Черкаська область

Городищенський район

У Городищенському районі багато різноманітних сакральних й архітектурних пам’яток. А містечко Городище має дуже цікаву історію. Було спалене монголо-татарами й відновлене тільки через століття. Належало Конецпольському.

Місто розвивалося і в 1793 році стало волосним центром Черкаського повіту. Городищем володів граф Потоцький, який подарував його своїй племінниці Браницький, а та – дочці, дружині графа Воронцова.

Потім у місті знаходилося головне управління маєтками графа Михайла Воронцова та його племінниці Катерини Балашової. Визначною подією в історії Городища було спорудження між ним і Млієвом механічного й цукрового заводів братів К. і Т. Яхненків та Ф. Симиренка.

З містом пов’язані такі видатні діячі: поет-байкар П. П. Гулак-Артемовський, композитор та співак С. С. Гулак-Артемовський, Т. Г. Шевченко, М. П. Драгоманов, М. І. Костомаров, П. П. Чубинський, знамениті садівники Лев Платонович та Володимир Львович Симиренки та багато інших.

Не можна не згадати й про храми, адже вони посідають значне місце в житті Городища, оскільки досить-таки старовинні. Наприклад, мурована Михайлівська церква, що зведена в 1844 році. Раніше на цьому місці була церква Богородична.

Відомо, що за радянських часів храм зачинили, а дзвіницю розібрали. У 90-х роках минулого століття церкву реставрували, а також оновили дзвіницю. Наразі можна побачити розпис ХІХ століття «Страшний суд», площа якого становить більше 100 квадратних метрів.

Ще одна сакральна пам’ятка Черкащини – Свято-Миколаївська церква, зведена в 1779 році запорізьким козаком Кирилом Половим. Отже, вона козацька. Це одна з майже 40 старовинних дерев’яних храмів, що збереглися в Черкаській області.

Зі слів місцевих жителів, над входом до церкви – зображення святого архангела Михаїла; рік побудови храму – чи то 1876, чи то 1886 р. Наразі святиню відремонтовано.

Пам’яткою в районі є і млин, збудований влітку 1907 року селянином села Текліне Маньком Василем Михайловичем. Функціонував до 1941 року (до речі, незмінним мельником тут був Манько Андрій Васильович, який загинув на фронті Другої світової війни).

За часів окупації млин не працював, а був запломбованим. Під час відступу німці його замінували, але, завдяки рішучим діям Червоної армії, підірвати не встигли.

За кілька кілометрів від районного центру розташоване село Мліїв, відоме заможною родиною Симиренків. Це прізвище наразі відоме завдяки сорту яблук Ренет. Радянська історія майже стерла з народної пам'яті той факт, що Симиренки у ХІХ столітті були однією з найзаможніших та найвпливовіших родин не лише України, а й усієї Російської імперії.

Їх роль у становленні українців як нації важко переоцінити. Взагалі лише кілька українських родів (Симиренки, Харитоненки й Терещенки) змогли з самих глибин піднятися до рівня не лише моральної, а й матеріальної підтримки народу.

Симиренки займалися благодійництвом, виділяючи величезні кошти на підтримку селян. Вони сприяли розвитку культури. Наприклад, профінансували видавництво Шевченкових «Кобзаря» (а потім самі ж викупили весь наклад і безкоштовно поширили його серед народу) та україномовного «Букваря» для сільських шкіл.

Нині у Млієві, на території маєтку Симиренків, розміщено величезну сортостанцію й Інститут помології АН України. Тут, в оточенні прекрасного затишного парку, зберігся їхній будинок, зведений у 1855 році. Щоправда, обкладений стандартним радянським кахлем, виглядає він не дуже привабливо.

Нині в будинку діє меморіальний музей. На території парку збереглося ще декілька споруд другої половини ХІХ століття: лабораторії, насіннєсховища, оранжереї. Просто помпезно виглядає Палац Науки, збудований у 1926 році.

Нині в ньому –головний корпус Інституту Помології. Перед палацом, на галявині декоративних чудернацько обрізаних чагарників, стоїть пам'ятник Левку Симиренку.

Поряд із парком знаходиться Троїцька церква, зведена в 1858 році. Вона слугувала родовою усипальнею Симиренків. Ремонт храму закінчили нещодавно. Наразі споруда охайна й доглянута.

Драбівський район

Для знайомства з історією та культурою будь-якого краю, без сумнівів, варто відвідувати місцеві музеї. Адже де, як не тут, можна зануритися в історію та культуру місцевих жителів.

Драбівський краєзнавчий музей, заснований у 1967 році, не є винятком. І тут любителі музейної справи з задоволенням проведуть вільний час та почерпнуть масу цікавої інформації.

На сьогодні заклад налічує понад 3000 експонатів, в основному фонді – близько 1700. Працює народна світлиця музею, де представляється історія та побут Драбівщини. У залах виставляються роботи народних майстрів Драбова й околиць.

Також заклад береже історичну пам’ять про своїх відомих постатей, зокрема Володимира Щербу, Віктора Козоріза, Володимира Потапенка. Окрему кімнату займає експозиція, присвячена Другій світовій війні та участі в ній жителів Драбова та району.

Цілий зал виділено під меморіальний міні-музей видатного земляка-художника Івана Падалки, репресованого в 1937 році.

У селищі Драбів є державна пам’ятка природи місцевого значення: дерево-екзот «Ведмежий горіх» віком 105 років.

Жашківський район

Подорожуючи Черкаською областю, не потрібно оминати й Жашківський район, адже й тут є цікаві місця. Радимо відвідати музеї, що приваблять своїми цікавими експонатами. Один із таких унікальних закладів (він цілком присвячений історії одного населеного пункту) розташований у селі Конельська Попівка.

Дуже важливо створювати саме такі музеї, адже лише в них можна віднайти цікаві історичні факти про той чи інший населений пункт. Колекція закладу експонується в кількох кімнатах, є також невеличке фондосховище, де зберігаються місцеві старожитності, котрі поки немає можливості представити широкому загалу.

Речі, виставлені в музеї, добре ілюструють історію села з прадавніх часів до сьогодення.

Не можна не згадати і про заклад, розташований у районному центрі. Жашківський історичний музей існує вже понад 4 десятиліття.

Його колекція експонується в 6-и залах, де знайомлять відвідувачів з історією краю від найдавніших часів до сьогодення. У першому залі виставлені археологічні знахідки, що засвідчують період напередодні Національно-визвольної війни 1648–1656 років. Особливістю кімнати є стенд, присвячений маловідомій Дрижипільській битві 1655 року, що відбувалася поблизу села Охматів.

Другий зал розповідає про життя Жашківщини у ХІХ – першій половині ХХ століття. Тут достатньо інформації стосовно побуту тодішніх селян, їхніх звичаів та обрядів. У другому залі знаходиться українська світлиця, де проводять народознавчі екскурсії.

Експозиція закінчується експонатами часів становлення радянської влади. Про трагічні події 1930-х років розповідає третій зал, де можна ознайомитися зі списками померлих жителів району внаслідок колективізації, Голодомору та сталінських репресій.

Працівники музею наголошують на тому, що попри фактичний виклад матеріалу, вони збирали конкретні відомості про людей, які загинули тоді, їхні долі і трагічну загибель. Четвертий зал містить розповідь про Другу світову війну й участь у ній жителів Жашкова.

П’ятий зал – сучасний Жашків, де ви зможете побачити фотографії сучасного міста. Останній, шостий зал, присвячений сучасним досягненням району, його освіті й медицині. Тут також розміщена галерея образотворчого мистецтва з роботами місцевих художників.

Звенигородський район

Унікальний район, де має побувати кожен українець. Адже це Батьківщина геніального Тараса Шевченка.

Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» створений у 1992 році на базі об’єктів культурної спадщини та пам’яток природи, пов’язаних із дитинством, життям і творчістю поета і з метою збереження Шевченківських меморіальних місць.

Заповідник є науково-дослідною та культурно-освітньою установою, що вивчає та пропагує життя і творчу спадщину Тараса Шевченка, забезпечує охорону об’єктів культурної спадщини та пам’яток природи, що мають історичну, наукову й культурну цінність на території сіл Моринці, Шевченкове, Будище Звенигородського району, Вільшана Городищенського району Черкаської області.

Територія об’єднує літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка в с. Шевченкове, музей історії селища Вільшана, Моринський музейний комплекс, маєток поміщика П. В. Енгельгардта в с. Будище.

Основними завданнями Заповідника є здійснення заходів з охорони і збереження об’єктів культурної спадщини та пам’яток природи, пов’язаних із ними територій та рухомих предметів, творів монументального, образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, а також проведення науково-дослідної, науково-методичної, інформаційної та культурно-просвітницької роботи з метою популяризації культурної спадщини, духовного збагачення громадян та їх патріотичного виховання, реалізації ідей національного відродження й розвитку України, утвердження української мови.

В експозиції літературно-меморіального музею – стіл і лава – автентичні меблі родини Шевченків. Фондова колекція заповідника становить близько 10 тисяч одиниць.

Місце дійсно унікальне, адже все оформлено так, що коли перебуваєш на території, відчуття таке, що ти перемістився в часі й наразі зустрінеш Тараса Григоровича.

У селі Шампанія розташований військово-патріотичний центр-музей, заснований братами-ентузіастами Олегом та Русланом Бойко у 2011 році. У закладі можна побачити рідкісні експонати бойової військової техніки: БТР, вантажівки, всюдиходи, мотоцикли, ракетовози та багато іншого.

