Хмельницька область

Білогірський район (Хмельницька область)

Район із мальовничою назвою й унікальними пам’ятками, історичним минулим та чудовими пейзажами буде цікаво відвідати туристам. Тут знаходиться багато заповідних територій і можна зустріти гідрологічні заповідники «Ставищанський», «Голубі озера», заповідне урочище «Семенівське»; ботанічні пам’ятки «Вигорне», «Дзвінки»; ортологічний заказник «Денисівський»; ландшафтний заказник «Йосиповецькі краєвиди»; геологічна пам’ятка природи «Мезозой крейдяного періоду».

На території містечка Білогір’я ось уже кілька століть знаходиться споруда костелу – одна з найвідоміших будівель райцентру, зведена в 1660 році. 358 років святиня продовжує дивувати своєю монументальністю, міцністю. Довгий час вона служила тій меті, заради якої її спорудили, а саме молитвам: тут правилися служби Божі та знаходився домініканський монастир.

Відомо, що в 1868 році влада закрила костел і парафію. А згодом радянська вже влада утворює в ньому в’язницю. У наступні роки приміщення костелу й монастиря використовувалися по-різному.

У 1990 році там знаходився Будинок культури, міліція й пожежна частина.

У 2003-му костел повернули католицькій спільноті. І відтоді споруда ремонтується. Наразі костел належить до Парафії Святого Вікентія Палатті й налічує понад 40 парафіян. А також на території монастиря функціонує дитячий будинок. На щастя, на Білогірщині є небайдужі люди, які готові взяти на себе відповідальність за долю обездолених маленьких громадян. Один із них – настоятель місцевої римо-католицької парафії отець Павло Горай.

В околицях Білогір’я знаходяться оголені поклади крейди – «Білі гори» – місця білих крейдяних плям. Звідси й пішла нинішня назва населеного пункту, перша письмова згадка про який датується 1441 роком. Теперішні мешканці додають до Білогір’я ще й слово «сонячне». Звідси й назва «Сонячне Білогір’я».

Зберігся й переказ про те, як власник Ляховець (так називалося містечко до 1945 року) польський князь Юзеф-Олександр Яблонський, будував серед великого ставу замок. Протягом семи років сюди човнами возили землю полонені татари, турки, місцеві селяни, щоб насипати острів. Потім на ньому спорудили дерев’яний замок із палацом. У 1745 році замість дерев’яного у вигляді п’ятикутника звели кам’яний замок, що омивався з усіх боків водою й дістатися до нього можна було лише на човнах.

Пізніше спорудили підйомний міст, а потім – греблю й постійний міст. Цей замок звели для того, щоб уникнути небезпеки в період частих селянських повстань. Стіни його були завтовшки півтора аршина; зали, вичурно оздоблені, потопали в розкоші, золоті й багатстві. У замку розміщувався шикарний палац і тронний зал на 400 місць із картинною галереєю та бібліотекою, де власник улаштовував пишні прийоми шляхти й магнатів. Сьогодні на місці споруди – стадіон.

Однією з найбільш унікальних пам’яток історії, що збереглися донині на Білогірщині, по праву вважається Аріанська вежа, що поблизу села Тихомель. Понад чотири століття вона нагадує нащадкам, що тут колись правили заможні люди. А залишки городища та археологічні розкопки вказують на існування великого поселення в ХІ–ХІІ столітті. На згадку від вельможі Олександра Синюти тихомельцям залишалася велика кам’яна вежа, що привертає увагу всіх, хто проїжджає Ямполем у напрямку Тернопільської області. Її ще називають аріанською каплицею. За свідченням істориків, збудована приблизно на межі ХVI–ХVІІ століть.

Як і більшість пам’яток, за радянських часів цю культову споруду намагалися знищити. Та навіть найпотужніша вибухівка не змогла зрушити міцних стін. Від вибуху в помешканнях тихомельських селян пообсипалася штукатурка, повилітало скло, деякі будинки навіть дали тріщини, а каплиця залишалася неушкодженою.

Як стверджують фахівці, у Європі збереглося ще три аріанських каплиці: в Італії, Польщі та на Львівщині. Тихомельська помітно відрізняється від них своєю вишуканою архітектурою, розмірами, розписом й інтер’єром. Це ставить її на рівень унікальних світових пам’яток старовини.

У селі Денисівка розташована зведена у ХVІІІ столітті дерев’яна церква, що згоріла від необережного поводження з вогнем, а вже в 1868 році спорудили новий храм. Відомо, що в 1879-му на кошти місцевого священника та парафіян придбали церковний дзвін вагою 21,5 пуда (майже 344 кг). Він коштував 470 карбованців. Церква діяла до 1960 p., потім була закрита й лише в 1999 р. відновила роботу в тому ж приміщенні.

Поблизу села Данилівка височить гора, що в народі називають «Зеленою». З уст в уста передається легенда про її походження. Було це дуже давно. Жила в селі вродлива, чарівна дівчина. Мала вона неабиякої краси очі: вони були з зеленкуватим відтінком. Покохала дівчина хлопця. Та недовгим було кохання. Дізналася дівчина про зраду свого милого. Пішла вона ввечері до верболозу, де зустрічалася з коханим, і закам'яніла.

Прокинувшись уранці, люди побачили незбагненну красу: за селом височіла гора і вся виблискувала зеленим сяйвом під променями сонця. Відтоді її стали звати «Зеленою». Там, де дівчина йшла і зронила сльози зі своїх очей, утворилися маленькі джерельця, що стали великим озером, котре місцеві жителі назвали «Безоднею». Донині милує око «Зелена гора». З ранньої весни до пізньої осені вона переливається різнобарв'ям квітів і трав. Рано навесні вона стає жовтою, тому що цвіте перстач, поміж яким з'являються голубі озерця – фіалки. А як вона дивує на Івана Купала! Рожевим сяйвом спалахує!

Його п'янкий аромат заворожує жителів села. А ще розповідають, що біля підніжжя гори був зведений храм. І ось одного разу під час зсуву він пішов під землю. І донині старожили говорять: якщо в тебе добре серце й душа чиста, то, приклавши вухо до землі, почуєш мелодію церковних дзвонів.

Є ще одне село з цікавою історією та не менш унікальною пам’яткою. Це – Довгалівка. Старожили говорять про те, що колись (майже два століття по тому) жив у селі пан на прізвище Довгаль. Звідси й походить назва населеного пункту. Панові належав маєток у центрі села, що пізніше став власністю пана Пенського, який тоді ж задумав спорудити на своїй території будинок. З цією метою привіз майстрів. А цеглу нестандартної форми за особливою технологією виготовляли тут же, у Довгалівці.

Стоїть він далі від дороги, над ставом, оточений гущавиною дерев. Наразі тут розміщується сільська рада, поштове відділення, шкільна бібліотека, кабінет дільничого. Сіра похмура споруда. Напівтемний широкий коридор, ряди великих дверей. Далеко не кожен житель села знає, що цей будинок має майже двовікову історію. Є відомості, що його звели у 20–30 роках ХІХ століття.

Відомо про те, що напередодні 1917-го, передчуваючи грізні події, власник маєтку швидко знайшов покупця на будинок. Той віддав за нього все золото, що мав. Не було тільки коштів для утримання людей, які б обробляли поле. А згодом новий власник змушений був залишити все й утікати з села.

Визначною пам`яткою Жимелинців є Білі гори, що розпочинаються з лівої притоки річки Полкви й виділяють турінський ярус крейдової системи. Вони характеризуються одноманітним складом і представлені білою писальною крейдою та крейдоподібними вапняками. Характерною ознакою туріну є наявність у його складі декількох горизонтів чорного та сірого кременю. Потужність відкладів досить значна – до 20–30 метрів. Цікавим у цьому плані є один із кар`єрів на південно-західній околиці села Жемелинці, де в покладах крейди нерідко зустрічаються рештки викопної фауни того часу: коколіти, коколітофорити й ін.

У селі Залужжя на кошти прихожан у 1885 році зведена церква в ім’я Святого Благовірного Князя Олександра Невського.

У Зіньках близько трьох століть стоїть мурована Святовознесенська церква, будівництво якої уніати розпочали в 1727 році. Зводилася 18 років. На території святині є могила священнослужителя отця Модеста Капустінського.

Історичною пам`яткою села Переросле є стара дерев`яна православна церква Святої Трійці. Історія розповідає, що зведена вона в 1739 році на кошти парафіян. Наприкінці ХІХ ст. виникла потреба спорудити нову церкву. Її збудували в 1905 році на місці старої за зразком святині, зведеної в містечку Вілія. Церкву майстри споруджували з місцевих порід дерев.

Цвяхи не використовували, щоб не осквернити Храм Господній. Для з`єднання брусів стін умільці застосували дерев`яні шворні, штифти та клини. Працювали без поспіху, добротно й надійно, щоб на віки. Церква знаходиться за адресою: вул. Вишнева, с. Переросле Білогірського району.

Також історичні джерела свідчать, що в ХVІІ ст. Переросле піддавалося нападам татарських орд. Доказом жорстоких битв і великих жертв є могили загиблих: одна – у центрі села, друга – поблизу села Червоного, третя – в урочищі Калиновий гай.

Історія церкви Міжгір’я (колись – село Волоське) сягає глибокої давнини. Невеличкий населений пункт із величною красивою, омитою потом і кров’ю жителів, побудованою на кошти парафіян церквою. Переступивши поріг цього храму, замиловуєшся розписом, що прикрашає стіни Божого дому. Коли вдивляєшся в ікони церкви, здається, що можна спілкуватися зі святими. На території Сивківської сільської ради була ще один храм у с. Сивки, що спочатку сплюндрували, а потім спалили.

Парафіяни, які цього дня прийшли у церкву, поділилися легендами рідної землі, що їх колись чули від старожилів. «Розповідали люди, що на цьому самому місці колись стояла церква з глини. Коли вона розвалилася, звели церкву, більшу за розмірами. А потім збудували цей храм». Парафіянка Софія Островська розповідає, що її батько переповідав: у 1909 році купола саме цього храму тягнулися до неба. Є ряд легенд про село Міжгір’я та церкву: «Кажуть, що колись церква була в іншому місці.

На кладовищі, де глиняний кар’єр. І це дійсно так, бо коли брали люди глину на мазанки, то викопували кістки. Глину брати перестали. Що сталося з тією церквою? Старожили розказують, що йшла жінка до храму на вечірню. Вона була боса і розбила ноги до крові. Мовила таку фразу: «Аби та церква провалилася». І в ту ж мить земля поглинула і храм, і жінку».

Нещодавно про Міжгір’я заговорили по всіх куточках Білогірщини та й за її межами. Ікона Спасителя, що на іконостасі праворуч у храмі Іоанна Богослова, замироточила. Священнослужителі запевняють: це вияв Божої присутності в нашому житті. Парафіяни навіть не мають сумніву, що це диво, а не справа рук людських.

Миро починає проступати у верхній частині ікони Спасителя, на рівні лику святого, і тоненькими струмочками стікає вниз. Та на землю краплини не стікають. Аби пересвідчитись у цьому, настоятель церкви навіть аркуш паперу стелив. Усі чудеса, що відбуваються з іконами, мають одну мету: дати поштовх до чудесного змінення людських душ. Саме так пояснює настоятель храму й міжгірське диво. Православні шанують усі образи, та до ікон, що мироточать, ставлення особливе.

За селом Соснівка посеред старовинних соснових лісів знаходиться джерело «Катеринка», якому приписують чудодійну силу. Оповите воно цілою низкою легенд.

Селище Ямпіль за часом свого походження – стародавній населений пункт, на східній околиці якого виявлено поселення племен трипільської культури (мідь – 4 тис. до н. е.), а також зафіксовано кургани епохи бронзи (3 тис. до н. е.).

Історія смт. Ямполя починається з 1535 р., коли власники Тихомля Грицько і Роман Синюти продали «городище» за 450 срібних карбованців князю Янушу, єпископу Віленському, власнику міста Кременця та навколишніх маєтків.

Єпископ заснував тут селище і назвав його своїм іменем – Янушпіль. Воно стало центром волості та маєтків єпископа в нашому краї, а пізніше перейменоване Ямполем.

Надзвичайним історичним дивом нашого селища є старовинне Святотроїцьке джерело.

Місце гарно оформлено: побудовано капличку для Літургії; установлено дерев’яний хрест, на якому молоде подружжя зав’язує різнокольорові стрічки для злагоди в сім’ї; над струмком установлено місточок; зроблено коване колесо, що збагачує джерело неабиякою кованою силою та красою.

Така місцевість знаходиться поблизу невеликого, але могутнього ставка, де їхні струмки зливаються й линуть у ясну даль, звідси прямують у місцеву пасіку.

Температура води не змінюється попри все. Ні мороз, ні ясне сонце не завадять цілющій воді. Недалеко розташована альтанка, де можна насолоджуватися пейзажем Святотроїцького джерела. Зведена капличка та її купол здається радісним небом, а хрест – ясним сонцем, що світить вічно. Ця вся позолота зберігає святиню рідного краю. Це джерело має Божу силу та чистоту.

Віньковецький район

Віньковецький район багатий на туристичні об’єкти. На території знаходиться велика кількість різноманітних архітектурних пам’яток, що посідають тут особливе місце. Насамперед варто згадати Покровську церкву (повна назва – церква Покрови Пресвятої Богородиці) – одну з головних визначних пам’яток села Адамівка. Сюди парафіяни приходять на Воскресенські богослужіння, а також у свята. У такі ж дні туристи можуть відвідати цей храм.

Церква зведена в 1773 році у традиційному оборонному стилі, популярному в Україні в XVI столітті. Він має досить складну структуру. До квадратної дзвіниці ведуть великі сходи. Вівтарна частина також є досить великою і має один купол. Будівля церкви одноповерхова. У ній розмістився великий вівтар, що захоплює своєю красою.

