Харківська область

Балаклійський район‎

У Балаклійському районі багато найцікавіших історичних пам’яток, серед яких національного значення – Петрiвська фортеця Української укріпленої лiнiї, збудована за часів Російсько-Турецької війни в 1731–1742 роках. Метою зведення була оборона південних кордонів Російської імперії.

Протягом століть ця фортеця виконувала свою головну функцію під час різних військових дій. За формою твердиня була прямокутною, площа двору з колодязем у центрі становила більше 1,4 га. Заввишки вал – до 3,5 м. Зовні фортецю оточував сухий рів. Сьогодні серед мальовничого ландшафту околиці села Петровського можна побачити вали й рови твердині, уявити, де стояли стіни з вежами, і подумки перенестися в далекі неспокійні часи.

Лінії зміцнення й залишки Петровської фортеці знаходяться під охороною держави і є пам’ятками військово-інженерного мистецтва першої половини XVIII століття. Нині, як уже згадувалося вище, на території Харківської області збереглися залишки кількох укріплень Української лінії у вигляді валів і ровів, що споруджувалися без внутрішнього планування, бо основна увага акцентувалася на зовнішній обороноздатності.

Барвінківський район‎

Ще одна визначна пам’ятка, що знаходиться під захистом держави, розташована вже в Барвінківському районі. І це – знову фортеця Української оборонної лінії (село Мар'ївка), споруджена в 1731 році XVIII століття за наказом генерала Йогана-Бернгара Вейсбаха відповідно до зразкового проєкту фортець Української лінії. Перша назва фортеці – Бузова (Бусова). У 1738 році перейменована за йменуванням Тамбовського кінного полку, розташованого на цій ділянці.

Твердиня земляна, прямокутна, з бастіонами на чотирьох рогах. Площа фортечного двору становить близько 1,4 га, у центрі знаходиться слід від колодязя. Південно-західна й південно-східна куртини посилені равелінами, спрямованими в бік річки Береки. У північно-східній куртині розташований в'їзд у фортецю завширшки 10 метрів.

Ширина гребеня кріпосного валу наразі становить близько 2-х метрів, а основи валу – близько 20-и. Завдовжки твердиня (за гребенем валу) – близько 800 метрів. Тамбовська фортеця з'єднувалася валом і ровом з фортецею Святого Петра та Слобідською Фортецею.

Близнюківський район‎

У Близнюківському районі налічується 73 пам’ятки історії, і всі присвячені трагічним подіям минувшини. Також є можливість побачити пам’ятки монументального мистецтва. Сміливо можна заявити, що в регіоні глибоко шанують історію.

Богодухівський район‎

Шарівська садиба зовні нагадує казковий замок. Це – двоповерхова біла споруда, оперезана карнизом, зі стрілчастими вікнами та балконом. Парадний вид прикрашають дві восьмигранні вежі, увінчані зубцями та шпилями. Час наклав на замок свій відбиток. Незважаючи на те, що Шарівський палац довгий час приходив у запустіння, він і сьогодні не втрачає своєї привабливості. Уціліли деякі елементи декору, багата ліпнина, розписні плафони тощо.

Навіть якщо здалеку дивитися на замок, відчувається його величність та вишуканість. Тераси від нього ведуть у Шарівський парк, де ростуть старовинні дуби, блакитні ялини, ясени тощо. Вік одного з дубів становить близько 600 років! У парку дуже мальовничі ставки, через один із яких перекинуто кам'яний місток, що веде на, так звану, цукрову гірку.

Палац має два поверхи, парадний вхід спрямований на південь – прямо на каскад паркових галерей. Над парадним фасадом височіють дві восьмигранні вежі зі стрільчатими вікнами, зубцями та шпилями.

Усього в будівлі налічується 26 кімнат та три зали. У центральній її частині, позначеній двома вежами, містяться: велика вітальня, кабінет та оздоблений дубом зал-бібліотека, колишня більярдна (на першому поверсі), парадні сходи, великий бальний зал, а також частина житлових кімнат (на другому поверсі).

Саме центральна частина палацу зберегла своє вражаюче і красиве оздоблення: розписи стін, художні плафони на стелях, каміни з білого та рожевого мармуру, печі, оздоблені кахлем художньої роботи, дерев'яне різьблення, збережене як на парадних сходах, так і бібліотеці, що за часів барона Кеніга була більярдною.

Ліве крило палацу (західне) є господарсько-житловим. На першому поверсі знаходиться кухня, де досі збереглася піч, на котрій готували їжу для господарів палацу. На другому – житлові кімнати, що за часів туберкульозного санаторію були пристосовані для постійного проживання хворих.

Праве крило (східне) являє собою двоповерхову скляну галерею, прибудовану вже у 20-і роки XX століття комуністами для потреб туберкульозного санаторію. Однак треба віддати належне радянській владі: прибудову виконано з монолітного залізобетону у стилі палацу і навіть додано всьому ансамблю симетрії. На першому поверсі облаштували зал театру. А на другому – хворі на туберкульоз приймали сонячні ванни та дихали свіжим повітрям.

У 2001 році відремонтували парадний фасад палацу, однак північний і досі перебуває в аварійному стані. З 2002 року на будівлі не було водостічних труб, тому вся вода лилася просто по стінах, руйнуючи декор та розписи.

На жаль, у середину палацу потрапити поки що не можна: для туристів вхід зачинений. Має бути проведена санітарна обробка – дезінфекція, тому що знаходитися в приміщеннях туберкульозного санаторію стало безпечно.

У партнерстві з Благодійним фондом «Омріяна країна» розпочато проєкт по врятуванню, реставрації та музеєфікації «Цукрового замку». Розробляється документація, проводяться заходи, направлені на охорону палацу та захист від руйнувань. Водночас оформляються документи на довготривалу оренду палацово-паркового комплексу.

Борівський район

У Борівському районі Харківської області на обліку перебуває 66 пам'яток археології. Це – стародавній осередок розселення людини. Біля села Новий Пришиб виявлені мезолітична стоянка (VIII–VII тисячоліття до н. е.) та поселення періоду бронзи (IX–VIII століття до н. е.), рештки поселення салтівської культури (VIII–X століття н. е.). Поблизу села Олександрія – пізньонеолітичне поселення та могильник: розкопано 25 поховань (IV–ІІІ тисячоліття до н. е.) та 4 поховання салтівської культури (VIII–X століття н. е.). В околицях села Загризового знайдено 2 поселення скіфського часу (IV–ІІІ століття до н. е.), а в Піски-Радьківські – 3 неолітичних поселення (IV тисячоліття до н. е.), кургани та поселення епохи бронзи (II тисячоліття до н. е.). На курганному могильнику розкопано один курган з 4-ма похованнями катакомбної культури.

Також поблизу села Горохуватка виявлено поселення салтівської культури (VIII–X століття н. е.).

Новою архітектурною пам'яткою Борівського району сміливо можна назвати Свято-Миколаївський храм в с. Чернещина. Його урочисте відкриття відбулося 5 листопада 2000 року. Храм унікальний не лише тим, що він своєю архітектурою відроджує забуті традиції українського бароко.

Тут уперше було застосовано метод мікроетапного проєктування (розробка проєкту розпочалася разом зі спорудженням храму, креслення випереджало будівництво на декілька днів).‎

Валківський район

Серед найцікавших пам’яток Валківського району сміливо можна виокремити смт. Старий Мерчик, де розташований цілий архітектурний пала́цово-па́рковий комплекс «Старомерча́нський» (Палац Шидловських) – пам'ятка культурної спадщини національного значення, що знаходиться в селищі міського типу Старий Мерчик Валківського району Харківської області приблизно за 30 км від Харкова.

Садиба й парк ІІ половини XVIII ст. в смт. Старий Мерчик занесений до Списку історичних населених пунктів України. Палацово-парковий ансамбль є пам'яткою архітектури національного значення, занесений до Державного реєстру національного культурного надбання в 1999 році. Ансамбль складається з 7-и об'єктів.