Крім того, у музеї наочно представлено різну бойову зброю: автомати, гвинтівки, кулемети, а також військову форму різних часів. Якщо туристи зацікавилися експонатами, то вони можуть їх потримати в руках і навіть постріляти з історичної зброї, що акредитується.

Стрільба проводиться виключно холостими патронами. А в селі Будище знаходиться ланшафтний парк, на території якого розташована садиба, що належала баронові Енгельгардту, у якого служив козачком хлопчик на ім`я Тарас Шевченко.

Золотоніський район

У невеликому селі Бакаївка розташований один із п’яти найстаріших православних монастирів України. За легендою щодо заснування святині, у XVI столітті одному константинопольському ченцю явилась уві сні Діва Марія й указала місце (Красна гора), де варто заснувати монастир.

Невідомо, яким чином, але монах приїхав сюди й викопав тут печеру. Про відлюдника почув власник земель – багатий козак. Він виділив кошти на заснування монастиря. Новина про появу святині облетіла весь край. Чисельність монахів почала стрімко зростати. Перший храм звели з очерету і присвятили Георгію Змієборцю.

Монастир тривалий час фінансувався козаками. Відповідно він був шпиталем для поранених та притулком для старих і немічних. Але, крім того, монастир слугував осередком поширення козацького духу та козацької військової науки. У XVIІ–XVIІІ століттях святині були своєрідними козацькими інститутами.

Межигірський, Трахтемирівський, Мотронинський, Лебединський, Жаботинський та інші монастирі існували за рахунок козаків, розповсюджуючи козацтво. Такою святинею був і Красногірський.

У 30-ті роки XVIІІ століття ігуменом монастиря був відомий християнський праведник Софроній Іркутський (уродженець Березані – містечка, що нині в Баришівському районі Київської області). Звідси його призначили намісником Олександро-Невської лаври, звідки в 1754 році відправили єпископом до далекого Іркутська.

Софроній повіз із собою велику кількість помічників-послідовників з України. В Іркутську він проповідував православну релігію місцевим народам, тут помер (1771) і похований.

1903 року його мощі знайшли нетлінними й чудотворними. 1918-го Софронія було канонізували. Перебуваючи в Іркутську 1767 року, він ініціював будівництво Спасо-Преображенського собору в Красногірському монастирі та виділив кошти на цю справу.

Храм зводили за проєктом видатного українського архітектора Івана Григоровича-Барського. У 1771 році будівництво закінчили, але Софроній так і не побачив цієї перлини українського бароко. У 1786-му царський уряд ліквідував чоловічий монастир на Красній горі. А за чотири роки сюди перевели дівочий монастир. Відтоді обитель існувала як жіноча.

З приходом більшовиків для монастиря настали важкі часи. П'ять років якось він ще існував, але в 1922-му його пограбували й закрили. У будівлях розмістили санаторій для інвалідів, монастирські землі націоналізували. 1941 року монастир знову відкрили.

Відтоді він більше не закривався, але існував у страшних злиднях. Щоб якось заробити на життя, монахині наймалися на земельні роботи до селян з Антипівки і Бакаївки. Церква Святої Покрови, збудована в 1859 році, та Спасо-Преображенський собор стояли напівзруйнованими. А поряд із монастирем працювала школа-інтернат для розумово-відсталих дітей.

Відродження святині розпочалося в 90-ті роки минулого століття, а у 2003 році їй повернули землі. Тепер монастир є місцем паломництва й туристичним об'єктом. Хоча фотозйомка, не говорячи вже про відео, тут, як і в усіх жіночих монастирях Московського Патріархату, суворо заборонена.

Кам'янський район (Черкаська область)

У Кам’янському районі збереглися цікаві пам’ятки, що потрібно відвідати обов’язково. А розпочати подорож варто з Тясминського каньйону, адже це справжнє диво природи, що знаходиться на річці Тясмин і має статус пам’ятки місцевого значення.

Відомо, що утворений він у протерозойських гранітах віком біля 2-х мільярдів років. Тут надзвичайно красиво. Крім того, унікальність каньйону полягає в тому, що на його території ростуть абсолютно нетипові види рослин.

Цікавими є ділянки степу з гранітними виходами, котрі ще називають «лобами». Вони майже повністю вкриті розетками молодила руського й типчаком. Ці рослини рідко можна побачити в такій кількості.

Тясминський каньйон є унікальним об`єктом для проведення наукових досліджень. Тут можна знайти багато джерел із питною водою. Щорічно каньйон відвідують сотні туристів як із різних кутків України, так і з інших держав.

У районному центрі можна відвідати ще одну унікальну пам’ятку – Зелений будинок, або Музей Пушкіна і Чайковського. Це, мабуть, найстаріша будівля в містечку. Відомо, що Зелений будиночок спорудила з початком ХІХ століття родина Давидових – тодішні власники села.

Музей Олександра Пушкіна в цьому приміщенні відкрито 1937 року до сторіччя від дня народження поета. 1940 року, з нагоди 100-річчя геніального композитора Чайковського, заклад поповнився відділом, присвяченим його життю і творчості, й отримав назву «Музей Пушкіна і Чайковського».

У закладі можна побачити дійсно унікальні експонати, є тут й особисті речі митців, а також предмети, пов’язані з життям і діяльністю талановитих людей.

На лівому березі Тясмину розташована ще одна архітектурна пам’ятка Кам’янки – водяний млинок. За своєю архітектурою він більше нагадує каплицю-ротонду. Кажуть, що у приміщенні млина також збиралися декабристи. Майже всі вони були масонами і, можливо, у млинку та у гроті відбувалися засідання масонської ложі.

У селі Косарі знаходиться садиба поміщика В. Ростішевского – один із небагатьох уцілілих маєтків дворян після революції.

Відомо, що зведено його в 1873 році молодим поміщиком для його нареченої. Грошові витрати на спорудження садиби становили тоді 90 тисяч рублів. Оскільки дівчина була родом із Німеччини, будівництвом і прикрасою споруди займалися німецькі майстри.

Проте молода дружина Ростішевского, яка не звикла до нудного сільського життя, незабаром затужила по місту. За рік маєток довелося продати міському земству. У 1912 році в будівлі розмістили лікарню, а з 2001 року маєток став домом для одиноких людей похилого віку.

Палац на два поверхи має гарні дзеркальні вікна, а його стіни декоровані зубчастим орнаментом. У будівлі повсюди гранітні сходи, є кілька пологих терас. Навколо споруди росте шикарний зелений сад. Квіти й екзотичні рослини сюди завезли з Київського ботанічного саду.

Канівський район

Історична земля Канівщини має, чим здивувати. За кілька кілометрів від старовинного міста знаходиться чи не найбільша духовна святиня українців. Тут, на колишній Чернечій горі, похований Тарас Шевченко.

Місце для могили обрали зовсім недаремно: воно ідеально точно повторює опис, залишений поетом у своєму «Заповіті».

Подорож краєм варто розпочати з історичного музею. Адже його фонди зберігають близько 7 тисяч експонатів. Здебільшого тут зібрані матеріали розкопок, що проводилися на території Канівщини в різні роки.

У музеї зберігається величезна колекція керамічних виробів, починаючи з нового кам’яного віку (VI – IV тисяч років до н. е.) і закінчуючи гончарним посудом XX століття, серед яких:

- унікальна колекція клейм на денцях гончарного посуду періоду Давньоруської держави та колекція столового й кухонного посуду трипільської культури (IV–III тисяч років до н. е.);
- крем’яні та кістяні знаряддя праці періоду палеоліту, трипільської культури, бронзового віку;
- залізні та бронзові вироби скіфського часу та Давньоруської держави, бронзові, мідні, срібні та скляні прикраси різних епох тощо.

На особливу увагу заслуговують срібні та бронзова фібули-застібки зарубинецької культури (ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е.).

Також тут можна побачити документи Канівської міської управи, квитанції, посвідчення, свідоцтва, грамоти, атестати, фото і предмети побуту мешканців Канева та району XIX – середини XX століть. Унікальною є картина «Вигляд з гори Московки на Дніпрову гору. 1915 рік» Г. П. Варави (псевдонім – В. Стеблик), уродженця Канева, письменника, художника, громадсько-політичного діяча.

У районі є ще один цікавий заклад – Канівський музей народного декоративного мистецтва, де представлені експонати з трьох центральних областей України: Черкаської, Київської та Полтавської. Фонди нараховують близько 5 тисяч експонатів, найцінніші з яких

– одяг, килими, рушники, тканини, народний розпис, художнє скло. Вироби сучасних майстрів склодувів, різбьярів по дереву, художників, котрих також чимало в зібранні музею, дають можливість побачити, як розвивалося прикладне мистецтво за індустріальної епохи.

Не менш цікавим є Шевченківський національний заповідник у Каневі, створений у серпні 1925 року. Це – перший в Україні історико-культурний заповідник, що набув статусу національного. Розташований за 4 км на південь від центру Канева. Загальна площа охоронних зон – 2500 га. У складі заповідника – 8 пам’яток культурної спадщини.

Музейна колекція нараховує понад 20 тисяч унікальних пам’яток, окрасою яких є меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото - і кіноматеріали, аудіо - та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів.

При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані з тематичної книгозбірки у 23 тис. примірників.

На базі Заповідника організовуються і проводяться загальнонаціональні та регіональні наукові конференції за участю відомих діячів науки і культури, міжнародні фестивалі, конкурси. На території також знаходиться музей «Тарасова світлиця».

Уперше така хата на народні кошти була зведена на Тарасовій горі в 1884 році одночасно з завершенням упорядкування Шевченкової могили, коли 1 серпня на ній був установлений чавунний пам`ятник-хрест, виготовлений на заводі Термена в м. Києві.