Храм також прикрашають ікони всіляких художників, придбані за власний кошт церкви або за допомогою парафіян. Зсередини стіни будівлі також оздоблені малюнками. Зовні церква являє собою споруду білого кольору з синім, прикрашеним золотим ободом, куполом. У 1883-му до будівлі приєднали двох'ярусну дзвіницю. Територія святині оздоблена багатьма деревами і квітами, за котрими доглядають парафіяни і працівники церкви.

У районі є ще одна надзвичайно цікава пам’ятка – садиба графів Тишкевичів ХІХ ст. Та було б несправедливо не згадати про історію села Говори, адже тут вона надзвичайно цікава.

Перша письмова згадка про цей населений пункт датується другою половиною ХVІ ст., а точніше – у 1530–1583 роках у податкових списках, виданих Яблонським. У «Трудах Подольского епархиального историк -статистического комитета» під редакцією Є. Сініцького говориться: «Говоры село – расположено на двух холмах и низменности при речке Вербовой (Говорке) в 15 верстах от Новой Ушицы ... На карте Боплана (ХVІІ в.) Говоры показаны на краю большого леса, простиравшегося до Бара».

У 1661 році Говори належали пані Христині Заміхівській із Потоку та були майже повністю розорені внаслідок тодішніх тривалих війн. У ХVIII столітті говорськими землями володіли пани Стадницькі. Першим власником Говор із роду Стадницьких був Пьотр (Петро) Каетан, маршалек кам'янецький, який помер у 1791 році. Далі маєток перейшов до брата Пьотра Каетана – Ігнація Стадницького (помер у 1815-му). Старший син Ігнація Стадницького, Ксаверій Францішек (помер у 1857 році) пішов ще далі за батька й накопичив не лише з півдесятка сіл, а й містечко Стару Синяву. Від нього Говори потім перейшли до наймолодшого з його синів Ігнація ІІ (1834-го – близько 1895-го).

Далі ниточка власників маєтку переходить у руки дочки Ігнація ІІ, Рози Марії, яка в 1893 р. вийшла заміж за Олександра Тишкевича – художника, відомого ілюстратора і скульптора. Так садиба Стадницьких ледь не опинилася гніздом Тишкевичів, однак на заваді стала революція в Росії. Перед 1917 роком Тишкевич проявив кмітливість: продав усе своє майно місцевим за смішні гроші й емігрував. Селяни раділи халяві недовго: прийшли червоні і все забрали безкоштовно ... Після революції перекопали всю садибу: шукали золото. Досі шукають.

Ще Стадницькі у ХVIII столітті збудували в Говорах палац, а в 1869 році його реконструював уже Тишкевич. Чоловік власниці – граф О. М. Тишкевич – був лікарем за фахом та мав багато нахилів і талантів: полюбляв живопис, скульптуру, архітектуру. Саме з його іменем пов'язують перебудову і зміни будівель маєтку. На межі XIX і XX століть одноповерховий графський будинок перетворюється на двоповерховий палац, прикрашений тильною і лицевою колонадами. Добудовується приміщення оранжереї, де ще до 1940 року зберігалися рідкісні для нашої місцевості види рослин. Підвальне приміщення пристосовується під винний погріб.

Малий двір був огороджений різьбленою з вапняку балюстрадою. На території маєтку паралельно розміщують два флігелі. Зовні графський палац прикрасили скульптурні голови левів, а всередині стіни і стеля оздоблені гіпсовою ліпкою та дерев`яним орнаментом, підлога вистелена паркетом із червоного дерева. В одній із кімнат палацу стіни були мармурові. За переказами, тут знаходилася каплиця. Збереглися залишки керамічних камінів, що обігрівали споруду.

Окрасою маєтку був парк, розміщений майже на 10-и гектарах. Поряд із місцевими видами дерев, на території є сосна Веймутова, модрина, плакучий ясен. Головна алея висаджена липами. У 1903 році за проєктом графа в парку вимурували басейн, що мав форму хімічної колби: на дні – три колодязі з джерельною водою, що наповнювали його до певного рівня, стіни вимощені дзеркалами, щоб вода нагрівалася від сонячних променів. Оскільки парк розбивався на заболоченій місцевості, то по всій його території збудували дренажні споруди. Ще одна балачка: під час розбивки території посадили липи таким чином, щоб вони утворили (якщо дивитися на садибу зверху) ім'я дочки Тишкевича – «Софія».

Під час революції і громадянської війни графський маєток не зруйнували, але він значно змінився: частину меблів та цінностей вивезли до Львова; на жаль, безслідно зникла графська бібліотека, колекція посуду, картини О. Тишкевича. За часів радянської влади у приміщеннях графського маєтку організували агрошколу, а в 1922 році – сільськогосподарський технікум. Під час Другої світової війни у флігелях садиби окупаційна влада розмістила конюшні. По звільненню Поділля, у березні 1944 року, технікум відновлює свою роботу в Говорах, а з 1953-го переводиться в Кам'янець-Подільський.

Не можна не згадати і про дійсно унікальне село Зіньків, що славиться відомою на всю область ковбасою, котра готується за унікальними рецептами. Проте головною окрасою населеного пункту є дерев’яна Михайлівська церква, зведена в 1769 році. Вона рублена з дуба вручну, зруб виконаний без єдиного цвяху, на чопах. Храм має три куполи, укриті ґонтом (покрівельний матеріал у вигляді клинчастих дощечок, драниць фігурної форми, що мають поздовжнє з'єднання).

«Є легенда, що під час воєн і заворушень, що точилися навколо місцевої фортеці, загинуло чимало воїнів, серед них і багато козаків. Їхні побратими поховали їх тут, насипали зверху великий курган і на ньому збудували церкву. Тому її ще називають козацькою, – розповідає настоятель Свято-Михайлівського храму отець Василь. – У радянські часи церква була закрита, її використовували як зерносклад. Для цього прорізали у стіні ще одні двері (їх можна побачити і зараз), через які засипали зерно. Це були складні часи для дерев’яного храму, в якому водилися миші, щури, пташки, ще й дах протікав. Деякі колоди погнили».

У другій половині 2000-х років храм реставрували і досить удало. Його повністю розібрали до фундаменту, пронумерувавши кожну деревину, а потім зібрали знову. А бляху, котрою були вкриті бані, замінили на ґонт. Таким чином, церква почала виглядати цілком історично.

Старовинний іконостас не зберігся, однак сучасний виконали також із дерева з дотриманням усіх традицій.

Відомо, що село Зіньків за давнини було одним із найбільших населених пунктів Поділля. Перша згадка про нього датується 1404 роком. Польський король Владислав Ягайло в 1431 році передав місто в руки місцевому воєводі Петрові Одровонджу, який домігся згодом для нього Магдебурзького права, згідно з чим місцеві жителі отримали право на самоврядування і власний суд. Тоді ж було прийнято рішення про будівництво замку, який став важливою частиною у фортифікаційній системі Поділля.

Зводили його, до речі, на кошти місцевої громади. Цікавим є те, що замок мав форму рівнобічного трикутника, кожен бік якого мав по 85 метрів. На кожному куті споруди були шестигранні вежі. Зіньківський замок височів над річкою Ушицею, а з іншого боку його робив неприступним широкий та глибокий яр. Між двома вежами, що виходили на ріку, розташовувався величезний триповерховий дім, зовнішня стіна якого слугувала оборонним муром завтовшки аж три з половиною метри! Замок частково зруйнували під час турецької навали у другій половині ХVІІ століття. У 1774 році фортецю частково відновили. Як придане, вона дісталася Марії-Анні Чарторийській, яка з'єднала себе путами Гіменея з князем Людвігом Вюртенберзським.

Наразі від колишньої помпезної споруди залишилося тільки кілька руїн.

Ще одна пам’ятка архітектури села Зіньків – костел, заснований того ж року, що й замок, а саме в 1450 році. Цей храм відбудовувався заново з дерева після нищень, поки в першій половині XVII століття не постав мурований (імовірно, готичний) костел, що одночасно виконував й оборонну функцію. Утім, і ця святиня зазнала руйнувань. Відновлено костел 1708 р. старанням та коштом дідича – великого коронного гетьмана Адама Миколая Сенявського.

Консекровано храм 1858 року. У 1938-му радянська влада не лише закрила святиню, але й істотно її зруйнувала (фактично, залишилися тільки стіни). У ньому було розібрано дах, викинуто і спалено церковний утвар, потрощено орган. При цьому комуністи й комсомольці відкрито глумилися на очах вірян над святинями, виявляючи цим своє дикунство. Стіни збереглися, а перикриття були зруйновані, окрім другого ярусу дзвіниці. Західну стіну нефу також зруйнували.

Костел відбудовано з недотриманням попередньої архітектури. Його повернули зіньківським римо-католикам 1989 року. Храм частково відновили, і 24 серпня 1990 року його освятив єпископ Ян Ольшанський. У грудні 1991-го зареєстрували місцеву парафію. У 1994–1997 роках відбувся ґрунтовний ремонт святині. Спорудили дзвіницю. Костел обслуговують дієцезіальні священники.

Крім того, у районі знаходяться: 1 пам’ятка археології (трипільське поселення с. Грим’ячка), 4 об’єкти археології (городище с. Женишківці, поселення с. Зіньків, курган урочище Калантир с. Калюсик, городище урочище Замчисько с. Калюсик).

Волочиський район

Хоча у Волочиському районі немає жодної пам’ятки національного значення, усе ж туристу не варто оминати цей край. Зокрема цікавим буде село Тарноруда, розташоване і у Волочиському, і в Підволочиському районі. Місцевий костел видно здалеку. За легендою, якийсь Андрій із Рибна під час полювання побачив на зарослому терном березі Збруча образ з Ісусом. Далі – сюжет, знайомий з багатьох історій чудотворних образів: чоловік забирає ікону у свій дім, а вона раз по разу повертається на своє місце.

Андрій зрозумів: краще образ не чіпати. Звів біля нього капличку – і до тернових кущів пішли прочани. У 1355–1365 роках тут зводять дерев’яний костел. Катерина Сенявська вибудовує святиню в камені в 1643 році. У 1754-му костел перебудували в пізньобароковому стилі. Хоч яким велетенським був костельний двір, та й він не вміщав усіх коней та возів під час прощ до чудотворного образу (3 травня та на Успіння). У 1773 році чудотворну ікону вдягнули у срібні шати з золоченою короною.

У ХХ столітті образ, що так не хотів покидати берег Збруча, з рідного місця все-таки зрушили. Спочатку в 1920 році, коли Поділля потрапило нарешті під п’яту більшовиків, його вивезли в Тернопіль. Далі була Польща: Краків і місто Рожищ. Зараз ікона прикрашає храм Зельонки Паслецької. У 1934 році костел закрили, у приміщенні влаштували клуб і танцювальну залу, потім – зерносховище.

Городоцький район (Хмельницька область)

Справжньою перлиною Хмельницької області є курорт Сатанів, розташований у Городоцькому районі Хмельницької області. Його також називають «Подільською Швейцарією»: серед тутешніх рівнин виділяється пасмо сопок, густо порослих лісом. На цьому маленькому клаптику землі знайдено шість мінеральних джерел, різних за складом й унікальних за своїми лікувальними властивостями. Багата ця земля й історичною спадщиною: у давнину тут знаходився центр язичницької релігії східних слов'ян. І донині сюди з'їжджаються язичники зі всього світу. Від Сатанова лежить дорога на гору Богит, де саме знаходилося велике язичницьке святилище-городище, у центрі якого стояв один із найбільш шанованих у Київській Русі Збруцький ідол. Тут відбувалися релігійні обряди, у тому числі жертвопринесення.

Тут же, за рукотворним валом, насипаним древніми слов'янами, знаходиться городище-святилище Звенигород, що було головним і найбільшим за розмірами у складі Збруцького культового центру. Археологами на його території відкрито й досліджено три капища з жертовними ямами, жертовні камери, вісім будинків, два колодязі для жертвопринесення, житла жреців.

Одна з найцікавіших і, не виключено, найстаріших оборонних споруд на Поділлі, знаходиться в Городоцькому районі. Перша достовірна згадка про Сатанів – 1404 рік. Давня кругла вежа розташована в південно-східній частині п'ятикутного замкового подвір'я на відстані 2,5–3 м від більш пізнього муру. По відношенню до залишків оборонних валів споруда виходила на три чверті на зовнішній бік. Невелика, близько 6 м у діаметрі, вона збереглася на висоту чотирьох ярусів. Прямокутні бійниці першого та другого ярусів мають білокам'яне облямування. Але здебільшого руїни замку, що існують, походять з XVI ст., коли містом володів магнатський рід Синявських.

Регулярний у плані замок являв собою неправильний п'ятикутник із наріжними вежами, що далеко виступали за лінію стій. Три з них, що збереглися (північна, західна, східна), та одна зруйнована, були п'ятигранними, ще одна (також зруйнована) – чотиригранна. Найкраще збереглися північна та західна п'ятигранні вежі на крутому березі Збруча приблизно на висоту трьох ярусів, зведені на високому ескарповому цоколі. Роги споруд вимуровано з прямокутних білокам'яних блоків. Два нижні яруси мали бійниці з розширеними на два боки щоками. Третій має вікна з арковими перемичками.

Перекриття, вочевидь, були плескаті по діагонально покладених балках (не збереглися). По верху стін північної вежі подекуди збереглися білокам'яні консолі, що підтримували нині зруйнований парапет четвертого ярусу. У стіні, що з'єднує північну та західну вежі (ближче до північної вежі), розташовано чотири віконних отвори зі скромним білокам'яним облямуванням. Мабуть, вони належали до палацового корпусу, що зберігся.

