Київська область

Борщагівка

Київ – справжня туристична перлина, і Борщагівка, де знаходяться багато пам'яток, не є виключенням. Варто зазначити, що з давніх-давен території на південь та південний захід від Києва належали великим монастирям. Від Дніпра й до Василькова простягалися землі Києво-Печерської лаври.

Північніше знаходилося село Михайлівська Борщагівка. До Липового Скитка це були землі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Північно-західну територію займав Софійський монастир, і тут простягалося село Софіївська Борщагівка.

У ХVІІ столітті Софіївський віддав частину своїх земель «у милостиню, на пропитаніє» римо-католицькому Петропавлівському домініканському монастирю (він зник ще в ХVІІ столітті) – і тут виникло село Петропавлівська Борщагівка. Південніше від Петропавлівської знаходилася Микільська Борщагівка – власність зруйнованого комуністами Микільського монастиря.

Ще південніше – землі села Братська Борщагівка. Зрозуміло, що це був шмат знищеного більшовицькими вандалами Братського монастиря. Ось тут між 1632 та 1657 роками й виникла дерев’яна церква Живоносного Джерела у Братській Борщагівці, що стала духовним центром. Біля храму в ХІХ столітті відкрили парафіяльну школу, збудували велику каплицю над колодязем.

Лаврентій Похилевич зазначає, що перша святиня знаходилася на місці колодязя, вода з якого вважалася цілющою, тому сюди, на прощу, ішла велика кількість паломників. У 1840 році під церкву підвели фундамент.

Голосіївський район

Розпочнемо подорож із Голосіївського району – найбільшого в місті. Голосієво, південно-західна частина Києва, згадується ще в ХVІ столітті як володіння Києво-Печерської лаври. За кілька віків тут висаджено величезний лісопарк. «На голому місці посіяно», – говорили тодішні кияни. Можливо, звідси й походить назва місцевості. За іншими версіями, її виникнення пов'язують з однойменним хутором.

Справжнє диво природи в районі – Голосіївський ліс – парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (від 1972 р.) площею 1052 га, що знаходиться в південно-правобережній частині Києва.

З ним межують Голосіївський парк ім. М. Рильського (141 га), Нац. комплекс «Експоцентр» (272 га) та урочище «Феофанія» (175 га), що колись вважалися територією Голосіївського лісу, фактично утворюючи з ним єдиний масив. Голосіївський парк ім. М. Рильського – одна з найбільших територій культури й відпочинку Києва, пам’ятка садово-паркового мист-ва загальнодержавного значення (від 1990 р.)

Територію створили в 1958 році в північно-західній частині Голосіївського лісу, відокремленого від основного масиву низкою забудов. Композиційне підґрунтя парку становить Горіховат – долина вздовж каскаду з 4-х ставків. На території знаходяться спортивний комплекс, Зелений театр, виставковий павільйон, атракціони, дитячий майданчик, кафе.

2003 року в парку встановлено пам’ятник М. Рильському. Територія лісу розділена глибокими ярами та балками, на дні яких протікають струмки, що утворюють озера і ставки площею 11 га й заввишки 50 м. Голосіївський ліс розташований у найвищій частині міста, окремі ділянки якої становлять понад 100 м над рівнем Дніпра.

У сх. частині Голосіївського лісу – залишки Китаївського городища ХІХ–Х ст. У ХІV ст. тут засновано печерний монастир, так звану Китаївську пустинь. У 1763–1767 рр. споруджено Троїцьку церкву (арх. С. Ковнір). Під городищем є входи до печер, що використовували прадавні люди під житло.

На південь від городища – залишки селища часів Київської Русі, на г. Пересечен – княжої садиби (дитинець, вали, рови, брама). За давнини територія лісу належала монастирям (уходили до складу Києво-Печерської лаври), окремі будівлі яких збереглися дотепер.

1631 року київський митрополит Петро Могила заснував Голосіївську пустинь. У ХVІІІ ст. тут насадили великий лісопарк («посіяно на голому місці» – звідси, ймовірно, походить назва).

На території Голосіївського лісу знаходяться Національний аграрний університет, астрономічна обсерваторія НАНУ, Літературно-меморіальний музей М. Рильського, лікувально-оздоровчий комплекс «Феофанія». Нині тривають роботи по створенню Національного природного парку «Голосіївський».

Крім того, у Голосіївському районі знаходяться найбільші паркові масиви:

- Голосіївський парк культури і відпочинку ім. М. Рильського;

- Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Феофанія»;

-Ботанічний сад Національного університету біоресурсів і природокористування України;

- Парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва Виставки досягнень народного господарства України.

- Парк «Лиса гора»;

- Лісопаркове господарство «Конча-Заспа».

Указом Президента України від 27 серпня 2007 року створено національний природній парк «Голосіївський».

Дарницький район

Дарницький район – один із наймолодших у сивочолому Києві, хоча тут немає величних пам’яток історії та архітектури. Однак сюди варто приїхати, щоб побачити справжнє життя мегаполіса – натуральні кам’яні джунглі. Позняки – мікрорайон, що вразить своїми хмарочосами й сучасними спорудами.

Деснянський район

Деснянський – ще один район Києва з суперечливою історією. Хотілося б згадати лише про позитивне в історії міста, але для того щоб його цінувати, варто не забувати й сумне.

Про Деснянський район ходять різноманітні чутки. Якщо місцеві прихильно ставляться до свого регіону, то інші жителі Києва – насторожливо. А все через сумнозвісну Троєщину, що в період 90-х набула кримінальної слави. Однак, попри все, це питання суперечливе, оскільки такою ж репутацією можуть «похизуватися» й інші райони столиці.

Ще одна сумнозвісна пам’ятка Деснянського району – Биківнянський ліс. Така назва виникла завдяки бикам, яких місцеві впрягали в купецькі вози, перетягуючи товар через болота. Саме тут розташовуються «Биківнянські могили» – місце розстрілу й поховання жертв сталінських репресій.

Також у районі є парк Кіото на честь японського міста-побратима з однойменною назвою. Тут можна поринути в атмосферу японського міста в межах Києва. Архітектори й ландшафтні дизайнери проєкту розробили парк, дотримуючись головних тенденцій і традицій стосовно облаштування скверів у Країні сонця, що сходить.

Особливість території полягає в тому, що її розділено на кілька зон. Тут є і справжнісінький сад каменів, що надає місцю справжнього японського духу, і рисові зарослі, а також найрізноманітніші хвойні дерева, поширені в Японії. Словом, якщо закортіло справжньої східної екзотки – вирушай у парк Кіото.

Дніпровський район

Дніпровський район – молодий, відокремлений від Дарницького й наразі є чи не найголовнішою рекреаційною річковою перлиною столиці. А все завдяки тому, що сама назва регіону говорить про головну його пам’ятку: саме тут знаходиться славнозвісний Труханів острів загальною площею в 450 га, де функціонує головний міський пляж.

На думку дослідників, назва «Труханів острів», імовірно, виникла від імені половецького хана Тугорхана (наприкінці ХІ століття тут розміщувалася резиденція його дочки – дружини київського князя Святополка).

Водночас не виключено, що назва пов'язана з говірковим словом трухан (індик).

Оболонський район

Ще один молодий район столиці, що, на думку киян, є одним із більш придатних для проживання. Адже тут є все необхідне: від яскраво вираженої інфраструктури – до природи та інших принад.

