Чернівецька область

Вижницький район

Вижницький район – справжня перлина Буковини, адже лише в одному районному центрі – Вижниці – зосереджена велика кількість цікавих місць. Розташована Вижниця біля підніжжя Карпат, на правому березі бурхливого Черемошу, за 70 км від обласного центру – Чернівців.

Назва міста походить від слова «вижній» (верхній). Містечко прекрасно поєднує неймовірну природу Карпат і пам’ятки архітектури. Річка Виженка, що впадає в Черемош у межах міста, розділяє його на дві нерівні частини.

Західна – колишнє село Рівня – відоме насамперед як батьківщина Назарія Яремчука, на честь якого у Вижниці створено музей, присвячений життю і творчості артиста. Розташований він у батьківському домі співака.

Варто зазначити, що будинок є класичним прикладом Буковинської архітектури. У музеї Назарія Яремчука виставлені сімейні реліквії, меблі, фотографії й особисті листи відомого музиканта. Також представлена велика кількість статей із різноманітних газет і журналів, зібраних друзями та знайомими виконавця, що оповідають про життєвий шлях артиста.

Перлиною колекції вважаються сценічні костюми Назарія Яремчука, а також святкова вишиванка, створена руками матері співака з використанням старовинної техніки.

Крім музею відомого артиста, уваги на цій стороні заслуговує церква Святого Дмитра 1883 року, що знаходиться на узвишші поруч зі старим кладовищем, центральним храмом міста, навколо якого зосереджене його релігійне життя. Святиня повністю зведена з дерева коштами й силами місцевих жителів-вірян.

Рік побудови – 1883. Вигляд споруди – типовий для храмів Гуцульщини ХІХ століття. Триверха, невелика, вона зберегла свій первозданний вигляд донині. Єдине, що було додано, – це металевий дах.

Таким матеріалом церкву покрили в 90-х роках з метою збереження будівлі від згубного впливу дощів і снігу. За радянських часів храм також діяв, незважаючи на релігійні гоніння.

Як і раніше, багато місцевих жителів приходять до святині на богослужіння. Потік туристів до церкви не дуже великий, тому це місце можна вважати тихим і не надто людним.

Храм пофарбовано в блакитний колір, що робить його дуже помітним на тлі зелених дерев. Дієвий: у ньому проводяться богослужіння, здійснюються всі види церковних таїнств.

Якщо від вокзалу прямувати до центру міста, то на розі вулиць Української та Шкрібляка можна побачити триповерхову будівлю Української гімназії. Цей заклад у Вижниці був яскравим осередком національного життя українців в австрійський період.

Заснований 22 листопада 1908 року за сприяння громадського діяча, дипломата, депутата австрійського та буковинського сеймів барона Миколи Василька, він став осередком виховання молоді в національному дусі для всієї Гуцульщини та Прикарпаття.

Також тут можна побачити будівлі, зведені за часів Австрійської імперії, – корпуси районної лікарні.

Надзвичайно привабливою пам’яткою є Найстаріший у Західній Україні музей коледжу прикладного мистецтва. Перед закладом установлено пам’ятник Василеві Шкріблякові. У музеї представлені найкращі роботи студентів коледжу.

У музейному реєстрі налічується понад 20 тисяч експонатів. Тут ви зможете побачити витвори художнього мистецтва, ткацтва, одягу, ювелірні вироби, художню ковку по металу, зразки різьбярського мистецтва.

Ще однією надзвичайною будівлею двоповерхова, П-подібна ратуша, споруджена з початком XX ст. у класичному стилі з елементами еклектики. Розташована на центральній площі міста – пл. Ринок, з її західного боку.

Будівлю завершує невелика вежа-сиґнатурка – восьмикутна, покрита листовим залізом. За весь час свого існування ратуша виконувала адміністративні функції: була магістратом за Австро-Угорщини, примарією – під час румунської окупації, повітовою управою – за часів відновлення української державності в 1918–1920 роках.

За часів Незалежної України тут було відділення Держказначейства, а декілька років по тому в будівлі розмістився міській суд.

Відвідуючи Вижницю, обов’язково зверніть увагу на місцеву синагогу. Адже місто вважалося справжнісіньким центром євреєв на Буковині. Відомо, що частка євреїв становила аж 90 відсотків. І у Вижниці існувало 11 синагог.

Будівля являє собою цікавий зразок єврейської сакральної архітектури на Буковині. Неподалік знаходиться мала синагога, котру відвідувала єврейська молодь. Головна синагога є домінуючою спорудою на центральній площі Вижниці.

Збудована в середині ХІХ століття. Перша світова війна сильно зачепила споруду: вона горіла і стояла спустошеною весь міжвоєнний період, поки в 1960-х роках будівлю реконструювала радянська влада, перетворивши її на Будинок культури, чим вона слугує і досі.

До речі, на початок незалежності України в місті проживало всього 3 єврейські сім'ї. Це всі, хто залишився від колись великої і процвітаючої юдейської общини Вижниці.

Отже, у районі є багато пам’яток архітектури, проте їхати сюди варто ще й тому, щоб побачити красу, створену природою. Напевно, однією з головних природних пам’яток регіону потрібно вважати Вижницький національний парк, розташований у смт. Берегомет.

Загальна його площа становить 11238 га. Це один із найменших національних заказників Українських Карпат, однак тут наявні всі висотно-поясні структури гірської країни. На території можна зустріти одну з найбільш рідкісних орхідей України, білого лелеку, мінеральні джерела, унікальні ялицево-букові ліси, виразні виходи каміння.

Вижницький національний парк утворений Указом Президента України 30 серпня 1995 року. У 2008–2009 роках його територія збільшилася на 3309,6 га. Заказник створено для збереження й відтворення природних ландшафтів Буковинських Карпат з унікальними історико-культурними.

Відомо, що територія парку тривалий час була центром пішохідного туризму, адже, щоб помилуватися природою, просто потрібно прогулятися прекрасними землями.

Серед найпопулярніших маршрутів варто виділити «Кам'яне кільце парку», «Стіжок», «По пасму Волотів», «Бозна». Протяжність екологічної стежки «Стіжок» становить 3 кілометри, найвища ж точка на шляху сягає 782-х метрів.

Ще одна нескладна стежка протяжністю у 3 кілометри називається «Мальовничі краєвиди Кінашки».

Цікавим також є центр відновлення популяції зубрів, тому всім, хто цікавиться цими величними тваринами, неодмінно треба відвідати населений пунк, що називається Берегомет.

Основне завдання центру полягає в тому, щоб виростити майбутне покоління зубрів, які наразі потребують негайного захисту. Дуже важливо берегти природу, адже є шанс не застати таких прекрасних тварин нашим майбутнім поколінням.

Відомо, що в центрі залишився один зубр, оскільки самець нещодавно помер, а коли з’явиться тварина знову, достеменно невідомо, адже необхідні великі матеріальні ресурси.

Герцаївський район

Розповідь про Герцаївський район хотілося б розпочати з величного духовного центру всієї Буковини. Адже одним із найбільших християнських паломницьких її центрів, хоча й наймолодших в області, є Свято-Вознесенський монастир у Банченах.

Зведена святиня в 1994 році. У травні 1998-го монастир уже освятив митрополит Володимир. Сьогодні на території комплексу збудовано 6 храмів та один скит. Останній храм спорудили 2011 року. Він став одним із найбільших в Україні.

