Івано-Франківська область

Богородчанський район

У цьому прекрасному районі, заснованому в 1939 році, зосереджено кілька туристично-привабливих місць. Передусім – найбільший водоспад Прикарпаття заввишки подекуди 18 метрів, що знаходиться поблизу села Манява. До нього дістатися не так вже й просто, але якщо все-таки наважитеся, то залишитеся задоволеними.

Село Манява знамените не лише водоспадом: окрім пам’ятки природи, тут є прекрасна архітектурна пам’ятка – найдавніший в Українських Карпатах православний монастир. Святиня називається Скит Манявський і датована ХVІІ століттям. Його засновник – житель Тисмениці Йов Княгиницький.

За давнини, а саме в ХVІІ–ХVІІІ століттях, Манявський Скит був основою православної віри у всьому регіоні. Крім цього, слугував неприступною обороною споруди. З одного боку обитель захищало скелясте урвище над річкою Батерс, із другого – гора Вознесінка. Скит вважався третьою найвизначнішою богословською школою після Острозької та Києво-Могилянської академій, славився своєю унікальною бібліотекою.

За часів Австрії монастир зазнав значного руйнування. А вже в 7–-80 роки минулого століття його реставрували. Тепер тут розміщується чоловічий Хресто-Воздвиженський монастир Київського патріархату.

Велетенська кам’яна брила, розташована на відстані 380 метрів від Скита, – ще одна точка для відвідування туристів.

З-під каменю витікає вода. Однак, згідно з переказами, за тих часів, коли монастир закривали, вона припиняла свій рух, а коли святиня знову діяла, то вода з’являлася. Біля джерела побудована каплиця. Цей камінь ще називається «Блаженний камінь».

У селищі Богородичани знаходиться ще одна сакральна перлина Прикарпаття, датована далеким ХVІІ століттям. Це – костел отців Домініканців, зведений на кошти чоловіка графині Катерини Потоцької Станіслава–Кости Косаковського, який панував на цих землях.

У ХVІІІ столітті дерев’яні стіни були замінені на кам’яні мури. А вже у 1904 та 1905 роках у костелі проводили реставрацію. Однак, на жаль, під час двох Світових воєн, храм зазнав значних руйнувань. У костелі зберігалася чудотворна ікона Богоматері, що в 1944 році вивезли до Польщі.

Наступним важливим туристичним місцем регіону можна вважати еколого-просвітницький центр «Діброва», розміщений він на 8-и гектарах, де ростуть різні види рідкісних дерев, зокрема хвойних. Зібрані представники рослинного світу з усіх куточків земної кулі. Крім того, є тут алея з кедрами (їх аж 24). Примітно, що висаджена вона лісниками України.

Тут можна зустріти легендарні дуби віком понад 300 років, котрі ще називають дубами Олекси Довбуша. А в спеціально облаштованих клітках живуть вепри. У парку збереглися австрійські окопи Першої світової війни. Цікаві є й експонати в «Музеї лісу», а саме: стародавніх мамонтів, оленів, турів та волохатих носорогів.

Містечко Солотвин славиться своїм святим місцем, а точніше – прекрасною Церквою Різдва Пресвятої Богородиці, дата зведення якої – 1775 рік. Однак, на жаль, святиню перебудували в1903 році за проєктом відомого архітектора Василя Нагірного. Звели нову велику дерев'яну церкву за кошти жертводавців і місцевих жителів у 1995–1999 роках.

Перше століття святині урочисто відзначили 2003 року. Нині це пам’ятка архітектури місцевого значення, що використовують греко-католики. Солотвинська церква розташована на маленькій ділянці з півдня від головної дороги. З південного сходу від храму збереглася величезна дерев’яна двох'ярусна дзвіниця.

На відстані в 60-и кілометрів від обласного центру, поблизу села Гута, розташована президентська резиденція «Синьогора», територія якої сягає 10886 гектарів. Донедавна вона була недоступна для відвідування, та хоча зараз це режимний об’єкт, сюди можна потрапити на екскурсію, попередньо повідомивши про свій візит. Побудували резиденцію у 2001 році на території заповідника «Горгани». Тут розташувалися прекрасні ліси та мисливські угіддя.

У селі Страруні є цікава місцина. Це – грязьовий вулкан, про походження якого існує декілька версій. Учені схиляються до того, що виник він унаслідок розлому земної кори.

Та передусім на утворення вулкану, схожого на невелику пляму з грязі, що викидає скупчення порід, повпливала людина, адже саме тут почали більш як 100 років по тому видобувати нафту й озокерит.

Верховинський район

Прекрасне Прикарпаття. Сюди просто зобов’язаний потрапити турист, який себе поважає. Адже стільки краси, як на Прикарпатті, можна зустріти не скрізь. Верховинський район... Уже з самої назви стає зрозуміло, що розташована місцевість на певній висоті – на частині найвищого гірського Чорногірського хребта в Українських Карпатах. Сам регіон настільки мальовничий, що будь-яка його частинка варта уваги.

Перша точка для відвідування – це гора Піп Іван Чорногірський. Піп Іван – один із двох тисячників Чорногірського хребта.

На вершині гори знаходяться руїни Польської обсерваторії «Білий слон», що існувала тут за довоєнних часів. Крім того, «Білий слон» – найвисокогірніша споруда в Україні. А таку назву отримала завдяки тому, що взимку її замітає снігом і вона нагадує велетенську білу тварину.

Колись обсерваторія була однією з найзначиміших у Європі. Під час правління різних держав вона то працювала, то пустувала. У 2012 році приміщення знову почало відновлюватися. Наразі обсерваторію планують переобладнати на метеостанцію.

До одного з найпопулярніших сіл у мандрівників можна сміливо віднести населений пункт Дземброня. Така назва пов’язана з зубрами, які колись проживали тут. Польською «дзембр» означає зубр. Чим же цікаве село? Воно – для тих, хто бажає відчути на собі справжній карпатський колорит, адже тут гарно розвинена інфраструктура зеленого туризму.

Неймовірна природа села приваблює туристів із різних куточків. Саме Дземброня є початком маршруту до Чорногірського хребта. Неподалік знаходиться вже вищезгадана гора Піп Іван. Раніше в селі бували відомі особистості, наприклад, Леся Українка та Василь Стефаник.

Говорять, що, опинившись тут, Сергій Параджанов вирішив зняти відому стрічку «Тіні забутих предків». Крім того, особливо цікавим місцем будуть Дзембровські водоспади, що утворилися з каскаду різних заввишки водоспадів. Загальна висота сягає аж 100 метрів. Тут б’є струмок, вода з якого просто крижана, тому не радимо купатися не підготувавшись.

Відомий Верховинський район і завдяки прекрасному озеру Марічейка, що має статус одного з наймальовничіших з усього Карпатського регіону. Для мандрівників це чудове місце, адже тут можна залишитися на кілька ночей, для того щоб насолодитися місцевою красою.

За розмірами озеро друге на масиві Чорногора. Його площа становить 10 тисяч квадратних метрів, а глибина – усього 80 сантиметрів. Згори водойма нагадує краплю роси.

Згідно з легендою, озеро – це сльози пастуха Івана, наречена якого загинула. Було так: Іванова кохана Марічка йшла до хлопця в гори, аж раптом угледіла, що перевалом у бік села рухаються вороги. Вона вмовила коханого бігти мерщій донизу й попередити про небезпеку, а сама почала відваджувати чужинецьке військо подалі від людських осель.

Марічці це вдалося зробити, і ніхто не постраждав, але самої дівчини більше не бачили. У цієї легенди є ще один варіант фіналу, де йдеться про те, як довколишні гори здригнулися від жорстокого вбивства Марічки, пролунав грім – і небо розрізали блискавки, а каміння полетіло на голови загарбників. Ущелина розверзлася й поховала в собі всіх негідників, через яких загинула дівчина. З того часу озеро зветься Марічейкою, а ліс довкола нього – Дівочим.

Будучи у Верховинському районі, потрібно звернути увагу на ще одну чудову місцину – гору Вухатий Камінь. Така чудернацька назва виникла у зв’язку з тим, що стихія змайструвала на горі дивні скульптури, що розшифровує кожен по-своєму. Тому, щоб потренувати власну уяву, сміливо вирушайте сюди.

Для того, щоб зануритися в побут гуцульщини, просто необхідно відвідати музей гуцульського побуту та мистецтва «У трембітаря», що знаходиться вдома в місцевого музиканта.

Тут можна не лише ознайомитися з експонатами, що дадуть уявлення про побут та життя горян, а й самостійно зіграти на музичних інструментах і взяти участь у різноманітних майстер-класах. У музеї є традиційний гуцульський одяг, а експозиція з народних музичних інструментів просто вражає, адже їх тут більше сотні.

Ще однією вершиною знаменитий район. Гора Мензул зовсім трішки «не дотягнула» до звання двотисячника, проте це не завадило їй стати привабливою для туристів тим, що вона має пологі схили й дістатися її апогею неважко.

Звідси відкривається божественний краєвид на Боржавський та Чорногірський хребти. З гори Мензул, що є частиною Чорногірського хребта, бере початок гірський хребет Розшибеник.

У лісовому урочищі Терношори знаходиться найбільша в Україні природна скульптурна пам’ятка – скельний комплекс Терношорська Лада – дивне місце з давньою химерною історією.

Тут виявили скульптуру богині Лади, а в часи палеоліту це було дно Сарматського моря. Дехто називає це місце українським Стоунхенжем. Існує повір’я: якщо жінка не може завагітніти, то має попросити про це в Терношорської Лади.

Скельний комплекс відомий із давніх-давен, але місцеві знають його під іншою назвою: Голова Довбуша. Ім’я богині Лади скеля отримала відносно недавно – після того, як 2007 року професор Прикарпатського університету Микола Кугутяк виявив тут, на його думку, давнє скельне святилище, виокремивши чотири скельні комплекси: Кам’яне коло; Фалічний камінь і хтонічний ящір; Камені-чаші, символи, зооморфні образи; Антропоморфна фігура Лади.

Селище Верховина, окрім своїх незрівнянних краєвидів, відоме цікавим музеєм, відкритим у 2001 році й створеним завдяки кінострічці «Тіні забутих предків». Всесвітньовідомий фільм знімався в цих краях.

Тут зібрано цікаві експонати з життя й побуту місцевих жителів. Крім того, відвідувачі музею мають змогу, окрім екскурсії, переглянути й славнозвісний фільм.

У приміщенні всього дві кімнати, де зібрано речі, пов’язані з кінострічкою «Тіні забутих предків». У музеї є можливість приміряти гуцульський костюм і зробити фотографії. Умовно експозицію можна розділити за тематикою: життя і творчість видатних людей; побут й етнографічні особливості Гуцульщини; історико-архітектурна спадщина краю.

Ще одна дуже цікава місцина, котра потребує уваги туристів. Неподалік від Буковецького перевалу у Верховинському районі височить Писаний камінь. Це – утворена з піщанику скеля заввишки 20 метрів, на вершині якої знаходиться плоский майданчик, звідки можна милуватися дивовижними красотами Карпатських гір.

За переказами, здавна тут мешкали племена людей-велетнів, так званих коропів, які володіли величезною силою. Вони-то й вибудували з величезних валунів цю гору – пам`ятник самим собі. Інша легенда свідчить: місце було стародавнім язичницьким святилищем, де проводили сакральні ритуали, приносили жертви богам, викликали духів.

Туристам, будучи тут, просто необхідно включити до свого маршруту ще одну точку – Буковецький перевал, де сходяться чимало туристичних маршрутів й де можна набратися сил. Тут – прекрасна природа й, крім того, саме на перевалі можна побачити велику кількість цікавих представників місцевої фауни.

Існує легенда про те, що перевал населяли древні люди – пращури жителів Карпат, яких називають коропи. А наскальні записи – цьому підтвердження. Окрім того, місцеві розповідають, що містичні істоти, які населяють перевал, здійснюють бажання добрих людей.

Якщо Карпати – серце, то гуцули – душа цих місць. У всіх селах можна зануритися в казкову атмосферу завдяки місцевим жителям. Тут – прекрасні звичаї, а також національна кухня та одяг. Ще одна особливість гуцульської культури – вишивка.