З часу відновлення першого народного музею Кобзаря тут побували тисячі поетових шанувальників.

У Каневі знаходиться старовинний собор, зведений київським князем Всеволодом у 1144 році. Він спочатку був Георгієвським, але пізніше його переосвятили на собор Успіння Богоматері. У 1239 році монголо-татари зруйнували Канів.

Святиня вціліла, хоча тривалий час стояла напівзруйнованою. Відбудували собор у ХVІ столітті. Тоді ж його укріпили для виконання фортифікаційних функцій у боротьбі з татарами. І святиня справно їх виконувала. Особливо пам’ятною стала оборона собору від турецько-татарської армії в 1678 році.

Нею керував архімандрит Макарій Токаревський. Тривала вона кілька днів. Урешті-решт татари обклали собор дровами й соломою та підпалили. Оборонці змушені були здатися. Їх піддали жорстоким тортурам, а особливо жахливу страту придумали Макарію: спочатку йому відрубали ноги, а потім відкрутили голову.

Згідно з легендою, у руїнах собору залишилися гори мертвих тіл, що почали розкладатися. Але тіло Макарія було нетлінним. Його спочатку поховали в Каневі, а 1688 року перенесли до Переяслава.

Мощі Макарія визнали чудотворними: вони нібито зцілювали хворих та немічних. Урешті-решт його було канонізовано як чудотворця й мученика. Нині поряд із собором стоїть пам’ятник Святому Макарію.

Частково на території Черкащини розташоване Канівське водосховище, що є одним із п’яти, котрі знаходяться на Дніпрі. Утворилося воно по завершенню будівництва Канівської ГЕС. Водосховище є резервуаром, що забезпечує функціонування електростанції. Його заповнили водою в 1974 ¬– 1976 роках.

Підпір від Канівської гідроелектростанції поширюється аж до створу Київської ГЕС. У ході будівництва Канівського водосховища було знищено близько двадцяти сіл, розташованих у зоні планового затоплення. Місцевих жителів переселили на інші території.

Катеринопільський район

В одному з найменших районів Черкаської області туристи зможуть розважитися. До своїх стін запрошує любителів історії та музейної справи місцевий краєзнавчий музей. Експозиція починається з представлення предметів археологічних розкопок: залишків мамонта, доісторичних знарядь праці.

Окремий стенд присвячений знахідкам трипільської культури. Наступна кімната представляє історію давньоруської держави та її відбиток на Катеринопільщині. Є також стенди, що висвітлюють козацьку добу, історію Катеринополя, історію України періоду визвольної боротьби 1648–1656 років, часів ХVІІІ–ХІХ століть, скасування кріпосного права, становлення комуністичного режиму та його злочини.

Ви також зможете побачити експонати, пов’язані з подіями Другої світової війни, стенди, присвячені народним традиціям і побуту Катеринопільщини.

Особливою сакральною пам’яткою Катеринопільського району є дерев'яна церква Св. Іоанна Богослова, розташована в селі Суха Калигірка. Зведена з дубових брусів за типовим синодальним проєктом, поширеним тоді на території Київської єпархії наприкінці XIX століття, на місці старого храму, заснованого в 1734 році. Реставрація святині завершилася в 1995 році.

Головною окрасою села Залізнячка є церква святого Дмитра, унікальність якої полягає в тому, що збудована вона з дерева. Дата зведення – далекий 1773 рік. Матеріалом для будівництва обрано дубовий брус.

Одноглавий храм в архітектурному плані має хрестоподібну форму. Фасади будівлі увінчані трикутними фронтонами. Свято-Дмитрівська церква вважається найкрасивішою дерев’яною спорудою центральної частини України.

Є унікальним зразком народного зодчества. На жаль, під час реконструкції будівлю значно змінили: частину дерев’яного каркасу розібрали, а стіни оштукатурили цементом.

Корсунь-Шевченківський район

Ко́рсунь-Шевче́нківський держа́вний істо́рико-культу́рний запові́дник – науково-дослідний та культурно-освітній заклад у місті Корсуні-Шевченківському Черкаської області, що являє собою об'єднання різнопрофільних музеїв, а також має на балансі низку історико-культурних пам'яток як національного, так і місцевого значення, метою діяльності яких є вивчення та популяризація об'єктів історичної спадщини та природних пам'яток Корсунщини, забезпечення їх охорони та раціонального використання. Це – значний культурно-просвітній осередок, а також туристичний об'єкт Черкаської області.

До складу заповідника входять території історико-культурного та природно-заповідного фонду міста Корсуня-Шевченківського, смт. Стеблева, сіл Квіток та Виграєв (загальна площа понад 100 га).

Корсунь Музеї, що входять до складу Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, щороку відвідують понад 50 тисяч осіб.

Серед пам'яток Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника є об'єкти, занесені в Державний реєстр національного культурного надбання: пам'ятки архітектури XVIII–XIX століть (будівлі колишньої садиби князів Лопухіних-Демидових); пам'ятка садово-паркового мистецтва XVIII–XIX ст.ст. (ландшафтний парк); історична пам'ятка (могила І. М. Сошенка).

Структурні підрозділи заповідника:

- Музей історії Корсунь-Шевченківської битви;
- історичний музей;
- художня галерея;
- Меморіальний музей К. Г. Стеценка в селі Квітках.

Відділи:

- охорони природи;
- фондовий;
- науково-методичний освітньої роботи;
- охорони й пожежної безпеки.

Філіал:

- Літературно-меморіальний музей І. С. Нечуя-Левицького у смт Стеблеві.

На державному обліку у фондах Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника станом на 1 січня 2002 року перебуває понад 50 000 одиниць збереження, серед яких значна кількість, що стосується періоду Другої світової війни та краєзнавчої тематики.

Зокрема, цікавими й цінними є колекції предметів письменника-шевченкознавця П. В. Жури, видатного українського хореографа В. К. Авраменка, творів образотворчого мистецтва відомого художника М. А. Прокопенка тощо.

Шевченківський державний історико-культурний заповідник створений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 року № 79 «Про державний історико-культурний заповідник у м. Корсуні-Шевченківському Черкаської області» і є правонаступником Музею історії Корсунь-Шевченківської битви.

Основні види діяльності заповідника:

- пам'яткохоронна;
- комплектування, облік та збереження музейних фондів;
- науково-дослідна робота;
- експозиційна;
- науково-освітня;
- видавнича діяльність.

Книжковий фонд наукової бібліотеки становить близько 16 тисяч одиниць.

Лисянський район

У Лиснянському районі є багато цікавих місць, що варті уваги пересічного туриста, адже подорожуючи Черкаською областю, просто необхідно відвідати й цей регіон. Обов’язково рекомендуємо побувати в селі Бужанка.

За народними переказами, його заснували переселенці з Південного Бугу, втікачі від подільських панів. Цим можна пояснити назву. У ХІХ столітті Бужанка належала Софії Потоцькій. Щоправда, не знаменитій власниці уманської «Софіївки», а дочці графа Ксаверія Браницького, яка вийшла заміж за представника роду Потоцьких – графа Артура.

У 50-х роках ХІХ століття Потоцька збудувала в Бужанці велику церкву Святої Софії (от дивно!) та цукровий завод. Святиня донині не збереглася, а підприємство наразі працює.

На особливу увагу в Бужанці заслуговують руїни великого заводського складу, що більше нагадують залишки замку або в’язниці. Збудували його одночасно з цукровим заводом у 1851 році. Наразі напівзруйнована будівля не вважається пам’яткою архітектури, тому врятувати її може лише заможний меценат. Буде прикро, якщо ця споруда остаточно зруйнується. А все до цього йде. Хоча, можливо, міцні складські мури зможуть ще простояти не один десяток років.

Наступним цікавим пунктом для відвідування є село Верещаки, адже тут зберігся унікальний зразок дерев’яної архітектури Наддніпрянщини – Покровська церква. Звели храм ще в 1775 році, але наприкінці ХІХ століття він зазнав певних перебудов. А в 1961 році святиню перетворили на склад.

Уже 1992-го церкву відбудували й поновили в ній богослужіння. Покровський храм у Верещаках має типові риси козацької культової архітектури. Одна баня та прибудована дзвіниця – штампований стандарт. Але верхня частина дзвіниці, що ніби випадає з загального ансамблю, додає церкві особливого колориту.

У районному центрі з початком ХІХ століття поляки збудували в Лисянці кам’яний католицький монастир ордену францисканців, куди входили великий костьол, келії, лікарня та богодільня. Усе це зруйнували за радянських часів.

Подібна доля спіткала і православну Михайлівську церкву, зведену у другій половині ХІХ століття. Великий мурований храм закрили в 1961-му, а наприкінці 70-х років минулого століття він повністю зруйнувався.

Нині до пам’яток Лисянки можна віднести тільки залишки старовинної панської території – парку. Також заслуговує на увагу велика п’ятибанна Михайлівська церква, зведена замість зруйнованої у 2000-му році. Поряд із храмом стоїть будинок священника, прикрашений величезним розписом.

Неподалік від районного центру розташоване село Журинці, де знаходиться великий мурований храм Різдва Богородиці. Класицистична споруда дивує своїми розмірами й величністю. Відразу спадає на думку, що в 1832 році (саме тоді зведено храм) селяни аж ніяк не могли дозволити собі будівництво й утримання чогось подібного.

Не обійшлося тут без заможного поміщика ... Дійсно, трьохпрестольну церкву в Журжинцях звів надвірний радник Василь Протопопов. У 1830-х роках він мав тут значні земельні наділи. Йому належали села Гута, Буда та Щербачинці. А в Журжинцях стояла садиба поміщика з палацом і парком. Тоді село було достатньо великим. Тут мешкало 1800 осіб (нині – удвічі менше).