Дзвіницю сміливо можна назвати окрасою святині, адже заввишки вона сягає 60 метрів і разом з тим є дещо схожою на дзвіницю Софіївського собору.

Свято-Вознесенський монастир на сьогодні складається з церков (Вознесіння Господнього, Покрови Пресвятої Богородиці, підземної церкви преподобного Сергія Радонезького), Свято-Троїцького собору, готелів для прочан, двох корпусів для монахів та скиту. На території знаходиться фонтан та вольєри з птахами, які є частиною розбитого на цій території ландшафтного парку.

Говорячи про сакральну спадщину району, не варто забувати і про ще один чудовий храм, розташований у селі Герца. Спиродонівська церква – пам’ятка архітектури національного значення, зведена в 1804 році.

Її форма цілком нагадує кам`яний трилисник. У західній частині композицію храму доповнює квадратна дзвіниця, на півдні – невеликий тамбур-вхід – помітна ознака буковинських соборів.

Варто зазначити, що головною прикрасою Спиридонівської церкви є восьмигранний барабан дзвіниці, розписаний малюнками на біблійну тематику. Вхід прикрашає картина «Таємної вечері». Стіни храму пофарбовані в сіро-блакитний колір.

Любителям активного відпочинку в районі можна відвідати село Горбова, адже тут розташований справжнісінький гірськолижний курорт, що почав працювати у 2005 році.

Обладнаний двома лижними трасами, кожна з яких має протяжність 350 метрів. Є тут і навчальна траса завдовжки 150 метрів, і траса для сноутюбінга протяжністю 250 метрів. Лижні траси похилі, завширшки – до 150-и метрів.

Глибоцький район

Район, де знаходяться найунікальніші місця області. Зокрема, хотілося б розповісти про село Біла Криниця. Дивовижна, за старими легендами, земля обітована липован – таємниче Біловоддя, де ніхто їх не переслідуватиме за релігійними переконаннями. В урочищі Варниця поблизу села і справді біла вода завдяки вапняковому нальоту. Звідси й назва села.

Побут липованів навіть у ХХІ столітті повний релігійних уявлень та пересторог. Пишуть, що навіть якщо людина іншого віросповідання доторкнеться лише до клямки дверей, старообрядець мусить негайно її витерти.

У хату жодним чином не можна запускати собак. Однак, щороку все важче відрізнити липованів від інших буковинців за зовнішнім виглядом: прогрес добирається й сюди. Хіба що своєрідні, виготовлені з сукна чітки-лестовки відрізняють старообрядців від інших людей.

Старші липовани навіть говорять старослов’янською. Молодші – російською, причому такою, знаєте, справжньою російською. Без фрікативних h і всіх цих «шо-шо».

І австро-угорська, і румунська влада ставилися до старовірів досить толерантно (чому й ні: Буковина тоді була малозаселеною, а липовани засвідчили себе непоганими, тверезими господарями). А от радянські чиновники такого способу життя відверто не розуміли. Те, що село все одно залишалося річчю в собі, законсервованим осередком минулого, – велика заслуга прикордонної зони, що й наразі проходить селом (не забудьте взяти паспорти!).

Саме закритість Білої Криниці дала змогу її мешканцям і далі жити поодаль від атеїстичного марксизму-ленінізму. З 1844-го по 1946 р. Біла Криниця була центром старообрядницької ієрархії.

Старообрядцями були співак Шаляпін і театральний режисер Станіславський; меценати Морозови, Третьякови, Мамонтови, Строганови, Рябушинські. З білокриницькими липованами підтримував зв’язки анархіст Михайло Бакунін.

Головна споруда, центр суспільного життя Білої Криниці – звичайно ж, церква. Посеред села стоїть незвична для України споруда – зведений за проєктом талановитого московського архітектора Олександра Кузнецова та під наглядом австрійського архітектора В. Кліка й підрядчика Тряпкіна Успенський собор (1900–1908) у стилі архітектури постмонгольської Московської Русі.

Святиня зведена в перехідному стилі – від російського кінця ХІХ ст. до неоросійського, виплеканого всеєвропейською хвилею модерна а.к.а. сецесії, глобального мистецького руху так званої доби «кінця століття».

Замовниками храму було московське купецьке подружжя Ольги (уродженої Рахманової) та Гліба Овсяннікових. Пара втратила сина Олександра, і в пам'ять про свою дитину вирішила звести церкву. Її побудова обійшлася у фантастичну суму.

Пожертви йшли з різних країн. Овсяннікови, скажімо, віддали на будівництво 5000 золотих карбованців. З Москви прибули не лише гроші, а й гранітні деталі, лиття та оздоблювальні матеріали. Іконостас виготовили різьбярі з Володимира, художники з Москви, розписували стіни палехські майстри.

Ще одна пам’ятка, розташована в районі, – дивовижний музей старообрядництва, адже в селі Біла Криниця проживає община страрообрядців, які переселилися туди ще за часів Петра І. Ці люди зберегли свої звичаї і традиції донині. Навіть більше – село стало центром православних-старообрядців усієї України.

Палац у Черепківцях – ще одна пам’ятка району – знаходиться на території прикордонної військової частини. Різноманіття фасадів та квадратна вежа, що нагадує оборонні башти, надають йому вигляду романтичного замку.

Ймовірно, що маєток закладений із початком ХХ століття і належав, можливо, польському поміщику, пану Скибинецькому. Проте підтвердження цих даних немає.

У селі Димка знаходиться музей-садиба Ольги Кобилянської, відкритий у 1973 році. У 1889–1891 рр. письменниця проживала тут у батьківському маєтку, а в інші часи нерідко бувала в селі заїздами. У трьох кімнатах закладу розміщена музейна експозиція, четверта кімната – меморіальна.

Експозиція першої кімнати присвячена життю і творчості Ольги Кобилянської в Димці. Тут можна побачити експонати, що сповна відображають період життя родини самої письменниці в селі, її приїзди сюди.

Трагедія братовбивства заради заволодіння землею, що відбулася в реальному житті 1894 року в Димці, надихнула Кобилянську на написання одного з кращих її творів – повісті «Земля».

Виявляючи велику увагу до життя, побуту димківчан, письменниця багатьох із них зробила прототипами своїх літературних героїв. Досить згадати бодай Саву Жижияна з повісті «Земля», нащадки якого й досі живуть у селі.

Окрім згаданого твору в Димці О. Кобилянська завершила остаточний варіант повісті «Людина», а водночас занесла на папір і перші рядки майбутнього великого роману «Царівна», котрий завершила вже в Чернівцях у 1895 році.

Експозиція другої кімнати має назву «Ольга Кобилянська у пам’яті народній». Димка була тим місцем, з котрим Ольгу Юліанівну зв'язували міцні узи впродовж фактично всього життя. І тоді, коли вона проживала в селі, і коли навідувалася до нього або приймала сельчан у гості в тих же Чернівцях, обов'язково цікавилася їх життям-буттям, подіями, що відбувались у Димці.

У свою чергу димківчани неодноразово зверталися до О. Кобилянської за допомогою, порадою або просто йшли до неї, аби, як то кажуть, відвести душу. Тож у вітринах виставлені передруки спогадів димківських сучасників про письменницю, інші експонати. Третя кімната присвячена Димці сучасній.

У музеї максимально відтворено обстановку та побут кінця ХІХ століття, а поруч із закладом установлено пам’ятник Ользі Кобилянській. До 145-річчя з дня народження письменниці планували відтворити стодолу й будинок, де вона зупинялася під час свого останнього візиту в Димку 1935 року.

