Чернігівська область

Бахмацький район

Хотілося б розпочати з унікальної пам’ятки, розташованої в селі Зеленівка, де зберігся дерев'яний німецький костел ХVІІІ століття, – єдиний на всій Лівобережній Україні. Святиню зведено в 1771 році в німецькому поселенні Грос-Вердер.

Архітектура костелу дуже цікава: це – однонефна зальна базиліка завдовжки близько 18 м. Головний вхід, орієнтований на захід, був прикрашений восьмигранною баштою з куполом та декоративною главкою над ним.

З заходу споруда опиралася на дві масивні цегляні колони головного входу. Східна частина завершується гранчатою апсидою, над якою раніше була розташована світлова двозаломна баня з хрестом.

Такі стрункі многозаломні бані характерні для українських храмів ХVІІ–ХVІІІ століть. Взагалі архітектура костелу поєднує німецькі католицькі й українські православні стилістичні риси.

Святиню зводила артіль місцевих будівничих під керівництвом німців-замовників. Храм неодноразово ремонтували: у 1827-му, 1857-му, 1868-му, 1883-му–1885-му та 1904 роках.

А в 1914-му вирішили замінити новим, просторішим костелом. Цьому завадила Перша Світова Війна. За святинею розташовувалося католицьке кладовище, котре наразі цілком зруйноване.

Розповідь про Бахмацький район, звичайно ж, не буде повною, якщо не приділити увагу місту Батурин. Адже це справжя перлина Чернігівщини: тут величезна кількість пам’яток, що свідчать про неповторність краю. Відомо, що на території Чернігівської області відбувалося чимало битв. Ще за часів Київської Русі Чернігів фактично був столицею стародавньої держави, а місцевих воїнів вважали найкращими на Русі.

Тим не менш, великої слави надбали ці землі за часів козацтва. Саме тут був заснований Батурин – столиця гетьманства Лівобережної України. Головною пам’яткою міста є Національний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця» – культурно-освітній та науково-дослідний заклад, створений на базі комплексу пам'яток історії, культури та природи, пов'язаних з історією українського козацтва доби Гетьманщини.

У складі заповідника перебуває 42 об'єкти культурної спадщини, серед яких 6 є пам'ятками архітектури (у тому числі 4 – національного значення), 24 – пам'ятками археології та 12 – пам'ятками історії місцевого значення.

Пам'ятки національного значення:

- палац К. Розумовського, споруджений за проєктом всесвітньовідомого архітектора Ч. Камерона;

- будинок Генерального суду (пізніше – будинок генерального судді В. Кочубея);

- Воскресенська церква-усипальниця К. Розумовського;

- дзвіниця Батуринського Миколо-Крупицького монастиря;

- «Кочубеївський парк» – парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення.

Хотілося б розповісти про неймовірну пам’ятку, за допомогою якої можна поринути в наше історичне минуле, а саме – цитадель Батуринської фортеці – архітектурно-меморіальний комплекс, реконструйований практично з нуля.

Культурна композиція виконана з дерева та за формою й розмірами цілком збігається зі зруйнованим оригіналом. Споруда відтворена на підставі багаторічних археологічних досліджень та глибинного вивчення історичних джерел.

Окремо хочеться розповісти про частину комплексу, неймовірну пам’ятку історії й архітектури, розташовану в Батурині. Палац Кирила Розумовського дійсно виглядає розкішно. Сюди Кирило Григорович повернувся після того, як Катерина ІІ скасувала гетьманство.

По смерті гетьмана палац із 1802 року пустував, а син Розумовського жив у Відні. Згодом у маєтку проживали солдати. Є свідчення, що в палац стріляли, а в 1824 році його інтер`єр знищила пожежа.

У ХХ столітті були зруйновані флігелі, що входили до комплексу. Фасад будівлі пошкодився під час Другої світової війни. Нове життя стіни палацу Розумовського отримали у 2002 році: в Україні затвердили комплексну програму збереження пам'яток – і в Батурині почалася масштабна реконструкція.

У селі Тиниця є пам’ятка архітектури національного значення – садиба Кочубеїв. Раніше її власниками були Галагани, проте вже в 1817 році нею стали володіти Кочубеї – родичі попередників.

Відомо, що маєток звели ще у ХVІІІ столітті, однак архітектура була абсолютно не типовою для цих земель. Крім того, перебудували садибу вже у ХІХ столітті, надавши будівлі рис класицизму, а зміни у ХХ столітті додали ще й ознак модерну.

Також у парку знаходяться дві споруди – скарбниця Кочубея ХІХ століття та господарський будинок, що звели напередодні Першої світової війни. Наразі садиба занедбана.

Бобровицький район

Бобровицький район увібрав неповторний колорит Чернігівщини, хоча це – неймовірна суміш історії, народної творчості, а також духовної спадщини українського народу.

Окремо хотілося б поговорити про місцеві храми. Зупинімося в населеному пункті Великий Биків, адже це давнє козацьке село, де знаходиться ошатна хрестоподібна однокупольниа Успенська церква з двох'ярусною дзвіницею, зведена з початком ХІХ століття на замовлення гетьмана Розумовського в архітектурному стилі ампір.

Відомостей про святиню досить мало. Північна, південна та західна стіни оформлені чотириколонними портиками тосканського ордена з трикутними фронтонами. Схожий храм у Новому Бикові на Воскресенський у Батурині.

Ще одна святиня, котра належить до архітектурних пам’яток ХІХ століття –Петропавлівська церква, що знаходиться в Петрівці. Невідомо, коли почали будувати храм, однак відомо, що завершили спорудження в 1838 році.

У 1895-му, за задумом архітектора Олександра Ягна, у притворі прибудували хори у вигляді балкона, що стояли на двох колонах. У 1930 році верхній ярус дзвіниці знищили, а відновили через 20 років.

Петропавлівська церква є унікальною в архітектурному плані. Тут можна побачити риси раннього історизму та перехід пізнього класицизму до романтизму. Присутні також елементи неоготики.

Не лише храмами привабливий район: тут знаходиться унікальний заповідник «Пташиний рай», створений одним із місцевих жителів на штучному озері, де живе величезна кількість риби різних видів.

На території проживають рідкісні птахи, які приваблюють своїм зовнішнім виглядом. У заповіднику постійно з’явлюються різні їх види, одні з яких купує власник, а інші прилітають сюди самотужки.

Є в районі й музей – садиба відомого українського поета Павла Тичини. Заклад відкрили в 1972 році в невеликому селищі Піски на Чернігівщині. Про це маленьке село широкий загал міг би й не знати, якби воно не було малою батьківщиною митця, який уславився не тільки своїми новаторськими щодо ритмомелодики віршами, а й активною політичною діяльністю в якості депутата, міністра освіти України, а також голови Верховної Ради УРСР.

У будинку, де тепер розташовано музей, Павло Тичина провів свої дитячі роки. Інтер’єр і зовнішній вигляд цієї будівлі відтворили за описами рідної домівки, про які розповіла сестра поета у своїх спогадах, а архітектор Ноздрін зробив відповідні креслення. У дворі, поруч із колодязем, знаходиться пам’ятник поету, а неподалік зростає липа – знамените дерево, котре він оспівав у своїх творах.

Борзнянський район

У Борзнянському районі знаходится унікальна пам’ятка архітектури, справжня духовна скарбниця – Свято-Мыколаъвська церква, зведена 1800 року в поширеному тоді стилі класицизм.

Належить до рідкісного типу тетраконхів: храм чотирипелюстковий, центральний підбанний четверик в об'ємах не виділений. У середині ХІХ століття до церкви прибудували ризниці й тамбур.

В селі Головеньки знаходиться перлина дерев'яного зодчества початку XIX століття — церква Архістратига Михаїла.

Варвинський район

У Варвинському районі в селі Антонівка розташована Покровська церква, зовнішній вигляд якої говорить про те, що споруда має давню історію. Будівля справді вражає, а її масштаби дійсно ошелешують, адже вмістити вона може 4 тисячі осіб, а це для невеличкого села дуже багато.

Відомо, що в ХІХ столітті на місці цієї святині стояла інша – дерев’яна споруда, але у ХХ столітті вже сучасна церква відчинила свої двері. Храм запрацював у 1914 році. Наприкінці 20-х більшовики його закрили.

Коли точно – невідомо, але в 1926 році він ще працював і мав релігійну громаду з 2-х тисяч душ. Після закриття церкви її постановили розібрати на цеглу. Однак ця затія більшовикам не вдалася, адже храм збудували настільки якісно, що відокремлювати цеглу було неможливо.

Споруду можна було зруйнувати лише вибухівкою, але комуністи цього не зробили – вирішили використовувати церкву як склад.

У 1941 році німецька окупаційна влада відновила богослужіння в Покровському храмі. Але в 60-і роки його знову закрили. Лише після розвалу СРСР церква відновила роботу. У 1993 році її повторно освятили. Відремонтували купол і перекриття, дещо – приміщення.

Місцеві твердять, що всередині церква дуже красива. Нам це побачити не вдалося – припізнилися трохи: богослужіння закінчилося – і храм зачинили. Нічого, побачимо наступного разу, чого і вам бажаю. Така церква могла б бути окрасою не лише Антонівки, а й самої столиці.