Існує твердження, що був ще й вхід через круглу вежу, але це видається малоймовірним, оскільки, по-перше, вежа знаходиться в середині стін XVI ст., не прилягаючи до них; по-друге, вона не має (і, судячи з кладки, ніколи не мала) наскрізного проїзду. І з початком нашого століття Є. І. Сіцинський ще бачив не тільки фундаменти двох зруйнованих веж XVI ст., а й фундаменти стін, розташованих на земляних полах, що йшли вздовж внутрішнього боку стін XVI ст., відділяючись від них ровом. Залишків другого ряду стін не було тільки з другого боку Збруча, де знаходився палацовий корпус.

Ще одна пам’ятка, розташована в Сатанів, – міська брама, закладена в XV столітті на місці давнього південного в’їзду в містечко. У XVI столітті браму перебудували. Вона влилася в загальну систему оборонних мурів міста, з’єднавшись із Сатанівським замком. У другій половині XVII століття браму було пошкоджено. 1724 року її відновили, при цьому надбудували зубчастий декоративний парапет на білокам’яних консолях.

Є в Сатанові ще одна культова споруда – величний храм. Коли був закладений Сатанівський монастир, невідомо. У 1600 р. він уже існував. При монастирі діяв єдиний в Україні цех лірників, яких часто помилково називають жебраками.

Це були мандрівні народні співці, ремеслу яких довго навчалися та ремесло яких нерідко передавалося у спадок. Вони відвідували козацькі могили, де співали думи про колишню козацьку славу. Найчастіше біля церкви виконували пісні релігійного змісту. Співали жартівливі шумки.

Є в містечку й чиненайстаріша в нашій державі та Європі єврейська синагога, зведена в ХVІ столітті. Відомо, що Сатанів був прикордонним містечком та виконував роль військового форпосту: усі споруди мали оборонне призначення, зокрема, і синагога, котра захищала весь південно-західний напрямок. Збудована на пагорбі, мала цілу гарматну батарею на даху, звідки обстрілювалися підступи до міста.

Єврейська община зобов’язувалася утримувати ці гармати, а також забезпечувати запаси пороху та ядер до них. 1754 року синагогу перебудували. Ця дата зазначена над входом. Із ХVІІ століття донині збережений арон кодеш – найголовніше святе місце, де лежала Тора.

Крім того, за радянських часів синагога слугувала зерносховищем, а також була значно зруйнована.

У Сатанові є невеликий ландшафтний парк «Сатанівська перлина», що тягнеться понад Збручем. 20 серпня 1996 року Указом Президента України його оголошено парком-пам'яткою садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Поблизу Сатанова розкинувся ботанічний заказник Сатанівська дача.

Деражнянський район

У Деражнянському районі також є пам’ятки, що необхідно відвідати. Будинок Косельського в с. Маниківці – одна з найцікавіших споруд. Уваги заслуговують не тільки його архітектурні особливості, а й історія, що зберігає дивовижні події. Споруду оточує старий парк, де знаходиться кілька вікових дерев. Місце красиве й затишне, тому багато хто любить тут прогулюватися.

Імовірно, садибу облаштували в XVIII ст., оскільки у джерелах є згадки про її реставрації 1876 р. Будинок зведений у романському стилі: прямокутний, має три вежі – дві шестикутні й одну прямокутну. Споруда неодноразово перебудовувалася, тому трохи втратила автентичний вигляд, однак усе одно виглядає оригінально і красиво.

У будинку немає одного парадного входу, а є чотири рівноцінних, від кожного з яких відходять спіральні сходи, що ведуть на другий поверх. Усередині збереглися фрагменти автентичної дерев’яної обробки стін, сходів, підлоги, печі, перекриття та стелі. Деякі зали мають оригінальне планування (наприклад, круглої форми або з аркою посередині). Садибою володіли поміщики Косельські, у яких були хороші стосунки з місцевими жителями. Можливо, тому після подій 1917 р. селяни зберегли цей красивий будинок, а не розібрали для своїх потреб.

У місті Деражня розташований колишній особняк Раціборовского, зведений ще у ХVІІІ столітті. Садибу заснував знаменитий на той час міський банкір П. Теппер, який зіграв важливу роль в економічному розвитку Деражні. У 1844 році господарем невеликого миловидного палацу з навколишнім парком став Станіслав Раціборовскій, нащадки якого були останніми власниками міста.

З початком ХХ століття особняк модернізували, а за радянських часів перебудували під лікарню, що розташовується в будівлі старої садиби й донині.

Дунаєвецький район

У Дунаєвецькому районі є величезна кількість пам’яток, що варті уваги. У Маліївцях, що на лівому березі річки Ушки, є печера Кармалюка, що міститься всередині двох’ярусного грота у 18-метровій скелі на території колишньої садиби Орловських. Свою назву отримала завдяки легенді про народного героя Устима Кармалюка, який переховувався тут від царської влади.

У середні століття в печері розміщувався православний монастир, пізніше – греко-католицький. За радянських часів церкву Різдва Іоанна Предтечі, розташовану на верхньому майданчику, розібрали. Залишилася тільки нижня – церква Святого Онуфрія, але й вона пізніше припинила своє існування. Сьогодні кожен охочий може відвідати печери Кармалюка й відновлену всередині грота маленьку капличку, а також помилуватися штучним водоспадом, спорудженим над печерами ще в XIII столітті.

У Маліївці разташований чи не найошатніша споруда на Поділлі. Крім палацу Орловських, з чим за красою, довершеністю, витонченістю, гармонією не може конкурувати жодна подільська резиденція, у селі зберігся старовинний парк із двома ставками, фонтанами, водонапірною баштою, стилізованою під замкову вежу. Але головна атракція Маліївців – 18-метрова скеля з водоспадом і печерним гротом.

Палац збудовано прямокутним у плані з блоків місцевого пісковику, що згодом потемніли від часу. Фасади споруди прикрашають ризаліти центральні з чотириколонними портиками тосканського ордера та бічні, увінчані трикутними фронтонами. На центральному портику й на портиках з боку парку донедавна містився герб Орловських «Любич».

У деяких приміщеннях палацу залишилася ліпнина і стукові панно. У бальній залі, що реставрували у 2005 році, на стінах є зображення музичних інструментів – ріжків, кларнетів, гітар, а на стелі – дві пишні розетки, звідки звисають люстри. Стіни були вкриті орнаментальними малюваннями, а міжвіконні простінки – декоровані дзеркалами. Північну стіну обіднього залу займало живописне зображення «Виверження Везувію».

На північ від палацу знаходиться ще одна цікава споруда – водонапірна башта, що забезпечувала мешканців будівлі водою. Зведена з початком ХІХ століття (за іншими даними – у 1900 році). На її даху був оглядовий майданчик із флагштоком. Вежа стилізована під замкову башту, кругла, заввишки 25 метрів. Завершується вінцем машикулів – навісних бійниць. Віконні отвори прикрашені лиштвами. З обох боків до башти примикає паркова огорожа, що замикає по периметру фруктовий сад.

На території проростають 200-річні дерева сосни Веймутової, чорної та європейської, а також понадвікові дерева ялики колючої сизої та канделябровидної форм, модрини польської, буку лісового форми пурпурнолдистої, горіха чорного, стара бузкова алея. Серед місцевих порід – 300-річний ясен звичайний. Усього – 84 види деревних рослин. Є два штучні ставки, на одному з них – острівець. Добре збереглося джерело питної води з барельєфом лева та невеликим басейном. Як не дивно, фонтан у басейні й досі працює.

Головною цікавинкою парку в усіх Маліївців є самотня скеля заввишки 18 метрів, звідки падає рукотворний водоспад. Це є справді неймовірно мальовниче місце. У самій скелі є двоповерхова печера, котру прийнято пов’язувати з давнім монастирем та ім’ям народного героя Устима Кармалюка. Вважається, що за слов’янських часів тут були язичницькі капища.

А от палац у Кривчику став архітектурною пам’яткою місцевого значення, однак продовжує виконувати функції психоневрологічного інтернату-диспансеру. І хоча тут немає змоги проводити екскурсії, але природа довкола неабияк тішить туристів.

Споруду звів у другій половині ХІХ століття генерал М. Крупецький. Вона має два поверхи, а поряд із нею височіє чотириповерхова восьмигранна вежа з годинником та балконом у центрі. Виконано будівлю у стилі пізньої готики з елементами бароко. Після 1917 року власники виїхали з країни, покинувши маєток напризволяще. У приміщенні спочатку розташували піонерський табір, що використовували для відпочинку, а згодом облаштували інтернат для сліпих.

Неподалік від палацу є невисока гора Сходи, звідки можна побачити білі брили – залишки стародавньої середньовічної фортеці. З вершини відкривається мальовничий краєвид, що потішить любителів природних пейзажів.

У селі Рахнівка, знаходиться прекрасна садиба, історія якої тісно пов’язана з історією цього краю. Рахнівський рід баронів Корф володарював тут і до того, як побудували садибну споруду, ще приблизно з 1888 року. Тоді маєток отримав колишній генерал-майор Олександр Корф. Дім звели 1910 року, і на той момент у ньому жила та господарювала Єлизавета-Софія Корф.

Будівлю створили простою, одноповерховою і довгою. На ній не було багатих декоративних елементів, лише найпростіші деталі. Якщо подивитися ззаду, то садиба більше нагадує бараки, ніж панський маєток. Та все ж будинок виділявся на загальному фоні й можна було зрозуміти: тут живуть не звичайні селяни.

У селі місцеві жителі розповідають цікаву історію про те, що влітку 1915 року Софія Корф влаштувала велику звану вечерю на честь удалого завершення навчального року в трикласній місцевій школі, де навчалося 9 дітей. Головною стравою були фаршировані раки. Ця подія стала незабутньою в історії села. Крім цього, місцеве населення знає про рід Корф і те, що вони були великими меценатами та за свій рахунок зводили школи як у самій Рахнівці, так і у прилеглому селі Пільному Мукарові.

Нині в будівлі колишньої садиби працює місцева школа, де навчається близько 100 учнів. Приміщення розташовано в самому центрі села. Біля колишньої садиби досі можна побачити старий тодішній парк. Сьогодні біля навчального закладу стоїть пам’ятник Т. Шевченку. Подивитися на колишній палац роду Корф можуть усі, хто бажає.

Ізяславський район

Район із багатою історією та цікавими пам’ятками, що приваблюють туристів. Насамперед відвідувачам потрібно звернути увагу на Ізяслав. Адже старовинне місто відоме своєю давньою історією. Цікаво буде відвідати Бернадинський монастир, величний архітектурний ансамбль якого найкраще видно з протилежного берега річки від пагорба, звідки він підноситься. Огляд комплексу можливий тільки здалеку, оскільки на його території знаходиться в’язниця строгого режиму і вхід туди заборонений.

Незважаючи на це, багато туристів їдуть подивитися на одну з головних місцевих архітектурних пам’яток, а заодно помилуватися навколишніми пейзажами й насолодитися тишею. Будівництво оборонного монастирського комплексу в бароковому стилі припадає на початок XVII століття. Автор проєкту – архітектор зі Львова Яків Мадлен. До складу комплексу входили кам’яний Михайлівський костел, величезний корпус із келіями для ченців, цвинтар, дзвіниця, каплиці й господарські будівлі.

Обитель мала сад зі ставком, а її територію оточували шестиметрові стіни з вежами і в’їзними воротами. Значної шкоди монастирю завдала Визвольна війна в 1648 році, однак потім його відновив і перебудував італійський архітектор П. Фонтана. За радянських часів монастирські приміщення переробили під в’язницю, що знаходиться там і понині.

Комплекс Бернардинського монастиря включає: мурований костел, монастир, дзвіницю, каплиці, господарські будівлі тощо. З його північно-західного боку розташований цвинтар і сад, із північно-східного – ставок. Монастир та прилеглі будівлі раніше оточував високий оборонний мур із бійницями і в'їзними брамами.

Обитель разом із храмом Святого Івана Хрестителя і храмом Різдва Христового (колишня Замкова церква) утворює центральну площу середмістя. Окрім того, комплекс є найбільшою і найзначнішою спорудою архітектурної спадщини Ізяслава.

Місіонерський костел св. Йосипа й монастир отців лазарітів зведено в період 1747–1749 років. Виконаний у стилі пізнього бароко. Святиню частково відреставрували, наразі тут ведуться служби.

Ініціатива будівництва належала князю Сангушко – градоначальнику Заслава (нинішнього Ізяслава). Творцем став Паоло Фонтано – придворний архітектор, який тоді служив поручиком артилерії в голови міста. Одночасно зі спорудженням костелу велися роботи з будівництва келій монастиря.

Храм знаходиться в безпосередній близькості до тепер вже руїн палацу Сангушків і з’єднується з ними невеликим арочним мостом. Перед будівлею можна побачити самохідну артилерійську установку – пам’ятник героям Другої світової війни. Нині в келійному корпусі розміщуються районне відділення Пенсійного фонду й кілька інших організацій.

Ще одна надзвичайно цікава пам’ятка міста – палац роду Сангушків – фортифікаційна споруда, будівництво якого розпочали князі Заславські ще в першій половині XVII століття. І лише в середині XVIII століття нові володарі Ізяслава започаткували зведення двоповерхового палацу на місці оборонної фортеці.

Спорудження йшло досить повільно, однак його розмах не міг не вражати. Після закінчення будівництва в архітектурний ансамбль родового маєтку входив палац із галереєю, флігель і костел Святого Йосипа з монастирем. Весь палацовий комплекс виконаний у стилі бароко. Відомо, що садибу Сангушко в Ізяславі з гостьовим візитом відвідували Петро I, польський король Станіслав Август, а також австрійський імператор Йосиф II.