Для такої кількості парафіян потрібен був дійсно великий храм, але під час будівництва навряд чи керувався Протопопов потребою селян у задоволенні культових потреб. Найімовірніше, що поміщик хотів просто похизуватися будівлею перед магнатами з сусідніх земель, а, можливо, він був просто великим естетом.

Нині від садиби Протопопова в Журжинцях практично нічого не залишилося. Усе зруйнували за радянських часів. А ось до церкви доля була більш милосердною: із неї зробили склад, тому вона й вистояла. З початком 90-х років минулого століття храм передали парафіянам. Наразі триває реставрація.

У селі Яблунівка на високому пагорбі одиноко стоїть масивний кам’яний храм, увінчаний двома вежами-дзвіницями. Нечисленні туристи нерідко сприймають його за костьол, але це православна церква. У 1838 році її збудувала Софія Потоцька на честь мучениці цариці Олександри (на кошти матері, Олександри Браницької).

Будівля церкви дуже цікава й незвична для Наддніпрянщини. Вона майже невідома не лише туристам, а й краєзнавцям. З початком ХХ століття поряд із храмом стояла церковно-парафіяльна школа.

Ця будівля не збереглася. Церкву за радянських часів також хотіли зруйнувати, але в силу практичних міркувань перетворили на склад. Цим і зберегли. У 90-і роки її відреставрували. Нині це дієвий храм і туристичний об’єкт, гідний уваги.

Маньківський район

Давно відомо, що в Україні існує безліч сіл із неймовірною історією та культурною спадщиною. Одна з таких перлин – село Буки, що в Маньківському районі. Хоч селище Буки, розташоване в Маньківському районі Черкаської області, досить старе (перші згадки стосуються 1515 року), але спогадів від давніх історичних часів у ньому залишилося небагато.

Чи не найстарішою архітектурною пам’яткою населеного пункту є напівзруйнований кам’яний млин. Також у поселенні є руїни однієї з перших малих ГЕС в Україні (та й у СРСР). Але, безперечно, не антропогенні пам’ятки мають найбільшу туристичну цінність у Буках. Головна туристична атракція – це Буцький каньйон на річці Гірський Тікич.

Насправді скелясті утворення – не рідкість для берегів річок, що торують шлях в Українському кристалічному щиті (УКЩ). Фантастичні скелі на Случі, скеледроми на Тетереві в Денишах та Житомирі, казкові гранітні долини Росі в Богуславі, Стеблеві та Корсуні, Мигейські суперпороги на Південному Бузі... Вистачає цього добра. Але чітко виражених справжніх каньйонів, таких, як в Буках, в Україні одиниці.

Завдовжки сягає 1 тисячі кілометрів при максимальній ширині у 250 км. Але не будемо заглиблюватися в геологію: УКЩ – це кристалічний фундамент (фактично камінь), що є піднятою частиною Східно-Європейської платформи і має на собі незначну товщу осадових відкладів.

Нерідко він лежить над базисом ерозії, і тоді скелями та порогами випірнає над осадовими відкладами (над землею). Найбільше таких ділянок – у долинах річок, зокрема у прируслових частинах.

Великий населений пункт Іваньки – зовсім поруч із відомими всіма Буками. У середині XIX ст. село купив у графині Кисильової князь С. Любомирский, який у 1848 р. відкрив цукровий завод і домігся того, щоб селу надали статусу містечка.

У 1899-му завод реконструювали. Залишки його збереглися. Також запустили винокурний і спиртоочисний підприємства, що є основними й наразі.

З 1782 р. в Іваньках була дерев'яна Успенська церква. У 1910-му на її місці розпочали будівництво мурованого храму Успіння. Кошти на спорудження збирали всім селом, а будівельні роботи велися толокою. Церкву освятили в 1914 р. Іконостас виготовили майстри Києво-Печерської Лаври, а власне храм набув форми великого хреста.

У 1936 р. будівлю передали колгоспу під склад, але купол і дзвіницю не знесли. У 1941-му німці спалили церкву. У 1962 р. споруду перетворили в Будинок культури. Наприкінці 2000-х рр. церкву повернули релігійній общині села, а у 2010 р. розпочали реконструкцію: звели купол, знесли частину стін.

У 1782 році на березі річки звели водяний млин, що зберігся й до сьогодні. У 2013-му його відбудував художник А. Бартосик, стилізувавши під промислову архітектуру XIX ст., і відкрив художню галерею з корчмою і магазином.

Село Добра пов’язують з Іваном Гонтою. Згідно з легендою, назву населеному пункту дали гайдамаки Івана Гонти. Напившись смачної води у, мабуть, безіменному тоді ще поселенні, вояки вигукнули: «Добра!».

Однак це тільки легенда. Офіційно ж село назване завдяки великому лісу Добра Діброва, що донині, на жаль, не зберігся. Перша письмова згадка про Добру датується 1755 роком, але історики припускають, що заснували село наприкінці XVI століття.

У першій половині XVIІІ століття тут місцеві пани збудували невеликий палац-замок, під яким прокопали два підземні ходи завдовжки по 500 метрів. Також спорудили великі підвальні приміщення, що слугували арсеналом та пороховим складом. Будівлю оточував насип із трьохметровим муром.

З часом палац утратив своє фортифікаційне значення. Мури розібрали, споруду перебудували – і вона перетворилася у звичайнісінький поміщицький одноповерховий будинок, зведений у стилі пізнього класицизму.

У ХІХ столітті Добра належала Флоріану Осиповичу Ружицькому. Саме цей пан польського походження перебудував палац і розбив навколо парк.

Під час революції 1905 року в добрянському маєтку розквартирували ескадрон північно-кавказьких козаків лезгинської національності, а за шістнадцять років палац привласнили мешканці Доброї. Зробили опис панського майна і все «по-братському» розділили.

Монастирищенський район

Монастирищенський район – один із тих, що можуть здивувати, адже тут розташована велика кількість пам’яток.

Насамперед хотілося б розповісти про Леськове, адже в населеному пункті збереглася споруда, що можна вважати перлиною садибної архітектури не лише Черкащини, а й усієї України. Це – палац Даховських, які стали власниками Леськового (чи то Леськової) з початком ХІХ століття.

Це були дуже небідні вихідці з Польщі, які могли собі дозволити володіти маєтками в багатьох селах України, розводити англійських жеребців і будувати такі палаци, що стоїть наразі і котрий ховають від людських очей у Леськовому.

Місцеві жителі розповідають, що Казимир Даховський хотів зробити в себе щось на зразок уманської «Софіївки», нібито щоб утерти носа Потоцьким. Але таке малоймовірно, адже у 50-і роки ХІХ століття (саме тоді) ні Умань, ні «Софіївка» Потоцьким уже не належали. Отже, й носа не було, кому втирати.

Даховські були справжніми англоманами, тому недивно, що палац зводився у формах англійської готики (точніше, неоготики чи псевдоготики). Ім'я архітектора, що проєктував перший варіант леськівського палацу, історія не донесла.

Син Казимира, Тадеуш, був ще більшим англоманом, ніж батько. Він тривалий час жив у Європі, вивчаючи архітектуру та інженерно-будівельну справу. По поверненню в Україну Тадеуш упритул зайнявся перебудовою палацу та розбиттям англійського ландшафтного парку.

Кажуть, що сам Даховський розробив проєкт палацово-паркового ансамблю, а втіленням його в життя зайнявся виписаний із Польщі інженер Цехановський.

Даховські створили в Леськовому справжню казку. Цей маєток визнавали найгарнішою польською резиденцією в Центральній Україні.

Крім парку та палацу, Даховський утримував у маєтку зразковий конезавод з іподромом. Коні були ще одним захопленням Тадеуша. Він сам був гарним жокеєм, брав участь у європейських змаганнях й утримував цілу команду спортсменів-наїзників.

Даховський страшно не любив п'янство й по-різному боровся з проявами цього суспільного лиха у своїх селах. З початком ХХ століття він відкрив у Леськовому чайну «Товариство тверезих», де безкоштовно відпускали чай і цукерки для селян.

Переворот 1917 року застав Тадеуша Даховського на змаганнях у Відні. До України він повернувся в 1918 році з німецькими військами. Зібравши леськівських селян, Тадеуш умовляв їх не руйнувати садибу, обіцяв у майбутньому перетворити Леськове на містечко (ну й узагалі райдужне життя). Але не судилося.

Після захоплення краю більшовиками та відступу німецьких військ Даховський у свою резиденцію більше не повернувся. Але селяни виконали прохання свого колишнього пана: до палацу вони не торкнулися.

У 1925 році в садибі Даховських відкрили Будинок культури Київського цукротресту. За дев'ять років маєток перетворили на піонерський табір, а в повоєнні роки в ньому функціонував військовий санаторій.

У 70-і роки минулого століття маєток Даховських слугував величезним складом медикаментів. Імовірно, саме тоді будівлі й парк обнесли високими цегляними мурами.

Роки незалежності України не додали позитиву в життя Леськівського архітектурного дива: у палаці розташували військові склади. Наразі вхід на територію маєтку закритий.

Варто згадати й про село Петрівка, адже тут збереглася дерев’яна церква. Відомо, що звели її не пізніше першої половини ХІХ століття.

Освятили храм на честь Вознесіння Господнього. Виглядає він типово для того періоду. Переживши всі негаразди, церква непогано збереглася.

Хотілося б розповісти і про районний центр, адже тут також є цікаві споруди. Наприклад, будівля костьолу. Про те, що це саме костьол, знають небагато мешканців Монастирища. Для всіх це Палац культури.