Крім цього, садиба в смт. Старий Мерчик має значну історичну цінність, пов'язану з іменами видатних діячів історії Слобожанщини. Ще до 1917 року в Російській імперії цей ансамбль було визнано історичним.

Перша згадка про сім'ю Шидловських, що стосується Слобідської України, датується 1677 роком та пов'язана з ім'ям майбутнього харківського полковника Федора Володимировича Шидловського (Шилова, Шидловського). У 1691 році до нього разом з іншими селами переходить Всесвятське (Мерчик). За деякий час Ф. В. Шидловський дарує його своєму племіннику Лаврентію Івановичу Шидловському; у 1711 році цей маєток реквізує прибулий на Слобожанщину князь-вигнанець, молдавський господар Д. Кантемір, але незабаром Мерчик було повернуто законному власнику.

Після смерті Л. І. Шидловського садиба перейшла до його сина Романа, а потім – його чотирьом синам, у результаті поділу земель між якими Старий Мерчик перейшов у володіння дійсного статського радника Григорія Романовича Шидловського.

Садиба заснована наприкінці XVII – початку XVIII ст. полковниками Ізюмського слобідського козацького полку Шидловськими. Наприкінці XVIII ст. перебудовувалася її власником Г. Р. Шидловським, який у 1777–1778 рр. на місці старого дідівського палацу звів новий сучасний. У 1881 р. садибу придбав Є. М. Духівський. Г. Р. Шидловський належав до найбільш заможних верств харківського дворянства.

Він мав зв'язки з московською знаттю, дружив із просвітницькими колами дворянської інтелігенції, зокрема, з О. Паліцином, відомим письменником, поетом та перекладачем, організатором і беззмінним керівником просвітницького гуртка на Сумщині. Каразін Василь Назарович, який також уходив до числа членів «Попівської Академії» вважав, що це А. А. Паліцин «... заохотив тодішніх багатих поміщиків будувати нові будинки у своїх маєтках, прикрашати їх меблями, заводити початки європейського побуту на Україні».

Харківський архітектор В. І. Ярославський у своїх спогадах також пише про те, що ідея створення садиби Мерчик належала А. А. Паліцину. За його участю ...

Садиби споруджувалися за відомою схемою, заснованою на включенні в єдиний ансамбль споруд культового призначення, палацових споруд, службових та господарських дворів в оточенні сільської природи та штучно створеного пейзажного парку. Головним ядром композиції палацово-паркового ансамблю був парадний двір, оточений садибними спорудами в єдиному класицистичному стилі.

Присадибні споруди розташовувалися на височині з орієнтацією поздовжнього фасаду головного будинку на південь. Садибний парк слугував природним доповненням та обрамленням усього ансамблю, розташовуючись нижче по схилу пагорба. Композиція ансамблю, що будувалася вздовж осі північ-південь, формує сприйняття головної перспективи, котра розкривається від палацу.

У напрямку головної осі відкривалися види сільської природи. Організація під'їзду до садиби також будувалася на формуванні певної послідовності сприйняття селищного і природного ландшафту. З цієї причини вибір місця для маєтку визначався близькістю річки, ставка чи проїжджої дороги.

Будинок бажано було ставити паралельно їм, або кілька відступивши від «полуденної лінії», що не завадило б «згодою будинку з іншими будовами садиби». Своєрідно вирішувалося питання щодо під'їзду до садиби.

Будинок палацу займає частину палацово-паркового комплексу, що складається з цього палацу, двох павільйонів (один використовувався як бібліотека, інший – як флігель для гостей) і двоповерхового будинку контори, розташованого навпроти палацу. Маєток стоїть на височині, перед ним – схили і ставки.

Наразі практично не збереглися тераси й партери перед палацом та з боку ставка. Будівля довгаста в плані, з легко окресленою кривою торців, із уписаними в неї овальними та напівовальним приміщеннями.

Наразі споруда законсервована та занедбана.

Великобурлуцький район‎

Регіональний ландшафтний парк «Великобурлуцький степ» створено у 2000 році на кордоні степової та лісостепової зони з метою охорони унікальної місцевості та раціонального використання природних ресурсів і природного збереження ландшафтів і типів місцевості східноєвропейської провінції. Природа парку багата на рідкісні види рослин і тварин.

Площа заповідної території посідала 2 042 га і розташувалася в Харківській області біля таких селищ і сіл: Великий Бурлук, Катеринівка, Красна Хвиля, Шипувате, Андріївка, Горяне, Плоске. У липні 2013 року виникли плани щодо створення на базі регіонального «Великобурлуцького степу» нового національного парку, куди планують включити території Вовчанського та Великобурлуцького, і, можливо, Чугуївського районів. Таким чином, до парку потраплять крейдяні схили на річці Вовчій. До «Великобурлуцького степу» регулярно організовують тури та екскурсії з різних великих міст України, зокрема Харкова.

Садиба в селі Великий Бурлук вважалася однією з найкрасивіших у Харківській губернії. Належала вона старовинному слобожанському роду Донець-Захаржевських. У 1784 році в цьому маєтку в Якова Михайловича Донець-Захаржевського гостював Г. С. Сковорода.

У колишній регулярній частини парку встановлено монумент відомому філософу. Дерев'яний палац на кам'яному напівповерсі будувався в 1820-і роки сином Я. М. Донець-Захаржевського Андрієм, а повністю закінчений був його зятем Воїном Дмитровичем Задонський, чиї спадкоємці й володіли садибою до революції 1917 року.

Кордегардия – будівля вартових біля в'їзду в садибу, що нерідко відіграє роль першого архітектурного акценту, котрий є підґрунтям послідовного сприйняття палацово-паркового ансамблю.

Були часи, коли всі присадибні споруди виднілися здалеку: на одній осі розташовувалися парк, палац, Преображенський храм. На в'їзді в садибу стояли кам'яні ворота. На шляху до палацу розташовувалася кордегардия, поруч – оранжерея. Ландшафтний парк був поділений за будинком і простирався до самої річки Бурлук, а далі – через місток до Преображенської церкви по широкій алеї Задонського, що проклали в 1860-х роках для катання на санях.

Незвичайної краси кам'яну Преображенську церкву з дзвіницею звели за проєктом В. П. Стасова у стилі класицизму. Вона мала величезну доричну колонаду, що об'єднує церкву та дзвіницю і створює велику обхідну галерею навколо всієї будівлі. На жаль, храм зруйнували в 1930-і роки.

З садибою у Великому Бурлуці пов'язано безліч легенд та історій. Письменник-емігрант Ю. П. Миролюбов розповідав, що влітку 1919-го полковник Добровольчої армії Алі (Федір Артурович) Ізенбек під час наступу на Москву знайшов у Великобурлуцькому маєтку «Велесову книгу» (дерев'яні дощечки, поцятковані незрозумілими письменами), котру вивіз до Франції, куди емігрував.

Згодом із цими текстами працював Ю. П. Миролюбов: фотографував, розшифровував написи. Він же опублікував їх у 1950-х роках. На думку Ю. П. Миролюбова, письмена на дощечках – це давньослов'янські тексти, написані ще до поширення кирилиці.

Однак із приводу дощечок «Велесової книги» досі не вщухають пристрасті: одні вважають їх містифікацією, інші – унікальною пам'яткою дохристиянського слов'янського письма. На жаль, вони зникли за часів Другої світової війни. Збереглося лише кілька відбитків.

Вовчанський район‎

Вовчанський район – багата на пам’ятки земля: є тут і храми, і природні цікавинки, що приваблять навіть найвибагливішого туриста. Хотілося б згадати село Молодова, адже тут розташований величний храм, що нікого не залишить байдужим. Церква однокупольна, зведена в бароковому стилі, хрестоподібна за планом. Довго була напівзруйнованою, а нещодавно її відреставрували.

Храм Богоявлення Господнього заклали 1902 року на місці старої дерев’яної церкви, виконаної, згідно з легендою, без жодного гвіздка. Зі зростанням чисельності населення в селі виникла потреба у спорудженні нового храму. Кошти на його будівництво збирали стараннями церковного старости Романа Дергоусова. Заради цього він їздив до Харкова, де спілкувався з відомими купцями, а вони вносили пожертви.