Городнянський район

Церква Святого Миколая Чудотворця (Свято-Миколаївська церква) – пам’ятник архітектури XVIII століття, зведений на кошти полкового судді Авксентія Понощатенко в 1781 році. Спорудження зазнало трагічної долі у 30-ті роки ХХ століття, але за часів фашистської окупації не функціонувало.

Після перемоги робота храму відновилася. Ремонт зробили на кошти прихожан, які принесли взяті раніше на зберігання переховувані ікони.

Незважаючи на те, що культова споруда було внесена до списку пам’яток архітектури, церкву закрили в 1962 році, а в 1963-му і взагалі розібрали. Однак у 1991 році відновилося будівництво нового, сучасного храму, що завершилося в 1999-му.

Ічнянський район

Любителям спокійного відпочинку сміливо рекомендуємо Ічнянський район, де ви не знайдете кричущих пам’яток архітектури, проте дещо цікаве все ж таки побачите в мальовничому куточку українського Полісся.

Хотілося б насамперед розповісти про мальовничий куточок природи, де прекрасно вживаються дикі тварини. Ічнянський національний природний парк – справжня знахідка для тих, кому до душі єднання з природою.

Тут за будь-якої пору року буде, на що подивитися. Різноманітність рослин та грибів у регіоні просто вражає, тому сміливо рекомендуємо вирушати до Ічнянського природного парку.

Наступна, не менш цікава пам’ятка, – Спасо-Преображенська церква, розташована в мальовничій місцевості на березі місцевого ставу. Відомо: ще у ХVІІІ столітті на лівому березі річки Іченьки знаходився дерев’яний преображенський храм.

У 1804 році під час пожежі дерев'яна церква згоріла. Через сім років на кошти прихожан побудували нову кам'яну святиню з дзвіницею у формі хреста з одним великим куполом.

Стіни всередині майстерно оздоблені: прикрашені іконами, написаними у стилі грецького живопису. Одразу в око впадає іконостас, котрий стоїть у церкві ще з 1830 року. Також привертає увагу ікона Іржавецької Матері Божої.

Це лише копія, адже оригінал знищили за часів Радянського Союзу. Схожа ікона знаходиться у Спасо-Преображенській церкві села Яблунівка Прилуцького району.

Цікавим є й той факт, що за часів комуністичної влади святиня залишилася неушкодженою.

У п’яти кілометрах на схід від міста Ічня на плато Безводовка знаходиться група величних земляних насипів, про які донедавна знали лише місцеві жителі та обмежене коло краєзнавців. І хоча на полях по всій України ще чимало залишилося нерозораних курганів та майданів, кургани Безводовки мають принципово інше призначення, ніж вважалося раніше.

У 2015 році один місцевий дослідник відкрив тисячолітню таємницю, що берегли рукотворні пагорби. А її відкриття примусить поглянути по-новому на історичну спадщину України. Археологічний комплекс Безводовка – це стародавня пригоризонтна обсерваторія, що має однакове призначення з відомим у всьому світі англійським Стоунхенджем.

За давнини люди спостерігали за переміщенням точок сходу небесних світил на горизонті, а кургани були мітками на небокраї і відмічали особливі події впродовж року, коли день та ніч були найдовшими, а також, коли тривалість дня і ночі зрівноважувалися.

Тобто відзначали дні рівнодення та сонцестояння й вели сонячний календар, використовуючи грандіозний прилад, що складався колись із близько 40 курганів-міток, розкиданих на площі до 20-и квадратних кілометрів.

А от у краєзнавчому музеї міста Ічня відкрита експозиція, присвячена древній пригоризонтній обсерваторії. Працівники музею повідають вам багато цікавих фактів з історії Ічнянщини й відкриють таємниці цивілізації, яка побудувала «український Стоунхендж» Безводовку.

Ще одне надзвичайно цікаве місце, що недмінно потрібно відвідати, подорожуючи Чернігівщиною, – Націона́льний істо́рико-культу́рний запові́дник «Качані́вка» – садиба в селищі Качанівка Ічнянського району Чернігівської області на берегах річки Смош.

Створений 1981 року на основі палацового ансамблю та парку дворянської садиби – єдиної серед українських садиб, збережених у комплексі в 1770-х роках. У лютому 2001 року парку надано статус національного. Урочище Качанівка розкинулося на околиці села в горбистій місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, що є пам'ятниками архітектури, нижнє – мальовничий парк із 12-ма ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром.

Палац – споруда у стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму. Цегляна, другий поверх дерев'яний, фанерований цеглою. В інтер'єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромні метлахські кахлі, кольорове скло.

Будівля двоповерхова, прямокутна, з 3-ма ризалітами з боку паркового фасаду. З боку головного – під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхові флігелі, завдяки чому споруда зберігає традиційну П-подібну форму.

Садибу заснували на місці хутора як одну з резиденцій президента Малоросійської колегії і генерал-губернатора Малоросії графа П. О. Рум'янцева-Задунайського. За проєктом московського архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосципанов звів розкішний палац та спланував регулярний парк при ньому.

Архітектура споруди цього періоду належить до стилю романтичного напрямку, притаманного спорудам XVIII – поч. XIX століть. Будівля палацу була одноповерховою з двосвітними центральними залами. Фасади декоровані романтизованими формами численних башточок, увінчаних шатрами, що переходили у шпилі всебічними уступами та нішами, що загалом асоціювалися з архітектурою Сходу, як того забажав замовник – герой російсько-турецьких воєн. 1918 року палац націоналізувала радянська влада. У 1925–1933 рр. у Качанівці діяла дитяча комуна ім. Воровського.

Указом Президента України від 27 лютого 2001 року заповіднику надано статус Національного. На території комплексу проводиться різноманітна наукова, дослідницька, а також просвітницька діяльність.

Козелецький район

Почати розповідь про найцікавіші місця в Козелецькому районі хотілося б з села Данівка. Це – невеликий населений пунк, де розташована справжня духовна скарбниця.

Святогеоргіївський Козелецький жіночий монастир заснували в 1654 році, проте розквіт припадає на значно пізніший час, а саме – 1708 рік після того, як сюди переселилися Почаївські монахи, а гетьман Скоропадський узяв монастир під власну опіку.

Спочатку, як і більшість храмів, обитель була дерев’яною, а вже згодом стала кам’яною. Будівництво тривало аж 29 років. Собор є одним із найкращих прикладів архітектури українського барокко.

За часів радянської влади його зачинили і тривалий час він слугував будинком для людей похилого віку. У 1995 році монастир знову відчинив свої двері.

Містечко Козелець – справжня перлина Чернігівщини. Саме тут знаходиться собор неймовірної краси. Зведення храму відбулося завдяки коштам родини Розумовських, а саме – засновниці Наталії Розумихи.

Наталчин син Олексій мав чудовий голос і співав у церковному хорі в с. Чемер поблизу Козельця. Там його почув полковник російської армії Вишневський і забрав з собою до Петербурга до царського двору.

Спочатку молодий Розум співав і грав на бандурі у придворному ансамблі цесарівни Єлизавети Петрівни. Згодом дочка Петра І закохалася в нього, а коли стала царицею, нагородила коштами і прізвищем Розумовський. Олексій Розумовський передав кошти матері – Наталії вже Розумовській, після чого вона переїхала з Лемешів у Козелець, де вже стала багатою міщанкою.

У 1752 році розпочалося будівництво храму. Фінансував його переважно Олексій Розумовський, а спорудження було під пильним наглядом матері Наталії. Святиню зводили протягом 11-и років.

Головним архітектором був Іван Григорович-Барський, допомагав архітектор Андрій Квасов. У 1766–1770 рр. поруч із собором останній збудував чотирьох'ярусну дзвіницю 50 метрів заввишки до низу хреста.

Прикрасою храму є надзвичайний іконостас у кілька ярусів – робота видатного італійського художника Бартоломео Растреллі. За легендою, він був створений для Смоляного монастиря в Санкт-Петербурзі, але виявився для нього завеликим.

Тоді Олексій Розумовський попросив свою дружину, імператрицю Єлизавету Петрівну, віддати його в Козелець. На той час Олексій уже був маргінальним (без права успадкування) чоловіком імператриці Єлизавети.

Наталія Розумовська не дожила до завершення будівництва, але поховали її в притворі нижньої церкви й назвали престол на честь святих Андіана і Наталії. У верхній церкві розташований головний престол, освячений на честь Різдва Пресвятої Богородиці – свята, що за всіх часів особливо шанувалося жінками. Лівий престол названий на честь святих Захарія і Єлизавети.

Розміри храму просто вражають: заввишки – 30 м, а діаметр – 31,5 м. Це величне архітектурне творіння є найкращою пам'яткою Єлизаветинського рококо.

Не можна не згадати й про Мурівськ, адже звідси родом Ілля Муромець – той самий відомий богатир. Про це село відомо ще з ХІІ століття, адже спогади в літописах починаються з 1139 року.

Головною пам’яткою в Мурівську є красива дерев’яна церква Святого Миколая, зведена ще в ХІХ столітті. За радянських часів вона не працювала, а відновила свою парафію вже в 90 роках.

У Чемері збереглися спиртовий завод поміщиків Пашковських та їхня ж садиба другої половини XIX століття – пам’ятка дерев'яної архітектури. У палаці Пашковських розташований сільський клуб. Навколо будинку залишилися сліди від колишнього поміщицького парку.

Коропський район

Наступний, не менш захоплюючий та багатий на різні пам’ятки, є Коропський район. Спробуємо розповісти про найцікавіші, на наш погляд, місця.