У центрі села знаходиться дерев’яна церква Святих Апостолів Петра і Павла, збудована у 1902 році й перенесена сюди з села Вовчинець. В її архітектуру покладено тип одноверхого храму, що є перехідним від «хатнього» до купольного.

Напроти церкви збереглася садиба Сави Жижияна – головного героя повісті «Земля» Сьогодні тут проживає Родіка Жижиян – правнучка героїні повісті Рахіри (Маріуки) Жижиян.

У селі Глибока знаходиться одна з найкрасивіших садиб Буковини – маєток Скибінецьких, придбаний Броніславом Скибінецьким у далекому 1892 році в князя Адама Сапєги – великого польського магната-землевласника.

У власності родини Скибінецьких Глибока залишалася аж до початку Другої світової війни. Останній власник палацу покинув маєток й емігрував за кордон. Біля садиби зберігся парк, закладений власником маєтку водночас зі зведенням самої резиденції.

Наразі територія є пам’яткою садово-паркового мистецтва Чернівецької області. У 1940 році в палаці відкрили лікарню, що за короткий час стала воєнною комендатурою. Та по закінченню війни садиба знов стає лікарнею, однак уже районною і дитячою. Нею вона є по сей день. У народі сім’я Скибінецьких залишила хорошу пам’ять по собі.

Місцеві старожили їх дуже поважають, зокрема за ставлення до навколишніх. Вони збудували колишній маслозавод і дорогу до Глибокої, що й нині називають «панською».

Заставнівський район

Заставнівський район сміливо можна назвати центром спелеології Буковинського регіону. Адже тут розташований цілий комплекс унікальніх печер. Насамперед хотілося б розповісти про Скитську печеру, що знаходиться у Звинячині.

Свою назву вона отримала від гіпсового родовища, де й розташувалася. За давніх часів цю місцевість називали «Гострі Говді», що від австрійського слова означає «говд» – пагорби, скелі. Перші дослідження печери розпочались у 1972 році. Проте вхідна її частина вже була відома місцевим жителям.

Наступна, не менше цікава печера, – «Піонерка», розташована неподалік села Погорілівка. Площа зони, що охороняється, досягає практично одного гектара. Печера «Піонерка» є геологічним пам`ятником природи загальнодержавного значення.

Це звання їй присвоїли в 1981 році. Хоч ззовні печера не дуже примітна, але всередині на нас чекає справжнє підземне царство. Завдовжки печерні лабіринти – понад 500 метрів. «Піонерка» розташована на висоті 242 м над рівнем моря. Найширша – нижня галерея (3–4 м). Висота стель варіюється у проміжку від 1 до 6 м.

Головна визначна пам`ятка – це карстові відкладення, різні за віком. У печері вони збудовані в чотири поверхи, останній із яких ще поділений на два яруси. Це все просто не може не радувати око. Тут природа створила справжній будинок під землею.

Також у печері б`є потужний струмок завдовжки всього кілька метрів, а потім він знову ховається під землею. На різних рівнях печери змінюється й температурний режим.

У деяких галереях узимку утворюється стійкий сніговий покрив, що тримається тут аж до травня. Інші ж галереї, більш теплі, стали найкращим місцем для зимівлі кажанів.

У селі з цікавою назвою Вікно знаходиться красивий палац де Зота, зведений у 1809 році власником великого маєтку відставним капітаном-бароном де Зотте в романтичному західноєвропейському стилі.

Палац оточує заснований у 1860 році парк – пам’ятка садово-паркового мистецтва, де ростуть 28 видів рідкісних дерев, серед яких такі реліктові, як гінкго, платан і дуби віком понад 250 років. Є навіть романтична «Алея закоханих».

Садиба відверто стилізована під середньовічну замкову архітектуру. Головний фасад має арочну галерею з широкими отворами. Галерея першого поверху доповнюється аркою-проходом у першому ярусі побудованої над кутом квадратної башти з зубчатим завершенням.

За радянських часів у палаці розміщувався Будинок культури, працював кінотеатр, бібліотека, музична школа, різні гуртки. А в роки незалежності він опинився в аварійному стані: дах тріснув, центр унікальної ротонди завалився. Лише у 2006 році український уряд виділив району субвенцію на відновлення пам’ятки до святкування її 200-річчя.

До свого ювілею палац викрашений у рожевий колір, і, на думку поціновувачів архітектури, утратив свій середньовічний вигляд. Більшість літературних джерел розповідає, що будівля у Вікні – єдиний приклад такого роду споруд, що досі залишився на Буковині.

У ході подальшої нашій подорожі ми переконаємося, що це не так: подібні палаци (а подекуди й більш оригінальні) є на Кіцманщині та у Сторожинецькому районі.

Ще одна пам’ятка села – мурована Іванівська церква, зведена в 1826 році коштами баронеси Катерини де Зотта-Вільбур і князя Олександра Кантакузина. Вона належить до групи безкупольних храмів, розповсюджених на Буковині у першій чверті ХІХ століття.

Церква прямокутна, тридольна, з напівкруглою апсидою і боковими виступами ризалітів нави, з бабинцем із заходу. Дах має форму скату з маленькою сигнатуркою в центрі. В інтер’єрі храму зберігся живопис у стилі бароко.

Уже 150 років у церкві перебуває частка мощів цілителя Пантелеймона, що, за свідченнями прихожан, продовжують мироточити. За легендою, ці мощі потрапили до Вікна з грецького Афону, куди часто навідувався один із фундаторів храму князь Олександр Кантакузин.

Мешкаючи у Вікні, він усіляко сприяв розвитку свого родового храму, а відтак передав отримані від грецьких монахів за свою доброчинність мощі на збереження до збудованої ним місцевої церкви.

Про князя Олександра, чиїми зусиллями мощі опинилися у Вікні, жителі села не забувають і понині. Його гробниця розташована під самим храмом. Церква закрита атеїстами у 60-х роках минулого століття, а мощі святого продовжували знаходитися на горищі в дерев’яній скриньці серед книжок та церковного начиння.

Коли храмовий дах почав істотно протікати, виявлену раку з мощами передали до сусіднього села Червоний Потік, а згодом – до Свято-Миколаївської церкви в селі Погорілівка. У 90-і роки минулого століття після передачі святині православній громаді села мощі цілителя повернуто до Іванівської церкви.

Кельменецький район

Село Нагоряни є центром народного килимарства всієї Чернівецької області. Тут діє єдиний в області музей килимарства, початок якого сягає 30-х років ХХ століття. Тоді мешканець села Андрій Китайгородський відкрив у Нагорянах сукнобійню.

Сьогодні оберегом садиби-музею є Вікторія Китайгородська, яка донесла скрізь усе життя донині багато таємниць створення узорчастих килимів. Майстриня народилася у квітні 1935 року в селі Нагоряни Кельменецького району Чернівецької області.

Вишивку, прядіння ниток із конопель та вовни, ткацтво полотна, рушників, скатертин та килимів – традиційні для Кельменеччини види декоративно-ужиткового мистецтва – опанувала ще з дитинства.

Уже з 12-и років Вікторія почала ткати і за пару років отримувала замовлення навіть з інших сіл. Кельменецьке ткацтво взагалі широко відоме на Україні та за її межами і є, так би мовити, «візитною карткою» цього краю.

Дослідники етнографії та декоративно-прикладного мистецтва свідчать, що в багатьох селах Кельменецького району майже в кожній хаті стояли куделя, мотовило і ткацький верстат. Також у кожному дворі вирощували сирець на ткання.