Збудували святиню з початком ХІХ століття у стилі класицизму. Але за радянських часів її суттєво перебудували: знесли вежі-дзвіниці, звели бокові прибудови, усередині обладнали великий зал.

Але якщо уважно придивитися, культова споруда в Монастирищенському Палаці культури вгадується досить чітко. От лише схожа вона на безруку статую. Зважаючи на сучасні розміри будівлі, можна припустити, що з вежами вона виглядала дуже ефектно.

З 1745 року в селі Халаїдове стояла дерев'яна церква Різдва Богородиці. З початком ХХ століття цей храм розібрали. На його місці в 1913 році поставили велику муровану церкву з п'ятьма банями та прибудованою дзвіницею.

Ця споруда й сьогодні є окрасою Халаїдового. Вона хоч і зведена в поширеному з початком ХХ століття «єпархіальному стилі», але все одно є досить цікавою. Особливого, якогось південного, колориту їй додають витягнуті бані.

Смілянський район

Смілянський район також має цікаві пам’ятки, що потрібно відвідати. Спершу пропонуємо вирушити до села з цікавою назвою Сунки. У ХІХ столітті воно належало родині Раєвських, а з початком ХХ – перейшло у власність княгині Яшвіль (Філіпсон).

У селі до 90-х років минулого століття стояли будівлі садиби Яшвіль. Але наразі їх уже немає. Від садиби збереглися тільки залишки парку.

На пагорбі в Сунках стоїть дерев'яна Троїцька церква, зведена в 1860 році. За радянських часів із храму скинули бані й перетворили будівлю на комору. Відновилося богослужіння вже після здобуття Україною незалежності.

Наступним у маршруті є місто Сміла – третє за кількістю населення в області. Головна пам’ятка в ньому – римо-католицький Успенський костьол, зведений на кошти місцевого поміщика Савицького в 1818–1827 роках.

Ця чотирикутна велика кам’яна споруда з двома баштами в ХІХ столітті була найбільшою окрасою Сміли. Більшовики закрили костьол і переобладнали його в Будинок культури. В останні десятиліття минулого сторіччя в приміщеннях святині розміщувалася районна бібліотека.

Римо-католицькій громаді костьол повернули у 2000 році, а за два роки у храмі сталася велика пожежа. Ремонт розпочали лише у 2006-му. Він триває і наразі. Поряд із храмом зберігся зведений у 1880 році будинок ксьондза. Але побачити його можна лише крізь щілину у високому паркані, котрим оточено і будинок священника, і костьол.

Головним православним храмом Сміли є Покровський собор, збудований замість давнішої дерев’яної церкви. За основу взяли проєкт Благовіщенського собору Санкт-Петербургу (стояв біля Ніколаєвского мосту), що передбачав візантійський архітектурний стиль із численними колонами, котрі прикривали кути будівлі.

Зведення Благовіщенського собору завершили в 1849 році, а його смілянську зменшену копію через десять років лише заклали. У процесі будівництва храму в Санкт-Петербурзі проєкт дещо змінили: купол собору набув шатроподібної форми, також святиню прикрасили ще чотири шатроподібні бані-дзвіниці.

А ось у Смілі проєкт не змінювали: собор постав таким, як і задумувався, тобто з однією великою банею у візантійсько-руському стилі. «Старший брат» – собор у колишній імперській столиці – загинув у 1929 році, а ось «молодший» стоїть і нині, відчуває себе дуже непогано і, сподіваємось, простоїть ще сотні років.

За 30 кілометрів від Сміли розташоване село Мельниківка. Звернути увагу на цей населений пункт варто вже тому, що тут знаходиться дуже цікава сакральна споруда – дерев’яна церква, зведена в першій половині ХІХ століття й освячена на честь Покрови Богородиці.

Але стиль будівництва був невизначеним: звичайну українську храмову архітектуру доповнили класицистичними кам’яними колонами. Ймовірно, це зробили через заборону використання українських рис у культовій архітектурі. Але навіть незважаючи на невизначеність стилю, захована у старий парк церква виглядає чудово.

Тальнівський район

Район із надзвичайно цікавими пам’ятками. Узяти хоча б село Легедзине, біля якого існувало велике трипільське поселення загальною площею понад 450 гектарів.

У 2002 році тут створили історико-культурний заповідник «Трипільська культура», до якого, крім Легедзина, увійшло 11 поселень трипільської культури. У селі відтворено трипільські житла в натуральну величину.

На околиці Тального розташований прекрасний мисливський замок Шувалових. Тут є все: і французький ренесанс, і фахверк, і башти, що нагадують замкові. Поруч – парк і неоготичний костел. У самому місті – декілька чудових прикладів дореволюційної забудови та гарний, хоча й новий, український храм.

Наприкінці XVI століття навколишні землі були володіннями Якима Черкаса. З початком XVI століття їх захопив галицький каштелян Юрій Струс. Перша письмова згадка про Тальне – лише 1646 рік.

Козаки з цього міста брали активну участь у Визвольній війні під керівництвом Б. Хмельницького, а гайдамаки на чолі з М. Залізняком саме звідси пішли на Умань. З 1725 року Тальне й навколишні села належали магнату Ф. Потоцькому.

Ще за Потоцьких у місті збудували графський двоповерховий дерев'яний палац у стилі швейцарських шале. У 1895 році, уже за Шувалових, він згорів.

З 1823 року Тальне переходить у власність Ольги Станіславівни Потоцької, яка через рік вийшла заміж за генерал-майора графа Лева Олександровича Наришкіна. За дорученням дружини він став фактичним господарем міста.

У 1826 році, за остаточним розподілом батьківської спадщини, графиня Ольга Наришкіна (уроджена Потоцька) отримала Тальнівський ключ. У 1854 році черговим й останнім власником Тального став дипломат і військовий граф Микола Шувалов, який у 1893 році за проєктом датського архітектора А. Клеменсена розпочав будівництво мисливського замку у стилі французького ренесансу, що завершилося в 1903 році.

Після жовтневого перевороту споруду в Шувалових, звичайно, відібрали. За радянських часів тут містився технікум, а згодом – музей хліборобства. За часів незалежності будівля занепала. Були спроби щодо її реставрації, але невдалі: датську черепицю замінили та металеву.

Найстаріша будівля Тального – костел Святої Анни, зведений у 1702 році. Стиль побудови – неоготичний. Храм багато оздоблений.

Уманський район

Напевно, не знайдеться в Україні людини, яка б не чула про найсхідніше місто Поділля Умань. За ним – Дике поле. Колись саме тут закінчувалася європейська цивілізація.

Умань відома українцям передусім Софіївкою – розкішним парковим комплексом, закладеним Станіславом Щенсним Потоцьким для своєї коханої дружини Софії Глявоне.

Проте, окрім Софіївки, у місті є безліч пам'яток. Це місто може сміливо конкурувати з обласними центрами. Наприкінці ж розповіді зануримося в атмосферу хасидського кварталу. Перебування там дозволить відчути себе в Ізраїлі не виїжджаючи з України.

Почнемо з яскравою пам'ятки, що знаходиться на околиці міста неподалік від «Софіївки». Це – училище землеробства і садівництва – один із найстаріших вищих навчальних закладів України, заснований у 1844 році в Одесі. Завданням закладу було готувати висококваліфікованих садівників і досвідчених науковців у галузі садівництва.

Тоді це був єдиний у країні виш такого напрямку. У зв'язку з малосприятливими умовами для розвитку садівництва в районі Одеси Головне училище в 1859 році переведене в м. Умань, де тоді були передумови для підготовки спеціалістів садового профілю.

За свою багаторічну історію інститут неодноразово змінював свою назву, і наразі це – Уманський національний університет садівництва.

На центральній вулиці міста розташована велика кількість споруд – архітектурних пам’яток. Чого лише варта ратуша, зведена з початком ХХ століття.

Наступна давня пам’ятка – Василіанський монастир, зведений у 1784 році Станіславом Щенсним Потоцьким. На території святині була греко-католицька школа. З початком ХІХ (1832 р.) будівлю зруйнували й передали у володіння місцевим властям.

З 1858-го тут перебували артилерійські казарми. З 1998 року військові часи в історії будівлі закінчилися й наразі в ній знаходиться педагогічне училище.

У середині вул. Радянської знаходиться Миколаївський собор, зведений упродовж 1809–1812 рр. за проєктом архітектора Томаша Етлінгера на місці, де колись стояв католицький костьол.

Подорожуючи Уманню, сміливо можна сказати, що тут надзвичайно атмосферно, кожна вуличка та будівля має свою неповторну історичну цінність.

Як би банально не виглядав цей маршрут, проте відвідати «Софіївку» ми просто зобов’язані. Тим паче, що називають парк «Українським Діснейлендом».

Національний дендрологічний парк «Софіївка» – одне з найвидатніших творінь світового садово-паркового мистецтва кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. Розкинувся на площі майже 180 га.

Територію заснував 1796 р. польський магнат Станіслав Потоцький на честь своєї дружини красуні-гречанки Софії та подарував його в день її янгола, у травні 1802 р. Ідея створення парку в романтичному стилі з використанням римської і грецької міфологій належала самій дружині.

Дивовижні пейзажі, екзотичні рослини, античні скульптури, водойми, каскади, фонтани, кам’яні гроти – усе це гармонійно поєднується і створює неповторну атмосферу казки. Цей шедевр вражає відвідувачів своєю красою вже понад 210 років.