У селі Зелене знаходиться нереальної краси музей гуцульської вишивки, де можна побачити її розмаїття: вишиті картини, ікони, предмети побуту, одяг, різні красиві декоративні елементи. Крім того, у цьому ж селищі заодно є можливість відвідати музей Гуцульщити й розширити власний світогляд.

Не менш цікавим буде відвідування музею гуцульської магії, розташованого в тій же Верховині. Беззаперечно, тут відвідувачі зможуть знайти безліч цікавинок, а також поринути в незвичайну атмосферу. Магія – невід’ємна частина життя місцевих жителів, сили для якої вони черпають із величних гір.

Галицький район

Галицький район розташований в етнографічному регіоні Опілля. Це – давній центр Галицького князівства і, відповідно, Галичини. Якщо Львів називають теперішньою столицею Західної України, то Галич – історичною. Більшість найцікавіших атракцій району розташовані в Крилосі та Галичі.

Першим туристів у Крилосі зустрічає споруджений у 1985–1987 роках пам’ятник-символ «Меч і Рало», що височить на Крилоській горі при дорозі Івано-Франківськ – Галич. Він розташований в урочищі Прокаліїв сад – місці, де за княжих часів пролягала перша лінія оборонних валів Галицько-Волинської держави.

Споруджувати пам’ятник-символ «Меч і рало» почали 1985 року, а за два роки відбулося його урочисте відкриття. Цей мистецький твір народжувався досить довго, бо не могли визначити найкращого місця для його встановлення. Один з авторів згадував, що втілювали ідею в життя холодної пізньої осені, тож доводилося навіть обігрівати бетон, щоб він не замерзав.

Велетенський меч – символ місцевих воїнів, особливого стану бояр-лицарів. Меч, устромлений у землю, означає припинення воєн. Це – велика мрія галичан, які за історію краю бачили багато кривавих протистоянь і самі брали зброю в руки, щоб захищати від ворогів свою землю.

Рало (або плуг) – знаряддя праці галицьких селян. «Меч і Рало» є символом єднання давньоруських міст, чиї назви викарбувані вздовж меча. На ралі зображені міфологічні персонажі, воїни, орачі, літописець. Біля пам’ятника «Меч і Рало» галичани зустрічають поважних гостей, тут відбуваються віча та святкові дійства. Його часто зображують у своїх творах художники.

Музей етнографії, що донедавна називався музеєм народної архітектури та побуту Прикарпаття, розташований просто неба й уходить до Національного заповідника «Давній Галич», що знаходиться на території давнього городища, на першій лінії оборонних валів, і знайомить відвідувачів з архітектурою й побутом жителів Прикарпаття кінця XVII – початку XX ст.

Будівлі, що знаходяться на території музею, відтворюють «мікросела» чотирьох регіонів Прикарпаття: Покуття, Гуцульщини, Бойківщини та Опілля. Усередині кожного житла є своєрідний етнографічний музей з одягом, меблями, посудом відповідно до місцевості, звідки привезли хату.

Чи не найцікавішим експонатом етнографічного музею в Крилосі є дерев'яна церква Всіх Святих початку ХХ століття, перевезена сюди з села Поплавників Галицького району. Споруда має типову й водночас наближену до хатнього будівництва самобутню архітектуру, колись поширену по всій території Галичини.

Музей, присвячений історії стародавнього Галича, розташований у Митрополичих палатах – пам’ятці архітектури XVIII ст. Саме тут розміщувалася літня резиденція митрополита Української греко-католицької церкви Андрія Шептицького. Митрополичі палати споруджені з матеріалів монастиря святого Іллі, фундаменти храму якого знаходяться біля пам’ятника-символу «Меч і Рало».

У 1938 році за ініціативою митрополита та доктора археології Ярослава Пастернака тут відкрито музей історії давнього Галича. Коли владика вже був важкохворим, то висловив бажання створити біля фундаментів Успенського собору музей-заповідник, а от утілив цю ідею дослідник Галича Пастернак.

У музеї представлені археологічні знахідки, виявлені під час досліджень Крилоського городища та його довкілля. Серед експозиційних колекцій – зброя, ювелірні вироби галицьких ремісників, керамічні плитки, архітектурні деталі з фресками з Успенського собору.

У селі Крилос збереглися руїни Успенського собору та церква Успіння Пресвятої Богородиці. У 1241 році святиню зруйнували, а з його залишків у 1584–1586 роках у стилі ренесанс збудували Успенську церкву.

Свідченням цьому є те, що на білокам’яних блоках, з яких змуровано її стіни, є численні графіті – написи, видряпані на камені, більшість із яких стосується ХІІ–ХІІІ ст. У 1937 році, під час розкопок Успенського собору, археолог Ярослав Пастернак виявив саркофаг із рештками Ярослава Осмомисла, похованого тут у 1187 році.

Крилоський Успенський храм був резиденцією єпископа Гедеона Балабана. За масштабами він поступався лише Софії Київській і Десятинній церкві в Києві. Але часто непроста доля спіткає навіть і ці потужні об'єкти. Також залишилися писемні згадки про існування в Крилосі Галицької катедри, датовані ХІV–ХVІ століттями.

Відомо, що тут була резиденція єпископа Гедеона Балабана. Але точної дати руйнування Успенського собору не знає ніхто. Він став швидко занепадати після того, як Данило Галицький розпочав будівництво нової столиці – міста Холм (нині Польща) і нового кафедрального собору Йоана Златоустого.

Ще однією вагомою причиною повного запустіння Успенського храму стало зменшення кількості міського населення. Люди вже не мали коштів, щоб утримувати в належному стані таку потужну споруду. За указом польського короля Казимира Четвертого, було заборонено будувати, ремонтувати й відновлювати давньогалицькі храми.

Оригінальною пам’яткою давньогалицької кам’яної пластики ХІІ ст. є вирізьблене в північній стіні притвору церкви зображення казкової істоти – крилатого змія-грифона. Цим місцем опікується Національний заповідник «Давній Галич», частиною якого є вищезгадана споруда.

Галичина могила – ще одна пам’ятка старовинного Галича, котра знаходиться на найвищій точці Крилоського городища між внутрішніми та зовнішніми оборонними валами. Діаметр кургану становить 26 метрів.

На думку українського історика, тут міг бути похований засновник Галича. У 1991–1993 рр. могилу дослідили повністю, серед знахідок були рештки спаленого човна, військове спорядження, датоване Х століттям. Це є підтвердженням того, що тут міг бути похований князь – засновник міста.

Хоча, оскільки археологи не виявили людських решток, вони припускають, що це могло бути символічне поховання. Під час святкування 1100-го річного ювілею міста всередині могили облаштували музей.

На одному з пагорбів у селі б’є джерело, що в давнину рятувало не одне життя під час облоги. За однією з легенд, під час чергового нападу на Галич у містян були запаси їжі, а ось води на всіх катастрофічно не вистачало.

Князь разом зі своїми радниками піднявся на одну з гір та встромив свого меча в землю. І з-під нього почало ключем бити джерело. Так люди були врятовані, а вороги невдовзі відступили від міських мурів. Правитель розпорядився облагородити життєдайне джерело, що згодом отримало назву Княжа криниця.

На цій території споруджено капличку. Спустившись униз, можна попити цілющої води з іншого джерела з романтичною назвою «Францискові очі». А вода тут дійсно дуже смачна. Тому це місце, однозначно, варте уваги.

Приїхавши до Галича, кожен мандрівник потрапляє в центр міста, де на особливу увагу заслуговує центральна площа «Майдан Різдва», де розташовані пам’ятки, варті уваги пересічних туристів. Тут знаходиться церква Різдва Христового.

На території храму є макет княжого Галича. Якщо уважно придивитися, то можна побачити таку кількість споруд, що були колись зосереджені на цій малій території.

Хоч і «Майдан Різдва» – місце історичне, але в той же час недостатньо досліджене. Багато вчених припускають, що тут за дохристиянських часів було язичницьке капище, а пізніше постала церква Різдва Христового.

На вищевказаній площі знаходиться великий бронзовий пам’ятник Данилу Галицькому, що зображує велич правителя, який сидить на коні. Місце, де він знаходиться, дуже вдале, адже його видно звідусюди.

На вершині Галич-гори стоїть Галицький замок. Якщо бути більш точним, то донині збереглися лише башта та руїни оборонного муру. Галицький замок, зведений у середині ХV століття, належить до національного заповідника «Давній Галич».

Заповідник «Давній Галич» - комплекс пам'яток історії та культури стародавнього Галича та Галицько-Волинської держави ХІІ-ХІІІ ст. Більшість пам»яток цього комплексу розташовані в межах сучасного села Крилос та міста Галич (Галицький район Івано-Франківської області). Площа заповідника становить майже 80 км². Заповідник створено за постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року.

Відомо, що відбудовували Галицький замок практично 100 років. Він став одним із найбільших у всій Галичині. Фортеця дійсно вражала своїми масштабами, адже могла вмістити близько 1000 військових, декілька десятків гармат і величезну кількість зброї.

Згодом, а саме в 1490 році, замок атакувала сільська армія, а з 1594 по 1621 роки – татари. 1676-го Галицьку твердиню разом зі своїм військом зруйнував бейлербей Дамаску Ібрагім-паша на прізвисько Шайтан. Потім споруду відбудували, однак, згодом вона втратила своє оборонне значення.

Як відомо, Галич розкинувся на берегах величного Дністра, а сполучає його металевий міст, що з’єднує береги ріки. Насправді в місті існує два металеві мости через Дністер. Один – новий, збудований у 80-х роках. Він є автомобільним. А що стосується іншого, то саме ця споруда має цінне історичне значення.

Пішохідний міст у Галичі, напевно, – найголовніша пам’ятка міста, адже з’явився він понад сто років по тому. Під час Першої світової війни його повністю зруйнували, та невдовзі відновили. З 1958 року міст використовували для руху транспорту, однак у 1984-му він став пішохідним.

З 2006 року споруду почали відновлювати, проте оскільки влада виділила малу кількість коштів, відреставрувати вдалося лише бокову пішохідну доріжку. Довжина мосту – понад 300 метрів. Конструкція має ажурної форми перегородки, що роблять із неї цікаву мальовничу споруду.

Окрасою моста є віднайдений на дні ріки пам’ятний знак-якір, котрий нагадує про те, що Дністер колись був судноплавним.

Наступним, не менш цікавим містечком у районі, є населений пункт під назвою Маріямпіль. Цікаве село тим, що тут збереглися залишки колишнього язичницького селища Чортопілля. А сам Маріямпіль виник у ХVІІ столітті. Місто отримало таку назву на честь Діви Марії.

Перша згадка про селище Більшівці датована 1402 роком. 1617-го власником місцевих земель був коронний гетьман Марцін Казановський. Саме він запросив сюди ченців ордену кармелітів, які звели виконаний у стилі бароко Благовіщенський костел, що зберігся донині.

З початком ХVІІІ століття тут господарювали представники княжого роду Яблоновських. А після них – заможна родина Кшечуновичів. У період їхнього володарювання в селищі стали стрімко розвиватися торговельна діяльність та різні ремесла. Уже до початку ХХ століття в Більшівцях функціонував млин, майстри виготовляли вино, варили пиво, відкрилася двокласна школа.

На місці колишньої садиби Малецьких (1800 рік) тут збудували палац Кшечуновичів. Нові власники неодноразово його перебудовували. За часів Першої світової війни замок був повністю зруйнований, а цінні речі зникли. Однак Корнел Кшечунович замість нього звів у 1927–1929 роках новий особняк у стилі неокласицизму.

Фасадну сторону садиби оздоблює портик із чотирма колонами. З боку парку палац Кшечуновичів прикрашають дві чудові вежі. Сходами можна спуститися й до фонтану. У центральній частині палацу розташовувався величезний бальний зал заввишки у два поверхи. Зараз у цій споруді розміщена районна лікарня.

Окрасою «міста Марії» (так його ще називають), є прекрасна споруда – монастир капуцинів, зведений у ХVІІІ столітті, що слугував обороною. Через те, що місцевість страждала від постійних набігів татар, гетьман Яблонський наказав збудувати цю святиню. При монастирі заснували школу для бідних, а також лікарню. У ХХ столітті тут розміщувався дитячий притулок, наразі – колонія.

