений у 2013 році. Розташований монумент поблизу районного центру.

Старобільський район

Рукотворною природничою перлиною Луганщини є Юницький ботанічний заказник, створений унаслідок кліматичних негараздів краю. 1891 р. надзвичайна посуха й потужні пилові бурі охопили південь Російської імперії. Задля виробляння принципів раціонального сільського господарювання в посушливих регіонах створили особливу експедицію, очолену видатним ґрунтознавцем Василем Докучаевим, який обрав клаптик Старобільського степу на сучасній Луганщині й улаштував одну з трьох стаціонарних дослідних ділянок.

Серед інших пам’яток старобільського району відзначається Старобільський жіночий монастир «Всіх скорбящих Радостє» – святиня приайдарського краю, пам'ятник архітектури другої половини ХІХ сторіччя. Історія його виникнення пов'язана з ім'ям штабс-капітана Булича та його дружини Ганни Іванівни, яка була дуже релігійною і благочестивою дворянкою і, виконуючи заповіт чоловіка, збудувала в рідному місті Старобільську притулок для сиріт та вдів.

У 1845 році вона продала все своє рухоме та частину нерухомого майна й на отримані гроші в 1849 році придбала в губернського секретаря Михайла Рудича на південній околиці міста садибу з землею близько трьох десятин, де того ж року відкриває богадільню, що згодом стає притулком для дівчаток-сиріт духовного звання.

12 жовтня 1851, отримавши дозвіл від Харківського єпископа Філарета, Ганна Булич облаштувала в одній великій кімнаті притулку молитовне приміщення, що згодом перебудувала на дерев'яну домову церкву з престолом на честь ікони Пресвятої Богородиці, іменованої «Всіх скорбящих радостє».

У притулку працювали два священники й диякон. У ньому вже виховували понад сорок сиріт. Дівчатка навчалися письму, читанню, арифметиці й закону Божому, рукоділлю й шиттю. Подальшому розвиткові притулку перешкоджала обмеженість матеріальних засобів. Г. І. Булич звернулася до Харківської єпархії з проханням про перетворення його в жіночу громаду.

У липні 1862 року синод ухвалив рішення про заснування в Старобільську жіночої громади в ім'я ікони Божої Матері «Всіх скорбящих радостє», що 4 серпня того ж року затвердив імператор Олександр І. 17 серпня 1863 року Харківський архієпископ Макарій постриг Г. І. Булич в рясофор, назвавши її Ангеліною. Притулок довелося закрити: усіх дівчаток-вихованок повернули до родин, більшість дорослих дівиць видали заміж із гідним приданим від матінки Ангеліни.

Спочатку в громаді було сорок сестер та діяла дерев'яна домова церква, що була затісною для такої кількості послушниць і занепала.

Церква Святої Животворящої Трійці деякий час цілком влаштовувала громаду. Вона була зручна тим, що опалювалася і до неї приєднувалися келії. Але з часом в общині з'явилося більше паломників. У монастир на молитву приїжджали не тільки зі Старобільського повіту, а й з інших повітів губернії і навіть з області Війська Донського.

Було прийнято рішення побудувати на монастирському подвір'ї соборний храм ікони «Всіх скорбящих радостє». Проєкт вибрали той, за яким звели Успенський собор Святогірського монастиря, і затвердили 30 січня 1864 року, а 10 лютого 1872 Високопреосвященний архієпископ Нектарій наклав резолюцію, що дозволяла будівництво в Старобільському монастирі нового соборного храму з трьома престолами: головний – на честь ікони «Всіх скорбящих радостє», правий боковий вівтар – в ім'я Архістратига Михаїла та інших сил безтілесних, лівий – в ім'я всіх святих.

30 серпня 1872 було місце під будівництво та його закладення освятив благочинний громади, настоятель Святогірської Успенської пустині архімандрит Герман. Спорудження нового соборного храму розпочалося активно. У 1873 році звели стіни під вікна. Матеріальної підтримки з боку Харківської єпархії громада не отримала.