Утілювали задум архітектурного проєкту народні майстри-умільці Уманщини: з 1796 по 1802 рр. копали ставки, підземну річку, споруджували водоспади й водограї, прокладали алеї, переносили велетенські гранітні брили, створювали з граніту та гіпсу художні прикраси для архітектурних споруд.

На території висаджували дерева місцевих порід й екзотичні рослини, завезені з різних країн світу. Прикрашали парк мармуровими статуями грецьких богів та богинь, філософів та поетів, виготовленими скульпторами Італії та Франції.

На території навіть зберігся дуб віком біля 400 років – німий свідок багатьох подій, що тут відбувалися. За народними переказами, саме під цим дубом збиралися на наради з козаками легендарні українські ватажки Максим Залізняк та Іван Гонта.

Головна композиційна вісь парку проходить по річищу Кам’янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів.

Територію прикрашають штучні скелі (Левкадська Тарпейська й ін.), гроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та ін.), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки, скульптури.

Завдяки компонуванню різних дерев’яних порід, поєднанню їх із водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних планів – Головна алея, Англійський парк, Єлисейські поля та інші.

Старовинні алеї парку пам’ятають багатьох своїх відомих гостей. Тут колись черпали своє натхнення Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Володимир Сосюра, Максим Рильський, Олександр Пушкін та ін.

Сьогодні, окрім екскурсій парком та музеєм, можна покататися на човні підземною річкою або на катамарані, проїхатися верхи або в кареті, у зимовий період – на лижах чи санчатах.

Цікаво, що туристичний сезон в Умані триває протягом усього року.

Ще одне село в районі, що потрібно відвідати, – це Собківці, де збереглася ще одна пам'ятка дерев'яної архітектури – церква Святої Параскеви, зведена в 1870 році.

Святиня не схожа на інші тогочасні культові споруди, адже має три входи з ґанками з одного боку. Церква майже прямокутна, хоча, ймовірно, колись була хрещатою. Коли виконали бічні добудови – невідомо. Ймовірно це сталося за радянських часів.

Стефан Косовський, колишній власник села Рижавка, у 1851–1854 роках збудував тут кам'яний православний храм – Покровську церкву. Ця споруда збереглася.

Щоправда, стоїть вона не в сучасному центрі села. Дорогу до неї варто запитати в місцевих жителів. Велика церква своїми кубічними формами більше нагадує католицький храм, ніж православний.

Можливо, для будівництва використали якийсь із польських проєктів, але католицькою святиня ніколи не була. Її звели на місці старої дерев'яної церкви, що розвалилася.

Тривалий час поряд із Покровським храмом стояла дерев'яна дзвіниця, залишена від старої святині. Наразі на її місці височіє мурована дзвіниця, рік побудови якої невідомий.

На західній околиці Рижавки, при річці Ятрань, збереглася двоповерхова будівля водяного млина, зведена в 1910 році. Незважаючи на побиті вікна, млин ще й досі працює (якщо вірити оголошенню, що на дверях).

Колеса не видно, та й шлюзів поряд із будівлею непомітно: енергію води замінив електродвигун. Такі господарські підприємства особливого промислового значення вже не мають: вони працюють на задоволення місцевих потреб.

Село Родниківка розташоване поряд з Уманню (трішки північніше). Головною пам’яткою села є церква Святої Параскеви – красивий, хоч і типовий для початку ХХ століття храм, зведений у «цегляному» стилі (один із різновидів модерну) на місці дерев’яного.

За радянських часів святиню частково зруйнували, але в 90-і роки минулого століття сільська громада її відновила. Нині це пам’ятка архітектури місцевого значення.

Христинівський район

У районі варте уваги село Сичівка, адже тут зберігся дерев'яний храм Іоанна Предтечі, збудований на місці старішої церкви в 1896 році.

Мала Севастьянівка має дуже цікаву історію. З'явилося це поселення у XVIІІ столітті й називалося Свинаркою. У 1832 році його приєднали до Уманського військового поселення, а за десять років мешканців переселили до Севастьянівки.

У 1858 році військові поселення були ліквідовані. Село знову відродилося, але з новою назвою. Спочатку це була Переселенка, а потім – Мала Севастьянівка.

У центрі населеного пункту знаходиться дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці, зведена наприкінці ХІХ століття за типовим тоді єпархіальним проєктом.

Святиня в Малій Севастьянівці є прикладом того, як не варто реставрувати пам'ятки дерев'яної архітектури (якщо таке дійсно можна назвати реставрацією). Справа в тому, що церкву обшили пластиком.

Черкаський район та Черкаси

Черкаський район має чим здивувати. Серед різноманітних пам’яток ми обрали найцікавіші, на наш погляд. Тож не будемо зволікати й розпочинаймо нашу віртуальну подорож.

Наприклад, із села Хацьки, де збереглася цікава пам'ятка архітектури – залізнична станція початку ХІХ століття. Архітектурний стиль будівлі – «цегляний». Фахівці нерідко зазначають, що це не окремий архітектурний стиль, а різновид модерну або еклектики.

Це раціоналізація еклектики для масового й утилітарного будівництва. Термін «цегляний стиль» застосовується для споруд саме такого призначення: звичайної житлової забудови, промислових будівель, навчальних та лікарняних закладів, а також залізничних станцій і депо.

Вважається, що «цегляний стиль» демонстрував необмежені можливості фігурної цегли для створення найскладніших декоративних форм. Це прекрасно засвідчує будинок залізничної станції в Хацьках. Якщо уважно придивитися, то цегла, з якої складено споруду, має дуже різноманітну форму.

Станцію збудували наприкінці ХІХ століття. Її назва, «Білозір’я», походить від назви села, розташованого за п’ять кілометрів. Колись звідси на станцію звозили дерево, що масово вирубувалося у величезному Ірдинському лісі.

У 1944–1945 роках станція відіграла значну роль у заготівлі лісу, що вивозився на фронт та на повоєнне будівництво у звільнені від фашистів регіони.

У Нечаївці збереглася церква Різдва Богородиці, зведена у другій половині XVIII століття. Ця дерев’яна «красуня-білявка» здалеку виглядає новозбудованою, але, познайомившись із нею ближче, переконуєшся в тому, що храм дійсно старий. Підтверджує його похилий вік і відповідна табличка.

Наступне село – Чорнявка, де збереглася цікава дерев’яна церква Петра і Павла, збудована в 1863 році. Унікальна вона своєю простотою й надійністю. Над святинею здіймаються три невеликих бані, збудовані, ймовірно, уже в 90-ті роки, замість зруйнованих більшовиками.

Будівля стоїть на кам’яному фундаменті, поверх чого покладено великі дубові колоди. А колони, на яких тримається навіс над ґанком, зроблені з відпрацьованої труби радянської поливної системи.

Досить цікавим як за історією, так і за виглядом є село Мошни, що здавна було містом. Ще в 1592 році воно отримало Магдебурзьке право, а за два століття увійшло до складу Росії, зробилося містечком та волосним центром.

Власницею Мошнів та навколишніх земель тоді стала Олександра Браницька. У 1819 році містечко, як весільний подарунок, перейшло дочці Браницьких – Єлизаветі, нареченій і майбутній дружині князя Михайла Воронцова, який у Мошнах розпочав бурхливу діяльність.

Містечко зробилося його головною резиденцією. Поряд, на пагорбах Мошногірського кряжу, постав величезний палац князя. Очевидці стверджували, що він був значно розкішним, ніж «дача» в Алупці. Палац оточував великий ліс протяжністю 27 кілометрів, що князь переробив на англійський пейзажний парк – найбільший англійський парк у Європі, де з'явились альтанки, оглядові майданчики, містки.

Навколо палацу виросли флігелі та господарські будівлі, а найвищу точку кряжу прикрасила башта заввишки 58 метрів, котру в народі величали Мошнівським стовпом, а князь назвав її баштою Святослава.

У нижній частині споруди розташовувалася зала для прийому гостей, а з вершини Воронцов милувався навколишніми краєвидами. За спогадами сучасників, у ясну погоду з башти в зорову трубу було видно навіть Велику Лаврську дзвіницю.

Мошнівський палац Воронцова розграбували та вщент зруйнували більшовики в 1920 році. У грабунку взяли участь волоцюги з усіх навколишніх сіл, а щоб замести сліди злочину й не віддавати награбоване, палацовий комплекс фактично зрівняли з землею.

Башта Святослава простояла до 1943 року. Її підірвали фашисти під час відступу, адже вона могла служити стратегічним спостережним пунктом. Величезний парк Воронцова не стали доглядати й він знову перетворився на ліс.

Лише великий десятиметровий обеліск, установлений княгинею Єлизаветою на місці падіння дочки Софії з коня, нагадує про минулу велич палацово-паркового комплексу.

У Мошнах стояли ще кілька дерев'яних святинь, але і їх наразі немає. Єдиною православною церквою, що збереглася, є Преображенська. Цю унікальну муровану споруду у стилі романтизму з елементами тюдоровської готики звів на замовлення Воронцова відомий архітектор Джорджо Торрічеллі в 1843 році.

Доповнюють будівлю стрункі колони-каплички з невеличкими банями, що додають храму східного колориту. Його реставрацію завершили у 2009 році. Наразі ця струнка білосніжна красуня, безперечно, входить до когорти найгарніших православних церков України. Її головна баня заввишки 40 метрів, прибудована дзвіниця – 44.

У 1857 році для мошнівських католиків спорудили великий костьол. За радянських часів будівлю зробили одним із цехів місцевого агропідприємства, а високу дзвіницю переобладнали у водонапірну вежу. У результаті надлишкова вода пошкодила дзвіницю й вона нині в аварійному стані. У приміщенні костьолу наразі млин.