Обставини склалися не найкращим чином і тому з початком 1870-х років останній господар резиденції, князь Роман Даміан Сангушко, продав палацовий комплекс російській владі. У наступні роки стіни величного замку використовувалися у військових цілях. Також тут розташовувалися склади, казарми, гуртожитки і т. п. У 80-х роках XX століття військові залишили палацові стіни. Сьогодні родовий маєток Сангушків знаходиться в жалюгідному стані. Від колишньої пишноти залишилися тільки обшарпані стіни палацу і дворик з аркадами.

Кам'янець-Подільський район

Район сміливо можна назвати найпопулярнішим серед туристів у Хмельницькій області. Та що в області, саме місто Кам’янець-Подільський сміливо може претендувати на звання туристичної мекки нашої країни. Розповідь про регіон ми розпочнемо саме з міста Кам’янець, адже тут незліченна кількість пам’яток.

Без перебільшення, найвідоміший замок України розташований у Кам’янці-Подільському. Це візуальний еталон українських замків. Його бачив майже кожен українець або наживо, або на світлинах. Кам’янець-Подільський відвідують сотні тисяч туристів. За статистикою 2018 року, у місті побували 960 тисяч туристів. Це п'ятий показник в Україні, а за співвідношенням кількості мешканців до кількості туристів – узагалі перший, адже в цьому населеному пункті проживає всього 100 тисяч осіб.

Кам’янець-Подільський – це не просто старий замок. Це ще й острів Старого міста, повністю обнесений мурами й баштами. А навколо – природна краса: стрімкі вапнякові скелі-стінки, що подекуди сягають 50 метрів заввишки; каньйон річки Смотрич, котра неймовірно меандрує (звивається) у цій місцевості; а через річку перекинуто пішохідні містки, часто дерев’яні й дуже колоритні. На це все найкраще дивитися, коли немає на деревах листя, а бур’яни сплять, тобто пізньої осені або ранньої весни.

Тоді поглядам туристів відкриваються казкові краєвиди. І навіть якщо ви неодноразово бували в Кам’янці, обов’язково спустіться в каньйон без листя: прямовисні скелі, нескінченні потужні мури – українські, польські, турецькі, вірменські, російські; неймовірні й непомітні влітку серед чагарів – башти й башточки, що не одне століття захищали місто від загарбників. Саме цей фортифікаційний культурний ландшафт є в Попередньому Списку ЮНЕСКО. Його зробили претендентом на вступ ще в 1989 році під номером 670.

Історія Кам’янця-Подільського розпочалася ще в давньоруський період, але жодних чітких дат дослідники не дають: дехто вказує на будівництво укріплень на півострові над Смотричем ще у ХІІ ст. Однак, ми будемо вважати, що по-справжньому місто почало розвиватися з приходом у ці краї литовців, після Синьоводської битви (1362 рік). Найперша задокументована згадка про замок стосується 1374 року і пов’язана з литовськими князями Коріатовичами: Юрій Коріатович отримав для Кам’янця Магдебурзьке право.

А перші детальні описи замку датуються 1494 роком. Варто зазначити, що Кам’янець здавна ділився на дві частини – замок та місто з окремими фортифікаціями. Замок поставили на вузькому перешийку, що був єдиним входом до міста, можливим без спуску в каньйон. Щоб нападники не потрапили до Кам'янця з долини, протягом багатьох століть міщани зводили укріплення, і кожен будинок чи монастир повинні були мати потужні оборонні мури.

У каньйоні звели дві потужні брами – Руську і Польську, а щоб потрапити до міста з Польської брами, треба було пройти (чи проїхати) через Вітряні ворота з баштою Стефана Баторія. Навіть зараз усі міські фортифікації виглядають неймовірно й неприступно і важко уявити, чим здавався Кам’янець подорожнім за давніх часів.

У 1434 році місто перейшло під владу польського короля. Після численних війн і штурмів, що відбувалися між литовцями й поляками, фортеця на скелях над Смотричем увійшла в період своєї неприступності.

Замок мав неправильну, чотирикутну форму з мурами завширшки у 50 м та завдовжки у 135 м на півночі й 160 – на півдні. Він мав 11 високих башт та одну в’їзну браму, розташовану на сході. На тлі височезних скель усе це виглядало настільки потужно, що нападники найчастіше навіть не намагалися штурмувати його. Відома легенда про турецького султана Османа ІІ, який у 1621 році йшов з велетенською армією на Польщу і мав намір зруйнувати Кам’янець, один із головних її форпостів.

Побачивши неймовірні стіни й башти, він поцікавився в радників, хто збудував цю фортецю? Ті відповіли, що, мабуть, Аллах. Ну то нехай Аллах її й бере. Безталанний Осман ІІ пройшов повз Кам’янець і був зупинений польсько-українським військом (козаками керував Сагайдачний) під Хотином.

Кам’янець-Подільський вважався неприступною твердинею, але його все-таки взяли штурмом турки. Сталося це в серпні 1672 року після місячної осади. 27 років по тому місто було під владою Османської імперії.

Після останнього поділу Польщі Кам’янець захопили росіяни. Вони почали активно розширювати територію міста, створивши ділянку Новий План і з’єднавши її мостом зі Старим Містом. Кам’янець став центром Подільської губернії й розбудовувався як губернське місто. Адміністративні установи, банки, навчальні заклади, лікарні, в’язниця, великі військові казарми – багато чого збудувала російська влада в період свого панування, але все те важко порівняти з архітектурною кам’янецькою спадщиною давніших часів.

Нині Кам’янець-Подільський активно розбудовується, реконструюється, реставрується. Старий Замок перебуває у прекрасному стані. Разом з історичним центром міста він уходить до історико-культурного заповідника.

У східній частині Старого міста розташовані вірменські квартали, де найбільше зберігся дух середньовічного Кам'янця. За щасливим збігом обставин, саме тут найменше туристів. Гуляючи по просторому Вірменському ринку, вони, як правило, доходять лише до вірменської дзвіниці, не занурюючись у таємниці вірменських кварталів.

А таємниць у них багато! Південна частина Старого міста мала досить стрімкий рельєф із терасами, що спускалися в каньйон Смотрича, і нагадувала вірменам-пересельцям гірські схили їхньої далекої батьківщини.

Мабуть, кожен будинок у кварталі має свою неповторну історію й архітектуру, тому сміливо вирушайте саме сюди, щоб відкрити незвичне.

П'ятницька – одна з найбільш колоритних старовинних вуличок Старого міста в Кам'янці. Це – досить коротка вулиця, що з'єднує два головних майдани міста – Польський і Вірменський ринки. Її назва, очевидно, походить від П'ятницької церкви, що існувала тут у XV–XVI століттях. На П'ятницькій знаходиться декілька важливих історичних пам'яток Старого міста – будинок Руського магістрату, православна семінарія та декілька старовинних будиночків. На П'ятницьку тильним боком виходить комплекс монастиря домініканів.

Найголовніша й найстаріша споруда вулиці – це будинок Руського магістрату, відомий кам'янчанам і туристам, як «будинок з драконом». У середньовічному Кам'янці проживало 3 основних громади: польська, руська (українська) і вірменська. Хоча й руська громада переважала за чисельністю інші, домінуючою була польська, що мала свій магістрат із 1374 року.

Польський королівський уряд розумів, що Кам'янець, як «східний форпост Речі Посполитої» можна зберегти лише консолідацією етносів, які проживали в місті. Тому в 1491 році король Казимир IV Ягеллончик надавав право українцям обирати свого війта, райців (радників) і лавників (засідателів). Тоді будинок руського магістрату, очевидно, знаходився на Руському ринку біля Верхної польської брати з баштою Стефана Баторія.

У 70-х роках XVI століття війтом руської громади був дехто Киріак. Саме йому належав Кириячинський кам'яний будинок на П'ятницькій, де, за наказом короля Яна ІІ Казимира (1658 рік) розташувався Руський магістрат. У королівському привілеї також було зазначено, що «руська громада з давніх часів володіла цим будинком».

Будинок магістрату став центром для української громади Кам'янця. Тут розглядали справи громади, чинили правосуддя, приймали гостей. Але тривало це недовго – усього 12 років: 1670 р. польський сейм ухвалив рішення розпустити Руський магістрат та приєднати руську громаду до польської. Будинок магістрату став власністю Іоанно-Предтеченської церкви.

А після звільнення Кам'янця-Подільського від турків із початком XVIII століття українську громаду остаточно підпорядкували польській: замість двох магістратів діяв об'єднаний українсько-польський.

З початком XIX століття будинок пристосували для гуртожитку учнів православної духовної семінарії. З 1865 року тут жили учні духовного училища. У довоєнні роки в ньому знаходилися районні установи, у післявоєнний період – правління промислової артілі «Червоний ткач» і контора бавовняної фабрики. Сьогодні в колишньому будинку Руського магістрату – адміністративний корпус Кам'янець-Подільського державного історико-архітектурного заповідника. Прикрасою будинку є водосток у вигляді дракона.

Є в Кам’янці і прекрасний домініканський костел. Домініканці були першим орденом, який прибув на Поділля. У 1370 році вони заснували монастир із дерев'яним костелом св. Миколая, про який уже в 1378 році згадує папа Григорій ХІ. Святиня повністю згоріла в 1420 році, але незабаром її відбудували вже з каменю. Тоді ж і з'явилася одноповерхова будівля келій монастиря, розквіт якого розпочався на межі XVI–XVII століть із перебудови зовнішнього вигляду костелу: до середньої нави добудували три каплиці.

За часів панування в Кам'янці турків (1672–1699 рр.) усі святині міста перетворили на мечеті. Колишній костел св. Миколая став другою за значенням мечеттю міста після катедри, присвяченій улюбленій дружині султана Мехмеда ІV. На території встановили фонтан і пам'ятник померлій дочці бейлербея Кам’янця. Відтоді в інтер'єрі костелу залишився міхраб – різьблена проповідницька кафедра, зроблена з двох мармурових блоків.

Відновлення святині після турків розпочалося в 1737 році під керівництвом коменданта Кам'янецької фортеці, військового інженера й архітектора Яна де Вітте, і було завершено в 1755 році. Перебудовували на кошти теребовлянського старости Міхала Францішека Потоцького. Надбудували другий поверх над розрізненими келіями монастиря, поєднали їх із костелом, унаслідок чого утворився внутрішній дворик, притаманний бароковим монастирським ансамблям Західної Європи і Речі Посполитій. Дзвіницю переспорудили у стилі бароко – і вона стала однією з висотних домінант історичної частини міста.

Будівля костелу св. Миколая належить до типу базиліки. Центральна нава, поєднана високими арками з бічними, має таку ж довжину, як і пресвітерій. Силует храму збагачують заокруглені куполи південної та північної каплиць доби відродження. Оздоблення інтер'єру належать до XVIII століття: картуші, пілястри з каннелюрами, ліплення доби рококо та еклектики.

Барокова дзвіниця має три яруси. Вона набула свого вигляду у XVIII столітті внаслідок реконструкції під керівництвом Яна де Вітте. Нижній ярус оздоблено пілястрами доричного ордеру й розірваним фронтоном, середній – іонічним ордером, верхній – композитним. Дзвіницю вінчає дах-шатро з балюстрадою і шпилем. Донині збережені антаблемент із карнизом і трикутний фронтон, балюстрада з вазонами. Фасад другого ярусу зберіг скульптури.

Келії з колишньою трапезною прибудовані до південного фасаду костелу. Вони стали П-подібними і двоповерховими після перебудови під керівництвом Яна де Вітте.

На протилежному боці костелу – кам'яний будинок Потоцького. У кам'яниці, збудованій у 1755 році, жив Міхал Франтішек Потоцький – основний фундатор кам'янецького домініканського монастиря в середині XVIII століття.

Щоб насолодитися красою Кам'янця на Поділлі сповна, треба знати його деякі секрети. Одним із таких є оглядові майданчики, звідки відкриваються зворушливі панорамні види на Старе місто й фортецю. Відомо, що в Кам'янці їх 10. І звідусюди відкивається неповторний краєвид.

Крім Старої фортеці й Нового замку, Кам'янець-Подільський має велику систему міських укріплень, що охопили по периметру древню частину міста й перетворили його на фортецю. У поєднанні з ландшафтом і забудовою кам'янецькі фортифікації створили унікальне містобудівне утворення, що є наразі справжнім музеєм середньовічної фортифікації Поділля.

Укріплення Кам'янця розташовані навколо давньої острівної частини Старого міста по кромці скелястих обривів, у каньйоні р. Смотрич і перед західною стороною острова на мису. Складаються з оборонних систем і комплексів, окремо вартових веж і стін загальною протяжністю 4,5 км.

До західних міських укріплень уходять Міська брама й Вірменський бастіон; до північно-західних – Вітряна брама з баштою Стефана Баторія, Турецький бастіон і Польська брама; до південно-західних – Руська брама та Гловерівські мури; до східних – Гончарська, Різницька і Кравецька башти.

В'їзд до міста з боку Старої фортеці здійснювався через Міську браму, розташовану на проміжній терасі між скелястим перешийком, де зведено Замковий міст, та західним терасним майданчиком острівної частини Старого міста, котрий захищався Вірменським бастіоном. До міської брами входять прямокутна надбрамна башта (у ХVІІІ ст. називалася Михайлівською брамою), що прилягає до північного пруга тераси, каземат, збудований на південному прузі тераси, та оборонні мури, що з’єднували башту й каземат між собою (збереглися часткою) та з Замковим мостом.

Міська брама виникла в XVI ст. на основі давніших споруд, рештки яких виявлено в основі каземату та надбрамної башти, що спочатку виконувала оборонну функцію. Наприкінці XVII ст., під час модернізації укріплень, улаштували наскрізний проїзд і прибудували мури, що утворили оборонний пояс із трьох боків тераси (крім східного) завдовжки 270 м. У першій половині XVIII ст. спорудили каземат, у 70–80-і роки XVIII ст. – галерею для гармат (роботи провадив військовий інженер X. Дальке). У 1876-му мур між баштою та казематом розібрали.