Потім вибухнула російсько-турецька війна, що завдала руйнівного удару по економіці країни. Будівництво храму зупинилося майже на 20 років і тільки в 1894 році відновилося. Урочисте освячення Трипрестольного храму в ім'я ікони Божої Матері «Всіх скорботних радість» відбулося 12 вересня 1899 року.

У 1886 році кількість сестер у Старобільській жіночій громаді досягло до 160-и чоловік. Громада стала духовним центром великого регіону. Все це зумовило те, що в 1886 році наказом імператора Скорбященського громада міста Старобільська була зведена в ступінь громадського монастиря, а матушку Ангеліну призначили першою ігуменею Старобільського жіночого монастиря.

Отримавши статус, обитель розвивалася. У 1890 році в монастирі вже було 300 монахинь, не включаючи послушниць. Усім життям обителі під наглядом настоятельки відали чотири благочинні черниці. Змінився й сам монастир. Для прийому великої кількості відвідувачів звели двоповерховий готель, укритий залізом, що знаходився через дорогу від монастиря. Проживання й харчування паломників було безкоштовним.

Поруч побудували стайню та інші господарські споруди. Поблизу гостинного будинку спорудили церковно-приходську школу на чотири класні кімнати, де в 1903 році навчалося 65 дівчаток. Таку ж збудували на хуторі Писарівці. На території монастиря для черниць звели велику двоповерхову будівлю. На нижньому поверсі знаходилася кухня, трапезна й чотири келії, а на другому – 14 келій, рукодільня й комори.

Враховуючи те, що монастир посідав значне місце в житті Старобільська, головну вулицю, котра перетинала все місто з півночі на південь, назвали Монастирською. У 1903 році в Старобільський жіночий монастир призначили ігуменею 66-річну Аполлинарію (у миру –Анастасія Петрівна Палкіна), дочку козацького урядника. При ній Святоскорбященська обитель пережила пік свого розвитку й важкі часи занепаду й розпаду.

У 1919 році на користь держави провели інвентаризацію монастирської власності, позбавивши святиню землі, худоби, майна та бібліотеки. З храмів «на користь голодуючих Поволжя» вилучили золоті та срібні вироби. Багато черниць змушені були залишити обитель, шукаючи притулок у рідних і знайомих в Старобільську чи селах повіту.

Матушка Аполлинарія поводилася спокійно й упевнено. Це вселяло черницям надію на те, що влада дасть спокій їхній обителі. 15 червня 1922 ігуменя Аполлинарія померла. Щоб зберегти монастир, решта чорниць організувала «колектив жіночої праці на користування монастирськими будівлями і хутором Писарівкою». Але в листопаді 1923 року Старобільський окружний виконком розірвав договір із «колективом жіночої праці», а 22 квітня 1929 комісія по відділенню церкви від держави і школи від церкви Донецького губвиконкому санкціонувала закриття монастиря.

Було ліквідовано й підсобне господарство в Писарівці, де проживало 43 черниці, більшість із яких залишилася на хуторі й зайнялася індивідуальним сільським господарством, а решта розійшлися по навколишніх селах.

У монастирі ще жили 203 черниці. Після закриття майже половина з них пішла в Раздабаровський монастир, що знаходився біля Сватового. Решта повернулися в рідні села або зняли квартири в Старобільську.

У квітні 1924 року обитель остаточно зачинили, а на її території відкрили дитяче містечко, куди перевели дітей з усіх сирітських притулків Старобільська. У Троїцькому храмі влаштували театр, а собор пристосували під художню виставку.

Пізніше на території монастиря знаходився табір для польських військовополонених, під час Другої світової війни – для полонених червоноармійців. А вже по закінченню війни територію зайняла військова частина А-1537. За весь цей час монастир дуже постраждав: дзвіницю й куполи храмів розібрали, знищили позолочений іконостас, засипали ставок та підземні ходи, кладовище перекрили.