Мезинський національний природний парк заснували у 2006 році указом президента Віктора Ющенка. Варто сказати, що в останній рік свого правління він створив багато національних парків, або збільшив фінансування тим, що існують.

Тут археологи виявили поселення давніх людей, які жили за 20 тис. років до нашої ери. Знайшли багато кісток мамонтів, щоправда, більшість із них були вивезені у великі музеї Києва, Нью-Йорка, Європи; знаряддя праці, прикрас, домашнього начиння й інших предметів, більшість із котрих представлені в місцевому музеї.

Але найголовніше – тут є дуже красиві місця, що можуть запросто привабити масового туриста (звичайно, якщо прокласти нормальні дороги). Парк розташований уздовж річки Десна і з високих берегів відкриваються приголомшливі краєвиди. Навесні річка розливається й води стає не просто багато, а занадто багато. Тим не менш, виглядає все це дуже мальовничо.

У невеличкому селі під назвою Вишеньки розташована Успенська церква – пам’ятка храмової архітектури ХVІІІ століття. Виглядає храм дійсно прекрасно, тому цінителям архітектури він точно сподобається.

Розпочато зведення святині в далекому 1782 році. Головним архітектором споруди був Юрій Фельтен. Церква збереглася й донині майже в первісному стані. У 1787 році будівельні роботи завершилися. Тоді ж храм освятили на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

У 1860-му при церкві почала працювати недільна церковно-приходська школа. Але згодом її закрили. У 1939 році храм закрили. Тут спочатку розмістили клуб, а потім почали використовувати будівлю як зерносховище. У 1942 році церкву відкрили й відтоді не закривали.

У 1990-х роках у храмі частково провели реставраційні роботи. Наразі святиня належить парафії Української Православної Церкви. Тут регулярно проводяться богослужіння.

Окрім церкви, у селі є ще одна цікава пам’ятка – палац Румянцева-Задунайського. Достеменно невідомо, хто створив його проєкт. Припускають, що це був відомий російський архітектор Василь Баженов. Керував будівельними роботами учень Баженова – український архітектор Максим Мосціпанов.

Палац звели у рідкісному стилі, що називають романтичним напрямом класицизму. Характерними особливостями його є абсолютна відмова від колон та присутність різноманітних романтичних декоративних елементів, характерних для псевдоготики та східних архітектурних стилів: башточок, шпилів, зубців.

План будівлі дуже складний: він нагадує велику літеру «Е». Загалом палац одноповерховий, лише центральний корпус має два поверхи. Частини споруди з’єднані закругленими галереями, а в центрі – височіють дві круглі зубчасті башти.

У 1809 році син фельдмаршала Андрій Румянцев продав садибу у Вишеньках сусіду – поміщику Йосипу Судієнку. Але потім чомусь передумав і вирішив скасувати купчу грамоту. Для цього він зруйнував частину садиби, що потім ніхто вже не відновлював. Хоча згодом палац усе-таки продали.

Корюківський район

У селищі міського типу Холми Корюківського району потрібно відвідати військово-історичний музей, де можна дізнатися про історію краю, охоплюючи військові періоди різного часу. Також у музеї представлені експонати, пов’язані з війною.

На території району розташована комплексна пам'ятка природи державного значення урочище «Гулине».

Куликівський район

Про Куликівський район можна сказати, що заселений він був, у теперішньому розумінні, ще задовго до виникнення області. Свідченням цьому є численні старовинні кургани, величезна кількість яких просто розсіяна по всьому регіону.

Серед пам'яток археології – поселення епохи бронзи, ранньослов'янські та давньоруські – біля сіл Виблі, Салтикова Дівиця. Для поціновувачів релігійного туризму в районі існує цілий ряд цікавих об’єктів. Так, у с. Вересоч діє жіночий монастир Преподобного Лаврентія, де створено умови для перебування та проживання паломників.

У Куликівці знаходиться найдавніша церковна споруда району – Архістратиго-Михайлівський храм, зведений наприкінці XVIII століття. Цікаві історичні події пов’язані з Троїцькою (с. Виблі) та Свято-Миколаївською церквами (с. Салтикова Дівиця).

Унікальними туристичними об’єктами регіону є Куликівський краєзнавчий народний музей, де зібрано більш ніж три тисячі експонатів, та Ковчинський історико-краєзнавчий зразковий музей, де знаходяться матеріали про уродженку села Л. П. Деполович – відому в Україні педагога-методиста початкової освіти, автора «Букваря», що перевидавався 19 разів.

Менський район

Миколаївська церква – цікава пам'ятка дерев'яної народної архітектури з с. Городище Менського району, збудована в 1763 році. Споруда соснова. У 1888 році її капітально відремонтували, тоді ж добудували південний і північний рукави.

Улітку 2016 р., з огляду на критичний стан, храм перенесли в Київ, у Національний музей народної архітектури та побуту України. 1 листопада 2016-го освячено закладення відбудови споруди. 1 листопада 2017 року освячено хрести, а 2018-го – завершено відбудову.

Первісна архітектура складалася з тридільного трибанного ядра. У 1888 році зроблені прируби з півдня, заходу й півночі для розширення внутрішнього простору.

Церква тризрубна, триверха, складається з чотирикутного бабинця, восьмигранної центральної дільниці та шестигранного вівтаря й належить до поширеного на Лівобережжі типу пам'яток.

Сучасне зовнішнє оформлення її верхів (заломів, бань, ліхтарів) відбиває смаки єпархіальних архітекторів другої половини XIX ст. і значно відходить від первісного вигляду пам'ятки. Проте основи композиції мас (гранчастість зрубів вівтаря й центральної дільниці, триверхість із домінуючим центральним верхом, восьмерики, де висота перевершує ширину, характер розміщення віконних просвітів) усе ж збереглися.

Бабинець усередині зберіг план й основні форми зрубу стін і верху, але у 80-х рр. XIX ст. до нього з заходу добудували приділ, у західній грані вирізали великий просвіт. Подвійні вікна в південній і північній гранях збереглися.

Центр святині, завдяки гранчастості зрубу стін, виглядає стрункішим за бабинець і доволі просторим. У південній і північній гранях зрубу стін трійчасті вікна наразі зашито, а під ними прорізано просвіти до прибудованих рукавів.

Привертає увагу конструкція першого залому центрального верху і восьмерика (відмінна від загальновживаної, класичної), особливість якої полягає в тому, що південна й північна грані восьмерика не закінчуються, як інші, на рівні переходу залому у восьмерик, а продовжують спускатися вниз аж до межі переходу першого залому у зруб стін.

Храм належить до небагатьох типових споруд XVII–XVII ст., що збереглися на Лівобережній Україні. Конструктивні прийоми демонструють розвиток релігійного зодчества Лівобережжя в XVII ст.

Дальше село – Синявка, де збереглася ще одна дерев’яна пам’ятка українського козацького бароко – Покровська церква, зведена в 1706 році. Як вона первісно виглядала, невідомо, але в 1775-му її дещо перебудували, і саме тоді вона набула майже сучасного вигляду.

В архітектурі Покровської церкви чітко простежуються риси, що могли бути запозичені в сусідньої городищенської. Хоча святиня в Синявці дещо менша за городищенську. Вона дуже красива: тризрубна і трибанна.

Домінуюча роль центральної бані виражена значно більше, ніж у церкві з Городища. З трьох боків є прируби, добудовані у ХІХ столітті. Але, на мій погляд, вони не псують зовнішності святині.

Варто зазначити, що Синявка – село досить велике. З початком ХХ століття тут було три церкви, однак збереглася лише одна. А ще збереглася розташована поруч зі святинею велика будівля школи, що з’явилася у 1900-х роках.

Ще одне цікаве село, що неподалік від районного центру, – Степанівка. А цікаве воно тим, що тут збереглася дуже колоритна Троїцька церква, зведена в далекому 1723 році в козацькому стилі. Будівля тридільна, має три бані та прибудовану з західного боку дзвіницю.

Дуже добре вписана в ландшафт і вважається справжнім антиподом церкви в сусідній Дяговій. На Чернігівщині подібних святинь залишилося небагато. Більше їх на Київщині та Черкащині.

Поряд із Троїцькою церквою розташована могила Григорія Даниловича – пана, якому село належало в ХІХ столітті. Він був генералом від інфантерії, членом військово-учбового комітету.

З 1877 року Данилович – головний вихователь останнього російського імператора Миколи ІІ. Він зробив дуже багато для розвитку освіти в імперії, зокрема відкрив педагогічні курси в Петербурзі. А в рідній Степанівці на його кошти з початком ХХ століття збудували велику земську школу, споруда якої збереглася.

Це один із прикладів будівлі, зведеної у формах утилітарного цегляного стилю. Варто також відмітити: цегла, з котрої будували школу, наскільки якісна, що й досі виглядає, як новенька.

У місті Мена розташований єдиний в Україні провінційний зоопарк. Ні звіринець, ні зоокуточок, а справжній зоопарк, ініціатором створення якого в 1977 році був сержант місцевої міліції Геннадій Полосьмак – фанатичний любитель тварин.

Спочатку він збирав тварин (папуг, канарок, кроликів) у себе на подвір’ї. Потім з’явилися куплені у браконьєрів вовченята (майбутні «актори» Джек і Пальма), лис, козуля. Наразі в колекції Менського зоопарку налічується 120 видів тварин (загалом понад 500 особин).