Першою великоформатною роботою майстрині став килим «Троянди й виноград». А взагалі вона є авторкою близько 200-т робіт, більша частина з котрих за різних часів експонувалася на багатьох колективних і персональних виставках, географія яких доволі широка: Чернівці, Львів, Пирогово, Москва, Ботошани (Румунія), Лодзь (Польща).

У творчості пані Вікторії переважають квіткові та квітково-геометричні орнаменти, а протягом останнього часу – сюжетні композиції. Працює майстриня в техніці забираних ниток для багатоколірного малюнку та «на дротах» – для двоколірних зображень.

Відомо, що Дністровський каньйон – диво України, а все, що знаходиться на його схидах, також заслуговує на увагу, тим більше, що це дійсно унікальні місця. А в Нагорянах знаходиться найцікавіший природний об’єкт Кельменеччини.

На схід від села сама природа створила унікальну геологічну пам’ятку – «Шишкові горби» (Говди). Тригрядовий ланцюг конусоподібних горбів, що підвищуються над високим берегом Дністра на 15-20 метрів, здалеку нагадують шишки.

Дністровський берег на околиці Нагорян – це нагромадження чудотворних скель, серед яких найяскравіше виділяються три з «людськими» назвами: «Дід», «Баба» та «Внучка».

Кіцманський район

У Кіцманському районі зосереджена велика кількість цікавих пам’яток. Насамперед, будучи тут, потрібно відвідати музей Руснака, що знаходиться в селі Дубівці. Орест Руснак – відомий український співак, який походить із родини священника.

Початком його кар'єри стала місцева церква, де він співав у хорі. У 1923 року закінчив Празьку консерваторію, продовжив освіту в Мілані. Був провідним голосом в оперних постановках усієї Європи.

З 1924 року виступав у Кенінгсберзі, Граці, Мюнхені, Відні, Берліні та інших містах. У 1928-му співак приїздив на Буковину і дав два концерти в міському театрі. Виконував опери Пуччіні, Россіні, Верді. При тому часто ставив і виконував опери українських композиторів, зокрема Володимира Лисенка.

Його радо зустрічали в багатьох містах України. Силами місцевих ентузіастів у 1995 році було відкрито музей-кімнату в сільській школі на столітній ювілей від його дня народження.

Ними він підтримується й досі. Музей розташований у невеликій кімнаті. Тут зібрані фотографії співака, вирізки з газет та особисті речі родини. Також проглядається історія його творчості.

Цілий стенд розповість вам про брата В. Лисенка – Дениса Руснака, який був видатним співаком-диригентом. Окрема невеличка експозиція присвячена відзначенню 100-річчя від дня народження Ореста.

Є тут також музей-садиба відомого актора Івана Миколайчука, розташований у селі Чортория в будинку, де пройшли його дитячі роки. Хоча споруда зовсім невелика, однак туристів приймає багато.

Цінним є той факт, що тут збережена обстановка, котра була ще за життя Івана Васильовича. Змінився лише дах: наразі він не вкритий соломою. Будинок є ще й справжнім пам`ятником архітектури. Його споруджено за старовинними буковинськими традиціями: хата виконана з дерева, а вікна прикрашені широкими блакитними глиняними смугами.

Усередині стіни музею повністю увішані фотографіями актора. Також тут зберігаються його особисті речі, сімейні реліквії та інші предмети, що бережуть пам`ять про найважливіші події в житті Івана Миколайчука. Директором закладу є старша його сестра.

Окрім музеїв, у районі знаходяться не менш цікаві маєтки, що варті уваги. У селі Дубівці розташований розкішний палац Шимоновичей, зведений у 1814 році графом Шимоновичем, який здебільшого проживав у Чернівцях. Садиба слугувала йому резиденцією декілька років. Переказують, що граф був порядною і чесною людиною.

Будівля й конструкція палацу тоді вважалася справжньою диковинкою села: там навіть був ліфт із кухні, яким подавалася їжа. Поряд зі спорудою збереглася каплиця, збудована як родова усипальниця сім’ї барона.

Тут поховано його батьків та сина, який помер у дитинстві від ангіни. Дочка барона навчалася в місцевій школі. Коли в 1941 році на Буковину прийшла війна, сім’я Шимоновичів остаточно покидає свій маєток й емігрує.

Відтоді про них у селі ніхто не чув. Подальша історія палацу нагадує класичну долю подібних споруд по цілому Радянському Союзі: він слугував і складом міндобрив, і клубом, і дитячими яслами, і бібліотекою. На сьогодні тут розташовані сільська рада і бар.

Одне з найкрасивіших та найстаріших на Буковині архітектурних див знаходиться в селі Чортория Кіцманського району. Це – історична пам’ятка «Палац Манеску», де нині знаходиться психоневрологічний диспансер. Точну дату побудови палацу ніхто не знає. У переліку місцевих пам’яток архітектури Чернівецької області його датовано ХІХ століттям.

Проте в деяких джерелах визначена інша дата зведення споруди: кінець XVII – початок XVIII століття. Найімовірніше, що румунський багатій Манеску не був першим власникам цієї будівлі. За переказами, раніше палацом володів польський феодал Дурдуван (або Джурджуван), який програв будівлю в карти. За заповітом, його поховано поблизу дерев’яної церкви поряд із палацом.

Споруду виконано в еклектичному стилі неготичними отворами вікон головного порталу, класицистичною статуєю над портиком та вежею з багатьма декоративними баштами на бані в румунському стилі.

Навколо палацу наприкінці ХІХ століття збудовано парк, де переважають різні види старих дерев, що зростають окремими екземплярами, алеями та невеличкими групами. У складі дерев та чагарників налічується 11 видів цінних дерев. Найвідоміший «експонат» парку – найстаріше на Буковині тюльпанове дерево віком понад 200 років.

У селі Лужани розташований прекрасний дендропарк, що має звання одного з найохайніших парків Буковини. Площа – 4,3 га. Серед великого різноманіття місцевих деревних порід зростають такі цінні дерева-екзоти, як сосна Веймутова, спірея середня, сумах сутовий, ялина голуба, каштан голий, платан кленолистий (3 екз), софора японська (5 екз.), каркас західний або залізне дерево (1 екз.), а також алея з катальп різних видів і різновидностей. Вони є представниками флори Північної Америки, Японії, Китаю, Корейського півострова.

У Кіцмані розташована ще одна цікава пам’ятка архітектури – місцева ратуша. Будівля часів Австро-Угорщини є традиційною для західноукраїнського регіону.

Новоселицький район

У Новоселицькому районі знаходиться велика кількість сакральних пам’яток, про найцікавіші з котрих ми розповімо далі. У селі Топорівці є прекрасна споруда – Іліїнська церква. З початком ХХ століття єдиною святинею в селі залишалася стара Іллінська, однак вона вже не могла вмістити громаду всередині.

Церква збереглася практично в первісному стані. Лише в останні десятиліття вікна й черепиця були замінені на сучасні матеріали. Святиня є дієвим православним храмом. Легенда про будівництво Нової Іллінської церкви вже встигла породити легенду про своє заснування.

Коли місцеві жителі вирішили, що їм потрібен новий храм, рада села обрала для будівництва вершину пагорба в сучасному центрі населеного пункту. Однак на тому місці вже стояла корчма, власник якої категорично відмовився уступити ділянку. Тоді селяни вирішили, що без впливу «зверху» їм не обійтися.