Чого варта Оболонська набережна – улюблене місце для прогулянок й одна з головних принад Києва! Це значно вплинуло на високий попит на нерухомість у цьому районі. Протяжність набережної – близько 4 км. Туристам, які полюбляють нетиповий відпочинок, радимо відвідати цікавий «Об`єкт №1» – частину тунелю метро, що будувався ще за сталінських часів.

Печерський район

Найменший у Києві, але найпрестижніший. Саме в цьому регіоні є найцікавіші місця столиці. У Печерський район варто запланувати екскурсію, однак потрібно бути уважним, щоб не пропустити щось унікальне. Спробуємо розповісти про найцікавіші, на нашу думку, місцини на Печерську.

Елітна нерухомість та давня історія в поєднанні з сучасністю зробили своє справу й жити в цьому регіоні мріє чи не кожен киянин. Розпочнемо зі стародавніх особняків ХІХ століття.

Розкішний старовинний будинок барона Гільденбанда в Києві – одна з найпривабливіших визначних пам'яток столиці. Колись споруда вважалася прибутковою й належала барону Володимиру Ікскюль-Гільденбанда Августовичу. Сьогодні – це власність однієї заможної сім'ї.

Зведення будівлі розпочалося в 1901 році на замовлення власника будинку. Над проєктом працював цивільний архітектор Н. Вишневський. На фасаді збереглася прикраса у вигляді герба Естляндського роду, до якого належав перший власник. Споруда збудована в готичному стилі, декорована багатьма вежами-шпильками.

За часів війни будівля значно постраждала: готичні шпилі знесли, дерев'яне перекриття на даху згоріло. По закінченню реставрації дещо змінили планування. Тривалий період споруда слугувала типовим багатоквартирним будинком. У 1940-х роках тут жив відомий письменник Микола Бажан. З 1990-х будівлю неодноразово намагалися викупити. У 2000 році все-таки це зробили, виселивши всіх жителів.

Під час реставрації намагалися повернути будівлі колишній історичний вигляд. Орієнтуючись на старі знімки і креслення, вцілілі стіни пофарбували в ніжно-рожевий колір. В інтер'єрі відтворили ліплення, прикрасили дзеркалами в позолочених рамках, дах увінчали готичними шпилями.

Новий господар вирішив перефарбувати споруду в бордовий колір, а шпилі з пілястрами – у бузковий. За словами будівельників, сьогодні тут налічується безліч кімнат. На жаль, помилуватися красою звичайні туристи не зможуть: екскурсії тут не проводять. Насолодитися видом архітектурної пам'ятки можна тільки зовні.

Наступна пам’ятка – арабський будинок, або замок Ковалевського. Споруду, подібну середньовічному замку з елементами романського стилю в декорі фасадів, звели за проєктом архітектора Павла Альошина в 1911–1913 рр. на замовлення чиновника Миколи Ковалевського.

Перед архітектором стояло непросте завдання: на невеликій ділянці розмістити садибу зі стайнею, корівником, гаражем і садом. Тому тут використано навіть підземний простір: під територією двору знаходилися погріб із льодовиком і сарай для дров та вугілля. Гранована вежа зі шоломоподібним куполом прикриває будівлю, і не відразу можна побачити, що вона зведена під кутом 78 градусів.

Водостічні труби заховані у стіну, щоб їх тінь візуально не розбивала фасад, а на барельєфі, з боку вулиці Шовковичної, зображений архітектор власною персоною в образі кота. На першому поверсі були розташовані холи, будуар, бібліотека, більярдна. На другому – кімнати домочадців, спальні, дитяча, класна й мала їдальня з лоджією.

На цокольному поверсі – кімнати обслуговуючого персоналу, котельня й камера кондиціонера. А під куполом вежі, на горищі, знаходилася репетиційна оркестру, звідки музиканти могли спуститися в головний зал внутрішніми сходами. Архітектор використав усі досягнення часу: споруда мала парове опалення й ліфт, що зв'язував усі поверхи.

Ковалевський із родиною прожив тут до 1918 року, після чого емігрував.

Ще одна з улюблених споруд – шоколадний будинок, що отримав назву завдяки зовнішньому вигляду: таке враження, що його звели з шоколаду. Насправді це двоповерховий особняк київського купця Семена Могильовцева, зведений із початком ХХ століття з елементами ренесансної палацової архітектури.

Автор проєкту – Володимир Ніколаєв. Інтер`єри залів виконані в найрізноманітніших архітектурних стилях, тут представлені бароко (білий зал), модерн, ренесанс, російський, мавританський та інші. Стіни і стеля Шоколадного будинку прикрашені ліпниною, розписами, венеціанськими дзеркалами, на вікнах – красиві вітражі.

Особливо варто звернути увагу на будівлю Національного банку – до речі, одну з небагатьох на Печерську, що й досі зберігає первісну функцію.

Збудована на вимогу часу, споруда є втіленням експериментів із різними історичними епохами головного архітектора Олександра Кобелєва, який у дивовижному дизайні поєднав північно-італійську готику та раннє флорентійське Відродження. Художнє оформлення банку – заслуга італійського майстра Еліо Саля, автора знаменитих фантастичних істот на Будинку з химерами.

Ззовні споруда головного банку країни – це романтик, а всередині – точний механізм, спроєктований для ефективної роботи. Приміщення просторі та зручні, конструкції – міцні й довговічні, вентиляційна та протипожежна системи – безпечні й технологічно інноваційні.

Архітектурна витонченість і технічна досконалість будівлі свідчить про особливу роль центрального банку, покликаного керувати фінансовою системою держави.

Призначення будівлі підкреслює не тільки практична функціональна частина, а й символізм її оздоблення.

Фасадну частину споруди оформив архітектор Олександр Вербицький. Тут він розмістив герби трьох губерній, що тоді обслуговував банк, – Київської, Подільської та Волинської.

Поруч – чотири псевдогерби різних сфер діяльності, що потребують банківського кредиту й символізують: торгівлю (жезл Меркурія кадуцей); інженерію та промисловість (зубчасте колесо, циркуль і рейсшини); сільське господарство (ланцюг і снопи колосків); транспорт (якір, колесо і крила).

З фасаду будівлі грифони пильно стежать за рухом на вулиці Інститутській. За античною міфологією, вони охороняли золоті копальні скіфів.

Розкішна Операційна зала банку прикрашена скульптурами античних богів:

- Гермес допомагає в отриманні прибутку й торгівлі;

- Деметра опікується землеробством і родючістю;

- Афіна Паллада наділяє мудрістю;

- Гефест допомагає в рутинному повсякденні відточувати майстерність і професіоналізм.

Видубицький Михайлівський монастир – один із найтаємничіших і найцікавіших у Києві. Схований у лісі на дніпровському схилі, він зберігає колорит давніх княжих і козацьких часів – періоду найбільшої величі Києва, але водночас він сучасний і не відгонить пліснявою московського релігійного тиску і страху народу перед Богом, а підкреслює шану до нього.

На думку багатьох фахівців із архітектури й історії, Видубицький монастир є одним із найкращих архітектурних ансамблів України. Він гармонійно поєднує стилі багатьох епох й органічно вписується у ландшафт.

Точний період заснування тут монастиря невідомий. Дослідники кажуть, що ця обитель була підземною і могла існувати ще до хрещення Русі, але її документальне підтвердження датується 1070 роком. Фундатором святині вважається князь Всеволод – син Ярослава Мудрого, який заклав тут першу муровану церкву і став її ктитором.