Місцеві жителі розповідають, що в приміщені храму знаходиться потаємний підземний хід, де час від часу з’являються духи похованих тут черниць. Відомо, що довгий час у селі зберігалася Маріямпільська чудотворна ікона Матері Божої. Зараз її оригінал знаходиться в Польщі.

Не менш цікавим для туристів буде відвідування села Більшівці, адже тут збереглася ратуша, що свідчить про його колишню велич. Не зважаючи на те, що споруда трохи втратила свій автентичний вигляд, вона все ж таки виконує важливі функції в селі: тут працюють органи місцевої влади.

Ратушу збудували в центрі Більшівців у ХІХ столітті. Збереглися, наприклад, свідчення професора Мечислава Гуравського, який писав, що «середмістя займає (...) досить великий, але нерегулярний ринок із ратушею». До речі, ярмарки на Вічевому майдані перед ратушею славилися тоді на всю округу.

Неподалік міста Галич над Дністром розташувалася церква святого Пантелеймона – унікальна пам’ятка романської архітектури, єдиний збережений наземний білокам’яний храм княжого Галича. Святиня викликає цікавість як історичну, так й архітектурну. Багато істориків досліджували це місце, й існує величезна кількість наукових праць.

Долинський район

Прекрасний регіон з погляду туристичної спадщини. Це район, що потребує неабиякої уваги. Для тих, хто сумнівається, їхати чи ні в Долинський край, ми сміливо радимо робити це не задумуючись.

Насамперед варто зупинитися в місті Долина, котре має тисячолітню історію, пов’язану з видобутком солі. Солеварня – комплекс будівель, де поєднуються між собою три цехи, – головне старовинне підприємство, що тут знаходиться. Тому можна відвідати його руїни. Донині збереглося лише приміщення складу, а варильні, на жаль, зруйновані.

Серед цікавих місць у Долині – наймолодший у Карпатському регіоні музей краєзнавчого напрямку під назвою «Бойківщина», що почав діяти з 1998 року. Уже у 2003-му він «переїхав» до нового приміщення.

У музеї корисно побувати тим, хто цікавиться історією, культурою, природними ресурсами. Велика увага приділена Бойківщині, як етнографічній частині Карпат. Значний інтерес викликає відтворення зовнішнього та внутрішнього вигляду класичного бойківського житла: тут і справжні меблі, і предмети побуту, і знаряддя праці, і національні бойківські наряди, а також писанки, вишиті кольоровими нитками, колекція ляльок, об`єкти релігійного характеру ХVІ–ХVІІІ століть, археологічні знахідки.

У селищі Вигода Долинського району розташувався унікальний інтерактивний музей «Центр спадщини вигодської вузькоколійки», особливість якого полягає в тому, що всі експонати можна брати в руки. Розташований у приміщенні з багатою історією, адже ця споруда буда зведена ще в 1855 році австрійським бароном Леопольдом Поппер фон Подгарі, який займався лісозаготівлею.

Тут знаходилася його резиденція. Саме з бароном пов’язана перша найдавніша дієва в Україні вузькоколійка завдовжки в 3 кілометри, збудована в 1890 році. Нею курсує відомий «Карпатський трамвайчик», а також саме їй присвячений центр.

За словами директора, будівля, де знаходиться музей, пустувала й почала руйнуватися, навіть горіла. ЄС виділив близько 350 тис. євро, але ці кошти ще поділили між Вигодою та Румунією, бо там теж є вузькоколійка. Значну частину грошей і витратили на реконструкцію будівлі зовні та модерний ремонт усередині.

Ще одне містечко, котре варте уваги туристів, які подорожують Івано-Франківською областю, – це розташований на кордоні зі Львівщиною Болехів, де знаходиться солеварня, стан якої кращий, ніж у Долині. Населений пункт транзитний, і сюди потрібно заїхати, прямуючи до Скель Довбуша, адже тут є місця, варті уваги туристів.

До початку Другої світової війни близько 65% мешканців міста були євреями, 18% – поляками, 16% – українцями. Свого часу єврейське населення Болехова сягало і 78%. Під час Голокосту з 3000 євреїв міста вижило лише 48.

А останній із них покинув Болехів у 2003 р. У 2006-му в США вийшла книга Даніела Мендельсона «Зниклі: пошук шести з шести мільйонів», де автор намагається відтворити історію своєї родини, що колись тут жила. Шестеро з його предків були знищені нацистами. Книга стала світовим бестселером.

Зараз про численну єврейську громаду нагадує лише велика синагога, на фасаді якої майорить гордовитий напис «Клуб шкіряників», створений тут тут не випадково, адже Болехів здавна славився шкірним виробництвом.

У місті є ще декілька культових споруд: костел Успіння Пресвятої Діви Марії (І пол. ХІХ ст.), що наразі відреставрований, греко-католицька церква Святої Параскеви (1860), а також дерев’яна церква Успіння Святої Анни (1870), котру ми, на жаль, не побачили.

У центрі міста збереглося декілька старовинних будинків ХІХ ст., зокрема відзначимо колишній готель Брюкенштайна (нині – будинок місцевого «Укртелекому»). А неподалік, на вулиці Коновальця, стоять поруч два симпатичних особнячки: колишня вілла доктора Клейнберга та житловий будинок, де зараз розміщується лікувальний заклад (на фото нижче).

Багато в центрі Болехова більш скромних будинків, що, тим не менш, мають якусь старовинну чарівність: наприклад, історичний музей, заснований у 1967 р., розміщується в цікавому особнячку.

Є в місті музей, присвячений відомій письменниці Наталії Кобринській, яку називають однією з засновниць українського фемінізму. Авторка організувала в Болехові курси для дівчат, де навчала їх мистецтву ведення домашнього господарства й займалася культурно–просвітницькою діяльністю.

Згодом Наталія Кобринська першою в Галичині подала до віденського парламенту петицію з проханням законодавчо закріпити за українськими жінками право на вищу освіту. Письменниця товаришувала з Ольгою Кобилянською, яка була послідовницею та ученицею Кобринської і часто відвідувала Болехів. Заснований музей у 2005 році. Відвідавши його, можна зануритися в життя видатної жінки та побачити цікаві експонати.

Для любителів історичної архітектури в місті є справжня окраса, на котру варто звернути увагу, – старовинний житловий будинок з неповторними архітектурними рисами ХІХ століття.

Романтичний образ усій будівлі додає невелика башта з досить високим шпилем, розташована ліворуч від центрального входу. Наразі історична споруда слугує місцевою лікарнею, розташованою в одному з корпусів.

Звичайно ж, не можна не згадати і про прекрасне творіння природи «Скелі Довбуша». «Скелі Довбуша» це скельно-печерний комплекс, розташований неподалік села Дубище. Ця комплексна пам'ятка природи лежить на висоті 668 м над рівнем моря.

«Скелі Довбуша» – скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворилися більше 70 млн років по тому на дні палеогенового моря. Кам'яний лабіринт завширшки 200 м тягнеться серед буково-смерекового лісу зі сходу на захід майже на 1 км.

За переказами, у XVII–XVIII ст. тут таборували опришки, які використовували печери під сховище, у зв’язку з чим унікальний скельний комплекс названий на честь легендарного опришка Олекси Довбуша. Це – неповторне за своїми формами й розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижних істот, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками.

Крім того, відомо, що, вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, учені дійшли висновку: скелі слугували помешканням і фортецею людям, які жили тут у Х столітті. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі. Відомо, що здавна тут існувало язичницьке святилище.

Любителям гірського відпочинку можемо запропонувати прекрасне творіння природи – Мізунські водоспади, утворені завдяки переходам, різних за розміром, що знаходяться на річці Мізунка. Водоспади найкраще виглядають під час танення снігу та дощів, адже живлення ріки – атмосферні опади.

Калуський район

Живописний куточок Прикарпаття, що приваблює своєю красою та спокійною атмосферою. Одними з найвизначніших місць у регіоні є пам’ятки, розміщені саме в районному місті Калуш. Що ж можна тут побачити? Спробуймо розібратися.

У селі Підгірки, що наразі є частиною Калуша, розташований надзвичайно цікавий музей-оселя родини Івана Франка, збудований із початком ХХ століття. Відомо, що на місцевому цвинтарі похований рідний брат відомої постаті. Музей складається з 4-х кімнат, де розміщені різноманітні експонати, що дадуть уявлення про життя й побут, творчий шлях Івана Яковича Франка. Тут можна побачити картини Тараса Франка – сина Каменяра.

Крім того, у музеї, крім виставкової, ведеться й інша робота: семінари, тематичні заняття.

Візитною картою Калуша сміливо можна назвати римо-католицький храм – Парафіяльний костел. Цікавим є той факт, що він знаходиться в першій мурованій будівлі міста, що збереглася донині.

Ось, що відомо про цю пам’ятку. Перший римо-католицький храм у Калуші збудовано ще в XV столітті. 5 квітня 1464 року польський король Казимир Ягайлончик надав місцевим полякам фундацію на побудову латинського парафіяльного католицького костелу Святого Валентина, не зважаючи на те, що в 1450 році тут уже була зведена подібна святиня.

Під час нападів татар костел кілька разів горів, особливого пошкодження зазнав він у 1565 році. Це стало відомо польському королеві Стефанові Баторію, і його стараннями костел Святого Валентина в 1578 році було відновлено. У 1770 році цю фарну святиню збудували по-новому з смерекового дерева.

У люстрації 1771 року записано: «Фарний костел при замку в місті новозбудований із смерекового дерева і покритий гонтою». Тут зберігалися унікальні католицькі стародруки, чудові срібні свічники, золоті келихи, позолочені шати ксьондзів. Також відомо, що костел був зруйнований повністю, а місце його першого розташування так і невідоме.

Неабиякої уваги потребує й одна з найкрасивіших споруд у місті – палац культури «Мінерал», відкриття якого відбулося в 1953 році з нагоди Дня шахтаря.

Тоді його називали «Клуб Калійного комбінату», а в 1979 році перейменували на ПК «Мінерал». На сьогодні це один із творчих центрів культурного життя Калуша, де щорічно проводиться багато заходів.

У місті Калуш восени 1943 році сталася трагедія. На очах у переляканих людей у самому центрі міста німці розстріляли школярів торгової школи. І досі родичі не знають, де їхні тіла. Жодного документа, лише свідчення очевидців тих подій. Та й тих лишилися одиниці.

На місці, де колись відбулася жорстока розправа над 11-ма юними особами, тепер розкинулася Площа Героїв. Її бруківка пам»ятає імена та кров юних борців за волю України.

Ще одна з найцікавіших пам’яток району розташована в селі Цвітова. Варто відзначити, що місцевий реформаторський костел, зведений 1938 року, виділяється цікавою архітектурою. Зараз він, на жаль, не діє.

У Цвітовій є також Церква святого Миколая, збудована в 1864 році. Перша письмова згадка про це село датується 1578 роком. Колись тут був замок шляхтича Блажовського.

Варто згадати й про інші населені пункти в районі, цікаві для туристів. Наприклад, село Великий Угрів, де розміщений історико-меморіальний музей Степана Бандери, експозиція якого розкриває історію національно-визвольної боротьби українського народу, знайомить відвідувачів із життям і громадсько-політичною діяльністю провідника ОУН.

Особливістю музейного комплексу є розташована на його території хата-плебанія з відновленим інтер’єром кімнат, де проживала сім’я Бандер. Дім наповнений автентичними речами й оригінальними предметами, що були власністю родини:

• синьо-жовте знамено, виявлене при руйнуванні священничої резиденції;
• старовинні ікони та культові церковні речі;
• оригінальні документи періоду діяльності ОУН, УПА;
• посвідчення та документи на ім'я Stefan Popel, під яким проживав Степан Бандера останні роки в Європі;
• предмети, що належали його сім'ї

А також колекція українських грошових знаків ХХ століття тощо.

Готується також зал, де буде представлено побут сім'ї українського священника поч. ХХ ст. Окрім цього, на території комплексу можна побачити гранітну плиту на місці, де були розташовані два перші пам'ятники Степану Бандері (знищені невідомими), криниця, погріб.