Найбільшу частину коштів отримали від купця Мохоніна. Також посильні пожертви вносили й пересічні парафіяни. Зрештою 1907 року храм збудували. Це була найкрасивіша споруда в селі, її внутрішнє оздоблення вражало розкішшю. Поруч височіла 20-тиметрова дзвіниця. У 30-х роках церкву розграбували, а дзвіницю зруйнували.

Спочатку відкрили тут Будинок культури, а потім – склад. Споруда поступово руйнувалася. З 2011 року храм Богоявлення Господнього в селі Молодова почали активно відбудовувати. Наразі святиню відреставровано.

Музей-заповідник, заснований у 1899 році, іменували на честь учителя місцевої школи Василя Бабенка, який першим розпочав археологічні роботи. У 1900 році йому вдалося виявити на цій території катакомбний могильник залізного періоду.

Також археологи розкопали древнє місто Сарада, засноване кавказькими переселенцями у VIII столітті. Експозиція музею налічує 4 зали – археологічний, історичний, етнографічний і краєзнавчий. Відвідувачам надають можливість ознайомитися з історією краю кам’яного віку; розвитком сільськогосподарської, землеробської діяльності, скотарства.

Також у музеї представлена унікальна колекція рушників Слобожанщини. Краєзнавчий зал поповнюється досі. Його експозиція містить інформацію про жителів села Верхній Салтів, які беруть активну участь у житті й розвитку краю.

На річці Сіверський Донець на місці старого Кочетоцького водосховища з метою постачання жителів Харкова прісною водою створили Печенізьке. Називається воно так тому, що його гребля розташована біля селища Печеніги, котре отримало свою назву від кочових племен печенігів, які жили в цих краях у IX–X ст. Спорудження Печенізького водосховища розпочали в 1958 році.

По закінченню робіт (1962) його протягом двох років наповнювали. На берегах водосховища розташовано безліч місць для відпочинку: бази, дитячі табори, великі санаторії, яхт-клуби.

До революції 1917 року Україна мала багато садиб і маєтків. Однак за часів громадянської війни та радянської влади значну їх кількість зруйнували, розграбили та знищили. Ітиметься про садибу Бекарюкових у селі Василівка, споруджену з початком ХІХ століття. Маєток знаходився вбік від села на високому пагорбі біля річки.

Головною його спорудою є будинок, що займає північну сторону великого прямокутного двору, по чотирьох сторонах котрого розміщувалися зерносховище, сховище для насіння, пташник, хліви. Більшість споруд були цегляними, а зерносховища і сховища для насіння – дерев'яними на цегельному підмурку. Донині дійшли, хоча і зруйнованими, лише будинок і хліви. А колись це була одна з найбільших та найкрасивіших садиб губерніії.

Будинок, зведений із початком ХІХ століття в стилі класицизму, – цегляний оштукатурений, П-подібний, одноповерховий із шестиколонним портиком-лоджією з боку головного південного фасаду, завершеного трикутним фронтоном, куди ведуть широкі парадні сходи.

Капітелі колон – спрощеного тосканського ордера. Двоколонний портик бокового входу втрачений. Планування анфіладне, у середній частині – великий зал. Північним фасадом будинок виходив у фруктовий сад (не зберігся). Декор фасадів обмежений рустовкою кутів й імітацією замкових каменів на перемичках віконних прорізів. Парк цілком вирубали.

Дворічанський район‎

У Дворічанському районі можна побачити унікальний та найбільший в Україні осередок крейдяних ландшафтів, флори і фауни, обмежених в поширенні схилами Середньоруської височини, – Національний природний парк «Дворічанський», розташований у північно-східній частині Харківської області.

Крім крейдяних схилів р. Оскіл, на території парку знаходяться: заплава та річище р. Оскіл, що зберіглися у відносно первісному стані; невеликі ділянки байрачних дібров, соснових та вільхових лісів. Багато з видів – ендеміки та релікти, що є свідками булих геологічних епох.

Дворічанщина – одне з наймальовничіших місць Харківської області. Незабутнє враження справляють крейдяні схили Оскола, укриті степом. Особливе місце в національному парку «Дворічанський» займає р. Оскіл з її величезним рекреаційним потенціалом. Своєю чистою прохолодою водою та швидкою течією вона завдячує крейдяним породам берегів. У Парку є можливість відвідати Лісову та Степову екологічні стежки.

Лісовий маршрут простується байрачним лісом (належить до групи, котра зникає). Їх невелика кількість збереглася на території степової та лісостепової зони України. Степовий екомаршрут пролягає біля крейдяних схилів заповідної зони Парку, знайомить із неповторною фауною та ендемічно-реліктовою флорою крейдяних степів.

Дергачівський район‎

У регіоні можна відвідати цікавий музей, що знаходиться в селищі Подвірки Дергачівського району Харківської області при Курязькій виховній колонії для неповнолітніх імені А. Макаренка. Заклад іменується за назвами річки Куряж та поселення Куряжанка, біля яких у 1673 році заснували Преображенський монастир, що після 1917 року, як і більшість культових споруд, використали для розміщення дитячого будинку. А 15 червня1926 року сюди з-під Полтави переїхала дитяча Колонія імені Максима Горького на чолі з її керівником талановитим вихователем Антоном Макаренком.

Музей А. Макаренка відкрили 13 березня 1988 року з нагоди 100-річчя від дня народження видатного педагога, коли під егідою ЮНЕСКО педагогічна громадськість усього світу відзначала цю подію.

Також на території колонії встановлено пам’ятник А. С. Макаренку.

У 1996 році припинили фінансування музею й установа занепала. Восени 2012-го розпочалися роботи з її реконструкції. Музей реставрували й поповнили його фонди. Серед багатьох експонатів тут зберігається прапор колонії ім. М. Горького.

Зачепилівський район‎

Однією з найцікавіших пам’яток сміливо можна назвати місцевий краєзнавчий музей, що знаходиться в центрі міста Змієва на першому поверсі однієї з давніх будівель. З’явився він наприкінці 80-х років минулого століття. Тож нині всі відвідувачі можуть нагадати собі історію міста та імена його мешканців, які зробили значний вклад у розвиток Зміївщини.

У фондах музею – близько 17 тисяч експонатів, серед яких унікальними є: залишки доісторичних тварин та рослин; кам’яна скульптура (баба) доскіфського періоду; давньоримські та арабські монети; предмети побуту й озброєння періоду черняхівської культури; середньоазіатська теракотова статуетка; предмети побуту й озброєння алано-болгарського населення; побутові речі та зброя періоду Київської Русі; етнографічні матеріали доби козацтва; зброя та спорядження радянських і німецьких військових частин, що воювали на території Зміївського району за часів Другої світової війни; діорама «Бій у селі Соколове 8 березня 1943 року». У колекції багато картин відомих художників з України та з-за кордону. Тут постійно організовують персональні виставки художників, майстрів народно-ужиткового мистецтва.

Зміївський район‎

Національний природний парк «Гомільшанські ліси» утворили 2004 року, хоча частково його територія була заповідною або регульованою впродовж останніх ста років. Тепер це одне з найцікавіших місць для відпочинку в Харківській області. На площі в 14 тисяч гектарів є безліч рослин, з котрих 132 види – рідкісні.

Наприклад, червонокнижні: хвощ великий, цибуля ведмежа, в'язіль стрункий (реліктова дольодовикова рослина), аконіт дібровний (росте лише на Cіверському Дінці), вороняче око, любка дволиста, костриця висока та костриця шорстколиста, гніздівка звичайна, гронянка півмісяцева, зозулині сльози яйцевидні, зозулинець болотний, ковила волосиста та дніпровська, косарики тонкі, рябчик малий та багато інших.

Парк знаходиться в місці, де річка Гомільша впадає у Сіверський Донець і покриває долину обох річок. З 14 тисяч гектарів площі 10 – господарська зона (там дозволена часткова вирубка лісу). Усе інше розподілено між зонами: суворо заповідною (у самому серці лісу), регульованої рекреації (намети, походи, тощо) та стаціонарної рекреації (бази відпочинку та кемпінги).