Видубицький монастир був досить впливовою і багатою обителлю. Йому належали землі на Звіринці, Либеді, Осокорках, Наводничах та в інших місцях навколо Києва і значно дальші (наприклад, два села біля Мозиря в Білорусі). Під час ординської навали обитель на Видубичах не була зруйнована, і вже в 1250 році тут зупинявся Данило Галицький дорогою до хана.

Походження назви монастиря має декілька версій, пов’язаних виключно з іменуванням Видубичі. За однією з них, це місцевість, де видибнула (випірнула) утоплена у Дніпрі статуя язичницького бога Перуна. Цікаво, як її могли втопити, вона ж була дерев’яна? Інша версія пов’язує назву зі старовинною дніпровською переправою, де видибали довбані з суцільного дерева (дуба) човни, а, може, й узагалі десь тут їх і видовбували.

Назву «Видубицький» монастир отримав не відразу. У «Повісті временних літ» літописець називає його Всеволодовим: «В літо 1070 було закладено церкву святого Михаїла у Всеволодовому монастирі на Видубичах». Цікаво, що друга редакція «Повісті...» була створена саме у Видубицькому монастирі його ігуменом Сильвестром.

Наразі поговоримо про Києво-Печерську лавру, найбільшою святинею якої, на думку релігійних паломників, є печери, звідки й починається монастир. Нині це два підземних комплекси загальною протяжністю понад 800 метрів – Ближні й Дальні печери.

Важко уявити, але тисячу років по тому печерний монастир над Дніпром, мабуть, нагадував нинішні печерні наддністрянські монастирі (Лядова, Хрещатик, Сахарна та ін.): вузькі ходи починалися на схилах, на терасі, і вели в товщу лісових пагорбів. Від них схилами прямували вузькі стежки, що здіймалися вгору, або спадали вниз, до урізу води.

Традиції печерного життя сягають корінням у Близький Схід, звідси ченці перекочували до Греції, а вже від греків, зі святої гори Афон, прийшли в землі Русі. Першим монахом-мешканцем наддніпрянських печер був святий Антоній, засновник Києво-Печерського монастиря, який, згідно з легендою, щойно повернувся тоді з Афону.

Його поховано в Ближніх печерах, через що їх ще називають Антонієві. Хоча самі мощі святого так і не знайшли. Найближчий учень і наступник Антонія на посту керівника монастиря, Феодосій, мав свою келію в Дальніх печерах, тому їх називають Феодосієвими (де поховали святого Феодосія, точно не відомо).

Ну а назви Ближні й Дальні просто вказують на віддаленість від Верхньої лаври, від Великої церкви, що була першим мурованим храмом після того, як ченці перебралися з печер на поверхню.

Небагато було ченців, які мешкали в них постійно. Лише, фактично, справжні аскети замуровувалися у своїх келіях, залишаючи невелике віконце для поганенької їжі та води. А загалом печери були так-сяк умебльовані, ченці спали на дерев’яних ліжках. З часом кількість входів у печери значно зменшилася: мали берегти тепло. Центральний вхід був укріплений дерев’яними опорами, а потім і цеглою. Поряд стояла піч.

У печерах облаштовувалися підземні храми, де молились і ченці, і паломники, яких ішло сюди все більше. Після того, як більшість монахів перебралася на поверхню, у наземні будівлі, вони перетворились у лаврський некрополь. Тут ховали найбільших праведників, серед яких – святі Антоній і Феодосій, засновники монастиря.

Загалом у печерах лежать мощі понад сотні угодників, які вважаються місцевими святими. Тут навіть покоїться глава римського єпископа святого Климента, привезена зі зруйнованої монголо-татарами Десятинної церкви, куди вона потрапила з Херсонеса разом із мощами святого Климента, що наразі лежать у Римі, у базиліці святого Климента.

Разом із саркофагом їх привіз у Київ Володимир Великий. Пізніше тут поховали Ярослава Мудрого. Яким чином мощі потрапили в Рим, достеменно невідомо, як і те, чому його голова залишилась у лаврі й чи то вона взагалі.

З початком масового паломництва в печери монахи змушені були їх розширити та продовжити. Адже нерідко численні богомольці просто застрягали у вузьких ходах. Печери забезпечили переходами, щоб паломники йшли по колу, не створюючи заторів.

Перпендикулярно до основних ходів викопали ніші – локули, де встановили труни з мощами лаврських угодників. Цікаво, що відносно сухий мікроклімат у печерах та стабільна температура сприяли частковій муміфікації тіл померлих праведників.

У 1830 році підлогу частини ходів у Ближніх печерах виклали чавунними плитами, привезеними з Росії, міста Тули.

Ближні (Антонієві) печери, що завдовжки 383 метри, заввишки – до 2 метрів та завширшки – до 1,5, складаються з трьох підземних вулиць, з’єднаних переходами. Головна має назву Печерська й починається від Введенської церкви – найбільшого підземного храму у Ближніх печерах.

Крім Введенської, тут є ще дві – Антонія та Варлаама. Вхід до Ближніх печер – це окрема двоповерхова будівля, притулена до Хрестовоздвиженської церкви. Її з початком ХІХ століття збудували за проєктом Андрія Меленського.

У Ближніх печерах лежать залишки 79-и лаврських угодників, серед яких – Нестор Літописець, іконописці Аліпій та Григорій, відомий воїн княжої дружини Ілля Муровець (Муромець), князь чернігівської династії Микола Святоша.

Дальні (Феодосієві) печери є абсолютно відокремленим комплексом завдовжки 293 метри. Тут лежать мощі 49-и лаврських угодників. Тут же, у 1074 році, поховали преподобного Феодосія Печерського.

У 1091 році його тіло перепоховали в Успенському соборі, але напередодні появи ординців, у 1240-му, мощі знову десь переховали. Місце погребіння тримали в таємниці, да так довго, що й самі забули, де воно: можливо, під спудом Великої церкви, а, можливо, й у печерах.

У Дальніх печерах є три підземні церкви: Благовіщення Богородиці, Різдва Христового та найбільша – Феодосія Печерського. Останній храм звели біля келії преподобного, а навпроти, у ніші, у металевих та скляних резервуарах зберігаються мироточиві голови колишніх лаврських монахів, з яких, за словами монахів нинішніх, постійно виділяється масляниста рідина – мир, причому самі голови давно вже висохлі.

Дальні печери значно гірше досліджені археологами, ніж Ближні, але взагалі майже не дослідженим є ще один печерний комплекс монастиря – Варязькі печери. Фактично, це один печерний коридор завдовжки близько 191 метр. На думку багатьох дослідників, саме з них починався монастир, і тут знайшов перше місце для усамітнення Антоній Печерський.

Варязька печера точно була ще до заснування Києво-Печерського монастиря. Назва засвідчує: нею користувалися варяги, які рухалися вниз по Дніпру на своїх драккарах шляхом «із варяг у греки».

Печерський патерик пов’язує печеру з варягами, які сховали в ній скарб: золото, срібло та латинський посуд (католицькі посудини для богослужіння). Існують також легенди, що його утаїли дніпровські розбійники. Досі нічого не знайдено. У цю легенду вплутано і ченця, і біса, і київського князя.