Звичайно, на території відчувається якийсь провінціалізм, але саме це додає особливого колориту зоопарку. І тварини тут (леви та вовки, пелікани та страуси, антилопи та бізони, мавпи, ведмеді, леопарди) доглянуті.

Ніжинський район

Ніжинський район славиться своїми храмами мало не на всю Україну. Отже, починаємо з Миколаївського собору – головної святині Ніжина – найстарішої пам'ятки епохи українського бароко й еталону цього стилю (можливо, головного). А ще він – найвищий серед храмів (заввишки 55 метрів), зведених у нашому головному стилі.

Звели церкву у 50-ті роки ХVІІ століття козаки Ніжинського полку на кошти братів Золотаренків. У 1663 році під стінами цього храму відбулася легендарна Чорна рада, описана у творі Пантелеймона Куліша.

Неподалік від собору знаходяться три храми, і всі поряд – Всіхсвятский, Михайлівський і Троїцький. Два з них зводили їх ніжинські греки, які у ХVІІІ–ХІХ століттях визначали розвиток міста.

Церкву Всіх Святих звели в 1782 році на місці старішого дерев’яного грецького храму. Святиня оздоблена класицистичними портиками доричного ордеру, але будували її не в стилі класицизму. Спочатку це була архаїчна за типологією, звичайна для грецьких колоній будівля. Прикрасили її колонами вже у ХІХ столітті.

Михайлівську церкву збудували в 1719 році. Вона практично не має ніякого зовнішнього оздоблення: проста тридільна, однобанна. В її стіни вмуровані брили з епітафіями грецькою мовою.

Колись поряд із храмом стояла дзвіниця – до 1951 року найвища споруда Ніжина. Для них обох характерними є великі склепінчасті підвали, що свого часу слугували складами. За ними проглядається українська церква – Троїцька.

Колись грецькі церкви були об’єднані в монастир. Біля них розташувався ще один український храм – Святої Трійці, зведений ще в 1733 році. Наразі вгадати його первинні архітектурні риси досить важко, адже святиня неодноразово перебудовувалася.

Останні зміни відбулися в 1888 році. Тоді Троїцька церква набула рис неокласицизму, і, ймовірно, саме тоді до неї прибудували дзвіницю з високим шпилем.

Церква Івана Богослова – досить цікава й оригінальна споруда, зведена в 1752 році. Її стиль – пізнє українське бароко. Храм будувався на дуже обмеженій площі, тому він досить компактний. Має два яруси – нижній теплий, верхній холодний. Наразі у приміщенні церкви розміщено архів, хоча вже не один рік тривають переговори про передачу споруди релігійній громаді.

Благовіщенський собор (а одночасно й монастир) у 1702 році заклав митрополит Стефан Яворський. Освятили храм у 1716-му. Споруда зводилася за проєктом московського будівничого Григорія Устинова й, можливо, тому має нетипову для доби бароко архітектуру, близьку до псевдоруського стилю. Це великий п’ятибанний храм, в основі якого лежить хрест із рівними за довжиною раменами, кути яких містять бані.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці збудували в 1757 році як культову будівлю тетраконхового типу. Церква однобанна, що й заслуговує на окрему увагу. Це такий собі надускладнений варіант грушоподібної барокової бані.

Особисто мені він нагадав чудернацький літальний апарат інопланетян з якогось історичного фільму. На подвір’ї Покровської церкви розташований невеличкий Миколаївський храм, зведений у XVIII столітті. Він нагадує звичайний будинок із маленькою банькою та хрестом на даху. Раніше його використовували взимку, як теплу церкву.

Тетраконховий – це такий стародавній, відомий ще з VI століття тип храму, коли чотири напівциркульні абсиди розташовані з боків від головного об’єму. А ось у XVIІІ столітті святині подібного типу в Україні будували досить рідко (особливо в добу бароко). Імовірно, під час спорудження Покровської церкви не обійшлося без грецького впливу. Дослідники стверджують, що таких храмів в Україні збереглося небагато, і більшість з них розташовані на Лівобережжі.

Новгород-Сіверський район

Розпочинаємо подорож районом із села Дегтярівка, де з початком ХVІІІ століття Іван Мазепа збудував велику церкву. Із власної цегли та власного вапна, на думку більшості дослідників, за проєктом західного архітектора, гетьман звів великий храм у стилі українського бароко, освячений на честь Покрови Божої Матері в 1708 році.

У вересні 1708-го шведські війська Карла ХІІ увійшли на територію України. 30 жовтня в Покровській церкві Дегтярівки відбулася історична зустріч між гетьманом України та королем Швеції: під її куполом було підписано україно-шведську військово-політичну угоду. Карл ХІІ тоді подарував церкві чавунні плити для підлоги з гравіюванням «К ХІІ».

Тривалий час ніхто не згадував про історію храму. Його не зруйнували за часів Російської імперії: навіть Петро І пошкодував Покровську церкву. За часів найбільшого тиску на релігію, у 30-ті роки минулого століття, храм вистояв, але в 1961 році руки радянських варварів дотяглися до мазепинської церкви: голова місцевого колгоспу наказав бульдозерами розвалити святиню. Звалили бані, зруйнували частину стін, але повністю знести церкву не вдалося.

Поруч із селом Путивськ знаходиться мальовничий крейдяний кар'єр, утворений у результаті розмиву породи дощами, талими та грунтовими водами. Багато років тут велися розробки крейди, у результаті чого сьогодні можна побачити фантастичні освіти.

Незвичайно вражає вид кар'єрного дна, усипаного черепашником і белемнітами. Відомо, що кілька років тому в Масалова рові, що знаходиться поблизу кар'єру, були знайдені останки скелетів мамонтів. Наразі це місце стали називати кладовищем доісторичних тварин.

У районі можна знайти чудо природи, по-справжньому красиві краєвиди, розташовані на берегах кількох рік. Деснянська оболонь – це унікальний заповідний об’єкт із дивовижними пейзажами та джерелами з цілющою водою. Опріч красивої природи, тут водиться велика кількість різних видів риб, що приваблює не лише туристів, а й численних рибалок.

У старовинному Новгороді-Сіверському можна знайти по-справжньому унікальні пам’ятки, адже перша згадка про місто датується ХІ століттям. Одна з них – будинок Мєдвєдєва, про точну дату заснування якого точно не відомо, проте, за одними даними, це було в 1899 році, за іншими – у 1902-му. Та, незважаючи на це, біло-блакитна споруда виглядає ефектно та надає колориту ставинному місту. Наразі у приміщенні будівлі знаходиться дитяча бібліотека та міська рада.

Опинившись на Чернігівщині, просто необхідно відвідати музей-заповідник «Слово о полку Ігоревім», створений у 1990 р. як перший державний заклад в Україні, що вивчає однойменний твір.

В експозиції представлені дореволюційні та сучасні видання літературної пам’ятки, перекладені іноземними; археологічні знахідки доби Київської Русі; графічні та художні твори, скульптури, тощо (вул. Пушкіна, 1). Окрема тема – краєзнавчий відділ, що знайомить з історією міста, етнографією, флорою та фауною Сіверського краю.

Музей «Слово о полку Ігоревім» є частиною однойменного заповідника, основу комплексу пам’яток якого становить Спасо-Преображенський чоловічий монастир, заснований у ХІ ст. З архітектурних споруд того часу зберігся фундамент мурованого Спаського собору та залишки Княжого терему (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.). За свою довгу історію монастир неодноразово змінював архітектурний вигляд, а остаточного набув протягом ХVІ–ХІХ ст.

Окрім комплексу Спасо-Преображенського монастиря, музею-заповіднику передані такі архітектурні пам’яткі міста: Успенський собор (1671р. – дієвий), Миколаївська церква (1760р. – дієва), Тріумфальна арка (ХVІІІ ст.), торгові ряди та склади (кін. ХVІІІ ст.).

Носівський район

Головною пам’яткою Носівки є Свято-Троїцька церква, збудована в 1765 році ніжинськими майстрами на замовлення священника Лукашевича. І знову бачимо храм тетраконхового типу.

Щоправда, простоту церкви прикрасили барочними спареними колонами на кутах. Подібні оздоблення у XVІІІ столітті вважались елементами палацової архітектури.

За час свого існування Троїцька церква неодноразово добудовувалася. Востаннє це було у ХХІ столітті. Тоді добудували довгий ганок, що значно зіпсував загальний вигляд церкви.

На церковному подвір’ї розташована цікава дзвіниця. Ця споруда має нехарактерні для Лівобережжя готичні архітектурні риси.

Прилуцький район

Прилуцький район – один із тих, куди потрібно вирушати, подорожуючи Чернігівщиною, а все завдяки тому, що тут надзвичайно багато прекрасних пам’яток, котрі здивують своєю красою навіть найвибагливішого туриста.

Радимо розпочати подорож районом із села Густиня, адже тут знаходиться Густинський Свято-Троїцький жіночий монастир, заснований 1600 року старцем Іосафом із братіями, які прийшли сюди з Києво-Печерської лаври.

Гроші на будівництво Троїцької церкви пожертвував гетьман І. Самойлович. Князі Вишневецькі подарували монастирю просторі угіддя.

Наприкінці ХVІІІ ст. монастир процвітав, вважався чи не найбагатшим. Святу обитель називали «другою Лаврою». Саме тоді проходили знамениті Густинські ярмарки. З усіх губерній з’їжджався сюди праведний люд продавати й купувати овець, мед, солодощі, рибу, яблука. Будувалися рядами ятки та крамнички – лавки. Були на цих ярмарках цирк, каруселі.