Також у парку є Біле Озеро, де, за легендою, козаки сховали скарби, що зберігались у Миколаївському монастирі до приходу московських військ. Скарбів поки що не знайшли, а от незвичну концентрацію срібла у воді зафіксували. Тож хтозна-колись, може, і відшукають...

У парку – безліч цікавих місць і пам'яток, про що не напишеш у нашому стислому форматі.

Досить незвичайною родзинкою регіону є іносферна обсерваторія у Змієві, котра функціонує з 1966 року. 2001-го її визнано науковим об`єктом, що є національним надбанням України. Іоносферна обсерваторія – унікальна, їй немає рівних у всій Східній Європі.

Взагалі у світі налічується 11 подібних об`єктів, 5 із яких розташовані на території США. До складу обсерваторії входять: Радар некогерентного розсіювання метрового діапазону з нерухомою антеною вертикального випромінювання діаметром у 100 метрів, відомий у народі як «Харківський радар» (є найбільш інформативним джерелом відомостей про основні параметри іоносферної плазми в середніх широтах центрально-європейського регіону); радар некогерентного розсіювання метрового діапазону з повноповоротною антеною діаметром у 25 метрів; нагрівний стенд декаметрового діапазону 300×300 метрів; іонозонди вертикального й похилого зондування.

Спасів скит – це святиня і своєрідний меморіал пам’яті трагічної події, що сталася більше, ніж півтора століття по тому. Саме тут, на залізничній лінії від Мерефи до Лозової, у далекому 1888 році відбулася аварія потягу, на якому їхав імператор Олександр III із родиною. Причиною катастрофи стала занадто велика швидкість, унаслідок чого виникла качка і на одному з поворотів частина вагонів зійшла з рейок.

Трагедія понесла за собою чимало жертв – 21 пасажир загинув, більше 30-и були серйозно травмовані. Однак той факт, що імператор і всі члени його сім’ї залишилися живими, сприйняли, як диво. З такої нагоди на місці трагедії звели храм Христа Спасителя й каплицю Нерукотворного Спаса. Величні будівлі були реалізовані за проєктом Р. Марфельда.

Храм звели в російсько-візантійському стилі XVII століття. Він міг уміщати одночасно до 700-т осіб. Каплиця стояла безпосередньо на тому місці, де знаходився зруйнований вагон-ресторан, у котрому перебував Олександр III під час трагедії. Зовні храм і каплицю прикрасили сусальним золотом.

На жаль, за часів Другої світової війни святиню повністю зруйнували, а каплиця втратила купол. Лише у 2003 році завдяки сприянню Південної залізниці та благодійного фонду «Добро» каплицю реконструювали, а перед нею облаштували невеликий парк.

Для любителів активного відпочинку в районі є «Альпійська долина» – справжній гірськолижний курорт із системою штучного засніження. Кількох морозних днів достатньо, аби траси були придатні для катання. Кататися тут можна довго – із грудня і аж до квітня.

Снігові гармати засипають гірськолижні траси вночі, щоб не заважати відпочивальникам. Порада: у пунктах прокату дуже мало спорядження, тому краще не ризикувати і приїздити зі своїм. Є дві траси по 400 метрів завдовжки, що за темної пори доби освітлюються.

Біля них розташовані кафе, де ви можете смачно попоїсти, та медпункт. Переваги курорту – 2 бугельні підйомники; спеціальна траса, де можна кататися на надувних санках; безкоштовна парковка на 200 автомобілів. Вартість 1-го підйому – 7 гривень, а у вихідні та свята – 10. Для харківських студентів та школярів у будні діють окремі тарифи.

Якщо ви ще не дуже добре катаєтеся, можете замовити індивідуальне заняття з інструктором. Також в «Альпійській долині» знаходиться пейнтбольний клуб.

У районі є дійсно унікальна пам’ятка – Мохначанський ліс. Крім дивовижної природи змішаних лісів, у Мохначанському варто звернути увагу й на інші об'єкти: будівлю закинутої військової бази (нині – стара споруда, що раніше слугувала адміністративним приміщенням);

військові ангари, що чудово збереглися, бо їх зводили з високоміцного матеріалу з використанням великого шару бетону; печі для спалювання вугілля; штучні насипи, звідки за сонячної погоди відкривається прекрасний краєвид на Харків;

графські сади – занедбаний яблучний сад, де наприкінці літа – із початком осені можна поласувати фруктами. Мохначанським лісом прокладено кілька туристичних маршрутів: Стара Покровка – покинута база ЗРК – Графські сади – Лазуровка; уздовж правого й лівого берегів Сіверського Дінця. У поході цим маршрутом мандрівники зможуть побачити найбільше з прилеглих озер – Біле.

Золочівський район (Харківська область)‎

У Золочівському районі Харківської області на обліку перебуває 55 пам'яток історії та 51 – археології.

Тут – єдиний музейний комплекс, де знаходиться значна кількість пам’яток історії, архітектури й містобудування, безпосередньо пов’язаних із життям і творчістю видатного українського філософа, поета і просвітника Г. С. Сковороди, а саме: його могила;
будинок, у котрому жив і помер;
700-літній дуб, біля якого любив відпочивати;
криниця Сковороди;
пам’ятник мислителю;

комора – пам’ятка архітектури та містобудування ХIX століття.

Будинок музею у XVIII столітті спорудили поміщики Ковалівські. Зведений у стилі класицизму і в традиціях часу, він мав нагадувати вишуканий невеличкий храм із двоколонним портиком під ступінчастим аттіковим фронтоном.

Будинок – місце перебування визначних особистостей, які вважалися культурним оточенням господарів маєтку – представників родин Ковалівських та Каразіних. Тут Григорій Сковорода написав лист-заповіт, де перелічив свої твори, молитву до Бога за місто Харків, доопрацював останні твори. 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 року у «спокійній келії» філософ завершив своє земне життя. Сьогодні на території відтворено атмосферу його останніх днів. Експозиція, створена у 2005–2006 роках і розгорнута у 5-и залах, знайомить відвідувача з соціально-економічним станом Росії та Україні ХVIII століття, життям Григорія Сковороди, його філософською, поетичною та педагогічною спадщиною.

Парк у складі садибно-паркового ансамблю розташований на південній околиці села Сковородинівка, у мальовничій місцевості на схилах двох озеленених балок зі штучними водоймами. На території збереглося планування алей, що склалося наприкінці XVIII століття. Відтоді існує фруктовий сад, а також ставок, біля якого – улюблене місце філософа, криниця й залишки 700-річного дуба, де Сковорода працював над своїми творами.

Щороку в музеї відбувається екологічна акція «Збережемо вертоград Сковороди», що метафорично перегукується з настановою філософа плекати свій душевний сад. Студенти харківських університетів, громадські організації і волонтери висаджують фруктові й декоративні дерева, кущі і квіти, беруть участь в упорядкуванні музейної території.

Могила Г. С. Сковороди – сакральний центр музею. Приходять до неї вклонитися науковці, діячі культури й мистецтв, дорослі й діти.

Комора в музейному ансамблі – пам’ятка архітектури XIX ст., поміщицький господарчий дім. Колись тут знаходилися контора управляючого, приміщення для наймитів, кузня, пекарня, нині ж – сільський клуб, бібліотека та фонди музею. Відновлюється й Спасо-Преображенська церква. У 1943 році будівлю храму зруйнували, а у 2012 сільська громада створила тимчасову церкву. Планують збудувати і храм, що відповідатиме первинному вигляду.

Національний літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди – традиційне місце проведення регіонального фольклорно-пісенного фестивалю народної творчості «Сьогодні Купала, а завтра – Івана». У 2012 році захід відвідало близько 5-и тисяч гостей із Харківської та сусідніх областей.

Ізюмський район‎

Ізюмський район сміливо можна назвати одним із найкрасивіших у східному регіоні України. Що ж унікального тут можна побачити?