Тепер кілька слів про Лавру та сакральні місця, котрі вона об’єднує. У 1051 році в печері на дніпровському схилі поселився преподобний Антоній. Він хотів самотності, щоб ніхто не заважав спілкуватися з Богом.

До Антонія почали приходити люди: хто за порадою, хто в пошуках зцілення, а хто з бажанням учитися мудрості. Так, і з часом про печерну самотність Антоній мусив забути: крім нього, тут уже мешкало чималенько людей.

Це і був перший печерний монастир. Преподобний викопав собі іншу печеру, а біля колишньої дозволив спорудити дерев’яну церкву – перший храм Успіння Пресвятої Богородиці. Так пише Нестор у «Повісті минулих літ» (про те йдеться й у Сільвестра). Преподобний Феодосій поновив храм і почав зводити навколо нього додаткові споруди й огорожу. Це був початок наземного монастиря, що відбувся в 1062 році.

Брат норвезького ярла Якуна Сліпого, Африкан, мав двох синів. Після його смерті дядько вигнав племінників зі Скандинавії. Один із них, Шимон Африканович, потрапив на Русь й улаштувався на службу до князя Ярослава (теж нащадка варягів), після смерті якого він став одним із головних вельмож при князі Всеволоді.

У 1068 році князівську дружину половці розбили під Альтою. Цю поразку передрік князю преподобний Антоній, але сказав що Шимон Африканович врятується. На полі бою, серед трупів, Шимону явився образ небесного храму, довжина, ширина, висота стін та загальна висота котрого дорівнювали 30, 20, 30 і 50 поясів.

Тяжко пораненого варяга привезли до Антонія, і той зцілив його рани. За це Шимон віддав на будівництво храму велику суму грошей та пояс, котрим мали виміряти розміри майбутньої споруди.

Закладення нового кам’яного храму відбулося в 1073 році. На будівництво Антоній та Феодосій запросили чотирьох майстрів із Константинополя (хоча існує легенда, що сама Богородиця уві сні запросила зодчих на Русь).

«Де закладати храм?» – запитали зодчі Антонія. «Де Господь укаже», – відповів преподобний. І Господь указав: спочатку тут не випала роса, потім випала лише тут, пізніше сюди зійшов вогонь, випалив зелень та утворив заглиблення в землі.

У 1073 році помер преподобний Антоній, а наступного року відійшов у вічність і Феодосій. Будівництво на рік зупинилося, але в 1075 році інший настоятель монастиря його продовжив і завершив у 1078-му. Так, з’явилася одна з головних святинь Києво-Печерської Лаври – Собор Успіння Пресвятої Богородиці, або Велика церква.

Спочатку Успенський собор мав такі розміри: завширшки – 21,62; звдовжки – 32,40. Збудували у візантійському стилі, на потужному підмурку, що від сучасного денного рівня має глибину 183 см.

Мистецьке опорядження інтер'єру відбулося в 1083–1089 рр. У створенні мозаїк і фресок разом із грецькими митцями брали участь і місцеві художники, зокрема Аліпій. Собор освячено напередодні свята Успіння Пресвятої Богородиці 1088 року, на 100-річчя введення на Русі християнства.

Святиня пошкодилася через навали половців під проводом хана Боняка (1096), війська владимиро-суздальських князів Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського (1151 і 1159), чернігівських князів Ольговичів (1203); захоплення Києва монголо-татарами (1240). 1230 року величезних руйнувань завдав землетрус: завалилися склепіння, південні стіна та апсида. Церква Іоанна Предтечі не постраждала. Відновлення храму з укріпленням стін контрфорсами відбулося в ХІІІ–ХІV ст.

В ХІ–ХІІІ ст. Успінський собор був величним шестистовпним, тринавним, хрещатим, одноверхим храмом із нартексом і трьома пониженими апсидами. До його північно-західного наріжжя прилягала невелика вежоподібна одноверха церква св. Іоанна Предтечі.

Прямих свідчень про стан собору за післямонгольської доби немає. Він, імовірно, залишався дієвим храмом, де в ХІV–ХV ст. ховали представників правлячої литовської династії та феодально-церковної знаті, що сприяло надходженню коштів на будівельні й оздоблювальні роботи.

1416 року монастир постраждав від навали кримських татар хана Едигея. Собор відновлено в 1470–1471 роках коштом київського князя Симеона Олельковича, про що, зокрема, свідчить напис на поліхромному триптиху з рельєфним зображенням Богородиці та Антонія і Феодосія Печерських (містився на зовнішній вівтарній стіні, у ХІХ ст. перенесений на фасад Великої лаврської дзвіниці).

Наступного разу храм зруйновано 1482 року під час нападу на Київ кримського хана Менглі-Гірея. Відбудовано за сприяння ктитора Печерського монастиря Костянтина Острозького, який, зокрема, 1516 року заклав біля південно-східного наріжжя давнього ядра невелику каплицю св. Іоанна Богослова.

У третій чверті ХVІ ст. його син Василь-Костянтин Острозький установив над могилою батька, похованого в соборі, унікальний для Києва скульптурний надгробок (1941 року зруйнований), відновив стінопис і прикрасив інтер'єр високомистецьким різьбленим іконостасом (відомий за бронзовою копією ХVІІІ ст., виготовленою за наказом патріарха Московського Никона).

3 листопада 1941 року святиня злетіла в повітря. Після вибуху збереглися тільки в незначному об'ємі стіни апсид, фрагменти давньої північної стіни, два пілони ХІ ст., східна частина приділу Іоанна Богослова з верхнім вівтарем св. Андрія Первозванного та вінцевою бароковою банею.

У руїнах собор простояв шість десятків років. Відбудували його наприкінці 90-х минулого століття. У 2000 році Велику церкву освятили й нині вона знову є основною в головному монастирі країни.

Будь-який храм за давніх часів зводився з оборонною метою. Лавра не стала виключенням і відразу будувалася з фортечними мурами. Спочатку це були вали з дерев’яними стінами, що не завжди могли впоратися з нападами половців та інших кочівників. Тому у ХІІ столітті їх замінили кам’яними.

У 1240 році, під час ординського завоювання столиці Русі, мури лаври зруйнували. Понад 5 століть їх ніхто не відновлював. Їх огородили дерев’яним парканом, укріпленим невеликими земляними валами.

Наприкінці ХVІІ століття розпочалося зведення великих укріплень, що з часом перетворили Києво-Печерську лавру на потужну фортецю. У 1679 році козаки гетьмана Івана Самойловича звели високі потужні земляні вали, котрими повністю оточили монастир.

У 1698-му гетьман Іван Мазепа виділив величезну суму – 1 мільйон золотих, на будівництво системи кам’яних стін і башт на фортечних валах навколо лаври. Спорудження тривало чотири роки. Загальна довжина стін, що звели навколо Верхньої лаври, становила 1290 метрів, середня висота – 7 метрів, а товщина в нижній частині – близько 3-х метрів.

Уздовж внутрішньої поверхні мурів пробили амбразури для рушниць, під якими влаштували галереї для стрільців. Такої могутньої фортеці, особливо зважаючи на унікальність рельєфу місцевості, Київ ще не знав.

Уже з початком ХVІІІ століття за наказом Петра І вали перебудували й удосконалили. Роботами керували іноземні інженери: своїх кваліфікованих фахівців в імперії не було. Створили систему бастіонів, що можна побачити наразі. Проте бойових дій тут не було.