Важливе місце в культурі українського народу займає будування дерев'яних храмів, котрі неабияк прикрашають населені пункти. Дерев’яна архітектура – душа українського народу. Хотілося б розповіти про церкву в’їзду Господа Нашого Ісуса Христа в Єрусалим.

Історія святині розпочинається з середини ХVІ століття. Крім того, є підтвердження, що храм існував у 1565–1566 роках. Наступна згадка про храм стосується другої половини XVII століття, коли у 1735 році на тому ж місці звели новий храм, і майже через сто років – у 1820-му, знову знаходимо записи про храм. Потім церква була знищена під час Першої світової війни, а в 1923 році на місці старого храму звели новий, що зберігся донині.

Святиня виглядає досить ошатно та привабливо й гостинно запрошує до себе охочих.

Коломийський район

Коломийський район у Прикарпатті по-справжньому приваблює своїм колоритом. Писанковий край – так іще називають Коломийщину. А чому? На це запитання дамо відповідь разом.

Розпочати варто з найвидатніших, на наш погляд, пам’яток. Це – старовинна християнська святиня ХVІІІ століття, церква Різдва Пресвятої Богородиці, розташована в селі Нижній вербіж. Храм знаходиться під захистом ЮНЕСКО. Окрім того, церкву вважають головною святинею всього Прикарпаття.

Існує розповідь про те, що один з опришків безслідно зник з великою часткою награбованого скарбу. Згодом його зустріли під час храмового свята у Вербіжі, і він пояснив ватажку, що допікають йому гріхи, і щоб їх спокутувати, за опришківські скарби звів у селі церкву. Після того, як він спорудив дзвіницю, у 1756 році почав зводити храм.

Тепер святиня потребує професійної реставрації, а саме: зняття з зовнішніх стін металевої обшивки, якою її вкрили з початком 1990-х рр. Тоді церква набуде автентичного вигляду, того, що мала раніше, коли була вкрита гонтом.

Ще одним не менш цікавим сакральним місцем у Коломийському районі є Угорницький Спасо-Преображенський монастир, розташований у селищі Отинія. Перші знадки про святиню датовані ХІІІ століттям.

А вже в ХVІІ столітті духовна обитель досягла свого найвищого розквіту, ставши основою Православ’я в Галичині. Духовним провідником братії був ігумен Іов Княгиницький. Саме він згодом засновує славнозвісний Манявський Скит. Відомо, що з початком ХІХ століття монастир був закритий австрійською владою. Уже згодом, а точніше через два століття, храм почав знову функціонувати. У 2003 році монастир освятив Митрополит.

На території святині закладено великий яблуневий сад. Монастирське джерело Дзвіньоха відоме цілющою водою, що додає сили й наснаги всім відвідувачам монастирської обителі.

Селище Гвіздець відоме своїм величним храмом, оскільки тут знаходиться цілий комплекс Берднадинського монастиря. Перша згадка про костел стосується ХV століття, коли його фундатором став Ян Прокопович з Гвіздця.

Пізніше в розбудові взяв безпосередню участь князь Міхал Пузина, який за власні кошти взявся будувати святиню з кляшторем і бібліотекою. У 1725 році відбулось урочисте освячення дерев’яного костелу.

Оскільки більшість храмів Карпатського регіону зводилася з дерева, комплекс монастиря не став винятком. На жаль, його спіткала жорстка доля: він був спалений. А вже після пожежі було вирішено збудувати монастирський комплекс із цегли й каменю. У стилі бароко костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії вирішили звести вже в 1730–1740 роках.

Також важливим фактом є те, що саме у Гвіздецькому монастирі з ХVІІІ століття аж до 1945 року проживав голова всіх ченців-бернардинів на території України. При монастирі діяли бібліотека, парафіяльна школа, медична установа, пасіка.

Варто зазначити, що в 1945 році святиню ліквідувала радянська влада, а ченці виїхали з містечка. У приміщенні храму колгоспники влаштували склад із цементом та зерносховище. Костел зазнавав руйнування, цінні культові предмети розкрадалися.

На території монастирського комплексу розмістилася лікарня, а потім – музична школа й бібліотека.

1991 року храм повернули римо-католицькій громаді. 13 червня 1992 року костел Святого Антонія наново освятив єпископ Рафаїл Керницький.

Наразі монастир очікує реконструкції, адже знаходиться він у трагічному стані. Колись величної краси архітектурна пам’ятка благає про відбудову. І якщо не докласти зусиль, то буде прикро, що нащадки не зможуть насолодитися величчю.

Поціновувачам природніх пам’яток варто відвідати село Княждвір. Саме тут знаходиться Княждвірський тисовий заповідник. На місцевій горі, розташованій на околиці села, туристів найперше приваблює один із найбільших у Європі резерватів тису ягідного. Рідкісне реліктове дерево в 1914 році було взяте під охорону.

У 1977 році тут створено ботанічний заказник загальнодержавного значення «Княждвір» площею 208 га, з яких 70 га займає тис ягідний, названий у народі «негнийдеревом». Крім тису, на заповідній горі зростає модрина, бук, ялина та багато червонокнижних рослин. На території заповідника діє «Музей фауни і флори Карпат».

Крім того, у лісі облаштовані спеціальні місця для відпочинку, різноманітні альтанки. Також є тут і цілюще джерело, з котрого можна попити смачної води.Однією з найстаріших на Прикарпатті вважається церква Святого Великомученика Дмитрія Солунського, що знаходиться в селі Печеніжин. Відомо, що перші письмові згадки про дерев’яні храми цього села датуються ХVІ століттям. До старовинної каплиці в 1629 році прибудували дерев’яну частину церкви.

У розібраному вигляді її привезли на возах чумаки з Київщини. У храмі зберігся давній іконостас та образ Воскресіння Господнього, який датується ХVІІ століттям. За часів Другої світової війни церква була пошкоджена й потребувала реставрації. За останніх 30 років стіни й орнаменти храму обновлялися тричі. У 2008–2009 роках будівлю вкотре відреставрували та встановили нові надкупольні хрести і дзвони.

Любителям історії періду козаччини буде цікаво відвідати краєзнавчий музей Олекси Довбуша, відкритий у 1973 році. Село Печеніжин обрано не випадково, бо саме воно вважається батьківщиною ватажка опришків. Розміщується експозиція музею в 4-х залах Будинку побуту.

На особливу увагу заслуговує Коломия – місто обласного значення, районний центр Коломийського району. Це – справжня писанка та чудова можливість ознайомитися з прекрасною культурою краю. Місто розмістилося на правому березі ріки Прут. У 1241 році в одному з літописів вперше згадується поселення Коломия, що стосується найдавніших галицьких міст.

Насамперед варто згадати про місцеву ратушу, адже саме ця будівля завжди виконувала законотворчу місію й тепер одна з небагатьох, що й надалі продовжує діяти. У 1875–1877 рр. на місці колишнього Домініканського монастиря була споруджена ратуша.

Традиційно в ній розмістилися Коломийський магістрат і міська управа. Щодня о шостій і двадцять першій годині музикант-вартовий грав на трубі мелодію пісні «Коли ранні встають зорі» на слова поета Францішека Карпінського.

У 1940-х роках у приміщенні ратуші знаходився штаб полку внутрішніх військ СРСР, а в період 1954–1990 рр. – Коломийське медичне училище та інші установи.

Дуже важливою пам’яткою регіону, та що там регіону, усієї держави, вважається Національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського. Це – перший у Західній Україні музей української культури та мистецтва, заснований у 1926 році. Знаходиться в центрі міста.

Після приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР (1939) музей отримав статус державної установи. Відомо, що під час Другої світової війни його пограбували. Музейний заклад у Коломиї відновив свою діяльність у 1944 році.

А вже 1945 року його перейменували на Коломийський музей народної творчості Гуцульщини, згодом – на Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини, що змінило його широкопрофільний регіональний характер на суто художній.

У цей час (перші повоєнні роки) музейні фонди налічували понад 5 тисяч зразків народної творчості, у бібліотеці зберігалися цінні видання та документальні пам'ятки.

У Коломиї знаходиться єдиний у світі музей Писанки. 26 жовтня 1987 року в приміщенні недієвої Благовіщенської церкви відкрили першу виставку писанок. Нова сторінка історії музею продовжилася зі спорудженням цікавої будівлі, що спроєктував архітектор Ігор Шуман.

Урочисте відкриття відбулося 23 вересня 2000 року під час 10-го Міжнародного гуцульського фестивалю. Нині тут є найбільша у світі колекція творів писанкового розпису – близько 12 тисяч писанок, представлених більшістю областей нашої держави, а також різних країн світу: Польщі, Чехії, Франції, Канади, США, Індії тощо. При музеї діє школа писанкарства. На його базі проводиться Всеукраїнський мистецький фестиваль «Писанка».

При в’їзді до Коломиї можна побачити старовинний дерев’яний храм Благовіщення Пресвятої Діви Марії – найдавнішу церкву Галичини, датою заснування якої вважають далекий 1587 рік. Раніше поряд зі святинею діяли монастир та бібліотека, а в 1845 році її знову перебудували: видовжили бокові рамена та зменшили купол.

Іконостас у стилі бароко розписав у 1876 році відомий український маляр Теофіл Копистинський. У недієвому храмі з 1987 року розміщувався Коломийський музей писанкового розпису. Нещодавно святиню вкотре відреставровано.

У Коломиї за проєктом відомого архітектора Б. Меретина в 1775 році в місті збудували римо-католицький костел Діви Марії. Храм звели в стилі бароко, прикрасивши його пишним архітектурним і скульптурним декором. Після пожежі 1830 року парафіяльний костел відбудували, змінивши його зовнішній вигляд та інтер’єр.

Саме тут зберігався чудотворний образ Пресвятої Діви Марії, або Коломийської Божої Матері. Проте, щоб зберегти святиню, її вивезли до Польщі.

У повоєнні роки атеїстична радянська влада розмістила в колишньому костелі магазин дитячих іграшок. З відновленням української державності пошкоджений храм передали у власність греко-католицькій парафії святого священномученика Йосафата Кунцевича.

Косівський район

Прекрасна Косівщина радо запрошує на свої землі всіх поціновувачів первозданної природи в поєднанні з архітектурними й історичними пам’ятками.

Традиційно розповідь про район варто розпочати з районного центру. Косів увійшов до першої вісімки міст України за кількістю зелених насаджень на душу населення (65,2 квадратних метра на одного мешканця – при міжнародній нормі не менше 20 квадратних метрів). І це не може не радувати.

Курортна зона Косів розвивалася з кінця ХІХ століття, оскільки має унікальну природу та клімат. У межах населеного пункту є два водоспади – Гук-1 та Гук-2, що знаходяться по дорозі на Верховину біля турбази «Байка». Вулиця, що прямує вздовж них, так і називається – Над Гуком. У санаторії «Косів» можна відвідати дендропарк із рідкісними рослинами.

З дерев’яної архітектури збереглася Василівська церква з дзвіницею 1895 року. Крім того, у селі Космач Косівського району навесні 2007 року відбувся фестиваль «Етноеволюція. Великдень у Космачі».

Гості побачили виступи вокальних, хореографічних, театральних колективів. Усі, хто бажає, могли взяти участь у майстер-класах із писанкарства, гончарства, гри на трембіті тощо. У селі розгорнулася виставка-ярмарок виробів народного мистецтва.

У Косові на горі Михалкова є два бугельні витяги. Перший – завдовжки 1000 метрів із перепадом висот 250 метрів і пропускною здатністю 600 осіб на годину містить 5 трас: дві – швидкісного спуску (1200 м), траси спеціального слалому (500 м), слалому-гіганту (1000 м) та трасу штучного покриву. Цей витяг введено в експлуатацію в 1971 році, на його базі працює Косівська гірськолижна дитячо-юнацька спортивна школа.

Косів, як гірськолижний курорт, ще малопопулярний. Однак, ще в ХІХ столітті в місті курортна зона була більш розвинутою, ніж на Яремчанщині. Тут катаються місцеві жителі та люди, які приїжджають сюди з різних особистих міркувань: найкращий в Україні сувенірний ринок, особливі Карпати з мішаними хвойно-листяними лісами, особливий колорит дерев’яної архітектури та закоханість у місцеву гуцульську атмосферу.