На верхній терасі над укріпленнями Міської брами розміщений Вірменський бастіон, що обороняв головну дорогу через Замковий міст і контролював підступи до Кам'янця-Подільського з боку Руських та Польських фільварків. Конкретна дата спорудження бастіону невідома. Як укріплення, він сформувався в XVI ст. унаслідок будівельних робіт кам’янецьких вірменів під керівництвом італійського інженера Камілуса, який у 30-40-х роках XVI ст. був «начальником кам’янецьких фортифікацій».

Бастіон був пошкоджений із початком XVII ст. Модернізований турками – наприкінці XVII ст. У 30-х роках XVIII ст. на ньому влаштовано дерев’яно-земляні бруствери, що в 1746-му перебудував військовий інженер X. Дальке. Тоді бастіон іменувався «Великим ронделем» та «Батареєю св. Терези». Остання перебудова відбулася в 60-х роках XVIII ст.: по верху стін замість малих бійниць улаштували великі.

Башта Стефана Баторія споруджена 1564–1566 рр. на основі давньої міської брами, що походить, імовірно, з XIII ст. Обороняла значну ділянку дороги, що здіймалася вгору схилом від Нижньої Польської брами, та контролювала північну частину каньйону Смотрича. Роботами зі спорудження башти керував начальник кам’янецьких фортифікацій М. Галичанин (М. Влодек).

Роботи виконував майстер-муляр А. Магро. За описом 1566 р., башта була завдовжки 20,3 м, завширшки – 19,1 м та заввишки (з дахом) – 25,5 м, мала п’ять ярусів і стіни завтовшки 2,3 м. Споруда була підковоподібною у плані, зі стовпом, на котрий спиралися конструкції даху.

Каньйон річки Смотрич сміливо можна назвати природною цікавінкою не лише Кам'янця, але й усього Поділля. Це – глибока вузька долина Смотрича зі стрімкими схилами, що сягають заввишки 50 метрів. Каньйон утворений течією річки крізь товщу Товтр на території Кам'янця та Кам'янецького району. Тут розташовані унікальні оборонно-гідротехнічні споруди: Польська і Руська брами, передмістя Карвасари під Старою фортецею з дерев'яною Хрестовоздвиженською церквою, Порохові склади, старий павзавод і водоспад. Уздовж каньйону проходить найдовша вулиця старого Кам'янця – Руська.

Над урвищем розташовані оборонні споруди Старого міста: Верхня польська брама, Гончарська, Різницька і Кравецька вежі, церкви й костели. Каньйон у межах міста перетинають три великих мости – Замковий, Новопланівський та «Лань, що біжить», а також декілька маленьких місточків і пішохідних кладок. Над долиною є декілька оглядових майданчиків, звідки добре видно власне каньйон і Старе місто.

У долині річки Смотрич збереглися два унікальних оборонно-гідротехнічних комплекси XV–XVI століть – Руська і Польська брами, принцип функціонування оборонно-гідротехнічної системи яких полягав у послідовному перекритті їхніх шлюзів, унаслідок чого каньйон до певного рівня затоплювався водою, унеможливлюючи підступ ворога до міста. Рівень води в долині регулювали за допомогою шлюзів, а також водопропускного отвору в Замковому мості.

У північно-західній частині площі Польський ринок стоїть комплекс катедрального костелу Петра і Павла – унікального храму, котрому немає рівних в Україні. Його неординарність – це поєднання того, що, здавалось б, неможливо поєднати: католицького костелу, турецького (мусульманського мінарету) та Мадонни на ньому. Крім костелу, комплекс включає оборонну дзвіницю і тріумфальну арку.

Вважається, що на місці катедри існував дерев'яний костел, збудований близько 1370 року литовськими князями Корiатовичами. Уже за п'ять років на прохання польського короля Папа Григорiй XI засновує в Кам'янці дiєцезiю i святиня стає катедральною. Першим біскупом, як вважають, був домініканець Вільгельм. Будівництво кам'яного костелу пов'язують із біскупом Якубом Бучацьким (1502–1517), який, будучи людиною набожною та заможною, виділяв також кошти на укріплення Кам'янецького замку.

Спочатку костел був у романському стилі, відрізнявся простотою форм та мав три нави. Тоді вівтар зорієнтували на захід i він знаходився там, де наразі вхід до храму. До середини XVII ст. костел сформувався як тринавова, з довгим пресбітерієм, кількома ренесансними каплицями та високим притвором споруда, західний фронтон якої виконали у формах маньєризму.

Після захоплення Кам'янця турками в 1672 році катедру перетворили в головну мусульманську мечеть. До західного боку прибудовували мінарет заввишки 36,5 метри, основою якого стала каплиця XVI ст. у вигляді куба, котру турки заклали камінням, а зверху встановили округлу двадцятиметрову вежу зі 145-тигвинтовими кам'яними сходами в середині та балконом на горі, звідки п'ять разів на добу муедзин закликав до молитви. Усі прикраси та начиння, що знаходилися в костьолі, турки знищили. Також вони вивезли за місто кістки християн, похованих на цвинтарі біля катедри.

По поверненню в 1699 році Поділля до складу Польського королівства біскуп Ян Гнiнський переосвячує мечеть знову на костьол. Про цю подію свідчать дві пам'ятні плити на пілонах по обидва боки центральної нави. У середині XVIII ст. біскуп Микола Дембовський (1740–1757) за участі архітектора Яна де Вiтте проводить капітальний ремонт, що надає споруді барокових рис.

Реставрація мінарету та встановлення на ньому мідної статуї Богородицi заввишки 3,5 м теж є заслугою Миколи Дембовського. Постать виготовили в Гданську та встановили в замку 10 травня 1756 р. під супровід дзвонів та стрільбу з гармат. Богородиця стоїть на Земній Кулі та Півмісяці і благословляє місто i край. Навколо її голови – ореол із 12-и зірок.

У XVIII–XIX столітті костьол реконструюється у стилі бароко і псевдоготики. Під час ремонту 1853–1862 рр. художник Д. Сампіні, за участю львівського художника М. Яблонського, виконав темперні фрески на стінах південної каплиці. Тоді ж з’явилися вітражі з богемського скла, підлога – із теребовлянського пісковику та карарського мармуру, установлено новий 20-тирегістровий орган роботи віденського майстра Гессе.

Костел має чотири вівтарі: у навах та в південній каплиці Непорочного Зачаття.

Найцікавіше знаходиться в каплиці Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Це – надгробок Лаури Пшездецької авторства скульптора Віктора Бродзького, яка у віці 21 року впала з коня й померла. Його первісно встановили на її могилі в костелі Успіння Пресвятої Діви Марії в Чорному.

У 1938 році надгробок перенесли до кам'янецької катедри. Скульптурна композиція складається з ложа, на котрому лежить подоба дівчини Лаури. У підніжжі монумента – розкрита книга; ліворуч ложа стоїть амур, що спостерігає сон панни. Ліворуч і праворуч від ложа на обніжжі встановлено бюсти батьків Лаури – Софії і Карла Пшездецьких. На надгробку вміщено напис: «Дівиця Лаура. Згасла в розквіті літ. Її прекрасне обличчя є найкращим у світі».

Серце Старого міста в Кам'янці – площа Польський ринок із найстарішою в Україні ратушею, вірменською криницею та декількома збереженими кам'яницями. Колись майдан був вогнищем торговельного та суспільного життя Кам'янця. Сьогодні це доволі тихе місце, що оживає під час свят і фестивалів, коли на польському ринку немає де яблуку впасти.

Таку назву майдан отримав від будівлі польського магістрату (ратуші), що й сьогодні прикрашає його. Поруч є ще Вірменський ринок, а на півночі Старого міста – Руський. Традиційно часом заснування майдану називають XV ст. І пов'язують це з тим, що 1432 р. польський король Владислав ІІ Ягайло підтвердив надане місту раніше (ще 1374 р. грамотою литовських князів Юрія та Олександра Коріатовичів) магдебурзьке право, а ще за два роки (1434 р.)

Західне Поділлля приєднали до Королівства Польського, а Кам'янцю надали статус столиці Подільського воєводства. Отож, відповідно до цього місто почало облаштовуватися польським магістратом і майданом навколо нього – Польським ринком. Однак коли в 1979 на східному боці майдану рили траншею газопроводу, археолог й історик Микола Петров виявив решти 10-и згорілих дерев'яних жител, причому, що дуже важливо, чотирьох – ХІІ–ХІІІ ст. (решта – XV-XVI ст.), що стояли вздовж східного боку траншеї в напрямі північ–південь.

Ще за два роки на північній стороні майдану (там, де нині стоять два відновлених середньовічних будинків під спільним номером 4а) виявлено фрагменти мурів двох первісних будинків кінця XIII – початку XIV ст., а також залишки трьох дерево-глинобитних жител ХІІ–ХІІІ ст., знищених пожежею. Отже, можливо, майдан мав давньоруську, причому ще домонгольську (ХІІ–ХІІІ ст.), забудову. До того ж виявлено прямий спадковий зв'язок між давньоруським і середньовічним періодами як щодо планування будинків, так і структури забудови майдану.

До 1793 p. у ратуші розміщувався польський керівний орган – магістрат (за винятком 1672–1699 pp., коли містом володіли турки), що нерідко називають русько-польським. Справді, був період, коли магістрати руської та польської громад міста з'єднали. Але, звісно, у цьому об'єднаному органі гору брали сильніші – поляки.

Тож магістрат, як його не називай, залишався, по суті, польським. Протягом віків біля стін ратуші чинилися розправи над тими, хто боровся за визволення краю від гніту польської шляхти й поміщицького свавілля. Жорстоко розправилися тут царські урядовці з Устимом Кармелюком – ватажком селянських повстань на Поділлі.

Сама ратуша складається з двох частин – двоповерхової споруди (власне, це і є ратуша – Будинок ради) та восьмиярусної вежі-дзвіниці. Колись вони стояли окремо – на відстані 3 м одна від одної. Але після пожежі 1616 р. їх об'єднали в єдиний ансамбль. Ратуша досить багата на приміщення: 10 – на першому поверсі, 9 – на другому та підвал.

Щоправда, сьогодні з 9-и підвальних кімнат розчищено лише три (у них відкрито експозицію «Суд середньовічного Кам'янця»). Крім того, є ще другий ярус підвалу – зовсім не розчищений, де, за оцінками, має бути ще 9 кімнат. Цілком імовірно, що Ратуша має і третій ярус підвалів.

У 1884 р. на будівлі встановлено годинник із двома дзвонами, відлитими львівським майстром Федором Полянським, що водночас являли собою цікаву художню роботу з багатою орнаментацією, з написом прізвища автора й датою виготовлення. У 1817 і 1850 pp. пожежі в місті значно пошкодили ратушу. Проведені пізніше реставраційні роботи змінили архітектуру будівлі.

Навпроти споруди в XVII ст. збудована гостроверха невисока башта, де знаходиться так звана вірменська криниця. Цікава її історія. З початком XVII ст. багатий вірменський купець Нарзес призначив певну суму грошей на будівництво водопровода в м. Кам'янці. Гроші невідомо куди зникли, та в 1638 р. прийшла ухвала, щоб місцеві жителі збудували криницю.

Її видовбано в суцільній скелі, але вода виявилася неприємною на смак, солоною, і криницю було закрито. Башту ж стали використовувати під складські приміщення. Між криницею і будинком ратуші в середні віки знаходився поміст, де відбувалися різноманітні заходи.

Прямокутний Польський ринок має 4 сторони, що за польських часів називали періями та нумерували, починаючи з південного боку, за рухом годинникової стрілки. Так, в описі міста 1700 р. південний бік – це перша перія, західний – друга, північний – третя, східний – четверта. Неофіційні назви мали частини майдану у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.: Біржа, Шарлотка, Журавльовка та Суконка.

Багату історію має №18 – нинішня міська друкарня, колишня католицька семінарія. Будинок зведено 1782 р. на місці раніших споруд. Семінарія тут містилася недовго – до 1793 р. Згодом будинок пристосували під губернські установи. Так, на першому поверсі з боку костелу розташовувалася губернська друкарня. Відділ архітектора та земельна комісія містилися західніше – з боку Францисканської вулиці.

На другому поверсі зі сходу та півночі розташовувалося губернське правління на чолі з віце-губернатором. У залі засідань губернського правління було встановлено подарунок Катерини ІІ – зерцало – велику бронзову шкатулку (заввишки 64 см, завдовжки 54 см і завширшки 38,5 см) дуже цікавої роботи, призначену для зберігання указів. Третій поверх добудували у другій половині ХІХ ст. – над північно-західною, а в 1950-х рр. – над східною частиною будинку.

Відомо, що ще в ХІV столітті в місті з’явилися перші вірмени. Свій головний храм – собор святого Миколая (Нігола) – вони звели в 1495 році, а в 1935-му його знищили більшовицько-російські окупанти.

Наразі ми можемо побачити лише фундамент святині. На щастя, поряд з оточеним муром соборним дворищем збереглася двіниця собору – на мою думку, найколоритніша башта Кам'янця-Подільського. А ще поряд, у Миколаївському провулку, стоїть невеличка Миколаївська церква з трьох'ярусною дзвіницею, що колись теж була вірменською.

Дзвіницю Вірменської катедри звів напередодні 1565 року зодчий Затік Григор у стилі раннього Відродження. Споруда мала п'ять ярусів, поверхово перекритих балками, крім першого, де вимурувано циліндричне склепіння з двома великими розхпалубками і з конхою в апсиді, що знаходиться в товщі східної стіни. Вхід обрамлений різьбленим кам'яним порталом.