У ХІХ столітті під час будівництва Нової Печерської фортеці, що стала однією з найбільших твердинь світу, звели 1039 метрів мурів навколо Нижньої лаври – Ближніх і Дальніх печер. У стінах влаштували рушничні стрільниці та амбразури для гармат. Мури Нижньої лаври повторюють рельєф місцевості та з’єднуються з мурами Верхньої лаври.

Зважаючи на свої розміри, Києво-Печерська лавра розділена на вулиці. Від Великої церкви, на захід, веде вулиця, що здавна називається Економічною, адже звідси в монастир завозилися будматеріали і продукти харчування. Вона упирається у браму монастирських мурів, теж Економічну, над якою височіє п’ятибанна церква Всіх Святих, увінчана грушеподібними банями.

На думку багатьох дослідників, мури, браму й церкву проєктував архітектор Дмитро Аксамитов. Кошти на будівництво виділив Іван Мазепа. Церква Всіх Святих – шедевр українського барокко, один із найдовершеніших храмів України свого часу, що зводили два роки – із 1696 по 1698-й. Тоді ж і розписали.

Однак це оздоблення не збереглося. Натомість ми бачимо прекрасні розписи, виконані в 1906 році учнями лаврської Іконописної майстерні під керівництвом Івана Їжакевича.

Існує той факт, що Тарас Шевченко вважав храм найкрасивішим у лаврі. Доказом є те, що він його замалював.

Історична місцевість Берестів – колишня околиця Києва, де нині розташована частина Верхньої лаври. Здавна це була заміська резиденція Київських князів. Володимир Великий звів тут мурований палац, де, фактично, й мешкав, і, за словами літописців, помер. Пізніше споруда на Берестові слугувала житлом для Ярослава Мудрого, Святослава та Всеволода Ярославичів, Володимира Мономаха та інших правителів Русі.

Коли і хто зруйнував палац, достеменно невідомо, але наразі його немає. Натомість, зберіглася святиня, зведена неподалік за часів правління Володимира Мономаха (орієнтовно між 1113 та 1125 роками) – Спасо-Преображенський храм, або церква Спаса на Берестові.

Зводили храм як усипальницю княжого роду Мономаховичів, а також як собор Спасо-Преображенського монастиря. Тут лежить Юрій Долгорукій, традиційний засновник Москви, який тричі був Київським князем, ним і помер, отруєний боярами.

Як і всі тодішні храми, церкву Спаса на Берестові звели у візантійських формах із одним верхом і трьома боковими притворами. Святиня розташована за межами лаврських мурів під валами фортеці. Незважаючи на відокремленість, храм є частиною комплексу Верхньої лаври й уключений до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Ще одна святиня – Троїцька надбрамна церква.

Існує легенда, згідно з якою прохід через Святі врата позбавляє людину половини гріхів, а від другої половини гріхів очищаються після молитви біля мощ у печерах. Ось так, згідно легенді, - зайшли грішником, вийшли мало не святими.

А над головною брамою (Святими вратами) ще з ХІ століття височить Троїцька церква – єдиний лаврський храм, котрий жодного разу не зруйнувався.

За Княжої Доби селянам заборонялося йти через головну браму – лише бічними хвіртками, що не збереглися. Таким чином могли прямувати на богослужіння лише особи княжого роду та вище духовенство. Отак вибірково народ отримував прощення гріхів.

Відтоді серед простого люду вкоренилася неймовірна шана до Святих воріт та до Троїцької церкви, а коли прохід у монастир став демократичним, легенда про відпуск гріхів поширилася всіма руськими (українськими) землями.

Святиню пощадив землетрус 1230 року, у 1240-му її не зачепили й монголо-татари. Лихоліття й негаразди ніби оминали надбрамний лаврський храм. Численні напади ворожих князів зі сходу, кримських татар, литовців, поляків та інших агресорів не зруйнували храм, завдяки якому й наразі туристи й богомольці потрапляють у Верхню Лавру.

Церкву над головною брамою лаври звели на кошти Миколи Святоші в 1106–1108 роках. Колись луцький князь Святослав Давидович, син чернігівського князя, у віці 26-и років покинув родину (дружину й дітей) і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі під іменем Микола (прізвище Святоша він отримав пізніше).

Майже 37 років провів у монастирі, віддавши йому значну частину своїх коштів. Нині мощі Миколи зберігаються у Ближніх (Антонієвих) печерах, а його прізвищем (чи то прізвиськом) названо цілий район у Києві, що лежить у межах його колишніх земельних володінь – Святошине.

Церква Різдва Богородиці є окрасою комплексу Дальніх печер. Разом із прилеглими будівлями, зокрема шедевральною дзвіницею, збудованою Степаном Ковніром, вона могла б бути окремим монастирем. І, повірте, цей монастирський комплекс не загубився б серед інших обителів Києва та України.

І знову ж, як і у випадку з більшістю храмів Києво-Печерської лаври, будівництво цього витвору українського бароко пов'язане з періодом правління гетьмана Івана Мазепи, коли будували, перебудовували, або відреставровували майже все те коштовне намисто лаврських храмів, що наразі є гордістю України. Проте нині в тих святинях, завдяки «старшому брату», співають анафему гетьману Мазепі.

Більшість храмів Гетьманщини наприкінці ХVІІ століття зводились у стилі козацького бароко, що пізніше трансформувалося у відомий стиль бароко українського. За основу бралися традиційні форми козацьких дерев'яних храмів, що переносилися на храми муровані значно більших розмірів.

У 1767 році до кутів будівлі додали чотири прибудови з декоративними банями, що значно збагатило силует храму й додало йому завершеного вигляду. Семибанним ми його бачимо й наразі.

Подільський район

Сучасний Поділ – чи не головний район Києва стосовно пам’яток. Адже тут постійно натовп схвильованих туристів, та й місцеві також надають перевагу прогулянкам гарним і спокійним регіоном, що, крім того, є найстарішим у столиці. Чим же цікавий Подільський район? Наразі дізнаємося.

До середини ХХ століття його населяли купці та ремісники. Довго Подільський район слугував торговим та промисловим центром столиці, проте в середині 60-х років ХХ століття втратив свою славу, а корінні жителі стали залишати свої будинки. З початком 80-х Поділ удихнув нове життя. Розпочалася масова реконструкція: у дореволюційних спорудах відкривалися картинні галереї, музеї та ресторани.

У Подільському районі, мабуть, основним туристичним місцем буде Андріївський узвіз, або спуск, – ціла вулиця, де знаходяться цікаві галереї, магазини українських дизайнерів та митців, а також паби й ресторани.

Окрім того, на Андріївському узвозі – готичний замок Річарда – унікальна пам’ятка архітектури у стилі британської неоготики початку ХХ століття, що знаходиться на схилі історичної гори Уздихальниці.

Готичний будинок Річарда Левове Серце швидко здобув популярності як споруда, населена нечистою силою і привидами. Щоразу, коли здіймався сильний вітер, із пічних труб до помешкання долітали звуки моторошного виття, а мешканці відчували страх, що паралізує.

Проте наразі будівля пустує, мешканців відселили, щоб її реконструювати. Згодом вирішили зробити готель, але проєкт «заморожений» донині.