Люду збиралося так багато, що з усіх шести криниць вода випивалась і тоді її брали з річки Удаю. Монастир за різних часів відвідували: Петро Сагайдачний, Осип Бодянський, Григорій Сковорода, Іван Мазепа, на пожертви якого збудована Воскресенська (Мазепинська) церква.

Густинський монастир був осередком духовності, мистецтва й ремесел на Лівобережній Україні. У другій половині ХVІІІ ст. він володів 3000 тис. десятинами землі та більш ніж 3000 кріпаками.

У монастирських володіннях випалювали цеглу, виливали дзвони, ткали килими й полотно. На винокурнях робили вино, випікали хліб у пекарнях. Усім відомий і «Густинський літопис», написаний древнім літописцем.

Існувала тоді в монастирі чудова бібліотека, архів та багато інших цікавих та цінних речей. При Катерині ІІ Густинський Свято-Троїцький монастир було ліквідовано, а всі монастирські багатства відібрано.

1845 року в Густиню завітав Т. Г. Шевченко, маючи на меті змалювати архітектурні й історичні пам’ятки монастиря. Працював тут Тарас Григорович цілий день. Це було 28 червня 1845 року. Увечері з Густині поет вирушив на Прилуки через Боршну. На околиці Валок заходив у шинок Омелька Самійленка, довго відпочивав під Боршенським вітряком.

Дуже цікавим є село Ладан – найстаріше в районі. Головною пам’яткою є місцевий Ладинський Покровський монастир, заснований як скит одночасно з Густинським монастирем з початком XVII століття на землях князів Вишневецьких, поблизу міста Прилуки.

Спочатку називався Підгірським і діяв як чоловічий, з 1619 – жіночий. Фундаторка Раїна Могилянка (мати магната Вишневецького, двоюрідна сестра Київського Митрополита Петра Могили), передала монастиреві село Ладан. У 1763 році храм зачинили, а в 1817-му – відновили.

Під час революції 1917 року монастир було ліквідовано, а натомість у жовтні 1928 року, за рішенням уряду, утворено Трудову комуну ДПУ УРСР для молодих правопорушників, які залишилися без притулку.

Комуна росла, виробництво розширювалося, упроваджувалася нова, більш складна техніка, росли й комунари. За 10 років потреба в Комуні відпала й вона була перетворена на державне підприємство – завод «Протипожежного устаткування» (пізніше – об'єднання «Пожмашина»).

З будівель монастиря збереглися: Покровський собор, збудований 1765 року в стилі бароко, Миколаївська церква (середина ХІХ ст.), келії, де мешкали монахи (нині – квартири), залишки муру та підземний таємний хід. Наразі ведуться реставраційні роботи на території монастиря по відродженню Свято-Покровського собору. З 2003 року частково діє Свято-Вознесенська церква.

Цікавим також є селище міського типу Лановиця, де розташовані колишні володіння графів Дебальманів та князів Жевахових. Минали роки – змінювалися й господарі Линовиці.

У 1781 році село купила поміщиця Марія Башилова, яка віддала його в придане за дочкою Софією, котра вийшла заміж за графа Петра Антоновича де Бальмена. На березі найбільшого ставка, обсадженого дубовим гаєм, розмістив він свій маєток. Історія помістя пов'язана з перебуванням тут видатних діячів української, російської літератури та мистецтва.

Є тут і старовинна Свято-Успенська церква. У 1735 р. зведена козача дерев'яна церква на честь апостола Луки. У 1778-му через свою дряхлість вона розвалилася, і на місті церковного престола побудована цегляна каплиця, що існувала до 1927 р. Знаходилася вона на кінці садиби Опенька і Грони.

Невисокий пагорб нагадує нам, що колись там стояла якась споруда. Наприкінці XVIII ст. Линовиця була продана поміщиці М. Башиловій, яка приїхала з нерідною дочкою – Софією Олександрівною, яка пізніше вийшла заміж за П. де Бальмена й розпочала будувати кам'яну церкву.

Святиня зведена 1819 р. з дзвіницею і кованою огорожею як пам'ятник перемоги над Наполеоном. У церкві бували: Т. Шевченко, М. Маркевич, Є. Гребінка. Під храмом знаходився сімейний склеп, де поховали де Бальменів і князя Д. Жевахова. Софія Олександрівна похована на церковному погості при вході з правого боку.

Мирне життя Линовицького приходу було перервано після жовтневого заколоту. З початком 30-х рр. влада закрила церкву, зняли дзвони, розібрали дзвіницю на цеглу, склепи знищили. Закриту святиню віддали під складське приміщення.

Напередодні війни влада в церкві відкрила клуб. У 1942 р. за рішенням старостату та проханням вірян у Линовиці знову відкрили святиню, котру пізніше закрила радянська влада.

Багато років церква піддавалася природньому й людському руйнуванню. А в період будування нової школи, 1985 р., деяким захисникам «старої моралі» сусідство школи з церквою було як більмо на очах. І ось 21 червня 1985 р. на першому році перебудови була знищена Свято-Успенська церква. У 1995-му її відновили в первозданному вигляді.

Прилуцьке село Білорічиця відоме десь із 1600 року. Щоправда, до 1945-го воно іменувалося Вейсбахівка – певно, що від прізвища одного з власників, російського генерала від кавалерії, київського генерал-губернатора Йогана-Бернгара Вейсбаха. Пізніше ці землі перейшли до офіцера Ізмайлівського полку О. Гампфа.

Завдячуючи наступному власнику, село входить до списку шевченківських місць. Поет побував тут у 1844-му дорогою з Качанівки, куди він їздив по гроші Тарновського, виручених за портрет Миколи Рєпніна. Тоді маєток у Вейсбахівці належав петербурзькому полковнику Івану Корбе, теж знайомцю й, до певної міри, спонсору Шевченка.

У маєтку Тараса Григоровича вже чекає ще кілька приятелів, зокрема – Яків де Бальмен. Більше ніж чітку уяву про те, як уся компанія проводила дозвілля, дає колективний лист до Миколи Маркевича, підписаний і Шевченком.

Усередині палац і флігель розписував художник В. М. Соколов, товариш О. Ягна по навчанню. Зберігся в Білорічиці лише флігель, де наразі відкрито церкву. Талановитих художників тут і поховано.

Раніше були і склепи, але за часів радянської влади все це знищено. У саду Рахманових серед яблунь і груш була зведена дерев'яна церква, біля якої знаходилася капличка, де мешкав служитель й охоронець храму.

На північ від маєтку висадили парк: сосни, берези, верби, серед яких багато галявин, де влаштовували гуляння. Територія збереглася й донині. Працею багатьох людей були викопані (вручну) пару штучних ставків.

А посередині ставка Ревня насипано два острови, де посаджено дерева. Славився маєток Рахманових і великою бібліотекою. Щороку в селі влаштовувалися ярмарки. Чимало переказів і легенд пов'язані з Білорічицею.

А скільки неповторних скарбів уже ніколи не зможемо ні побачити, ні почути! Тож, поки не пізно, поки є час, відроджуймо свою історію, дбаймо про скарби нашого краю!

Красиве, заможне село Замістя. І розташоване воно в чудовому місці – на березі ріки Удай. Колись давно біля річки був ставок поміщиці Закревської. За спогадами старожилів, він увесь був обсаджений деревами, а до нього згори вели красиві алеї.

Саме тут пані Закревська відпочивала. Давно ставок з'єднався з річкою Удай, що замулилася, і тільки людська пам'ять зберігає для поколінь цікаві подробиці.

4 вересня 1913 року в с. Замісті була відкрита церква Іоасафа Горленка.

Іоасаф Горленко був онуком відомого прилуцького полковника Дмитра Горленка. По закінченню Київської духовної академії Іоасаф прийняв чернечий сан, а згодом став Білгородським єпископом. У 1754 р. побував на Прилуцькій землі. У 1911-му Святійший синод оголосив нового святого Іоасафа Бєлгородського (Горленка).

Храм збудований із жовтої цегли, хрещатий у плані.

У 1992 році почалася реконструкція церкви, створена «церковна десятка» – небайдужі люди, які займалися організаційними та будівельними роботами. На храмове свято, 17 вересня 1996 року, церква відкрилася.

Села на Прилуччині і схожі, і несхожі. Ось, наприклад, Канівщина. Відкрите всім вітрам, лежить воно за 15 км від Прилук. Уперше село згадується (1781 року) як хутір таємного радника М. Будлянського, заснований у 1776 році сестрою гетьмана Розумовського Агафією Григорівною та її сином генералом і камергером царського двору Михайлом Уласовичем Будлянським.

До речі, нещодавно одну з вулиць у селі названо на їх честь – Будлянською. Село входило до складу полкової сотні Прилуцького полку. З початком ХІХ ст. хутір перейшов до Горленків. Потім селом володіли поміщики Забіли, Галагани та інші.

За тих часів (1848 р.) тут було споруджено дерев’яну Покровську церкву на власні кошти Тимофія Гузія. Серед пам’яток – дерев'яна Покровська церква, зведена на кошти селянина в 1848 році. На той час прихожан було близько 2000. При храмі діяла церковно-парафіяльна школа, зруйнована за часів радянської влади й відбудована в 90-х роках.