Зійти на другий ярус можна зрвнішньою дерев'яною або кам'яною внутрістінною драбиною. Комунікація з іншими ярусами – дерев'яними драбинами. Третій і п'ятий мають бійниці з розширеними на обидві сторони щоками. П'ятий узятий чотирма наріжними округлими вежками з невеликими баньками, на маленьких барабанах яких – шатрове завершення. Кожна з вежок має по три ключоподібні бійниці. Вікно в апсиді першого ярусу – зі стрільчатим завершенням і білокам'яним наличником, профілювання якого притаманне вірменській архітектурі.

Завершена у вигляді втятого восьмигранного шатра, увінченого барабаном із банькою. Фасади розчленовано різьбленими кам'яними карнизами. Стіни потиньковані. Заввишки дзвіниця сягає 38 метрів. У проєкції споруда майже квадратна – 11 на 10,7 метрів. У першому ярусі стіни завтовшки 2, 67 м, у червертому – 2, 03 м. У 1958 році будівлю відреставровано.

Особливо вражає туристів оборонна споруда Кам'янця – Гончарна Башта, що охороняла вхід до міста зі сходу. Прибудова поруч із баштою – стара синагога.

Красилівський район

Головною туристичною пам’яткою Красилівщини сміливо можна назвати садибу Сангушків-Потоцьких, що знаходиться в селищі Антоніни.

Залишки палацово-паркового комплексу тут приваблюють туристів і поціновувачів рукотворної краси. Уся ця пишнота колись належала старовинним українським дворянським родам Сангушків і Потоцьких, які з покоління в покоління облаштовували свою садибу та її околиці, щоб передати нащадкам.

Село (тепер селище міського типу) Антоніни стало належати регентові коронної канцелярії Ігнатію Мальчевському разом зі спадщиною його дружини Антоніни Сангушко. Населений пункт називався Голодьки. У другій половині XVIII століття І. Мальчевський звів палац на березі річки Ікопоть і розбив один із найкращих на Волині парк. Садибу він перейменував на честь дружини.

Поступово село і парк також стали називатися її ім’ям. До 1851 року будівля належала литовсько-українському князівському роду Сангушків. Тоді розширили парк і створили оранжерею. На території висадили понад 60 видів екзотичних порід дерев і чагарників, велику колекцію квітів, там же розташовувалося джерело з цілющою водою. У 1851–1917 рр. маєток привласнила сім’я польського сімейства Потоцьких у результаті шлюбного союзу М. Сангушко і А. Потоцького. Палац, зведений І. Мальчевським, був яскравим зразком стилю бароко.

Наприкінці XIX – з початком XX століття проводилася його реконструкція під керівництвом архітекторів Ф. Арво і Ф. Фельнера. У 1919 році споруду знищили більшовики. На її місці з’явився стадіон. Збереглася частина господарських будівель і залишок парку, котрому в 1960 році надали статус пам’ятки садово-паркового мистецтва державного значення. З уцілілих споруд привертають увагу колишня будівля гаража, де наразі знаходяться сільрада, флігель, кінний манеж, художні пілони з родовими гербами Сангушків і Потоцьких.

В Антонінах є ще одна цікава пам’ятка – автомобільний гараж роду Потоцьких. Будівлю звели ще з початком ХХ століття за проєктом архітектора Ф. Фельнера. Двоповерхова споруда виконана у стилі модерн. Гараж Потоцьких нараховував 9 автомобілів, а також майстерні. Будівлю відреставрували, і наразі вона є головною окрасою села й туристичною принадою.

Палац у стилі класицизму звів Микола Сапєга з початком XIX століття. На його ж пожертви у Красилові збудовано костел Пресвятого Серця Ісуса. Коли дочка Миколи Сапєги вийшла заміж за Костянтина Чорбу, Красилів й околиці відійшли йому як придане дружини. 1865 року в остаточно збіднілих Сапєгів маєток придбало французьке цукрове товариство.

Пізніше його перепродали Емерикові Маньковському, нащадки якого володіли ним до Жовтневого перевороту. За радянських часів у споруді розташовувалося училище, його перебудували до невпізнаваності, знищивши увесь зовнішній та внутрішній декор. Наразі палац передали Красилівському професійному ліцею. Про колишню його красу нагадують тільки залишки парку за будівлею. З архітектурного погляду, споруда не викликає зацікавлення, має лише історичну цінність.

Католицький костел знаходиться в самому центрі міста Красилів і є однією з головних архітектурних пам'яток району з давньою і цікавою історією. Храм розпочали зводити 1820 року, а завершили – за 10 років. Будівлю спорудили у класичному стилі, фасад прикрасили напівколонами. Кошти на будівництво надав той самий Микола Сапєга. Наприкінці ХІХ століття костел відреставрували.

По приходу радянської влади більшовики розстріляли тодішнього настоятеля храму, а будівлю перетворили на військовий склад. Під час Другої світової війни костел на півтори роки відновив свою роботу, та 1947-го його знову закрили. За радянських часів тут знаходився Будинок піонерів.

Летичівський район

Хмельниччина надзвичайно багата на найрізноманітніші пам’ятки. Не є виключенням і Летичівський район. Варто зазначити, що вони тут дійсно унікальні. Насамперед хотілося б поговорити про Меджибіж, адже в цьому містечку турист віднайде багато цікавого.

Замок у Меджибожі виглядає дуже велично. Неабиякі враження залишають як окремі споруди, так і весь комплекс фортеці. Навіть у напівзруйнованому стані він вражає своїми могутніми, колись неприступними стінами. Досить успішно використані природні умови: замок зведений на пагорбі. Високі кам'яні стіни, що оточують усі споруди, вдало підкреслюють контури фортеці, її оборонний характер.

Комплекс замкових споруд складають: три вежі, два замкові корпуси, чотири службових приміщення, замкова церква, арочний виїзний міст і замкові стіни. Але всі ці споруди різних часів. Історична доля вимагала численних перебудов, починаючи з XII–XIII і закінчуючи XIX століттям. Усе це й мала кількість історико-етнографічних матеріалів, що ускладнюють дослідження пам'ятки. Як уже згадувалося, план споруди має форму видовженого трикутника, що на сході впирається гострим кутом у мис. Із західного боку – в'їзд до замку.

Двір фортеці оточений кам'яними зубчастими стінами з вежами по кутах. Усередині до стін прибудовані різного призначення господарські й житлові будівлі. Посеред замкового двору знаходиться церква. Біля самого входу у фортецю, впритул до західної стіни вузькою стороною, прибудована прямокутна споруда з великими віконними прорізами у стилі Псевдоготика.

Головний східний фасад будівлі прикрашений бароковим фронтоном. Будівля, очевидно, призначалася для житла. Судячи з усього, це споруда більш пізнього часу, свідченням чого є стрілчасті вікна, пробиті в західній кріпосній стіні. Цей факт може підтвердити думку, що тоді фортеця вже утратила своє оборонне призначення.

У XVI столітті Меджибізький замок був досить потужною спорудою та слугував надійним захистом. Наприклад, Михайло Орловський писав, що «... в 1566 році татари знову обложили Меджибіж: тоді в ньому перебував російський воєвода Сенявський, він не тільки не допустив взяти замок, а й змусив їх до втечі».

У 1672 році Меджибожем заволоділи турки. У 1699-му після підписання Карловицького мирного договору місто увійшло до складу Польщі, після поділу якої, у 1793 р., перейшло під юрисдикцію Російської імперії.

З 1848 р. в Меджибізькому замку розміщувалися різні військові установи. Тоді фортеця й усі її споруди істотно перебудовувалися. Оборонний комплекс перетворився на білосніжний палац, після чого замок стали називати «Білим лебедем», оскільки його відображення в річці нагадувало цю красиву птаху. І наразі будівлю так іменують.

За радянських часів у приміщенні замку знаходився маслозавод. Починаючи з кінця 60-х років ХХ століття, у будівлі проводяться дослідні й реставраційні роботи.

Однією з визначних пам’яток краю вважається єврейська синагога в Меджибожі – єдина збережена донині в цьому краї.

Єврейська синагога Бейт Мідраш (дім учення) у Меджибожі належала рабину Аврааму Гешелю з Апти. Імовірна дата закладення – 1814 рік, коли він в поселився селищі. Спершу споруда була двоповерховою. А в сусідній хатині проживав сам рабин. За радянських часів будівля використовувалася за різними цілями. Якийсь період у ній розміщувалася пожежна частина.

2010 року було проведено реставрацію. Невелика, але простора й без вишуканостей в оздобленні синагога сьогодні знаходиться в задовільному стані. Фасад будівлі містить кілька архітектурних елементів. Приміщення залито сонячним світлом завдяки значній кількості великих вікон, дах укритий сучасним покрівельним матеріалом.

Летичів – це давнє поселення, розташоване біля річки Південний Буг. Письмове згадування про нього датується 1265 роком. У ХVІ столітті в цьому місті спорудили замок. Наразі тут можна побачити залишки широкої стіни і круглу вежу часів середньовіччя.

У 1362 році летичівські землі належали Литовському князівству. Тоді ж спорудили дерев'яний замок, навколо якого – вал і рів, наповнений водою. Це був класичний проєкт оборонних споруд. У 1434 році тутешні землі перейшли до Польщі. У ХV–ХVІ століттях цю дерев’яну споруду нерідко спалювали внаслідок набігів татар і турків. У 1579 році Ян Потоцький, за вказівкою польського короля, розпочав перебудовувати її на кам'яну. Роботу завершили в 1598 році. Тоді це була одна з найкращих фортець на цих землях.

З початком ХVІІ століття на цій території монахи-домініканці починають будувати монастир. Його зводять на місці колишнього дерев'яного костелу. Згодом спорудили каплицю, що потім стала храмом. Будівництво завершили в 1638 році. Відомо, що тут установили великий орган. У 1720 році спорудили дзвіницю. Тоді ж папа Римський Климент подарував монахам ікону Богородиці, привезену з римської Базиліки. Пізніше її визнали чудотворною. У 1778 році Папа Римський її коронував, що підтвердило чудодійність святині. У 1793-му цю територію приєднали до Російської імперії.

Монастир закрили, бо він був католицьким. У 1830-х роках у місті відбулося декілька повстань, очолюваних Устимом Кармалюком. Його поховали біля мурів замку. У липні 1941 року Летичів окупували німецькі війська. На території замку влаштували концентраційний табір. Під час цих час цих подій тут убили більше 7200 полонених.

У березні 1944 року місто визволила радянська армія, про що свідчить установлена тут пам'ятна таблиця. За часів Радянського Союзу в колишньому замку розміщувалися склади. У 1974 році біля вежі звели пам'ятник Кармалюкові заввишки 5 метрів. За часів Незалежності України храм і монастир відчинили. Наразі ці давні будівлі реставрують.

У Меджибожі, на правому березі Південного Бугу, стоїть одна з родзинок селища – велика цегляна чотиригранна колона з гніздом лелеки на вершині. Народні перекази, розтиражовані в безлічі путівників і публікацій, приписують будівництво цього стовпа туркам, чий гарнізон перебував у місті з 1672 по 1699 рік.

Існує кілька версій призначення цієї колони. За однією з них, вона слугувала надгробним знаком, установленим на могилі невідомого турецького воєначальника. За іншою версією, поруч із цим місцем знаходилося мусульманське кладовище, і колона слугувала пам’ятним знаком на честь похованих тут солдатів турецької армії. Але є й інша думка, згідно з якою стовп установили не пізніше XVIII століття і він не має до турків жодного відношення.

Так, припускається, що колона була звичайним придорожнім знаком, прикрашеним зверху «фігурою». Ось тільки встановити, що саме там було зображено, наразі вже навряд чи можна. До речі, у Меджибожі стоїть зовсім не один, а два таких стовпи. Другий, округлий за формою, – на околиці міського парку.

Одним із найдавніших православних обійсть Поділля вважається Преображенський жіночий монастир у селі Головчинці. Це дієва святиня, на території якої є паломницький готель і чудотворне Онуфріївське джерело, а в храмі знаходиться образ преподобного Онуфрія Великого.

Заснований монастир у 1540 році польським гетьманом Синявським. До 1888 року обитель була чоловічою, а потім стала жіночою. За часів Речі Посполитої монастир заселяли Василіани й лише наприкінці XVIII століття його повернули православним. Уперше заклад закрили в 1923 році, а на його території організували притулок для бездомних дітей.

За часів Другої світової ненадовго відновили роботу монастиря, але потім його знову закрили. До 1996 року тут був дитячий інтернат. Наразі обитель потроху відроджується. Реконструювали храм, ігуменський і житловий корпуси, облаштували богадільню, звели нову дзвіницю. Підсобне господарство дозволяє монастирю не лише повністю забезпечувати себе всім необхідним, але й займатися масштабною благодійною діяльністю.

У селі Трибухівці Летичівського району Хмельницької області є мальовнича церква Іоанна Богослова. Точна дата її зведення на сьогодні невідома, проте історичні факти свідчать, що спорудили святиню між 1812 і 1818 роками.

Раніше тут знаходився старий дерев’яний храм, котрий згодом занепав. На його місці звели кам’яну церкву Іоанна Богослова з міцним фундаментом. Дзвіницю храму прибудували в 1840-х роках. За радянської влади місцеві органи влади видали наказ про закриття церкви. Аж до 1990-х років вона не діяла, однак її не розібрали й не використовували під склад, як це тоді робили з іншими святинями.

Коли Україна здобула статус незалежної та окремої держави, церква знову почала діяти. Блакитний колір приємно гармонує з довколишньою зеленню та створює атмосферу спокою й умиротворення. У церкві досі зберігаються старовинні ікони, дуже шановані місцевими жителями. Служби у храмі проводить священник, який мешкає в іншому селі. Тому для звершення таїнств вінчання і хрещення варто узгодити дату. До храму зручно добиратися рейсовими автобусами, що проходять через село Требухівці. Церква знаходиться практично в центрі села.