Височіє на узвозі ще одна відома пам’ятка архітектури та монументального живопису XVIII ст. світового значення – Андріїївська церква, зведена у стилі українського бароко за проєктом видатного архітектора Бартоломео Растреллі. Уходить до складу Національного заповідника «Софія Київська». Церкву запропоновано внести до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Наразі перебуває на реставрації. Рішенням Верховної Ради передана в безоплатне користування Вселенському патріархату.

Уже в 1215 році на місці сучасної Андріївської церкви, спорудженої в 1747–1762 роках, звели Хрестовоздвиженську, котра проіснувала до початку XVII ст. Згодом на її місці спорудили дерев'яну, що згоріла під час пожежі наприкінці XVII ст.

Характерною ознакою інтер'єру Андріївської церкви є її невеликий об'єм та відсутність хорів. Внутрішнє оздоблення храму, розроблене Ф.-Б. Растреллі, ближче до стилю бароко. Його виконували українські (Михайло Чвітка, Яків Шевлицький, Василь Клецковський, Григорій Левицький) та московські (І. та В. Зиміни, П. Ржевський та інші) майстри.

Іконостас церкви оздоблено різьбленим позолоченим орнаментом, скульптурою й живописом, створеним із 1754-го по 1761 рік умільцями Йосипом Домашем, Андрієм Карловським, Матвієм Мантуровим, Давидом Устарсом, Христофором Орейдахом та Йоганом Цунфером за ескізами та малюнками Ф.–Б. Растреллі.

Монтувальними роботами керував майстер Йоганн Фрідріх Ґрот[de]. Позолотні роботи виконували Франсуа Лепренс та Іван Євстифеєв. Над живописом іконостасу працювали Іван Вишняков з учнями (Олексій Бєльський, Олексій Поспєлов, Андрій Єрошевський, Петро Семенов, Іван Фірсов) та Олексій Антропов, якому належать ікони «Зішестя Святого Духа на апостолів», «Нагорні проповіді Христа» (прикрашають кафедру), композиція «Таємна вечеря» (у вівтарі) та інше.

У церкві є полотна латиського (Йоганн Еґґін «Вибір віри князем Володимиром») та українського (Платон Борисполець «Проповідь апостола Андрія») художників. Живопис у вівтарній частині храму на зворотній стіні іконостаса створили художники І. Роменський, Іван Чайковський та Григорій Стеценко. З 2018 року церква реставрується.

На Андріївському узвозі можна відвідати також дім-музей Михайла Булгакова, декілька театрів, Музей Однієї вулиці.

Не менш цікавою буде екскурсія гарною та величною Володимирською вулицею, котрою годинами можна прогулюватися. Тут надзвичайно багато привабливих історичних будівель. Відомо, що Володимирська вулиця «росла» разом зі столицею, завдяки чому можна відслідкувати, як змінювався Київ.

Тут можна побачити липу Петра Моголи – найдавніше дерево міста, що росте з 1635 року. Однак побутує думка, що вік липи становить понад 800 років.

Також на вулиці знаходиться Пейзажна алея-місце з прекрасними скульптурами й дитячим майданчиком.

Однією зі справжніх перлин Києва є прекрасний Софіївський собор, зведений Ярославом Мудрим. Однак донині святиня дійшла з численними змінами. Не зважаючи на це, вона здивує своїм зовнішнім виглядом і, будьте певні, не залишить байдужими жодного з тих, хто її побачить. Чого лише варта дзвіниця заввишки 76 метрів!

У Софіївському соборі збереглися фрески – розписи мінеральною фарбою на вологому тиньку (260 кв. м) і мозаїки (3000 кв. м) ХІ століття, виконані під час його будівництва. У XIX столітті під час реконструкції собору, фрески поновили за допомогою олійних фарб, що, як правило, повторювали контури старих зображень.

У ХХ столітті в ході чергової реставрації вчені виявили, що більшість фресок ХІ століття збереглася під шаром тиньку й олійних фарб, і, де це було можливо, старі розписи були відкриті. Колірна гама древніх фресок створювалася на поєднанні темно-червоних, жовтих, оливкових, білих тонів і блакитного тла. Для розпису Софії характерна чіткість композиції, виразність образів, барвистість, органічний зв'язок з архітектурою.

Весь ансамбль стінопису святині за своїм змістом був підпорядкований єдиному задуму – укоріненню нещодавно прийнятого християнського віровчення й утвердженню феодальної влади. Разом із тим розпис головного собору держави мав засвідчити велич Русі, її міжнародне визнання, роль київського князівського дому в політичному житті Європи.

Тому в Софії значне місце відведено світським композиціям. На трьох стінах центрального нефу, навпроти головного вівтаря, було написано княжий сімейний портрет засновника собору, що традиційно пов'язують із родиною Ярослава Мудрого.

За версією Надії Нікітенко, тут зображено сім'ю Володимира Святославича. На портреті князь та княгиня Анна очолювали урочисту ходу своєї родини, причому Володимир тримав модель собору.

На жаль, донині від цієї фрескової композиції залишилися тільки постаті дітей князя на південній і частково – північній стінах. Про решту зображень свідчить малюнок голландського художника Абрагама ван Вестерфельда, який бачив фреску в середині XVII століття.

Нові фрески й мозаїки виявляють і з початком XXI ст.

У XI ст. під час зведення Собору вівтар був відокремлений від загального приміщення лише невисокою передвівтарною огорожею, виготовленою з мармуру.

Перший іконостас зробили та встановили в ході перебудови Собору Митрополитом Петром Могилою в 1637–1638 роках.

Врата простояли у святині 184 роки, аж до 1934-го, коли більшовики розпорядилися розрізати їх на шматки (щоб легше було винести з Собору й переплавити) та відправити в резервний фонд дорогоцінних металів.

Випадково кілька фрагментів воріт у 1977 році знайшли в запасниках Києво-Печерської лаври, де за сталінських часів знаходилося так зване Музейне містечко, куди з усієї України звозили конфісковані церковні цінності, що здебільшого перетоплювали на метал.

Вдалося з'ясувати, що уцілілі частини врат потрапили туди з резервного фонду дорогоцінних металів у 40-і роки минулого століття. Інші, ймовірно, переплавили.

За радянських часів врата не реставрували, бо Москва не дозволила закупити 2,2 кг срібла, необхідного для ремонту вцілілих частин.

Наразі царські ворота відреставровані й повернуті на місце.

Софія Київська здавна слугувала усипальницею князів і вищого духовенства. Некрополь Св. Софії, що містив десятки поховань як у соборі, так і на його подвір'ї, є найдавнішим та охоплює найдовший період в історії України (1054–1995). Більшість імен тих, хто похований у Софійському некрополі, невідома, однак ідентифіковані поховання свідчать про те, що тут знайшли притулок видатні діячі національної історії.

Ще одна візитівка столиці – Золоті ворота, що колись слугували входом у місто Ярослава. Час не пошкодував їх: донині залишилися тільки частини кладки ХІІ століття.

Золоті ворота – найдавніша споруда Східної Європи. Пам’ятка згадується у відомій літописній статті 1037 року, що розповідає про будівничу діяльність князя Ярослава Мудрого: «Заложив Ярослав город – великий Київ, а в города сього ворота є Золоті.

Заложив він також церкву святої Софії, Премудрості Божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах, кам’яну, Благовіщення святої Богородиці. Після цього (він звів) монастир святого Георгія (Побідоносця) і (монастир) святої Орини...» Цим записом літописець підсумував будівничі заслуги Ярослава за весь період його правління, воздав їм хвалу. У науці забудовану цими спорудами територію давнього Києва прийнято називати «містом Ярослава».