Делегація повернулася – і недобрий корчмар поступився місцем для нового храму. Вдячні селяни навіть чекали цісаря з нагоди освячення храму. Вони навіть установили трон усередині церкви. Однак імператор не приїхав, але трон стоїть там і сьогодні.

Церква унікальна для Північної Буковини. Подібний стиль часто зустрічається в Південній Буковині та Марамороші, що в Румунії, зокрема в місті Сучава. Окрім свого зовнішнього вигляду, церква приховує в собі добре збережені багаті інтер'єри. Зокрема увагу привертають майстерно виконані розписи та красиві вітражі.

У місті Новоселиця знаходиться ще один храм, що має свою давню історію, – церква Святого Георгія. За певними даними, вважається, що стара дерев’яна святиня стала першим храмом поселення на березі річки Прут.

З установленням радянської влади в 1940 році велася активна атеїстична пропаганда, а в 1960-му церкву взагалі закрили, переобладнавши її в кінотеатр. Пізніше будівлю перетворили в пошту, з 1989 р. – у Будинок дитячої творчості. З 1991 року розпочали ремонт і відновлення церкви. Після капітального ремонту споруда й донині виконує свої основне призначення і є головним найбільшим храмом Новоселиці.

У селі Маршинці розташована цікава святиня, котра приваблює туристів своєю архітектурою. Відомо, що церкву звели 1887 року в цегляному стилі.

Для спорудження характерні мінімалізм, відсутність ліпних прикрас і штукатурного декору. Фасад Миколаївської церкви виконано з червоної цегли. Наразі храм відреставрований і відкритий для парафіян.

У районі також є місце для активного відпочинку – гірськолижний курорт «Сонячна долина», що підійде як для новачків, так і для тих, хто впевнено почуває себе на лижах. Якщо ж ви тільки-но починаєте вчитися на них кататися, можете взяти декілька індивідуальних занять з інструктором або ж займатися в невеликих групах. Відпочинок у «Сонячній долині» вам обов'язково запам'ятається.

Любителям спелеотуризму можна відвідати печеру Попелюшка, що простягається на десятки кілометрів і розташована на дві країни. Довжина її розвіданих ходів становить приблизно 91 кілометр. Попелюшка є третьою за довжиною гіпсовою печерою у світі.

Першість у цьому рейтингові належить печері «Оптимістичній» (завдовжки ходи становлять близько 250 кілометрів), що відкрили в 1977 році. Спочатку спелеологи не наважувалися її обстежити, тому що вхід у неї був дуже брудний. Тому й виникла назва Попелюшка.

Цікавим є той факт, що в печері є поклади мінералу – бернесит, що, зазвичай, зустрічається на дні глибоких океанських западин. Як вони опинилися на суші – загадка. Також у печері Попелюшка зафіксовано скупчення радону – радіоактивного газу.

Путильський район

Путильський район, сміливо можна назвати туристично привабливим. Природа так розпорядилася своїми ресурсами, що подарувала регіону пам’ятки неймовірної краси. За характером рельєфу гірська частина, розташована на крайньому південному заході області, становить більшість території Путильщини;

північна й північно-східна – лежить у межах Покутсько-Буковинських Карпат, центральну – з північного заходу на південний схід перетинає Верховинсько-Путильське низькогір'я, а в південній та південно-західній – розкинулися хребти Яловичорських гір.

Тут є найвищі точки Буковинських Карпат – гори Яровиця (1574 м), Жупани (1488 м), Чорний Діл (1452 м), Лунгуль (1377 м).

Серед найцікавіших пам’яток – ланшафтний заказник місцевого значення в Покутсько-Буковинських Карпатах – Буковинські водоспади. Це – група водоспадів у межах Путильського району Чернівецької області, неподалік від східної частини села Розтоки (присілок Смугар). Площа природоохоронної території – 38,5 га. Перебуває у віданні Розтоківської сільської ради.

Русло потоку Смугарів (права притока Черемошу) та більшість його лівих приток перетинають виходи масивних пісковиків, вапняків, сланців, що формують низку водоспадів. На відстані 2 км – сім водоспадів різної потужності й висоти: від 3 м до понад 18 м, що є унікальним явищем для Українських Карпат. Буковинські водоспади мають також іншу назву – Смугарські. До переліку водоспадів уходить:

- Ковбер – більший завширшки, ніж заввишки, що становить 3,5 м. Названий на честь пана, який при Румунії побудував тут бетонну стінку для забору води для водяного млина;

- Сич – на 20 м вищий за Ковбера. Вертикальний водоспад; заввишки 10,5 м. Назвали його так за особливе шипіння води;

- Нижній Гук – трохи вищій за Сича. Вертикального типу, каскадний; заввишки 9 м. Ворота – майже 1 км вгору від Нижнього Гуку; заввишки 3,5 м;

- Середній Гук – через 250 м від Воріт. Каскадний водоспад вертикального типу; заввишки 10,5 м;

- Великий Гук – розташований ще за 500 м. Це найкрасивіший і найвищий водоспад; заввишки бл. 19 м;

- Верхній Гук – останній, сьомий водоспад; заввишки 5 м.

Один із найпотужніших водоспадів Карпат і Буковини, що є унікальною пам’яткою природи, межує між двома державами – Україною та Румунією. Він складається з мальовничого каскаду з трьома виступами, розташованими на річці Сучава.

Водоспад знаходиться в масиві Яловичорських гір і сягає п’ятьох метрів заввишки. Загальна протяжність каскадів становить близько 20 метрів. Побачити незвичайне творіння природи можна просто з дороги, що веде до села Шепіт.

Утворення водоспаду пов’язують із потужним потоком річки на стійких скельних породах. Тому під час сильних злив або швидкого танення снігів гул водного струменя чути на всю округу.

Через це водоспад й отримав свою назву: звук, що видає бурхливий водяний потік, місцеві жителі прозвали «гуком». Відповідно пам’ятку звуть Сучавським Гуком.

Крім дивовижної природи, у Питулі можна відвідати музей-садибу Юрія Федьковича. Власне садиба реконструйована в 70-х рр. ХХ століття, оскільки початковий будинок згорів. Хата родини Федьковича цілком відтворює атмосферу другої половини ХIХ століття.

Тризрубна конструкція, зобудована з ялинових зрубів, розділена на дві кімнати: маленьку житлову й вітальню. Є зразком типової гуцульської дерев’яної хати. У дворі садиби зберігся автентичний колодязь із часів проживання тут сім’ї Федьковича.

У самого входу встановили бюст письменника. Сьогодні музей є одним із важливих культурних осередків краю. У перший тиждень серпня тут відбувається урочисте святкування дня народження Ю. Федьковича, що є справжнім літературно-мистецьким дійством, а також місцеві віртуози презентують власні ручні роботи.

Сокирянський район

Сокирянський район також має цікаві пам’ятки, одна з котрих – Галицький Свято-Миколаївський монастир, розташований у селі Галиця.

Споруда підноситься над Дністровським водосховищем, розташувавшись за 120 метрів над рівнем води у прямовисній скелі. На місці святилища раніше існував якийсь культовий об’єкт, залишки котрого датовано IX століттям до нашої ери.

Сам монастир збудували, за одними джерелами, у IV столітті, за іншими – у XII. Але як Галицький скит, у літописах він згадується вже у XIII столітті. Церковний переказ свідчить, що в заснуванні цієї культової споруди брав участь сам Антоній Печерський, який є засновником Києво-Печерської лаври.