Село Переволочна, відоме як стародавнє поселення, розташоване в долині річки Удай. Назва походить від слова «переволока» і вказує, що саме тут, на тихоплинному Удаї, і був «волок для суден».

Щоб не об'їжджати сім кілометрів коліном ріки, човни перетягували-переволікали на інший берег. На місці переволоки суден і з'явилися перші поселенці.

Пращури переволочанців були свободолюбиві, непокірні. І саме за це село зруйнували татаро-монгольські завойовники. Сотенне містечко війська козацького відродилося з початком XVII століття й тоді належало князям Вишневецьким.

У XIX столітті село перейшло поміщикам Милорадовичам, які мали тут маєток, економію. І наразі колишні землі панів називають Трест. Преображенська церква – дерев'яний православний храм у селі Переволочній Прилуцького району Чернігівської області, зведена з початком ХХ століття.

Храм – у типовому стилі Чернігівської єпархії Відомства православного сповідання Російської імперії ХІХ століття. Доволі велика проста культова споруда з однією складною банею, що має деякі архітектурні риси бароко.

Поряд із церквою збереглися цегляні ворота, зведені 1914 року. З початком 2000-х безальтернативно надана в користування представникам Харківського Розколу – релігійній групі Володимира Сабодана, що запровадила низку неканонічних правил (зокрема, богослужіння церковно-словянською з московською вимовою).

Далеко від Прилук, серед широких полів, низин та боліт, загубилося село Погреби – одне з найстаріших сіл Прилуччини. Перекази свідчать, ніби вже в XVI ст. на берегах річок Супій, Перевід, Трубіж було чимало значних сіл, у тому числі й Держикрай або Перевід. Перша назва походить від назви укріпленого городища на річці Перевід, друга – від назви річки.

Під іменуванням Перевід село згадується в Акті 1657 року на продаж Семеном Касьяненком свого ґрунту Ґустинському монастирю. За переказами, нібито за часів визвольної війни українського народу 1648–1654 рр. село було зруйноване і знову заселене на кінець XVII ст.

Але вже назва його – Погребці, або Погреби, бо люди жили в землянках – погребах. З заходу й півдня село оточує болото, звідки витікає річка Перевід. На острові серед болота між селами Погреби й Миколаївка за давніх часів існувало укріплене сторожове містечко під назвою Держикрай або Крайгород, що виникло, мабуть, тоді, коли утворювалися сторожові містечка Пирятин, Срібне, Ніжин.

У 1811 році споруджена мурована будівля Церква Різдва Богородиці. Перед головним входом до храму – дерев'яна багатоярусна дзвіниця (єдина, що збереглася на Чернігівщині донині), зведена у ХVІІІ столітті.

Прилучани пишаються святинями: майже в кожному селі є своя церква, до якої місцеві жителі звертаються, щоб розділити і радість, і печаль. Посеред дрімучих лісів Прилуччини, у селищі Радьківка, стоїть велична красуня – Свято-Вознесенська церква, зведена в XIX сторіччі за кошти місцевого поміщика, колезького асесора, Федора Раковича. Потурбувався благодійник, щоб святиня була високохудожньо оздоблена як за архітектурою, так і живописом. Спеціально запрошений академік писав іконостас і фрески, що дивом збереглися донині.

Остання літургія відлунала в дієвому храмі понад 20 років по тому, однак церква ще й нині дивує випадкових подорожніх довершеністю архітектурних форм та всеохоплюючою, майже відчутною Божою Благодаттю. Місцеві жителі розповідають дивні історії і вірять у чудодійні властивості цього храму та його фресок.

Восени 2009 року Синодом Української Православної Церкви Київського Патріархату прийнято рішення «благословити відкриття Свято-Вознесенського чоловічого монастиря на базі храму Вознесіння Господнього».

Від козацької доби й донині збереглися безцінні архітектурні пам'ятки, пов'язані з розквітом українського бароко.

Серед монументальних мурованих споруд Прилук найстарішою є полкова скарбниця, зведена в 1714 році з місцевої міцної цегли на вапні за кошти прилуцького полковника Гната Ґалаґана. Прямокутна, має глибоке підземелля, перекрите склепінням. Стіни цієї невеликої споруди сягають метрової товщини.

Колись тут, в обкутих залізом дубових скринях, зберігалася привезена з походів коштовна зброя, одяг; на полицях – полкові прапори, перначі, значки; у дерев'яних барильцях – срібні таляри, орти, рублі, мідні шеляги, копійки, полушки. Нині ця споруда – пам'ятка цивільної архітектури Лівобережної України.

Під стінами скарбниці є ще один скромний пам'ятник козацької доби – могила невідомого козака ХVІІІ століття, домовина з тілом якого була знайдена з початком 1990-х років під час проведення в місті підземних комунікацій.

Спасо-Преображенський собор у Прилуках – мурована культова споруда у стилі українського бароко, цегляна, на цегляному ж фундаменті, оштукатурена й побілена.

Дерев'яна Спаська церква була зведена приблизно в 1653–1655 роках (у 1653-му і 1654-му вона мала ще недобудовані бані). Наприкінці XVII – з початком XVIII століття ця святиня згоріла.

На місці попереднього храму в 1710–1720 роках коштом прилуцького полковника Гната Ґалаґана звели нову муровану п'ятибанну церкву.

Під час прилуцької пожежі 14 вересня 1781 року, коли згорів дерев'яний собор Різдва Богородиці, Спасо-Преображенська церква, вочевидь, теж постраждала, але не дуже, бо в документі «О сгоревшем в городе Прилуке в бывшей пожар разном строении» вона не згадується.

Після проведення необхідного ремонту Спасо-Преображенська церква була освячена соборною, чим вона лишалася до 1817 року, коли освятили новозбудований собор Різдва Богородиці.

Спасо-Преображенська церква функціонувала як парафіяльна. При храмі діяли школа і шпиталь. Наприкінці XIX століття храм обнесли цегляною огорожею, поставили сторожку (дотепер не збереглися). За совєтів у 1930 році церкву закрили.

На околиці міста Прилуки величаво красується Трьохсвятительська церква. Чудова дерев’яна споруда приймає прихожан і з радістю повідує про історичні події, що зберігаються в її стінах. Храм розмістився в так званій Кустівці.

Церква зведена в 1865 році. Це вже третя святиня, що тут розташована. Раніше зведені на цій території храми згорали з невідомих причин. Перша церква була споруджена в 1752 році й побутує думка, що за давніх часів її освятили на честь святкування Усікновення глави Іоанна Предтечі.

І до сьогодні цей день вважається храмовим. Після революції святиню закрили і вона належала колгоспу. Слугувала стайнею і складом. Нинішню церкву освятили в 1878 році, а її зовнішній вигляд характеризують як «парафіяльний». Значне враження святиня справляє взимку.

Вона чудово гармонує з навколишнім сніговим покривом, і на його тлі гарно виглядають біло-блакитні фрески. У Трьохсвятительській церкві постійно ведуться богослужіння і, за можливістю, відновлюється робота по реставрації. Була проведена реконструкція даху і зовнішніх стін. Також частково оновили внутрішнє оздоблення.

У 1708–1709 роках прилуцький полковник Дмитро Горленко на свої кошти побудував дерев'яну Іоанно-Дмитрівську церкву на честь святих – патронів гетьмана Івана Мазепи та його самого.

Вона розташовувалася неподалік від Київської брами на вигоні посаду Квашинці. Цей храм проіснував майже 70 років, і в 1780 році на його місці було зведено нову церкву, також в ім'я Іоанна Предтечі і св. Дмитра. Святиню розібрали в середині XIX столітті, а на місці престолу побудовали невеличку каплицю.

Нова (сучасна) мурована церква з престолом Іоанна Предтечі та ікони Матері Божої Троєручниці зведена на новому місці – на розі Київської та Іванівської вулиць. 28 серпня 1865 року відбулось урочисте її освячення.

Спочатку п'ятибанна церква і трьох'ярусна дзвіниця стояли окремо, а 1910 року їх об'єднали прибудовою, що дало змогу майже вдвоє збільшити площу культової споруди.

На подвір'ї Іванівської церкви, з боку вулиці, 1893 року збудована каплиця, присвячена сім'ї імператора Олександра III. Каплиця освячена «В пам'ять чудесного звільнення 17 жовтня 1887», яке сталося під час аварії потяга в якому їхала царська сім'я.

У лютому 1930 року Іванівську церкву закрили, хрести і дзвони зняли, а у приміщенні культової споруди розмістили військові склади 224-го стрілецького полку, що стояв у Прилуках. Пізніше в церкві перебували рукавична фабрика, пожежна охорона, а з 1964 року – склад міського управління торгівлі. 1993-го напізруйновану Іванівську церкву передали вірянам православної церкви Московського патріархату.

У 1996–2001 роках вона повністю відреставрована і 22 січня 2001 року освячена.

Стрі́тенський собо́р у Прилу́ках – пам'ятка української церковної архітектури XIX століття. Збудований для увічнення пам'яті вбитого 1 березня 1881 року імператора Олександра II.

Про те, що спорудження храму було пов'язане з убивством царя, свідчать написи на поштових листівках початку ХХ століття: «Городская площадь и часовня в память Императора Александра II» та «Городская Управа и часовня в память Императора Александра II».