Проте новітні дослідження доктора історичних наук Надії Нікітенко доводять, що будівництво київських укріплень із Золотими воротами розпочав іще Володимир Великий, а завершив його син Ярослав Мудрий. Як і Софійський собор, укріплення з Золотими воротами виникли наприкінці правління Володимира – з початком княжіння Ярослава.

Якщо Володимир побудував Золоті ворота, то Ярослав звів на них церкву Благовіщення, освячену в 1022 р. Тож донині територія Верхнього Києва була розширена й оточена новими грандіозними оборонними валами, що за параметрами (завдовжки 3,5 км) не мали рівних у давньоруській міській фортифікації. Вони прикривали територію Верхнього Києва («міста Володимира» і «міста Ярослава»), охоплюючи площу у 80 га.

У системі укріплень «міста Ярослава» в літописі згадується про троє воріт: Золоті, Лядські й Жидівські (Львівські). І тільки перші були кам’яними. Ця споруда належала не тільки до найпотужішої ланки в системі укріплень стародавнього міста, але й слугувала головним парадним в’їздом до Києва.

Золоті ворота впускали послів із Візантії й інших держав Європи та Сходу, які намагалися встановити дружні зв’язки з Руссю. Під цими склепіннями входили до міста зі славою та здобиччю учасники воєнних походів. Мабуть, через Золоті ворота урочисто в’їжджало посольство французького короля Генріха I Капетінга сватати Анну – дочку Ярослава Мудрого.

Споруда мала вигляд бойової вежі з проїздом, котру вінчала надбрамна церква Благовіщення. Тип будівлі, що поєднує ворота і храм, цілком імовірно, запозичений із Візантії. Так, візантійський історик XI ст. Іоанн Скілиця повідомляє про будівництво у другій половині X ст. церкви Спасителя над воротами Халки – входом до палацу візантійських імператорів у Константинополі.

Але побутує думка, що надбрамні храми – споруди, властиві винятково давньоруському зодчеству. Історик архітектури Юрій Асєєв вважав, що «будівництво надбрамних церков не було типовим для візантійської архітектури. Не характерне воно й для Європи цього часу».

Головна київська брама побіжно згадується ще в одному давньоруському творі – «Сказанні про освячення церкви Георгія». Георгіївський храм звів Ярослав Мудрий із початком 50-х років ХI ст. поблизу Золотих воріт на честь його небесного патрона.

«Сказання...» повідомляє, що через нестачу робочої сили будівництво нової святині йшло повільно. Князь звелів оголосити на торгу, що платитиме робітникам по ногаті на день, «і стало багато працюючих». Для розрахунку за роботу на спорудженні він «повелів куни возити на возах у комари Золотих воріт». Комарами в давнину називали склепінчасті перекриття в будівлях.

Отже, куни звозилися під склепіння Золотих воріт. Зазначимо, що ногата й куна – грошові одиниці Київської Русі, котрі дорівнювали 3,41 г та 2,73 г срібла. Їх еквівалентом, можливо, слугували кунячі або соболині хутра. Отже, споруда мала приміщення, де могла зберігатися скарбниця.

Про Золоті ворота знали й за межами Давньорусь¬кої держави. З ними пов’язаний відомий польський переказ про меч-«щербець», записаний у польській хроніці Аноніма Галла (поч. ХІІ ст.) та в пізніших польських хроніках, де розповідається про те, що в 1018 р. польський король Болеслав І Хоробрий при в’їзді до Києва вдарив ним об Золоті ворота на знак захоплення міста, у результаті чого зброя вищербилася (звідси й назва). «Щербець» – коронаційний меч польських коро¬лів, що зберігався в першій столиці Польщі Гнєзно і був одним із символів Польського королівства.

Переказ, що виник за глибокої давнини, є, безумовно, достовірним і неви¬падковим, оскільки Золоті ворота на 1018 р. уже були на сторожі Києва, а їх посічення означало завоювання міста. Це свідчить про широку славу будівлі та її значення в обороні Києва.

Після 1240 року згадки про Золоті ворота надовго зникають із писемних дже¬рел, тому невідомо, в якому стані перебувала брама після монгольської навали. Лише наприкінці ХV ст. повідомлення про них з’являються в офі¬ційних документах і записах мандрівників.

Так, грамота великого князя литовського Олександра свідчить, що у другій половині ХV ст. Золоті ворота правили за голо¬вний в’їзд до міста. Тут традиційно розміщувалася міська сторожа і збиралося мито з купців.

У 70-ті роки ХХ ст. Золоті ворота, що й без того були руїнами, мали поганий вигляд. Незважаючи на вжиті заходи щодо їх збереження, пам’ятка, розта¬шована просто неба, поступово занепадала. В умовах місцевої природної зони з характерним коливанням температур узимку запобігти руйнації мурованих решток Золотих воріт було неможливо.

Так, під час відлиги стіни вбирали воду; коли ж температура знижувалася, волога у тріщинах замерзала і, розширюючись, псувала давній мур. У 1970 році Товариство охо¬рони пам’яток історії та культури УРСР створило спеціальну комісію для обстеження стану Золотих воріт, куди увійшли історики, археологи й архітектори.

Дійшли висновку, що задля збереження пам’ятки необхідно відродити її в первісному вигляді. У 1971 році створили авторську групу з відбудови Золотих воріт, куди увійшли фахівці різних профілів: практик-реставратор Євгенія Лопушинська («Укрпроектреставрація»), археолог Сергій Висоцький (Інститут археології АН УРСР), відо-мий дослідник давньоруської архітектури Микола Холостенко («Київпроект»).

У жовтні 1977 року Рада Міністрів УРСР прийняла постанову за № 549 «Про свят¬кування 1500-річчя Києва», один із пунктів якої передбачав відбудову Золотих воріт. Після цього справа відновлення пам’ятки в її гіпотетичному первісному вигляді пере¬йшла у практичну площину. У 1972–1973 роках провели фундаментальні архітектурно-археологічні дослідження та ретельні обміри, що дали значну кількість нових матеріалів про Золоті ворота. Археологічними розкопками 1970-х років керував С. Висоцький.

Павільйон-реконструкція відтворює Золоті ворота у такому вигляді: основна частина – бойова башта з проїздом, поверх неї – надбрамна церква, обабіч воріт – відрізки валу з заборолами над ними.

Якщо при відтворенні об’єму бойової башти було залучено натурні архітектурно-археологічні дослідження, то другий ярус павільйону-реконструкції, тобто надбрамну церкву та заборол (бруствер), збу¬довано цілком гіпотетично. Відновлена церква являє собою тринавовий, чотиристовпний храм з однією банею, розташований над проїздом.

Фасади відбудованого храму розчленовано пілястрами відповідно до плану внутрішніх приміщень і декоровано двоступінчатими нішами, арковими вікон¬ними прорізами. Київ неможливо уявити без Золотих воріт: це – його символ.

Поштова площа – ворота Подолу. З давніх-давен сюди підходили до причалів річкові судна. У XIX ст. на Дніпрі з’явилися пароплави, уздовж берега поблизу Поштової площі простягнувся ланцюжок пристаней. У 1953–1961 рр. на території збудували новий річковий вокзал (архітектори В. Гопкало, В. Ладний і ін.) Споруда з башточкою-щоглою нагадує теплохід.