Кладовище монастиря в Старобільську називали «райським місцем». Займало воно досить велику територію біля собору. За спогадами сучасників, було доглянуто, потопало у квітах. Тут ховали черниць, настоятельок, а також іменитих громадян міста, серед яких – відомий лікар Приходько.

На монастирському кладовищі знаходилися родинні склепи Петра Бойчевського, Петра Марченка – благодійників обителі. Тут були красиві надгробні пам'ятники, а над могилою ігумені Ангеліни звели чудову каплицю. Є свідчення, що в 1919 році, коли могили розривалися червоноармійцями в пошуках монастирських скарбів, мощі ігумені Ангеліни знайшли нетлінними, а потім їх зарили в невідомому місці.

За радянських часів кладовище повністю зруйнували й пристосували під стоянку для автомашин військової частини. А захоронення біля вівтарної частини Троїцької церкви пізніше знищили при покладенні трубопроводу.

У ході проведення ремонтних робіт у середині 90-х років під стінами Троїцького храму знайшли два пошкоджені склепи, в одному з яких було поховано четверо людей: чоловік середніх років, літня жінка, отроковиця (без черепа, труна оббита свинцем) і воєнний з кульовим пораненням голови (збереглися залишки мундиру, хрест у руках; труна – колись красивої, незвичайної форми.

Можна зробити припущення, що це тіло штабс-капітана Булича). В іншому склепі, розташованому у вівтарній частині храму, знаходилися мощі дуже старої жінки малого зросту з частковим одягом монашки. Нині на монастирському кладовищі є могила монахині Фаїни Ковальової, померлої в 1972 році, і княгині Ксенії Олександрівни Святополк-Мирської, померлої в 1945 році.

Відомо, що в монастирі була зібрана чудова бібліотека з рідкісними книгами по теології; наукові, історичні видання зарубіжних і російських класиків. Зберігалося в ній безліч книг духовного змісту, що читалися в недільні та святкові дні.

Деякі з видань подарували монастирю. Наприклад, відомо, що «Патерик Печерський» у сап'яновій палітурці і з золотим обрізом, «Пролог на весь рік» передав і власноручно підписав Високопреосвященнейший Ісидор, митрополит Новгородський і Санкт-Петербурзький.

З початку століття книжки зберігалися в притворі собору. Так, у звіті про стан монастирів 2-го округу Харківської єпархії за 1-ше півріччя 1914 зазначено: «Бібліотека знаходиться в соборному храмі з усіма актами і описами монастирського майна; археологічних цінностей немає...»

Після закриття монастиря доля цих книг невідома. Деякі очевидці згадували, як ігуменя Аполлінарія роздавала перед закриттям монастиря все, що можна було вивезти або винести, у тому числі й книги (опис майна монастиря при його ліквідації також не було виявлено).

У 1992 році за клопотанням вірян монастир повернули Луганській та Старобільській єпархії. Відтоді й почалося відродження святої обителі.

Хотілося б згадати про іншу пам’ятку сакральної архітектури – Миколаївський собор у місті Старобільську. Кам’яний храм зведено у зв’язку зі смертю 1855 року царя Миколи I.

У документі про його спорудження була вказівка архітекторам: будувати треба в архітектурному стилі бароко, оскільки тоді він уважався найвищим досягненням будівельної майстерності.

Зводити церкву почали в 1859 році після довгих обговорень щодо її розташування. За чотири роки будівництво завершили, а храм освятили в ім’я Святителя Миколая Мирлікійського Чудотворця, у 1862 році почалися богослужіння православної громади. І вже пізніше, після встановлення кафедри, церкву перейменували в Свято-Миколаївський Кафедральний Собор.

Це єдина культова споруда Старобільська, що за радянських часів, аж до 1994 року, не припиняла богослужінь. Сьогодні на склепіннях купола нанесені чудові фрески, котрі зображують сцени з житія святих. Стіни та арки нефа майстерно розписані візерунками й образами святих.