Аж до XVIII століття монастир розвивали й поліпшували, але під час турецьких навал він занепав. Відроджувати його почали тільки в 1999 році хрещатицькі ченці. Сьогодні святиня складається зі старовинного храму Святого Миколи Чудотворця й нового преподобного Антонія Великого.

Також є печера монаха-відлюдника. Зараз у монастирі проведено електромережу. Келії придатні для проживання. Галицький скит відкритий для відвідування.

У Колобчині Сокирянського району знаходиться цікавий музей, що має понад 1000 експонатів, зібраних його працівниками за невеликий проміжок часу. У закладі ви зможете оглянути гончарські вироби – глиняні експонати, виготовлені місцевими віртуозами протягом останніх ста років. В експозиції представлена велика гончарська піч, гончарський реманент.

Окрім того, у закладі функціонує гончарська майстерня, де відвідувачі мають змогу побачити процес виготовлення глиняних виробів на власні очі та навіть долучитися до нього. Також у музеї представлена історія села Коболчин, зібрані речі побутового вжитку, якими користувалися селяни з початком ХХ століття, меблі, вишивані рушники та килими.

Також у музеї представлена історія села Коболчин, зібрані речі побутового вжитку, якими користувалися селяни з початком ХХ століття, меблі, вишивані рушники та килими. Разом це зможе розкрити історію села для тих, хто подорожує, і познайомити з культурою місцевих жителів.

Сторожинецький район

Однією з найцікавіших пам’яток є районний центр – Сторожинець, де варто відвідати пам’ятки архітектури, побувати в розташованому на території лісового технікуму місцевому дендропарку, де росте до 1200 видів дерево-чагарникової рослинності.

Особливо гарний парк навесні під час цвітіння перших весняних квітів – шафранів, пролісків, первоцвіту та підсніжників. Тут росте й тюльпанове дерево. Є два штучні ставки.

Парк був закладений представниками багатющого роду Флондеров у кінці 19 століття. У 1880 році була збудована садиба, що являла собою двоповерховий палац, прикрашений оригінально облаштованою сторожовою вежею і балконом на другому поверсі.

Родина прожила тут недовго, і вже з початком ХХ століття будинок продають меценату й землевласникові Оренштайну. Саме в цей період починається розквіт парку. Оренштайн перетворює лісовий масив, що існує, у чарівну паркову зону площею близько 17,5 га, закладену в 1912 році. Парк засадили рідкісними й унікальними породами дерев, а також чагарниками.

Найстаріший храм Сторожинця - Георгіївська православна церква. Відомо, що храм звели в 1829 році у стилі класицизму, однак зі значними вкрапленнями характерних рис буковинської архітектури православних церков. Неодноразово святиня реконструювалася та реставрувалася, однак у цілому вдалося зберегти її історичні форми.

Статус найоригінальнішої споруди в Сторожинці, без перебільшення, можна надати костелу Св. Анни. У 1794 році у Сторожинці збудували дерев'яний костел, а в 1853–1857 роках спорудили мурований храм на кошти Г. Флондора, о. І. Барти та парафіян. 1864 року у Строжинці заснували капеланію.

У 1880-му святиню розширили, а 1905 року її освятив архієпископ Йосиф Вебер. Храм функціонував за призначенням до 1960-х, а згодом його закрила радянська влада. Католики отримали свою церкву тільки в 1990 році. Костел Святої Анни функціонує донині.

Ще одна цікава архітурна пам’ятка в містечку – ратуша – справжнісінький центр міста. Зведена в стилі модерн з початком ХХ століття, у 1905 році. За розмірами вона вважається другою на Буковині, поступаючись трохи лише Чернівецькій.

Будівля ратуші двоповерхова, укрита червоною черепицею. Головна прикраса – двох'ярусна вежа, де на рівні четвертого поверху розташовані годинник з чотирма циферблатами. Головна визначна пам`ятка другого ярусу – оглядовий майданчик, куди ведуть круті сходи.

Завершенням архітектурної композиції є декоративна главка з ліхтарем і шпилем. Протягом свого існування в будівлі ратуші завжди розташовувалися органи місцевого самоврядування, наразі тут працює міська рада Сторожинця.

Хотинський район

Подорожуючи Буковиною, не можна пропустити й славетний Хотинський район, адже тут можна побачити багато цікавого. Насамперед хотілося б розповісти про старовинне місто-фортецю Хотин, адже саме Хотинська фортеця і є основною його пам’яткою.

Щодо походження назви міста, то існують дві різні версії. За першою з них, походить вона від легендарного дакійського вождя на ім’я Котизон. Друга версія більше подобається гостям та мешканцям міста: утворилася від слова «хотіти».

І дійсно за всіх часів Хотин, що знаходився у вигідному місці на перетині торгівельних шляхів, а в майбутньому – на кордонах різних держав, завжди був мрією різних завойовників. Саме тому місто здавна було одним із найбільш укріплених поселень Подністров’я. У 50–60 роках ХІІІ століття за наказом Данила Галицького дерев’яні укріплення Хотина замінюють мурованими.

Навколо дитинця будують нові стіни з білого каменю-вапняку з замковою церквою, пізніше зруйнованою. Залишки тих стін завдовжки 25 метрів та заввишки 7 метрів і сьогодні помітні в товщі східної стіни, що примикає до Північної башти замку.

Усередині XV століття, коли Пониззя входило до складу Молдавського князівства, за часи правління молдавського господаря Стефана ІІІ Великого фортецю істотно перебудовують. Фактично, її споруджують наново, залишивши тільки частину східної стіни й піднявши рівень замкового двору на 8–10 метрів.

Саме тоді зводять потужні башти й мури, два палаци та замкову каплицю. У 40-х роках наступного століття після часткового руйнування фортеці польськими військами твердиню відбудовують і розширюють у південному напрямку.

У 1621 році під стінами Хотинської фортеці відбулася подія, що, за оцінкою істориків, визначила подальшу долю Європи – Хотинська битва. 35-тисячна польська армія під командуванням гетьмана Яна Кароля Ходкевича разом зі своїми союзниками – 40-тисячним козацьким військом гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного – зійшлися в нерівній битві з об’єднаною турецько-татарською армією султана Османа ІІ, яка за різними даними налічувала від 250 до 400 тисяч воїнів.

П’ятикратна перевага бусурманів та попередні військові успіхи аж ніяк не провіщали перемоги над ними захисників Речі Посполитої. І, напевне, усе б було навпаки, якби у той час, коли турки з’явилися під стінами Хотина, вчасно б не прибуло козацьке військо Сагайдачного, який тоді сам уже був важко поранений під час прориву запорожців скрізь тил ворога.

Битва не стихала 5 тижнів. Обидві сторони втратили чи не половину воїнів. Однак туркам не вдалося зламати бойових захисників фортеці й Османська Порта вимушена була укласти мир з Річчю Посполитою та відступити за Дунай. І хоча за умовами перемир’я Хотин залишився під владою турків, а вимоги козаків не були виконані польською владою, історики визнають, що саме Хотинська битва зупинила османську експансію на захід і врятувала Європу від турецького панування.

Упродовж XVII століття козаки ще не раз поверталися й захоплювали Хотин. Найбільш довгим їх перебування тут було під час Визвольної війни: запорожці утримували фортецю з 1650 по 1653 рік. У 1673-му об’єднане 30-тисячне польсько-козацьке військо знову нанесло нищівної поразки турецькій армії, яка налічувала 40 тисяч воїнів.