Насамперед вирушаємо до міста зі смачною назвою Ізюм, найпривабливішою принадою котрого є гора Крем'янець, на яку з центру можна піднятися декількома шляхами. Проте ми оберемо найцікавіший. Річ у тім, що на Крем’янці знаходиться меморіал Слави на честь Другої світової війни.

На цій же горі є ще одна дуже цікава пам’ятка – скульптури половецьких баб, виконані з місцевого матеріалу приблизно у ХІІ ст. і привезені сюди з різних куточків Ізюмщини. Баби, серед яких переважають «мужики», дуже вдало вписуються в тутешній пейзаж: минають століття, змінюються епохи, а вони стоять незрушно й мовчки спостерігають за всією цією метушнею.

Саме в таких місцях думається про вічність і про те, що все земне в порівнянні з суєтою – ніщо.

А ще з гори відкривається неповторний краєвид. На жаль, нам на заваді стала не дуже гарна погода, тому пейзажі виявилися дещо розмитими. Тому радимо їхати до Ізюму сонячної днини хоча б заради одного лише краєвиду з гори Крем’янець, під котрою розташована траса, прорублена прямо у крейдяному масиві.

Найстарішою спорудою міста є Преображенський собор, зведений у 1684 р. коштами полковників Донця-Захаржевського та Шидловськго. У 1902–1903 рр. його перебудували в неоросійському стилі, але в 1953–1955 рр. повернули первісного вигляду.

Цей красень – традиційний для козацького бароко храм – вражає своєю величчю та гармонійністю пропорцій. Собор є архітектурною домінантою міста, і, без сумніву, один із найкрасивіших в Україні. До речі, це – найстаріша будівля Харківської області.

Ще однією досить елегантною культовою спорудою міста є Хрестовоздвиженська церква, зведена в 1821 р. Знаходиться вона біля нового пішохідного мосту через Сіверський Донець. Цей храм у стилі класицизму цікавий у тому числі й тим, що зображення архангела Гавриїла всередині належить знаменитому художнику Віктору Васнєцову (проте, це всього-на-всього версія).

А найвідомішою культовою спорудою міста є Свято-Вознесенський кафедральний собор (1826), відомий завдяки тому, що в ньому зберігається Піщанська Ікона Божої Матері. Православні її дуже шанують, і всі паломницькі екскурсії до Святогірської лаври завжди завертають до Ізюму, щоб прочани уклонилися цій іконі. Недалеко від храму знаходиться так звана Кириченкова криниця, де всі приїжджі прагнуть набрати цілющої води; а також купальня, де всі, знову ж таки, прагнуть омити своє бренне тіло. Кажуть, гріхи змиваються і хвороби проходять.

Кегичівський район‎

У Кегичівському районі на обліку перебуває 31 пам’ятка археології. Це – різні курганні групи та інші важливі для археології пам’ятки, звідки можна дізнатися багато фактів про минувшину регіону.

Коломацький район

У районі можна побачити 14 пам’яток історії, що свідчить про те, як місцеві жителі шанують і цінують минуле. Адже всі добре знають, що без минулого немає майбутнього. Любителям археологічних пам’яток також є, на що подивитися.

Красноградський район‎

Донині в Краснограді збереглися руїни старої фортеці, що в давнину надійно захищала мешканців від наскоків ворожих орд. Історія її створення сягає в глибину століть. Після розгрому шведських загарбників під Полтавою в 1709 році кордони Російської держави стали просуватися на південь.

Для її захисту від нападу кримських і турецьких татар царський уряд у 1731–1733 рр. створив так звану Українську лінію – систему оборонних укріплень від Дніпра до Сіверського Дінця, що складалася з 17-и фортець і 49-и редутів. Десята фортеця була закладена 11 серпня 1731 року й іменувалася Більовською на честь міста Більова Тульської губернії, звідки прибув полк міліціонерів для її охорони.

Саме ця твердиня започаткувала місто, і 11 серпня відзначається день його заснування. Навколо фортеці оселилися перші мешканці майбутнього міста – переважно російські селяни – однодворці та козаки з Правобережної України.

У 1784 році Більовську фортецю перейменовали в місто Костянтиноград, що в 1922-му перейменували на Красноград. Біля твердині в 1967 році встановили обеліск, де зберігається звернення потомків.

Найкрасивіша й одна з найстаріших споруд – у минулому Земська управа. Наразі – це Міська рада та редакція газети «Вісті Красноградщини». Приміщення збудували в 1914 році у стилі модерн за проєктом земського архітектора Шершова.

У Краснограді знаходиться місцевий краєзнавчий музей, названий іменем засновника, відомого українського живописця, графіка, етнографа Порфира Мартиновича. Заклад є одним із найстаріших серед подібних на Харківщині.

За розміром виставкової площі краєзнавчий музей Краснограда – один із найбільших в Україні. У ньому є 38 експозиційних залів загальною площею понад 2500 квадратних метрів. Найбільше увагу відвідувачів привертають природнича та історична експозиції, а також картинна галерея. У фондах нині зберігається близько 35 тисяч предметів. На території садиби розташований своєрідний музей просто неба – українська хата ХІХ століття та млин-вітряк.

Краснокутський район‎

Національний природний парк (НПП) «Слобожанський» було створено Наказом Президента України № 1047/2009 від 11 грудня 2009 року. До його складу в постійне користування мали відійти території державного підприємства «Гутянське лісове господарство» загальною площею 5244 га. А оскільки відійшли тільки лісові землі, Парк не має цільного контуру та складається з 6-и окремих ділянок.

НПП розташований у Краснокутському районі Харківської області, межує з територіями смт Краснокутськ та трьох селищних рад – Мурафською, Козіївською та Качалівською. Через територію НПП протікають дві ріки – Мерла (притока р. Дніпро ІІ-го порядку) та Мерчик (притока р. Мерла). Відповідно до програми екологічної мережі України Національний природний парк «Слобожанський» є одним із природних ядер Слобожансько-Галицького екологічного коридору.

Понад 90% території займають ліси. На правому, корінному березі р. Мерла домінують кленово-липові діброви природного походження; на лівому – природні та насаджені на місці раніше зведених соснові ліси. Також на теренах Парку представлені вільхові та березові заболочені ліси, що приурочені, відповідно, до притерасних та борових блюдцеподібних знижень. Збереглися також ділянки старовікових заплавних дібров у долині р. Мерчик.

Візитівкою національного природного парку є блюдцеподібні зниження на другій (боровій) терасі р. Мерла, з котрими пов’язані унікальні для Харківщини екосистеми (сфагнові та осоково-сфагнові болота, заболочені березняки та вільшняки, борові озера), з котрими пов’язана низка рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин, у т. ч. таких, що занесені до Червоного списку Харківської області, Червоної книги України та міжнародних списків, що охороняються. Подібні екосистеми тут знаходяться на крайній південно-східній межі свого поширення, а відтак, потребують особливого режиму охорони.

Ще одне місце, що варте уваги, – це Пархомівський історико-художній музей, започаткований із 1955 року. Це тоді, з ініціативи вчителя історії, шанувальника старовинної культури та мистецтва Афанасія Федоровича Луньова, розпочався пошук майбутніх експонатів. Допомагали в цьому учні місцевої школи. Разом із улюбленим педагогом школярі їздили селами в пошуках картин, ікон, старовинного одягу, вишивок, предметів побуту.

Незвичну ініціативу підтримали харківські художники. У перші роки існування сільського музею вони подарували йому понад півсотні власних творів. Допомогу Луньову надавали й солідні музейні установи Москви, Санкт-Петербурга, Харкова. Підтримували стосунки сільські музейники з багатьма видатними майстрами.

Діти разом із учителем не раз відвідували Дрезден і його знамениту картинну галерею, щоб ознайомитися зі світовими зразками малярства. Три десятиліття Пархомівський історико-художній музей, що наразі названий ім’ям Луньова, працював на громадських засадах. 1987 року заклад став автономним відділом Харківського художнього музею. А 2008 року він отримав теперішню назву.