Троїцький район

У Троїцькому районі можна побачити три храми ХІХ століття, у районному центрі містечку Троїцьке розташована Троїцька церква. Відомо, що храм звели в ХІХ столітті. Також є Покровська церква в селі Покровське (кінець ХІХ століття). У селі Тарасівка знаходиться ще один храм, Миколаївська церква, заснований у 1820–1825 рр.

Майже в кожному населеному пункті можна побачити мунументи слави, присвячені різним історичним подіям в різні періоди.

Місто Луганськ

Хоч і місто важко назвати туристичним, проте цікаві місця тут все ж таки є. У Луганську – величезна кількість скверів та парків. Сквер імені Молодої гвардії (Сквер імені 30-річчя ВЛКСМ), між вул. Радянська та Коцюбинського, відкритий 1956 року, розташований у центрі міста, на місці Воскресенського цвинтаря. Тут є такі пам'ятники: 6 бюстів молодогвардійців, Ульянову-гімназисту, Тетяні Снєжиній, загиблим співробітникам міліції, які загинули у Другій світовій війні, братська могила червоноармійців. Парк має статус пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Сквер імені Героїв Великої Вітчизняної війни (Дураковка, Парк Шевченка), пл. Героїв ВВВ відкритий 1957 року в центрі міста на площі у 1,5 га. На його території ростуть 30 видів дерев та чагарників. 1977 року отримав статус парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення. 1998 року в парку відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку. Поблизу скверу знаходиться будівля обласної адміністрації.

У парку 1-го Травня розташований міський парк атракціонів та зоокуточок.

Парк Горького створений 1936 року. Нині перебуває в занедбаному стані.

Сквер Пам'яті (Сквер імені Дружби народів СРСР) розташований у центрі міста на місці Гусинівського цвинтаря й відкритий 1972 року. На території парку знаходяться пам'ятники воїнам-інтернаціоналістам, жертвам сталінських репресій, жертвам Голодомору 1932–1933 років, а також хрест на місці могилі першого міського голови Миколи Холодиліна. У сквері також знаходиться дерев'яна церква святих Гурія, Самона й Авіва.

Сквер Слави героїв громадянської війни, відкритий 1977 року, знаходиться в центрі міста між обласним краєзнавчим музеєм та російським драматичним театром. Тут є 6 погрудь відомих революційних діячів Луганська.

Парк 9-го Травня розташований поблизу кварталу Гайового. На території скверу знаходиться церква Усіх Святих.

Сквер Перемоги розташований поблизу Містечка ОР.

Сквер на Червоній площі розташований в центрі міста. Тут знаходиться луганський будинок техніки, бюст Олександра Молодчого.

Сквер Революції, Площа Революції, розташований в історичному центрі міста. Тут знаходяться братські могили Олександра Пархоменка, Івана Яковенка, офіцерів Червоної армії та робітників-учасників Жовтневої Революції; пам'ятник Володимирові Леніну, установлений 1932 року. Біля парку – приміщення обласної філармонії.

Парк-музей кам'яних баб, що по вул. Оборонній, розташований на території Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Тут зібрано колекцію з 68-и антропоморфних стел катакомбної культури 2–3 тисячоліття до н. е. та пам'яток сакрального мистецтва половців XI–ХІІІ століть.

Серед сакральних пам’яток особливу увагу варто приділити Петропавлівському собору. Ця культова споруда зведена в 1793 році. Відомо, що кам’яний храм замінив дерев’яну церкву, старшу на пів століття. Як і більшість таких споруд, собор за радянських часів закрили. Згодом храм відновив свою діяльність і радо вітає у своїх стінах прихожан.

Петропавлівський собор - одна з найкрасивіших споруд міста. Будувався він, як розповідають, полоненими німцями. В архітектурному плані має істотні відмінності. Споруда виглядає ошатно й по-європейськи.