Також Косів підходить для людей, які прагнуть урізноманітнити враження від перебування в Яремчанському регіоні, а також для тих, у кого за станом здоров’я погані відчуття від високогірного клімату (тут гори нижчі, ніж на Яремчанщині).

Місто ще відоме завдяки своєму ринку, адже тут можна купити все: від худоби до сувенірів. Зокрема, відвідуючи сувенірний ринок, можна придбати ексклюзивні роботи гуцульських майстрів, причому ціна буде в декілька разів нижчою, ніж на сувенірних ринках Яремче.

У районі практично в кожному селі є дерев’яні храми, споруджені переважно в ХІХ столітті:

• с. Бабин (Вознесенська церква та дзвіниця, 1896 рік);
• с. Брустурів (Вознесенська церква та дзвіниця, 1785 рік);
• с. Великий Рожин (Дмитрівська церква та дзвіниця, 1895 рік);
• с. Вербовець (Благовіщенська церква та дзвіниця, 1850 рік);
• с. Город (Стефанівська церква та дзвіниця, 1866 рік);
• с. Космач (Петропавлівська церква та дзвіниця, 1904–1905 роки);
• с. Люча (Вознесенська церква та дзвіниця, 1844 рік);

Також оригінальними є сучасні дерев’яні хати, оскільки гуцули люблять прикрашати їх різьбою, картинами, блискучими візерунками із дзеркалець та металу. У місті Косів та селі Кваси Рахівського району Закарпатської області у вересні 2007 року відбувся фестиваль із кінного туризму, у програму якого ввійшли тренувальні заняття з верхової їзди, прогулянки верхи з інструктором, комплекс екскурсійних заходів (переїзд до села Кваси, відвідання колиби-музею та Центру Європи в селі Ділове Рахівського району, відпочинок на етнорок-фестивалі «Європа-центр»), розважальні конкурси і святкові заходи. Організатори планують проводити фестиваль щороку.

У Косівському районі, біля села Космач, знаходиться багато маловідомих, однак досить красивих скель: у самому Космачі, Терношорське, на горі Лисина Космацька, Терношорське (біля села Терношори), гора Лисина Космацька (біля села Завоєли) та багато інших.

На жаль, ще ґрунтовно не досліджували ці пам’ятки, не кажучи вже про організацію екскурсій для туристів. Ці чудові природні скелі-останці знаходяться в екологічно чистій та малолюдній місцевості, тому, напевно, зацікавлять любителів активного відпочинку.

Національний парк «Гуцульщина», розташований у межах Косівського району, охоплює територію площею 32 271 гектара, протяжність якої з північного заходу на південний схід – близько 29 кілометрів, а з північного сходу на південний захід – 20 кілометрів.

Серед цікавих природних пам’яток у районі потрібно виділити скелю Сокільського – стрімку стіну заввишки 100 метрів, що нависає над дорогою. Це – палеогенове відшарування порід, утворене 25 мільйонів років по тому. Скеля має прекрасний вигляд і її потрібно побачити на власні очі, адже ця пам’ятка дійсно варта уваги.

Великий вплив на формування й виникнення різних цікавих місць має сама природа. Хотілося б звернути увагу саме на річку Черемош, що, омиваючи уламки скелі, має тут стрімку течію. Сюди впадає потік Сикавка, утворюючи водоспад, над яким знаходиться пам’ятник Т. Шевченку.

Біля водоспаду – підйом на 15-тикілометровий завдовжки хребет Сокільський, на котрому неглибокі сідловини чергуються з копулястими вершинами, а мішані ліси змінюються розлогими луками. Найчастіше зустрічаються смереково-букові ліси, але трапляються й березові та яворові гаї. Найбільшу цінність на Сокільському становлять піщані скелі-останці (більше 20-и) заввишки понад 40 м. Своїми цікавими незвичайними формами вони нерідко нагадують звірів.

У Косівському районі треба відвідати село Кути з гуртовим сувенірним ринком, де найнижчі ціни. Тут варто купувати ексклюзивні речі ручної роботи.

У селищі збереглася греко-католицька церква 1833 року, вірменська церква початку ХІХ століття, римо-католицький костел кінця ХІХ століття. У селі Старі Кути є Преображенська церква та дзвіниця 1868 року. Самі Кути вперше згадуються в 1448 році, тоді вони знаходилися на кордоні між Польщею та Молдавією, що сприяло зростанню містечка. У 1715 році поселення отримало право міського самоврядування.

Населення містечка в 1786 році становило 2800 мешканців, у 1912 році – 8000, наразі – близько 4000. В околицях Кут знаходиться дубово-смереково-буковий резерват площею у п’ять гектарів, де збереглася рідкісна суміш скельного дуба, бука та смереки.

Самобутній центр гуцульського мистецтва – село Яворів – розкинулося поміж вершинами крутих схилів Українських Карпат, поблизу Косова. Велика кількість деревини різних порід зумовила своєрідну культуру гуцулів у цілому та яворівчан зокрема. Це виявилося в архітектурі, господарських та побутових речах, декоративно-ужиткових виробах, котрі гуцули декорували магічними солярними знаками та оберегами.

Орнаментальне гуцульське різьблення – це окрема сторінка української образотворчості, де можна простежити розвиток тих чи інших предметів від найпримітивнішого до найскладнішого типу.

Найвизначнішими різьбярами другої половини XIX століття були Юрій Шкрібляк та його сини Юрій, Микола і Федір. Їхні вироби відомі далеко за межами України. Родинну традицію продовжили онуки Юрія Шкрібляка – Юрій та Семен Корпанюки.

Неповторною є яворівська вишивка з яскравими кольоровими контрастами, кожна деталь якої виконується місцевими майстрами з глибоким знанням традицій. Село відоме Міжнародним фестивалем етнічної музики та лендарту, що включає багато концертів та інших заходів, де проводяться майстер-класи, на яких усіх, хто бажає, навчають народним танцям, різним ремеслам та кулінарному мистецтву.

Також працює кінозал, як правило, у Народному домі, де демонструються документальні стрічки на етнографічну й екологічну тематики не лише українських, а й зарубіжних кінематографістів. На фестивалі проводиться своєрідна екостежина, де природні та мистецькі об’єкти «нанизані» на один маршрут. Мистецька виставка поєднує природне з рукотворним, бо розміщується в буковому лісі, на галявині, на березі гірської річки.

Заповідні урочища. «Лебедин». Площа 44,5 га, с. Шешори. Рідкісне озеро глибиною до 11 м розташоване серед лісів і лук на висоті 650 м.н.р.м. «Гаївка». Площа –13 га. Космацьке лісництво. Насадження ялиці білої і смереки віком 100 років.

«Хоминське». Площа – 8,5 га. Букове насадження віком 100 років. «Ділок». Площа – 1,9 га. Насадження дуба червоного віком 50 років. «Уторопи». Площа – 6 га. Цінне лісове насадження сосни звичайної з домішкою смереки та ялиці віком 105 років.

Дендропарк ім. А. Тарнавського. Площа – 4 га, с. Смодне. Унікальне колекція дерев та чагарників (729 екземплярів 44 видів рослин), зібраних з усього світу доктором А. Тарнавським у минулому столітті. Дендропарк «Дендрарій». Площа – 1,4 га. Яблунівське лісництво. У колекції насаджень – близько 70-и видів інтродукованих дерев.

Гідрологічні заказники місцевого значення. «Ріка Пістинька». Мальовничі водоспади: шешорські гуки, шепітський великий гук, космацькі греготи. Пістинська соляна криниця. «Ріка Рибниця». Мальовничі водоспади: Косівський Гук, Яворівський Гук.

Надвірнянський район

Надвірнянський район поєднав всі відомі пам’ятки. Місце, де можна насолодитися первозданною природою Карпат. Регіон пишається величезною кількістю водоспадів (їх тут найбільше в регіоні), а також старовинними храмами, цікавими й своєрідними музеями та єврейськими кладовищами.

Розпочнемо нашу, так звану, подорож із природних пам'яток Надвірнянщини. Головний скарб – Карпати. Саме тут розкинулися прекрасні гіськолижні курорти, відомі на всю Україну. Насамперед це Буковель – найпопулярніший і найбільший гірськолижний український курорт із прекрасно розвиненою інфраструктурою.

Розважитися тут можуть як початківці в гірськолижному спорті, так і професіонали. Адже в Буковелі є траси на будь-який смак. Крім того, є тут і маса інших розваг. Завдяки численним підйомникам можна оглянути прекрасну панораму навколишніх гір. На території Буковелі є 7 власних готелей, що радо запрошують відвідувачів будь-якого віку.

Якщо говорити про водоспади, то тут їх значна кількість. Водоспад Пробій, що в місті Яремче, цікавий тим, що до нього легко дістатися. Тут напрочуд гарно поєдналася природа та люди, адже знаходиться він недалеко від міста.

Місцеві розповідають, що раніше водоспад був значно вищим, але його підірвали для того, щоб місцеві могли сплавляти човни по річці. Пробій вважається одним із найкрасивіших водоспадів в Україні.

Як відомо, у Карпатах є дуже багато пам’яток, названих на честь ватажка опришків Олекси Довбуша. Так, біля міста Яремча є цікава місцина під назвою «Стежка Довбуша», призначена для туристів, які шукають нескладний пішохідний маршрут. Заблукати тут неможливо.

Та цікавим є той факт, що стежка утворює так зване кільце й, прямуючи нею, можна потрапити до вищезгаданого водоспаду Пробій, а також на сувенірний базарчик Яремчі, де можна придбати різноманітні вироби місцевих майстрів та познайомитися з культурою краю ближче.

Крім того, на маршруті можна оглянути урочище Дрібка. Також на всій території урочища залягають поклади каменю (ямненського пісковику); є кам'яні композиції скульптора Дарія Грабаря, присвячені звільненню галицьких селян від кріпацтва в 1848 р. та опришкам, які діяли в Карпатах у XVIII–XIX ст., пам'ятка природи Скелі Довбуша. Краєвид – на каньйон річки Прут та присілок Ямна – місця зростання реліктової сосни заввишки 60–70 м.

Також на маршруті можна натрапити на ще одну цікаву пам’ятку – камінь Довбуша, про котрий існує дуже багато переказів. Наприклад, розповідають, що Олекса Довбуш мав велику силу. І щоб довести панам, яких тримав у страху, що жарти з ним погані, він відірвав величезну кам'яну брилу й кинув її в супротивника (його недругами були польські шляхтичі).

Інша легенда свідчить, що на цьому камені є портрет Довбуша. Однак ви можете скільки завгодно обходити камінь, однак не побачите його. А щоб нарешті взріти портрет, брилу доведеться перевернути.

Незвичайної краси міст з’єднує два береги ріки Прут. У Ворохті розміщений австрійський міст, що є справжнім музеєм просто неба, звідки відкривається прекрасний краєвид. А збудований він завдяки уряду Австро-Угорської імперії, у планах якої було об’єднати Адріатичне море з Чорним за допомогою залізниці. Міст було зведено в 1895-му протягом року. У 2011-му його розписали муралами.

Наразі міст не використовується за призначенням, і для його збереження було зведено інший залізничний міст. А споруда у Ворохті – суто пішохідна – одна з найкрасивіших аркових у Європі. Крім того, завдовжки міст – цілих 200 метрів.

Яремче (Яремча) – місцевість, багата на пам’ятки. Про ще одну прекрасну пам’ятку природи хотілося б розповісти окремо. Є тут мальовнича скеля з цікавою назвою Слон, утворена завдяки виходу флішевих порід на схилі гори Маковиця.

Природне явище нагадує силует слона, тому й така назва. Поблизу скелі дуже добре розвинена інфраструктура, де можна відвідати затишні кафе та бази відпочинку різної цінової категорії. Крім того, скеля Слон – прекрасне місце для того, щоб насолодитися природою, адже тут розташована маса озер та місць для перепочинку.