Новоушицький район

Цікавою пам’яткою історії на південно-східному схилі від села Рудківці є скіфські кургани, що свідчать про поселення на нашій території древніх племен – скіфів. Один знаходиться біля Дністровського водоймища, інший – на узвишші. Про те, що вони рукотворні, сумнівів не було. Декілька курганів, менші за розмірами, є біля дороги Калюс – Нова Ушиця.

Про них згадує давньогрецький історик і мандрівник Геродот у хроніках знаменитої «Історії». Поблизу с. Рудківці нашого району є городище ранньоскіфського часу VІІІ–VІІ ст. до н. е., розташоване на крутих схилах лівого берега Дністра разом із прилеглими до нього укріпленими ділянками площею понад 30 га. Розкопками відкриті досить складні конструкції давніх фортифікацій, а також близько 40 жител, ряд господарських споруд і ям. Керамічний комплекс Рудковецького городища поєднує елементи чорнолійської та фракійської культур.

Верхній курган, що на східному краю села, має такі розміри: в основі – коло діаметром близько 200 м, а заввишки – близько 20 м.

До цього часу в с. Рудківці зберігся земляний вал, що проходить півколом через середину села. Є ще один, однак значно менший. Вік цих валів становить приблизно 2,5 тисячі років. Це місце обрано, вочевидь, не випадково: місцина для оборони була вдалою, до того ж добре проглядалися значні відстані.

Значним багатством і різноманіттям відзначається флора Придністровської зони. В її складі є чимало рідкісних, ендемічних та реліктових видів. Важко навіть установити повний склад тутешніх рослин.

На відслоненнях вапняків, у долинах Дністра, збереглася степова рослинність ксеротичного типу. На його крутосхилах вона представлена трав’яними угрупуваннями та заростями чагарників – терену, глоду, жостеру, кизилу, дуба скельного чарещатого, клокички перистої, береки лікарської, шипшини. У лісі, понад потічками, росте калина – гордовина та калина звичайна.

У тісному поєднанні барвистим килимом стеляться трави, утворюючи травостій багатьох найрізноманітніших видів. З ранньої весни, як тільки сходить сніг, пагорби понад Дністром вражають незвичайним квітуванням. Загальновизнаною місцевою королевою весняної флори є сон-трава велика, що фіолетовим світлом виграє між кам’яними скелями рудковецьких, хребтіївських, глибівських і пижівських пагорбів. Захоплююче видовище відкриває масове цвітіння підсніжника, проліска дволистого, рясту, фіалки, конвалії, голубого марева, печіночниці.

В урочищі «Ясла», що за селом Рудківці, ранньою весною починають квітувати рідкісні рослини: горицвіт весняний, шиверкія подільська, гіацинтик блідий. З початком травня зявляється волошка Маршала, після її квітування дивує і захоплює анемона лугова, що зустрічається цілими полянами. Після неї появляється рутка смердюча, ковила срібляста, на узліссі – зозулинець.

Вражає своїм розмаїттям трав літній період. Починаючи з червня, зацвітають яскравим цвітом лобазник шестипелюстковий, рокитнячки, лісова лілія, по кручах простеляють свої килими чебреці. А наприкінці червня заквітує валер’яна лікарська, наперстянка крупноцвіта, подекуди зустрічаються дзвоники карпатські та гвоздика польова.

По яру до с. Хребтієва зустрічаються дуже рідкісні рослини, як-от: ясинець, що в народі називають «неопалима купина» (він виділяє багато ефірного масла, завдяки якому спалахує на сонці), півонія вузьколиста, що в народі зветься «мар’їн корінь». Приваблює багатьох білогриве шумовиння ковили, типової жительки степу. Понад Дністром росте багато дикорослих ягід та лікарських рослин.

Непомітно старіють і навіть зникають із подільської землі наддністрянські села. У давньоруському літописі згадується місто Каліус, пізніше – село Калюс, що у свою чергу було затоплене дністровським водосховищем у 1981 році. Сьогодні про цей населений пункт нагадують лише дороги-бруківки, що тягнуться до Дністра, залишки садів і хатина калюсівчанина, який останнім залишив його. А ще від Калюса, понад самим Дністром, зберігся парк пана Зуковського, який тут мешкав і використовував територію для відпочинку. Донині тут залишилося багато видів дерев та кущів. На території налічується чотири види жимолості, різноманітного бузку; ростуть каштани, барбарис, гледичія.

З глибини віків б’ють ключем Джерельні води. На Новоушиччині їх сотні. І майже всі вони мають неповторний смак і цілющі властивості. Чимала кількість переказів і легенд свідчить про життєдайну силу вод, що виходила з землі й лікувала людей. Джерела ці ще малодосліджені й потребують детальнішого вивчення та охорони.

У селі Браїлівка є мінеральне джерело типу «Боржомі», в Отрокові – вода, що лікує хвороби нирок, у селі Зелені Курилівці – подібна відомій «Регіні», а в Куражині, що біля Дністра, в урочищі «Маринка», є освячена криниця, воду якої люди використовують давно, знаючи про її цілющу силу, адже вона лікує запалення склери ока. І це далеко не повний перелік сріблястих джерел, що викидають на поверхню цілющі й чисті мінеральні води, а чистими їх робить вапняк, крізь який вони протікають.

Новоушицьке Придністров’я – це той край, що природа щедро обдарувала зеленими луками, перелісками, просторими ланами, ріками, ставками й сотнями водних джерел. Укриті зеленою повстю трав горбочки, заглибини, видолинки, крутосхили, породжені всім попереднім розвитком нашої планети, дивують і зачаровують своєю неповторністю та незайманою красою.

В усі пори року наддністрянські краєвиди мають невичерпні багатства природних фарб, гармонійної краси, мальовничості й розмаїття, що вражає.

Полонський район

У селі Новоселиця Хмельницької області знаходиться пам’ятка національного значення – Палац Гіжицьких. Садибу оточують 200 гектарів доглянутого парку, що наразі має статус національного. На сьогодні у стінах Новоселицького палацу розташований аграрний ліцей. Можливість відвідування замку потрібно узгоджувати з адміністрацією закладу.

Історія палацу розпочалася в далекому 1820 році, коли, за наказом Людвіга Гіжицького, власника села, розпочали його будівництво. Маєток являє собою двоповерхову будівлю в романтичному стилі, складену з англійської цегли. Основна споруда палацу пов’язана з господарськими за допомогою критого коридору.

Наприкінці XIX століття до головного входу прибудували великий ґанок з арками, над яким добудували балкон із кам’яною огорожею. Доповнювали картину стрілчасті вікна й ліпнина. Під час війни палац був значно пошкоджений, але завдяки проведеній реконструкції цю пам’ятку архітектурного мистецтва відновили.

У Полонському районі є цікава пам’ятка, пов’язана з відомою поетесою. Лариса Косач багато подорожувала, шукаючи натхнення і збираючи фольклор. І практично кожен будинок, де вона зупинялася, перетворювали в музей творчості Лесі Українки.

Один із них – у місті Полонне. Це невеликий цегляний одноповерховий будинок із пофарбованими блакитною фарбою вікнами й маленьким передпокоєм. На стіні споруди є відповідна меморіальна дошка. Будівля відкрита для відвідувачів, подивитися її та прогулятися кімнатами може кожен охочий.

Славутський район

У Славутському районі можна побачити дійсно унікальну споруду, що нині перебуває не в кращому стані, однак попри все не втратила свого шарму. Палац Четвертинських, зведений у стилі модерн, був свідком складних сімейних стосунків, котрі, цілком можливо, частково вплинули на таку долю споруди. Може й недаремно про нього кажуть, що він зачарований.

За часів Другої світової війни біля палацу відбувалися трагічні події: тут піддавали тортурам і розстрілам значну кількість полонених бійців Української повстанської армії. Будівлю використовували по-різному: вона слугувала і санаторієм для хворих на туберкульоз, і гуртожитком для робітників, і сільською радою, і механізаторською школою.

Є у Славутському районі місце, що підходить для відпочинку на природі. Тут влаштовують пікніки, розставляють намети й рибалять. Спокійна водна гладь, оточена зеленню, створює атмосферу спокою.

Блакитні озера, розташовані в селі Стригани, належать до типу карстових. Каскад утворюють п’ять кристально чистих водойм, що знаходяться на місці відпрацьованих торфових кар’єрів.

Озера входять до складу гідрологічного заказника з однойменною назвою. Глибина Блакитних озер досить велика – у середньому 5,5 метра. Тут водяться всілякі види риб, включаючи окуня, щуку й карася. Також в озерах живуть раки. З берегів, укритих лісовим масивом, можна помилуватися лебедями й дикими качками, які плавають у водоймах.

Хмельницька область – це чудове місце для всіх поціновувачів історії рідної землі й дослідження її архітектурних шедеврів. Однією з визначних пам’яток по праву можна вважати Олександро-Невську церкву в Гориці – рідкісний приклад дерев’яних церков, що збереглися до сьогодні.

Святиню звели в 1870 році. Роки радянської влади були важкими для неї, проте храм зміг уціліти. Його реконструювали та повернули православній громаді. Будівля церкви невелика, легка у візуальному сприйнятті завдяки вертикальним лініям, невеликим вікнам у формі кріпосних бійниць, світлим куполам і даху. Внутрішнє оздоблення відрізняється простотою й витонченістю, властивою невеликим сільським храмам нашої країни. Олександро-Невська церква знаходиться недалеко від центру села, що відповідає канонам церковного будівництва.

Оточена невеликим листяним садом і клумбами. Недалеко від села Гориця збереглися руїни Корецького замку. Місце приваблює всіх любителів старовинних середньовічних споруд.

Старокостянтинівський район

Подорожуючи Хмельниччиною, просто необхідно відвідати Старокостянтинівський район. Адже цей регіон вартий уваги.

Старосинявський район

У селі Пилява розташована церква Святого Георгія, зведена майже триста років по тому. За час свого існування неодноразово піддавалася реконструкції. Нині Георгіївська церква є чинною: у її стінах ведуться богослужіння.

На місцевості, розташованій в історично багатому селі Пилява, у 1720 році заснували храм. Тоді ж звели дерев’яну церкву Святого Георгія, котру в 1824–1834 роках знесли, а нову збудували в десяти метрах від старої. Одноповерхову святиню виконано з каменю. Наприкінці XIX століття до храму прибудували дзвіницю. Георгіївська святиня є однією з багатьох релігійних пам’яток Пиляви.

Село також відоме славними подіями визвольної війни XVII століття. У 1648 році коцацько-селянське військо під проводом Богдана Хмельницького розгромило польську армію. Завдяки перемозі в Пилявській битві українські воїни звільнили Поділля й більшість Волинських земель від королівської шляхти.

Теофіпольський район

Мальовнича теофіпольщина має, чим здивувати туриста. Місця тут дійсно гарні та серцю милі не лише для місцевих, а й гостей краю.

Не можна не згадати про с. Волиця Польова, адже тут розташований справжній розважальний комплекс, оздоблений різного роду інсталяціями та облаштований альтанками, гойдалками й цікавими експозиціями. По території можна пройти алеями, що з бруківки. У Волиці є власний зоопарк. Не такий великий, як у Києві чи в Миколаєві, але достатньо цікавий, причому не лише для сільських дітей, а й дорослих, які сюди приїздять.

Варто звернути увагу й на селище Базалія, адже тут зберігся будівельний комплекс лікарні ХХ століття, а точніше його початку.

Хмельницький район та місто Хмельницький

У Хмельницькому районі хоч і небагато пам’яток, проте він має певні місця для відвідування. Насамперед варто звернути увагу на невеличке село Водички, адже тут є цікавий палац. Маєток занесено в Державний реєстр нерухомих пам’яток України. Нині там розміщується місцева школа й дитячий садочок. Будівля має анфіладне планування, декоративно оздоблений центральний вхід (тут є маскарони, розміщені у вигляді капітелей на пілястрах, що виступають), що має вигляд ризалита з підвищеним фронтоном.

Споруда зведена Вільгельмом Залеським у 1825 році, а другий поверх надбудували пізніше. З внутрішнього оздоблення лишилася досить вигадлива ліпнина на стелі, де простежується вплив готики й бароко. У будівлі можна побачити кілька старовинних грубок, збереглися і старі підвальні приміщення.

Спершу до споруди прибудували терасу, на території садиби розміщувалася оранжерея й винокурня, однак вони донині не збереглися. Від 1925 року у приміщенні діяли школа й місцевий «університет самодіяльного мистецтва». З 1938 по 1966 роки тут містився дитячий будинок. Наразі будівлю та прилеглу територію займають школа і дитячий садок. З 2012 року садиба має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

Ще одна принада села – місцева стайня. Раніше тут були приміщення, обладнані для утримання та розведення коней, але з часом вони спорожніли й занепали. Сьогодні будівля в занедбаному стані: вибиті вікна, прогнилий дах, розмальовані стіни. Прилегла територія поросла чагарниками й деревами. Місцева визначна пам’ятка потребує термінового ремонту й господарського використання.

А от у Чорному Острові можна відвідати ще одну цікаву архітектурну пам’ятку. У ХVІІІ столітті на півострові посеред ставка звели розкішний палац, основний корпус якого витриманий у стилі класицизм. Ліворуч і праворуч від нього стояли неоготичні башти. Довкола садиби в маєтку Пшездецьких ірландський ботанік Діонісій Макклер розбив парк і заснував Кременецький ботанічний сад.

Поряд із палацом сім'я Пшездецьких звела костел Успіння Пресвятої Богородиці, що з'єднується з садибою підземним переходом. Місцеві жителі розповідають, що через нього родина щоранку ходила на уранішню молитву. І лише потім відкривали двері простому люду.

Бібліотека на 10 000 книг прикрашала маєток Пшездецьких і неодноразово ставала приводом для візитів на Чорний Острів Леоніда Глібова, який написав тут байку «Щука». У садибі знаходилася галерея європейського живопису і власний оркестр, що захоплював Ференса Ліста, який заїжджав до Пшездецьких. До речі, цей відомий угорський композитор написав і вперше виконав свою рапсодію №2 у маєтку Пшездецьких.