Величезний будинок техніки стоїть на Червоній площі. Зараз це один із корпусів інституту культури та мистецтв. Відомо, що для зведення цієї будівлі знесли найбільший та найстаріший храм міста.

Свято-Володимирський кафедральний собор у Луганську – найбільша культова споруда південно-східної України, що здатна вмістити близько 3 тис. вірян. Святиню зведено на честь святого равноапостольного князя Володимира в 1995–2006 роках за проєктом інженера А. Бондарєва.

У 1992 році мешканці міста Луганська звернулися до Архієпископа Луганського та Старобільського Іоанникія за благословінням створення приходської ради, призначення настоятеля та організації робіт щодо будівництва храму. Після отримання благославіння було представлено настоятеля та оприлюднено назву майбутнього храму.

9 квітня 1993 року відбулася урочиста церемонія освячення місця спорудження собору. У заході брали участь Митрополит Київський і всієї України Володимир та Архієпископ Луганський та Старобільський Іоанникій.

У травні 1995-го започаткували будівельні роботи. 18 вересня того ж року розпочалося бетонування фундаментної плити, а 25 вересня було проведено урочистий молебень з приводу закладки в масив фундаментної плити символічної капсули з іменами проєктувальників, будівельників, священнослужителів, меценатів, які зробили свій внесок у будівництво собору.

З початком 1999 року з 1655-и бетонних блоків було змонтовано стіни підвалу храму. 2 червня 1999 року відбулося урочисте закладання Президентом України Леонідом Кучмою першої цеглини в стіни майбутньої святині.

У вересні 2003 року завершили основні будівельні роботи, установили й освятили бані собору. У травні 2006-го завершили внутрішнє оздоблення: поклали гранітну підлогу, підготували до розпису стіни.

Соборна мечеть у Луганську була відкрита 30 травня 2010 року. Її будівництво, першим спонсором якого став віднайдений Всеукраїнською асоціацією громадських організацій «Альраід» у Кувейті, розпочалося у 2007 році.

Подальше спорудження і його завершення взяла на себе місцева мусульманська громада. Мечеть збудована за проєктом однієї з дієвих у Криму і являє собою триповерхову споруду загальною площею 550 кв. м завдовжки 18 м, завширшки – 10 м і заввишки – 3 м.

Висота мінарету становить 25 метрів. На першому поверсі розташовані спортзал та кухня. На другому – бібліотека, навчальний клас, офіс, санвузол. Третій поверх розділений на 2 частини: нижня призначена для колективної молитви чоловіків, верхня – для жінок. Одночасно в мечеті можуть перебувати понад 500 осіб.

При мечеті функціонує «Жіночий клуб», безкоштовний центр вивчення арабської мови та східної культури, де займаються діти, дорослі, а також студенти вищих навчальних закладів Луганська.

На перше місце в список цікавих місць Луганська сміливо можна поставити Авіамузей. Відвідувачів тут небагато, тож вистачає одного співробітника (він же директор, й екскурсовод, й охорона), який може дуже багато цікавого розповісти про експонати музею, котрих немало тут знаходиться.

Поціновувачам військової історії варто звернути увагу на меморіальний комплекс під назвою «Гостра могила».

В історичному значенні це – висота на околиці Луганська, де частини Червоної Армії та комуністичні загони оборонялися проти сил денікінців у період від 21 квітня до 25 травня 1919 року, що значно переважали.

У цьому ж стратегічному місці відбувалися жорстокі бої за Луганськ в ході Другої Світової війни.

Нині Гостра могила являє собою великий меморіал: пам'ятник-обеліск «героям оборони 1919 року»; пам'ятник воїнам Радянської Армії, які загинули 1943 року в боях за «визволення Луганська від німецько-фашистських загарбників» (автор – скульптор В. Мухін, 1945); пам'ятник радянським воїнам-танкістам, що являє собою встановлений на постаменті танк Т-34.