Варто приділити увагу і ще одній перлині краю. Це – прекрасний однокаскадний водоспад Дівочі сльози, розташований в Яремче. Тут, в оточенні унікальної флори і фауни, є можливість чудово відпочити і насититися казковою Карпатською природою.

Карпатські вмільці-теслі звели її всього за півтора місяці, використавши деревокаркасну технологію. Планували облаштувати тут невеликий готельчик або кафе, тож, із міркувань комфорту, всі меблі розташовані стандартно. Це дуже популярне місце серед туристів. Крім будиночка-перевертня, поруч знаходиться великий ринок сувенірів і місцевих унікальних продуктів – усіляких трав, чаїв, медів, корінців, грибів і напоїв.

На схилах Горган у 60-х роках заснований високогірний парк, де висаджено понад 200 видів місцевих порід й екзотичних дерев і чагарників. На території знаходиться високогірне мінеральне джерело, що містить сірководень.

Це – єдиний парк, площа якого простягається на 124 гектари з північного заходу на південний схід на висоті від 900 до 1300 метрів над рівнем моря. Наразі це єдиний парк в Україні, розташований на такій висоті.

Окрім прекрасної природи, Надвірнянщина радо відкриває і свою музейну спадщину. У селі Білі Ослави в 1996 році було створено музей Марії Підгірянки, що розмістився поруч із Материнською церквою в резиденції священника, котра є пам’яткою дерев’яної архітектури національного значення. Експозиція становить 850 експонатів, частина з яких – особисті речі поетеси та її твори.

У Яремче було створено унікальний парк-музей «Карпати в мініатюрі», що детально відображає архітектурні пам’ятки й об’єкти культурного надбання Карпат. Парк-музей став новою визначною туристичною пам'яткою й водночас майданчиком для нестандартного вивчення географії та історії Карпатського краю, а також сумісним проєктом громадської організації «Центр ділових та соціальних ініціатив» і Карпатського національного парку. Зусиллями цих двох організацій проект реалізовано у 2015 році. Розмістили парк-музей в урочищі Жонка, що знаходиться на території Карпатського НПП.

Мета проєкту – сприяння екологічному туризму в регіоні і створення нової туристичної пам’ятки, що урізноманітнює послуги й доповнює цікаве дозвілля гостей, які відвідують курортне містечко.

Наразі експозиція парку-музею «Карпати в мініатюрі» налічує близько 18-и об’єктів, серед яких – точно відтворені моделі церков і монастирів; відомі пам'ятки краю; копії популярних дерев’яних споруд, наприклад, ресторан «Гуцульщина»; водоспад Пробій на річці Прут;

єдина дієва в Карпатах міні-залізниця з копіями легендарних кам'яних мостів у Ворохті; станції в Татарові і тунелю. Згідно з інформацією організаторів, парк-музей «Карпати в мініатюрі» буде вдосконалюватися: збільшуватиметься кількість музейних об'єктів.

Ще одне унікальне, надзвичайно мальовниче місце в регіоні, оповите низкою різноманітних легенд та переказів, – це Поляна кохання, що дарує душевний спокій та рівновагу. Води, насичені сірководнем, тут цілющі попри те, що специфічні за смаком та запахом.

Поляна має форму серця, саме тому часто припускають, що звідти й походить її назва. Але, за переказами, місцева красуня Ксеня без пам'яті закохалася в хлопця й віддалася йому, однак той зрадив її й одружився з іншою.

Серце дівчини не витримало такого болю, вона кинулася зі скелі, що на березі Пруту саме в цьому місці, та розбилася на смерть. Звідси – назва цієї мальовничої галявини, щоб усі пам'ятали сумну історію нерозділеного кохання красивої дівчини.

Серед стародавніх пам’яток архітектури, що знаходяться в Надвірнянському районі, варто згадати і прекрасні храми. Так, у Надвірні, ще в 1599 році розпочалися роботи над зведенням римо-католицького костелу Святої Трійці.

У 1609-му роботи були завершені. Це – найстаріша культова будівля в місті. У 1713 році храм перебудували, але нинішнього вигляду костел набув у 1937 році. Пізніше, у 40-х роках минулого століття, святиню на багато років закрили.

Для прихожан її відчинили аж у жовтні 1991 року. У цей час костел отримав назву Успення Пресвятої Богородиці. Перед будівлею у 2009 році з нагоди відзначення 400-річчя римо-католицької парафії костелу споруджено пам’ятник Папі Римському Іванові Павлу ІІ.

Найвизначнішою спорудою селища Делятин Надвірнянського району є римо-католицький храм святого Франциска. Вважається, що імператор Франциск, тодішній правитель Австрії, особисто заклав кілька каменів і насипав золоті монети в кути будівлі. Завершення будівництва датується 1882 роком.

До 1945 року костел був дієвим і не закривався під час військових дій. Пізніше приміщення храму слугувало військовим складом, а потім, у 1970-х роках, тут розміщувався цех лісокомбінату. Будучи без особливого нагляду, пам`ятка занепала. Ідея привести в порядок зруйнований костел і зробити в ньому музей належить ученому В. Клапчуку, завдяки зусиллям якого святиня набула статусу пам`ятки архітектури.

З 1992 року костел Святого Франциска належить римо-католицькій громаді Делятина. Багато років він років був зачинений, лише в дев’яностих минулого століття ожив. Храм визнано пам’яткою архітектури.

Історія Пнівського замку розпочалася з сивої давнини. Завершення його будівництва датується XVI століттям. Згідно з історією замку, його збудував рід польського походження Куропатвів, який отримав право на землі під забудову за відданість польській короні.

Фортецю неодноразово перебудовували. Первинного вигляду споруди Пнівського замку не залишилося, оскільки лише в XVII столітті вона набула остаточної форми. Щоб збудувати фортецю, майстри добре продумали: для міцнішого та надійнішого укріплення будівельним матеріалом слугувала цегла товщиною до півтора метра, а точніше – великі тесані брили гірського сірого каменю.

Розташування, форма та додаткові укріплення надавали ще більшої непідступності Пнівському замку. Фортеця пережила непросту військову історію, часто перебудовувалася, змінювала господарів, піддавалася різним погодним умовам. Усе це негативно позначилося на укріпленні Пінківського замку, що поступово занепадав.

Незважаючи на всі історичні негаразди, Пнівський замок таки дійшов до сьогодні. Сучасний стан фортеці пошкоджений, проте майже незрушними збереглися декілька частин споруди. Окрім своєї міці та непідступності, Пнівський замок також славився підземною системою приміщень, що наразі майже не зазнали шкоди. Велика кількість підземних ходів також помітно підсилювала обороноздатність фортеці.

Проте, окрім військових історій, Пнівський замок приховує немало й містичних. Розповідають, що в розвалинах стародавньої фортеці живуть привиди. Однією з дивин замку є привиди-сторожі – дивні істоти, що кілька років по тому помітили будівельники під час розкопок. Згідно з легендами, у споруді знаходилася одна потаємна кімната, що не була позначена на жодній схемі.

У ній охоронці замку влаштовували мученицькі допити сумнівних осіб. І, мовляв, наразі тих жорстоких людей мучить совість, що досі не дає їхнім душам спокою. Ще одна легенда розповідає, що між руїнами Пнівського замку можна знайти скарби. Кажуть, кілька років по тому група молодих хлопців гуляла територією фортеці і неждано-негадано знайшла чимало срібних та бронзових монет.

Пнівський замок – загадкова споруда, що дивує своєю величчю та міццю. І хоч від первісної її форми зашилися величні розвалини, будівля все одно приваблює своєю містичністю та зберігає в стінах справжній дух історії Прикарпаття.

У районному центрі збереглося єврейстке кладовище. Колись воно поділялося на нове та старе. Вік старого – понад 300 років. Саме тут відбулися поховання вбитих під час повстань Северина Наливайка та Богдана Хмельницького. На жидівському цвинтарі налічувалося від 500-т до 1000-і поховань.

Зрештою, не всі єврейські родини мали можливість установити на могилах рідних людей пам’ятник. Бідняків могли ховати в загальних могилах без установлення камінного знаку. Одне з найдавніших поховань датоване 1649 роком, останнє – 1941-м. Цвинтар залишався дієвим до початку Другої світової війни.

Продовжую тему єврейських поховань. Варто згадати і про одне з найбільших кладовищ у Європі, розташованому в Делятині. Однак цвинтар не доглянутий, могили позаростали деревами і травами. Кілька років по тому його обнесли високим муром, установили табличку на івриті.

З початком ХХ століття в містечку проживало понад дві тисячі євреїв, діяла єврейська школа. Під час каральних акцій 1941–1943 років у Делятині було розстріляно понад дві тисячі осіб, здебільшого євреїв. Цим можна пояснити масштаби захоронень населення єврейської національності.

У містечку Надвірна уваги заслуговує так званий будинок із химерами. Така назва виникла через зовнішній вигляд споруди. Особняк Николайчука розмістився на ділянці між двома вулицями поблизу центру Надвірної. Вхід до приміщення розташований на вулиці Мазепи.

У правому крилі будинку на фасаді у ніші розміщено оберіг дому – коронована маска з демонічними рисами обличчя та іклами. Досконало пророблені риси, контрастні прийоми вирішення пластики волосся й бороди, гармонійне обрамлення з кедрових гілок свідчать про високий професійний рівень скульптора.

Власником споруди був Микола Николайчук, адвокат, поручник УГА, громадсько-політичний діяч. Наразі фасад будівлі, що є перлиною архітектурно-мистецької спадщини Західної України, потребує ремонту.

Не всі знають, що в Надвірній є трампліни, де в екологічно чистих умовах навчаються й тренуються спортсмени. Деякий час цей об’єкт був гордістю міста – один з трьох трамплінів в Україні після Ворохти та Славського.

Наразі в державі налічується 14 навчально-тренувальних трамплінів. На жаль, багато з них потребують реконструкції. Відновлення цього об’єкту сприяло б пожвавленню спортивного життя в районі, проте наразі про це не йдеться. Скоріше навпаки – місцеві олігархи поклали око на рекреаційну землю, і функціонування об’єкту перебуває під загрозою знищення.

Рогатинський район

Рогатинський район – батьківщина Насті Лісовської, дружини султана Сулеймана Пишного. Крім того, у регіоні є багато сакральних пам’яток. Рогатин – районний центр, що виник на місці поселення слов’янських племен.

Тут були знайдені предмети доби палеоліту та бронзи. Походження назви міста пояснюється легендою про те, як дружина князя Ярослава Осмомисла, заблукавши в лісі, зустріла оленя, який і допоміг княгині вийти звідси. На тому місці був заснований Рогатин (назва, звичайно, від слова «рогач», тобто «олень»).

Перша письмова згадка про місто датується 1184 роком, коли поселення входило до Галицько-Волинського князівства. У 1366 році Рогатин згадується як фортеця. У 1415-му місто отримує магдебурзьке право і стає ремісничо-торговим центром. Пізніше, у 1535 році, польський король Сигізмунд підтверджує привілеї Рогатина і надає йому герб із зображенням оленячого рогу та літери «R».

Про багате історичне минуле Рогатинщини свідчить велика кількість архітектурних пам’яток, серед яких 20 – національного значення та 52 – місцевого.

Восени 1999 року в Рогатині на центральній площі встановили пам’ятник Роксолані – улюбленій дружині султана Сулеймана І Пишного. Правда, монумент увіковічнив радше невільницю Настю, а не султаншу Роксолану. Вважається, що саме з цього галицького містечка після татарського набігу потрапила в ясир малолітня донька тутешнього священника Настя Лісовська, яка після одруження з турецьким султаном стала відома в Османській імперії як Хуррем Султан (Весела Султанша).

Роксолана залишила по собі яскравий слід в історії Османської імперії, вона була справжньою співправителькою султана. На її честь у Стамбулi названа велика міська дільниця, на якій дотепер стоять збудовані за наказом Роксолани мечеть, притулок для вбогих та лiкарня.

Зрештою, жодна iнша жiнка в Османськiй iмперiї не удостоїлася бути похованою в окремому мавзолеї, що й дотепер височіє в Стамбулi поруч iз мавзолеєм Сулеймана Пишного. Правда, вiдвiдини мiсця, де покояться останки Роксолани, для європейців, кажуть, чомусь забороненi.