Час не зберіг палац. Від нього залишився тільки основний корпус, де до 1982 року вчилися місцеві школярі. Родовий костел після революції розграбували. Лише в 1992 році храм відновили. Наразі тут діє музична школа і музей.

Легенда. 17-річна праправнучка Антонія Пшездецького, Лаура, під час кінної прогулянки впала з коня й пошкодила хребет. Чотири роки лікування не принесли результату, Лаура померла. Убиті горем батьки замовили в талановитого скульптора, професора Петербурзької академії мистецтв Віктора Бродського, розкішний надгробок.

На античному ложі лежить прекрасна Лаура. Поруч стоїть ангелок зі згаслим вогником, а на підлозі – недочитана книга, розгорнута на 21-й сторінці. Саме в цьому віці померла дворянська дочка.

У 1876 році надгробок привезли з Риму й установили в родинному костелі Пшездецьких. За радянської влади пам'ятник дивом уцілів: місцеві жителі заховали витвір мистецтва. У 1938 році надгробок перевезли в Петропавлівський кафедральний собор у Кам'янці-Подільському, де він знаходиться й нині.

Місто Хмельницький

Перше місце, куди варто відправитися у Хмельницькому – це пам'ятник гетьману Богдану. З 1954 року він іменується «батька Богдана». До речі, є одне невелике «але». Самі жителі міста все ще нерідко і з гордістю називають своє місто старим ім'ям Проскурів, котрому вже понад 500 років. Але це не завадить вам подивитися на дивовижний пам'ятник, що вважається символом Хмельницького.

Гордістю міста сміливо можна назвати пам’ятку природи – Ботанічний сад Хмельницького національного університету, створений, як відомо, на базі Хмельницького університету. На його території у 2,21 гектари росте близько 1 400 різноманітних дерев, трав’янистих рослин і чагарників, 7 000 квітково-декоративних рослин. Ініціатором створення саду став ректор університету М. Скиба. Підтримав його ідею міський голова М. Приступа, який і фінансово допоміг.

Територію обрали ідеальну: долину площею у два гектари, розділену річкою Немийкою. Про закладку саду було об’явлено під час проведення Всеукраїнської науково-практичної конференції 30 жовтня 2003 року.

Навесні ректор університету затвердив концепцію ботанічного саду. Проєкт, відповідно до якого розпочалося будівництво зеленої території, належав В. Кучерявому – завідувачу кафедри архітектури садово-паркового господарства. Директор саду – кандидат біологічних наук і доцент кафедри екології Людмила Казимирова. Протягом 2004 та 2005 років створювався Японський сад, площа якого становить 0,5 га.

Є в місті й кілька цікавих музеїв, одним із яких сміливо можна назвати музей проскурівського підпілля, розміщений у столітній хатинці. Заклад створили 25 березня 1994 року, а відкриття приурочили до 50-тої річниці визволення Проскурова від німецько-фашистської окупації. Ініціаторами заснування музею стали ветерани, які й були учасниками Проскурівської партизансько-підпільної окружної організації.

Музей розташували у старому будинку, що раніше був явочною квартирою партизанської організації. Тут проходили всі зустрічі партизан, збори підпільного комітету, зустрічі зв’язкових різних таємних груп. Також звідси писалися листівки і з цього будинку рушали в загони партизан звільнені військові полонені з Раковського концтабору.

Не менш цікавим є літературний музей, заснований у 1992 році. У закладі є Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової, відкритий дещо раніше – 1989-го. У Хмельницький поетеса приїжджала до своєї тітки. Крім того, тут померла й похована її мати. Також у місті встановлено єдиний в Україні пам’ятник Анні Ахматовій.

Усі експозиції музею розміщуються у трьох залах, кожна з яких має окрему тематику. У першій, що називається «Божественне слово з народних вуст», зібрано матеріали й експонати, що розповідають про усну народну творчість, давню писемність, фольклор і започаткування нової української літератури. Друга зала – «Подолля – красо України» – присвячена всім класикам української літератури, чиї імена безпосередньо пов’язані з цим краєм.

У третій – «Двадцятий вік, доба буремна» – можна побачити матеріали, що розповідають про письменників 20–50 років, творчість літераторів-шістдесятників і сучасних письменників Хмельницького краю. Відокремлено стенди найголовнішим учасникам розвитку літературного процесу: Лесі Українці, Тарасові Шевченку, Михайлові Коцюбинському.

Крім згаданих матеріалів, у музеї можна побачити літературну спадщину письменників і поетів Хмельниччини, знайти багато інформації про тутешніх авторів, які перебувають в обласній організації Національної спілки письменників України. При закладі функціонує вокальна група «Матіола», що стала центром духовного розвитку громади. У музеї регулярно проводяться різні творчі вечори, літературно-музичні зустрічі та презентації. Наразі він діє, і заклад може відвідати кожен охочий.

Чемеровецький район

Подорожуючи Хмельниччиною, неодмінно зверніть увагу на Чемерововецький район, адже тут можна відвідати напрочуд цікаві місця. Насамперед хотілося б розповісти про пам’ятку природи «Івахновецькі товтри», що знаходиться, як відомо, у селі Івахнівці на території, що займає 155 га. Парк складається з ділянки лісостепу, де розташовано досить великі вапнякові камені.

Тут є товтри Баба, Рубліха, Ян, Коломийка, Німожна, Високі Камені, Панська, Соколіха, Середня, кожна з яких унікальна за своїм утворенням і має власну рослинність – степову, лугостепову чи наскальну. За бажанням можна забратися на товтри й милуватися тутешніми пейзажами, що нагадують кадри з фантастичних фільмів.

Досить незвичною пам’яткою є Озеро Привидів або Озеро Вікнина, що знаходиться в селі Хропотова. На перший погляд, це звичайна водойма, однак, на думку місцевих жителів, вона містична.

Таким Озеро Привидів вважають із кількох причин. По-перше, у ньому ніколи не замерзає вода, навіть коли надворі дуже довго тримається мінусова температура. По-друге, склад води у водоймі дуже цікавий, оскільки після прання в ній одяг стає м’яким. Ходять чутки, що інколи над озером з’являються примари, та й узагалі, воно є вікном у потойбічний світ. А ще цю водойму полюбляють рибалки, адже в ній завжди дуже багато риби, яка ніколи не закінчується, скільки б її не ловили.

Шепетівський район

Шепетівщина цікава своїми природніми пам’ятками, одна з яких – Ландшафтний парк «Мальованка», створений заради збереження рідкісних видів рослин, тварин, занесених до Червоної книги України, а також форм рельєфів і їх типів.

У 1999 році міністерство екологічних ресурсів ухвалило рішення створити ландшафтний парк на базі лісопаркової зони села Мальованка. У 2004 році територію розширили до 17 тисяч гектарів, заповідні зони якої становили майже 3 160 гектарів, а ліс – 60 відсотків. Колись, за часів захоплення місцевих територій, парк слугував відмінним укриттям для українців.

Сфагнові болота «Мальованки» з неповторною екосистемою з різних мохів і пуховок представляють науковий інтерес. Також на території розташовані чотири пов’язаних між собою озера. Ландшафтна частина парку приваблює туристів наявністю 14-и видів рідкісних рослин, занесених до Червоної книги України, серед яких – осока, любка зелено-квіткова і дволиста, верба чорна, пливуни, лілія лісова та інші. Можна зустріти види комах, що зникають, птахів і тварин: орел-карлик, бобер, видра, чорний журавель, горностай, сарна, козуля європейська, лось, дикий кабан, жук-олень.

Ще одна архітектурна пам’ятка XVII століття, розташована в містечку Гриців, – це садиба Грохольських, зведена польським магнатом і графом Михайлом Грохольським. На території розташовано двоповерховий маєток у стилі рококо та невеликий парк. Наразі в будівлі розміщується художнє училище.

Споруду звели на території, де раніше знаходився старий замок Любомирських. Спершу архітектурний проєкт маєтку був дуже масштабним і включав багато деталей і декоративних елементів. Але під час будівництва його значно спростили, відмовившись від багатьох архітектурних ідей. У XVIII столітті біля маєтку звели неоготичну каплицю, створену архітектором К. Фроелем-Платтером. У 1960-х роках тут вирішили відкрити училище, тож під час перебудови екстер’єр та внутрішнє оздоблення будівлі значно змінили.

У селі Городище можна побачити прекрасну сакральну архітектурну пам’ятку місцевого значення – дерев'яну церкву Святого Миколая, зведену в 1914 році на місці стародавнього храму, відомого з 1569 року. Будівництво тривало протягом 3-х років силами полонених австрійських солдатів. Підземний хід з'єднував Миколаївську церкву з монастирем Різдва Богородиці.

При храмі якийсь час діяла парафіяльна школа. Сьогодні поруч зі святинею знаходиться чудотворне джерело. Споруда виконана у класичному стилі. Хрещата одноповерхова церква Святого Миколая має успішне кольорове рішення: завдяки поєднанню природних кольорів – блакитного, жовтого та зеленого – чудово гармонує з навколишнім ландшафтом і ніби є продовженням неба, сонця і дерев.

Ярмолинецький район

Ярмолинеччина – прекрасна перлина Поділля, котра має чудові пам’ятки, що здивують навіть вибагливого туриста. Насамперед варто звернути увагу на село Сутківці, адже тут зберігся стародавній замок, а точніше – його руїни. Колись могутня подільська фортеця нині виглядає маленькою напівзруйнованою вежею.

Село за стародавніх часів знаходилося на Кучманському шляху – дорозі татарських військ, тому постійно зазнавало набігів. Оборонні укріплення тут були вимушеним і вкрай необхідним заходом. Будівництво замку й фортифікаційної споруди розпочалося в XV столітті за сприяння Федора Сутковецького, який тоді був власником села Сутківці. Однак набіги та регулярні напади на селище тривали, і до кінця сторіччя фортеця була майже повністю знищена. Аж до XVII століття замок розвивався і зміцнювався, однак поступово втрачав свою первісну оборонну функцію і почав руйнуватися.

Радянська влада також доклала руку до знищення історичної пам’ятки. Сьогодні на місці величної споруди знаходиться невелика прямокутна вежа з каменю, що колись містилася на південному сході фортеці, а сьогодні – це популярний туристичний об’єкт й історична пам’ятка краю.

У Сутківцях знаходиться видатна пам’ятка української архітектури – Покровська церква-фортеця, зведена у другій половині ХV ст. шляхтичами Сутківськими.

Первинно її спорудили для оборони: село стояло на звичному шляху набігів татар на Поділля. У 1476 році фортецю перебудовано під церкву з улаштуванням у першому ярусі цегляного склепіння на нервюрах і готичних щипців над другим ярусом центрального простору. У ХVІ столітті стіни першого ярусу розписали фресковим живописом.

Споруджена у вигляді рівнораменного хреста. У нижньому ярусі зроблено бійниці. Верхній ярус церкви по всьому периметру має бійниці такого ж характеру, як і перший, лише з тим розрізненням, що їхні підвіконня різко скошені донизу для зручності обстрілу. Дах над центральним приміщенням був двосхилим, а над бічними приміщеннями – конусоподібним.

Бляшаний дах збудували під час ремонту 1903 року, а дзвіниця над західним приміщенням зводилася ще в 1829-му, коли для церкви робився новий іконостас.

Усередині храм оздобили фресками, частину з яких укрили штукатуркою наприкінці ХІХ ст. У церкві зберігся надгробок Івана Васильовича Сутківського.

Під час радянських антирелігійних гонінь храм двічі закривали: з 1939-го по 1942-й та з 1946-го по 1989-й роки.

У результаті самодіяльного непрофесійного ремонту 1990-х років пам’ятку оштукатурили ззовні і зсередини цементним розчином, що призвело до перезволоження стін і втрати більшості фрескового живопису.

У селі Шарівка розташована ще одна надзвичайно цікава архітектурна й духовна пам’ятка – Покровська церква-замок. Найдавнішою спорудою, частиною її комплексу, є дзвіниця, споруджена в ХІV столітті. Тоді її використовували для захисту від нападів татар на історичному Кучманському торговому шляху. 1430 року Ян Домарат звів прибудову зі східного боку вежі. Він збудував храм, а вежа перетворилася у дзвіницю. Перший ярус став притвором, а на другому зробили хори. Також додали ризницю.

Церкву освятили на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 1567 року святиню пошкодили татари під час нападу. Але за три роки її відремонтував Бернард Претвич. 1570-го храм реконструювали, він став домініканським костелом. Роботи провели за кошти власника села – старости Якуба Претвича. У ХVІІІ столітті костел знову зазнав руйнувань. Але його відновили в 1773 році. Тоді зробили нове міцне склепіння, укріпили стіни, заклали віконниці, створили нові входи, реконструювали дах. Храм розписав темперою художник І. Праґтл. 1832 року костел повернули православній громаді.

Тоді він став церквою, освяченою на честь Різдва Богородиці. У 1890–1892 роках святиню перебудували: підняли стіни, замурували прорізи в готичному стилі, зробили нову покрівлю, стіни розписали фарбами. У вежі добудували ще два яруси з дахом. Сьогодні Покровська церква дієва й належить громаді УПЦ МП.

Споруда Шарівської церкви має типові форми для храмів Поділля. Дзвіниця Покровської церкви – це квадратна вежа з розмірами сторін 9 на 9 метрів. Стіни завтовшки майже 2 метри. Сходи кам'яні. Дверні та вікна – дерев'яні. На фасаді вежі-дзвіниці є тинькування рожевого кольору. На кутах споруди – залишки рустів. В інтер'єрі самої церкви збереглися три шари живопису і красивий дерев’яний іконостас. Храм оточений мурованим цегляним парканом із в’їзними воротами.