Остаточно турки закріпилися в Хотині з початком XVIII століття. Протягом 1711–1718 років за допомогою французьких інженерів-фортифікаторів на сусідніх пагорбах вони будують могутні укріплення бастіонного типу, що отримали назву «Новий замок». Зведені з використанням останніх досягнень фортифікаційної справи, вони були пристосовані до сучасного на той момент виду зброї – далекобійної артилерії.

Проте нові укріплення турків не завадили російським військам протягом XVIII століття тричі захопити Хотин. Уперше це відбулося в 1739 році після знаменитої Ставчанської битви, оспіваної Михайлом Ломоносовим в оді «На взятие Хотина», а також у 1769 та 1787 роках. Востаннє й надовго росіяни взяли Хотин у 1806 році під час російсько-турецької війни.

За умовами Бухарестського мирного договору 1812 року Хотинщина переходить до складу Росії і стає повітовим центром Бессарабської губернії. У середині ХІХ століття фортеця втрачає стратегічне значення і її ліквідують. Мешканці ж Хотина, зважаючи на прикордонне розташування міста, переключилися на контрабанду горілкою, чаєм, тютюном.

Проведені в 60-х роках реформи призвели до прискорення розвитку міста: розвивається промисловість, освіта, культура. Наприкінці ХІХ століття Хотин налічує 18 тисяч мешканців.

У 1919 році місто опинилося в епіцентрі антирумунського повстання українських селян під проводом Хотинської Директорії, очолюваної Й. Волошенком-Мардар’євим. Румунські королівські війська жорстоко розправилися з повстанцями, під контролем яких опинилося близько 100 сіл Хотинщини.

Після 10-денних боїв румунська влада на довгий 21 рік укріпилася на Буковині й Північній Бессарабії. Хотинська фортеця ж слугувала місцем страти учасників повстання. Пам’ятник героям Хотинського повстання в 1977 році встановлено в центрі міста на розі вулиць Олімпійської та Незалежності (архітектор – А. Консулов, скульптори – В. Борисенко, В. Подольський).

За радянських часів фортеця руйнується. Але це не заважає радянським кінорежисерам облюбувати її, як місце для зйомки майбутніх шедеврів кінематографу. «Три мушкетери», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Захар Беркут», «Стріли Робін Гуда», «Стара Фортеця» – ось далеко не повний перелік художніх фільмів, знайомих кожному глядачеві.

Відновлена фортеця з початком ХХІ століття продовжує користувалися популярністю серед кінематографістів. У 2007 році тут розпочато, а у 2009 році закінчено зйомки скандальної стрічки російського кінорежисера В. Бортка «Тарас Бульба».

За часів незалежності хотинська твердиня до свого поважного туристичного й кінематографічного статусу додала ще й фестивальний: починаючи з 2009 року, тут щорічно у вересні проводиться Міжнародний фестиваль «Хотинська твердь», у ході якого учасники відтворюють історичні події Хотинської битви 1621 року. А у травні 2010-го у стінах фортеці пройшов військовий фестиваль «Битва націй».

Не менш цікавим буде відвідування краєзнавчого музею Хотина, працівники якого зібрали непогану колекцію, що зможе розказати багато чого цікавого з історії й етнографії краю. Експозиція представлена в 5-и виставкових залах.

З-поміж експонатів ви знайдете матеріали археологічних розкопок, трипільські артефакти, речі Х–ХVІІІ століть. Окрема постійна виставка присвячена тематиці «Хотинщина – слов'янська земля».

Увагу відвідувачів привертає великий макет Хотинської фортеці. Також у колекції музею багато предметів побуту, народного одягу жителів Хотинщини у ХІХ–ХХ століттях.

Є окрема експозиція, присвячена російсько-турецькій війні. В останніх залах розміщуються експонати, що розкажуть вам про місцевість за часів Першої та Другої світових воєн, а також у період між ними.

У районі є ще справжня перлина Чернівецької області – Хотинський національний парк, заснований у 2011 році. Площа території – понад 9 тис. га. Для збереження природних багатств парк розділений на туристичну, заповідну й виробничу зони, де відбувається заготівля деревної сировини й різноманітних лікарських трав.

Наразі територія має все необхідне для проведення екскурсій: розроблені цікаві програми й маршрути. Крім того, парк має чудовий вигляд і в ньому заборонено браконьєрство.

Місто Чернівці

Безперечно, обласний центр Буковини у своєму житті зобов’язаний побачити кожен українець, адже надзвичайна архітектура й історія вплинула на те, що українське місто називають і «Українським Віднем», і «Маленьким Парижем», а також «Буковинською Прагою».

У Чернівцях змішалися українська, австрійська, румунська, німецька, вірменська та єврейська культури. Говорять, що місто стоїть на півдорозі між Києвом і Бухарестом, Краковом й Одесою та було таємною столицею Європи. У Чернівцях близько 700-т пам’яток та об’єктів культурної спадщини.

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, що часто називають українським Гоґвортсом, – візитна картка міста. Вікіпедія розповідає, що навчальний заклад був заснований 4 жовтня 1875 року відповідно до указу імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа.

Є цікаві факти про виш, а саме:

1. Перші чотири дівчини-студентки сюди вступили тільки в 1899 році, а в 1909-му кількість панянок-студенток зросла до 75-и. Нині ж в університеті навчається 15 тисяч студентів, з них дев’ять тисяч дівчат.

2. Одним із найвідоміших студентів університету був Іван Франко.

Будували на совість – майже 18 років. Цеглини перед кладкою перевіряли, а один майстер міг класти в день не більше сотні цеглин.

3. На куполі вежі православної Дяківської школи є зірки Давида. Так архітектори подякували за фінансову допомогу єврейській громаді міста. Самі православні не змогли б зібрати кошти на побудову храму.

4. За легендою, величезні венеціанські дзеркала, що в Червоній залі, здатні омолодити кожну жінку, яка в них подивиться, а кожного чоловіка позбавити гріхів.

5. За давніх часів на місці університету функціонувала міська шибениця.

6. Будуючи споруду, використовували не лише яйця для скріплення матеріалів, а й тушки худоби, що різали просто на будівництві;

7. У будівлі церкві трьох святителів за радянських часів був склад продуктів та електронно-обчислювальний центр;

Міська легенда розповідає, що під головними корпусами університету є таємні ходи. Також подейкують, що від гроту в університетському парку до залізничного вокзалу веде підземний хід. Цей міф має реальне підґрунтя, адже при будівництві палаців завжди передбачалися шляхи на випадок евакуації.

Місцеві жителі рекомендують відвідати шестисотметрову вулицю Ольги Кобилянської, адже тут кожна будівля та бруківка дихає історією.

Працює Львівська майстерня пряників та Львівська кав’ярня. У будинку під номером 27 розташувався Краєзнавчий музей, де представлені понад 82 тисячі експонатів: одяг міщан, рицарські обладунки, копії історичних документів (зокрема й той, де вперше згадуються Чернівці) – рай для допитливих людей.

Місто підтримує прекрасну традицію – гра на трубі з центральної ратуші, спорудження котрої стартувало в 1843 році. А кілька років до цього містяни сперечалися з приводу того, де саме повинна стояти ратуша.

За інформацією одного з джерел, її планували спорудити на місці, де закінчуються сучасні Чернівці. У шестиметровий фундамент, за доброю традицією, кинули декілька золотих монет та послання до майбутніх поколінь, написане на грамоті з пергаменту.