Наприкінці XIX ст. пасажирський рух Дніпром відбувалося за участю об’єднаного товариства пароплавства. Але було й немало приватних власників моретранспорту. Конкуренція призвела до того, що плата за проїзд упала до мінімуму. Об’єднане товариство, скажімо, брало за квиток від Києва до Кременчука 20 коп., а приватні власники пароплавів за ті ж гроші видавали, крім квитка, ще й булочку.

Коли зниження плати призвело до збитків, об’єднане товариство застосувало радикальний засіб: орендувало всі приватні пароплави і встановило стабільні ціни на квитки.

За радянських часів пасажирські перевезення були нерентабельні, але дотувалися державою. По приватизації «Укррічфлоту» 11 листопада 1992 р. обсяг перевезень став падати, водночас пасажирські кораблі та судна розпродавалися за кордон, ішли на металобрухт.

Ще одна цікава пам’ятка – колишній грецький монастир. Два будинки в стилі модернізованого ампіру (архітектор В. Ейснер, 1912–1914) спочатку належали монастирю святої Катерини, громада якого складалася з грецьких колоністів.

Монастирський храм XVIII ст. у глибині кварталу знесли в 1929 р, а лицьові споруди вціліли й наразі використовуються Управлінням Національного банку України по Києву й області. Над правою будовою в 1996 р. відтворена втрачена вежа дзвіниці (архітектори Ю. Дмитревич, М. Стеценко), що нині стала помітним архітектурним акцентом.

Солом'янський район

Перебуваючи в Солом’янському районі, потрібно відвідати міський ландшафтний парк, що знаходиться між вулицями Волгоградською, Кудряшова та Механізаторів. Більшість території розташована в межах урочища Кучмин Яр – природній улоговині, дном якої протікає річка Мокра. Парк заклали 1986 року. До того ж провели значні земляні роботи: перепланували схили, знищили рідну рослинність, насипали новий шар землі, засадили нові дерева й кущі.

Повністю роботи з облаштування парку не завершили до 1991 року: не запустили фонтан біля сходів із вулиці Волгоградської, басейни, якими вода з витоку річки Мокра мала б рухатися в бік нижньої частини парку; не облаштували лавки, освітлення. З двох місць громадського користування одне закрили ще наприкінці 1980-х років (можливо, не доробили), в іншому вже у 1990-х роках відкрили розважальний заклад.

Парк є цінним з погляду автентичності ландшафту та унікальності флори і фауни, а також у зв'язку з наявністю в ньому витоку однієї з приток Либеді. Територія засаджена листяними деревами (клен, липа, ясен, береза, горобина), є багато кущів. Парк умовно можна розділити на 2 частини – східну ландшафтну з доріжками та каскадами басейнів і західну лісопаркову.

Шевченківський район

Шевченківський район – один із найголовніших і найпрестижніших у столиці, добірка неймовірно красивих історичних пам’яток, справжня перлина. Чим же приваблює місцевість натовпи туристів? Наразі визначимо.

Банально, але факт: усі, хто приїздить до Києва, прямують на Майдан Незалежності. Адже це найголовніша площа нашої держави, де відбувалися й відбуваються найважливіші події.

Після масштабних реконструкцій 2001 року Майдан Незалежності прийняв нове, сучасне обличчя. Ліквідували пам'ятник Володимиру Леніну, на місці чого з'явився Монумент Незалежності України – висока колона з фігурою дівчини, яка тримає гілку калини.

Окрім того, на Майдані встановили нові фонтани й лавиці. А на місці знайдених археологами залишків Лядських воріт, відомих із 1151 року як частина оборонних укріплень стародавнього Києва, спорудили арку, увінчану фігурою Архангела Михаїла. Поряд із Лядськими воротами розташований перший у столиці підземний торговий центр «Глобус», споруджений у 2002 році. На Майдані видно лише його дах – великий скляний купол.

У торговому центрі площею 35 тисяч квадратних метрів розміщено понад 200 різних магазинів, ресторанів та кафе. У 2009 році поблизу «Глобуса» з'явився пам'ятник Закоханим ліхтарям у вигляді лавиці, де сидять, дивлячись одне на одного, парубок-ліхтар та дівчина-ліхтар. 2014-го, після Революції Гідності, їх «одягли» в національні строї. Довкола «Глобуса» також установлено один великий і шість малих фонтанів.

2017 року їх реконструювали й обладнали світломузикою. Репертуар фонтанів регулярно оновлюють, треки добирають завдяки онлайн-голосуванню. Світломузичне шоу можна побачити щодня, крім понеділка, з 21:00 до 23:00. На Майдані Незалежності знаходяться головні архітектурні пам'ятки. Одна з них – готель «Україна», котрий почали будувати 1954 року в рамках післявоєнної відбудови Хрещатика.

Зведений за проєктом авторського колективу архітекторів Анатолія Добровольського (керівник), Авраама Мілецького, Бориса Приймака, В. Созанського, А. Косенка; інженерів-конструкторів О. Печенова і Л. Линовича. Офіційне відкриття готелю відбулося 28 вересня 1961 року. Зазначимо, що на його місці колись був Хмарочос Гінзбурга.

Крім того, варті уваги Жовтневий палац, Будинок Профспілок, Головпоштамт, Київська державна консерваторія й Торговий центр «Глобус».

Хрещатик – центральна вулиця Києва, що, однак, споглядається не з краю, а з середини, бо саме сюди потрапляєш при виході з метро. Хіба що допоможе авто, але залишити його тут ніде (біля узбіччя паркуватися заборонено, а доступних парковок поруч я не знайшов).

Як вихід – таксі. З обох кінців вулиця впирається у площі (бере початок на Європейській, а закінчується на Бессарабській). Знайомство з містом більшість починає з Хрещатика. Тут є, на що подивитися: вистачає пам’яток та розваг. Сама вулиця широка, що дозволяє насолоджуватися простором.

Хрещатик стає пішохідним шосуботи ввечері й щонеділі протягом дня, а також на свята. До 14 метрів тротуарів додається 24 метри проїзної частини. Такий простір та зовнішній вигляд Хрещатик здобув по закінченню Другої світової війни, що посприяла його повному знищенню. Збудовувався комплексно за єдиним проєктом.

Загальна частина пам’яток та пам’ятників знаходиться на Майдані, що розділяється Хрещатиком на дві частини. Сама по собі вулиця цікава лише єдиним ансамблем будинків, виконаних у стилі «Сталінський Ампір», що додає різноманітності архітектурним елементам ліпнини.

Серед пам’яток Хрещатика – «Будинок із зіркою» (навпроти вул. Богдана Хмельницького), перед котрим – фонтан; магазин «ЦУМ» (на перехресті Хрещатика та Хмельницького), гарне місце для покупок, котрий нещодавно відкрився після реконструкції.

Якщо піднятися Прорізною (вулиця на парному боці, біля виходу з метро Хрещатик) метрів сорок, то праворуч побачите пам’ятник Паніковському.

Між Головпоштамтом та вулицею Прорізна на парному боці Хрещатика – багато літніх терас із різноманітними закусками, десертами й напрямками кухні. На протилежному боці – Пасаж – одне з небагатьох по-справжньому старовинних двох будівель Хрещатика, поєднаних аркою.