Фінансувалося будівництво переважно за рахунок міського голови Івана Дедіна. Відомо, що він пожертвував на зведення собору 60 тисяч карбованців золотом, що тоді було величезною сумою.

В одному з документів тих часів писали про будівництво храму: «Своєю красою, благоліпністю і зручностями буде прекрасним пам'ятником старанності жителів міста Прилук, у якому міський голова Дедін має почесну частку участі і як жертводавець, і як заступник і представник суспільства».

Будівництво завершили в 1889 році. Наприкінці 1929-го більшовики закрили Стрітенську церкву, а наступного року в ній розмістився Окружний краєзнавчий музей.

Під час окупації Прилук німцями храм знову відкрили для вірян. У 1940-і роки після закриття радянською владою Густинського монастиря в собор перевезли частину ікон.

У 1960-му церква знову передана під музей. Будівлю повністю реконструювали. Тепер це стала зовсім інша за стилем архітектурна споруда. Проте навіть після реставрації на фасаді під товстим шаром штукатурки й фарби проступали два хрести, які завісили величезними портретами Леніна та Фрідріха Енгельса.

Лише 2007 року Стрітенську церкву вкотре повернули церковній громаді. Міська громада передала її Густинському Свято-Троїцькому монастирю. Наразі храм ще ремонтується, однак уже відкритий для прихожан.

Житловий будинок у стилі модерн, стилізований під романтичний замок, збудував у Прилуках статський радник В. Шкуратов – просвітитель, нащадок старовинного козацького роду часів Б. Хмельницького. Планування будівлі вільне, асиметричне.

Різні заввишки обсяги створюють контрастну композицію, центром якої є гранована башточка. Центральним елементом внутрішнього планування є сходи, навколо яких розташовуються кімнати.

За радянських часів у споруді розміщувалася школа №4. Наразі будинок Шкуратова в аварійному стані. Планується реставрація.

Ріпкинський район

У районі можна знайти велику кількість цікавих пам’яток. Насамперед хотілося б згадати природні дива. Біля села Олешня розташовані Блакитні озера. Площа найбільшого з них становить приблизно 25 га. Максимальна глибина сягає 20 метрів.

Перше, що вражає туристів – це незвичайно чиста блакитна вода, більше схожа на морську. Це пов'язано з тим, що на дні озер усе ще лежить кварцовий пісок. Сосновий бір, котрим оточені блакитні озера, забезпечує чисте, збагачене киснем, повітря.

На найбільшому озері, що має форму серця, розташовані дві пляжні зони. Одна – звичайна ділянка, а інша вважається VIP зоною, перед в'їздом до якої стоїть шлагбаум. На території VIP зони можна знайти комфортабельні зруби, сучасне наметове містечко, спортмайданчики, водні атракціони, гриль-бари та інші розважальні заклади.

Ландшафтний заказник загальнодержавного значення площею в 4 428 га створений у 2000 році. Розташований у Ріпкинському районі неподалік від смт Замглай та села Ловинь Замгла́й.

Перебуває у віданні трьох селищних рад: Ріпкинської, Замглайської та Ловинської. Охороняється болотний комплекс одного з найбільших на Лівобережному Поліссі Замглайського болотного масиву у прадолині Дніпра. До території заказника входять такі болота:

- Паристе;
- Північний Замглай;
- Центральний Замглай;
- Південний Замглай.

Це – комплекс боліт, заболочених лісів, лук, піщаних гряд та підвищень, а також обводнених кар'єрів – залишків діяльності Замглайського торфобрикетного заводу.

Найбільші площі в заказнику займають болота, серед яких поширені відкриті осокові з осоками омською (Сагех omskiana) та ситничковидною (С. juncella). Високотравних боліт мало, невеликі площі займають чагарникові болота з вербою попелястою (Salix cinerea) з домішками інших верб – розмаринолистої (S. rosmarinifolia), чорніючої (S. myrsinifolia) та рідкісних видів верб – верби Старке (S. starkeand) та верби чорничної (S. myrtilloides), занесених до Червоної книги України.

Великі популяції в заказнику утворює береза низька (Betula humilis), занесена до Червоної книги України. Вона має тут тенденцію до поширення переважно в центральній частині заказника.

Луки території різноманітні, найпоширеніші серед них – заболочені й торф'янисті, менші площі займають справжні. На лучних ділянках виявлено низку лучно-болотних видів орхідних. Це – пальчатокорінники: м'ясочервоний (Dactylorhiza incarnata) та плямистий (D. maculata), а також рідкісніший вид – придніпровський ендемік – зозулинець жилкуватий (Orchis nervulosa).

Серед інших видів заслуговує на увагу зростання тут валеріани високої (Valeriana exaltata), синюхи блакитної (Polemonium caeruleum), півників сибірських (Iris sibirica). Трапляється реліктовий вид – вужачка звичайна (Ophioglossum vulgatum), розсіяна по масиву. На ділянках лук, частково заліснених, відмічена любка дволиста (Platanthera bifolia), занесена до Червоної книги України, а також малопоширений вид дзвоники оленячі (Campanula cervicaria). Піщані підвищення заростають булавоносцем сіруватим (Corynephorus canescens). Тут зростає реліктовий вид сонцецвіт яйцевидний (Helianthemum ovatum).

Територія заказника має основні риси Замглайського болотного масиву. Тут зростає 7 вищезгаданих видів із Червоної книги України, а також низка реліктових та малопоширених у регіоні видів. Заказник є регулятором гідрологічного режиму прилеглих територій. Тут трапляються лелека чорний, журавель сірий, чернь білоока та змієїд, занесені до Червоної книги України.

Кам’яниця Павла Полуботка є пам’яткою архітектури XVII–XVIII століть. Це будинок полковника Полуботка, який служив на Чернігівщині за часів Петра Першого.

Землі, де стоїть кам’яниця, колись належали Мазепі. Однак після його недалекоглядного й невдалого союзу зі шведами і програної битви під Полтавою майно гетьмана перерозподілили.

Відтак, Любечем керував Павло Полуботок, який згодом став наказним гетьманом. Щоправда, його військово-політична кар’єра була невдалою: Полуботка заарештували, й останні дні життя він провів у Петропавлівській фортеці.

Кам’яниця, як пам’ятка архітектури, відреставрована 2012 року. До відкриття там розмістили тимчасову колекцію з історичного музею. У перспективі планують створити повномасштабну експозицію, присвячену життю Павла Полуботка.

Селище Любеч приваблює туристів безліччю історичних та природних пам`яток. Найдавніша з них – печери святого Антонія. Засновник Києво-Печерського монастиря народився й виріс у Чернігівській області. З Любеча він почав свою мандрівку.

Дійшов до Палестини, де прийняв постриг, повернувся на батьківщину, заснував печерний монастир у Києві і якийсь час був його ігуменом. Монастир складається з двох печер – ближньої і далекої.

Дальня печера збереглася дуже добре і, перебуваючи в ній, можна уявити, як жив святий Антоній. Ближня знаходиться практично в центрі селища біля кам`яниці Полуботка. Приблизно в рівній віддаленості від обох печер знаходиться джерело, наразі оформлене у вигляді колодязя.

Семенівський район

У Семенівському районі можна побачити цікаві пам’ятки природнього походження. У Радомському лісництві знаходиться ботанічна пам`ятка природи «Дерева-екзоти» (лісонасадження смереки сибірської, модрини європейської та бархату амурського), а в орнітологічному заказнику «Гужевик» (Блешнянське лісництво) гніздяться чорні лелеки.

Поселення та городища періоду Київської Русі відкриті археологами біля сіл Городок, Карповичі, Радомка. На лівому березі річки Снов, біля с. Медведівка, у 1894 році археолог П. М. Єрмоленко зафіксував 18 курганів Х–ХІІ століть.

Сновський район

Однією з найпривабливіших пам’яток району сміливо можна назвати місцевий краєзнавчий музей, де ви почерпнете інформацію про історію культуру й побут місцевих.

Має 2 відділи: історичний та будинок сім'ї залізничника (кін. ХІХ століття). Експозиція музею знайомить відвідувачів з історією міста Сновськ від початку заснування до сучасності.

У закладі – близько 19 тисяч музейних предметів, що розповідають про перші поселення людини на території краю, народні промисли та ремесла, етнографічні особливості місцевості. Окрасою експозиції є колекція рушників Сновського району та зразки регіонального костюму.

У музеї також експонуються археологічні знахідки: предмети праці; залишки прадавніх тварин, керамічних та скляних виробів, козацьких люльок, залізничних виробів, виготовлених на середньовічних руднях; історико-побутові речі кін. ХІХ – поч. ХХ століть. Представлено зброю періоду Другої світової війни, особисті речі партизан, листівки і плакати тощо.

Сучасний період – експозиція, що розповідає: про Революцію Гідності; учасників АТО, уродженців Сновського району; становлення місцевого осередку Народного руху в 1991 році та його засновника Павла Дмитровича Семененка, жителя Сновська; видатних земляків (письменників, музикантів, науковців).

Сосницький район

Це – батьківщина видатного кінорежисера та письменника Олександра Довженка. Народився він на хуторі В’юнище, що наразі є частиною Сосниці. Казкова «зачарована» Десна, що протікає за кілька кілометрів від селища, для Довженка на все життя залишилася найкрасивішим місцем на землі. Саме тут почала формуватись особистість майбутнього автора «Землі» та «України в огні».