Є цікава історія, пов’язана з цією будівлею. У якийсь період на ратуші цілодобово чергували пожежники, які, у разі біди, повідомляли мешканцям, куди бігти на допомогу. Попереджували про пожежу так: удень вивішували червону тканину, а вночі запалювали червоний вогник, залежно від того, з якого боку надходила біда.

Також у місті працює аптека-музей, відкрита в 1903 році. Тут залишилися оригінальні меблі. Представлено близько 90 експонатів, що використовувалися для виготовлення ліків та їх фасування.

У Чернівцях є місце, що справді варте уваги туристів. Органний зал – це дієва вірменська католицька церква східного обряду Святих апостолів Петра й Павла. Відгуки туристів вражають красномовністю. Передусім тому, що Вірменська церква – дивовижно красива архітектурна пам’ятка, збудована й освячена ще в 1875 році.

Вірмени з’явилися ще за часів Київської Русі. Буковина приваблювала їх релігійними свободами та податковими пільгами. Уже в 1820 році в Чернівцях проживало 30 вірменських родин, які намагалися створити власну парафію та школу. На 1870 рік у місті вже було до 1000 вірмен.

З допомогою пожертв та меценатів, проєкт церкви стартував. Архітектором став Йозеф Главка (автор Резиденції Буковинських митрополитів, який наразі є корпусом Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича).

У 1988 році тут установили новий орган. Також були віднайдені, реставровані та знову встановлені скульптури святих Петра й Павла, що зникли в радянський період.

На мальовничій північно-східній околиці Чернівців, поблизу Прута, знаходиться пам’ятка культурної спадщини – обласний музей народної архітектури та побуту, експозицію якого відкрито для огляду в липні 1986 року.

Територія музею – це мальовнича ділянка площею з різноманітним рельєфом, що дає уявлення про ландшафти географічних зон Буковини. На дев’яти гектарах уже збудованої експозиції відтворено дві сільські вулиці, що включають п’ять селянських садиб, громадські й господарські споруди (церква, дзвіниця, примарія, корчма, кузня), що презентують буковинські поселення середини XIX – першої половини XX ст.

Музейна експозиція демонструє еволюцію життя й побуту буковинців. Регіональні особливості виразно виявляються в конструкції споруд, виборі будівельних матеріалів, традиціях будівництва. Простежуються і в крої та оздобленні одягу, побуті, розвитку ремесел, обрядах, звичаях, традиційному фольклорі.

Для огляду відкриті етнографічні зони «Хотинщина», (Хотинський, Кельменецький, Сокирянський райони) і «Західне Подністров’я» (Кіцманський, Заставнівський, Новоселицький райони). Готується спорудження трьох інших зон музею – «Прикарпаття» (Глибоцький, Сторожинецький, Герцаївський, Вижницький райони), «Гуцульщина» (частково Вижницький, Путильський райони) та археологічна зона «Давня Буковина».

У закінченому вигляді в експозиції буде відтворено п’ять сільських поселень, до складу яких увійдуть близько 180-и архітектурних об’єктів, де експонуватимуться тисячі предметів хатнього вжитку, знарядь праці, виробів безіменних майстрів.

На сьогодні з різних куточків області перевезено і встановлено 35 архітектурних об’єктів. Музей продовжує розбудовуватися й поповнюватися новими експонатами. У його фондах зібрано понад вісім тисяч етнографічних предметів, частина з котрих є унікальними. Серед них – знаряддя праці, оригінальні речі домашнього вжитку, численні зразки чоловічого й жіночого одягу, килимів, рушників, поясів, прикрас, виробів із дерева, шкіри, лози тощо.

Відвідувачам пропонуються такі заходи: огляд експозиції музею, тематичні екскурсії, виставки, різноманітні театралізовані дійства (екскурсії, обряд буковинського весілля, театралізована реєстрація шлюбу), фольклорні свята, етнофестивалі, майстер-класи традиційних буковинських ремесел, відпочинок серед мальовничих пейзажів старого буковинського села.

Ще одна цікава архітектурна пам’ятка міста – Будинки-близнюки. Дві абсолютно однакових споруди виглядають як дзеркальне відображення одне одного. Виконана у стилі класицизму з елементами візантійського бароко й ренесансу споруда, без сумніву, привертає увагу.

Відомо, що будинок звели 1908 року. Однак версій про те, хто був його власником, щонайменше, три. Найвірогіднішою видається та, згідно з котрою дім спорудили для чернівецьких підприємців Варвера і Кона за проєктом професора промислової школи архітектора Віктора Швертнера.

За легендою, будинки-близнюки – принаду Чернівців – звів горожанин, у якого були сини-близнюки. Нібито він збудував для них однакові помешкання, а сам проживав у центральній частині, щоб бути поряд.

Насправді це одна П-подібна споруда, а не дві однакові. Відстань між балконами «близнюків» настільки мала, що, здається, ніби сусіди можуть приходити в гості прямо через лоджії. Наразі будинки-близнюки є житловими. Перші поверхи займають різноманітні організації.

У Чернівцях є ще одна історична пам'ятка, що збереглася з часів входження Буковини до Османської імперії. Це – турецька криниця, з якою пов'язана романтична легенда про кохання турецького паші до простої української дівчини.

Знаходиться вона у найстарішій частині Чернівців поряд із вулицями Турецькою та Петра Сагайдачного (у дорадянський період – Жидівська вулиця). У 1797 році джерело було впорядковане й акуратно обрамлене. Офіційно його почали називати «Турецька криниця». Назва походить ще з турецьких часів.

До 1797 року криницю охороняв сторож для того, щоб воду брали тільки для пиття та приготування їжі. Про те, що в Чернівцях води не вистачало, говорив військовий адміністратор Буковини Габріель фон Сплені уже в 1779 році.

Він видав розпорядження про необхідність копання криниць. До 1786 року в місті було облаштовано 30 криниць, завдяки чому міщани, які раніше скаржилися на нестачу води, мали її вдосталь. Однак за криницями не було належного догляду, і через це вони замулювалися.

Нестача води особливо відчувалася в посушливі пори року. Та й для гасіння пожеж її теж не вистачало. З урахуванням цього, біля Турецької криниці невдовзі збудували спеціальний резервуар для води.

27 квітня 1858 року в міській ратуші відбулося спеціальне економічне засідання магістрату і громадської ради під головуванням бургомістра Ортинського, де розглядали розроблений міським архітектором Фіалою план, попередні розміри й кошторис на вирівнювання та брукування площі Турецької криниці, ремонт резервуару, покриття гравієм під'їзного шляху. На ці роботи планувалося витратити 1065 флоринів 54 крейцери.

Ще одна ошатна будівля, що є частинкою ансамблю міста, центром українського життя в Буковині – Український Народний Дім, зведений наприкінці ХІХ століття українською спілкою «Народний Дім».

Йому судилося відіграти важливу роль у відродженні української мови й ідентичности напередодні Першої світової війни, проводити націотворчу діяльність за часів становлення й утвердження української Незалежності.

Будівля «Український народний дім», що є пам'яткою історії й охороняється державою, – власність українського товариства «Народний Дім» уже понад 125 років.

Напередодні Першої світової війни в Чернівцях практично всі українські громади розміщувалися в стінах Українського дому. За часів революції на його базі формується громадський український національний рух.

Коли в 1918 році до влади прийшли румунські політики, вони заборонили діяльність Народного дому аж до 1920 року, бо саме тоді відбулися перші збори суспільства в післявоєнний час.