Колекція Пархомівського художнього музею налічує шість експозицій: етнографічну, іконописну, вітчизняного мистецтва ХVІІІ–ХХ століть, західноєвропейської та азіатської культури, а також є окрема виставка фарфору. Загальний фонд становить близько 7-и тисяч предметів мистецтва.

Розташований музей у двоповерховому будинку – «палаццо», збудованому у флорентійському стилі наприкінці ХVІІІ століття для графа Подгорічані. Заклад має цікаве зібрання станкового живопису і графіки ХVІІІ–ХХ століть. Тут можна побачити твори видатних майстрів, зокрема Івана Айвазовського, Олександра Іванова, Тараса Шевченка, Валентина Сєрова, Івана Шишкіна, Іллі Левітана, Миколи Реріха. Окремий розділ експозиції присвячено мистецтву ХХ століття.

Є роботи Володимира Маяковського, Казимира Малевича, Василя Кандинського. Серед експонатів можна побачити й типові для радянського періоду з його соцреалізмом зразки. Це, скажімо, картина «Ленін і гуцули». Перлиною музею вважають чотири роботи Пабло Пікассо. Серед них – знаменитий малюнок «Голуб миру».

Подарував цей скарб закладу письменник і публіцист Ілля Еренбург. У відділі зарубіжного мистецтва можна побачити твори давньоєгипетської пластики і зразки античного мистецтва, а також роботи майстрів Індії, Японії та Китаю.

Частина колекції – це твори живопису і графіки німецьких, французьких, італійських, голландських художників. Зокрема, тут представлено роботи талановитого учня Рембрандта – Фердінанда Бола, видатного гравера Джовані Піранезі. У музеї зібрано чимало пам’яток місцевої історії та культури. Це – предмети побуту Слобожанщини ХVІІ–ХІХ століть, вишивка, народний живопис, керамічні вироби.

Є в районі будинок, де кілька років проживала сім’я Каземира Малевича. Це – застаріла двоповерхова споруда на території Пархомівського цукрового заводу, у стінах якої юний Казимир уперше зацікавився мистецтвом і почав малювати. Незважаючи на те, що художник прожив тут зовсім недовго, він завжди з трепетом і теплом згадував про Пархомівку, як про місце, де розпочався його шлях у світ живопису.

Северин Малевич усе життя пропрацював цукроваром і вважався першокласним фахівцем. Саме завдяки цьому відома компанія «Харитоненко і син» залучила його до реконструкції виробництва в Пархомівці. Сім’я Малевичів переїхала в селище в 1890 році, коли майбутньому художнику Казимиру виповнилося 11 років.

Тут він вступив до сільськогосподарського училища. Северин мріяв, що син піде по стопах батька, але перед від’їздом з Пархомівки, у 1895 році, Казимиру таки вдалося переконати його дати згоду на навчання живопису. Незабаром він вступив до Київської художньої школи, а за рік – до Московської академії мистецтв.

Куп'янський район

‎Свято-Миколаївський храм у Куп’янську є його окрасою. Архітектурна композиція святині має деякі спільні риси з харківським Благовіщенським собором.

Перший Миколаївський храм міста був дерев’яним. Його звели в 1705 році, а кам’яний з’явився вже у 1852-му. Храм Святого Миколая збудували за рахунок пожертвувань прихожан і землевласника Апаршина.

Церкву освятили та назвали на честь чудотворця Миколая. У 1932 році внаслідок низки історичних подій купол і дзвіницю зруйнували, а в центральному вівтарі вели торгівлю. За пару десятків років храм усе-таки відкрили для богослужінь. У 1991 році його реконструювали, завдяки чому повернули первинного вигляду.

Лозівський район‎

Для любителів сакральних пам’яток Лозівський район – справжня знахідка, адже церкової архітектури тут достатньо.

Хотілося б детальніше розповісти про монастир Архістратига Михаїла, адже храм має давню історію. Заснований 1897 року в селі Світловщині, що тоді знаходилося неподалік від міста Лозової. Землі належали Олені Михайлівні Фадеєвій. Спочатку це був жіночий Трьохсвятительський монастир.

У революційний 1917 рік більшовики, які не надто бережно ставилися до храмів, знищили обитель, а на її території в різні періоди розташовувалися: навчально-виробничий комбінат, піонерський табір, будинок для літніх людей. Відбудовувати монастир вирішили вже після здобуття Україною незалежності – 1997 року. Святиню дозволили розмістити у приміщенні колишнього Будинку культури. 22 березня 1998 року монастир Архістратига Михаїла в Лозовій урочисто освятили.

Ще один храм – Свято-Смоленський – церква в місті Лозова, що належить до сучасних споруд. Проте історія її багата безліччю подій. Наразі Свято-Смоленський храм є центром духовного життя міста, де у свята проводяться служби. Двері церкви щодня відкриті для вірян. У Свято-Смоленському храмі в Лозовій два переділи: лівий освячений на честь святого рівноапостольного князя Володимира, а правий – Святого Миколи Чудотворця.

Тут же зберігається й чудотворна ікона святого, а також його святі мощі. Біля входу до святині розташована дзвіниця заввишки 60 м, чудотворний дзвін на ній видають 9 дзвонів. Також при храмі функціонують такі заклади: бібліотека, церковна лавка, майстерня, трапезні й безліч інших приміщень.

Нововодолазький район‎

У районі є місця, що варті уваги. Насамперед – у селі Новоселівка Нововодолазького району, де знаходиться місцевий піщаний кварцовий кар’єр, що вражає своєю красою. Прозоре блакитне озеро оточене насипом найчистішого білого піску.

Кар’єр, що вважається одним із найкрасивіших місць у Харківській області, був створений не природою, а людиною. Він з’явився в результаті роботи Новоселівського гірничо-збагачувального комбінату, що видобуває залізну та уранові руди, глину, пісок і випускає таку продукцію, як пилоподібний кварц і будівельні матеріали. До 2013 року кар’єр був популярним місцем відпочинку.

Ігноруючи заборони, місцеві жителі й туристи любили не тільки погуляти піщаними масивами, пофотографувати неймовірні краєвиди, а й освіжитися в прохолодних водах озера. Але наразі кар’єр охороняється, тому більше не є місцем пляжного відпочинку.

Невелике село Рокитне в Нововодолазькому районі Харківської області розташоване на лівому березі річки Мжа.

Перше, що помічаєш, приїжджаючи сюди, – білосніжний храм Архангела Михаїла. Цю старовинну церкву у стилі класицизму звели в 1805 році на кошти полковника Михайла Куликовського. Храм є головною визначною пам’яткою міста.

У минулому храм мав доволі багате внутрішнє оздоблення. Його прикрашала срібна люстра з безліччю лампад, головними святинями слугували образ Спасителя у срібній ризі, а також безліч інших ікон у дорогих старовинних різьблених рамах.

Величі храму надавала зведена 1827 року дзвіниця, перший рівень якої було прикрашено колонами, а другий – пілястрами. За часів радянської влади церкву закрили, а дзвіницю зруйнували. Згодом храм пристосували під склад зерна та боєприпасів.

Перша служба в церкві Архангела Михаїла відбулася 13 листопада 1991 року серед голих стін та розрухи. Потроху почали робити капітальний ремонт будівлі, збирати нове церковне начиння, облагороджувати територію. Реставраційні роботи тривали до 1998 року. Відтоді вже оновлений храм приймає вірян.

Дворянську садибу роду Куликовських у селищі Рокитне називають перлиною російського класицизму. Двоповерховий маєток колись був серцем красивого садибного комплексу, оточеного садом із терасами і ставками. Донині зберігся лише садибний будинок, де сьогодні розташовується аграрний ліцей.

Первомайський район (Харківська область)‎

У Первомайському районі можна також відвідати цікаві місця. Церква Покрови Пресвятої Богородиці з'явилася з початком ХІХ століття завдяки старанням прихожан.

Кам'яну красуню звели у стилі класицизму, прикрасивши чотирма пишними колонами, що зустрічали вірян при вході. Незабаром біля однокупольного храму зросла квадратна трьох'ярусна дзвіниця. Обидві споруди й сьогодні радують відвідувачів.