У Рогатині знаходиться об’єкт світової спадщини ЮНЕСКО – Церква Зішестя Святого Духа – один із найстаріших дерев’яних храмів в Україні. Святиня належить до музейних пам’яток дерев’яної архітектури й живопису ХVІ–ХІХ ст. Іконостас церкви, збережений донині, вважається одним із трьох найстаріших в Україні.

Кажуть, що саме в цьому храмі правив батько Роксолани – рогатинський священник Гаврило Лісовський. І з цієї святині молоду попівну й викрали татари.

Початок будівництва храму датують ХVІ століттям. Офіційною датою зведення вважається 1598 рік. На той час при церкві діяло перше в Україні церковне братство, завдяки зусиллям якого було зібрано кошти, за які в 1650 році створили ренесансно-бароковий іконостас – унікальну та найстарішу пам’ятку, збережену донині.

У самому серці Рогатина знаходиться прекрасний костел. Коли точно відбулося його зведення, достименно невідомо. Проте існує дві версії: перша – католицької церкви – датується 1538 роком; друга – 1666-м.

За свою історію храм зазнав руйнувань і неодноразово реставрувався. Перше значне реконструювання відбулося в 1866 році. Під час оновлень святиня змінилася за архітектурною формою. Наступні значні реставраційні роботи відбувалися в 1935 році.

Споруда була пошкоджена за часів Другої світової війни. Республіканський інститут історії архітектури почав використовувати приміщення костелу для потреб краєзнавчого музею, а в 1991 році храм повернули Римсько-католицькій церкві. Згодом костел освятив єпископ М. Трофим’як. Наразі споруда зберігає багатовікову історію та виступає в ролі духовної святині.

Про те, що костел у минулому виконував оборонну функцію, свідчать бійниці на високій дзвіниці. Колись служби в ньому проводилися під органну музику.

Недалеко від площі Роксолани, у будинку Миколи Угрина-Безгрішного, відомого прозаїка, поета, драматурга, видавця, фотографа, педагога, діє музей-садиба, який був відновлений 20 червня 2001 року.

Наприкінці 2007 року профіль музею-садиби було змінено з краєзнавчо-історичного на художньо-краєзнавчий.

В експозиції наявні матеріали, завдяки яким можна дізнатися про життя й творчість Миколи Угрина -Безгрішного, одного з небагатьох західноукраїнських інтелігентів, який виборював українську державність пером та гвинтівкою, а також архітектора Романа Грицая, художників Юліана Панькевича, Володимира Баляса та Едварда Козака.

Зокрема, у музеї представлені живопис і графіка, а також документи й фотоматеріали з життя художників, ескізи обкладинок, книги з ілюстраціями, проспекти виставок. Музейна експозиція включає також зразки народного мистецтва, етнографії й побуту Рогатинського Опілля. Є відділ, присвячений Насті Лісовській-Роксолані.

У невеличкому селі Приозер’я знаходиться незвичайної краси будівля – садиба Реїв, що складалася з в’їзних воріт, палацу, зерносховища й конюшні. Звичайно, що й тут не обійшлося без магнатів Потоцьких, власників обширних угідь на Західній Україні. Людвік Рей, ім’я якого зберігає палац, був представником однієї з гілок цього польського роду.

Шляхтич на поганий фінансовий стан не нарікав, мав будинок у Парижі, а влітку полюбляв навідуватися до родинних пенатів на Рогатинщині. За часів війни, 1939 року, Рею вдалося емігрувати до Франції.

За радянської влади з замкоподібної споруди знущалися, як могли: тут був колгоспний свинарник, пізніше – божевільня, а в 1955 році в палаці оселилися студенти Рогатинського зооветеринарного комплексу. За часів незалежності садибу передали УПЦ КП. До серпня 2004 року в ній діяв жіночий монастир, пізніше в будинку поволі йшла «реконструкція».

Наразі маєток знаходиться в занедбаному стані.

Рожнятівський район

Прекрасний район, що поєднав у собі різні види ландшафтів: і гори, і рівнини. Крім того, регіон – найбільший за площею в області, тому ми сміливо можемо стверджувати, що тут є, на що подивитися.

Між селами Лази та Гриньків в урочищі Ангелів знаходиться цікава пам’ятка старовинної культури виробництва ХІХ ст., що відносно добре збереглася донині, – єдина в Україні доменна піч, збудована в 1810 році за сприянням греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича, звідки й походить назва поселення Ангелів. Кам’яні стіни печі місцями сягають понад 3 метри. Отвір, через який лився чавун, – зі зріст людини. Враховуючи унікальність та історичну цінність споруди, її зобразили на гербі району.

У місті Рожнятів у далекому ХV столітті збудували й чудово укріпили замок. Споруда мала дві бійниці та стільки ж підземних ходів, що вели до лісу в урочище Батурин і до Василіанського монастиря, оточеного глибоким ровом із водою. Будівництво святині пов’язують з іменем графа Станіслава Скарбка (1780–1848 рр.) – відомого землевласника й мецената, засновника театру у Львові (наразі – будинок театру імені Марії Заньковецької).

З початком ХХ ст. у замку-палаці Скарбка знаходилися повітовий суд і поліція. Нині тут розміщується райвідділ внутрішніх справ із помітними готичними обрисами замкових вікон, але без вежі. Тепер ця споруда мало нагадує замок. Про те, що тут колись стояло могутнє укріплення, свідчать метрові стіни палацу та вбудована вежа. Окрім того, зберігся вал, залишки рову, кам’яні укріплення й частини замкового парку.

Біля Осмолоди, в урочищі Підлюте, міститься резиденція митрополита Андрія Шептицького з цілющими мінеральними джерелами. Ця пам’ятка має багату історію. Оскільки ліси довкола віддавна належали греко-католицькій церкві, сюди в 1809 році переїхав митрополит Антін Ангелович.

У середині ХІХ ст. митрополит М. Левицький у Підлютому успішно лікувався від ревматизму, після цього спорудив тут «Кардинальські палати». Надалі практично всі митрополити брали участь у благоустрої території, а митрополит Андрій Шептицький спорудив тут нові «Кедрові палати». У 1930-ті роки біля численних мінеральних джерел збудували купелі, де могли оздоровлюватися не тільки служителі церкви, а й усі охочі.

У надзвичайно мальовничій місцині ще до початку Другої світової війни Андрій Шептицький заснував один із найстаріших монастирів області – Святоандріївський скит, що в 1944 році припинив свою діяльність.

І лише з початком 90-х років монахи-студити почали відновлювати зруйнований скит. Сьогодні тут збудовано й освячено величний храм та кілька споруд.

Ще одна цікава пам’ятка району – геологічне утворення заввишки 30 метрів, котре, на думку істориків, слугувало капищем стародавніх християн. Місце, що знаходиться в лісовому масиві, приблизно на однаковій відстані від трьох населених пунктів – сіл Князівське, Підлісся і Дуба, – іменують Павловським каменем.

Про його унікальність свідчить той факт, що чеські будівельники змінили напрямок при будівництві магістрального газопроводу Уренгой-Помари-Ужгород, щоб зберегти дивовижну скелю.

На горі Чуриків, що знаходиться в селі Закерничне, розташований монастир, історія котрого веде в далекі часи, за яких на ці землі нападали турки. Відомо, що вже існуючий монастир був повністю знищений, а наразі зводять нову святиню. Цікавим є той факт, що монастир будується виключно на пожерви вірян.

Снятинський район

Де як не в краї прекрасних працьовитих людей та неймовірної природи мали б народитися талановиті люди, як-от Василь Стефаник чи Василь Касіян? Виходцями Снятинського району є аж 5 лауреатів Шевченківської премії в різних галузях.

Це такі відомі постаті, як художник Василь Касіян, прозаїк Ярема Гоян, композитор і педагог Анна Гаврилець, фотограф Василь Пилип’юк, графік-ілюстратор Іван Остафійчук. Крім того, тут можна знайти пам’ятки архітектури, музеї, сакральні споруди.

Цікаво також, що на Снятинщині налічується аж 37 пам’ятників Тарасу Шевченку, що є абсолютним рекордом в Україні. Тож подивитися в регіоні, дійсно, є на що.

Особливої уваги потребує районний центр – ошатне містечко Снятин. Спокійне європейське місто виглядає типово. Складається враження, що тут просто казкові умови для життя. Так чим же все-таки цікавий Снятин? Наразі побачимо.

Передусім вирушаємо в центр міста, де на центральній площі розмістилася красива споруда-ратуша – одна з найвищих в Україні – справжня візитівка Снятина, будівництво якої розпочалося в 1861 р. і тривало майже 40 років. А міську вежу звели всього за 3 роки.

На ратуші викладено герб міста. Дуже важкі дзвони для вежі було виготовлено в Польщі. На ратуші, у кулі під флюгером, зберігся документ, де написано, що будові нічого не перешкоджало і жодна людина не постраждала. Відомо, що в будівництві вежі брали участь 11 заможних мешканців Снятина: вірмени, поляки, німці й лише четверо українців.

У ратуші також діє Музей культури і книги Покуття, що поширює інформацію з книгодрукування, творчого життя письменників регіону, репрезентує книжкові новинки, а також діяльність семи видавництв України, які очолюють вихідці зі Снятинщини.

І лише з початком 90-х років монахи-студити почали відновлювати зруйнований скит. Сьогодні тут збудовано й освячено величний храм та кілька споруд.

Як уже зазначалося вище, Снятин – батьківщина відомого художника Василя Касіяна, на честь якого у 1982 році тут відкрито художній музей. Експозиція знаходиться в п’яти кімнатах, у двох із яких відвідувачі можуть ознайомитися з творчим шляхом митця, а в інших трьох залах можна побачити графічні твори Василя Касіяна та його учнів.

Крім того, експозиція музею наповнена й особистими речами: книги художника-мистецтвознавця та книги про художника, його особиста бібліотека, рукописи і предмети, якими він користувався. У приміщенні музею зберігається велика колекція фотоматеріалів, що відображають життя і творчість Василя Касіяна.

У селищі Заболотів Снятинського району збереглася прекрасна святиня. Відомо, що перший костел у Заболотові спорудили з дерева в 1605 році на кошти (кого?). Шкода, що той храм було знищено під час турецько-татарських нападів у 1618–1621 роках.

А наступний побудували в 1669 році на кошти власника Заболотова Бакутського, який заповів своє майно місцевому костелу, а кріпаки змушені були відбувати повинності на користь храму.

Третя святиня з’явилася в 1833 році і простояла тут до початку ХХ ст., аж поки не розпочалося будівництво нової мурованої споруди, що звели в 1902 році, а освятили через сім років, у 1909-му, під титулом Пресвятої Трійці.

По закінченню Другої світової війни костел закрили, а в його будівлі влаштували склад. У 1993 році храм повернули римо-католицькій громаді Заболотова. З того часу костел поволі відновлюється, при ньому діє монастир сестер-феліціянок.

Відомо, що у ХVІІІ столітті, а точніше в 1790 році, Заболотів, у зв’язку з численним населенням євреїв вважався єврейським містом. Усе, що залишилося від колишніх господарів – це кладовище.

Село Русів відоме тим, що є батьківщиною відомого українця Василя Стефаника. Тут його дуже шанують і створили музей новеліста, приміщення якого – будинок, що колись письменник збудував сам і прожив 26 років, починаючи з 1910-го. У музеї зібрані матеріали про життя автора, крім того, тут є цікаві експонати, що дадуть уявлення про відому особистість.

У селі Устя знаходиться прекрасна пам’ятка дерев’яної архітектури ХІХ століття. Однак про існування церкви говорять записи, зроблені в середині ХVІ століття. Сакральна споруда належить до пам’яток архітектури національного значення.

Розташована, як годиться, у центрі села. Цікавим є те, що стіни оббиті не бляхою, як це є повсюди, а дерев’яною вагонкою. У якості дзвіниці використовують металевий каркас, на котрому висить один дзвін.

Тисменицький район

Як і більшість регіонів Іванофранківщини, Тисменецький район зберіг на своїх землях прекрасну культурну спадщину. Тут є багато релігійних і патріотичних пам’яток.