Ще однією унікальною пам'яткою Мошнів є дерев'яний лікарський будинок, зведений київським архітектором Владиславом Городецьким. Вважається, що це єдиний збережений дерев'яний витвір «повелителя цементу і бетону».

На замовлення Катерини Балашової Городецький збудував у Мошнах три лікарняні корпуси. Але повністю зберігся лише один.

У 1901 році Балашова збудувала жіночу школу, де застосовували грецьку (еллінську) систему освіти. За радянських часів у будинку знаходилася звичайна середня школа, але наразі він сяє темними пустими віконницями й поступово руйнується.

Поряд зі школою стоїть будівля сільського клубу, зведена в 1918 році. Тоді ще не настав період радянського будівельного практицизму, тому клуб має досить цікаві архітектурні риси. Тепер у ньому знаходиться молитовний будинок.

А зараз – трохи про обласний центр, місто Черкаси, однією з головних архітектурних пам'яток якого є колишній будинок промисловця – грабаря-підрядника Щербини. Звели цей палац у 1892 році. Спочатку він стояв на території садиби, де знаходилися кілька флігелів, стайні, сад і фонтан.

З початком ХХ століття Щербина здав будинок в оренду земській управі. За радянських часів тут знаходився Палац піонерів. З 1970 року в будинку діє Палац одружень. Столиця може лише позаздрити такому РАГСу у провінції.

Дуже цікавою видається модернова будівля колишнього комерційного банку (Хрещатик, 251), зведена в 1914 році. Автором проєкту вважають геніального архітектора Владислава Городецького. Нині в цій будівлі – літературно-меморіальний музей поета Василя Симоненка.

Неможливо не звернути увагу на увінчану численними шпилями псевдоготичну споруду колишнього готелю «Слов'янський», зведену черкаським підприємцем Скориною у 90-х роках ХІХ століття. Наразі в цьому будинку – відділення «Укрсоцбанку».

На розі вулиць Хрещатик та Байди-Вишневецького стоїть будинок, де знаходиться Музей «Кобзаря». У 1852 році тут мешкали черкаські підприємці брати Цибульські. До них приїздив Тарас Шевченко й зупинявся в цьому будинку. Тоді він був напівдерев'яним, але в 1890 році його докорінно перебудували.

Крім комерційного банку, Городецький звів у Черкасах ще декілька будівель. Зокрема, це чоловіча (Замковий узвіз, 28, нині тут музичне училище) та жіноча гімназії (Смілянська, 33).

Ще архітектор проєктував павільйони ринку, від котрих нині залишилася тільки одна споруда – колишній «Рибний ряд» (Хрещатик, 190, у дворі).

За радянських часів над дніпровською заплавою насипали Пагорб Слави, увінчаний фігурою «Мати-Батьківщина». Поряд із цим меморіальним комплексом розташований обласний краєзнавчий музей.

У Черкасах у ХІХ столітті звели немало гарних кам'яних будинків, але за радянських часів у місті і зруйнували всі культові споруди та значну частину приватних і громадських будівель. Тож архітектурних пам'яток залишилося небагато. Більшість Черкас розташовано на вулиці Хрещатик та прилеглих вулицях.

Назва Хрещатик з'явилася в 1993 році. За радянських часів ця вулиця була Урицького, а до революції – Дубасівською.

Є в Черкасах й абсолютно нетипова пам‘ятка для цих країв – справжнісінький будійський храм, зведений 20 років по тому за прототипом храму в Лаосі. Нині він вважається однією з найбільших буддистських святинь Європи.

Храм відкритий для паломників та всіх охочих: тут для вас проведуть цікаву, пізнавальну екскурсію комплексами святині, навчать правильно читати мантри, працювати з холодною зброєю, осягнути філігранне мистецтво кунг-фу, силовий тайський бокс, а також проведуть вишукані чайні церемонії й допоможуть поринути у спокійний світ медитації.

Чигиринський район

Про Чигиринський район можна дізнатися багато цікаво. Насамперед хотілося б розповісти про Холодний яр, адже це – територія курганів Скіфської доби; місце, звідки розпалювався гайдамацький рух, очолений Максимом Залізняком; місце, де утворилася Холодноярська республіка, загони якої воювали проти більшовиків із гаслами «Воля України або смерть!»

Розпочнімо з холодноярських лісів. Атаманський парк – це урочище біля села Головківка в Чигиринському районі. Площа – 397 га! Атаманський парк – це лісовий масив, що має давню історію.

У другій половині XIX ст. за заслуги в битві з татарами під Чигирином цей ліс був подарований князю Ромодановському, який мав чин атамана. Звідси й назва. Фундуклей І. І., який пізніше придбав ці ліси, побудував тут вісім ставів, поклав шість кілометрів доріг із вогнетривкої цегли, насадив чужоземні дерева. У 1850–1855 роках власником Атаманського парку був Артем Терещенко.

Особливістю парку є цілюще джерело «Живун». Вода питна, екологічно чиста, ніколи не замерзає й містить до 30-и елементів таблиці Менделєєва. Її склад подібний «Нафтусі», але не містить вуглеводнів. Це – слабколужна, слабкомінералізована вода зі слідами родону.

Поруч є маленька капличка.

Однак за селищем Буддою Чигириського району є дерево, котрому більше, ніж 1000 років. Це – дуб Максима Залізняка – одне з природних чудес України.

Стовбур завширшки – 9 метрів, заввишки – 24. Дерево шість разів уражали громовиці. Під шатром дуба відпочивали Богдан Хмельницький, Максим Залізняк, Северин Наливайко, Тарас Шевченко та ін.

У Холодноярських лісах збереглися залишки кількох древніх городищ, оточених земляними валами, висота й ширина яких ще й наразі вражає, а також руїни підземних церков і печер.

Найбільше городище – Скіфське, або Мотронинське (VI століття до н. е.), у центрі котрого височіє пам'ятка архітектури – Троїцька церква Мотронинського монастиря, заснованого ще до монгольського нашестя.

Тоді тут стояла фортеця Мирослава – воєводи Ярослава Мудрого. Повертаючись 1036 року після розгрому печенігів, він вирішив перевірити охорону твердині й виставив свої човни в бойовому порядку.

Вирішивши, що вони ворожі, дружина воєводи, Мотрона, наказала атакувати їх і вбила Мирослава. Дізнавшись про страшну помилку, вона прийняла чернецтво й заснувала тут монастир, котрий став іменуватися Мотронинським.

На території храму похований сотник кінної сотні полку Холодного Яру на ім’я Іван Компанієць.

У селі Медведівка розташована ще одна цікава святиня, котру потрібно відвідати в районі: Миколаївський чоловічий монастир, закладений у ХVІІІ столітті. Це був найвищий дерев’яний храм України.

Дев’ятизрубний, з п’ятьма ярусними банями. Зруйнували монастир у 1934 році. Уродженцем Медведівки був керівник гайдамацького повстання 1768 року Максим Залізняк. У 1995 році мешканці села поставили пам’ятник видатному земляку.

Ще один населений пункт, котрий вартий уваги, – Суботів, що в минулому був родовим хутором Хмельницьких. Перша документальна згадка про нього датується початком XVII століття. Тоді Суботів належав Михайлу Хмельницькому.

Це село має неоціненне історичне значення для України: саме після його захоплення Чигиринським підстаростою Чаплинським Богдан розпочав Велике Повстання.

Період розквіту Суботова припадає на час, коли Богдан був гетьманом. Тут знаходилася його улюблена резиденція: палац оточений, дерев’яними стінами на високих валах. До стін уходили оборонні вежі, одна з яких була мурованою та виконувала функції останнього рубежу оборони.

У межах резиденції ще стояли господарські будівлі та дерев’яна Михайлівська церква, перебудована в 1786 році, і, що цікаво, існувала до радянських часів. У 30-х її спочатку перетворили на клуб, а потім розібрали на дрова.

Донині збереглися вали Богданового замку та унікальна архітектурна пам’ятка – Іллінська церква, зображена на п'ятигривневій купюрі.

Іллінську церкву Хмельницький збудував у 1653 році (за іншими даними – у 1656-му). Як і будь-яка подібна споруда тих часів, вона мала виконувати не лише культові, а й фортифікаційні функції. Її стіни завтовшки 2 метри. На другому ярусі є чотири стрільниці. Ще дві розташовані в наріжних пілястрах і мали прикривати вхід. Ну справжній тобі ДОТ.

Відразу ж у рік побудови в Іллінській церкві був похований Тиміш Хмельницький, старший син гетьмана, який загинув під час оборони молдавської фортеці Сучави (тепер Румунія). А в 1657 році тут поховали Богдана Хмельницького.

Іллінську церкву Чернецький не зруйнував, однак вона сильно занепала. У XVIIІ столітті це був неогороджений старий храм із найбіднішим начинням.

А в 1820 році його зробили цвинтарним, а парафію перевели в Михайлівську. Хоча за 49 років парафію церкві повернули й навіть збудували поряд дзвіницю, проте завдяки міцності її мурів цей безцінний архітектурний скарб достояв донині.

Наразі Іллінська церква в чудовому стані. Неподалік від неї збираються реконструювати резиденцію Хмельницького, про яку залишилося значно більше архівних документів, ніж про чигиринську. Навіть руїни палацу й фортеці стояли ще в ХІХ столітті. Їх малював Тарас Шевченко.

Далі вирушаємо до Чигирина. Це місто також називають першою столицею України. Відомо, що тут існував старовинний замок, що в 30-х роках ХVІІ століття зазнав значної перебудови та перетворився на неприступну фортецю.