В експозиції Первомайського краєзнавчого музею зібрано близько 16-и тисяч предметів, серед яких майже 500 експонатів належать науково-допоміжному фонду. У закладі працює три виставкові зали.

Крім основної колекції, на базі музею проходять виставки: тематичні; з фондів музею – Первомайського краєзнавчого та Харківського обласного краєзнавчого; особистих робіт майстрів декоративно-прикладного мистецтва; колекцій місцевих художників; дитячої творчості; приватних колекцій та інше. Крім експозиції, у музеї проводять також просвітницьку та науково-дослідницьку роботу.

Популярними серед туристів і жителів міста є лекції, а також тематичні екскурсії. Протягом року тут відбуваються зустрічі з учасниками Другої світової війни, культурно-просвітницькі акції та багато іншого. Варто відзначити, що 2011 року в стінах музею уперше в Первомайському та Харківській області взагалі в рамках акції, присвяченої Всесвітньому дню Землі, пролунав Дзвін Миру.

Печенізький район‎

Природна окраса Печенізького краю – це річка Сіверський Дінець, що згадується давньогрецьким істориком Геродотом як кордон між скіфами, які жили в Європі, та сарматами, які мешкали в Азії. А рукотворною прикрасою цих земель стало Печенізьке водосховище («Печенізьке Зоре»), розташоване на території Печенізького та Вовчанського районів Харківської області.

Його об’єм сягає 400 млн. кубів, площа водного дзеркала – 9,4 га, загальна довжина – 75 км, а найбільша глибина – приблизно 20 метрів. Печенізьке водосховище постачає воду до м. Харкова, а влітку є незамінним місцем відпочинку не лише для печеніжців, а й гостей з усієї України.

Сахновщинський район

У Сахновщинському районі Харківської області на обліку перебуває 46 пам'яток історії та 46 – археології. Знайдені рештки найдавніших поселень людини біля с. Великі Бучки археологи відносять до часів неоліту (V–IV тисячоліття до н. е.).

Ботанічний заказник місцевого значення «Родничок» площею 15,3 га знаходиться біля с. Чорнолозка.

Ентомологічний заказник місцевого значення «Бджолиний № 2» площа 3,0 га – біля с. Ленінське на степовому схилі балки південної експозиції. Тут ростуть люцерна, конюшина червона і рожева, тимофіївка. Живе біля 30-и видів, у тому числі бджолиних, корисних комах – запилювачів сільськогосподарських культур.

Лісове заповідне урочище міського значення «Дубові гряди» площею 129,7 га знаходиться біля с. Дубові Гряди.

У селі Новоалександрівка є підземні джерела мінеральноі води.

Харківський район‎. Місто Харків.

Столиця Слобожанщини, місто Харків, за сумісництвом, ще й обласний центр, має величезну кількість пам’яток, а все завдяки багатому природно-ресурсному потенціалу та низці інших чинників, що вплинули на розвиток інфраструктури. Харків – місто-мільйонник, тому тут сміливо можна організувати собі туристичну мандрівку, адже східна Україна вміє дивувати.

Сьогодні Харків – другий за чисельністю населення обласний центр України. Тут проживають майже півтора мільйона осіб. А якщо додати райони, що в сукупності складають Харківську агломерацію, то мешканців тут – понад 2 мільйони!

Харків – це молоде і за віком, і за духом місто, котре щороку кличе безліч студентів. Тут діє понад 40 ВНЗ, а науково-дослідних інститутів – цілих 60. Харків можна назвати містом води: тут – безліч фонтанів, а також зливаються дві річки – Харків і Лопань, що аргументує наявність цілих 58-ми мостів!

Радимо випити чашечку чаю з найбільшого в Україні самовара, що вже парує безпосередньо на вокзалі. Це диво об’ємом 360 л, вагою у 3 ц здатне за раз напоїти духмяним чаєм 1,8 тис. охочих.

Сам вокзал свої функції почав виконувати з 1869 р., коли туди прибув перший потяг. Будівля в стилі «сталінського ампіру» зазнала кілька перебудов і реконструкцій, набувши сучасних рис лише в 1952 р. Але все те, що ми можемо побачити тут, має бути закарбоване в пам’яті навіки.

На платформі Харківського вокзалу «поспішає на потяг» літературний персонаж з «Дванадцяти стільців». Опинився він тут невипадково. Адже за безсмертним твором Ільфа і Петрова саме на Харківському вокзалі отця Федора спіткала оказія запізнитися на поїзд, подавшись на пошуки окропу. Фонтан на Привокзальному майдані відкрили у 2002 р. і сьогодні він є одним із найкрасивіших у місті.

Майдан Свободи в Харкові входить у п'ятнадцятку найбільших майданів світу, адже його площа становить цілих 12 га! Це тут відзначають усі державні свята, влаштовують паради, ярмарки, зводять, залежно від сезону, піщані або крижані скульптури. Харків’яни з насолодою споглядають на майдані вистави вуличних театрів, вітають циркові трупи тощо.

Огляньмо ж культові споруди, що гордо дивляться в небо обабіч майдану. Будівлю Держпрому звели в 1927 р. у стилі конструктивізму. Сьогодні це – символ Харкова, що свідчить про його «столичне» минуле. Але найвизначнішим здобутком споруди стало визнання її символом конструктивізму як такого в усьому світі.

Ще одна монументальна споруда такого стилю – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, що має довгу, покриту віковим пилом, історію. Заснований у 1804 р. просвітником Н. Каразіним, він запрацював на повну потужність уже в 1805 р. Це – другий найстаріший за віком університет в Україні.

Проте Харків не любить означення «другий» і обов’язково стає першим – і то за будь-яку ціну! Саме так сталося з роллю університету в житті й розвитку міста. Заснований як імперський, він уже у 20-х рр. ХХ століття став єдиним осередком українства в регіоні. А будівля університету, що сягає 66 м заввишки, увійшла в історію, як найвища в межах свого часу (1930-ті рр.).

У Харкові знаходиться один із найстаріших і найбагатших парків, започаткований у 1804–1805 рр. з легкої руки мецената В. Каразіна. Наразі це – ботанічна пам’ятка місцевого значення, унікальне зібрання самобутніх пам’ятників і буяння рослинності. Крім того, на території парку площею в 0,75 га діють: один із найбільших у Європі дельфінаріїв «Немо», Харківський зоопарк, академічний театр опери і балету, кінопалац та велика кількість закладів харчування й відпочинку. Є в саду і справжні вікові дуби.

На Благовіщенській вулиці в Харкові розташований величний Благовіщенський собор – ровесник самого міста, котрому по праву належить звання головного храму харківської єпархії Української православної церкви. Крім своєї величезної значущості в православному житті, ця святиня являє безперечний інтерес як історична архітектурна пам'ятка Харкова.

У число популярних туристичних визначних пам'яток Харкова не міг не увійти Успенський собор, що з'явився дещо пізніше за Благовіщенський і спочатку являв собою невелику непоказну церкву, що знаходилася трохи на південь від місця розташування нинішнього храму.

Оздоблення було настільки бідним, що парафіянам доводилося молитися перед невеликими паперовими іконами, вистоюючи довгі черги. Згодом прихід збільшився настільки, що служби почали проводитися ззовні церкви. Тому вирішили звести новий храм, здатний умістити всіх.

Нова святиня споруджувалася вже на тому місці, де розташований сучасний Успенський Собор. На Харківщині це була перша кам'яна будівля подібного роду, виконана у візантійському хрестово-купольному стилі. Споруда мала п'ять глав, покритих дубовим гонтом. Також новий храм отримав кам'яну каплицю, що здавав в оренду під різні потреби. Новий кам'яний собор проіснував зовсім недовго і був практично повністю знищений пожежею в 1733 році.

Уціліли тільки кам'яні стіни, що дало надію на його відновлення. Ціною спільних зусиль і постійної роботи собор зуміли відновити за рік майже цілком. Але вже за 40 років кам'яна кладка, що постраждала під час пожежі, дала великі тріщини. Вирішили знести храм і на цьому місці звести новий.