Сосницю Довженко залишив у 17 років: подався на навчання до вчительського інституту у Глухів. А потім – Київ, Житомир, Харків, Одеса... Була всерадянська і світова слава, було приниження й «замовні» фільми... Була війна... І через усе життя Олександр Петрович проніс образ рідного краю, утіливши його в автобіографічному творі «Зачарована Десна», написаному за рік до смерті. Помер Довженко 1956 року в Москві. Там і був похований.

У Сосниці, на обійсті Довженків, знаходиться літературно-меморіальний музей, відкритий у 1960 році. Тут стоїть батьківська хата під соломою, повітка, клуня, а в окремому будинку розміщено літературну експозицію.

Від часів повітового центру в Сосниці залишилося небагато будівель, але дещо цікаве все-таки є. Наприклад, розкішний будинок колишньої жіночої гімназії. Цей невеликий палац збудували в першій половині ХІХ століття: колони, ліпнина й жіночі погруддя, що підтримують балкон. Наразі в будівлі – корпус сільськогосподарського технікуму бухгалтерського обліку.

У ХІХ столітті в Сосниці було шість церков, але за радянських часів не зруйнували лише одну – Покровську. Цей досить колоритний храм звели в 1724 році, але в 1847-му його цілком перебудували. За структурою він традиційний «козацький». Досить рідкісним, як для середини ХІХ століття, явищем є влаштування барокових фронтонів над зрубами.

У 30-і роки минулого століття Покровську церкву закрили. Під час окупації її відкрили, але в 60-і знову закрили. У приміщенні храму спочатку відкрили автошколу, вирізавши у стіні великий в’їзд для машин. Потім тут був склад. Лише в 1989 році церкву повернули вірянам.

В селі Чорнотичі при дорозі стоїть дерев’яна церква Дмитра Ростовського, збудована з початком ХХ століття. Дуже великої архітектурної цінності вона не має: звичайна, однобанна, з прибудованою дзвіницею.

Однак святиня доглянута і її відвідують віряни. Крім того, вона не закривалася за радянських часів, тому оздоблення дуже багате, адже свого часу сюди звозили церковне начиння та ікони з церков, що закривалися.

Срібнянський район

Ще один район Чернігівщини, котрий зберіг низку прекрасних пам’яток. Село Сокиринці відоме помпезним маєтком. Сокиринський палац звів у 1824–1831 роках Павло Дубровський.

Шість років працював цей архітектор, керівник Київської губернської креслярської майстерні в Сокиринцях на будівництві великої споруди. І довга копітка робота увінчалася успіхом: палац удався на славу, гармонічно вписуючись у парк, що розбивався одночасно з будівлею (керував облаштуванням парку австрійський садівник Бістерфельд).

Сокиринський палац є зразком великого поміщицького будинку першої половини ХІХ століття. Він – двоповерховий, прямокутний, має 60 кімнат. Фасад прикрашено великим восьмиколонним портиком.

З тильної сторони палацу, з рівня другого поверху, звідки до землі збігає широкий пандус, декорований жовто-палевою та помаранчевою цеглою, розташовано великий шестиколонний портик.

З боків він прикрашений статуями античних богинь Цербери і Гери. Над палацом, між портиками, здіймається широкий зелений купол. Будівлю оточено розкішним парком, закладеним ще у XVIII столітті. За основу для території взяли старовинну діброву.

Палац Ґалаґанів часто називають «українським Парнасом», адже тут частими гостями були видатні діячі культури та мистецтва: Тарас Шевченко, Лев Жемчужников, Микола Лисенко, Остап Вересай та інші.

При садибі діяв кріпацький хор і театр. Сьогодні ж палац будівля вабить мандрівників своєю неповторною архітектурою та ландшафтними витворами навколо себе. Зараз у ній знаходиться Сокиринський професійний аграрний ліцей.

Талалаївський район

У Талалаївському районі можна знайти такі пам'ятки архітектури: дерев'яна Успенська церква в с. Сильченкове (ХІХ – поч. ХХ ст., майстер Бузовський), мурована (цегляна) Михайлівська церква в с. Юрківці (ХІХ ст.), приміщення дерев'яної (не дієвої) церкви в с. Слобідка (ХІХ ст.), залишки дерев'яної церкви в с. Березівка.

Археологічні пам'ятки: у с. Липове – поселення, городище і курганний могильник періоду Київської Русі (ІХ–ХІІІ ст.), один із найбільших в Україні та на території колишньої Київської Русі.

На території села Красний Колядин виявлено городище І тисячоліття до н. е., VIII–ХІІІ ст., ХVI–ХVIІ ст., можливо – залишки літописного міста Глібль (Глебель), уперше згаданого під 1147 р. і 1159 р. Біля с. Грицівка – городище з поселенням ІІ–І тисячоліття до н. е., ХІ–ХІІІ ст. Біля сіл Грицівка, Корінецьке, Красний Колядин, Липове, Харкове є кургани ІІ–І тисячоліття до н. е.

Чернігівський район (Чернігівська область)

У Новому Білоусі Чернігівського району збереглася дерев’яна Троїцька церква – пам’ятка архітектури національного значення – яскравий зразок чернігово-сіверської школи дерев’яної монументальної архітектури.

Різні джерела вказують на різні роки зведення храму. Одні роком будівництва вважають 1646-й, інші – 1739-й. Але на самій церкві є табличка, де чітко зазначено, що святиню збудували в 1790 році, а дзвіницю – у 1646-му. Кому вірити – не знаю. Правда точно відомо, що в ХІХ столітті храм добудовували.

Церква виглядає досить колоритно. Загальне враження псує лише якийсь незрозумілий кіоск (чи будка) на подвір’ї. А ще поряд із храмом знаходиться могила нащадка «Чернігівського Дракули» Дуніна-Борковського.

Вознесенська церква в селі Лукашівка – ще одна пам’ятка, розташована в районі. Відома з 1781 року. Спочатку це була дерев'яна споруда, зведена на кошти парафіян. У 1800 році її оновили, а в 1861-му – добудували дзвіницю. Але з початком ХХ століття дерев'яну церкву розібрали, щоб збудувати на її місці муровану.

Новий храм освятили в 1913 році. Звели його за поширеним проєктом (дуже схожий храм у селі Медведівка, Черкаської області) у цегляному стилі. За радянських часів церкву закрили. У її приміщенні був склад. Відкрили храм аж у 1988 році. Відтоді знову відбуваються богослужіння.

Чернігів

Прекрасний Чернігів – давній конкурент Києва як за історією, так і прекрасними пам’ятками. Тому не варто зволікати, а потрібно вирушати до міста для того, щоб отримати масу позитивних вражень.

Почнімо подорож Черніговом з улюбленого місця всіх його мешканців. Чернігівський дитинець – це найдревніша частина міста. Його ще називають валом. За часів Київської Русі дитинцем іменувалася найбільша укріплена центральна частина стародавнього Чернігова.

Тут розміщувалася резиденція князя, палати бояр та вищого духовенства, а також дружина. Решта населення проживала за стінами фортеці, у зовнішньому місті. Чернігівський дитинець був добре укріплений ровами та високим земляним валом з огорожею. Відтоді й іменується валом або дитинцем.

Гуляючи валом, ви неодмінно помітите 12 чавунних гармат, поставлених на лафети в 1911 році над схилом гори, де колись були укріплення фортеці. За переказом, їх подарував місту Петро І у знак його визнання мужності чернігівських козаків під час війни зі шведами.

Наступна пам’ятка – Антонієві печери. Для одних це – християнська святиня, для інших – примітний зразок підземної архітектури, для третіх – притулок привидів...

Сьогодні Антонієві печери є комплексом підземних споруд, що складається з церков святого Антонія, святого Феодосія Тотемського, Ніколи Святенника, каплиці з похованнями, келії Антонія та кімітірії, сполучених між собою галереями.

Характерна риса ансамблю, що відрізняє його від інших аналогічних підземних комплексів, полягає в тому, що його приміщення знаходяться на чотирьох рівнях, розташованих одне над одним. Дослідження останніх років виявили досі невідомі частини печер і старовинні написи на них.

Є в Чернігові й кургани, найзагадковіший із яких – Чорна Могила. За стародавньою легендою, у ньому нібито був похований засновник Чернігова – князь Чорний, на честь якого й назвали місто. Ця велетенська земляна піраміда, на спорудження якої було використано близько 6 тис. кубометрів ґрунту, уперше згадується в літописі ще 1147 року.

Найгарніша споруда центра Чернігова – колишня міська пожежна частина з каланчею в неготичному стилі, зведена 1913 року для міського Вільного пожежного товариства. Такі будівлі протягом ХІX ст. з’явилися по всій Російській імперії після виходу 1804 року указу Олександра І «О сложении с обывателей Москвы повинности ставить пожарных служителей и об учреждении в оной пожарной команды». До цього чернігівські вогнеборці змушені були розміщуватися в районі Красного мосту в дерев’яних будівлях, котрі постійно підтоплювало.

Свідок князівськой доби – це усипальниця князів роду Давидовичів, а пізніше – головний храм кафедрального монастиря. Відома пам’ятка архітектури міста Чернігова домонгольської доби названа на честь Св. страстотерпців князів Бориса й Гліба.

Окрасою експозиції собору є срібні з позолотою царські врата масою близько 56 кг, виготовлені з початком ХVІІІ ст. за наказом гетьмана І. С. Мазепи в майстерні Пилипа Якоба Дрентветта з міста Аусбурга.