За часів Хмельницького Чигиринську твердиню знову перебудували, укріпивши бастіонами й равелінами. Замок став одним із найміцніших і найдосконаліших на території України.

За часів Хмельницького Чигирин був одним із найбільших міст України. Тут мешкало понад 50 тисяч осіб, розміщувалися державна й військова адміністрації, стояла гетьманська резиденція та палац.

Після смерті Богдана цей двір служив резиденцією для наступних гетьманів: Івана Виговського, Юрія Хмельницького та Петра Дорошенка. Але в 1678 році резиденцію, як і увесь Чигирин, зруйнувала турецько-татарська армія.

За часів Хмельницького битви обминули Чигирин стороною. Він розвивався і процвітав. Але після смерті Богдана Хмельницького розпочалася Руїна. У 1666 році гетьманом обрали Петра Дорошенка, а за рік Польща й Московія підписали Андрусівську мирну угоду – трагічний для України документ, що розділив її на дві частини – Лівобережжя і Правобережжя.

Наказним гетьманом Лівобережжя Дорошенко залишив Дем’яна Многогрішного. У 1672 році, за підтримки московської влади, козацькі старшини змовилися проти Многогрішного, скинули його з гетьманства й заслали до Сибіру. Новим гетьманом Лівобережжя обрали керівника змовників – Івана Самойловича.

За радянських часів головною (і чи не єдиною) пам’яткою Чигирина була Замкова гора зі спорудженим на ній 18-тиметровим пам’ятником Богдану Хмельницькому. Нечисленні туристи здіймалися на вершину, щоб помилуватися прекрасними краєвидами Чигирина й долинами Тясмина.

У 1989–1992 роках під час археологічних розкопок на горі було знайдено фундамент одного з бастіонів фортеці. За кресленнями Патріка Гордона, виконаними в масштабі (обміри фундаменту це довели), споруду ідентифікували як бастіон Дорошенка.

Колектив архітекторів розробив проєкт, згідно з яким проведено точну реконструкцію цього фрагменту замку. І тепер Замкову гору прикрашає велична фортифікаційна споруда.

Чорнобаївський район

У Чорнобаївському районі, у селі (що цікаво), розташований унікальний дендропарк, що нараховує сьогодні близько 250-и видів трав'янистих рослин і більше 300-т видів дерев та кущів.

Серед рослин, занесених до Червоної книги, тут ростуть: тис ягідний, тис гострокінцевий, мікробіота перехреснопарна, ліщина деревовидна, кизильник блискучий та інші. Окрім аборигенних рослин та інтродуцентів, вирощених у ґрунті за межами ареалу їх природного розповсюдження, тут наявні також екзотичні й навіть реліктові види.

Таке багатство й різноманітність рослинності робить Васютинський парк однією з найпривабливіших визначних пам'яток Черкащини.

Шполянський район

Саме у Шполянському районі розташований географічний центр України.

У селі Матусів знаходиться ошатний храм. Колись на місці Матусова стояв хутір, що належав матері знатного козака, – Матусів хутір. У ХІХ столітті він перетворився на величезне село з кількістю населення майже у 5 тисяч осіб.

У Матусові знаходилася резиденція графів Орлових. Великий маєток у селі започаткував Олексій Орлов. Він же став замовником кам’яної церкви, що звів у селі в 1818 році не хто-небудь, а головний архітектор Києва, гарний знайомий Орлових, Андрій Меленський.

Храм, освячений на честь Вознесіння Господнього, став яскравим витвором архітектури пізнього класицизму. Він і нині є окрасою села. А от від маєтку Орлових залишилося небагато – рештки парку і все.

Ще одна цікава пам’ятка в селі розташована на річці Гнилий Ташлик. Це – триповерховий водяний млин, зведений з початком ХХ століття. Будівля збереглася непогано, але функцій своїх вона вже давно не виконує.

Споруда навіть не стоїть поряд із річкою: русло тепер проходить метрів за п’ятдесят. На Гнилому Ташлику в Матусові влаштовано дуже мальовничий ставок, на берегах якого розмістилася спортивна база, будівництво якої, ймовірно, варто поставити в заслугу Олександрові Багачу – відомому штовхачу ядра та уродженцю Матусова.

У селі Надточаївка зберігся дерев’яний храм Івана Златоуста, зведений у 1773 році. Радянські атеїсти знесли дзвіницю та купол церкви, де знаходилися склад та клуб. Наразі церква знову дієва, але так і стоїть без верхів, укрита звичайним двоскатним дахом із ржавою бляхою.

Ще одне цікаве село у Шполянському районі називається Бурти. Ось які є про нього відомості. У ХІХ столітті Бурти були містечком, що належало родині Орлових. У 1829 році генерал-майор Олексій Орлов збудував тут кам’яну церкву з дзвіницею, котру зруйнували за радянських часів.

А типова класицистична хрестоподібна будівля храму збереглася, щоправда, не дуже гарно. Богослужіння тут не проводяться, бо йде ремонт. Церква стоїть облуплена і світить голою цеглою. Частина будівлі схована під риштування.

Наразі – трохи про село Лебедин, що має цікаву історію. У центральній його частині знаходиться велика кам'яна церква, зведена на кошти генерал-майора царської армії, племінника князя Потьомкіна, Миколи Висоцького.

До храму веде стрімка бруківка – одна з багатьох «сошейок», мереживом обплівших Лебедин. Церква має назву Преображенська та належить до УПЦ КП. Наразі цей храм активно реставрують. Є в Лебедині ще один храм, що належить УПЦ МП, однак ми його не шукали, оскільки довідалися про існування святині вже по від'їзді з села.

У XVI столітті на території сучасного Лебедина заснували чоловічий монастир – Георгіївський, навколо якого почало рости село, що вважалося монастирською власністю. У XVII столітті святиня почала занепадати, навіть закривалася на деякий час.

Але у другій половині XVII століття (офіційно монастир функціонував із 1682 року) обитель почала розквітати. За активну підтримку козацьких заворушень монастир неодноразово отримував від українських гетьманів привілеї.

Це була одна з головних козацьких святинь. Поряд із Трахтемирівським, Межигірським та Мотронинським Лебединський чоловічий монастир знаходився під патронатом козацької старшини.

Особливої слави монастир зазнав під час «Коліївщини» (1768 рік), коли підтримував гайдамаків. Зважаючи на релігійні утиски та всілякі намагання польської влади перевести святиню в унію, лебединські монахи відкрито підтримали повстанців. Після придушення повстання обитель давала прихисток гайдамакам, які переховувалися від польських та російських військ.

Наприкінці XVIII століття в монастирі сталася велика пожежа, у результаті чого згоріло майже все майно обителі, церкви та більшість келій. Опісля святиня почала занепадати. У 1811 році було заведено справу про закриття обителі.

Сталося це через конфлікт ігумена з парафіянами. А в 1846 році Лебединський Георгіївський чоловічий монастир усе ж закрили. Його церкви перетворили на парафіяльні, а землі передали Чигиринському жіночому монастирю.

Офіційною причиною закриття стала незручність розташування обителі посеред великого села.

У 1779 році в 4-х верстах від Лебедина, у лісових хащах, черниці Молдавського Калитурського Успенського монастиря, розореного турками, заснували жіночий монастир Святого Миколая. Для цього в тодішнього власника села, Ксаверія Любомирського, за 30 рублів придбали шматок землі посеред Лебединського лісу.

Спочатку всі монастирські споруди були дерев'яними, але в ХІХ столітті більшість із них замінили на кам'яні. У 1784 році в монастирі звели дві дерев'яні церкви – Миколаївську та Варваринську – відносно невеликі й не дуже оригінальні споруди.

У 1800-му Миколаївський храм перебудували, зробивши частину його конструкцій кам'яними. А вже наприкінці ХІХ століття він став цілком кам'яним. У 1839 році на місці дерев'яної Варваринської церкви збудували кам'яну, що зруйнували за радянських часів, але вже у 90-х роках її знову відбудували.

До 1852-го в монастирі знаходилося 50 черниць та 30 послушниць, а в 1859 році при обителі відкрили духовне училище, де навчалося 40 учениць.

1917 рік став роковим для Лебединського монастиря (як і для всіх інших). Спочатку були націоналізовані монастирські землі, а вже в 1923 році вийшов бюлетень НКВС, згідно з яким усі монастирі повинні були закрити. Проте виконали цей наказ лише в 1929 році.

Під час німецької окупації Лебединський монастир знову відкрили й не закривали навіть після повернення радянської влади. Він функціонував до 1961 року. У 1960-му в монастирі було 155 насельниць – переважно черниць та літніх жінок.

Але в 1961 році його все одно закрили. За радянських часів у приміщенні монастиря відкрили туберкульозну лікарню. Згодом святиня знову почала виконувати свою функції.

Місто Шпола – це звичайний, нічим не особливий і непримітний райцентр. На південно-західній його околиці розташоване Дар’ївське заповідне урочище, а там – шполянська школа для розумово відсталих дітей.

Це – колишній маєток видатного політичного діяча, міністра фінансів Російської імперії Олександра Агеєвича Абази. Зберігся головний будинок маєтку та господарські будівлі. Палац Абази – єдиний у Черкаській області, збудований у стилі пізнього класицизму в середині ХІХ століття.

Декорування фасаду споруди має виразні молдавські мотиви. Це пояснюється молдавським походженням родини Абаза. І, можливо, південним темпераментом власника можна пояснити не характерні для лісостепової України ажурні колони та велику терасу, куди виходить другий поверх палацу. Серед густого парку ця будівля виглядає трохи незвично й не справляє враження, на що, можливо, розраховував Олександр Абаза.