Новий Успенський Собор вийшов значно більшим за розміром, ніж його попередник. Будівля виконана в цікавому стилі, де сплітається класицизм й елементи бароко. Тут немає звичних напівкіл абсид і частин для вівтаря. Велику подібність можна спостерігати з будівлею відомого храму Святого Климента в Москві.

З початком 1819 року розпочалося спорудження нової величезної дзвіниці, що тривало до 1837 року. За чотири роки на ній був установлений значний 5-тиметровий хрест масою в 400 кг. У результаті собор отримав багатоярусну дзвіницю з дванадцятьма дзвонами майже 90 метрів заввишки. Ця споруда й досі вважається найвищою в Харкові і слугує його своєрідним центральним маяком.

Ейфелева вежа - дивовижна пам'ятка Харкова, відвідавши яку кожен турист може відчути всю незабутню атмосферу Парижа. Мініатюрну копію виготовили з 35-и т металу. Під час її спорудження врахували всі пропорції і деталі французького оригіналу. Навіть є можливість піднятися гвинтовими сходами на оглядовий майданчик і звідти насолодитися чудовою панорамою Харкова.

Ця пам'ятка миттєво набула величезної популярності в місцевого населення і гостей Харкова. На тлі харківської Ейфелевої вежі постійно фотографуються люди. Тут можна часто зустріти безліч закоханих парочок, весільні кортежі та просто романтиків. Істотним плюсом цієї пам'ятки є те, що вхід до неї вільний, тому вежа – найбільш відвідуване туристичне місце Харкова.

Ще одна дуже цікава пам'ятка міста – Морський музей, котрий відкрили невдовзі після дельфінарію. Тут відвідувачі зможуть побувати на дуже цікавій екскурсії, що розповість про кораблебудування і його історію. Серед експонатів можна зустріти як стародавні вітрильники, так і сучасні атомні субмарини.

При цьому вони збудовані в суворій відповідності з часом їх появи, що дає можливість цілком простежити всю хронологію світового кораблебудування. Ці точні копії кораблів зі збереженням найдрібніших деталей створювалися кілька десятків років, а наразі дбайливо зберігаються під склом.

Також тут представлена велика колекція морських карт, біноклів, приладів для навігації та інших експонатів морської тематики. Можна купити на пам'ять кілька сувенірів, а також смикнути справжню корабельну ринду. Харківський морський музей – це унікальна можливість доторкнутися до моря, перебуваючи в кількох сотнях кілометрів від нього.

Чугуївський район‎

Селище Кочеток у Харківській області відоме багатьом паломникам завдяки церкві, названій на честь розміщеної в ній Володимирської ікони Божої Матері, цінність якої зумовлена ще й благодатним місцем розташування, оскільки неподалік від храму протікає джерело з цілющою водою.

Будівництво церкви Володимирської ікони Божої Матері тривало з 1825-го до 1854 року на місці старого дерев'яного храму. Згодом до святині добудували дзвіницю. При ній відкрили ремісничу школу та оновили каплицю. За радянської влади храм закрили, а згодом перетворили на зерносховище.

Аж у 1984 році працівники місцевого підприємства організували повну реставрацію святині, що завершилася урочистим богослужінням 19 грудня 1989 року. Відтоді церква Володимирської ікони Божої Матері радо приймає прихожан та паломників.

У містечку Чугуїв розташований меморіальний музей, що знаходиться в маленькому будинку часів військових поселень, де з жовтня 1876-го до вересня 1877 року жив Ілля Юхимович Рєпін із сім'єю.

Основна увага в експозиції меморіального музею приділена чугуївському періоду в житті і творчості І. Ю. Рєпіна, а також тісним зв'язкам художника з Україною, що не уривалися впродовж усього його життя.

У передній та вітальній кімнатах відтворена меморіальна обстановка, експонуються оригінальні речі, що належали Іллі Юхимовичу та його рідним. Невеликі, але змістовні експозиції розповідають про дитячі роки майстра та розкривають тему любові до батьківщини, до України в його творчості.

Унікальними є представлені в музеї роботи місцевих живописців та іконописців другої половини ХІХ ст. – чугуївських учителів Рєпіна. Музей експонує чотири оригінали ікон, що належать пензлю великого майстра й були написані ним у віці з 14-и до 18-и років: «Иисус Христос в терновом венце», «Володимирська ікона Пресвятої Богородиці», «Воскресение», «Вознесение».

Вони дуже яскраво характеризують ранню, майже невідому, творчість художника. Більш пізні роботи Іллі Юхимовича – портрети М. В. Верьовкіної та Є. В. Сапожникової, малюнки, офорти, подаровані музею до відкриття, – логічно доповнюють розповідь про творчість.

За роки роботи фонди музею значно збільшилися і включають, окрім рєпінських оригіналів, роботи відомих художників рєпінського оточення, як-от В. Сєрова, В. Маковського, П. Верещагіна, М. Пімоненка, І. Пєлєвіна.

У 1989 році на садибі музею відбулася реконструкція невеликого залінійного будинку, де в 1876–1877 роках була розташована майстерня І. Ю. Рєпіна. Дерев'яний будиночок, де вона знаходилася, не зберігся. Зруйнований під час війни, він був споруджений наново відповідно до архівних матеріалів, знайдених у Києві.

У майстерні були виконані чудові портрети: двоюрідного брата Трохима Петровича Чаплигіна, красуні Софії Любицької, галерея портретів людейіз народу («Мужичок из робких», «Парубок из Мохначей», «Мужик с дурным глазом») та ін.

Художня галерея розміщена в унікальному пам'ятнику архітектури ХІХ століття – будівлі Штабів військових поселень. В експозиції представлені твори відомих живописців, графіків, майстрів прикладного мистецтва (Лауреатів Державної премії ім. Іллі Рєпіна), а також відомих російських художників (Бродська Л. І., Грицай О. М., Загонек В. Ф., Коржев Г. М., Курнаков А. І., Лактіонов О. І., Ромадін М. М., Сидоров В. М., Стожаров В. Ф., брати Ткачови, Угаров Б. С., Фомін М. П. та ін.).

Вражає різноманітністю жанрів експозиція лауреатських робіт в галузі декоративно-прикладного мистецтва. Яскраві фарби жостовських підносів, павловопосадських шалей, хохломського посуду, ніжна блакить Гжелі, павутина вологодських мережив, казковий розпис городецьких дощок і шкатулок Палеху, тонке різьблення по кістці якутських майстрів широко представляють палітру народних промислів Росії. Гармонійно доповнює основну експозицію виставка робіт художників – учасників Міжнародного рєпінського пленеру, що відбувається в Чугуєві вже 13 років.

Шевченківський район (Харківська область)

У Шевченківському районі Харківської області на обліку перебуває 52 пам'ятки археології, а також 37 різноманітних монументів та пам’ятних знаків.

У регіоні варто побачити садибу Кропивницького, де на хуторі Затишок (нині – Шевченківського району Харківської області) упродовж останніх 20-и років свого життя (з 1890-го по 1910 рік) мешкав Марко Лукич Кропивницький – геніальний український актор, театральний режисер, драматург, засновник національного професійного театру на теренах підросійської України.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. це був потужний український культурний осередок. Обійстя постійно відвідували відомі особистості. Серед них – історик Д. Багалій, художник І. Бодянський, письменник й актор І. Тобілевич (Карпенко-Карий), актори М. Садовський і І. Мар'яненко та багато ін.

За тих часів на хуторі діяла велика бібліотека, котрою мали змогу користуватися місцеві селяни: працювали медичний пункт та початкова школа для дорослих і дітей (в останні роки з українською мовою навчання);
систематично влаштовувались українські вистави;

функціонував перший на теренах Російської імперії дитячий театр, де в ролі акторів виступали селянські діти.

У Затишку Кропивницький написав низку своїх драматичних творів («Олеся», «Замулені джерела», «Мамаша», «Страчена сила», «Зерно і полова», «Старі сучки й молоді парості», «Скрутна доба», «Розгардіяш» тощо), створив чимало незабутніх художніх образів, прообразами яких стали письменникові земляки.