Що ж потрібно відвідати в цьому районі? Почнемо з районного центра – містечка Тисмениця, адже тут дійсно є місця, варті уваги туристів.

Місто Тисмениця відоме з ХІІ століття. Наприкінці ХVІІ століття воно стало одним із ремісничих центрів, де виготовляють вироби зі шкіри. Ще через 200 років багато жителів Європи мріяли роздобути тисменицьку продукцію.

За радянських часів у Тисмениці побудували фабрику з виробництва хутряних виробів. Про місто дізнався весь колишній СРСР. Шуби, виготовлені в Тисмениці, цінуються й сьогодні. У будинку, зведеному ще в 1902 році, розташований краєзнавчий музей.

Раніше в цій споруді знаходилася школа для хлопчиків. Створив й очолив музей С. В. Гаврилюк, ім’я якого було присвоєно музею в 2002 році разом зі званням народного.

З Тисмениці походять засновник Манявського скиту Йов Княгиницький, голова уряду ЗУНР Кость Левицький та засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд. Власне, у місті народився не Зигмунд, а його батько, Якоб Фрейд, який жив тут від народження – з 1815 до 1840 року.

Тут з'явилися на світ його два перші сини Емануель та Філіп, брати Зигмунда. Сам психоаналітик народився в 1856 році в місті Фрайберг (сучасний Пршибор у Чехії), куди переїхала його сім’я.

Серед пам'яток є також церква Різдва Пресвятої Богородиці, котру ще йменують Монастирською. Святиню звели в 1736 році як складову частину монастиря отців Василіян, що в 1748 році перемістили в с. Погоня. Давньою є й дзвіниця біля церкви (початок ХІХ ст.).

Храм споруджений із дерев’яних брусів і є справжнім шедевром місцевої архітектури. Створена церква в карпатському стилі. Іконостас вважають таким же древнім, як і саму святиню, і прирівнюють його до дати заснування храму. Унікальність церкви полягає і в кількості сюжетних композицій, котрих тут аж 56.

Є в районі й цікаве селище з не менш цікавою назвою – Єзупіль. Славиться воно своїми чудовими архітектурними пам’ятками. Насамперед – це костел Успіння Діви Марії, заснований у ХVІ столітті. Зведення кам’яного храму за проєктом Павла Римлянина розпочав Микола Потоцький у середині ХVІІ століття.

Костел Успіння Діви Марії мав п’ять вівтарів, головний із яких прикрашав відомий з кінця ХVІ століття чудотворний образ Матері Божої. Наразі храм, можна сказати, доглянутий і радо зустрічає прихожан у своїх стінах.

Крім пам’ятки сакрального мистецтва, в Єзуполі є ще й маєток ХІХ століття. Відомо, що архітектурна пам’ятка часто змінювала своїх власників. Палац розміщений на старому замчищі. Біля споруди розкинувся дуже красивий парк. З 1957 року й донині в палаці розташований обласний дитячий психоневрологічний санаторій. Раніше тут діяв райком компартії.

У селищі Лисець знаходиться ще один красивий костел, датований 1852 роком. А заснував його граф Р. Стадіон на місці дерев’яного храму, що існував з ХІІ ст. Костел зведений у романському стилі та має п’ять вівтарів.

Особливістю Лисецької святині було те, що в ній одночасно проводили богослужіння парафіяни латинської і вірменської релігійних християнських конфесій. Найдавнішим і найціннішим скарбом Успенського храму був чудотворний образ Пресвятої Діви Марії. У 1945 р. депортовані поляки вивезли ікону до Польщі.

За радянських часів у приміщенні костелу був кінотеатр. Наразі храм повернуто парафіянам. У костелі головною святинею довгий час була чудодійна ікона Пресвятої Діви Марії, проте в 1945 році разом із депортованими поляками її вивезли.

Цікавою та незвичною пам’яткою вважаються 4 печери завдовжки до трьох метрів, що на горі Стінка. Виникли вони приблизно за трипільського періоду. Розміщені печери в лісовому масиві.

Недалеко від села Ямниця, а саме в лісовому масиві Стінка, в урочищі Бійне, збереглися залишки скельного житла, котре ямницькі люди називають Монастирем. Саме тут знайдені сліди давніх поселень.

У селі Липівка знаходиться стара дерев’яна церква Воскресіння Христового віком понад 300 років, де в захрестії над престолом тривалий час зберігалася найцінніша пам’ятка для жителів села – чудотворна ікона «Богородиця-Одигітрія», яка тісно пов’язана з історією Свято-Троїцького монастиря в Ляцькому.

Старожили розповідають про те, що святиня дивним чином тричі поверталася на старе монастирське місце й плавала на цілющих водах джерела, а селяни знову й знову урочисто вносили її в село.

Щороку, а саме 6 липня, віряни Липівки та навколишніх сіл урочисто несуть ікону на молитву на місце її об’явлення в лісі біля старого дуба та монастирського джерела, де стояла чернеча обитель.

Тлумацький район

Любителям активного відочинку та мандрівникам, які мріють подорожувати не лише по землі, а й по воді чи небу, варто вирушати до мальовничої Тлумаччини. Край Дністровського каньйону, потаємних печер, цікавих музеїв, неординарних історичних постатей. Відомо, що в Тлумацькому районі діє до 10-и музеїв та понад 50 пам’яток архітектури.

Завдовжки каньйон – близько 250 км, що дає Дністровському каньйону місце серед найбільших каньйонів не лише України, а й Європи. На території регіону каньйон простягається на 82 км.

Найдавніші пам’ятки природи Дністровського каньйону – скелі девонського геологічного періоду (вік – 350-400 млн. років), численні водоспади, широколисті, мішані та соснові ліси, цілющі джерела. Тут можна зустріти козуль, вепрів, борсуків, зайців. Заходять навіть рисі, олені, лосі. У Дністрі водиться до 40-а видів риби.

У районі є унікальний травертиновий водоспад Дівочі сльози», утворений унаслідок природних процесів нагромадження моху. Існує легенда про походження назви, у котрій ідеться про те, що колись давно на ці землі напало військо татар, які грабували й палили села, вбивали жителів, а красивих молодих дівчат брали в полон, щоб пізніше продати їх у рабство.

Одного разу, переправляючись через Чорний ліс, татари зупинилися біля Дністра, щоб відпочити. Полонені дівчата вирішили, що краще померти на своїй землі, аніж жити в неволі. Вони непомітно вибралися на скелю та кинулися вниз. З того часу зі скали почали капати краплі води, що з часом перетворилися на невеличкий водоспад як знак великого горя та неймовірної відданості рідній землі.

У селі Долина знаходиться красива церква, зведена в 1882 році на місці древньої святині. Храм виконаний у типовому карпатському стилі.

Івано-Франківськ

Прекрасний Івано-Франківськ ще неформально називають містом контрастів, а все завдяки тому, що в ньому, як ніде, поєдналися шедеври історії архітектури з витворами сучасного мистецтва. Івано-Франківськ – найбільший обласний центр Галичини, прекрасне місто з найцікавішими місцями, що потрібно відвідати.

Як би не звучало банально, та головною окрасою є його центр, а точніше – міська ратуша – справжній символ цього населеного пункту. Відомо, що до сьогодні дійшла значно молодша, видозмінена будівля, датована 1935 роком. Нову ратушу, уже четверту, звели поляки в стилі модерн, а точніше, конструктивізму, що не характерно для споруд такого типу.

Наразі в приміщенні пам'ятки знаходиться Краєзнавчий музей, де можна ознайомитися з різними типами експозицій, як-от: нумізматична, археологічна, етнографічна, філателістична, палеонтологічна. Особливу увагу варто приділити колекції етнографічного матеріалу, де можна оглянути одяг, прикраси та предмети побуту українців із різних куточків Прикарпаття.

Якщо пройти далі тією ж вулицею, де знаходиться ратуша, то можна побачити величний Вірменський собор – пам’ятку архітектури національного значення.

Церква збудована на кошти вірменської громади в середині ХVІІІ століття. Раніше на цьому місці знаходився дерев’яний храм, у котрому зберігалася чудотворна ікона Діви Марії. Собор виконаний у стилі бароко.

Інтер’єр храму прикрашений скульптурами та фресками, створеними живописцями Яном Солецьким та Матвієм Полейовським. Наразі святиня належить православній автокефальній церкві й іменується Покровським кафедральним собором, однак у народі все ж закріпилася назва Вірменський собор.

Відомо, що раніше Івано-Франківськ був центром регіональної дирекції залізниці Австро-Угорської імперії. А пов’язано це було з тим, що місто має виграшне географічне розташування. Саме завдяки цьому в Івано-Франківську звели будівлю австрійської дирекції залізниці, головним архітектором якої був Ернст Баудіш.

Збудована споруда в еклектичному стилі. Оздобленням інтер’єру та екстер’єру займалися львів’яни Петро Герасимович, Станіслав Левандовський, Райхель і Пельц. До початку Першої світової тут перебувала дирекція залізниці, потім магістрат. А вже по закінченню війни й дотепер будівля слугує головним корпусом медичного університету.

Не менше цікавою та красивою спорудою є Кафедральний собор Воскресіння. У минулому це був єзуїтський костел, зведений на кошти дружини Йосипа Потоцького. Згодом собор довелося розібрати, зважаючи на його стан.

А в 1752 році на цьому місці будується новий храм за проєктом інженера Християна Дальке та архітектора Ю. Крашіцького. Костел спочатку був єзуїтським, однак після поділу Польщі змінюється влада – й Австро-Угорщина забороняє діяльність цього ордену.

У 1849 році храм стає греко-католицьким й іменується по-новому – собор Святого Воскресіння Христового. Церква споруджена в стилі австро-баварського бароко з елементами класицизму. Інтер’єр собору багатий і разом з тим витриманий, нема нічого зайвого, усе продумано до дрібниць. Завітайте сюди – і самі в цьому переконаєтеся.

У найстарішій будівлі Івано-Франківська знаходиться художній музей, що має статус найгарнішого в місті. Саму будівлю звели ще в ХVІІ столітті. Це – колегіальний костел Діви Марії, що пов'язують з Андрієм Потоцьким. Храм виконаний у стилі бароко з елементами ренесансу. У підземеллі костелу наявні три крипти, одна з яких слугувала місцем поховання знаменитого роду.

Та повернімося до музею, розташованого в цій стародавній будівлі. Він зберігає понад 5 тисяч експонатів. Тут можна побачити пам’ятки Галицького іконопису й барокової скульптури. Представлено роботи відомого українського скульптура Г. Пінзеля.

Також є мистецькі твори І. Труша, Ю. Панькевича, О. Кульчицької та багатьох інших. В експозиції музею наявні картини польських, німецьких, австрійських й італійських майстрів ХVІІІ–ХХ століть. Для того щоб насолодитися всією величчю мистецтва, музей просто необхідно побачити на власні очі.

Біля залишків старовинного муру Станіславського замку збудовано фортечну галерею – Бастіон, архітектори якого вдало поєднали рештки оборонної споруди з новим комплексом, що виник у 2002 році. Фортецю збудували в 1662 році на замовлення Андрія Потоцького.

Бастіон включає терасу для прогулянок та галерею, де розташовані магазини сувенірів, одягу, парфумів, а також кафе, ресторан, галерея сучасного мистецтва «Арт на Мур».

Уже стало доброю традицією щороку проводити в місті фестиваль ковальського мистецтва. Цікаво, що він проводиться, зазвичай, на День міста. Наприкінці кожного фестивалю ковалі дарують місту якусь викувану скульптуру. В Івано-Франківську їх назбиралося вже стільки, що можна проводити ними пошукові квести.

Не можна не згадати й про палац Потоцьких у місті. Збудований маєток у ХVІІ столітті й був сімейним гніздом родини Потоцьких. Палац – пам’ятка архітектури, проте занедбана. Наразі дослідники не знають, як виглядала резиденція раніше. Найбільш імовірно, що така інформація зберігається в польських або австрійських архівах.

Крім архітектурних та історичних пам’яток, місто приваблює і своїми природними красотами. Передусім – це велика кількість скверів та парків. А чого варте озеро – приваблива ділянка в центрі міста, так званий оазис!